Природні комплекси як об’єкти права природноресурсової власності

Постановка і розгляд проблеми правооб'єктності природ­них комплексів не позбавлені науково-практичного значення. Природні комплекси мають місце тоді, коли на відповідному територіальному чи акваторіальному просторі функціонують декілька природних об'єктів з притаманними їм природними ресурсами.

Однак чинне українське законодавство виділяє природні комплекси, які знаходяться не у будь-якому з'єднанні чи взаємозв'язку природних об'єктів між собою, а звужують їх до відокремлених видів, що розташовані на певних тери­торіях чи акваторіях і перебувають під відповідними режи­мами використання та особливими вимогами охорони. Тому законодавчий критерій розмежування природних комплексів та їх ресурсів має принципове значення для їх визначення та виділення із загальної сукупності об'єктів навколишньо­го середовища. У зв'язку з цим у вузькоправовому сенсі комплексними об'єктами навколишнього середовища є такі, що природно сформувалися, або штучно створені ландшаф­ти й об'єкти, для яких встановлено спеціальний правовий режим використання та які підлягають особливій правовій охороні.

У природноресурсовому та екологічному законодавстві при­родні комплекси розглядаються в якості самостійних об'єктів природи, до яких відносяться об'єкти і території природно-за­повідного фонду, природні курортно-лікувальні ресурси, рекре­аційно-оздоровчі території, ресурси морської економічної зони і континентального шельфу тощо. Разом з тим серед кож­ного такого комплексу виділяються відокремлені об'єкти, їх ресурси, території або зони зі спеціальною правооб'єктністю, корисні властивості яких можуть вилучатись як на основі права власності, так і на основі права користування ними незалежно від їх власницької належності.

Території та об’єкти природно-заповідного фонду. Згідно зі ст. 43 чинного Земельного кодексу, землі природ­но-заповідного фонду — це ділянки суші і водного простору з природними комплексами та об'єктами, що мають особливу природоохоронну, екологічну, наукову, естетичну, рекреаційну та іншу цінність, яким відповідно до закону надано статус територій та об'єктів природно-заповідного фонду. Виходячи з цього, природно-заповідний фонд становлять ділянки суші і водного простору, природні комплекси та об'єкти яких мають особливу природоохоронну, наукову, естетичну, рекреаційну та іншу цінність і виділені з метою збереження природної різноманітності ландшафтів, генофонду тваринного і рослин­ного світу, підтримання загального екологічного балансу та забезпечення фонового моніторингу навколишнього природно­го середовища. Наведене легальне визначення поняття при­родно-заповідного фонду, що міститься в преамбулі Закону України «Про природно-заповідний фонд України»¹, закріплює його складові в залежності від загальних ознак, властивих конкретним об'єктам.

Безумовно, узагальнена фондова правооб'єктність природ­но-заповідного фонду є важливою для його комплексного за­конодавчого закріплення. Проте природою створені землі і ліси, води і надра, тваринний і рослинний світ, а не дендро­логічні парки та парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва. З іншого боку, останні створюються людиною і суспільством за «дієвою участю» природи. Навіть природним заповідни­кам і ландшафтним паркам або природним заповідникам і за­повідним урочищам, наділеним усіма ознаками природного по­ходження, притаманний високий ступінь комплексності. Вони оголошуються такими державою у законом встановленому порядку його уповноваженими органами^{[293] [294]} в залежності від екологічної цінності та соціальної значимості для національ­ного або регіонального співтовариства. Тому на фондовому рівні юридично правооб'єктними є конкретні безпосередньо пов'язані між собою природно-заповідні об'єкти, що утворю- ють його комплексний склад на певному територіальному чи акваторіальному просторі.

Відповідно до положень преамбули вказаного Закону, при­родно-заповідний фонд охороняється як національне надбан­ня, щодо якого встановлюється особливий режим охорони, відтворення і використання. Із цього випливає, що за чинним українським законодавством пріоритетним є природоохорон­не призначення територій та об'єктів природно-заповідного фонду¹. Слід зазначити, що природно-заповідна діяльність у «чистому» вигляді відома з давніх часів і розглядається як консервативна, але досить ефективна форма охорони навко­лишнього середовища в цілому й окремих природних об'єктів зокрема [273, с. 189—190].

Згідно зі ст. 3 Закону «Про природно-заповідний фонд України», до природно-заповідного фонду України належать території й об'єкти природного походження та штучно ство­рені об'єкти. До природних територій та об'єктів відносять­ся: природні заповідники, біосферні заповідники, національні природні парки, регіональні ландшафтні парки, заказники, пам'ятки природи і заповідні урочища. До штучно створених об'єктів природно-заповідного фонду віднесені: ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки, пам'ятки природи, пар- ки-пам'ятки садово-паркового мистецтва.

Із наведеного видового складу природно-заповідного фонду на праві власності можуть належати як окремі види заповід­них територій та об'єктів в цілому, так і певні структурні складові окремих видів природно-заповідних об'єктів. Про це свідчить зміст ст. 4 природно-заповідного закону, що присвя­чена формам власності^{[295] [296]} на території та об'єкти природно-за­повідного фонду. Відповідно до її норм території природних заповідників, заповідні зони біосферних заповідників, землі та інші природні ресурси, надані національним природним паркам, є власністю Українського народу. Проте, беручи до уваги сучасне природоохоронне призначення та середовище- формуючу властивість територій та об'єктів природно-заповід­ного фонду, а також історичні аспекти становлення заповід­ної справи та перспективи її подальшого розвитку¹, більш прийнятним для визначення належності об'єктів природно- заповідного фонду є їх законодавче закріплення на основі національного надбання, а не засадах права власності.

Одночасно Українська держава розглядає цей фонд як складову частину світової системи природних територій та об'єктів, що перебувають під особливою охороною. У сучас­них межах України розташовано чимало особливо охоронюва- них територій і об'єктів природно-заповідного фонду з міжна­родно-правовим статусом. Проте від цього їх належність на основі принципу національного надбання або права народної власності не втрачається і не змінюється. Включення окре­мих територій і об'єктів природно-заповідного фонду у сві­тову систему особливо охоронюваних об'єктів природи має суто природоохоронне та екологічне значення^{[297] [298]}, що не змінює їхню власницьку належність національній спільноті.

Згідно з ч. 2 ст. 4 природно-заповідного закону такі скла­дові природно-заповідного фонду, як регіональні ландшафтні парки, буферна зона антропогенних ландшафтів, зони регу­льованого заповідного режиму біосферних заповідників, землі та інші природні ресурси, включені до складу, але не надані національним природним паркам, заказники, пам'ятки приро­ди, заповідні урочища, ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки та парки-пам'ятки садово-паркового мистец­тва, можуть перебувати як у власності Українського народу, так і в інших формах власності, передбачених законодавс­твом України. З цього випливає, що за чинним законодавс­твом допускається існування різноманітних форм власності на об'єкти природно-заповідного фонду.

Основна маса територій й об'єктів природно-заповідного фонду перебуває у державній власності. До них, зокрема, відносяться природні заповідники, біосферні заповідники та національні природні парки. У комунальній власності мо­жуть перебувати регіональні ландшафтні парки, заказники, пам'ятки природи, заповідні урочища та інші об'єкти при­родно-заповідного фонду природного походження [420], якщо вони не належать на праві державної власності.

У даний час не виключаються можливості для створен­ня, набуття та перебування природно-заповідних об'єктів і у приватній власності.

Слід зауважити, що поряд з допущенням існування різ­номанітних форм власності на природно-заповідні території та об'єкти, Закон «Про природно-заповідний фонд України» поділяє їх на території та об'єкти загальнодержавного або місцевого значення. Зокрема, відповідно до ч. 2 ст. 3 вказа­ного Закону, заказники, пам'ятки природи, ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки та парки-пам'ятки са­дово-паркового мистецтва залежно від їх екологічної, науко­вої та історико-культурної цінності можуть бути віднесені до загальнодержавного або місцевого значення. Таким чином, території та об'єкти природно-заповідного фонду, аналогіч­но іншим об'єктам природного походження, поділяються на загальнодержавні та місцеві за своєю значимістю, що одно­часно є критерієм розмежування права власності на них і здійснення управлінських функцій^[299] органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування.

У свою чергу, в ч. 3 ст. 3 природно-заповідного закону пе­редбачено, що в залежності від походження та інших особли­востей природних комплексів та об'єктів, мети і необхідного режиму охорони заказники поділяються на ландшафтні, лі­сові, ботанічні, загальнозоологічні, орнітологічні, ентомологіч­ні, іхтіологічні, гідрологічні, загальногеологічні, палеонтологіч­ні та карстово-спелеологічні, а пам'ятки природи поділяються на комплексні, ботанічні, зоологічні, гідрологічні та геологічні. При цьому пам'ятки природи можуть розташовуватися на території інших об'єктів природно-заповідного фонду.

Класифікація територій та об'єктів природно-заповідного фонду за ознаками походження має принципове значення для визначення їх соціально-екологічних цілей заповідання та встановлення правового режиму охорони, відтворення і використання. Правовий режим територій та об'єктів природ­но-заповідного фонду являє собою сукупність науково обґрун­тованих екологічних вимог, норм і правил, що визначають їх природоохоронне призначення та правове становище, ха­рактер допустимої діяльності в них, порядок використання і умови відтворення в якості природних комплексів. Він ви­значається з урахуванням класифікації та цільового призна­чення територій та об'єктів природно-заповідного фонду [77]. В залежності від цих критеріїв законодавець виділяє більше десяти видів відносно самостійних територій та об'єктів у складі природно-заповідного фонду, які є його структурними складовими і відокремленими об'єктами права власності.

Самостійна правооб'єктність територій і об'єктів природно- заповідного фонду країни певною мірою визначається й тим, що деякі з них у законодавчому порядку визнаються юри­дичними особами. Згідно з ч. 4 ст. 5 Закону «Про природно- заповідний фонд України», природні заповідники, біосферні заповідники, національні природні парки, ботанічні сади, де­ндрологічні парки, зоологічні парки загальнодержавного зна­чення, а також регіональні ландшафтні парки є юридичними особами, а за ч. 5 цієї норми ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки місцевого значення та парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва відповідно до законодавства Ук­раїни можуть бути визнані юридичними особами. Ці особли­вості зазначених територій та об'єктів природно-заповідно­го фонду впливають і на їхню власницьку правооб'єктність, зокрема, щодо їх належності до державної чи комунальної власності.

