Право власності на диференційовані об’єкти та ресурси природного походження

Різноманітні інтереси людини і суспільства найбільш пов­но забезпечуються завдяки використанню ресурсів природи на пооб'єктному рівні. Задоволення соціальних, економічних, екологічних, побутових та інших індивідуальних і суспільних потреб досягається за рахунок використання і споживання конкретних природних компонентів природи.

До диференційованих природних компонентів відносять ок­ремі природні об'єкти — землі і надра, води і ліси, рослин­ний і тваринний світ, атмосферне повітря і навколоземний простір. Найбільш широке визнання в юридичній літературі в якості об'єктів господарського використання і правової охорони набуло виділення природних об'єктів, природних ресурсів та природних комплексів. При цьому до природ­них об'єктів належать землі, надра, води, ліси, рослинний світ, тваринний світ, об'єкти природно-заповідного фонду, атмосферне повітря та інші навколишні складові природно­го походження. Зазначені об'єкти є укрупненими, всередині кожного з яких можна виділити чисельну кількість конкрет­них природних об'єктів меншого масштабу. В залежності від цілей правового регулювання використання та забезпечення охорони природних об'єктів чинне вітчизняне законодавство проводить деталізацію природних компонентів, позначаючи їх складові на відокремленому та одиничному рівні аж до мік­роорганізмів, або консолідує їх, включаючи у зміст пошире­них структурних складових на рівні природних біоресурсів, генетичного фонду, природних ландшафтів тощо.

Землі та земельні ресурси. У повсякденному і нау­ковому застосуванні поняття «земля» вживається у різних значеннях. Терміном «земля» користуються для позначення складової планетарної системи, відособленої планети, косміч­ної матерії, земної кулі, поверхневої площі, рельєфу земної суші та природного ландшафту [119; 124], територіального простору і території держави, визначеної місцевості та місця проживання, опорного ґрунту, ґрунтового шару та частини земної кори, засобу господарського використання і просторо­вого базису, природного об'єкта і складової частини навко­лишнього природного середовища тощо.

Найбільш уживане юридичне позначення землі у вітчизня­ному законодавстві зводиться до її поверхні, що виступає в якості природного ресурсу, територіального базису та засобу виробництва [410]. Це пояснюється тим, що саме верхній шар землі виконує поселенські, економічні, екологічні, кому­нально-побутові, соціально-культурні, лікувально-оздоровчі та інші життєзабезпечуючі функції для людини і суспільства. Поселенська функція земної поверхні забезпечує розселення і життєдіяльність населення країни зі створенням міст, селищ, сіл та інших населених пунктів. Економічна функція землі в основному зводиться до використання її ґрунтового шару як основного засобу виробництва в сільському і лісовому госпо­дарстві та просторового операційного базису для розміщення об'єктів господарювання у різних галузях національної еко­номіки, зведення будинків і споруд комунально-побутового і соціально-культурного призначення, закладення комунікацій, створення соціальної інфраструктури тощо. Екологічна фун­кція земної поверхні полягає в забезпеченні взаємозв'язку органічної та неорганічної матерії, поглинанні утвореної вуг­лекислоти, переробки і знешкодження різноманітних шкідли­вих речовин тощо.

Безумовно, наведені ознаки землі не є вичерпними, ос­кільки вона виконує й інші корисні функції для людини і суспільства.

Незважаючи на такі важливі функції, що виконуються зе­мельними ресурсами, все ж слід вказати на відсутність одно­значного правового визначення землі у чинному законодавстві [2, с. 91—94; 53, с. 110—114], що у свою чергу створює знач­ні складності для позначення її правооб'єктності. У чинному земельному законодавстві земля як об'єкт правового регулю­вання вживається у декількох значеннях. Відповідно до ч. 3 ст. 2 чинного Земельного кодексу, об'єктами земельних відно­син є землі в межах території України, земельні ділянки та права на них, у тому числі на земельні частки (паї). Із цього випливає, що землі в межах території країни є об'єктами земельних відносин ще до виділення із їх складу конкрет­них земельних ділянок та визначення прав на них. У свою чергу, відокремлені земельні ділянки та права на земельні наділи є самостійними об'єктами земельних відносин. Разом з тим, згідно з ч. 1 ст. 2 кодифікованого земельного закону, земельні відносини — це суспільні відносини щодо володін­ня, користування і розпорядження землею, хоча суспільні земельні відносини не вичерпуються відносинами володіння, користування і розпорядження землями [486, с.

Можна припустити, що, залишивши визначення поняття землі без чіткого легального формулювання як об'єкта права, законодавець виходив з очевидної простоти поняття «земля». Проте відомо, що найбільш очевидні уявлення про предмети й явища повсякденного буття виявляються далеко не про­стими у правозастосовній діяльності [262, с. 16].

Відсутність законодавчого визначення землі як об'єкта права та чітких критеріїв її відмежування, наприклад, від водних або лісових ресурсів, є причиною виникнення гострих питань юридичного характеру, що роками розглядаються в судових інстанціях. Підтвердженням цьому може служити су­дова справа за позовом Одеського морського торгового порту до Державної податкової адміністрації Одеської області про правильність обчислення, повноти охоплення і своєчасного перерахування до держбюджету плати за землю та ресур- сових платежів^[220], що виникла в результаті оподаткування не тільки земельних ділянок, а і штучно створених гідротехніч­них та інженерних споруд [159].

Законодавча прогалина у визначенні поняття землі ком­пенсується його формулюваннями в наукових юридичних до­слідженнях [16; 39; 220; 384; 487] та навчальній юридичній літературі [131 —133; 261]. При цьому визначення поняття землі як об'єкта права базуються на різноманітних підходах. На підставі аналізу земельного законодавства та відносин природноресурсової власності С. В. Размєтаєв приходить до висновку, що під землею як об'єктом права власності слід розуміти верхній, поверхневий шар ґрунту, який викорис­товується для сільськогосподарського та лісогосподарського виробництва, дно морів (в межах державного кордону) та інших водойм, а також іншу поверхню земної кори в межах територіальних кордонів України [354, с. 22]. Однак наведене визначення поняття землі залишає без достатньої уваги її просторово-територіальні й інші важливі ознаки.

Закладаючи в основу просторово-територіальні ознаки зем­лі, В. І. Андрейцев визнає, що земля — це головна тери­торіально-просторова частина навколишнього природного се­редовища в межах території України як матеріальна основа її суверенітету і національної безпеки, що характеризується особливістю природної структури — ґрунтового покриву, роз­міщення і поширення рослинності, водних об'єктів, корисних копалин та інших ресурсів [13, с.

Плідним слід визнати ландшафтний підхід до визначен­ня землі як об'єкта земельних відносин, що запропонований М. В. Шульгою. На його думку, «під землею як об'єктом земельних відносин необхідно мати на увазі найважливішу складову частину навколишнього природного середовища, що являє собою частину поверхні земної кори, яка є просторо­вою основою ландшафту, розташовану над надрами, і яка використовується як засіб виробництва в сільському і лісово­му господарстві або як місце розташування різних об'єктів» [486, с. 16].

Варто звернути увагу на те, що у правовій літературі сприйнята вдала спроба визначення землі на основі її фізич­них ознак у поєднанні з юридичними ознаками. За тверджен­ням В. В. Носіка, «в юридичному значенні земля як об'єкт права народної власності — це розташований над надрами територіально обмежений кордонами України, цілісний, не­рухомий поверхневий покрив земної кори, який є основою ландшафту і просторовим базисом для гармонійного розподі­лу місць розселення, діяльності людей, об'єктів природно- заповідного фонду з урахуванням економічних, соціальних, екологічних та інших інтересів суспільства, належить народу на праві абсолютної власності і становить частину націо­нального багатства, яка перебуває під особливою охороною держави» [293, с. 444—445].

Наведені визначення поняття землі суттєво розрізняються між собою за своїм термінологічним змістом, оскільки їхні автори ставили перед собою різні цілі і завдання, а тому акцентували увагу на різних властивостях землі як правово­го об'єкта. В одному випадку мова ведеться про землю як об'єкт правового регулювання земельних відносин, у іншому випадку — про просторово-територіальний базис розміщення суспільства, держави, її установ, розміщення підприємств та організацій, розселення та місця діяльності людей, у третьо­му — про об'єкт правової охорони тощо.

Необхідність юридичного визначення землі виникає і на більш конкретному диференційованому рівні, тобто на рівні конкретної земельної ділянки. Тому в юридичній літературі до теперішнього часу здійснюються спроби визначення по­няття земельної ділянки як об'єкта права власності. Вони в основному зводяться до того, що земельна ділянка — це індивідуально визначена й юридично відокремлена частина відповідної категорії земель, що належить на певному юри­дичному титулі конкретній особі і використовується згідно з цільовим призначенням, та межі якої визначені на місцевості відповідно із затвердженою в установленому порядку земле­впорядною документацією [112, с. 204—205]. Земельною ді­лянкою визнається розташована над надрами частина земної поверхні, нерухома за місцем розташування, індивідуально визначена у конкретній місцевості за розмірами, межами та цільовим призначенням, встановленими законом, адміністра­тивним актом або договором правами і обов'язками стосовно неї громадян і юридичних осіб [108, с. 103].

Останнє визначення земельної ділянки не може претенду­вати на повноту і досконалість хоча б тому, що все одно виникає потреба у виявленні додаткових критеріїв відмежу­вання землі від надр, тобто відмежування земельної ділянки від ділянки надр. Проте обидва визначення земельної ділянки представляють певний інтерес з точки зору використання різних ознак для узагальненого визначення землі на диферен­ційованому рівні як об'єкта права державної чи комунальної власності та для визначення поняття конкретної земельної ділянки як об'єкта права власності фізичних або юридичних осіб. З цього не випливає, що йдеться про різні об'єкти права власності, оскільки в обох випадках об'єктом права є земля. Однак її диференціація проводиться за ознакою суб'єктної належності, цільового призначення використання, місця розташування, меж на місцевості тощо.

При усій науковій обґрунтованості та різноманітності підходів до визначення правооб'єктності землі в аспекті її диференціації до рівня конкретної земельної ділянки [291], законодавець все ж не сприйняв їх для закріплення у нор­мативно-правовому порядку. Показовим у цьому відношенні є закріплення поняття конкретної земельної ділянки у якості об'єкта права власності в нормах чинного Земельного кодек­су. Так, відповідно до ч. 1 ст. 79 кодифікованого земельного закону, земельна ділянка — це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з ви­значеними щодо неї правами. У наведеному визначенні землі як об'єкта права власності має місце її позначення на ди­ференційованому рівні, тобто на рівні конкретної земельної ділянки.

Важливою ознакою земельної ділянки як об'єкта права власності є її позначення за місцем розташування та роз­міром площі у складі однієї з численних категорій земельного фонду країни. Без такого відокремлення є неможливим вста­новлення права власності на земельну ділянку. Відокремлення земельної ділянки здійснюється шляхом встановлення її меж відповідно до затвердженого проекту відведення в порядку проведення землеустрою. Межі ділянки фіксуються в планах відводу і виносяться в натуру з позначенням на місцевості, після чого визначається розмір площі земельної ділянки.

Суттєву роль у відокремленні земельної ділянки відіграє юридична ознака, тобто законодавче закріплення прав щодо неї. Визначення правового титулу належності земельної ділян­ки конкретній особі та закріплення її прав щодо неї виступа­ють як критерії відокремлення земельної ділянки. Юридична ознака земельної власності є особливо важливою в сучасних умовах з метою придання стабільності земельним відносинам та досягнення сталого земельного ладу в країні [263].

