§ 6. Способи захисту й охорони права власності на природні об'єкти та їх ресурси

У правовій літературі попереднього періоду в основному досліджувались питання охорони права власності на природні об'єкти¹. Це було притаманним для виключної державної власності на природні ресурси тому, як правомочності держави - власника цілком забезпечувались засобами охорони права власності.

Розмежування охорони та захисту права власності на природні об'єкти можна проводити за часом їх настання, способами здійснення, засобами

Див., наприклад: Венедиктов А. В. Гражданско-правовая охрана социалистической собственности/

A. В. Венедиктов. - M., 1954; Жариков Ю. Г. Охрана права землепользования / Ю. Г. Жариков. - M., 1974; Резвых В. Д. Административно-правовая охрана права социалистической собственности /

B. Д. Резвых. - M., 1975; Рябов А. А. Охрана права государственной собственности на природные ресур­сы в СССР / А. А. Рябов. - Казань, 1982.

реалізації, уповноваженими органами тощо. Так, охорона права власності виникає з моменту прийняття правових норм, що оберігають власницькі відносини, і припиняється разом зі скасуванням охоронних правових норм. Захист же права власності настає з моменту порушення права і діє у межах строків, встановлених для його захисту. Отже охорона права власності, в т.

Охорона права власності на природні об'єкти забезпечується діяльністю органів державної влади, а захист, як правило, здійснюється судовими органами. Відтак охорона права власності здійснюється в адміністративному порядку й адміністративно-правовими засобами. Захист же порушеного суб'єктивного пра­ва власності на природні об'єкти забезпечується в судовому порядку цивільно- правовими засобами.

Загальні вимоги щодо захисту й охорони права власності на природні об'єкті/містяться в конституційних нормах. Так, згідно із ст. 14 Конституції, земля еосновним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Безумовно, у наведеній нормі закладена не тільки правова охорона землі як об'єкту права власності, а й усі інші засоби охорони земельних ресурсів. Положення ст. 41 Основного закону про те, що «ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності» в однаковій мірі відносяться як до охорони, так і до захисту права власності. Вимоги ж вказаної норми про те, що «використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі», визначають межі здійснення суб'єктивного права власності на природні об'єкти та його захисту.

Загальні положення щодо захисту права власності знайшли своє закріплення учинному Цивільному кодексу, зокрема в главі 29, присвяченій захисту права власності. Так, за ст. 386 Цивільного кодексу, держава забезпечує рівний захист прав усіх суб'єктів права власності. Відповідно до норм вказаної статті власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню, а у разі порушення права власності - має право на відшкодування завданої йому майнової та моральної шкоди.

До норм Цивільного кодексу, які можуть застосовуватися до захисту влас­ності на природні об'єкти, можна віднести норми ст. 392, за якою власник може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорю­ється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності, норми ст. 393, згідно з якою правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, який не відповідає закону і порушує права власника, за позовом власника визнається судом незаконним та скасовується, норми ст. 394, відповідно до якої власник земельної ділянки має право на компенсаціюу зв'язку із зниженням цінності своєї ділянки в результаті діяльності, що призвела до зниження рівня екологічної захищеності території та погіршення природних властивостей землі та інші норми цивільного законодавства.

У зв'язку з тим, що земельне законодавство передбачає приватну, комуналь­ну та державну власність на землю, найбільш послідовно наведені положення відображені у Земельному кодексу, зокрема у главі 23, який посвячений захисту прав на землю. Так, згідно ч. 2 ст. 152 кодифікованого земельного закону, власник земельної ділянки може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.

Слід звернути особливу увагу на забезпечення захисту права власності від втручання у здійснення власниками своїх правомочностей. Так, відповідно до ст. 154 Земельному кодексу, органи виконавчої влади та органи місцевого само­врядування без рішення суду не мають права втручатись у здійснення власником повноважень щодо володіння, користування і розпорядження належною йому земельною ділянкою або встановлювати непередбачені законодавчими акта­ми додаткові обов'язки чи обмеження. Органи виконавчої влади та місцевого самоврядування несуть відповідальність за шкоду, заподіяну їх неправомірним втручанням у здійснення власником повноважень щодо володіння, користування і розпорядження земельною ділянкою.

Земельне законодавство визначає і долю неправомірного акту, виданого органом виконавчої влади або місцевого самоврядування. Так, за ст. 155 Земель­ного кодексу, у разі видання органом виконавчої влади або місцевого самовря­дування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним. Збитки, завдані власникам земельних ділянок внаслідок видання зазначених актів, підлягають відшкодуванню в повному обсязі органом, який видав такий акт.

Певною мірою до захисту права власності на земельну ділянку можна від­нести і положення ч. 2 ст. 139 Земельного кодексу. За її вимогами, звернення стягнення на земельні ділянки, призначені для ведення товарного сільсько­господарського виробництва, допускається у випадках, коли у власників таких ділянок відсутнє інше майно, на яке може бути звернене стягнення, якщо інше не запропоновано власником земельної ділянки.