До особливостей правового положення відповідних видів територій та об'єктів природно-заповідного фонду відносять­ся й інші ознаки, закріплені у ст. 5 природно-заповідного закону. Ними, зокрема, є те, що завдання, науковий про­філь, характер функціонування і режим територій та об'єктів природно-заповідного фонду визначаються у положеннях про них, які розробляються відповідно до закону, затверджують­ся: центральним органом виконавчої влади в галузі охорони навколишнього природного середовища — щодо територій та об'єктів природно-заповідного фонду загальнодержавного значення¹ та органами центрального органу виконавчої вла­ди в галузі охорони навколишнього природного середовища на місцях, органом виконавчої влади Автономної Республіки Крим з питань охорони навколишнього природного середови­ща — щодо територій та об'єктів природно-заповідного фонду місцевого значення^{[300] [301]}.

Завдання і особливості природоохоронного режиму пам'яток природи^[302] та заповідних урочищ^[303] визначаються на основі закону безпосередньо в їх первинних облікових до­кументах. Завдання й особливий природоохоронний режим територій та об'єктів природно-заповідного фонду, які ство­рюються на територіях зони відчуження та зони безумовно­го (обов'язкового) відселення території, що зазнала радіоак-

тивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи, визначаються у положеннях про них, що затверджуються від­повідно до Закону України «Про правовий режим території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобиль­ської катастрофи»¹.

Особливостями правооб'єктного положення територій при­родно-заповідного фонду є й те, що об'єкти, які мають особ­ливу цінність, підпадають під спеціальні охоронні вимоги за­конодавства. Так, за ст. 6 Закону «Про природно-заповідний фонд України», території та об'єкти, що мають особливу екологічну, наукову, естетичну, господарську, а також істо- рико-культурну цінність, підлягають комплексній охороні, по­рядок здійснення якої визначається положенням щодо кожної з таких територій чи об'єктів, яке відповідно до природно- заповідного закону та законодавства про охорону пам'яток історії та культури затверджується центральним органом ви­конавчої влади в галузі охорони навколишнього природного середовища та центральним органом виконавчої влади в га­лузі культури.

Слід звернути увагу і на те, що охорона територій та об'єктів природно-заповідного фонду може здійснюватись че­рез забезпечення охорони інших природних об'єктів, зокрема, земельних, водних, лісових та рослинних ресурсів. Відповідно до ст. 7 природно-заповідного закону, на землях природно-за­повідного фонду та іншого природоохоронного або історико- культурного призначення забороняється будь-яка діяльність, яка негативно впливає або може негативно впливати на стан природних та історико-культурних комплексів та об'єктів чи перешкоджає їх використанню за цільовим призначенням. Більш суворі вимоги закону встановлені стосовно територій та об'єктів природно-заповідного фонду, які створюються в зоні відчуження та зоні безумовного (обов'язкового) від- селення території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи. На таких землях за­бороняється будь-яка діяльність, що не забезпечує режим радіаційної безпеки. ^{[304] [305] [306]}

Межі територій та об'єктів природно-заповідного фонду на землях природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення встановлюються в натурі відповідно до вимог земельного законодавства. До встановлення меж територій та об'єктів природно-заповідного фонду в натурі їх межі визнача­ються відповідно до проектів створення територій та об'єктів природно-заповідного фонду. На використання земельної ді­лянки або її частини в межах природно-заповідного фонду може бути встановлено обмеження (обтяження) в обсязі, пе­редбаченому законом або договором. Обмеження (обтяження) підлягає державній реєстрації і діє протягом строку, встанов­леного законом або договором. Завдані внаслідок обмеження (обтяження) у землекористуванні втрати відшкодовуються в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України^[307].

Поряд з вимогами щодо здійснення охорони територій та об'єктів природно-заповідного фонду слід зазначити, що природно-заповідний закон встановлює засоби їх збереження. Згідно з вимогами ст. 8 Закону «Про природно-заповідний фонд України», збереження територій та об'єктів природ­но-заповідного фонду забезпечується шляхом: встановлення заповідного режиму; організації систематичних спостережень за станом заповідних природних комплексів та об'єктів; про­ведення комплексних досліджень з метою розробки наукових основ їх збереження та ефективного використання; додер­жання вимог щодо охорони територій та об'єктів природно- заповідного фонду під час здійснення господарської, управ­лінської та іншої діяльності, розробки проектної і проектно- планувальної документації, землевпорядкування, лісовпоряд­кування, проведення екологічних експертиз; запровадження економічних важелів стимулювання їх охорони; здійснення державного та громадського контролю за додержанням ре­жиму їх охорони та використання; встановлення підвищеної відповідальності за порушення режиму їх охорони та вико­ристання, а також за знищення та пошкодження заповід­них природних комплексів та об'єктів; проведення широкого міжнародного співробітництва у цій сфері; проведення інших заходів з метою збереження територій та об'єктів природно- заповідного фонду.

Однак природоохоронна спрямованість природно-заповідно­го законодавства не означає, що певні види об'єктів при­родно-заповідного фонду, частини їх територій чи окремі компоненти таких об'єктів не можуть використовуватися для певних цілей, у тому числі на підставі їх власницької належності. За положеннями ч. 1 ст. 9 Закону «Про при­родно-заповідний фонд України», території та об'єкти при­родно-заповідного фонду з додержанням вимог, встановлених природно-заповідним законом та іншими актами законодавс­тва, можуть використовуватися: у природоохоронних цілях; у науково-дослідних цілях¹; в оздоровчих та інших рекреацій­них цілях; в освітньо-виховних цілях; для потреб моніторин­гу навколишнього природного середовища. Редакційний зміст наведеної норми надає підстави для вичерпного сприйняття видів використання територій та об'єктів природно-заповід­ного фонду.

Проте наступна частина цієї ж норми відносить зазначені види використання природно-заповідних об'єктів до основних. За її змістом території та об'єкти природно-заповідного фонду можуть використовуватися для заготівлі деревини, лікарських та інших цінних рослин, їх плодів, сіна, випасання худоби, мисливства, рибальства та інших видів використання^{[308] [309]}, які можуть здійснюватися лише за умови, що така діяльність не суперечить цільовому призначенню територій та об'єктів природно-заповідного фонду, встановленим вимогам щодо охо­рони, відтворення та використання їх природних комплексів та окремих об'єктів. У зв'язку з наведеним, якщо перші види використання територій та об'єктів природно-заповідно­го фонду спеціальним Законом віднесені до основних, то, на нашу думку, останні слід у законодавчому порядку визнати другорядними чи побічними, які є допустимо-супутніми вида­ми використання природно-заповідних об'єктів.

Суттєвим доповненням природно-заповідного закону є включення до його змісту ст. 9-1, яка присвячена спеціаль­ному використанню природних ресурсів у межах територій та об'єктів природно-заповідного фонду. За положеннями її норм спеціальне використання природних ресурсів у межах тери­торій та об'єктів природно-заповідного фонду здійснюється в межах ліміту та на підставі дозволу на спеціальне вико­ристання природних ресурсів у межах територій та об'єктів природно-заповідного фонду. Перелік встановлених законом видів використання природних ресурсів у межах територій та об'єктів природно-заповідного фонду і порядок їх вико­ристання визначаються режимом територій та об'єктів при­родно-заповідного фонду.

Спеціальне використання природних ресурсів у межах територій та об'єктів природно-заповідного фонду загально­державного значення здійснюється в межах ліміту на ви­користання природних ресурсів, затвердженого центральним органом виконавчої влади в галузі охорони навколишньо­го природного середовища, а також на підставі дозволів. Такі дозволи видаються органом виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища Автономної Республіки Крим та територіальними органами центрально­го органу виконавчої влади в галузі охорони навколишнього природного середовища.

Спеціальне використання природних ресурсів у межах територій та об'єктів природно-заповідного фонду місцевого значення здійснюється в межах ліміту, затвердженого орга­ном виконавчої влади з питань охорони навколишнього при­родного середовища Автономної Республіки Крим та тери­торіальними органами центрального органу виконавчої влади в галузі охорони навколишнього природного середовища, а також на підставі дозволів. Такі дозволи (крім використан­ня корисних копалин) видаються місцевими радами^[310] за пого­дженням з територіальними органами центральної виконавчої влади в галузі охорони навколишнього природного середо­вища. Порядок видачі дозволів на спеціальне використання природних ресурсів і встановлення лімітів на використання природних ресурсів у межах територій та об'єктів природно- заповідного фонду загальнодержавного значення визначається Кабінетом Міністрів України^[311].

Видача дозволів на спеціальне використання природних ре­сурсів здійснюється на безоплатній основі. Видача дозволів здійснюється на підставі клопотання (заявки) природокористу- вача, погодженого із власником або постійним користувачем земельної ділянки та заінтересованими органами. Здійснення господарської та іншої діяльності за декларативним принци­пом заборонено. Дозвіл видається після затвердження лімітів протягом місяця з моменту подання клопотання. Підставами для відмови у видачі дозволу є відсутність затвердженого в установленому порядку ліміту, порушення умов природоко­ристування та режиму території природно-заповідного фонду. Рішення про відмову у видачі дозволу може бути оскаржено до центрального органу виконавчої влади в галузі охорони навколишнього природного середовища або до суду.

Безумовно, наведені та інші норми ст. 9-1 Закону «Про природно-заповідний фонд України» піддали суттєвій регла­ментації спеціальне використання природних ресурсів у ме­жах територій та об'єктів природно-заповідного фонду як загальнодержавного, так і місцевого значення. Проте не зай­вим було б поряд із законодавчою регламентацією спеціаль­ного використання природних ресурсів природно-заповідних об'єктів закріпити перелік видів та основні вимоги щодо їх загального використання. На наш погляд, це суттєво сприяло б посиленню охорони, використанню і відтворенню територій та об'єктів природно-заповідного фонду країни.