Відповідно до ч. 2 ст. 79 Земельного кодексу, право влас­ності на земельну ділянку поширюється в її межах на по­верхневий (ґрунтовий) шар, а також на водні об'єкти, ліси і багаторічні насадження, які на ній знаходяться, якщо інше не встановлено законом та не порушує прав інших осіб. На­ведене положення цілком узгоджується, по-перше, зі ст. 14 Конституції України про те, що право власності на землю не лише набувається і реалізується відповідно до закону, а і може змінюватися також за вимогами, встановленими зако­ном, а по-друге, відповідає ст. 41 Конституції України про те, що використання власності не може завдавати шкоди пра­вам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Слід зазначити, що стосовно земельної правооб'єктності ґрунтового шару земної поверхні, розташованого над надрами землі, не виникає особливих складностей. Проте деякі уск­ладнення виникають при визначенні правооб'єктності водних та лісових ресурсів, а також багаторічних насаджень дико­ростучого і культурного походження, що розташовані на зе­мельній ділянці. Відомо, що за загальними вимогами чинного поресурсового законодавства вони є відповідними об'єктами водного, лісового, флористичного, аграрного чи цивільного за­конодавства. Тут має місце певна комплексність, що природ­но властива земельній ділянці й саме у такому складі вона визнається об'єктом права власності в земельному праві. Одночасно слід зауважити, що ознаки водних, лісових, рос­линних та інших природних об'єктів визначені у відповід­них галузях природноресурсового законодавства і права. У зв'язку з цим відокремлення вказаних природних об'єктів від земельної ділянки як об'єкта права земельної власності є можливим лише на правовому рівні [155].

Дещо інша ситуація стосовно правооб'єктності земель­ної ділянки складається при визначенні її надповерхневого і підповерхневого простору. Зокрема, згідно з ч. 3 ст. 79 Земельного кодексу, право власності на земельну ділянку розповсюджується на простір, що знаходиться над та під поверхнею ділянки на висоту і на глибину, необхідні для зведення житлових, виробничих та інших будівель і споруд. Хоча закон у зазначених випадках обмежує правооб'єктність ділянки землі зведенням житлових та виробничих будівель і споруд, все ж не виключаються можливості поширення прав на земельну ділянку, що охоплюватиме частину повітряного або підземного простору. Це може мати місце, наприклад, при спорудженні аеропорту чи метрополітену з обмеженням прав землевласників щодо зведення відповідних будівель і споруд.

Варто також звернути увагу на певну пріоритетність су­часного земельного законодавства стосовно інших галузей природноресурсового права, у тому числі відносно закріп­лення права власності на об'єкти природного походження. Вона передбачена у ч. 2 ст. 3 Земельного кодексу, відповідно до якої земельні відносини, що виникають при використан­ні надр, лісів, вод, а також рослинного і тваринного світу та атмосферного повітря, регулюються Земельним кодексом України і нормативно-правовими актами про надра, ліси, води, рослинний і тваринний світ, атмосферне повітря, якщо вони не суперечать вказаному кодексу. Наведене положення на рівні окремої земельної ділянки як об'єкта права влас­ності у певній мірі змінює раніше закріплену самостійну правооб'єктність інших природних об'єктів.

У цьому зв'язку суттєвого значення набувають законо­давчі вимоги щодо формування правооб'єктності конкретної земельної ділянки. Згідно зі ст. 79-1 чинного Земельного ко­дексу, формування земельної ділянки полягає у її визначенні як об'єкта цивільних прав¹. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру.

Формування земельних ділянок здійснюється: у порядку відведення земельних ділянок із земель державної та ко­мунальної власності; шляхом поділу чи об'єднання раніше сформованих земельних ділянок; шляхом визначення меж земельних ділянок державної чи комунальної власності за проектами землеустрою щодо впорядкування територій насе­лених пунктів, проектами землеустрою щодо впорядкування території для містобудівних потреб, проектами землеустрою щодо приватизації земель державних і комунальних сільсько- ^{[221] [222] [223] господарських підприємств, установ та організацій; шляхом інвентаризації земель державної чи комунальної власності у випадках, передбачених законом; за проектами землеуст­рою щодо організації території земельних часток (паїв).}

Сформовані земельні ділянки підлягають державній реєст­рації у Державному земельному кадастрі. Земельна ділянка вважається сформованою з моменту присвоєння їй кадаст­рового номера. Формування земельних ділянок в основному здійснюється за проектами землеустрою щодо відведення зе­мельних ділянок. Отже, відвідний порядок надання земельних ділянок у власність чи користування у чинному земельному законодавстві зберігається.

Проте у чинному Земельному кодексі передбачені окремі випадки, коли формування правооб’єктності конкретних зе­мельних ділянок здійснюється у спрощеному порядку, тоб­то за технічною документацією із землеустрою. Відповідно до ч. 6 та ч. 7 ст. 79-1 кодифікованого земельного закону, формування земельних ділянок шляхом поділу та об’єднання раніше сформованих земельних ділянок, які перебувають у власності або користуванні, без зміни їх цільового призначен­ня здійснюється за технічною документацією із землеустрою щодо поділу та об’єднання земельних ділянок. Винесення в натуру (на місцевість) меж сформованої земельної ділянки до її державної реєстрації здійснюється за документацією із землеустрою, яка стала підставою для її формування. У разі встановлення (відновлення) меж земельних ділянок за їх фак­тичним використанням у зв’язку з неможливістю виявлення дійсних меж формування нових земельних ділянок не здійс­нюється, а зміни до відомостей про межі земельних ділянок вносяться до Державного земельного кадастру.

Земельна ділянка може бути об’єктом цивільних прав виключно з моменту її формування (крім випадків суборенди та сервітуту щодо частин земельних ділянок) та державної реєстрації права власності на неї. Державна реєстрація ре­чових прав на земельні ділянки здійснюється після держав­ної реєстрації земельних ділянок у Державному земельному кадастрі. Державна реєстрація прав суборенди та сервітуту, які поширюються на частину земельної ділянки, здійснюється після внесення відомостей про таку частину до Державно­го земельного кадастру. Межі суміжних земельних ділянок приватної власності можуть бути змінені їх власниками без формування нових земельних ділянок за технічною докумен­тацією із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості).

Таким чином, земля у якості об'єкта права власності може розглядатись у різних аспектах, зокрема, як об'єкт землеус­трою, об'єкт охорони і захисту прав землевласників, об'єкт відшкодування заподіяних збитків власникам землі тощо. Проте правооб'єктність землі зводиться до правооб'єктності конкретної земельної ділянки як частини земної поверхні з установленими межами за місцем розташування та визначе­ними щодо неї правами, встановленими чинним земельним законодавством.

Одночасно слід підкреслити, що для народної, державної та комунальної земельної власності земля представляє інтерес як національне багатство, територіальний простір, об'єкт опо­даткування, а для приватної власності фізичних і юридичних осіб вона, перш за все, є цінною як засіб виробництва та операційний базис. Саме цим можна пояснити положення ч. 1 ст. 84 Земельного кодексу про те, що у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності. У даний час воно може розглядатися в якості критерію обмеження державної земельної власності.

В юридичній літературі приймалися спроби надання єдино­го визначення землі з включенням до нього усіх її істотних ознак, зокрема, відокремленого об'єкта природи, складової частини довкілля, територіального простору держави, кон­кретної земельної ділянки, об'єкта різних форм власності тощо. За твердженням авторів підручника «Екологічне пра­во», «земля» в юридичному значенні — головна територіаль­но-просторова частина навколишнього природного середовища в межах території України, матеріальна основа її територіаль­ної цілісності, суверенітету і національної безпеки, яка харак­теризується особливістю природної структури — ґрунтовим покривом, розміщенням і поширенням рослинності, водних об'єктів, корисних копалин та інших ресурсів, що формують сферу життя для людини та інших живих організмів, при­родні властивості якої використовуються на праві загально­го землекористування, диференціюється на окремі земельні ділянки, що перебувають у власності Українського народу або уповноваженого ним органу — держави для задово­лення загальнолюдських інтересів або на праві приватної власності з метою забезпечення корпоративних і особистих прав людини та права комунальної власності територіальних громад як матеріальної основи місцевого самоврядування, виступає основним засобом виробництва в сільському гос­подарстві та інших галузях господарювання, є операційною базою для системи розселення, у тому числі садівничих по­селень, розміщення галузей народного господарства, держав­ного матеріального резерву і шляхів сполучення, невід’ємною умовою, місцем, засобом і джерелом існування живих ор­ганізмів, життєдіяльності людини, забезпечення її духовних і матеріальних потреб і вимагає в разі деградації здійснення заходів щодо запобігання небезпечному впливу на населення та якість довкілля [112, с. 206].

Безумовно, таке широке визначення поняття землі охоп­лює її найважливіші ознаки, функції та цілі використання і представляє безперечний науковий інтерес. Проте воно над­мірно громіздке, що є перешкодою для практичного вико­ристання та законодавчого закріплення. Крім того, при більш детальному аналізі та зацікавленому прагненні до охоплення якомога широкого кола властивостей та ознак землі, її при­родних і соціальних функцій чи цільового призначення або функціонального використання, можна знайти чимало інших соціально ціннісних ознак землі, наприклад, використання властивостей земельних ресурсів для рекреаційно-оздоров­чих цілей чи місця розміщення об’єктів природно-заповідно­го фонду, що не охоплені наведеним визначенням поняття землі. У зв’язку з цим, на наш погляд, пошуки єдиного і універсального визначення землі позбавлено практичного сенсу. Однак сказане ні яким чином не стосується необхід­ності визначення поняття землі на рівні конкретної земельної ділянки, що має слугувати прагматичним цілям конкретизації її ознак, у тому числі встановлення меж реалізації права власності щодо неї [296].

Відомо, що за основним цільовим призначенням землі України поділяються на такі категорії: землі сільськогоспо­дарського призначення; землі житлової та громадської забу­дови; землі природно-заповідного та іншого природоохоронно­го призначення; землі оздоровчого призначення; землі рекреа­ційного призначення; землі історико-культурного призначення; землі лісогосподарського призначення; землі водного фонду; землі промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборо­ни та іншого призначення. Згідно з ч. 2 ст. 19 чинного Зе­мельного кодексу, земельні ділянки кожної категорії земель, які не надані у власність або користування громадян чи юридичних осіб, можуть перебувати у запасі.

За наведеною земельно-правовою нормою навіть землі, від­несені у запас, які, за даними Національної академії аграрних наук України на 1 січня 2015 року, становили 10 775,7 тис. га, або 12,3 % земельного фонду^[224], мають відповідне цільове при­значення. Тому у даний час земельних ділянок без цільового призначення не може бути. При цьому, як земельний фонд країни, відокремлений межами державного кордону, може бути об'єктом права народної власності, так і її складові час­тини, відокремлені основними видами цільового призначення, можуть виступати об'єктами права державної, комунальної або приватної власності.

Таким чином, критерій основного цільового призначення земельних ресурсів країни та їх поділ на відповідні категорії, як і їхнє функціональне використання, можуть розглядатися в якості «індивідуалізуючих» правооб'єктних ознак, що ма­ють сприяти визначенню власницької належності конкретних земельних ділянок. Не можуть за чинним земельним законо­давством, наприклад, землі комунальної власності загального користування населених пунктів (майдани, вулиці, проїзди, шляхи, набережні, пляжі, парки, сквери, бульвари, кладови­ща, місця знешкодження та утилізації відходів тощо) чи землі під об'єктами інженерної інфраструктури загальнодержавних та міжгосподарських меліоративних систем, які перебувають у державній власності, передаватись у приватну власність фізичних чи юридичних осіб.

При майже незмінності загальної площі земельного фонду країни у 60,4 млн га на 1 січня 1995 року все ж у його складі відбуваються певні зміни. Лише протягом 2014 року площа земель (суші) скоротилася на 3,5 тис. га і склала 57 928,5 тис. га, або 96,0 %, а площа земель, покритих по­верхневими водами, відповідно збільшилася на такий самий показник і становила 2426,4 тис. га, що дорівнює 4,0 % те­риторії країни. Адже, на 1 січня 2015 року загальна площа території України складала 60 354,9 тис. га¹.

Радикальні зміни відбулися у структурі земельного фонду країни за понад 20 років розподілу і перерозподілу земель між землевласниками та землекористувачами. Площа земель, що передані у приватну власність та використовуються гро­мадянами на інших правових засадах, за цей час збільшилась на 14 881,6 тис. га і склала 24,7 %. Об'єктами права приват­ної земельної власності громадян та юридичних осіб в умо­вах реформування земельних відносин є земельні ділянки на сільськогосподарських землях та землях населених пунктів.

