Соціально-філософські аспекти відносин власності на природні об’єкти та їх ресурси

Одночасно можна виявити відмінності між західноєвропей­ськими та східноєвропейськими моделями власності. Західноєв­ропейські відносини власності, що виникли як індивідуально- приватні, в подальшому розширюючи свій суб’єктний склад і підвищуючи рівень усуспільнення, поступово набували харак­тер соціальної функції. Тому тут філософія права власності розвивається у напрямі трансформації природного і приватного права в публічне право. Звідси держава у своїй правотворчій діяльності наділяється функцією обмеження права приватної власності в публічних інтересах. Інакше складаються стосунки власності в східноєвропейській традиції. Їх виникнення і розви­ток засновано на природно-відокремлених відносинах і носять самодержавний характер, який не підлягає зміненню, зокрема, за допомогою перерозподілу природних багатств і ресурсів. Тому філософія права власності, маючи явно позитивістські ознаки в дореволюційному правознавстві, в подальшому набу­ває властивостей суб’єктивного права [461, с. 120].

Окремі відмінності можна виявити і в національному фі­лософсько-світоглядному сприйнятті відносин власності щодо використання природних багатств та їх закріплення в на­ціональній свідомості. На основі об’єктивного існування та суб’єктивного сприйняття різноманітних взаємозв’язків націо­нальних спільнот з природним оточенням своєї країни, формує культурний світогляд її населення [1, с. 29], виробляє менталі­тет народу, забезпечує духовно-історичний розвиток нації.

На підставі соціально-філософських поглядів формуються відносини власності на природні багатства, які в подальшому закріплюються в національному правопорядку^[8]. Це підтвер­джується, наприклад, досить швидким вирішенням питання про визнання права приватної власності на землю у межах усієї сучасної території України як європейської країни [501]. Визначальну роль тут відіграло те, що в Україні, особливо у її західній частині, мали місце відповідні традиції [440] приватної земельної власності, на відміну від тривалого роз­гляду і вибіркового закріплення права приватної власності на землю в окремих регіонах Російської Федерації, яка є євроазіатською країною. Тому постановка питання про со­ціально-філософські аспекти відносин власності на природні багатства, з одного боку, відкриває можливості для осмис­лення суті загальної, колективної та соціальної власності на них, а з іншого боку, дозволяє глибше проникати у сучасні теоретичні обґрунтування індивідуальної, особистої та приват­ної власності на об'єкти природного походження.

В період офіційного панування єдиної радикально-ма­теріалістичної філософської концепції у нашому суспільстві дослідження відносин власності базувалися в основному на поглядах «трудової теорії походження власності», класичним автором якої був англійський філософ-матеріаліст, провідник ліберальної доктрини відносин власності Джон Локк. Але на нього як на основоположника цієї теорії не завжди вка­зували, часто не справедливо приписуючи «трудову теорію» марксистському вченню про власність. Між тим, згідно з ліберально-матеріалістичним вченням цього філософа за «за­коном розуму», що спирається на здоровий глузд, «дозво­ляється, щоб речі належали тому, хто витратив на них свій труд». Саме за допомогою праці людина відгороджує свою власність, перш за все земельну ділянку, «від загального надбання». Разом з тим власність, за вченням Локка, є при­родним станом, що передує взаємодії людей, а ця взаємодія виникає в силу «тісноти й нестачі землі», в результаті чого люди відгороджуються, і «таким чином, шляхом договору і угоди затвердили власність» [233, с.

При усій зовнішній привабливості та популярності «тру­дової теорії» походження власності навряд чи вона може претендувати на універсальність, хоча б вже у силу того факту, що природні об'єкти за своїм походженням не мають ознак трудового утворення. На це особливу увагу звертав відомий німецький філософ Іммануїл Кант, який писав, що всі люди до будь-якого юридичного акту мають правомірне володіння землею, тобто «мають право бути там, куди при­рода і випадок їх помістили». Юридичним актом придбання земельної власності, за його твердженням, є occupatio, тобто захоплення або заволодіння. «Праця для придбання землі не потрібна, оскільки спеціальні форми праці не створюють безпосереднього володіння» [149, с. 43] земельною ділянкою.