Згідно з Основними засадами (стратегією) державної еко­логічної політики України на період до 2020 року, затвер-

3 Права власності на об’єкти та ресурси природного походження 329 дженими Законом України від 21 грудня 2010 року, до складу природно-заповідного фонду України входять більш 7608 територій та об'єктів загальною площею 3,2 млн га, що складає 5,4 % загальної площі країни, та 402,5 тис. га у ме­жах акваторії Чорного моря. Для порівняння станом на 1 січ­ня 1994 року природно-заповідний фонд України налічував 6100 об'єктів площею 1412,8 тис. га, що становило 2,34 % загальної площі країни¹. Проте частка природно-заповідних територій в Україні досі є недостатньою і залишається знач­но меншою, ніж у більшості країн Європи [242], де площі природно-заповідних території та об'єктів у середньому ста­новлять 15 %.

Одночасно слід зазначити, що за роки незалежного існу­вання Української держави площа природно-заповідного фонду збільшилася у два рази. На підставі президентських указів розширені території існуючих природно-заповідних об'єктів^{[312] [313]}, суттєво розширені території Дунайського, Чорноморського та Карпатського біосферних заповідників^[314], а також створе­но новий Чорнобильський радіаційно-екологічний біосферний заповідник, площею до 226 964,7 га. Поряд з цим створені природно-заповіді об'єкти інших видів та природоохоронних режимів із значними заповідними площами. Лише на тери­торії Одеської області (Білгород-Дністровський, Біляївський та Овідіопольський райони) ними стали: Нижньодністровсь- кий національний природний парк площею 21 311,1 га, в тому числі 3700 га земель, що вилучені в установленому порядку і надані йому у постійне користування, та 17 611,1 га земель, що включені до його складу без вилучення у землекористу­вачів¹, та національний природний парк «Тузловські лимани» площею 27 865 га земель державної власності, віднесених до земель водного фонду, що надані національному природному парку в постійне користування, і 25 843 га земель, що пере­бувають у постійному користуванні державного підприємства «Саратське лісове господарство», 21 186,03 га земель водного фонду (частина озер Шагани, Алібей, Бурнас, а також озера Солоне, Хаджидере, Карачаус, Будури, Мартаза, Магалевсь- ке, Малий Сасик, Джаншейське) та 882,79 га прилеглої ак­ваторії Чорного моря шириною 200 метрів), що включаються до складу національного природного парку без вилучення^{[315] [316]}.

Проте на природоохоронний режим та екологічний стан територій та об'єктів природно-заповідного фонду негативно впливає їх необгрунтоване перебування в управлінні цен­тральних органів виконавчої влади, для яких природно-за­повідна справа не є пріоритетною у їх діяльності. Існуючі ботанічні сади, дендрологічні та зоологічні парки через не­достатнє фінансування, слабо розвинену матеріально-технічну і лабораторну базу не здатні виконувати функції збережен­ня та відновлення рідкісних і типових видів флори і фау­ни природно-заповідних об'єктів. Невирішеними на практиці залишаються питання щодо визначення і встановлення на місцевості в установленому законом порядку меж об'єктів природно-заповідного фонду, що призводить до порушення вимог заповідного режиму.

Загрозливий характер щодо реального збереження природ­но-заповідних територій та об'єктів набули «зазіхання» на них самовільними захопленнями, самовільним будівництвом, незаконною приватизацією земель природно-заповідного фон­ду та іншого природоохоронного призначення, що вимагає підвищення ефективності діяльності служби державної охо­рони природно-заповідного фонду України^[317].

В Основних засадах (стратегії) державної екологічної полі­тики зазначено, що з метою припинення процесів погіршен­ня стану навколишнього природного середовища необхідно збільшувати площі земель екомережі, що є стратегічним за­вданням у досягненні екологічної збалансованості на тери­торії країни. Збільшення площі національної екомережі¹ має насамперед відбуватися в результаті розширення існуючих та створення нових об'єктів природно-заповідного фонду. У зазначених законодавчих актах висунуто завдання довести площі національної екомережі до 41 % території країни, що необхідно для забезпечення екологічної безпеки країни, та за­безпечити запровадження системи природоохоронних заходів щодо збереження біологічного і ландшафтного різноманіття та розширення площі природно-заповідного фонду до 15 % загальної території країни.

Курортно-оздоровчі та рекреаційно-туристичні те­риторії й об'єкти як відносно самостійні правові категорії вперше були позначені у складі земельного фонду країни Земельним кодексом 1990 року^{[318] [319] [320]}. У зв'язку зі специфікою складу і особливостями використання цієї категорії земель у чинному Земельному кодексі України вона зазнала суттєвих змін, і кожна із зазначених категорій земель з відповідни­ми природноресурсовими ознаками виділена у відокремлену категорію. Тому питання власницької правооб'єктності та юридичної належності природних оздоровчих об'єктів і рек­реаційних території доцільно досліджувати у взаємозв'язку з правовим режимом відповідних категорій земельних ре­сурсів [35].

Згідно зі ст. 47 чинного Земельного кодексу, до земель оздоровчого призначення належать землі, що мають природ­ні лікувальні властивості, які використовуються або можуть використовуватися для профілактики захворювань і лікування людей. Як реально існуючі об'єкти права власності у вигляді земельних площ вони, відповідно до ст. 49 Земельного кодек­су України, можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності. Щодо належності земель оздоровчого призначення на праві державної та комунальної власності у даний час не виникає особливих труднощів. За ст. ст. 83 і 84 Земельного кодексу, державні та комунальні землі оздо­ровчого призначення, що мають особливу оздоровчу цінність, не можуть передаватись у приватну власність. Збереження ними статусу державної та комунальної власності забезпечує їхнє використання, згідно зі ст. 92 Земельного кодексу, за­значеними в ній суб’єктами земельних відносин на засадах права постійного землекористування. Проте проблематичним є законодавче виділення і юридичне визначення ознак особ­ливої оздоровчої цінності таких земель.

Дещо інакше у кодифікованому земельному законі визна­чаються землі рекреаційного призначення. Згідно зі ст. 50 чинного Земельного кодексу, до земель рекреаційного при­значення належать землі, які використовуються для організа­ції відпочинку населення, туризму та проведення спортивних заходів. Найбільш практично значущим є закріплення складу земель рекреаційного призначення. Відповідно до ст. 51 Зе­мельного кодексу, до земель рекреаційного призначення нале­жать земельні ділянки зелених зон і зелених насаджень міст та інших населених пунктів, навчально-туристських та еко­логічних стежок, маркованих трас, земельні ділянки, зайняті територіями будинків відпочинку, пансіонатів, об’єктів фізич­ної культури і спорту, туристичних баз, кемпінгів, яхт-клубів, стаціонарних і наметових туристично-оздоровчих таборів, бу­динків рибалок і мисливців, дитячих туристичних станцій, дитячих та спортивних таборів, інших аналогічних об’єктів, а також земельні ділянки, надані для дачного будівництва і спорудження інших об’єктів стаціонарної рекреації.

Незважаючи на вказівку ч. 1 ст. 52 Земельного кодексу про те, що землі рекреаційного призначення можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності, зіставлення її змісту з попередньою земельно-правовою нормою призво­дить до висновку про те, що переважна більшість земельних ділянок та розташованих на них рекреаційних об’єктів при­родного походження є об’єктами тієї чи іншої форми пуб­лічної власності. Цьому у даний час в певній мірі сприяють вимоги Закону України «Про мораторій на зміну цільового призначення окремих земельних ділянок рекреаційного при­значення в містах та інших населених пунктах»^[321]. На підставі права приватної власності можуть належати лише земельні ділянки загального користування дачного кооперативу (ст. 52 ЗКУ) та землі, надані для індивідуального дачного будів­ництва (ст. 121 ЗКУ). Усі інші земельні площі та природні рекреаційні об'єкти можуть належати на праві державної або комунальної власності. Ця обставина зумовлює можливості їх використання головним чином на підставі права постійного користування.

Спільними ознаками виділення оздоровчих і рекреаційних земель є наявність на них природних лікувальних факторів та природних лікувальних ресурсів, придатних для використан­ня в цілях оздоровлення людей і відпочинку населення, під­твердження в законом встановленому порядку їх придатності для використання у зазначених цілях, прийняття відповідних рішень уповноваженими органами про оголошення таких те­риторій оздоровчими чи рекреаційними, визначення їх меж та відповідних режимів використання і деякі інші ознаки, пов'язані з природними властивостями цих територій та їх природних ресурсів [36]. Приймаючи до уваги ці ознаки, в чинному законодавстві закріплені спеціальні вимоги щодо надання їх у користування та встановлені особливі вимо­ги щодо охорони таких територій і розташованих на них об'єктів. Як на землях оздоровчого призначення, так і на землях рекреаційного призначення забороняється діяльність, що суперечить їх цільовому призначенню або може негативно вплинути на природні лікувальні властивості чи природний стан таких територій [34].

Оздоровчі та рекреаційні цінності і властивості притаманні не лише відповідним землям [311; 390], а і багатьом іншим природним об'єктам та їх природним ресурсам. Так, ст. 64 Водного кодексу України прямо вказує на оздоровче та рек­реаційне використання водних ресурсів. Проте діюче водне законодавство не передбачає інших форм власності, крім права власності Українського народу на водні об'єкти, тим більше на води оздоровчого та рекреаційного призначення, що мають особливу цінність. Тому їх використання згідно із зазначеною нормою водного закону може здійснюватися в порядку загального та спеціального водокористування.

На забезпечення оздоровчих і рекреаційних функцій широ­ко вказується в Лісовому кодексі України та Кодексі України про надра, законах України «Про рослинний світ» та «Про тваринний світ», а також в інших природноресурсових зако­нодавчих актах. Зокрема, за функціональним поділом лісів у ст. 39 чинної редакції Лісового кодексу виділена окрема група рекреаційно-оздоровчих лісів, які виконують переважно рекреаційні, санітарні, гігієнічні та оздоровчі функції. Від­повідно до ст. 15 Закону «Про рослинний світ», використан­ня природних рослинних ресурсів з рекреаційною й оздоров­чою метою здійснюється в порядку загального користування, а ст. 16 Закону «Про тваринний світ» гарантує громадянам право на безоплатне загальне використання об'єктів тва­ринного світу для задоволення життєво необхідних потреб, зокрема, для оздоровчого і рекреаційного використання. Та­ким чином, природні оздоровчі та рекреаційні властивості і ресурси містяться, по суті, у всіх природних об'єктах, які у нерозривному взаємозв'язку із земельними, водними та ін­шими ресурсами утворюють певні природні комплекси. Саме у такому комплексі вони визнаються об'єктами природноре- сурсового й екологічного законодавства і права.

