Проблема галузевої приналежності інституту права природноресурсової власності

Відносини власності, за визнанням більшості вчених-юристів, закріплені в нормах багатьох галузей законодавства і станов­лять предмет правового регулювання різних галузей права [290, с.

В однорідності правових норм, що регулюють відносини власності в цілому немає особливих сумнівів, також як немає сумнівів у цивільно-правовій природі інституту загальних по­ложень права власності [98, с. 231]. Проте на інституціональ- ному рівні виникає проблема однорідності правових норм, що регулюють відносини власності на природні об'єкти та їх ре­сурси. Адже природноресурсові відносини власності у даний час регулюються не тільки нормами земельного, гірничого, водного, лісового, природно-заповідного, фауністичного, фло­ристичного [396, с. 41—61] та інших галузей природноресур- сового законодавства і права, а й нормами конституційного, адміністративного, екологічного, фінансового, податкового та деяких інших галузей матеріального [115, с. 162—163] і про­цесуального [73, с. 24—36] права.

В сучасних умовах реального функціонування різноманіття форм власності на окремі об'єкти природного походження та при динамічному розвитку природноресурсового законо­давства, що охоплює широке коло суспільних відносин влас­ності на природноресурсовий потенціал країни, визначення галузевої приналежності інституту права природноресурсової власності набуває важливого теоретичного і практичного зна­чення, заслуговує найпильнішої уваги як теорії права, так і відповідних правових галузей.

Однак проблема галузевої приналежності інституту права власності на природні об'єкти у правовій науці як на за­гальнотеоретичному, так і галузевому рівнях до теперішнього часу залишається невирішеною. Таке положення існує при тому незаперечному твердженні, що «найбільш врегульованим є блок природноресурсового законодавства» [15; 18]. Відомо, що головні вимоги про використання природних об'єктів та їх ресурсів традиційно закріплюються конституційним пра­вом, що визначає принципові засади права власності. При вирішенні цього питання слід враховувати, що основні по­ложення про право власності закріплені в конституційному законодавстві. У зв'язку з цим неможна заперечувати кон­ституційно-правову природу норм щодо основних засад при- родноресурсової власності.

Норми Основного Закону, що встановлюють і закріплюють право власності, у тому числі на природні багатства країни, розвиваються, деталізуються і конкретизуються в нормах ін­ших галузей права. Консолідація сукупності правових норм про природноресурсову власність на рівні конституційного права можлива, але в цьому немає необхідності, оскільки у цій галузі права інші цілі і завдання, інший предмет і метод, інші джерела і принципи правового регулювання.

Говорячи про конкретизацію конституційних норм, що за­кріплюють право власності на природні об'єкти, зазвичай вказують на цивільне право і нічого не говорять про сфор­мовані галузі природноресурсового права. Між тим із самого феномена комплексного змісту інституту природноресурсової

власності та множинності галузей його законодавчого регу­лювання випливає, що його не можна розглядати лише як цивілістичний правовий інститут та цілком відносити до га­лузі цивільного права.

За загальновизнаним положенням теорії цивільного права під юридичним інститутом слід розуміти групу цивільно-пра­вових норм, що регулюють однорідну сукупність суспільних відносин [126, с. 13; 125; 304]. Такими відносинами, згідно з ч. 1 ст. 1 чинного Цивільного кодексу, є особисті немай- нові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні та майновій са­мостійності їх учасників. Безумовно, відповідно до ч. 1 ст. 9 кодифікованого цивільного закону, його положення застосо­вуються до врегулювання відносин, які виникають у сферах використання природних ресурсів та охорони довкілля, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавства^[197].