До цього можна додати і те, що абсолютизація «трудової теорії» може поставити під сумнів правомірність оволодіння не тільки землями та іншими багатствами природного похо­дження. Придбання майнових предметів, наприклад, шляхом їх міни, дарування, успадкування, купівлі-продажу або інших угод також не породжуються особистою чи суспільною пра­цею у сенсі безпосередньої трудової діяльності. Тому, сліду­ючи «трудовій теорії» походження власності, їх слід було б віднести до соціально не схвальних, «хибних», «безчесних» і «ганебних» способів набуття власності.

Поступовий відхід від марксистської теорії походження власності та права власності помітно активізувало звернення до гегелівської філософії права, зокрема, до його вчення про право власності на основі «заволодіння річчю» і «договірної форми власності», «природної свободи особистості» та «вольо­вого змісту права». Згідно з об’єктивно ідеалістичними погля­дами Гегеля, власність є «вміщення волі у річ» [69, с. 101], на підставі чого особа проявляє «зовнішню сферу своєї сво­боди», а до цього «зовнішнє взагалі — річ, невільне, без­особове і безправне» [69, с. 103].

Договір за вченням Гегеля розглядається як опосеред­кована форма виникнення власності. «Це опосередкування полягає у тому, що я володію власністю вже не тільки за допомогою речі та моєї суб’єктивної волі, а також за допо­могою іншої волі...

Не дивлячись на визначення власності як абсолютного права людини на присвоєння всієї речі, тим не менш Гегель звертав увагу на можливість виникнення у виняткових випад­ках необхідності підпорядкування приватної власності вищим сферам права, тобто державі. Проте такі винятки, підкрес­лював він, не можуть бути результатом сваволі, а «повинні мати підставою розумний державний організм» [69, с. 78]. Та­ким чином, разом з природним правом, позитивне державно- правове регулювання відносин власності є найважливішою складовою гегелівської філософії права, що мала найбільш глибокий вплив на подальші погляди щодо закріплення від­носин власності, у тому числі на марксистське вчення про власність та право власності [287, с. 48].

Тут немає необхідності детально викладати положення мар­ксистської філософії власності як присвоєння, що отримала широке визнання у вітчизняній соціальній літературі минулих років. Тим не менш слід навести принципове висловлювання К. Маркса про те, що приватна власність на землю має уяв­лятися «в такій же мірі безглуздою, як приватна власність однієї людини на іншу людину. Навіть ціле суспільство, нація і навіть усі одночасно існуючі суспільства, взяті разом, не є власники землі. Вони лише її володарі, які користуються нею, і... повинні залишити її поліпшеною наступним поколін­ням» [247, т. 25-II, с. 337].

За висловлюванням класиків марксизму, «первинний факт завоювання» землі був лише «прикритий» природним пра­вом [247, т. 18, с. 54]. Більш того, встановлення права окре­мих осіб на вільне і повне володіння земельними ділянками неминуче тягне їх подальшу концентрацію в руках порівня­но вузького кола осіб. Як зазначав Ф. Енгельс, «ледве була встановлена власність на землю, як була вже винаходжена й іпотека» [490, с. 187], тобто застава нерухомості, що переш­коджає її подальшому відчуженню та «оборотоздатності». І це при крайній обмеженості природних, у тому числі земельних ресурсів, якими володіє людство. Саме тому право власності на землю та інші природні ресурси в будь-якому суспільстві відрізняється різноманітними обмеженнями. Так, у Стародав­ньому Римі перехід земельної ділянки від однієї особи іншій вже вимагав згоди сільської громади [483, с. 77; 484, с. 39]. Такі обмеження розповсюджувались аж до встановлення де­ржавної власності на природні ресурси та законодавчого за­кріплення можливості вилучення земельної ділянки у власни­ка «в публічних інтересах» з виплатою компенсації [218] або без такої при здійсненні експропріації та конфіскації.

Можна припустити, що саме звідси бере свій початок «природна» ідея «соціалізації землі» та оголошення її народ­ною приналежністю, з відміною будь-якої власності на землю та інші природні багатства, окрім народної. Її зміст полягає у тому, що за відсутності їх конкретного юридичного влас­ника органи державної влади отримують широкі повноважен­ня щодо розпорядження земельними та іншими природними ресурсами, а окремі підприємства та громадяни — необхідні права щодо їх використання для ведення господарської та інших видів діяльності [405, с. 30]. Але нікому з них не на­дається право власності на землю та інші природні ресурси, оскільки воно відкидається самою філософською концепцією «соціалізації», а у подальшому витісняється заходами і за­собами її реалізації. На цій основі їх виключення із сфе­ри відносин власності зводиться в абсолютний соціальний і правовий принцип будівництва соціалістичного суспільства і держави.