Поряд з цим в окремих галузевих законодавчих актах прямо вказується на використання корисних властивостей природних об'єктів для оздоровчих та рекреаційних цілей не на основі права власності, а на підставі права загального і спеціального природокористування. Такі положення закріплені у чинному водному, лісовому, гірничому, флористичному та фауністичному законодавстві, що визначають можливості ви­користання їх оздоровчих ресурсів і рекреаційних властивос­тей на засадах природокористування [33]. На наш погляд, це пов'язано з певними труднощами встановлення права влас­ності на оздоровчі ресурси та рекреаційні властивості, які не завжди наділені речовими індивідуалізуючо-визначальними ознаками, наприклад, стосовно лікувальних складових рослин чи рекреаційних властивостей лісів. Проте навіть коли має місце встановлення права державної власності на ліси, то в законодавстві закріплюється право власності на них з ураху­ванням переважно виконуваних ними функцій, у тому числі оздоровчих і рекреаційних, а не на їх оздоровчі ресурси чи рекреаційні властивості. Неможливим, наприклад, є встанов­лення права власності на сприятливі погодні умови чи клі­матичні властивості, що використовуються для оздоровчих і рекреаційних цілей, оскільки зазначені якості є родовими, а не речовими ознаками.

Наведені особливості природних ресурсів оздоровчих об'єктів та рекреаційних територій в тій чи іншій мірі знайшли своє відображення у спеціальному законодавстві. Відповідно до ст. 1 Закону України «Про курорти»^[322], остан­ній являє собою освоєну природну територію на землях оз­доровчого призначення, що має природні лікувальні ресурси, необхідні для їх експлуатації будівлі та споруди з об'єктами інфраструктури, використовується з метою лікування, ме­дичної реабілітації, профілактики захворювань та для рек­реації і підлягає особливій охороні. Звертає на себе увагу те, що визначальними критеріями правооб'єктності курорту є освоєність природної території, її розташування на зем­лях оздоровчого призначення та наявність на ній природ­них лікувальних ресурсів. При цьому слід зауважити, що правооб'єктність природної земельної території оздоровчого призначення та правооб'єктний склад природних лікувальних ресурсів регулюються різними галузями вітчизняного законо­давства.

Немає потреби у доказах тієї обставини, що в сучасних умовах вся природна територія країни є у більшій чи меншій мірі освоєною. Проте у даному випадку йдеться про освоєн­ня не будь-якої земельної ділянки, а території, розташованої на землях оздоровчого призначення, тобто її освоєність на зазначених землях. У зв'язку з цим виникає питання щодо співвідношення ступеня освоєності курортної території та збе­реження її природного стану з відповідними властивостями природних лікувальних ресурсів. Постановка такого питання зумовлена тим, що освоєність території має сприяти виконан­ню спеціальних цілей — медичній реабілітації, профілактиці захворювань, лікуванню людей, оздоровленню населення, від­новленню життєвих сил громадян тощо.

У курортному законі позначені й оздоровчі цінності при­родних лікувальних ресурсів з виділенням серед них особли­во цінних та загальнопоширених. Так, згідно зі ст. 1 Закону «Про курорти», особливо цінними та унікальними природними лікувальними ресурсами є ресурси, які рідко (не часто) зуст­річаються на території України, мають обмежене поширення або невеликі запаси у родовищах та є особливо сприятли­вими і ефективними для використання з метою лікування, медичної реабілітації та профілактики захворювань. А загаль- нопоширені природні лікувальні ресурси — це ресурси, які зустрічаються в різних регіонах України, мають значні запаси та придатні для використання з метою лікування, медичної реабілітації та профілактики захворювань.

У зв'язку з наведеними ціннісними характеристиками при­родних лікувальних ресурсів ст. 4 Закону «Про курорти» передбачає видовий підрозділ курортів на державні та міс­цеві. При цьому до курортів державного значення належать природні території, що мають особливо цінні та унікальні природні лікувальні ресурси і використовуються з метою лі­кування, медичної реабілітації та профілактики захворювань. До курортів місцевого значення належать природні території, що мають загальнопоширені природні лікувальні ресурси і використовуються з метою лікування, медичної реабілітації та профілактики захворювань. Проте слід звернути увагу на спільність підстав видового відмежування курортів держав­ного значення від курортів місцевого значення. Таким чи­ном, розмежувальним критерієм тут є особлива цінність або загальне поширення природних лікувальних ресурсів. При цьому не вказується на обов'язковість їх знаходження на природних територіях земель оздоровчого призначення. Тому при віднесенні курортів до державного або місцевого значен­ня необхідно керуватись законодавчим визначенням курорту з обов'язковою ознакою його знаходження на території земель оздоровчого призначення.

Незважаючи на те, що природні курортні території та при­родні лікувальні ресурси безпосередньо пов'язані між собою, все ж правова природа їх правооб'єктності за курортним і земельним законодавством відрізняється. Такі відмінності можна виявити у природному складі, цільовому призначенні, здійсненні управління, регулюванні використання та забез­печенні охорони природних територій курортів та природних лікувальних ресурсів як реально-речових об'єктів, що мають індивідуально визначені ознаки з розташуванням на конк­ретній земельній площі. Це у свою чергу має певний вплив не тільки на закріплення відповідних режимів використання цих об'єктів, а і впливає на встановлення відносин права власності на них. Такий висновок підтверджується змістом ст. ст. 36 і 37 Закону «Про курорти», які передбачають роз­дільне ведення кадастрів природних курортних територій та природних лікувальних ресурсів, а також положеннями зако­нодавчих актів, прийнятих у їх розвиток¹.

Відповідно до положень ст. 5 Закону «Про курорти» за медичним профілем (спеціалізацією) курорти поділяються на курорти загального призначення та спеціалізовані курорти для лікування конкретних захворювань. Тут також визначальним критерієм їх профільного поділу є властивості природних ліку­вальних ресурсів. Медичний профіль (спеціалізація) курортів установлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров'я, яким є відповідне профільне міністерство. Згідно з п. 4 Загального положення про санаторно-курортний заклад^{[323] [324]}, такий заклад функціонує цілорічно або сезонно і може бути однопрофільним — для лікування однорідних захворювань та багатопрофільним зі спеціалізованими лікарськими відділен­нями.

Безумовно, на медичний профіль санаторно-курортного за­кладу і терміни його функціонування істотно впливає наяв­ність та використання природних лікувальних ресурсів. За ст. 6 Закону «Про курорти» до природних лікувальних ре­сурсів належать мінеральні і термальні води, лікувальні грязі та озокерит, ропа лиманів та озер, морська вода, природні об'єкти і комплекси із сприятливими для лікування кліматич­ними умовами, придатні для використання з метою лікуван­ня, медичної реабілітації та профілактики захворювань. Так, унікальні природні та оздоровчі фактори стали основою для створення міжнародного дитячого медичного центру «Євпа­торія»^[325], для створення спеціальної економічної зони турист­сько-рекреаційного типу «Курортополіс Трускавець»^{[326] [327]} та ін­ших курортно-оздоровчих закладів.

Проте медичний критерій виділення спеціалізованих ку­рортів за лікувальними властивостями і складом природних лікувальних ресурсів, що визначаються на підставі медичного (бальнеологічного) висновку, пов’язується не лише із земля­ми оздоровчого призначення й особливостями їх оздоровчих складових, а і з лікувальними цінностями водних і лісових ресурсів, оздоровчим впливом кліматичних умов та інших природних факторів. У зв’язку з цим заслуговує на увагу не лише законодавче перелічення природних лікувальних ре­сурсів курортно-оздоровчих закладів, а і їхнє науково-прак­тичне визначення, що встановлюється на підставі медичних (бальнеологічних) висновків. На нашу думку, природні ліку­вальні ресурси курортів — це медико-біологічні власти­вості природних комплексів та їх об’єктів, що визнача­ються відповідними висновками на підставі спеціальних досліджень з метою використання для лікування, медич­ної реабілітації та профілактики захворювань. Наведене визначення є придатним як для позначення лікувальних ре­сурсів, наділених речовими ознаками, так і для тих, що таких ознак не мають.

Згідно зі ст. 26 Закону «Про курорти», приватизація сана­торно-курортних закладів, що знаходяться на територіях ку­рортів державного значення і використовують природні ліку­вальні ресурси зазначених територій, але на момент прийняття курортного закону перебували у державній або комунальній власності, забороняється. Приватизація спеціальних санатор­но-курортних закладів, що знаходяться на територіях курортів місцевого значення і використовують природні лікувальні ре­сурси зазначених територій, але на момент прийняття Закону перебували у державній або комунальній власності, заборо­няється. Аналогічна заборона на приватизацію передбачена стосовно спеціальних санаторно-курортних установ, розташо- ваних на територіях курортів місцевого значення, які перебу­вають у державній або комунальній власності. Із наведеного випливає, що, незважаючи на відсутність прямого закріплення належності курортів та інших санаторно-курортних закладів на праві державної, комунальної та приватної власності, вони все ж можуть належати на відповідних власницьких засадах. Крім цього, курорти місцевого значення можуть перебувати як у державній, так і у комунальній власності.

Одночасно слід зауважити, що заборона на приватизацію зазначених курортних закладів пов’язується з їх перебуван­ням у державній або комунальній власності на момент при­йняття курортного закону. У ч. 3 ст. 48 Земельного кодексу також передбачена заборона стосовно передачі земельних ді­лянок у власність і надання у користування в межах округів санітарної охорони для діяльності, що несумісна з охороною природних лікувальних властивостей і відпочинком населення. Проте наведені положення не виключають передачу сана­торно-курортних закладів державної власності у комунальну власність. Для цього існує не лише певна нормативно-пра­вова база, а й накопичений практичний досвід її реалізації¹. За чинним законодавством не виключаються і можливості передачі курортних закладів комунальної власності у держав­ну власність^{[328] [329]}. Таким чином, власницька належність курортів державного та місцевого значення у даний час може підда­ватися відповідним змінам.

Згідно з положеннями ст. 26 Закону «Про курорти», при­ватизація інших санаторно-курортних закладів, що знахо­дяться або створюються на територіях курортів місцевого значення і використовують природні лікувальні ресурси за­значених територій, може здійснюватися в порядку, встанов­леному законами з питань приватизації, за умови збереження профілю об'єктів, що приватизуються. Отже, приватизація санаторно-курортних закладів і використання природних лі­кувальних ресурсів їх територій на основі права приватної власності в принциповому плані чинним законодавством не виключається.