Земельними об'єктами права комунальної власності, як правило, є забудовані землі у містах, селищах і селах, які, за даними Держгеокадастру України на 1 січня 2015 року, складали 2550,4 тис. га, або 4,2 % загальної територіальної площі України^{[225] [226]}. До земель комунальної власності слід від­нести також землі громадського використання у населених пунктах, що склали 281,7 тис. га, або 0,5 % земельної площі країни. Однак землями комунальної власності у даних час слід було б вважати і землі таких поселень, як курортні се­лища з утвореними в них органами місцевого самоврядування з постійно проживаючим обслуговуючим персоналом, гірські поселення із законодавчо встановленими критеріями до них^[227], родові поселення [165] та інші поселенські землі.

Площі земель, якими володіють і користуються установи, організації, промислові та інші підприємства, підприємства й організації транспорту і зв'язку, навчальні заклади, підпри­ємства і установи оборони та організації усіх форм власності, майже не змінилися і станом на 1 січня 2015 року становили 2309,8 тис. га, що на 28,0 тис. га менше, ніж це було станом на 1 січня 1995 року. Зокрема, землі, які використовують­ся для транспорту та зв'язку, становлять 496,7 тис. га, що дорівнює 0,8 % земельної площі країни. При цьому у складі зазначених земель переважають права державної власності. До земель державної власності відносяться також землі при­родоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-куль- турного призначення, землі лісогосподарського призначення і водного фонду та земельні площі деяких інших категорій земель.

Найбільш цінними у складі земельного фонду є землі сіль­ськогосподарського призначення, що містять верхній родючий шар ґрунту і використовуються для виробництва продовольчої продукції та сільськогосподарської сировини. Саме ґрунтовий шар землі багатий родючими біоорганічними компонентами та іншими продуктивними властивостями, створювався при­родою протягом мільйонів років та наділений властивостями родючості.

Україна є аграрно-розвиненою країною з могутнім і спри­ятливим природноресурсовим потенціалом. За даними Держ- геокадастру України станом на 1 січня 2015 року, землі сільськогосподарського призначення складали 42 731,5 тис. га, або 70,8 % земельного фонду країни. У їх складі сільсь­когосподарські угіддя становили 41 511,7 тис. га, що дорів­нювало 68,8 %. З них: рілля — 68,8 тис. га (53,9 %); па­совища — 5441 тис. га (9,0 %); сіножаті — 2407,3 тис. га (4,0 %); багаторічні насадження — 892,9 (1,5 %); перело­ги — 239,4 тис. га (0,4 %); інші сільськогосподарські зем­лі — 1219,8 тис. га (2,0 %)¹. Кількість чорноземів в Україні є найбільш поширеною у світі та становить понад 28 млн га. Найцінніші типові чорноземи, звичайні чорноземи і південні чорноземи займають 27,7 % загальної площі орних сільсько­господарських угідь^{[228] [229]}.

У сільськогосподарському виробництві щороку використо­вується понад 10,9 млрд м^[230] води, або 36,4 % від загального споживання. У розрахунку на одного жителя країни припадає 0,82 га сільськогосподарських угідь, у тому числі 0,65 га ріл­лі, тоді як у середньому по Європі ці показники становлять відповідно 0,44 та 0,25 га. Якщо Україна на Європейському континенті займає 5,7 % території, то її сільськогосподарські угіддя становлять 18,9 %, а рілля — 26,9 %. Проте ефек­тивність використання земельних ресурсів в Україні значно нижче, ніж у середньому по Європі¹.

За офіційними відомостями, використання земельних ре­сурсів країни не відповідає вимогам раціонального природоко­ристування. Порушено екологічно допустиме співвідношення площ ріллі, природних кормових угідь, лісових насаджень, що негативно впливає на стійкість агроландшафту. Основни­ми причинами низької віддачі земельного потенціалу країни є безгосподарне ставлення до землі, тривала відсутність її реального власника, помилкова стратегія максимального залу­чення земель у виробничий цикл, недосконала сільськогоспо­дарська техніка, відстала технологія обробки землі та вироб­ництва сільськогосподарської продукції, неефективні органі­заційно-правові форми господарювання на селі, невиважена цінова політика на сільськогосподарську продукцію тощо.

Недотримання науково обґрунтованих систем ведення зем­леробства і, зокрема, порушення сівозмін, внесення недостат­ньої кількості органічних добрив, низький науково-технічний рівень проектування, будівництва та експлуатації меліоратив­них систем, недосконала система використання і внесення мі­неральних добрив та невиконання природоохоронних, меліора­тивних, протиерозійних та інших заходів призвели до стійкої тенденції погіршення якісного стану земельного фонду [63].

За період проведення земельної реформи, зазначається в Основних засадах (стратегії) державної екологічної політики України, значна кількість проблем у сфері земельних відно­син не лише не розв’язана, а й загострилася. На сільськогос­подарських землях поширені процеси деградації земель, серед яких найбільш масштабними є ерозія — близько 57,5 % пло­щі сільгоспземель, забруднення — 20 %, підтоплення — до 12 %. Зменшується вміст поживних речовин у ґрунтах, а щорічні втрати гумусу (основна органічна речовина у ґрунті) становлять 0,65 тонни на гектар^{[231] [232]}. Навіть прийняття у цей період низки спеціальних законодавчих актів щодо вико­ристання й охорони земель та посилення контролю за їх виконанням, зокрема, законів України «Про охорону земель»¹ та «Про державний контроль за використанням та охороною земель»^{[233] [234]} докорінно не змінили ситуацію.

За даними Національної академії аграрних наук України, із 42,7 млн га земель сільськогосподарського призначення щоріч­но обробляється понад 32 млн га. Для порівняння: у Польщі під сільськогосподарське виробництво задіяне вдвічі менше земель — 14 млн га, у Німеччині — 12 млн га, в Румунії — 9 млн га. Згідно з існуючими нормативами, розораність сіль­ськогосподарських земель на рівні до 25 % вважається сприятливою, на рівні 25—60 % — умовно сприятливою, а на рівні 60—80 % вважається несприятливою. Оптимальну розораність мають лише незначні площі земель в українсь­кому Поліссі, гірських районах Карпат та Криму. Нині в Україні надзвичайно високий рівень освоєності території, зок­рема, сільськогосподарське використання земельного фонду становить 72,2 % суші, а розораність складає 57,3 %. Най­вищу сільськогосподарську освоєність мають землі Запорізь­кої (88 %), Миколаївської (87 %), Кіровоградської (86 %), Дніпропетровської (84 %), Одеської (83 %) та Херсонської (82 %) областей. За твердженням фахівців розораність зе­мель в Україні є найвищою у світі. Для порівняння: у США розораність території становить 19 %, у Франції та Німеч­чині — 33 %, в Італії — 31 %, тобто вказані країни мають сприятливий та умовно сприятливий стан землекористуван­ня [427].

В окремих районах, де проведено осушення земель, від­бувається неконтрольоване зниження рівня ґрунтових вод, зменшення потужності органічної маси, а у районах зрошуван­ня — підтоплення і засолення ґрунтів, деградація чорноземів, що призвело до негативних екологічних наслідків у районах Полісся та південних районах України. Понад 14,8 % площі зрошуваних земель піддані ерозії, більше 4 % є солонцюва­тими і засоленими. Збільшення мінералізації ґрунтових вод загрожує вторинним засоленням сільськогосподарських зе­мель. Використання у великій кількості мінеральних добрив, гербіцидів, пестицидів та інших хімічних препаратів, разом з промисловим і радіаційним забрудненням, може ускладнити екологічну ситуацію, знизити продуктивні здатності земель­них ресурсів та екологічну стійкість агроландшафтів.

Негативні тенденції у використанні земельних ресурсів проявляються: по-перше, у розвитку водної та вітрової ерозії ґрунтів, в результаті якої значним площам ріллі загрожує втрата родючого шару, заболочування, підтоплення й опус- телювання; по-друге, у поступальному розширенні площ по­рушених і некультивованих земель, які поступово вибувають із сільськогосподарського обороту; по-третє, у збільшенні ступеня забруднення земель у сільському господарстві ток­сикантами та відходами промислового виробництва, зростання кількості офіційно зареєстрованих деградованих земель, що потребують відновлення або переведення в іншу категорію земель; по-четверте, в ігноруванні вимог земельного законо­давства про раціональне використання й охорону земельних ресурсів, а також розширенні випадків самовільного заняття земель, що є грубим порушенням вимог чинного законодавс­тва. Все це свідчить про низьку ефективність правового ре­гулювання земельних відносин у країні щодо забезпечення якості земельних ресурсів, їх раціонального використання та ефективної охорони.

Зазначений стан використання й охорони земельних ре­сурсів склався не раптово, а накопичувався десятиріччями. На наведені негативні ознаки розвитку земельних відносин та землекористування зверталася прискіплива увага ще на парламентських слуханнях у 2005 році, коли уряду було ре­комендовано до 1 січня 2006 року подати на розгляд Верхов­ної Ради України проект Загальнодержавної програми вико­ристання та охорони земель^[235] та розробити низку спеціальних законопроектів щодо правового режиму окремих категорій земель. Проте Кабінет Міністрів України обмежився лише схваленням Концепції Державної цільової програми розвитку земельних відносин в Україні на період до 2020 року^[236]. На наш погляд, програмні рекомендації згаданих парламентських слухань досі залишаються актуальними для забезпечення оп­тимального розвитку земельних відносин. Адже розробка і впровадження комплексної довгострокової загальнодержавної цільової програми використання та охорони земель, так само як і розробка та прийняття відповідних законопроектів про правовий режим кожної категорії земель, залишається на­гальною потребою порядку денного та практики оптимізації використання земельних ресурсів країни.

Згідно з вимогами чинного Земельного кодексу, підпри­ємства, організації, установи і громадяни в якості власників, користувачів та орендарів землі зобов’язані ефективно вико­ристовувати землю відповідно до її цільового призначення, підвищувати її родючість і проводити комплекс обов’язкових заходів щодо охорони ґрунтів від ерозії, заболочування і забруднення, не допускати погіршення екологічної обстанов­ки та не порушувати еколого-правові вимоги щодо охорони навколишнього природного середовища, нести передбачені види відповідальності та відшкодовувати збитки, заподіяні порушенням вимог земельного та екологічного законодавс­тва [214]. В умовах різноманіття форм земельної власності, розширення кола суб’єктів права власності на землю та набуття значними площами земельних ресурсів приватно­власницької правооб’єктності, виконання наведених вимог зе­мельного й екологічного законодавства набуває надзвичайно важливого значення.

Надра і геологічні ресурси. Конституція України, зако­ни України «Про економічну самостійність Української РСР», «Про охорону навколишнього природного середовища» та інші законодавчі акти в якості самостійного об’єкта природного походження та відокремленого об’єкта права народної влас­ності називають надра. Незважаючи на те, що Кодекс Ук­раїни про надра закріплює їх на основі виключної власності Українського народу, які надаються тільки у користування, дослідження власницької правооб’єктності надр на диферен­ційованому рівні за сучасним станом гірничого законодавства не позбавлено певного сенсу [177].

Відомо, що законодавче визначення поняття надр надано у ст. 1 Кодексу України про надра, згідно з якою надра — це частина земної кори, що розташована під поверхнею суші та дном водоймищ і простягається до глибин, доступних для геологічного вивчення та освоєння. Залишаючи без детально­го правового аналізу повноту змісту наведеного легального визначення надр землі, слід все ж зазначити, що критерієм відокремлення надр в якості диференційованого об'єкта права власності є їхнє підземне просторове розташування¹.

Надра як частина земної кори утворюють «фундамент» наземного поверхневого рельєфу. До індивідуальних ознак надр належить їхній фізичний стан та відповідний їм хіміч­ний склад мінеральних ресурсів, що у сукупності утворюють єдиний диференційований об'єкт права природноресурсової власності. Законодавче визначення надр позначає місце і межі розташування надр не за територіальним поверхневим простором держави, а за їхньою доступністю для геологіч­ного вивчення^{[237] [238]} та освоєння. Щодо відмежування надр від інших природних об'єктів за ознакою їх розташування під земельним територіальним простором держави та позначення на цій основі в якості відокремленого об'єкта права влас­ності чи користування, то в цілому цей критерій не викликає особливих заперечень.