У зв'язку з наведеним слід зазначити, що, по-перше, при- родноресурсові відносини давно врегульовані іншими законо­давчими актами, зокрема земельним, гірничим, водним та лісо­вим законодавством, а по-друге, природноресурсові відносини не завжди базуються на принципах юридичної рівності, віль­ного волевиявлення та майнової самостійності їх учасників. Тому, не дивлячись на речову сутність природноресурсових відносин у строгому розумінні вони є немайновими [372, с. 43]. Отже, твердження про те, що право власності відноситься лише до цивільного права, на думку Н. Д. Єгорова, є невір­ним [104]. Розпочатий процес поступового повернення при­родних ресурсів у цивільно-правовий обіг, зокрема, земельних і лісових ресурсів, радикально не змінює ситуацію, оскільки конкретними складовими однорідної сукупності правових норм інституту природноресурсової власності були і залишаються норми природноресурсового законодавства і права.

Тим не менш, оскільки цивільно-правові норми наділені певною універсальністю у врегулюванні положень про відно­сини власності в цілому, то сучасне українське законодавс­тво йде шляхом закріплення загальних принципів інституту права власності, у тому числі на окремі природні об'єкти та їх ресурси в галузі цивільного права, а особливості регулю­вання відносин природноресурсової власності зберігаються у ресурсових галузях законодавства. Цей висновок випливає з порівняльного аналізу структурної побудови і змісту норм Цивільного та Земельного кодексів у чинних редакціях¹. Крім того, застосування цивільно-правових методів регулювання відносин власності на природні об'єкти може виявитися ко­рисним для звуження сфери дії адміністративно-правових спо­собів забезпечення їх правового регулювання.

Такий підхід до правового регулювання відносин власності відкриває широкі можливості для здійснення наукових до­сліджень сутності та змісту природноресурсової власності та виявлення особливостей права власності на природні об'єкти в їхньому взаємозв'язку з цивілістичними категоріями. До­слідження в області природноресурсового права не можуть замикатися в самих собі. Вони мають використовувати мето­ди і способи науки цивільного права, як найбільш розвиненої правової галузі в дослідженні відносин власності, а також сприймати результати наукових досліджень інших юридичних наук стосовно інституту права власності.

Щодо інституту права земельної власності в юридичній літературі висловлена дещо інша точка зору. На думку М. В. Шульги, «цивільно-правові приписи стосовно інституту права власності на землю мають носити додатковий, суб- сидіарний характер» [486, с. 24]. Беручи до уваги нерозривні ^{[198] [199] [200] зв'язки права власності на відособлені земельні ділянки з розташованими на них майновими об'єктами, субсидіарне за­стосування норм цивілістичного інституту права власності є цілком допустимим для відносин земельної власності. Проте в цілому сучасний інститут права природноресурсової власності, на нашу думку, є надто специфічним і наділений особливими ознаками.}

Відповідно до чинного законодавства, більшість норм, що регулюють відносини власності на природні багатства в країні систематизовані та містяться в природноресурсових галузях права — земельному, гірничому, водному, лісовому, природ­но-заповідному, фауністичному, флористичному та інших га­лузях. На цій основі можна було б сформувати відповідні правові інститути всередині кожної галузі права [499, с. 35; 37, с. 14—15; 205, с. 68]. Проте такий підхід до інституаліза- ції групової однорідності правових норм природноресурсової власності був би не тільки неефективним засобом їх законо­давчого закріплення і контрпродуктивним для правової систе­ми держави в цілому, а і став би основою для подальшої по- ресурсової дезінтеграції однорідної сукупності правових норм, що регулюють відносини власності на природні багатства у цілісному природному просторі країни.

При усіх відмінностях у позначенні права власності на природні багатства в окремих законодавчих актах в якості об'єктів, ресурсів, комплексів та фондів, а їх закріплення на праві народної власності поряд з державною, комуналь­ною і приватною власністю все ж простежується їх групова однорідність. Між цією сукупністю правових норм існує на­багато більше спільного, ніж особливого, як за їх юридич­ною формою, так і за правовим змістом. Тому фактичний стан норм права, що закріплюють і регулюють відносини власності на природні об'єкти, надає достатні підстави для твердження про те, що у даний час сформувався та існує комплексний інститут права природноресурсової власності. Комплексний характер інституту права власності, на дум­ку професора В. І. Семчика, полягає у тому, що відносини власності регулюються нормами як цивільного, так й інших галузей права [347, с. 11]. Його комплексність виражається в угрупуванні у однорідну сукупність правових норм, що про­являють свої багатогранні властивості.