Безумовно, в основному природні оздоровчі об'єкти скон­центровані на природних територіях курортів з відповідними природними лікувальними ресурсами. Проте вони нерідко зус­трічаються в складі інших природних територій та об'єктів, що утворюють разом з ними певний природно-територіальний комплекс, який використовується за кількома видами цільово­го призначення, в тому числі для оздоровчих цілей [413].

Поряд із закріпленням поняття курорту, визначенням його природної території та природних нелікарських ресурсів, За­кон «Про курорти» вказує на лікувально-оздоровчу місцевість. Остання являє собою природну територію, що має мінеральні та термальні води, лікувальні грязі, озокерит, ропу лиманів та озер, кліматичні та інші природні умови, сприятливі для лікування, медичної реабілітації та профілактики захворювань. Не важко помітити, що в наведеному офіційному визначенні лікувально-оздоровчої місцевості законодавець об'єднав еле­менти поняття курорту з повним переліком природних ліку­вальних ресурсів та позначенням окремих природних об'єктів

1 комплексів, сприятливих для лікування.

У цьому зв'язку слід зазначити, що у чинному законодавс­тві досить поширеним є виділення курортних міст, курорт­них селищ та інших курортних населених пунктів. Перелік таких населених пунктів затверджено постановою Кабінету Міністрів України¹ з наступними змінами і доповненнями. Од­нак цей перелік був встановлений не у зв'язку з курортними ознаками зазначених видів населених пунктів, а у зв'язку з введенням курортного коефіцієнта щодо платежів за землю відповідно до ст. 7 Закону України «Про плату за землю» в редакції від 19 вересня 1996 року^{[330] [331]}.

З прийняттям Закону «Про курорти» правові вимоги до курортних місцевостей, включаючи і курортні населені пунк­ти, дещо змінилися¹. Виходячи із змісту наведеного визначен­ня лікувально-оздоровчої місцевості, курортні населені пунк­ти мають визначатися з урахуванням властивостей і ознак природних курортних територій, складу та якості природних лікувальних ресурсів цих територій і наявності сприятливих кліматичних умов для лікування людей, оздоровлення насе­лення, медичної реабілітації та профілактики захворювань, передбачених курортним законодавством.

Разом з тим поняття курорту та лікувально-оздоровчої місцевості як природних територій, що знаходяться в межах населених пунктів, можуть як збігатися, так і не збігатися з територіями останніх. Одночасно вони можуть охоплювати лікувально-оздоровчі, реабілітаційно-профілактичні, соціально- культурні, житлово-побутові, господарсько-експлуатаційні та інші об'єкти, що розташовані в межах населеного пункту, але не охоплюватись природною територією курорту. І нав­паки, на території країни не рідкісні випадки, коли курорти виступають містоутворюючим фактором. До таких міст відно­сяться, наприклад, Євпаторія, Миргород, Скадовськ, Труска- вець, Хмільник, Ялта та інші міста. Більш того, вони можуть охоплювати декілька населених пунктів, об'єднаних освоєною курортною територією^{[332] [333] [334]}. Проте Закон «Про курорти» прямо не передбачає оголошення міст або інших населених пунктів курортними.

Коли територія за межами міста чи селища оголошується курортною, то особливих проблем визначення її правового статусу не виникає. Однак чимало курортів та курортних територій, розташованих в містах, селищах та інших посе­леннях^{[335] [336]}. Таким прикладом є м. Одеса, на території якого зна­ходяться десятки курортних установ з давно сформованими інфраструктурними об'єктами у межах міста. Сприятливі клі­матичні умови морського узбережжя, морська вода і численні пляжі, лікувальні грязі та мінеральні джерела зумовлюють статус самого м. Одеси як міста-курорту державного значен­ня [163]. Курортно-оздоровчі фактори та природно-кліматичні умови, а також розвинена курортна інфраструктура та інша освоєність території міста реально забезпечують виконання комплексу лікувальних, реабілітаційних та профілактичних заходів для населення країни у загальнодержавному масш­табі.

Одночасно слід зауважити, що не всі землі міст та інших населених пунктів можуть відноситись до земель оздоровчо­го призначення. Зокрема, територія міста Одеси, так само як і інших поселень, оголошених курортними, складається з освоєних територій, віднесених до земель житлової та гро­мадської забудови, загального користування, благоустрою та планування території, транспорту, промисловості та зв'язку, водного та лісового господарства тощо. Тому виникає пробле­ма ведення окремого обліку в міському земельному кадастрі зазначених земельних ресурсів та реального відмежування їх від земель оздоровчого призначення для забезпечення цільо­вого використання та особливої охорони останніх, відповідно до вимог земельного та курортного законодавства.

Відомо, що природні території та об'єкти широко вико­ристовуються у рекреаційних цілях, що знайшло своє закріп­лення у спеціальних законодавчих актах. Зокрема, у ст. 63 Закону «Про охорону навколишнього природного середови­ща» передбачається утворення спеціальних рекреаційних зон, якими є ділянки суші і водного простору, призначені для організованого масового відпочинку населення і туризму. На території рекреаційних зон забороняються: господарська й інша діяльність, що негативно впливає на навколишнє при­родне середовище або може перешкодити використанню їх за цільовим призначенням, зміни природного ландшафту та проведення інших дій, що суперечать використанню цих зон за прямим призначенням.

Згідно з ч. 3 ст. 63 природоохоронного закону, режим ви­користання територій рекреаційних зон визначається Верхов­ною Радою Автономної Республіки Крим та місцевими радами відповідно до законодавства України. Таким чином, правове регулювання рекреаційної діяльності як комплексу заходів, що охоплює оздоровлення, відпочинок, заняття туризмом і спортом тощо, забезпечується на законодавчому рівні, а вста­новлення режиму використання рекреаційних територій відне­сено до компетенції органів місцевого самоврядування.

Можна звернути увагу і на те, що у законодавчому визна­ченні курорту підкреслюється також використання природних курортних територій та їх ресурсів для рекреаційних цілей. Їх використання забезпечує не тільки лікування чи оздоров­лення, а і сприяє відновленню життєвих сил, працездатності та емоційно-психологічного стану людини. У реальному житті оздоровлення чи профілактика захворювань одночасно суп­роводжуються відпочинком від повсякденних турбот. Однак рекреація не обмежується лише курортно-оздоровчими тери­торіями чи оздоровчо-профілактичними об'єктами. Наведений склад земель рекреаційного призначення охоплює досить ши­роке коло природних рекреаційних територій та природно- соціальних об'єктів, проте їх використання для рекреаційних цілей також не є вичерпним.

Оскільки рекреація включає різноманітні види діяльності у вільний час, зокрема, відтворення фізичних сил та оздоров­лення організму, заняття туризмом чи спортом, задоволення широкого кола інших особистих та соціальних потреб і за­питів, то надзвичайно складно запропонувати універсальне визначення поняття «рекреація». Відомо, що рекреація по­ходить від латинського «recreatio» — відновлення чи відтво­рення або з французького «recreation» — відпочинок, що пе­реважно прийнято визначати як відновлення, відтворення чи зміцнення людиною своїх фізичних і духовних сил у вільний час, витрачених в процесі життєдіяльності з використанням відповідних природних територій та їх ресурсів або у спе­ціально відведених для цього місцях.

Сучасна рекреаційна діяльність шляхом використання при­родних територій та рекреаційних ресурсів набула широкої популярності. Вона оцінена людиною не лише як знаряддя фізичного та духовного збагачення, а і як необхідний атри­бут успішної людської діяльності і добробуту суспільства. Використання природних об'єктів та їх ресурсів стало при­вабливим для відпочинку на «лоні природи», що є самоцін- ністю процесу відпочинку та проявом вільного різноманіття поведінки людей, а рекреація, туризм і різноманітні подорожі перетворилися на галузь підприємницько-господарської діяль­ності [379].

Зрозумілим є те, що для розвитку рекреаційної діяльності необхідні відповідні рекреаційні ресурси. До останніх слід віднести природні території та об'єкти, а також процеси та явища природного й антропогенного походження, які вико­ристовуються для цілей рекреації. При цьому природні те­риторії та об'єкти складають матеріально-речову базу для організації та забезпечення відпочинку й оздоровлення, які можуть належати на праві власності або використовуватися на праві загального чи спеціального природокористування, у тому числі на договірних засадах [180].

Рекреаційний потенціал України є надзвичайно поширеним і охоплює різноманітні території та об'єкти. Він включає су­купність наявних природних і природно-соціальних властиво­стей певної території для організації рекреаційно-туристичної діяльності. У натуралістичному розумінні рекреаційна тери­торія є ділянкою землі у визначених межах, яка використо­вується для відпочинку та оздоровлення людей, організації екскурсій і туризму. Рекреаційний об'єкт являє собою локаль­ну складову рекреаційної території, яка використовується для оздоровлення, відпочинку, розваг тощо. До таких обертів, як правило, відносять лісові галявини, водні об'єкти, прибережні території та благоустроєні пляжі^[337]. Для цілей рекреації мо- жуть використовуватися зелені зони міст та ділянки зелених насаджень інших населених пунктів. Рекреаційна діяльність може здійснюватися на територіях національних природних парків та регіональних ландшафтних парків, дендрологічних і зоологічних парків, ботанічних садів і парків-пам'яток са­дово-паркового мистецтва та на інших особливо охоронюва- них територіях і об'єктах природного та природно-соціального походження.

У зв'язку з інтенсивним розвитком рекреаційної діяль­ності в Україні у популярних виданнях часто використову­ються такі поняття, як рекреаційна місткість, рекреаційне навантаження і територіальна рекреаційна система. Під рек­реаційною місткістю розуміють здатність певної природної території забезпечувати здійснення рекреаційної діяльності без деградації природного та природно-соціального сере­довища. Рекреаційне навантаження означає рівень сукуп­ного антропогенного впливу на певну природну територію чи природно-соціальний комплекс, що використовується в процесі рекреаційної діяльності (витоптування, ущільнення ґрунту, забруднення земель, вод і лісів відходами, нищення рослинного покриву, збідніння тваринного світу тощо). У свою чергу, територіальна рекреаційна система є просторо­во-територіальним утворенням, що характеризується єдністю об'єктів рекреації на певній території у визначених межах. Для територіальної рекреаційної системи притаманна склад­ність її природного устрою та відкритість для використання. Основою функціонування територіальної рекреаційної систе­ми є взаємозв'язок і взаємодія її об'єктів та їх рекреаційних складових.