Однак проблематичною є правооб'єктність надр, розта­шованих за державним територіальним простором, зокрема на мінеральні ресурси континентального шельфу. Крім того, позначення меж надр доступністю для геологічного вивчення й економічного освоєння пов'язане, по меншій мірі, ще з двома обставинами. По-перше, реальним володінням суспіль­ством відповідними засобами геологічного вивчення й еко­номічного освоєння на різних етапах його розвитку. Адже відрізняються засоби вивчення і освоєння надр у ХХІ століт­ті від засобів обсягу дослідження і глибини розробки у ХІХ столітті, що, безперечно, веде до постійного «розширен­ня» та «поглиблення» у надра, не тільки як у підземний простір та природний об'єкт, а й як об'єкт права влас­ності чи користування. По-друге, сучасні держави володіють неоднаковим рівнем розвитку технічних засобів і наукових технологій геологічного вивчення та економічного освоєння надр. Не однаково розвинені вони, наприклад, в Україні і Румунії, що є підставою для різного тлумачення критеріїв геологічного вивчення й економічного освоєння надр, а від­так, — різного підходу до визначення їх меж на континен­тальному шельфі.

Разом з тим гірниче законодавство широко користується словосполученням «корисні копалини», виділяючи їх в якості об'єктів правового регулювання. У ст. 1 Гірничого закону України корисні копалини визначені як природні мінераль­ні речовини, які можуть використовуватися безпосередньо або після їх обробки¹. Інше визначення корисних копалин у даний час закріплено у Податковому кодексі України, за ст. 14.1.91 якого корисні копалини — це природні мінеральні утворення органічного і неорганічного походження у надрах, у тому числі будь-які підземні води, а також техногенні мі­неральні утворення в місцях видалення відходів виробництва та втрат продуктів переробки мінеральної сировини, які мо­жуть бути використані у сфері матеріального виробництва і споживання безпосередньо або після первинної переробки^{[239] [240]}. Останнє законодавче визначення корисних копалин переслі­дує господарсько-податкові цілі і навряд чи придатне для використання у природноресурсовому значенні. Воно є над­то поширеним і, зокрема, всупереч відповідним положенням Водного кодексу України, необгрунтовано охоплює й «будь- які підземні води», а також певною мірою суперечить Закону України «Про відходи»^[241].

На наш погляд, у природноресурсовому значенні, у тому числі для власницьких цілей, під корисними копалинами слід розуміти природні тверді, рідкі та газоподібні речо­вини, розташовані у надрах землі, які при сучасних техні- ко-економічних умовах можуть бути ефективно використані безпосередньо або шляхом вилучення з них корисних ком­понентів [346, с. 219]. Наведене визначення певною мірою підтверджується положенням ч. 1 ст. 51 Кодексу України про надра, згідно з якою розробка родовищ твердих, рідких і газоподібних корисних копалин та переробка мінеральної сировини провадяться згідно з затвердженими проектами та планами робіт, правилами технічної експлуатації та охорони надр. У зв'язку з цим у правовій літературі підкреслюється, що не слід ототожнювати поняття надр і корисних копалин [112, с. 317] як самостійних природних об'єктів та об'єктів права власності. Корисні копалини є лише частиною надр незалежно від того, використовуються вони для видобутку та вилучення їх корисних природних властивостей або у даний час не використовуються.

Крім того, корисні копалини можуть розташовуватися не тільки у надрах землі, а й на земній поверхні або мати ви­ходи на неї. У подібних випадках розташування корисних ко­палин їхня правооб'єктність у чинному законодавстві закріп­лена неоднозначно. Земельним законодавством вони розгля­даються, наприклад, як загальнопоширені корисні копалини і можуть використовуватися землевласниками для задоволення своїх потреб на підставі права власності на земельну ділян­ку без спеціального дозволу та гірничого відводу, а гірниче законодавство відносить їх до корисних копалин місцевого значення, тобто до об'єктів надр.

Згідно зі ст. 90 Земельного кодексу, власники земельних ділянок мають право використовувати у встановленому по­рядку для власних потреб наявні на земельній ділянці за- гальнопоширені корисні копалини, торф, лісові насадження, водні об'єкти, а також інші корисні властивості землі. Ана­логічне право передбачено ст. 95 Земельного кодексу для землекористувачів із застереженням: «якщо інше не передба­чено законом або договором». А за гірничим законодавством інше не передбачено, оскільки ч. 1 ст. 23 Кодексу України про надра передбачає, що землевласники і землекористу­вачі в межах наданих їм земельних ділянок мають право без спеціальних дозволів та гірничого відводу видобувати корисні копалини місцевого значення і торф загальною гли­биною розробки до двох метрів, а також підземні води (крім мінеральних) для всіх потреб, крім виробництва фасованої питної води, за умови, що обсяг видобування підземних вод із кожного з водозаборів не перевищує 300 м³ на добу. І лише у ч. 3 ст. 23 кодифікованого гірничого закону встанов­лено, що видобування корисних копалин місцевого значен­ня і торфу з застосуванням спеціальних технічних засобів, які можуть призвести до небажаних змін навколишнього природного середовища, погоджується з місцевими радами, Радою міністрів Автономної Республіки Крим та обласни­ми, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями.

Визначаючи співвідношення між надрами і поверхнею зем­лі як самостійними природними об'єктами та об'єктами права власності, Н. Б. Мухітдінов підкреслював, що право покли­кане регулювати не співвідношення надр і землі у їх побу­товому розумінні, а ті різноманітні форми суспільних відно­син, які виникають у процесі використання земної товщі для тих чи інших потреб. Тому межа між ними, на його думку, має проходити там, де використання земної товщі в якості надр не тягне негативних наслідків для землекористуван­ня, а використання поверхні землі не завдає шкоди надрам [277, с. 26]. Такий природоохоронний підхід до відмежування використання властивостей земельних ділянок земної повер­хні і корисних копалин надр землі в цілому слід визнати слушним і зваженим.

Пріоритетне призначення надр полягає у пошуку, вивчен­ні, розвідці та розробці корисних копалин. Перелічені види використання надр в основному визначають правовий режим їх правооб'єктності, права і обов'язки надрокористувачів, за­стосування юридичної відповідальності за скоєні правопору­шення тощо. Розробка родовищ корисних копалин не повин­на негативно впливати на навколишнє середовище, так само як використання земельних ресурсів не повинно заподіювати екологічних або економічних збитків запасам родовищ ко­рисних копалин та іншим матеріальним, історико-культурним цінностям, що перебувають у надрах [284]. Активне вторг­нення суспільства та його технічних засобів у природні про­цеси, що відбуваються в надрах, з метою видобутку руди чи вугілля, нафти чи газу загрожує небезпечними наслідками змін самої структури надр вибухами, зсувами, обвалами, за­топленнями тощо.

Проте природоохоронний критерій відмежування корисних копалин земної кори і земельних ресурсів поверхні землі не вирішує проблеми їх власницької правооб'єктності. Безумов­но, у випадках їх відведення як самостійних об'єктів права і використання в якості таких не доводиться сумніватися у їхній відособленій правооб'єктності. Проблема виникає тоді, коли корисні копалини надр використовуються на підставі права земельної власності та в порядку земельного, а не гірничого відведення. У таких випадках може мати місце необгрунтоване «розширення» одного об'єкта права власності за рахунок «звуження» іншого. Тому вважаємо, що в подіб­них випадках слід визнавати наявність «змішаного об'єкта» права власності, що виникає у зв'язку зі специфікою його природного розташування, а відносини щодо здійснення пра- вочинів власності на нього підлягають регулюванню як зе­мельним, так і гірничим законодавством.

Нерідко чинне гірниче законодавство в якості об'єктів називає родовища корисних копалин, підрозділяючи їх на природні та техногенні. Згідно з ч. 2 ст. 5 Кодексу України про надра, родовища корисних копалин — це нагромадження мінеральних речовин у надрах, на поверхні землі, в джере­лах вод та газів, на дні водоймищ, які за кількістю, якістю та умовами залягання є придатними для промислового ви­користання [176; 188; 239; 240]. Таким чином, природне по­ходження природних родовищ корисних копалин як об'єктів права власності за природними властивостями, ознаками місця знаходження та доступності залягання, кількісними та якісними характеристиками, цільовим призначенням і умовами придатності для промислового використання з їхнього зако­нодавчого визначення є очевидним.

Дещо складнішім є власницька правооб'єктність техноген­них родовищ корисних копалин, як за своїм походженням, так і за призначенням використання. За ч. 3 ст. 5 Кодексу про надра, техногенні родовища корисних копалин — це місця, де накопичилися відходи видобутку, збагачення та переробки мінеральної сировини, запаси яких оцінені і мають промисло­ве значення. Такі родовища можуть виникнути також внаслі­док втрат при зберіганні, транспортуванні та використанні продуктів переробки мінеральної сировини. З наведеного ви­пливає, що самі техногенні корисні копалини, як мінеральні ресурси, відносяться до об'єктів права власності природного походження. Проте за своїм «родовищним походженням», а вірніше — місцем розташування, вони є результатом госпо­дарської діяльності, внаслідок чого виникає природно-госпо­дарський об'єкт права власності на корисні копалини надр. Незважаючи на те, що вони вже вилучені з надр землі і втратили природний зв'язок із середовищем свого утворен­ня, тим не менш, законодавство зберігає за ними «статус» природних об'єктів права власності. У цьому полягає одна з особливостей правооб'єктності корисних копалин техноген­ного походження, що поширюється, як правило, на здобуті мінерально-сировинні ресурси.

Згідно з ч. 4 ст. 5 Кодексу України про надра, усі родо­вища корисних копалин, у тому числі техногенні, з запаса­ми, оціненими як промислові, становлять Державний фонд родовищ корисних копалин, а всі попередньо оцінені родо­вища корисних копалин — резерв цього фонду. Отже, сам Державний фонд родовищ корисних копалин, що складається з природних, техногенних і попередньо оцінених промислових запасів родовищ корисних копалин, може розглядатися як об'єкт правового регулювання. Він являє собою об'єднаний об'єкт права власності, що складається з конкретних родо­вищ корисних копалин та їх резерву.

У свою чергу, Державний фонд родовищ корисних копа­лин є частиною Державного фонду надр. З точки зору влас­ницької правооб'єктності, державний фонд надр є більш ви­соким ступенем узагальнення підземного простору, що охоп­лює поширений склад надр. Зокрема, відповідно до ч. 1 ст. 5 Кодексу України про надра, Державний фонд надр включає як ділянки надр, що використовуються, так і ділянки надр, не залучені до використання, в тому числі континентального шельфу і виключної (морської) економічної зони. Наведений склад Державного фонду надр послужив підставою для вис­новку про те, що в законі поняття «надра» та «державний фонд надр» є тотожними, і тому фактично відносини щодо користування надрами складаються з приводу користування державним фондом надр [108, с. 265]. Приймаючи до уваги те, що Державний фонд надр є об'єктом правового регулю­вання, права власності та права користування, з таким вис­новком частково можна погодитись. Проте для ототожнення поняття «надра» і «державний фонд надр» немає достатніх законодавчих підстав. До такого висновку приводить зістав­лення офіційного визначення поняття «надр» із складовими змісту «державного фонду надр».

Узагальнюючою ознакою диференціації корисних копалин в якості правових об'єктів є їх поширення в надрах землі та господарське значення. Корисні копалини за своїм зна­ченням поділяються на корисні копалини загальнодержавно­го і місцевого значення. Віднесення корисних копалин до корисних копалин загальнодержавного та місцевого значення здійснюється Кабінетом Міністрів України¹ за поданням цен­трального органу виконавчої влади, що забезпечує форму­вання державної політики у сфері охорони навколишнього природного середовища. При цьому їх правооб'єктність може проявлятись як у реалізації управлінських функцій, так і при здійсненні господарського відання [443] органами виконавчої влади та місцевого самоврядування, зберігаючи свій «статус» об'єктів права народної власності.

Правооб'єктність надр може розглядатися і на рівні кон­кретного підземного простору у вигляді окремої ділянки, що надається у користування. Об'єктом надрокористування у таких випадках є відокремлена ділянка надр за місцем розташування одного або кількох видів корисних компонен­тів підземного простору в межах, визначених у гірничому відводі^{[242] [243]}. Поряд з властивостями природних компонентів та місцем їх розташування індивідуалізуючими ознаками конк­ретної ділянки надр у наведеному випадку можуть бути їх відокремлення, що відображено у державному кадастрі надр, обрані та дозволені способи вивчення, розвідки і розробки, види користування тощо.