Звертає на себе увагу і те, що норми, присвячені захисту права власності, знайшли своє закріплення в оновленій редакції Лісового кодексу. Відповідно до ст. 24 ЛКУ, права власників лісів, охороняються законом і можуть бути обмежені або припинені лише у випадках, передбачених Лісовим кодексом та іншими за­конодавчими актами. Збитки, завдані внаслідок порушення прав власників лісів, підлягають відшкодуванню в повному обсязі відповідно до закону.

Окремі положення про захист і охорону права власності на природні об'єкти можна знайти й у природоохоронному законі. Так, відповідно до ст. 5 Закону «Про охорону навколишнього природного середовища», державній охороні підляга­ють природні ресурси, як залучені в господарський обіг, так і невикористовувані в народному господарстві вданий період (земля, надра, води, ліси, об'єкти рослин­ного і тваринного світу), ландшафти та інші природні об'єкти і комплекси. Особ­ливій державній охороні підлягаютьтериторіїта об'єкти природно-заповідного фонду України й інші території та об'єкти, визначені законодавствам.

Способи захисту права власності на природні об'єкти та межі їх здійснен­ня в основному визначаються цивільним законодавством, а умови і порядок їх застосування закріплені у цивільно-процесуальному законодавстві. Для цивільно-правового способу захисту права власності характерним є судовий порядок його реалізації. Судовий захист права власності на природні об'єкти та їх ресурси може здійснюватись: визнанням права; визнанням правочину недійсним; припиненням дії, яка порушує право; відновленням становища, яке існувало до порушення права; примусовим виконанням обов'язку в натурі; зміною правовідносини; припинення правовідносини; відшкодуванням збитків; визнанням незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади або місцевого самоврядування, а також їх посадових і службових осіб.

Конкретизація цивільно-правового способу судового захисту права власності наприродні об'єкти знайшла своє закріплення у відповідних галузях природно- ресурсового законодавства. Так, за ч. З ст. 152 Земельного кодексу, захист прав громадянта юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: визнання прав; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку по­рушення прав; визнання угоди недійсною; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; відшкодування запо­діяних збитків; застосування інших, передбачених законом, способів.

До різновиду цивільно-правового захисту права власності можна віднес­ти його нотаріальний захист, передбачений у ст. 18 Цивільного кодексу. Про­те застосування нотаріального способу захисту права власності на природні об'єкти має свою специфіку. Згідно із змінами, внесеними у ст. 126 Земельного кодексу, право власності на земельну ділянку, тепер, крім державного акту, по- свідчується цивільно-правовою угодою щодо відчуження земельної ділянки, укладеною в порядку, встановленому законом, у разі набуття права власності на земельну ділянку за такою угодою.

Слід зазначити, що, відповідно до вимог чинного Земельного кодексу, більшість договорів із земельними ділянкам підлягаютьукладеннюу письмовій формі та нотаріальному посвідченню. Це стосується не тільки купівлі-продажу земельних ділянок (ч. 7 ст. 128), договору про спільну часткову власність на землю (ч. 2 ст. 88), угод про перехід права власності на земельні ділянки (ч. 1 ст. 132), добровільної відмови від права власності на землю (ч. 2 ст. 142), що прямо передбачено у Земельному кодексу, а й договору оренди землі за бажанням однієї із сторін, і навіть суборенди земельних ділянок за згодою сторін такого договору. Такі вимоги передбачені в Законі «Про оренду землі» від 6 жовтня 1998 року¹ в редакції Закону від 2 жовтня 2003 року^{[90] [91]. Недотримання обов'язкової письмової форми укладення договорів або угод із земельними ділянками та їх обов'язкового нотаріального посвідчення у випадках, передбачених законом, позбавляє сторони можливості посилання на них у разі виникнення спорів та їх судового розгляду.}

Знаходження у даний час значного обсягу природних об'єктів у державній власності обумовлює здійснення адміністративно-правового способу захисту права природноресурсової власності. Згідно з положеннями ст. 17 Цивільного кодексу, у випадках, встановлених Конституцією та законом України, особа має право звернутися за захистом своїх прав та інтересів до органу державної влади або органу місцевого самоврядування. Останні здійснюють захист прав у межах, на підставах та способами, що встановлені Конституцією, Кодексом про адміністративні правопорушення, Законом «Про місцеве самоврядування в Україні», Законом «Про місцеві державні адміністрації» та іншими законами. Рішення, прийняте зазначеними органами щодо захисту прав, не є перешкодою для звернення за їх захистом до суду. Суд може визнати незаконним не тільки правовий акт органу державної влади або місцевого самоврядування, а й акт індивідуальної дії, що передбачено у ст. 21 ЦКУ.

Правовий акторгану державної влади або органу місцевого самоврядуван­ня, який не відповідає закону і порушує права власника, за позовом останнього визнається судом незаконним та скасовується. Власник, права якого порушені внаслідок видання правового акта органом державної влади або місцевого самоврядування, має право вимагати відновлення становища, яке існувало до видання такого акту. У разі неможливості відновлення попереднього становища власник має право на відшкодування заподіяної шкоди.