Найбільш поширеною в літературі є теорія власності як «соціальна функція» або теорія «соціальної пов’язаності» від­носин власності не тільки з індивідуальними, а й суспіль­ними інтересами. Основоположником цієї теорії справедливо визнається французький юрист Леон Дюги, якому належить твердження про те, що в індустріальних державах... під­приємства набувають соціального характеру [101, с. 905—906; 103, с. 13], а підприємці воістину виконують соціальні функції [102, с. 79].

Теорія власності як «соціальна функція» одержала поши­рення наприкінці ХІХ — на початку ХХ століття. Вона була пов’язана зі спробами визначення власності на основі ідеї «загального блага», що є головною основою права власності. Держава як захисниця «загального блага» при збереженні права приватної власності може контролювати і регулювати використання землі, не роблячи тим самим право земельної власності ілюзорним. Отже, «серцевину» власності на зем­лю становить «обов’язок», а не ідея необмеженого права панування людини над річчю. Проте у зв’язку з тим, що земля, за народною думкою, взагалі не «річ», обробка та використання землі є обов’язком землевласника по відношен­ню до суспільства. Цим якраз і обґрунтовували необхідність переходу від індивідуальних форм власності на землю до «соціалізації» землі^[9].

Інакше уявлялася ідея власності як засобу забезпечення «загального блага» у філософсько-правових дослідженнях до­революційної Росії. Так, відомий російський державний діяч і правознавець з історії права К. П. Победоносцев відзначав, що обмеження власності передбачається самим визначенням права власності, яке розуміеться як влада у межах, встанов­лених законом і обумовлених «економічними потребами усьо­го суспільства» [331, с. 343]. Дещо пізніше видатний філософ і економіст С. М. Булгаков писав, що «свобода розпоряджен­ня землею випливає з повноти прав сучасної особистості та становить необхідне завоювання новітнього господарського індивідуалізму при певних обмеженнях на користування зе­мельною власністю в громадських інтересах» [48, с. 269]. Ці­кавими є також погляди російського філософа-неогегельянця І. О. Ільїна, згідно з якими «людині необхідно вкладати своє життя у життя речей: це неминуче від природи і дорогоцінне у духовному відношенні. Тому це є природне право люди­ни, яке і повинно огороджуватися законом, правопорядком і державною владою» [138, с. 126]. Наведені положення явно були спрямовані на примирення традиційної теорії «індивіду­алістичної» та новонародженої «соціальної» концепції регулю­вання відносин власності.

Однак ідея соціальної функції власності не вирішує про­блему «речових правомочностей» власника. Крім того, уяв­лення про «речову власність» XIX століття і законодавче закріплення відносин власності як «соціальної функції» у XX столітті істотно різняться між собою. Якщо у першому ви­падку розуміння власності ґрунтувалося на римсько-правово­му цивілістичному трактуванні як «ставлення індивідуума до речі», то у другому — в поширенні власності на матеріальні та нематеріальні об'єкти на основі конституційного законо­давства, що закріплює соціальні відносини власності.

Відомо, що у Веймарській конституції Німеччини 1919 року^{[10] [11]} власність закріплювалася не тільки як право, а й як обов'язок, а використання об'єктів власності розгля­далося як «служіння загальному благу». Так, згідно з ч. 4 ст. 155 Веймарської конституції, «обробка та використання ґрунту є обов'язком землевласника у відношенні до суспільс­тва», а у ч. 5 цієї норми передбачалося, що «всі надра землі та всі корисні в господарському відношенні сили природи знаходяться під наглядом держави. Приватні регалії в зако­нодавчому порядку мають бути передані державі». З цього випливає, що соціальна сутність теорії «соціальної функції» власності полягає у її поданні не тільки як суб'єктивного права, а й як юридичного обов'язку. Обмеження власності соціальними інтересами на основі концепції «соціальної фун­кції» або «соціальної пов'язаності» забезпечувало подолання необмежених індивідуалістичних інтересів власника з метою досягнення «загального соціального блага».