Характерними для визначення меж конкретних ділянок надр є цілі надання гірничого відводу. Наприклад, межі гірничого відводу визначаються: для цілей розробки родовищ корисних копалин — контурами залягання їх запасів з урахуванням зон сповзання гірських порід; для цілей розробки родовищ нафти і газу — периметром розташування законтурних нагнітальних свердловин; для цілей будівництва та експлуатації підземних споруд — технічними межами з урахуванням зон сповзання і обвалу гірських порід; для цілей захоронення шкідливих речовин, відходів виробництва та скидання стічних вод —ме­жами ділянки надр, де може забезпечуватися їх локалізація; для цілей підземного зберігання газу — контурами поширен­ня максимального об'єму газу, який закачується у пористі пласти, відповідно до проектної документації на будівництво підземного сховища газу тощо. Таким чином, особливості ди­ференціації конкретних ділянок надр полягають у тому, що їх розміри залежать від цілей використання, а межі таких ділянок зазначаються в акті гірничого відводу.

Крім наведених ознак конкретизації ділянки надр, в акті ви­значаються загальна площа гірничого відводу, позначення його місцезнаходження на топографічному плані, перелік кутових точок та проекції вертикальних розрізів на геологічних картах тощо. Незважаючи на технічний характер зазначених відомос­тей, вони мають важливе значення для відокремлення конкрет­ної ділянки надр як об'єкта права власності та користування.

Звертає на себе увагу і те, що закріплене у ч. 1 ст. 17 Кодексу України про надра визначення гірничого відводу як частини надр, наданої користувачам для промислової розроб­ки родовищ корисних копалин та цілей, не пов'язаних з ви­добуванням корисних копалин, піддається відповідній конкре­тизації у спеціальних законодавчих актах. Так, у ст. 1 Закону України «Про нафту і газ» гірничий відвід визначається як частина нафтогазоносних надр, надана користувачам для про­мислової розробки родовищ нафти і газу або для створення та експлуатації підземних сховищ газу, нафти і продуктів їх переробки^[244]. У зв'язку з цим надання гірничого відводу для конкретних видів видобутку також можна визнавати в якості критерію диференціації ділянок надр.

Разом з тим у даний час ділянки надр відповідно до чин­ного законодавства можуть надаватися не тільки на підставі гірничого відводу, а і на договірних або контрактних умовах з позначенням в них конкретних ознак підземних просторів. Зокрема, відповідно до ст. 6 Закону України «Про угоди про розподіл продукції»¹, угоди можуть укладатися щодо окре­мих ділянок (ділянки) надр, що обмежуються у просторі та координатами, в межах яких знаходяться родовища, частини родовищ корисних копалин загальнодержавного і місцевого значення, включаючи ділянки надр у межах континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони України. У даний час на це звертається увага й у п. 3 Порядку на­дання спеціальних дозволів на користування надрами^{[245] [246]}, згідно з яким у межах однієї ділянки надр можуть проводитися роботи з геологічного вивчення та видобування різних за видом корисних копалин за кількома дозволами. При цьому в угоді на користування надрами визначаються просторові межі кожного виду корисної копалини. Таким чином, геогра­фічні координати виконання робіт та відповідна промислова розробка є ознаками диференціації відокремлення конкретних ділянок надр.

Не менш складними є питання правооб'єктності гірничих виробок, підземних споруд та господарського облаштування у підземному просторі. Такі об'єкти можуть розглядатися в якості надр землі, якщо вони безпосередньо пов'язані з останніми і не можуть бути відокремлені від надр без за­подіяння істотної шкоди або створення загрози їх існуванню в порядку, передбаченому гірничім законодавством. У випад­ках їх вилучення або відділення від середовища надр без створення загрози природному стану підземного простору, вони становляться майновими об'єктами з цивільно-правовим режимом використання.

Інакше у гірничому законодавстві вирішено питання щодо права власності на видобуті корисні копалини та вироблену продукцію. Відповідно до ст. 20 Закону «Про угоди про роз­поділ продукції», до моменту розподілу продукції в пункті виміру право власності на всю вироблену за угодою про­дукцію належить державі. З моменту розподілу продукції в пункті виміру інвестор набуває права власності на компен­саційну продукцію та визначену угодою частину прибутко­вої продукції, а решта виробленої продукції залишається у власності держави.

Уявлення про Україну як країну, недостатньо наділену корисними копалинами та мінеральними ресурсами надр, не відповідає дійсності. Україна, яка займає всього 0,4 % зем­ної суші і де проживає всього 0,8 % населення планети, має в своїх надрах 5 % мінерально-сировинного потенціалу світу. За даними кадастрового обліку, в Україні на початок 2009 року налічувалося 8658 родовищ з 97 видами корисних копалин і майже 12 тисяч їх проявів. Одними з найбільших за обсягом є запаси вугілля, залізних, марганцевих і титано- цирконієвих руд, а також графіту, каоліну, калійних солей, сірки, вогнетривких глин, облицювального каменю. В обсягах видобутку переважають залізорудна сировина, флюсові вап­няки, кам'яне вугілля, а також будівельне каміння¹.

Одним із вагомих чинників подолання кризового станови­ща в економіці України, — зазначається у Загальнодержав­ній програмі розвитку мінерально-сировинної бази України на період до 2030 року, — є належне забезпечення потреб економіки в мінерально-сировинних ресурсах та їх ефективне використання^{[247] [248]}. Ця база являє собою сукупність розвіданих і оцінених запасів корисних копалин та супутніх компонентів, які можуть застосовуватися у відповідних галузях економіки за умови отримання економічної вигоди на рівні, достатньому для провадження розширеного виробництва з метою забезпе­чення економічної безпеки держави.

Мінерально-сировинна база України є достатньо вагомою у глобальному вимірі. У надрах України виявлено майже 20 тис. родовищ і проявів, 117 видів корисних копалин, з яких 8290

родовищ та 1110 об'єктів з 98 видами мінеральної сировини мають промислове значення і знаходяться на обліку в де­ржавному балансі запасів корисних копалин, а 3349 родовищ розробляються. З видобутком і використанням корисних ко­палин пов'язано 48 % промислового потенціалу країни та до 20 % її трудових ресурсів.

У даний час в Україні ведеться видобування кам'яного вугілля (1,7 % загального видобутку у світі), товарних за­лізних (4,5 %) та марганцевих (9 %) руд, урану, титану, цирконію, графіту (4 %), каоліну (18 %), брому, вохри, не­рудної металургійної сировини (кварцитів, флюсових вапняків та доломітів), хімічної сировини (самородної сірки, кам'яних і калійних солей), облицювального каменю (гранітів, габро, лабрадоритів), скляного піску тощо. В Україні видобувається також вуглеводнева сировина, буре вугілля, торф, цемент­на сировина, тугоплавкі та вогнетривкі глини, сировина для виробництва будівельних матеріалів, йод, бром, різноманітні мінеральні води, дорогоцінне та коштовне каміння, п'єзокварц тощо. У відносно незначних обсягах здійснюється видобуван­ня нікелевих руд, золота, скандію, гафнію, бурштину, цеолі­ту, фосфатної сировини тощо. З різним рівнем детальності вивчені родовища нетрадиційних для України корисних ко­палин — хрому, свинцю, цинку, міді, молібдену, берилію, літію, апатиту, горючих сланців, бішофіту та багатьох інші багатств надр.

Однак подальший розвиток мінерально-сировинного ком­плексу країни потребує вирішення проблем, які істотно гальмують розширення мінерально-сировинної бази, її раціо­нальне використання та екологічну реабілітацію. Відсутність чітко налагодженого економічного і правового механізму ра­ціонального використання багатств надр, а також належної системи нагляду та ефективної охорони надр породжує не­дбайливе ставлення гірничодобувних підприємств до міне­рально-сировинних ресурсів і збільшення їх необгрунтованих втрат. Через недосконалість технологій видобутку та пере­робки мінеральної сировини, неефективне вирішення питань комплексного освоєння родовищ корисних копалин в надрах залишаються або втрачається більше половини розвіданих запасів нафти, до 50 % солей, до 28 % вугілля та до 25 % металевих руд.

Невирішеною залишається проблема геологічного ви­вчення і використання техногенних родовищ корисних копа­лин — відвалів видобутку, збагачення відходів та переробки мінеральної сировини, що містять цінні корисні компоненти і мають промислове значення. Обсяги таких відходів у даний час перевищують 25 млрд тонн і займають понад 150 тис. га земельних площ. В країні створені сотні великих, середніх і маленьких техногенних родовищ найрізноманітніших відвалів корисних копалин, придатних для промислового освоєння і використання. Потенційна вартість техногенних родовищ за попередніми оцінками обчислюється десятками млрд. доларів США. Така маса вторинних продуктів, утворених в резуль­таті використання надр в перерахунку на один км² території України, перевищує аналогічні показники країн Європейсько­го Союзу в 3 рази, а США — в 6 разів, і з кожним роком їх маса та площі складання збільшуються.

В організації використання корисних властивостей та ком­понентів надр як об'єктів права народної власності багато складних і невирішених проблем. Найактуальнішою з них є забезпечення комплексної розробки родовищ корисних копа­лин і зниження втрат сировини при їх видобутку. Складною є проблема утилізації у земних надрах відходів високоток­сичних речовин, палива знищених озброєнь, а також відпра­цьованих відходів атомних електростанцій. Особливі вимоги передбачені стосовно розміщення, будівництва та введення в експлуатацію підземних об'єктів, призначених для поводжен­ня з радіоактивними відходами^[249]. Не менш значущою є про­блема використання відвалів розкривних порід для вилучення з них решти корисних матеріалів та забезпечення охорони навколишнього природного середовища від забруднення та захаращення. Безсумнівно, зазначені проблеми можуть бути успішно вирішені на основі подальшого вдосконалення зако­нодавства про правовий режим надр в цілому й оптимального правового регулювання використання їх корисних копалин як об'єктів та ресурсів права народної власності.

Води і водні ресурси. На відміну від інших природно- ресурсових кодексів, у Водному кодексі України закріплено законодавче визначення основних термінів, у тому числі ви­значення понять «водний об'єкт»¹ та «водні ресурси». Від­повідно до ст. 1 Водного кодексу України, після внесення в нього відповідних змін і доповнень^{[250] [251]}, водний об'єкт — це природний або створений штучно елемент довкілля, в якому зосереджуються води (море, річка, озеро, водосховище, ста­вок, канал, водоносний горизонт). При цьому поняття «водні ресурси» не зазнало змін, і вони визначаються як обсяги поверхневих, підземних і морських вод відповідної території. Отже, за своїми природними ознаками — фактичним станом, хімічним складом, географічним розташуванням та фізичними обсягами у поняття вод включаються усі водні об'єкти та їх ресурси, у тому числі і штучно створені.

Разом з тим до водних об'єктів не можна відносити води, що знаходяться в ґрунті, атмосфері чи біологічних організ­мах живих ресурсів природи. Безумовно, ці води також бе­руть участь у природному кругообігу води в природі, проте вони розглядаються в якості складових частин відповідних природних об'єктів. Так само вода у водопроводах, госпо­дарських ємкостях або протипожежних резервуарах не є вод­ним об'єктом в силу втрати нею природного зв'язку зі своїм середовищем утворення та існування, що перетворило її у товарно-матеріальний об'єкт.

На диференційованому рівні водні об'єкти та їх ресурси можуть індивідуалізуватися, перш за все, за своїми природ­ними властивостями. Так, за фізичним станом вони можуть поділятися на рідкі і тверді, холодні і гарячі, за рівнем вод­ності — на стійкі та піддані відповідним змінам, за хімічним складом — на прісні і солоні, звичайні та мінеральні, за техногенним та антропогенним впливом на них — на забруд­нені та засмічені тощо. Чинне водне законодавство широко використовує зазначені властивості водних об'єктів та їх ре­сурсів в якості індивідуалізуючих ознак.