Відносини права власності на різні природні об'єкти та їх ресурси тісно пов'язані одні з одними і між ними немає принципових відмінностей. У свою чергу об'єкти природи мо­жуть становити єдиний фонд природних ресурсів у масшта­бах країни з їх пооб'єктною структуризацією. У складі цьо­го фонду можуть існувати різні підструктурні складові, які ніяким чином не порушать його єдності, оскільки в процесі виробництва ресурси виступають як складові господарської діяльності. У цій якості вони можуть бути досить різноманіт­ними, як за цільовим та функціональним призначенням, так і виробничим використанням. Таким чином, інститут права природноресурсової власності за своєю юридичною природою об'єктивно є інститутом природноресурсового права як комп­лексної правової галузі у вітчизняній правовій системі^[201].

Однак на саме існування і функціонування природноресур- сового права в якості комплексної правової галузі у вітчиз­няній правовій системі висловлені різні погляди у правовій літературі. Природноресурсове право, що виникло і сформува­лось в середині 80-х років ХХ століття на основі земельного та інших галузей ресурсового законодавства, вже в середині 90-х років трансформувалось в екологічне право. Останнє інтегрувало і природноресурсові відносини [14, с. 4—6], хоча, на нашу думку, екологічне право не охопило і не може охопити природноресурсове право у повному обсязі. Більше того, природноресурсове право й екологічне право є різними за своєю юридичною природою, цілями, предметом, методом, принципами і джерелами правового регулювання. Тому вони в сучасній українській правовій системі мають рівні підстави для відносно самостійного існування [345, с. 12—15].

З точки зору теорії права, будь-яка самостійна галузь пра­ва має розглядатися в межах системи права як об'єктивно відособлена сукупність взаємопов'язаних між собою норм, об'єднаних спільністю предмета і метода правового регулю­вання. При цьому галузі права є не просто сферами юридич­ного регулювання, не штучно скомпонованими сукупностями правових норм, а реально існуючими і юридично своєрідними підрозділами у самому змісті права [11, с. 105].

Інтегрований підхід відносно екологічного права найбільш повно представляє М. В. Шульга, який розглядає його в якості самостійної (не комплексної) галузі права з відповідним під- галузевим структуруванням. При цьому він підкреслює, що такий підхід зберігає інтеграційну єдність та видову диферен­ціацію екологічного права, що обумовлено єдністю й особли­востями земельних, водних, гірничих, фауністичних, атмосфер­но-повітряних та інших різновидів суспільних відносин. Суть єдності названих відносин, на думку автора, полягає у тому, що «вони виникають, здійснюються і припиняються з приво­ду визначених природних об'єктів, що розвиваються за від­повідними законами природи. А усі природні об'єкти в сукуп­ності знаходяться в тісному взаємозв'язку і взаємозалежності, утворюючи єдину екологічну систему. Саме така система і виступає об'єктивною основою існування єдиних екологічних відносин. Єдність екологічних відносин базується на відомій єдності законодавства про здійснення природокористування та забезпечення охорони навколишнього природного середовища. Вони спираються не тільки на врахування соціальної оцінки конкретних природних ресурсів та їх специфіки, що випливає з такої оцінки, а і на врахування властивостей природних об'єктів, закономірностей існування та розвитку єдиної при­роди» [486, с. 60—61; 108, с. 9—11]. Безумовно, така точка зору заслуговує на увагу як логічно послідовний погляд на структуру і співвідношення сучасного екологічного права та природноресурсових галузей (підгалузей) права.