Наведені термінологічні позначення та їх змістовні тлу­мачення зустрічаються й у нормативних актах, технічних стандартах та іншій документації. Однак сучасна активіза­ція розвитку рекреаційної діяльності вимагає прийняття спе­ціального закону про рекреацію та рекреаційну діяльність, із законодавчим закріпленням таких важливих визначень, як рекреаційна територія, рекреаційний об'єкт, рекреаційна міст­кість, рекреаційна діяльність, рекреаційні ресурси, рекреацій­не навантаження та інші термінологічні позначення.

Одним із видів рекреації та рекреаційної діяльності є ту­ризм, пов'язаний з подорожами і мандрівками з метою від­починку. Туризм близький за своїм характером з рекреацією, але рекреація є більш загальним поняттям, ніж туризм. Тому рекреаційна діяльність не завжди є туристичною, а турис­тична — рекреаційною. Крім того, на відміну від рекреації та рекреаційної діяльності, туризм та туристична діяльність піддані законодавчому регулюванню.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про туризм»¹, ос­танній визначається як тимчасовий виїзд особи з місця про­живання в оздоровчих, пізнавальних, професійно-ділових чи інших цілях без здійснення оплачуваної діяльності в місці, куди особа від’їжджає. У наведеному законодавчому визна­ченні туризму позначені оздоровчі цілі, але відсутня рекреа­ційна мета туризму. Сучасний туризм якраз і є обмежений за часом вид активного відпочинку шляхом здійснення індиві­дуальної, родинної чи групової подорожі з чітко визначеною рекреаційною спрямованістю.

У чинній редакції туристичного закону звертає на себе увагу і беззмістовне визначення туристичних ресурсів країни. За ст. 3 туристичного закону, вони визначаються як пропо­новані або такі, що можуть пропонуватися, туристичні про­позиції на основі та з використанням об’єктів державної, комунальної чи приватної власності. Не надає безпосеред­ньої підстави для однозначного ствердження і те, що таки­ми об’єктами державної, комунальної чи приватної власності можуть бути природні комплекси, природні об’єкти чи їхні рекреаційно-туристичні ресурси^{[338] [339]}.

Поза будь-яких сумнівів, такі види туризму, як екологіч­ний (зелений), сільський, підводний, гірський та мисливський, явно здійснюються з використанням природних територій, природних об’єктів та природних ресурсів. Туристичні мар­шрути, пішохідні туристичні стежки та марковані туристичні траси, стаціонарні та пересувні рекреаційно-туристські табори і туристські бази, дитячі туристські станції та інші турис­тичні об'єкти також є рекреаційно-туристичними територіями та об'єктами, які поєднують в собі природне походження та освоєння, створення чи облаштування, що утворені у поєд­нанні з людською діяльністю.

Природно-соціальні ознаки рекреаційно-туристичних об'єктів знайшли своє відображення і в окремих нормативно-право­вих актах¹. Однак у зв'язку з природно-соціальним походжен­ням рекреаційно-туристичних об'єктів також постає питання про власницьку правооб'єктність туристичних об'єктів та їх складових, створених людською діяльністю. Якщо останні як речові об'єкти можуть належати на праві державної, кому­нальної та приватної власності, то природні властивості як складові туристичних об'єктів природного походження можуть використовуватися як на засадах права власності, так і на праві природокористування. Зазначена особливість у певній мірі зближує статус рекреаційних і туристичних територій та об'єктів.

Ресурси виключної (морської) економічної зони та кон­тинентального шельфу становлять комплексну екологічну та економічну сукупність природних компонентів і природних багатств. Комплексний зміст ресурсів виключної (морської) економічної зони та континентального шельфу охоплює водні простори, рибні запаси, корисні копалини, мінеральну сиро­вину, водні рослинні ресурси та інші природні багатства, які у вітчизняній нормотворчості позначаються як об'єкти права власності. Відповідно до розділу VI Декларації «Про державний суверенітет України» від 16 липня 1990 року^{[340] [341]}, народ України має виключне право на володіння, користу­вання і розпорядження національним багатством України, зокрема, природними ресурсами її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони, що є власністю її народу, матеріальною основою суверенітету держави і вико­ристовуються з метою забезпечення матеріальних і духовних потреб її громадян. Аналогічне положення закріплено у ст. 4 Закону України «Про економічну самостійність України» від 3 серпня 1990 року¹.

Наведені положення у подальшому знайшли своє закріп­лення в законах «Про охорону навколишнього природного середовища» та інших законодавчих актах і у кінцевому ре­зультаті були закріплені в Основному Законі країни. Згід­но зі ст. 13 Конституції України, ресурси континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони включені до переліку об'єктів права народної власності. Проте відомо, що континентальний шельф і морська економічна зона зна­ходяться за акваторіальним простором прибережної держа­ви. Отже, комплекс взаємопов'язаних між собою природних ресурсів та окремі природні компоненти знаходяться за ме­жами територій Української держави. Тому правовий режим їх належності, використання і охорони встановлюється не тільки нормами національного законодавства, а й нормами міжнародного права. Сама поява цього інституту є певним компромісом між правовим регулюванням національними за­конодавчими актами та міжнародними нормами з морського права, а саме: встановленням ширини територіального моря у національних законодавчих актах та збереженням режиму відкритого моря в міжнародному морському праві у поєд­нанні з певними преференціями для прибережних держав [79, с. 96-97].

Відповідно до ст. 2 Закону України «Про виключну (морську) економічну зону України»^{[342] [343]}, морські райони, ззовні прилеглі до територіального моря України, включаючи райо­ни навколо островів, що їй належать, становлять виключну (морську) економічну зону України. Згідно зі ст. 55 Конвенції Організації Об'єднаних Націй з морського права 1982 року^[344], виключна економічна зона являє собою район, що знаходить­ся за межами територіального моря і прилеглий до нього, який підпадає під встановлений особливий правовий режим, згідно з яким права і юрисдикція прибережної держави і права та свободи інших держав регулюються відповідними положеннями Конвенції.

Незважаючи на те, що український закон про морську еко­номічну зону був прийнятий до ратифікації Конвенції ООН з морського права, деякі положення останньої були включені у національний закон. Так, у наведених визначеннях під еко­номічною зоною розуміється район морського простору, що знаходиться за межами територіального моря, а також при­леглий до нього морський простір. Відповідно до п. 1 ст. 1 Конвенції ООН, «район» означає дно морів і океанів та його надра за межами національної юрисдикції, а згідно з поло­женнями її преамбули, також його ресурси, що є спільною спадщиною людства, розвідка і розробка яких здійснюються на благо усього людства, незалежно від географічного поло­ження держав. Із наведеного випливає, що співвідношення положень національного законодавства з нормами міжнарод­ного права щодо встановлення права власності на ресурси морської економічної зони після ратифікації Українською дер­жавою Конвенції ООН з морського права викликають певні сумніви та потребують відповідного уточнення.

Ширина виключної (морської) економічної зони становить до 200 морських миль, відлічених від тих самих вихідних ліній, що і територіальне море України. Зазначена ширина економічної зони «до 200 морських миль» означає, що вона може бути меншою, але не більшою. При цьому зазначе­на ширина виключної (морської) економічної зони бере свій початок за межами територіального моря. У зв'язку з цим водний простір ширини морської економічної зони не охоплює територіальне море^[345]. Отже, на останнє у повному обсязі по­ширюється суверенітет та верховенство прибережної держа­ви. Вони включають і право власності прибережної держави на саме територіальне море, на його водні та інші природні ресурси, наприклад, ресурси тваринного і рослинного світу, що знаходяться у межах територіального моря^[346].

Інакше склалася правооб'єктність самої виключної (морської) економічної зони, її ресурсів та природних комп­лексів. Відповідно до ст. 3 Закону «Про виключну (морську) економічну зону України», делімітація останньої провадить­ся з урахуванням законодавства України шляхом укладення угод з державами, побережжя яких протилежні або суміжні побережжю України, на підставі принципів і критеріїв, за­гальновизнаних у міжнародному праві, з метою досягнення справедливого вирішення цього питання. Тому встановлення меж морської економічної зони за допомогою делімітації як договірного способу визначення загального напрямку про­ходження кордону між державами на карті [492, с. 164] до певної міри носить умовний характер, оскільки передбачає встановлення її меж не в натуральному чи матеріально-ре­човому позначенні, притаманних праву власності. Крім того, тут має місце договірний, а не територіально-суверенітетний принцип визначення кордонів та акваторіальних меж морської економічної зони.

Приймаючи до уваги наведені обставини, ч. 1 ст. 4 Закону передбачає, що Україна у своїй виключній (морській) еко­номічній зоні має: суверенні права щодо розвідки, розробки і збереження природних ресурсів, як живих, так і неживих, у водах, що покривають морське дно, на морському дні та в його надрах, а також з метою управління цими ресурсами і щодо здійснення інших видів діяльності по економічній роз­відці та розробці зазначеної зони, у тому числі виробництву енергії шляхом використання води, течій і вітру; юрисдик­цію, передбачену відповідними положеннями Закону та нор­мами міжнародного права, щодо створення і використання штучних островів, установок і споруд, здійснення морських наукових досліджень, захисту та збереження морського се­редовища; інші права, передбачені Законом та іншими за­конодавчими актами України і загальновизнаними нормами міжнародного права. Отже, Українська держава щодо своєї виключної (морської) економічної зони як природного об'єкта, розташованого за межами територіального моря, володіє не правом власності на неї як на таку, а наділена суверенними правами й юрисдикцією для здійснення розвідки, розробки та збереження її ресурсів, управління цими ресурсами, ство­рення і використання штучних островів, установок і споруд, здійснення морських наукових досліджень, а також захисту і збереження морського середовища¹.

Здійснення суверенних прав і виключної юрисдикції щодо ресурсів морської економічної зони прибережною державою означає, що ніхто без згоди останньої не може проводити розвідку і розробку природних ресурсів. Тому у вітчизня­ному законодавстві детально регламентовані правомочності Української держави щодо розвідки, розробки і збереження природних ресурсів виключної економічної зони як комплек­сного об'єкта, в якому розташовані різноманітні види при­родних багатств. Такі правомочності передбачені не лише у спеціальному законі, а й у водному, фауністичному, флорис­тичному та інших галузях чинного законодавства^{[347] [348]}. Одночасно слід зазначити, що Українська держава реалізує ці право­мочності як на підставі своїх суверенних прав і виключної юрисдикції, так і на засадах реалізації права народної влас­ності щодо ресурсів морської економічної зони, передбаченого Основним Законом країни.