Концепція «соціальної пов'язаності» власності знайшла свій подальший розвиток у довоєнному законодавстві деяких європейських держав. У цьому законодавстві передбачали­ся норми, що надавали право державним органам: у разі суспільної необхідності накладати спеціальні обов'язки на промислові та сільськогосподарські підприємства; покладати повинності, пов'язані з регулюванням розподілу сільсько­господарських продуктів і промислових виробів в інтересах національного виробництва; проводити експропріацію май­на у власника, який не зберігає чи експлуатує майно, що представляє інтерес для національного виробництва, і завдає йому цим певний збиток тощо. При цьому наведені норми супроводжувались традиційним визначенням права власності як права власника «користуватися і розпоряджатися речами повним і виключним способом у межах і з дотриманням обов'язків, встановлених правопорядком».

Не менш характерним було закріплення у законодавстві цього періоду гарантій власникам «справедливої винагороди» не тільки на випадок вилучення або реквізиції майна в силу суспільної необхідності, а і на випадок його експропріації, викликаної неналежним використанням майна. Однак норми про обов'язки власників не позбавляли їх права на отри­мання вартості свого майна. Таким чином, господарсько-пра­вовий підхід до власності ґрунтувався на поєднанні «вільної автономії приватного власника»^[12] у господарській сфері з не­обхідністю забезпечення «громадського порядку» в умовах формальної юридичної рівності всіх членів суспільства, тобто виконання загальновизнаної соціальної функції в умовах фор­мування правової держави.

В подальшому при втіленні теорії правової держави в практику державного будівництва концепція власності як «соціальна функція» отримала подальший розвиток. Згідно з її положеннями, «соціальна пов'язаність» є наслідком прина­лежності окремої особи суспільству, що обмежує власність тим сильніше, чим більше її використання відбувається в соціальній сфері. В умовах правової держави вони були зве­дені у ранг принципу права, що означало «відмову від такої системи власності, при якій індивідуальний інтерес має безу­мовну перевагу перед інтересами суспільства». Тому виконан­ня обов'язків з використанням об'єктів власності одночасно мають служити для добра всіх. Щодо відносин власності на природні ресурси такий підхід у цілому слід визнати справед­ливим, тому що масштабне використання природних багатств здійснюється не стільки у сфері індивідуальних інтересів, скільки у сфері інтересів публічних.

Проголошення Україною мети побудови правової держави до певної міри продиктовано концепцією «соціальної функції» власності, заснованої на її конституційному закріпленні не тільки як права, а й як юридичного обов'язку. Так, згідно зі ст. 41 Конституції України¹, кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Разом з тим у ст. 13 Конституції передбачено наступне: «Власність зобов’язує. Власність не повинна використовуватися на шко­ду людині і суспільству». Наведені вимоги є особливо акту­альними стосовно використання об’єктів природноресурсової власності.

У зазначених конституційних положеннях явно вбачається не тільки офіційне визнання у нашій країні теорії «соціальної функції» власності та прагнення сучасної Української держа­ви до статусу правової, а й визначення ознак соціальної держави^{[13] [14]}. Таким чином, можна стверджувати, що саме це стало підставою для одночасного закріплення головних оз­нак Української держави як соціальної та правової поряд з її іншими характеристиками, передбаченими у ст. 1 Конс­титуції України. Можна погодитись з висновком І. М. Пер- чеклій про те, що соціальні функції так чи інакше пов’язані з характером змісту права власності на природні ресурси. Саме закріплення права природноресурсової власності стало свідченням відходу від ліберального підходу до врегулювання відносин власності та конституційного проголошення Украї­ни соціальною державою, відповідальною, зокрема, за вико­нання певних соціальних функцій перед своїм суспільством [316, с. 58-59].

Соціально-філософські аспекти власності виявляються і у концепції «народного капіталізму», що виникла як продовжен­ня розвитку теорії «соціальної функції». В її основу покладені ідеї, що висловлювалися ще на початку ХХ століття щодо «демократизації» відносин власності та забезпечення рівного доступу до національних багатств за допомогою широкого впровадження у господарську діяльність акціонерних това­риств. Поширення максимальної кількості їх акцій викликало значний інтерес серед населення європейських країн та США у 20-ті роки минулого сторіччя. У цей період існували спри­ятливі об’єктивні умови для втілення у реальне життя ідео­логії «демократизації» власності. Проте подальший розвиток суспільних процесів, які виникли у зв’язку із світовою еко­номічною кризою 1930-х років, призвів до різкого звуження і швидкого згортання пропаганди ідеї «народно-капіталістичної» власності та її реалізації на практиці [224, с. 88—105].