Звертає на себе увагу концептуальний підхід до струк- турування екологічного права як комплексної галузі права, запропонований авторським колективом вчених-юристів еколо- го-правової школи Київського національного університету ім. Т. Шевченка під керівництвом професора В. І. Андрейцева, у структуру якого включається право екологічної безпеки, природноресурсове право та природоохоронне (середовищеза- хисне) право [112, с. 7—8]. Такий концептуальний підхід до інтеграції екологобезпечних, природноресурсових та природо­охоронних відносин, безумовно, є плідним. Проте, на наш пог­ляд, він дещо передчасний, зокрема, випереджає ступінь роз­витку екологобезпечних відносин. Слід також зазначити, що в останніх дослідженнях професор В. І. Андрейцев відносить екологічне право до «інтегрованої супергалузі з галузевою та підгалузевою підсистемами, що спрямована на регулювання ефективного використання природних ресурсів (природноре- сурсових правовідносин), забезпечення якості навколишнього природного середовища (середовищезахисних правовідносин), безпеки довкілля для життя і здоров'я (антропоохоронних правовідносин), яким адекватні три сфери (блоки правового регулювання: природноресурсове законодавство; середовище- захисне законодавство; законодавство про забезпечення еко­логічної безпеки)» [15, с. 24].

Академік НАН України Ю. С. Шемшученко також розгля­дає екологічне право в якості комплексної правової галузі. Проте як комплексна галузь екологічне право охоплює чоти­ри блоки суспільних відносин: відносини щодо охорони навко­лишнього природного середовища як комплексного природно­антропогенного явища; відносини щодо використання природ­них ресурсів, які регулюються природноресурсовим правом, але його предмет «є похідним від інтегрованого предмета права екологічного»; відносини, що стосуються забезпечення права громадян на безпечне довкілля для життя і здоров'я; відносини у сфері формування, збереження та раціонального, невиснажливого використання екомережі [110, с. 12—16]. Із наведеного вбачається, що «природоресурсне право» академі­ком Ю. С. Шемшученко визнається лише у якості інтегрова­ної складової екологічного права і «його тільки умовно можна розглядати як існуючий окремо від права охорони навколиш­нього природного середовища (екологічного права)».

Суттєвим досягненням щодо визначення та систематиза­ції екологічного права є оригінальний підхід, запропонований колективом Харківської еколого-правової школи під керівниц­твом академіка НАПрН України, професора А. П. Гетьмана. Визнаючи «єдність екологічних відносин», автори одночасно визнають їхню диференціацію «за природними об'єктами», яка не порушує цієї єдності. При цьому диференціація екологіч­них відносин проводиться «за основними сферами діяльності людини у галузі навколишнього природного середовища», які, зокрема, охоплюють «відносини, що виникають з приво­ду приналежності природних об'єктів та комплексів певним суб'єктам на праві власності або на праві користування», та «відносини щодо експлуатації природних ресурсів конкретни­ми суб'єктами з метою задоволення інтересів» [107, с. 3—4, 11 —13]. Безумовно, не можна заперечувати проти існування вказаних груп відносин у системі екологічного права. Проте, саме вони і складають в узагальненому виді природноре- сурсові відносини, що є засадничими для диференціації та інтеграції природноресурсових та екологічних відносин.

Ідея формування інтегрованої галузі природноресурсового права^[202], свого часу була висловлена професором Н. Д. Ка- занцевим [145—148], яку в подальшому підтримало ба­гато вчених-правників [81; 212; 339; 409; 424; 469; 474]. Сутність аргументації його прихильників ґрунтувалася на тому, що диференціація галузей права неминуче породжує взаємопов'язаний процес — їх інтеграцію. Рушійними силами інтеграції виступають особливості самих природноресурсових суспільних відносин, які виникли і розвиваються з приводу природних об'єктів, що становлять єдиний природний ком­плекс. Всі вони є народною власністю, а їх використання здійснюється на основі спільності правових методів, єдиних принципів тощо. В умовах інтенсивного соціально-економіч­ного розвитку з використанням новітніх досягнень науково- технічного прогресу необхідність комплексного використання землі, надр, вод, лісів та інших природних об'єктів різко зростає. Тому створюються передумови для формування ком­плексної правової галузі, а саме природноресурсового права, що включає у свою систему на самостійних засадах земель­не, гірниче, водне, лісове та інші ресурсові галузі права.