Незважаючи на те, що водне законодавство базується на виключній власності Українського народу на води, що на­даються тільки у користування, важливим юридичним кри­терієм власницької індивідуалізації водних об'єктів є їхнє географічне розташування. Води за просторовим розташуван­ням поділяються на поверхневі та підземні. До поверхневих відносяться води різних водних об'єктів на земній поверхні, а саме — природних водойм (озер), водотоків (річок, струм­ків), штучних водойм (водосховищ, ставків) і каналів та ін­ших водних об'єктів. До підземних вод відносяться води, що знаходяться нижче рівня земної поверхні у товщах гірських порід верхньої частини земної кори у будь-якому фізичному стані. Виходячи з того, що об'єктами права власності можуть бути предмети матеріального світу, яким властива натураль­но-речова форма [197, с. 15], поверхневі та підземні води в якості об'єктів права виключної власності Українського наро­ду охоплюють як споживані характеристики водних ресурсів для певних цілей, так і їхні не споживані природні запаси.

За ознакою розташування водні об'єкти поділяються на внутрішні та територіальні. Такий поділ має принципове зна­чення для встановлення права власності на водні об'єкти та їх ресурси. Встановлення власницької належності внутріш­ніх водних об'єктів, розташованих у межах території країни, не викликає складностей. Вони індивідуалізуються за місцем знаходження на підставі своїх природних меж — берегових ліній або ліній урізу (межі) води, русел течі, фарватерів або гирлових ділянок річок тощо. Нерідко внутрішні водні об'єкти диференціюються за об'ємними обсягами розміщення води. Так, ставком є штучно створена водойма місткістю не більше 1 млн м³, а водосховищем є штучна водойма місткіс­тю більше 1 млн м³, збудована для створення запасу води та регулювання її стоку.

Складнішім є визначення правооб'єктності внутрішніх морських вод та вод територіального моря. Внутрішні морські води є частиною території (акваторії) прибережної держави, до якої вони примикають та на яку поширюється її суверені­тет і юрисдикція у повному обсязі. Відповідно до ч. 1 ст. 8 Конвенції ООН з морського права, внутрішні води, розта­шовані в бік берега від вихідної лінії територіального моря, становлять частину внутрішніх вод держави.

Українське законодавство також пов'язує внутрішні морські води з координатами розташування територіального моря. Так, згідно з Правилами охорони внутрішніх морських вод і територіального моря від забруднення і засмічення, до внутрішніх морських вод України відносяться: морські води, розташовані в бік берега від прямих вихідних ліній, прийня­тих для відліку ширини територіального моря України; води портів України, обмежені лінією, що проходить через пос­тійні портові споруди, які найбільше виступають у бік моря; води заток, бухт, губ і лиманів, гаваней і рейдів, береги яких повністю належать Україні, до прямої лінії, проведеної від берега до берега в місці, де з боку моря вперше утво­рюється один або кілька проходів, якщо ширина кожного з них не перевищує 24 морські милі; води заток, бухт, губ і лиманів, морів та проток, що історично належать Україні; води, які містять забруднюючі речовини, тобто лляльні води машинно-котельних відділень, шлам та інші рідкі нафтозалиш- ки, брудний і чистий баласт, а також стічні води¹. Індивіду­алізуючими ознаками тут є координати державного кордону та відстані від них, у межах яких розташовані внутрішні морські води.

Варто зазначити, що як міжнародне, так і національне законодавство пов'язують внутрішні морські води з тери­торіальним морем. У ч. 1 ст. 1 Конвенції про територіальне море та прилеглу зону передбачено, що суверенітет держави поширюється за межі її сухопутної території та внутрішніх вод на морський пояс, що примикає до її берегу і нази­вається територіальним морем^{[252] [253]}. У даний час найбільш поши­рені характеристики ознак територіального моря наведені у ст. ст. 2—7 чистини ΙΙ Конвенції ООН з морського права.

У вказаних Правилах охорони внутрішніх морських вод і територіального моря від забруднення і засмічення також на­водиться визначення територіального моря. Згідно з п. 3 Пра­вил, територіальне море України — це прибережні морські води завширшки 12 морських миль, що відлічуються від лінії найбільшого відпливу як на материку, так і на островах, що належать Україні, або від прямих вихідних ліній, які з'єднують відповідні точки. Таким чином, територіальне море та його води розташовані в просторових межах держави, на які вона встановлює право власності Українського народу як на об'єкти природного походження. При цьому найбільш від­далена лінія територіального моря чи найбільш віддалені від материка або островів точки територіальних вод збігаються з лінією державного кордону, що дозволяє відмежовувати морські води України від аналогічних водних об'єктів та ре­сурсів інших держав.

З вищенаведеного випливає, що відносно водних об'єктів не існує єдиного критерію для характеристики їхньої влас­ницької правооб'єктності. Для позначення водних об'єктів у законодавчих актах застосовуються критерії природного стану вод, фізичних властивостей, хімічного складу, місця розташування, займана площа тощо. Саме цим пояснюється юридична диференціація водних об'єктів на безліч видів та різновидів з найрізноманітнішими ознаками^[254].

Разом з тим узагальнюючим критерієм для усіх видів вод­них об'єктів та їх ресурсів є їхнє фондове позначення. Від­повідно до ст. 3 чинного Водного кодексу, усі води (водні об'єкти) на території України становлять її водний фонд. До водного фонду України належать: поверхневі води — природ­ні водойми (озера), водотоки (річки, струмки), штучні водо­йми (водосховища, ставки) і канали та інші водні об'єкти; підземні води та джерела; внутрішні морські води та тери­торіальне море. Таким чином, при визначенні водних об'єктів у законодавстві застосовується їх перерахування з позначен­ням територіального і просторового розташування.

У зв'язку із зазначеним виникає не проста проблема від­межування водних об'єктів та земельних ресурсів як об'єктів права власності за їх територіальним розташуванням. При усіх очевидних відмінностях між водами і землями розмежу­вання поверхневих водних об'єктів та земельних територій на законодавчому рівні остаточно не вирішено. Зокрема, склад земель водного фонду за ст. 58 Земельного кодексу України та склад земель водного фонду за ст. 4 Водного кодексу України текстуально не співпадають. Зіставлення вказаних норм Земельного та Водного кодексів України свідчить про те, що землі, зайняті штучно створеними земельними ділян­ками в межах акваторій морських портів, які віднесені до земель водного фонду земельним законодавством, не охоплені зазначеною нормою водного законодавства. Безумовно, наяв­ну прогалину у водному законодавстві можна легко подолати шляхом внесення відповідного доповнення у ст. 4 Водного кодексу України.

Просторове розташування підземних вод у надрах землі як об'єктів права власності також викликає неоднозначне тракту­вання. У правовій літературі минулих років нерідко зустрічали­ся твердження про те, що підземні води одночасно відносяться і до водних ресурсів, і до об'єктів надр. Це пояснювалося не тільки недосконалістю законодавства, а й єдністю і взаємозу­мовленістю зв'язків у природі [323, с. 34]. На підставі аналізу чинного законодавства про надра 1970-х років Г. С. Башмаков стверджував, що коло корисних копалин у надрах охоплює і прісні підземні води [30, с. 9]. Тому правовий режим останніх визначається і водним законодавством, і законодавством про надра. Незважаючи на те, що надра є простором і середови­щем підземних вод, їх використання та охорона здійснюються у складі гірничого законодавства. Проте у даний час немає підстав для визнання «подвійної» правооб'єктності підземних вод у сучасному українському законодавстві.

Проблема «подвійної» правооб'єктності вод виникає та­кож стосовно складу земель водного фонду за ч. 1 ст. 58 Земельного кодексу, зокрема, щодо земель, зайнятих морями, річками, озерами, водосховищами, іншими водними об'єктами, болотами, а також островами, не зайнятими лісами. На ос­нові подібних формулювань навряд чи можна однозначно стверджувати, що йдеться про землі, а не про води. Ана­логічний підхід стосовно правооб'єктності водних ресурсів має місце у ст. 68 Водного кодексу, присвяченій особливос­тям спеціального водокористування та користування водними об'єктами для потреб рибного і мисливського господарства. У зазначеній правовій нормі йдеться про те, що на водних об'єктах (їх частинах), які використовуються для промисло­вого добування риби та іншого водного промислу або мають значення для відтворення їх запасів, права водокористувачів можуть бути обмежені в інтересах рибного господарства та водного промислу. У наведених та інших подібних випад­ках виникають не прості питання щодо визначення галузевої правооб'єктності зазначених природних складових.

Одночасно, відповідно до ст. 91 Водного кодексу, для пот­реб експлуатації та захисту від забруднення, пошкодження і руйнування магістральних, міжгосподарських та інших ка­налів на зрошувальних і осушувальних системах, гідротех­нічних та гідрометричних споруд, а також водойм і гребель на річках встановлюються смуги відведення з особливим ре­жимом користування. Земельні ділянки в межах смуг від­ведення надаються центральному органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері розвитку водного господарства, та іншим організаціям для спеціальних потреб і можуть використовуватися ними для створення водоохорон­них лісонасаджень, берегоукріплювальних та протиерозійних гідротехнічних споруд, будівництва переправ, виробничих при­міщень. Проте правовий режим водоохоронних лісонасаджень визначається не водним, а лісовим законодавством.

Водні об'єкти, так само як і інші об'єкти природного по­ходження, у чинному законодавстві поділяються на об'єкти загальнодержавного і місцевого значення. Згідно зі ст. 5 Вод­ного кодексу, до водних об'єктів загальнодержавного значен­ня належать: внутрішні морські води, територіальне море, а також акваторії морських портів; підземні води, які є джерелом централізованого водопостачання; поверхневі води (озера, водосховища, річки, канали), що знаходяться і вико­ристовуються на території більш як однієї області, а також їх притоки всіх порядків; водні об'єкти в межах територій природно-заповідного фонду загальнодержавного значення, а також віднесені до категорії лікувальних. До водних об'єктів місцевого значення належать: поверхневі води, що знаходять­ся і використовуються в межах однієї області і які не від­несені до водних об'єктів загальнодержавного значення; під­земні води, які не можуть бути джерелом централізованого водопостачання.

Варто зазначити, що водні об'єкти та їх ресурси поділені на загальнодержавні та місцеві за своїм значенням для во­допостачання, природоохорони, лікування і оздоровлення на­селення, здійснення судноплавства та рибальства, розвитку промисловості, гідроенергетики та інших галузей загальнона­ціонального та місцевого економічного розвитку. У зв'язку з їх використанням для зазначених цілей виникає потреба не лише у забезпеченні належного управління і контролю за певними видами їх водокористування та охорони органами виконавчої влади і місцевого самоврядування, а й визначен­ня їх відповідної власницької належності. Незаперечним є конституційне закріплення народної власницької належності об'єктів природного походження та положення ст. 6 Водного кодексу України про те, що «води (водні об'єкти) є виключ­ною власністю Українського народу і надаються тільки у користування».

Однак сучасні досягнення науково-технічних засобів, у тому числі гідрологічних та гідротехнічних, дозволяють державним підприємствам створювати досить великі водні об'єкти для здійснення своєї виробничо-господарської діяльності, а чинне законодавство обґрунтовано дозволяє відносити їх до об'єктів права державної власності. На практиці не рідкісні випадки створення водних об'єктів, наприклад, для питного і побуто­вого водопостачання населення за рахунок коштів і засобів органів місцевого самоврядування. Більш того, виходячи з положень норми ст. 142 Конституції України про право влас­ності територіальних громад на природні ресурси і наведе­ного положення Водного кодексу України про водні ресурси місцевого значення, не тільки штучно створені, а і певні вод­ні об'єкти природного походження є об'єктами права кому­нальної власності. Тому слід погодитися з твердженням про те, що «в Україні існує державна і комунальна власність на води» [112, с. 340], що безпосередньо випливають зі змісту чинного законодавства.