Концепція «народного капіталізму» була відроджена у піс­лявоєнний період за часів піднесення економічного розвит­ку США. Одним з її реаніматорів був голова Торговельної палати США Джонсон, який стверджував, що американські капіталісти, що будують залізні дороги, виплавляють сталь або випускають автомобілі, не тільки отримують мільйонні прибутки, а й беруть живу участь у «процесі створення американської цивілізації». Найбільш послідовно ідеї «народ­ного капіталізму» відстоювали А. Берле, М. Надлер, С. Ку- нец, О. Каплан, Л. Кіммель та інші американські дослідники відносин власності у середині ХХ століття [31, с. 45—68].

Соціально-філософський сенс власності за концепцією «на­родного капіталізму» полягає у тому, що власність в резуль­таті акціонування придбала народно-демократичний характер. Наслідком цього явища став перерозподіл власності між різ­ними соціальними верствами населення, в результаті чого збільшилися доходи і підвищився життєвий рівень народу. У подальшому концепція «народного капіталізму» знайшла широке визнання в європейських країнах у найрізноманіт­ніших варіантах під найменуванням теорій «перетворення робітників у власників», «формування власності робітників», «розсіяння власності серед робітників», які вирішують про­блему несправедливого розподілу власності.

Не дивлячись на проголошення переходу української со­ціально-економічної системи на ринкові відносини, доктрина «народного капіталізму» та її різноманітні модифікації не от­римали широкого визнання в Україні. Це пояснюється тим, що акціонерна форма власності офіційно не визнана само­стійною формою власності, а розглядається або як різно­вид колективної форми власності, або як різновид приватної власності. Її «вторгнення» у відносини природноресурсової власності є ще менш помітним у зв'язку з законодавчими обмеженнями акціонерного використання природних багатств. Тим не менш поступове повернення природних об'єктів у майновий цивільно-правовий обіг і перетворення природних багатств «народної власності» у твердий капітал відкривають певні перспективи перед теорією «народного капіталізму».

Найбільший соціально-філософський інтерес, на наш пог­ляд, представляє концепція власності в теорії «демократич­ного соціалізму». Згідно з цією доктриною до справедливого соціального розподілу власності можна прийти на основі її еволюційного розвитку за допомогою здійснення реорганізації та ефективного реформування відносин власності. Досягнення цієї мети забезпечується шляхом поступового поліпшення, не­обхідної модернізації і поступальної трансформації власності у соціальне життя суспільства без революційного руйнування соціальних устоїв суспільства, в основі яких лежать відноси­ни власності. Згідно з теорією «демократичного соціалізму» розвиток демократичних інститутів народовладдя відбувається у формі «виборності державних органів влади», «мирного пе­ретворення структури виробництва», «демократизації держав­ного управління у сфері економічного розвитку», «здійснення контролю за розподілом матеріальних благ», «забезпечення відкритості та широкої гласності в області отримання та використання доходів різними верствами суспільства» тощо. Саме таким чином вони активно впливають на регулювання відносин власності.

У соціально-філософському аспекті доктрина «демократич­ного соціалізму» відносин власності становить вихідні складові для формування «змішаної економіки» на основі різноманіття форм власності з використанням ринкових механізмів «авто­номно вільними»^[15] власниками та здійсненням управлінських функцій державними органами. Поєднання ринкових механіз­мів і державного управління в структурі «змішаної еконо­міки» ґрунтується на комбінуванні державної та приватної власності. Вона характеризується поширенням та реальним функціонуванням як приватноправової, так і публічно право­вої форм власності.

До сфери приватноправової форми власності відноситься власність громадян та їх об'єднань, власність приватних під­приємств та інших підприємницьких структур, змішана влас­ність фізичних та юридичних осіб недержавної форми влас­ності [248; 399] тощо. До публічно-правової форми власності традиційно відносять державну власність, муніципальну та комунальну власність, а також змішану власність, що ут­ворена державними, муніципальними та комунальними влас­никами. Таке різноманіття форм власності у публічному і приватному секторах національної економіки забезпечує опти­мальний соціально-економічний розвиток на основі об'єктивно сформованого конкурентного середовища в умовах «зміша­ної економіки» за принципом «конкуренція — наскільки це можливо, а державне управління — наскільки це необхідно» [224, с. 161].