Прихильником інтегрованої сукупності ресурсово-екологіч- них відносин, що складають відповідну галузь права, був професор В. В. Петров. Проте він виділяв природноресурсове й екологічне право у якості самостійних галузей і вважав, що їхні предмети достатньо визначені та не збігаються за змістом між собою [346, с. 55—56; 322]. Варто зазначити, що у вітчизняній правовій науці наведена точка зору ще не стала домінуючою, але набуває все більшого визнання.

Своєрідну позицію з цієї проблеми займав О. С. Колбасов, який вважав, що об’єднання ресурсових галузей права в єди­ну галузь природноресурсового права може реально відбутися тоді, коли розвиток правових норм самостійних ресурсових галузей — земельного, гірничого, водного, лісового та інших галузей права вичерпає себе. Диференційований розвиток природноресурсових галузей у даний час є достатньо динаміч­ним, і відмова від цих галузей була б передчасною. Однак, враховуючи потреби комплексного правового регулювання відносин, пов’язаних з використанням природних ресурсів та різностороннім впливом на навколишнє природне середовище [190], екологізація ресурсових галузей законодавства поси­люється. Наведена точка зору тісно перегукується з думкою І. О. Іконицької та М. І. Краснова, які також вказували на процеси екологізації ресурсових галузей права, зокрема зе­мельного права [136].

Принципові позиції з цієї проблеми займав один із фунда­торів природноресурсового права професор Ю. О. Вовк, який вважав його самостійною правовою галуззю. На його думку, природноресурсове право має свій єдиний і самостійний пред­мет, який утворюють суспільні відносини щодо раціонального використання та охорони природних ресурсів [58, с. 9—13]. Щоправда, на той час у зазначену єдність природноресурсо- вих суспільних відносин включали й екологічні (природоохо­ронні) відносини. При цьому природноресурсові та екологічні відносини складали не комплексну, а двоєдину інтегровану галузь права.

Таким чином, палітра поглядів на формування природно- ресурсового права багатогранна і суперечлива. Одні його прихильники стверджують, що процес формування природ- норесурсового права відбувається активно, інші вважають, що цей процес має тривалу перспективу, а треті відводять природноресурсовому праву роль комплексної галузі пра­ва при збереженні фундаментального характеру земельного права.

Обґрунтування ідеї формування природноресурсового пра­ва було б не повним без аналізу особливостей інституту права власності на природні об’єкти та їх ресурси. У цьому зв’язку необхідно звернути увагу на наступні аспекти про­блеми галузевої приналежності інституту права власності на природні багатства.

По-перше, слід розрізняти відносини права природноресур- сової та майнової власності. Відмінності цих різновидів пра­ва власності досить докладно викладені у фундаментальних дослідженнях минулих років [95; 116; 121; 185; 213; 274; 307; 423; 452]. Висновки, зроблені їх авторами, свідчать про те, що відносини власності можуть і повинні регулюватися різними галузями права.

По-друге, у даний час менше суперечок з приводу існуван­ня таких галузей, як гірниче, водне, лісове право у якості відносно відокремлених правових галузей. Наявність своєрід­них предметів, методів та принципів правового регулювання, існування відповідних кодифікованих законодавчих актів, за­цікавленості держави в детальному регулюванні ресурсових відносин з метою забезпечення раціонального використання природних об'єктів^[203] свідчать про певну самостійність гірни­чого, водного та лісового права.

По-третє, не викликає сумніву процес екологізації земель­ного, гірничого, водного та лісового законодавства і права. Вона особливо помітна в земельному законодавстві, де відбу­вається екологізація всіх його напрямів розвитку, і, у першу чергу, у сфері визначення умов використання земельних ре­сурсів та в галузі державного управління земельним фондом. Процес посилення екологізації ресурсового законодавства, писав В. В. Петров, викликається об'єктивною необхідністю, і треба думати, що він триватиме [323, с. 70]. Наведене, на­самперед, відноситься до земельного, гірничого, водного та лісового законодавства і права при здійсненні їх подальшого радикального оновлення та динамічного розвитку.