Особливі вимоги у національному законодавстві передба­чені для здійснення суверенних прав і виключної юрисдикції України щодо морського дна економічної зони та його надр. Вони, за ч. 2 ст. 4 Закону про морську економічну зону, реалізуються відповідно до законодавства України про кон­тинентальний шельф та Кодексу про надра. Так, за ст. 5 останнього, державний фонд надр включає як ділянки надр, що використовуються, так і ділянки надр, не залучені до ви­користання, в тому числі континентального шельфу і виключ­ної (морської) економічної зони. У зв'язку з цим виникає так звана «подвійна» правооб'єктність щодо ресурсів морської економічної зони, що закріплена в Законі про виключну (морську) економічну зону та у Кодексі України про надра. Крім цього, Кодекс про надра не передбачає детальної рег­ламентації використання природних ресурсів морського дна. Не вирішено це питання і у Гірничому законі України¹ та у Порядку надання спеціальних дозволів на користування надрами. Таким чином, конституційне положення про право власності на природні ресурси континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони в поточному законо­давстві є недостатньо врегульованим.

За ст. 5 спеціального закону, з метою координації управ­ління живими ресурсами своєї виключної (морської) економіч­ної зони, їх збереження, розвідки і оптимального використан­ня, проведення наукових досліджень, захисту та збереження морського середовища Україна здійснює співробітництво з ін­шими державами на підставі міжнародних договорів^{[349] [350]}. У якості прикладу можна навести Договір про відносини добросусідс- тва і співробітництва між Україною та Румунією, підписаний в м. Констанца 2 червня 1997 року^[351], за ч. 2 ст. 2 якого до­говірні сторони укладуть окремий договір про режим кордону між двома державами та вирішать питання про делімітацію їхнього континентального шельфу та виключних економічних зон в Чорному морі на основі принципів і процедур, погод­жених шляхом обміну листами між міністрами закордонних справ одночасно з підписанням Договору, що набудуть чин­ності одночасно з набуттям чинності Договором.

Дійсно, такий обмін листами між міністрами закордонних справ України і Румунії відбувся під час підписання Догово­ру, і зазначені листи були включені у Договір в якості його додатків. Зокрема, у пп. h п. 4 цих листів сторони передба­чили наступне: якщо переговори не завершаться укладенням Угоди у розумний термін, але не більше ніж два роки від їх початку, уряд України і уряд Румунії домовились, що спра­ва про делімітацію континентального шельфу та виключних економічних зон буде вирішена Міжнародним судом ООН на прохання будь-якої із договірних сторін, за умови набуття чинності Договором про режим державного кордону між Ук­раїною та Румунією^[352]. Після набуття чинності Договором про режим державного кордону відбулося 24 раунди переговорів між делегаціями двох держав, але угода із зазначених питань не була укладена, у зв'язку чим розгляд спору за ініціативою Румунії та за згодою України був переданий у Міжнародний суд ООН в Гаазі, де розглядався протягом п'яти років, а саме — з 2004 року по 2009 рік. За рішенням суду від 3 лютого 2009 року [502] було оголошено про делімітацію континентального шельфу та виключних економічних зон Ук­раїни і Румунії у Чорному морі у спірному районі, площа якого дорівнювала 12 838 км², у пропорції приблизно 25 % на 75 %. Слід підкреслити і те, що весь район делімітації, площа якого становила 75 200 км², розподілено у пропорції 1,0 до 2,1 на користь України. Наведений приклад свідчить про те, що питання делімітації меж морських економічних зон між сусідніми державами щодо використання та охорони їх природних ресурсів відбувається не просто.

Здійснюючи свої права і виконуючи свої зобов’язання, Ук­раїна у своїй виключній (морській) економічній зоні належним чином враховує права і зобов’язання інших держав. Згідно з ч. 2 ст. 6 спеціального закону, у виключній (морській) еконо­мічній зоні України усі держави, як прибережні, так і ті, що не мають виходу до морів, користуються, за умови дотриман­ня положень Закону, інших актів законодавства України, а також загальновизнаних норм міжнародного права, свободою судноплавства і польотів, прокладання підводних кабелів і трубопроводів та іншими правомірними з точки зору міжна­родного права видами використання морського простору.

Спеціальні вимоги в українському законодавстві передба­чені для збереження і використання рибних та інших жи­вих ресурсів морської економічної зони [462]. Водні живі ресурси являють собою такі біологічні організми, життя яких постійно або на окремих стадіях розвитку неможливе без перебування у воді. До водних живих ресурсів виключної (морської) економічної зони належать: морські риби на всіх стадіях розвитку, морські ссавці, водні безхребетні, у тому числі молюски (головоногі, черевоногі, двостулкові) кругло­роті, ракоподібні, морські черв’яки, голкошкірі, губки, киш­ковопорожнинні, водорості та інші водні організми.

Відповідно до ст. 7 спеціального закону, Україна забез­печує оптимальне використання рибних та інших живих ре­сурсів у своїй виключній (морській) економічній зоні шляхом вжиття відповідних заходів для їх збереження та управління ними. Промисел рибних та інших живих ресурсів, а також дослідження, розвідка та інші операції, пов’язані з таким промислом у виключній (морській) економічній зоні України, здійснюються іноземними юридичними та фізичними особа­ми лише на підставі міжнародних угод. Іноземні юридичні та фізичні особи, які ведуть рибний промисел у виключній (морській) економічній зоні України, повинні дотримуватись вимог щодо збереження рибних та інших живих ресурсів, а також інших положень і умов, установлених Законом та іншими актами законодавства України.

До законодавчих актів, що забезпечують оптимальне ви­користання рибних та інших живих ресурсів шляхом вжит­тя відповідних заходів, у тому числі у морській економічній зоні, слід віднести Закон України «Про рибне господарство, промислове рибальство та охорону водних біоресурсів» від 8 липня 2011 року¹, Закон України «Про аквакультуру» від 18 вересня 2012 року^{[353] [354]}, у відповідній частині Закон України «Про рибу, інші водні живі ресурси та харчову продукцію з них» від 6 лютого 2003 року^[355] та інші законодавчі акти. Ак­тами чинного законодавства у зазначеній сфері слід визнати постанову Кабінету Міністрів України № 1490 від 13 сер­пня 1999 року, якою затверджено Порядок і умови вико­ристання рибних та інших водних живих ресурсів виключної (морської) економічної зони України іноземними юридичними і фізичними особами^[356], постанову Кабінету Міністрів України № 992 від 25 листопада 2015 року, якою затверджено По­рядок здійснення спеціального використання водних біоре- сурсів у внутрішніх рибогосподарських водних об'єктах (їх частинах), внутрішніх морських водах, територіальному морі, виключній (морській) економічній зоні та на континентально­му шельфі України^[357] та інші акти законодавства підзаконного характеру.

Відповідно до п. 3 вказаного Порядку і умов, використан­ня водних живих ресурсів іноземними юридичними та фі­зичними особами здійснюється за умови: гарантування без­печного екологічного середовища для існування водних жи­вих ресурсів, недопущення його погіршення; обов'язкового дотримання екологічних норм, лімітів, правил використання водних живих ресурсів; збереження видової різноманітності у виключній (морській) економічній зоні; запобігання заги-

белі водних живих ресурсів під час їх добування і здійснен­ня судноплавства; сприяння природному відтворенню водних живих ресурсів; дотримання законодавства щодо збереження водних живих ресурсів та їх видів, занесених до Червоної книги України; дотримання обов’язкових для України норм міжнародного права щодо здійснення промислу водних живих ресурсів; надання допомоги водним живим ресурсам, яким загрожує загибель у разі виникнення стихійного лиха або внаслідок інших причин; сприяння природному відтворенню водних живих ресурсів шляхом проведення біотехнічних робіт, спрямованих на поліпшення умов середовища існування та здійснення заходів щодо їх штучного відтворення.

Найбільш цінними видами рибних ресурсів виключної (морської) економічної зони є анадромні види рибних запасів^[358]. Так, відповідно до вимого ст. 8 спеціального закону, Україна, у річках якої утворюються запаси анадромних видів риб, ре­алізує свої права виходячи з першочергової заінтересованості в таких запасах і несе за них першочергову відповідальність. Спеціально уповноважені органи України забезпечують збе­реження запасів анадромних видів риб шляхом вжиття від­повідних заходів і встановлення правил регулювання рибного промислу у виключній (морській) економічній зоні, зокрема щодо визначення загального обсягу допустимих виловів, і здійснюють співробітництво з відповідними органами інших заінтересованих держав, якщо ці види риб мігрують за межі виключної (морської) економічної зони України.

З метою забезпечення своїх суверенних прав на пріори­тетну розвідку, експлуатацію, збереження живих ресурсів та управління ними у своїй виключній (морській) економічній зоні Україна вживає заходів (включаючи огляд, інспекцію, арешт і судовий розгляд) для забезпечення дотримання за­конодавства України. Функції уповноваженого органу, який взаємодіє з Європейським Союзом та з органами влади іно­земних держав (їх компетентними органами та організаціями) з питань виконання вимог системи попередження та ліквіда­ції незаконного, непідзвітного та нерегульованого рибальства, виконує центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері рибного господарства.

Відповідно до ст. 31 Закону про морську економічну зону, охорона суверенних прав України у виключній (морській) еко­номічній зоні та контроль за реалізацією прав і виконанням зобов’язань інших держав, українських та іноземних юридич­них і фізичних осіб, а також міжнародних організацій у ній здійснюється Державною прикордонною службою України¹, центральним органом виконавчої влади, що реалізує держав­ну політику у сфері рибного господарства^{[359] [360]}, і центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику із здійснення державного нагляду (контролю) у сфері охо­рони навколишнього природного середовища^[361] у порядку, що встановлюється Кабінетом Міністрів України, з урахуванням інтересів інших держав, передбачених нормами міжнародного права.