У рамках концепції «демократичного соціалізму» у від­носинах власності виникло безліч теоретичних конструкцій власності. Переважній більшості з них властивий певний соціально-економічний зміст, що відбивається у їх наймену­ваннях «соціального партнерства», «органічного поєднання», «інтеграційної взаємодії», «соціального синтезу», «теорії кон­вергенції», «направляючої та регулюючої держави», «держави загального благоденства», «формування продуктивної та не­продуктивної власності» тощо. На основі доктрини «демокра­тичного соціалізму» розроблено чимало формально-юридичних концепцій права власності, до яких відносяться теорії «зміне­них правомочностей власності», «розширення правомочностей соціального управління власністю», «вільної підприємницької ініціативи» тощо. Кожна із зазначених економічних і право­вих теорій власності має свій філософський зміст і соціальну спрямованість, які не уявляється можливим розглянути тут навіть в порядку короткого опису.

Сучасний економічний розвиток на основі ринкових відно­син вимагає пошуку нових філософських концепцій відносин власності, найбільш помітною серед яких є обмінно-оборотна теорія власності. Обмінно-оборотну природу походження влас­ності та права власності, спираючись на гегелівське вчення про договір і речово-зобов'язальний дуалізм цивільного права, відстоює К. І. Скловський [389, с. 54—94]. Безумовно, вона представляє значний науковий інтерес і заслуговує подаль­шої дослідницької уваги.

Тим не менш слід зазначити, що ця концепція охоплює по­ходження власності та функціонування права власності у їх цивілістичному трактуванні та значно пізніше була поширена на право земельної та іншої природноресурсової власності. Та й земельні ресурси у даний час включені в оборотні від­носини зі значними обмеженнями^[16]. З цієї причини зазначену концепцію неможливо сприймати як універсальну і всеосяж­ну, яка б охоплювала у даний час усе різноманіття природ­них об'єктів та багатства природноресурсової власності.

Слабкий вплив оборотно-обмінної теорії власності на зе­мельні відносини визнається і прихильниками таких поглядів. Однак спостерігається велика спокуса молодої філософсь­кої думки поширити закономірності функціонування майно­вої власності на природноресурсові об'єкти в цілях досить швидкого розв'язання суперечностей, що виникли між ними і гальмують розвиток один одного в ринкових умовах. Адже революційне поширення майнової конфіскації та націоналіза­ція землі й інших природних об'єктів у 20-ті роки минулого століття досить швидко вирішили аналогічні соціальні су­перечності. Проте це мало своїми наслідками надмірне усус­пільнення як майнової, так і природноресурсової власності. Незважаючи на те, що в сучасних умовах спостерігаються діаметрально протилежні процеси, все ж наполегливо про­понуються теоретичні обґрунтування необхідності поширення властивостей майнової власності на природноресурсові відно­сини. Практична реалізація такої концепції може призвести до іншої крайності — надмірної приватизації не тільки май­нової, а й природноресурсової власності на шкоду соціальним інтересам.

Позитивне правове закріплення відносин власності на при­родні об'єкти в українському законодавстві все ж таки збері­гає свою близькість до концепції «демократичного соціаліз­му». Так, відповідно до ст. 13 Конституції України, земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економіч­ної зони є об'єктами права власності Українського народу. А згідно з положеннями ст. 4 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища»¹ у чинній редакції, від імені Українського народу права власника здійснюють ор­гани державної влади та органи місцевого самоврядування у межах, визначених Конституцією України, вказаним законом та іншими законами України. У наведених нормах явно про­глядаються прояви елементів концепцій «демократичного со­ціалізму» та «соціальної держави», так чи інакше пов'язаних із «соціальними функціями власності»^{[17] [18]}. І хоча вони переваж­но зумовлені попереднім соціальнім періодом розвитку від­носин власності та сучасним публічним еколого-економічним значенням природних об'єктів і ресурсів, їх концептуальний соціально-філософський сенс не зазнав істотних змін і від­чутних оновлень.

1.3.