Разом з тим ані пріоритетний розвиток екологічного пра­ва з інтеграцією до його складу природноресурсових від­носин, ані посилення екологізації ресурсового законодавства в сучасних умовах не відсувають проблему формування га­лузі природноресурсового права на другий план. Більш того, тенденція консолідації ресурсових відносин в єдину галузь природноресурсового права поступово посилюється, а їх ди­ференціація ненабагато випереджає інтеграцію цих галузей. Тому природноресурсове право, на наш погляд, у перспективі може реально претендувати на роль фундаментальної галузі права в українській правовій системі.

Можна погодитись з думкою С. С. Алексеева, який відда­вав перевагу фундаментальній ролі земельного права. Така думка особливо цінна тим, що вона була висловлена в період зародження природноресурсового права і забуття з цієї при­чини галузі земельного права, фундаментальне значення яко­го у даний час відроджено^[204]. Його вислів з приводу відмінних ознак фундаментальних галузей права повною мірою можна віднести і до природноресурсового права. «Відмінні особли­вості фундаментальних галузей, що розкривають їх значення як ядра правової системи, — підкреслював С. С. Алексєєв, — полягають у тому, що вони охоплюють такі види суспільних відносин, які за своїм глибинним, економічним та соціально- політичним змістом вимагають якісно своерідного правового регулювання і тому зумовлюють типові особливості юридич­ного інструментарію» [7, с. 20—21].

Загальновідомо, що в якості головного «інструментарію» або одним з найважливіших факторів галузі права є предмет правового регулювання. Таким предметом природноресурсово- го права [164] є своєрідні суспільні відносини, які виникають і розвиваються з приводу об'єктів права народної власності: земель, надр, вод, лісів та інших природних об'єктів. Тим більше що земельні, гірничі, водні, лісові та інші ресурсові відносини мають суттєві специфічні особливості. Однак сам по собі склад чи система суспільних відносин не є вирішаль­ними. Головне полягає в змістовній єдності предмета природ- норесурсових відносин, а те, що ресурсові відносини мають більше схожості, ніж відмінності, немає потреби доводити.

Слід також звернути увагу і на особливу функцію держа­ви щодо забезпечення раціонального використання природних ресурсів та ефективної охорони навколишнього природного середовища, що в другій половині ХХ століття одержала до­статнього розвитку, а нині оформилася як самостійна держав­на функція [345, с. 131 —134; 110, с. 187—188; 109, с. 27—28; 107, с. 57—58]. Принципового значення у цьому зв'язку набу­вають правові відносини власності на природні об'єкти, які все більш наполегливо вимагають комплексного підходу до правового регулювання поводження з ними. У переважній більшості випадків вони виникають з приводу використання, охорони та відтворення взаємопов'язаних між собою природ­них об'єктів. Тому сформована тенденція щодо забезпечення комплексного використання, ефективної охорони та своєчасно­го відтворення природних багатств¹ визначає перспективи роз­витку вітчизняного природноресурсового права як фундамен­тальної правової галузі. У теоретичних дослідженнях минулих років стосовно наведеного підкреслювалося, що «чим повніше і глибше розроблені наукові основи законодавчої діяльності, своєчасно відображені в юридичних законах назрілі потреби економічного розвитку суспільства, тим ефективнішою стає правове регулювання суспільних відносин» [498].

Не викликає сумнівів і той факт, що незалежна Україн­ська держава зацікавлена як у відокремленому, так і в ком­плексному правовому регулюванні ресурсових відносин. Вона ставить конкретні завдання такого регулювання з метою за­безпечення раціонального використання природних ресурсів, ефективної охорони навколишнього природного середовища та відтворення відновлюваних природних об'єктів на заса­дах сталого розвитку^{[205] [206]} та передачі природних багатств краї­ни майбутнім поколінням. Така інтеграція нині склалася в системі сучасного екологічного права. У зв'язку з цим вини­кає проблема співвідношення правового регулювання відно­син власності на природні об'єкти, їх ресурси та комплекси природноресурсовим та екологічним законодавством.