Українська держава як морська держава має великий кон­тинентальний шельф, розробка і використання ресурсів якого відіграє важливу роль у забезпеченні розвитку національної економіки. Площі української частини чорноморського шельфу становлять близько 57 % загальної протяжності шельфу на Чорному морі. На її шельфі здійснюється видобуток нафти і газу, видобуваються металорудні корисні копалини та інші ресурси, здійснюється промисел «сидячих видів» морських організмів, зводяться штучні острови, розміщуються споруди та установки, укладаються підводні кабелі і трубопроводи, проводяться морські наукові дослідження тощо.

Незважаючи на те, що у природних умовах, наприклад, Чорного моря¹ межі морської економічної зони та континен­тального шельфу в основному збігаються, а природні ресурси економічної зони у значній мірі покривають ресурси шельфу, вони все ж юридично і фактично відрізняються один від одного і не є тотожними^{[362] [363]}. По-перше, з географічної точ­ки зору, континентальний шельф традиційно розглядаєть­ся як продовження континентального простору материкової території. По-друге, у принциповому аспекті зовнішні межі морської економічної зони можуть і не збігатися з межами континентального шельфу морського дна^[364].

Не виявляється повний збіг і між природними ресурсами морської економічної зони і континентального шельфу. Умов­но їхні ресурсові правооб'єктні відмінності можна провести за ознакою просторового розташування. Якщо природні ресурси економічної зони знаходяться в товщі води над морським дном, то природні ресурси континентального шельфу роз­ташовані на морському дні та у його надрах. Тому прибе­режні держави можуть поширювати свої суверенні права на морські ресурси в межах континентального шельфу незалеж­но від наявності у цих межах морської економічної зони. Отже, морська економічна зона і континентальний шельф є самостійними правовими об'єктами.

Однак відмінності правового режиму та правооб'єктності виключної (морської) економічної зони від континентального шельфу полягають у тому, що в Україні немає спеціального закону про континентальний шельф. Слід зазначити, що на території Української держави щодо використання та охорони природних ресурсів континентального шельфу і раніше діяли загальносоюзні нормативно-правові акти¹. Право загальнона­родної власності на природні ресурси, у тому числі на ре­сурси континентального шельфу, що мало місце в Союзній державі, в цілому не суперечить чинній Конституції Украї­ни та українському законодавству^{[365] [366]}. Тому немає особливих сумнівів щодо правооб'єктності всього комплексу природних ресурсів континентального шельфу на підставі зазначених за­гальносоюзних нормативних актів^[367].

Одночасно за планом законопроектних робіт передбачало­ся прийняття парламентом країни спеціального закону Ук­раїни про континентальний шельф до 2002 року^[368], який мав би вплинути і на правооб'єктну належність його природних ресурсів та інших природних багатств. Проте законопроект про континентальний шельф досі очікує свого розгляду пар­ламентом. У зв'язку з цим у даний час правовий режим та правове регулювання використання природних ресурсів кон­тинентального шельфу здійснюється на основі міжнародних договорів, на обов'язковість яких, відповідно ст. 9 Конститу­ції України, надана згода Верховною Радою України і які є частиною національного законодавства України. Безумовно, у даному випадку такими міжнародними договорами є Кон­венція ООН про континентальний шельф від 29 квітня 1958 року¹, яка є обов’язковою для України за правонаступниц- твом та Конвенція ООН з морського права від 10 грудня 1982 року^{[369] [370]}

Незважаючи на сприйняття основних положень як Конвен­ції про континентальний шельф, так і Конвенції з морського права, порівняльний аналіз окремих норм цих міжнародних документів [432, с. 10] дозволяє говорити про закріплення в них різних критеріїв у визначенні та встановленні статусу континентального шельфу [26, с. 13] і режиму використання його природних ресурсів. Відповідно до ст. 1 Женевської кон­венції, поняття «континентальний шельф» вживається сто­совно поверхні та надр морського дна підводних районів, що примикають до берега, але знаходяться поза зоною те­риторіального моря, до глибини 200 метрів, або, за цією межею, до такого місця, до якого глибина покриття вод доз­воляє розробку природних багатств цих районів, а також до поверхні та надр подібних підводних районів, що примикають до берегів островів. У цьому визначенні континентального шельфу як міжнародно-правового об’єкта підтверджується знаходження природних ресурсів та інших природних ба­гатств континентального шельфу за межами територіального моря^[371], тобто вони знаходяться за територіальним простором прибережної держави.

Прибережна держава, згідно зі ст. 2 Женевської конвен­ції, здійснює над континентальним шельфом суверенні права з метою розвідки і розробки його природних багатств. За наступними положеннями конвенції суверенні права прибе­режної держави є виключними у тому сенсі, що, якщо при­бережна держава не здійснює розвідки на континентальному шельфі або не розробляє його природних багатств, ніхто інший не може робити цього або мати претензії на її кон­тинентальний шельф без прямої згоди прибережної держави. При цьому до природних багатств континентального шельфу відносяться мінеральні та інші неживі ресурси поверхні і надр морського дна, а також живі організми «сидячих» видів, тобто організми, які в належний, з промислової точки зору, період свого розвитку або прикріплені до морського дна або під ним, або можуть пересуватися тільки по морському дну або у його надрах.

Поряд з цим у ст. 3 Женевської конвенції закріплено, що права прибережної держави на континентальний шельф не торкаються ні правового статусу покриваючих вод як відкритого моря, ні правового статусу повітряного простору над цими водами, а ст. 4 передбачає, що право прибереж­ної держави не може перешкоджати прокладці або підтри­манню в справності підводних кабелів або трубопроводів на континентальному шельфі, крім тих випадків, коли держава здійснює своє право вживати розумних заходів для освоєння шельфу та розробки його природних багатств. Таким чином, за положеннями Женевської конвенції зберігається принцип свободи судноплавства у водах континентального шельфу як у відкритому морі та повітряних польотів над ним, а також прокладки кабелів або трубопроводів на континентальному шельфі з відповідними обмеженнями.

Дещо інше визначення континентального шельфу одержа­ло своє закріплення в Конвенції ООН з морського права. Відповідно до п. 1 ст. 76 вказаної Конвенції, континентальний шельф прибережної держави включає в себе морське дно і надра підводних районів, що простягаються за межі її тери­торіального моря на всьому протязі природного продовження її сухопутної території до зовнішньої межі підводної окраїни материка або на відстань 200 морських миль від вихідних ліній, з яких відміряється ширина територіального моря, коли зовнішня межа підводної окраїни материка не простягається на таку відстань.

Наведене визначення континентального шельфу є більш вдалим з точки зору передбачених критеріїв для встановлен­ня його меж з метою усунення конкуренції між державами щодо застосування більш досконалих засобів та сучасних на­уково-технічних досягнень при здійсненні розвідки і розроб­ки його природних багатств і забезпечення охорони конти­нентального шельфу в цілому. Проте у зв'язку зі змінами критеріїв визначення континентального шельфу змінюється і концептуальний підхід до встановлення права власності на його ресурси. У даний час лише частково можна погодитися з думкою, висловленою у свій час професором В. В. Петро­вим про те, що природні ресурси континентального шельфу є не екологічними, а економічними категоріями [322, с. 117]. Істотно оновлені міжнародно-правові акти приділяють значну увагу не тільки розробці та використанню, а й забезпеченню охорони ресурсів шельфу. З цього випливає, що в сучасних умовах природні компоненти континентального шельфу, так само як і морської економічної зони, розглядаються міжнарод­ними документами як екологічні категорії [156, с. 57—68].

Розглядаючи ресурси континентального шельфу в якості економічної категорії, слід звернути увагу на придбання ними своєї власницької правооб'єктності після видобутку, тобто після відриву від природного середовища континентального шельфу. Такий підхід до його ресурсів як об'єктів права власності закладений і в нормах, включених до Конвенції з морського права. Зокрема, згідно зі ст. 1 Додатку III Конвен­ції, до розробників континентального шельфу право власності на корисні копалини переходить після їх видобутку. Проте після видобутку корисних копалини морського дна, так само як і інших об'єктів та ресурсів континентального шельфу, втрачається їхній зв'язок з природним середовищем, і вони перестають існувати як природні об'єкти. У здобутому стані вони дійсно набувають якості матеріальної сировини або ста­ють економічними об'єктами у майновому розумінні та вклю­чаються до цивільно-правового товарообігу. Принаймні, такий висновок випливає з міжнародно-правової норми наведеного Додатку до Конвенції. Аналогічний підхід до встановлення права власності на корисні копалини та інші природні ре­сурси, видобуті на континентальному шельфі та в морській економічній зоні, закріплений і в українському законодавстві, зокрема, в законах України «Про угоди про розподіл продук­ції», «Про нафту і газ» та інших законодавчих актах.

Слід зауважити, що ані Женевська конвенція про конти­нентальний шельф, ані Конвенція з морського права не пе­редбачають права власності прибережних держав на ресурси континентального шельфу. Вони обмежуються лише вказівка­ми на здійснення прибережними державами суверенних прав на континентальний шельф в цілях розвідки і розробки його природних ресурсів [377], а також поширення ними своєї виключної юрисдикції щодо проведення морських наукових досліджень, створення штучних островів та розміщення ус­тановок і обладнання.

Проте вітчизняне законодавство в конституційному порядку встановлює право власності Українського народу на природні ресурси континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони, а ст. 39 Закону «Про охорону навколиш­нього природного середовища» відносить їх до ресурсів за­гальнодержавного значення. У цьому зв'язку право народної власності на ресурси континентального шельфу та морської економічної зони слід розглядати не в сенсі встановлення їх власницької належності в природному стані, а в контекс­ті міжнародного визнання права на матеріальні ресурси, що видобуваються на континентальному шельфі та в економічній зоні з метою забезпечення розвитку національної економі­ки. Інше розуміння власницької правооб'єктності природних об'єктів, їх ресурсів та інших компонентів континентально­го шельфу і виключної (морської) економічної зони може призвести до обмеження міжнародних прав та економічних інтересів інших держав.

Так чи інакше, у даний час виникла й існує нагальна пот­реба в узгодженні змісту норм національного законодавства з міжнародно-правовими нормами, в уточненні юридичної належ­ності природних ресурсів континентального шельфу, в забез­печенні дотримання вимог правового режиму їх використання і охорони тощо. Зазначені та інші аспекти правооб'єктності природних ресурсів континентального шельфу мають знайти своє юридичне закріплення в запланованому для прийняття законопроекті про континентальний шельф України.

3.4.