До адміністративно-правового забезпечення права власності можна від­нести і здійснення державної реєстрації власницьких прав на природні об'єкти. Так, відповідно до ст. 125 Земельного кодексу, право власності на земельну ділянку виникає з моменту державної реєстрації прав на неї. Державній реє­страції підлягають також право земельного сервітуту (ч. З ст. 100), обмеження використання земельної ділянки, (ч. 2 ст. 111), право постійного користування землеюта право оренди земельної ділянки (ст. 125) та деякі інші права, пов'язані із земельною власністю.

Державна реєстрація земельних ділянок, відповідно до ст. 202 Земельного кодексу, здійснюється у складі державного реєстру земель шляхом ведення Книги записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного землекористування, договорів оренди землі із зазначенням кадастрових номерів земельних ділянок та ведення Поземельної книги, яка містить відомості про земельну ділянку. Однак слід зазначити, що державна реєстрація має не стільки правозахисне, скільки правоохоронне значення для забезпечення права власності на об'єкти природного походження. Державною реєстрацією відповідних прав забезпечується відповідний правопорядок у при- родноресурсових відносинах.

Відомо, що розділ 6 Кримінального кодексу присвячений злочинам проти власності. Проте аналіз складу злочинів проти власності свідчить про те, що у чинному кримінальному законі збережена концепція кримінально-правової охорони права власності, що існувала раніше, а не концептуальні засади забез­печення захисту права власності. Крім цього, у чинному Кримінальному кодексу немає спеціальних норм, присвячених охороні права власності на природні об'єкти та захисту суб'єктивних прав їх власників щодо привласнення корисних властивостей природних багатств.

Безумовно, може мати місце привласнення або заволодіння природними об'єктами шляхом зловживання службовим становищем, умисне знищення або пошкодження лісових масивів спаленням, незаконною рубкою або при­власнення їх ресурсних компонентів, порушення законодавства про захист диких рослин збиранням «червонокнижних» або «зеленокнижних» об'єктів та ресурсів рослинного світу, незаконне зайняття рибним, звіриним або іншим водним добувним промислом чи незаконне полювання з метою привласнення об'єктів тваринного світу, проведення вибухових робіт з порушенням правил охорони рибних запасів, що спричиняють значну шкоду рибним ресурсам, умисне знищення або пошкодження територій, взятих під охорону держави, та об'єктів природно-заповідного фонду тощо. Але, строго кажучи, у таких випадках мають місце не злочини проти природноресурсової власності, а злочини проти охорони довкілля. Відтак кримінально-правовий спосіб охорони права власності наприродні об'єкти та їх ресурси, не говорячи вже про кримінально-правовий захист, у даний час є послабленим¹.

Новим способом захисту прав є визнаний цивільним законодавством їх самозахист. Так, за ст. 19 Цивільного кодексу, особа має право на самозахист свого цивільного права та права іншої особи від порушень і протиправних по­сягань. Самозахистом є застосування особою засобів протидії, які не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства. Способи самозахисту мають відповідати змісту права, що порушене, характеру дій, якими воно пору­шене, а також наслідкам, що спричинені цим порушенням. Способи самозахисту можуть обиратися самою особою чи встановлюватися договором або актами цивільного законодавства.

Самозахист притаманний і захисту права власності на природні об'єкти та їх ресурси. Власники земельних ділянок та інших природних багатств здійсню­ють необхідні заходи щодо збереження своїх об'єктів власності. Це стосується сприйняття заходів щодо попередження зазіхань на об'єкти природноресурсової власності від протиправних посягань з боку інших осіб, які не є їх власниками. У випадках реального порушення права власності власник має сприймати необхідні, але адекватні дії проти правопорушника. їх неадекватність може призвести до визнання таких дій перевищенням меж необхідного захисту влас­ницьких прав. Заходи охорони та захисту об'єктів природноресурсової власності можуть сприйматися їх власниками і проти дій стихійних сил природи з метою попередження їх пошкодження, зіпсування, руйнування, зникнення тощо. У таких випадках власники також повинні співвідносити свої дії характеру загрози природним об'єктам.

Реалізація прав на захист суб'єктивного права власності особа здійснює на свій розсуд. Тому відмова від здійснення захисту права власності не є підставою для припинення порушеного права. Захист права власності на природні ресурси здійснюється у межах строків, встановлених законодавством. Глава 19 Цивільно­го кодексу встановлює позовну давність для звернення до суду з вимогою про захист свого права або інтересу. У ст. 257 ЦКУ встановлюється загальна позовна давність за тривалістю у три роки. В ньому не передбачені виключення для за­безпечення захисту природноресурсових власницьких прав.

Виходячи з наведеного, можна стверджувати, що захист права власності на природні об'єкти та їх ресурси не пов'язаний з необмеженою віндикацією, що мало місце у законодавстві, що існувало раніше. Правова природа необмеженої віндикації визначалась пріоритетністю державної форми власності та виключ­ною державною власністю на природні багатства. З подоланням цих положень в сучасному українському законодавстві відпала необхідність у необмеженій віндикації щодо захисту права власності на природні об'єкти та їх ресурси.