Переважаюча роль природноресурсового законодавства у закріпленні та регулюванні права власності на об'єкти природного походження не усуває норми екологічного пра­ва в забезпеченні правової охорони природних об'єктів та їх ресурсів. При усій близькості та нерозривному зв'язку природноресурсового та екологічного права вони все ж ма­ють різне функціональне призначення, отже, і різні цілі та завдання. Призначенням природноресурсового права та його норм є забезпечення правового регулювання раціонального використання природних ресурсів. Екологічне ж право пок­ликане забезпечувати ефективну охорону природних об'єктів, ресурсів та комплексів і на цій основі якість навколишнього природного середовища для життя і здоров'я людини, існу­вання суспільства і усього живого в природі.

Безумовно, саме правове регулювання, що здійснюється з метою забезпечення раціонального природокористування, вже має містити в собі забезпечення ефективної охорони природних багатств як однієї з найважливіших форм взає­модії суспільства з природним середовищем. Ця концепція, яка у свій час була розроблена В. Л. Мунтяном [272; 273], Ю. С. Шемшученком [472; 473, с. 3—6] та іншими відомими правознавцями країни, досі залишається плідною і прогресив­ною у вітчизняній юриспруденції. Проте охорона природних об'єктів нормами природноресурсового права здійснюється у формі захисту права власності та права користування ними, з властивими їм методами і у встановлених межах [162; 166]. Охорона ж природних ресурсів нормами екологічного зако­нодавства є всезагальною і необмеженою, спрямованою на забезпечення прав людини і суспільства на якісне навко­лишнє природне середовище та здійснюється у властивих їм правових формах і методах.

Зазначені відмінності між природноресурсовим і екологічним правом не є вичерпними. Проте вони надають підстави для неприйняття думки про те, що правовій охороні підлягають тільки ті природні об'єкти, які використовуються, а ті, що не використовуються, охорони не потребують. Відповідно до природноресурсового законодавства, використовувані об'єкти природи підлягають охороні та захисту як об'єкти права власності та права користування. За екологічним же законо­давством, об'єкти природного середовища підлягають охороні і тоді, коли вони вилучені з господарського використання, наприклад, об'єкти природно-заповідного фонду. Крім цього, об'єкти екологічного права підлягають охороні незалежно від того, встановлено на них право власності чи не встановлено. Правовими засобами не може здійснюватися охорона лише тих природних об'єктів та їх ресурсів, охорона яких недоцільна або неможлива на сучасному рівні досягнень науково-технічно­го прогресу, а також тих з них, які негативно впливають на людину і суспільство чи на природне середовище. Зазначені відмінності між природноресурсовим та екологічним правом вказують на можливості їх функціонування як відносно само­стійних галузей права у вітчизняній правовій системі.

Наведені особливості природноресурсового та екологічно­го права дозволяють сформулювати їх визначення. Виходячи з ресурсового призначення та комплексного законодавчого змісту, природноресурсове право можна визначити як сис­тему правових норм, що закріплюють і регулюють відно­сини власності на природні об’єкти та використання їх природних ресурсів з метою задоволення матеріальних і духовних потреб окремих осіб, їх об’єднань, територіаль­них громад, регіональних спільнот або усього суспільства. Природоохоронна і середовищезахисна спрямованість еколо­гічного законодавства дозволяє визначати екологічне право як систему правових норм, що регулюють суспільні відно­сини у сфері взаємодії людини і суспільства з навколиш­нім природним середовищем, забезпечення його якості та екологічної безпеки, а також збереження, використання і відтворення національних природних багатств в інтере­сах теперішніх та майбутніх поколінь.

В умовах наростаючих темпів соціально-економічного роз­витку та всезростаючого впливу наслідків науково-технічного прогресу на природні об'єкти та якість навколишнього се­редовища природноресурсове законодавство у безпосередній взаємодії з екологічним правом здатне враховувати усі ас­пекти правового регулювання ресурсових відносин, забезпе­чувати комплексний підхід до їх раціонального використання та сприяти ефективній охороні. При цьому чільне місце в системі природноресурсового права як комплексної правової галузі має зайняти інститут права власності на природні об'єкти та їх ресурси.