Незважаючи на імперативний зміст ст. 6 Водного кодексу про виключну власність Українського народу на водні об'єкти та надання їх тільки в користування, у сучасній практи­ці зустрічаються водні об'єкти юридичних та фізичних осіб приватної форми власності, що, безумовно, потребує свого юридичного визнання. Так, концерн «Чорне море» Овідіо- польського району Одеської області, що заснований у формі приватного акціонерного товариства, на своїй земельній ді­лянці відповідно до затвердженого проекту перегородив річ- ку Барабой і створив водойму для риборозведення площею понад 18 га. Аналогічні водні об'єкти у минулому нерідко створювалися колективними сільськогосподарськими підпри­ємствами і створюються сучасними сільськогосподарськими кооперативами та селянськими господарствами на наданих їм земельних ділянках, які цілком підпадають під легальне визначення водойм, передбачених у водному законодавстві. Вони є водними об'єктами приватної власності та немає нія­ких підстав для віднесення їх до об'єктів державної чи ко­мунальної власності.

Екологічна, економічна та соціальна функція вод багато­гранна і різноманітна, оскільки вони постійно взаємодіють з багатьма природними компонентами — землями, надрами, лісами, атмосферою, надаючи їм певний якісний стан. Вони створюють життєзабезпечуюче середовище для проживання людини і суспільства, виступають необхідною умовою для відпочинку і лікування населення, утворюють необхідний гід­рологічний режим існування рослинного і тваринного світу, складають безпосередні умови для промислового і сільсько­господарського виробництва тощо. У зв'язку з цим вико­ристання й охорона водних ресурсів відбуваються за сфор­мованою структурою їх споживання та відтворення. Чинний Водний кодекс передбачає ефективні способи охорони поверх­невих і підземних вод від забруднення, засмічення і висна­ження водних джерел, а також закріплює заходи запобігання шкідливому впливу водних об'єктів від повеней, підтоплення, заболочування, водної ерозії, зсувів ґрунту, селевих потоків та інших негативних явищ, що утворюють відповідні зміни водного та гідрологічного режиму.

Основними джерелами прісної води на території Украї­ни є водні ресурси великих рік, а саме: Дніпра (загаль­на довжина 2201 км, у межах України — 981 км, площа басейну — 504 тис. км², а середній річний стік становить 53,5 км³); Дністра (загальна довжина 1362 км, у межах Украї­ни — 705 км, площа басейну — 72,1 тис. км², середньорічний стік — 8,7 км³); Південного Бугу (довжина 806 км, площа басейну — 63,7 тис. км², середньорічний стік — 3,4 км³); Сі- верського Донця (загальна довжина 1053 км, у межах Украї­ни — 672 км, середньорічний стік 5 км³). Джерелами прісної води є також річки північного узбережжя Чорного та Азов­ського морів. У північному чорноморському узбережжі по території України протікає Дунай на ділянці 174 км, площа водного басейну якого складає 817 тис. км², а середньорічний стік дорівнює 123 км³. Проте його води, що протікають через Кілійське гирло у Чорне море, переважно є транзитними.

Запаси водних ресурсів (річкового стоку) в Україні на одну людину становлять близько 1,8 тис. м³ на рік, що є одним з низьких показників на Європейському континенті. Для порівняння цей показник на рік складає: у Норвегії — 96,9 тис. м³; Швеції — 24,1 тис. м³; Фінляндії — 22,5 тис. м³; Франції — 4,6 тис. м³; Італії — 3,9 тис. м³; Польщі — 1,7 тис. м³. Потенційні ресурси річкового стоку в країні оцінюються у 209,8 км³, з яких місцевий стік становить в середньому 52,4 км³, а зовнішній приток — 157,4 км³.

Наведені показники свідчать про те, що прісноводні об'єкти країни не забезпечують водними ресурсами соціально-економічні, комунально-побутові та інші потреби країни у повному обсязі. Найбільшими споживачами води є металургійна та хімічна промисловість, електроенергетика, сільське господарство та житлово-комунальне господарство. Так, загальне споживання свіжої води промисловістю складає 48 %, на потреби сільського господарства витрачається 40 %, на житлово-комунальне господарство міст та інших населених пунктів припадає 12 %. Проблема водоспоживання ускладнена і тим, що територіальне розташування прісноводних ресурсів України є нерівномірним і не співпадає з розміщенням водомістких промислово-господарських комплексів. За рівнем використання водних ресурсів та якості води, за даними ЮНЕСКО, серед 122 країн світу Україна посідає 95-те місце^[255]. При цьому витрати свіжої води на одиницю виробленої продукції в Україні залишаються високими і перевищують аналогічні показники в країнах Європи, зокрема, Франції — в 2,5 раза, ФРН — в 4,3 раза, Швеції — 4,2 раза.

З метою задоволення потреб населення та забезпечення виробничих потреб поверхневими водами в Україні побудовано 1103 водосховища з водним об'ємом у 55,3 км³. Шість найбільших водосховищ знаходяться на Дніпрі, велике гідроакумулююче водосховище збудовано на Дністрі, а також створено понад 49 400 ставків з обсягом водовміщення близько до 4 км³, сім крупних водоканалів, десять водоводів тощо. Вони утворені для постачання води у маловодні регіони країни. До таких об'єктів слід віднести Північнокримський канал довжиною більше 400 км, канал Дніпро—Донбас протяжністю 550 км, канал Сіверський Донець—Донбас 131,6 км та інші. На півдні країни створено великі зрошувальні системи (Каховська, Інгулецька, Придунайська). Такі штучно створені водні об'єкти безпосередньо пов'язані з природними водними ресурсами і становлять невід'ємну складову природного водного середовища [276].

Важливими водними об'єктами є озера, яких нараховується на території України понад 20 тисяч. Проте лише 43 з них мають площу, яка перевищує 10 км². Великі озера розташовані в плавнях Дунаю Одеської області (Кагул, Катлабуг, Китай, Кугурлуй, Сасик, Ялпуг) [152]. Найбільшими є озеро Синевир в Карпатах, Світязь у Поліссі, каскад Блакитних озер Чернігівщини та інші. Загальна площа водно-болотних угідь навколо озер Полісся становить більше 12 тис. км². У районах надлишкового зволоження або уповільненого стоку діють осушувальні системи (Верхньоприп'ятська, Латорицька та інші).

За даними Державної служби геології та надр України, загальні прогнозні ресурси підземних вод складають 61 689,2 тис. м³/добу, з яких 57 499,9 тис. м³/добу з мінералізацією до 1,5 г/дм³. Прогнозні ресурси підземних вод також розподілені нерівномірно по регіонах, що зумовлено відмінністю геолого-структурних та фізико-географічних умов різних регіонів України. Забезпеченість прогнозними ресурсами питних підземних вод населення України по регіонах знаходиться в межах 0,3—5,5 тис. м³/добу, а в середньому — 1,3 тис. м³/добу на одну особу. Такий обсяг підземних питних вод надає реальні підстави для пріоритетного розвитку централізованого водопостачання якісною питною водою населення країни із підземних водних джерел, що передбачається новою редакцією Загальнодержавної цільової програми «Питна вода України» на 2011—2020 роки^[256].

Проблема екологічного стану водних об'єктів є актуальною для всіх водних басейнів країни. У даний час водопостачання населення країни в основному ускладнене незадовільним якісним станом водних об'єктів. Значна кількість поверхневих водних об'єктів за хімічним та бактеріальним станом класифікується як забруднена та брудна IV—V класу якості. Найгострішій екологічний стан спостерігається в басейнах Дніпра та Сіверського Донця, притоках Дністра і Західного Бугу, а також на малих річках Приазов'я, де якість води класифікується як брудна на рівні VI класу якості. Для екосистем більшості поверхневих водних об'єктів України властиві елементи екологічного та метаболічного регресу. До забруднюючих речовин належать нафтопродукти, феноли, азот, амоній, нітрити, важкі метали тощо. Невідповідність вимогам норм якості води досягла рівнів зниження продуктивності водних об'єктів. Значна частина населення змушена використовувати для своїх життєвих потреб недоброякісну воду, що є небезпечною для здоров'я та не відповідає вимогам Закону України «Про питну воду та питне водопостачання»¹.

Надзвичайну тривогу викликає якісний стан ріки Дніпро, водні ресурси якого становлять близько 80 % прісноводних ресурсів України і забезпечують питною водою більше 30 млн населення та 2/3 господарського потенціалу країни. Це ви­значає найважливіше завдання економічного і соціального роз­витку та природоохоронної політики держави, що обумовлена складною екологічною ситуацією у межах території Дніпровсь­кого водного басейну, оскільки 60 % її площі розорано, на 35 % земля сильно еродована, на 80 % — первинний при­родний ландшафт є трансформованим [234]. Водосховища на Дніпрі стали акумуляторами забруднюючих речовин. Значної екологічної шкоди завдано північній частині Дніпровського ба­сейну внаслідок катастрофи на Чорнобильській АЕС.

Екологічне оздоровлення басейну Дніпра є одним з най­важливіших пріоритетів державної політики в галузі вико­ристання, охорони та відтворення водних ресурсів. Це стало основою для розробки та реалізації Загальнодержавної цільо­вої програми розвитку водного господарства та екологічного оздоровлення басейну річки Дніпро на період до 2021 року^{[257] [258]}. Основними цілями програми є відновлення сталого функ­ціонування Дніпровської екосистеми, забезпечення якісного водопостачання, створення екологічно безпечних умов жит­тєдіяльності населення та господарської діяльності підпри­ємств, здійснення охорони і захисту водних ресурсів водного басейну від забруднення, засмічення та виснаження.

Особливе непокоєння викликає стан малих річок, які є джерелом поповнення усіх поверхневих прісноводних об'єктів. Всього по території України протікає понад 70 тис. малих річок, однак лише 117 з них мають довжину понад 100 км. У критичному стані перебувають малі річки Причор­номорського басейну, багато з яких втратили природні здіб­ності до самовідтворення, припинили свою течу і пересохли чи опинились під землею і, по суті, зникли як поверхневі водні об'єкти. Не у кращому стані знаходяться малі річки нижнього Дніпра, де щорічно має місце ускладнення санітар­но-епідеміологічної ситуації, зниження улову риби і збіднен­ня біологічного різноманіття. Малі річки особливо «чутливі» до надмірної розораності сільськогосподарських земель та забруднення біогенними речовинами внаслідок використання сучасних технологій сільськогосподарського виробництва та переробки продовольчої продукції.

Основними причинами забруднення поверхневих вод є: скид неочищених та недостатньо очищених комунально-по­бутових і промислових стічних вод у водні об'єкти через каналізаційні системи великих міст; надходження до водних об'єктів забруднюючих речовин у процесі поверхневого сто­ку води із забудованих територій та сільськогосподарських угідь; ерозія ґрунтів на водозабірних площах тощо. За еко­логічними та санітарно-епідеміологічними даними для пере­важної більшості підприємств промисловості та комунального господарства скид забруднюючих речовин істотно перевищує встановлений рівень гранично допустимого скиду ГДС.

Не у найкращому стані знаходяться підземні води, при­родні характеристики яких постійно погіршуються у зв'язку з господарсько-економічною діяльністю. Це пов'язано з іс­нуванням на території України близько 3 тис. фільтруючих накопичувачів стічних вод, порушеннями складання та збе­реження різноманітних видів виробничих відходів, а також з використанням мінеральних добрив та інших забруднювачів підземного простору. Незадовільний якісний стан підземних вод спостерігається в Донецькому і Криворізькому басейнах. Значну небезпеку в експлуатаційних свердловинах Західної України становить наявність у підземних водах фенолів від 5 до 10 гранично допустимих концентрацій — ГДК, а також підвищення мінералізації та збільшення вмісту важких ме­талів у підземних водах Криму.

У національному законодавстві традиційним є правове ре­гулювання використання та охорони внутрішніх морських вод та вод територіального моря у якості водних шляхів загаль­ного користування водно-транспортними підприємствами, їх використання для рибогосподарських потреб чи для цілей аквакультури та інших видів загального та спеціального ко­ристування. Проте у даний час в господарський діяльності промислових, транспортних, комунальних та інших підпри­ємств України протягом року використовується до 1,0 км³ морської води, що також вимагає певного правового регу­лювання. У зв'язку з цим зазначене використання морських вод заслуговує окремого закріплення під час майбутнього оновлення Загальнодержавної програми охорони та відтворен­ня довкілля Азовського і Чорного морів^[259].

Пріоритетне значення для охорони водних джерел має за­хист їх від забруднення. Найбільш поширеними забруднюва­чами вод є нафтопродукти. Значна кількість забруднюючих речовин вноситься у водойми стічними водами металургійної, хімічної, нафтохімічної, вугільної, лісової та целюлозно-папе­рової промисловості. Істотний вплив на стан водних об'єктів надає сільськогосподарське виробництво, в результаті здій­снення якого в них потрапляють залишки мінеральних і ор­ганічних добрив та відходів тваринництва. Концентрація шкідливих речовин у багатьох водоймах країни перевищує гранично допустимі концентрації, встановлені санітарними і рибогосподарськими органами. При цьому відзначається пе­ревищення передбачених нормативів по нафтопродуктам, ор­ганічним речовинам, фенолу, сполукам міді й цинку та інших металів.

Не менш проблематичним для використання, охорони та відтворення водних об'єктів є виснаження їх ресурсів. З од­ного боку, воно викликано забрудненням і засміченням вод­них об'єктів, а з іншого — обмілінням і збіднінням великих і малих річок та водойм, знищенням водних джерел, збільшен­ням водоспоживання та нераціональним використанням вод­них ресурсів тощо. Яскравим прикладом у цьому відношенні є надмірний забір води і припинення течі річки Великий Куяльник, результатом чого стало пересихання Куяльниць- кого лиману та втрата його лікувально-оздоровчих ресурсів [160; 161]. Більш того, за твердженням фахівців, такий стан навколо Куяльницького лиману загрожує повною деградацією екосистеми та регіональною екологічною катастрофою [400].

Водне законодавство зобов'язує всіх водокористувачів дбайливо ставитися до використання водних об'єктів і водних ресурсів, не допускати їх забруднення скидами понад встанов­лених нормативів шкідливих речовин, раціонально використо­вувати води для питних і комунально-побутових потреб, для цілей промисловості та сільського господарства, енергетики і транспорту, а також приймати участь в реалізації планів, заходів та програм щодо відтворення водних ресурсів.

Системний аналіз сучасного екологічного стану водних об'єктів та організації управління і контролю за використан­ням та охороною водних ресурсів країни дозволяє визначити коло найбільш актуальних проблем, які вимагають негайно­го вирішення [464]. До них, зокрема, відносяться: надмір­не антропогенне навантаження на водні об'єкти внаслідок екстенсивного ведення водного господарства, яке призвело до кризового зниження самовідтворювальних можливостей річкових стоків і виснаження їх водноресурсного потенціалу; тенденція до значного забруднення водних об'єктів внаслі­док неупорядкованого відведення стічних вод від населених пунктів, господарських об'єктів і сільськогосподарських угідь; широкомасштабне радіаційне забруднення басейнів деяких рі­чок внаслідок катастрофи на Чорнобильській АЕС; погіршен­ня якості питної води внаслідок незадовільного екологічного стану джерел питного водопостачання; недосконалість еконо­мічного механізму водокористування і реалізації водоохорон­них заходів; недостатня ефективність існуючої системи управ­ління використанням і охороною водних ресурсів внаслідок недосконалості нормативно-правової бази та організаційної структури управління; відсутність автоматизованої постійно діючої системи моніторингу екологічного стану водних ба­сейнів акваторії Чорного та Азовського морів, якості питної води і стічних вод у системах водопостачання і водовідведен- ня населених пунктів і господарських об'єктів.

Ліси та лісові ресурси. За ст. 1 чинного Лісового ко­дексу України^[260], ліси є природним комплексом, у якому поєд­нуються переважно деревна та чагарникова рослинність з відповідними ґрунтами, трав'яною рослинністю, тваринним світом, мікроорганізмами та іншими природними компонента­ми, що взаємопов'язані у своєму розвитку, впливають один на одного і на навколишнє природне середовище. Ліси Ук­раїни є її національним багатством і за своїм призначенням та місцем розташування виконують переважно водоохоронні, захисні, санітарно-гігієнічні, оздоровчі, рекреаційні, естетич­ні, виховні та інші функції й є джерелом для задоволення потреб суспільства в лісових ресурсах. Усі ліси на території країни незалежно від того, на землях яких категорій за ос­новним цільовим призначенням вони зростають, та незалежно від права власності на них становлять лісовий фонд України і перебувають під охороною держави. З наведених положень чинного лісового законодавства випливає, що ліс є об'єктом природного походження, компонентом навколишнього природ­ного середовища, що має унікальні біологічні ознаки та ви­конує важливі багатоцільові функції.

Проте, якщо для встановлення правооб'єктності лісів в екологічному праві природоохоронна функція є самодостат­ньою, то для визначення їх власницької правооб'єктності еко­логічний критерій є явно недостатнім. Це пов'язано з тим, що для задоволення потреб населення країни в деревині та іншій лісовій продукції ліси використовуються в госпо­дарсько-економічних цілях. Вони є джерелом отримання тех­нічної сировини та лікарських засобів, продовольчої продукції та кормів для тварин, місцем існування тварин і ведення мисливського господарства тощо. Тому правооб'єктний склад лісів достатньо поширений і для оптимального правового ре­гулювання режиму їх використання й охорони принциповим є законодавче встановлення права власності на ліси. Саме в такому поширеному складі безлічі природних компонентів, що взаємопов’язані у своєму розвитку, впливають один на одного й одночасно мають багатофункціональне призначен­ня у відносно відокремленому та диференційованому вигляді, ліси країни закріплюються в якості об’єктів права власності. У зв’язку з цим наведене законодавче визначення лісу в ос­новному відображає його правооб’єктний склад, але воно все ж таки залишає певні можливості для деяких пропозицій щодо його теоретичної досконалості та практичної придат­ності для застосування.

Варто звернути увагу на те, що в ч. 1 ст. 2 чинного Лі­сового кодексу України визначено коло лісових відносин, до яких віднесені суспільні відносини, які стосуються володін­ня, користування та розпоряджання лісами і спрямовуються на забезпечення охорони, відтворення та стале використання лісових ресурсів з урахуванням екологічних, економічних, со­ціальних та інших інтересів суспільства. Користуючись ка­тегоріями загальної теорії права, можна стверджувати, що саме зазначене коло лісових суспільних відносин і є об’єктом правового регулювання. При цьому законодавець на перший план висуває суспільні відносини щодо володіння, користу­вання та розпоряджання лісами, тобто власницькі відносини на ліси.

Проте у ч. 2 ст. 2 Лісового кодексу закріплено, що об’єктом лісових відносин є лісовий фонд України та окремі лісові ділянки, тобто фактично виділяється два об’єкти: лі­совий фонд країни в цілому та окремі лісові ділянки. Отже, в узагальненому розумінні об’єктом права власності на ліси є лісовий фонд, до якого згідно зі ст. 4 чинного Лісового кодексу належать лісові ділянки, в тому числі захисні на­садження лінійного типу, площею не менше 0,1 га. Однак із змісту наведеної норми випливає, що лісові ділянки, вклю­чаючи захисні насадження лінійного типу не менше зазна­ченої площі, є складовими лісового фонду, що повертає до єдиного консолідованого об’єкта у вигляді лісового фонду. Таким чином, виникає замкнене коло, за яким об’єктом права власності є лісові ділянки, що складають лісовий фонд, який є об’єктом права власності.

Таке становище з лісовою правооб’єктністю склалося й існує не тільки у лісовому законодавстві. Воно притаманне визначенню та офіційному закріпленню правооб'єктності і в інших галузях природноресурсового законодавства. Юридична природа походження такого становища з природноресурсовою правооб'єктністю, зокрема, з власницькою правооб'єктністю, пов'язана з тим, що у природноресурсовому законодавстві не розрізняються і не розмежовані поняття «об'єкт права» і «предмет права», у зв'язку з чим не рідко об'єкт права визначається через предмет права і навпаки, у тому числі на офіційному законодавчому рівні.

Звертає на себе увагу і те, що лісове законодавство міс­тить перелік об'єктів, які не включаються до складу лісово­го фонду. Згідно з ч. 2 ст. 4 Лісового кодексу, до лісового фонду України не належать: зелені насадження в межах на­селених пунктів (парки, сади, сквери, бульвари тощо), які не віднесені в установленому порядку до лісів, та окремі дерева і групи дерев та чагарники на сільськогосподарських угіддях, присадибних, дачних і садових ділянках. Таким чи­ном, диференціація об'єктів лісового фонду і встановлення в законодавчому порядку права власності на них здійснені шляхом виключення зі складу лісового фонду перерахованих зелених насаджень, господарське використання і правова охо­рона яких регулюються іншими актами природоресурсового законодавства [80, с. 25].

Поряд із зазначеними ознаками власницької правооб'єктності лісів, норми кодифікованого лісового закону індивідуалізують їх за територіальним місцем розташування. Безумовно, міс­цем розташування лісів є певні земельні площі територіаль­ного простору держави. При цьому у наведеному визначенні лісу у якості його компонентної складової йдеться не про земельні ділянки, а про відповідні ґрунти. Однак особливіс­тю лісу як природного об'єкта є його нерозривний зв'язок із земельними ділянками^[261]. Відповідні земельні площі (з від­повідними ґрунтами) розглядаються в нерозривній єдності з лісовим та іншим рослинним покриттям, оскільки відділення лісів від землі (ґрунту) є способом припинення існування самого лісу як природного об'єкта. Тому з позиції природ­них закономірностей функціонування лісу та включення землі (ґрунту) в сукупність його природних компонентів відображає його реальний стан.

З урахуванням зазначеного сучасне лісове законодавство містить визначення лісової ділянки та земельної лісової ділян­ки. За ст. 1 Лісового кодексу, лісова ділянка — це ділянка лісового фонду з визначеними межами, виділена відповідно до чинного кодексу для ведення лісового господарства та ви­користання лісових ресурсів без вилучення її у землекористу­вача або власника землі. А земельна лісова ділянка — це земельна ділянка лісового фонду з визначеними межами, яка надається або вилучається у землекористувача чи власника земельної ділянки для ведення лісового господарства або ін­ших суспільних потреб відповідно до земельного законодавс­тва. Наведені визначення відрізняються одне від одного лише вказівками на «вилучення чи не вилучення земельної ділян­ки» у землекористувача або власника землі^[262]. Проте зазначені ознаки у даному випадку явно недостатні для розмежуван­ня наведених понять. Вони не надають чітких критеріїв для розмежування лісової ділянки та земельної лісової ділянки з точки зору природи диференціації їхньої правооб'єктності.

Стосовно правооб'єктності лісової ділянки з визначеними межами не виникає особливих ускладнень. Лісові ділянки можуть бути вкриті лісовою рослинністю, а також постійно або тимчасово не вкриті лісовою рослинністю (внаслідок не­однорідності лісових природних комплексів, лісогосподарської діяльності або стихійного лиха тощо). До не вкритих лісовою рослинністю лісових ділянок належать лісові ділянки, зайняті незамкненими лісовими культурами, лісовими розсадниками і плантаціями, а також лісовими шляхами та просіками, лісо­вими протипожежними розривами, лісовими осушувальними канавами і дренажними системами. Наведене свідчить про ознаки лісового об'єкта, що є таким за лісовим законодавс­твом. Крім того, правооб'єктність лісової ділянки за лісовим законодавством визначається також у якості складової лісо­вого фонду.

Проте фактичне становище лісу як природного об'єкта не в усьому узгоджується з його юридичною правооб'єктністю, оскільки землі є об'єктами правового регулювання земель­ним, а не лісовим законодавством [157]. Такий висновок без­посередньо випливає із змісту ч. 2 ст. 3 Лісового кодексу України, за якою відносини стосовно використання землі, надр, вод, а також відносини щодо охорони, використання й відтворення рослинного та тваринного світу, які ним не врегульовані, регулюються відповідними законодавчими акта­ми. Слід також зауважити, що земельна лісова ділянка не є земельною ділянкою лісового фонду, а являє собою земель­ну ділянку лісогосподарського призначення. Крім того, якщо земельна лісова ділянка надається або вилучається у земле­користувача чи власника землі для ведення лісового господар­ства відповідно до земельного законодавства, то така ділянка є об'єктом земельного, а не лісового законодавства.

Отже, на наш погляд, більш зрозумілим і придатним для практичного застосування було б закріплення визначення не земельної лісової ділянки, а лісової ділянки землі. Запропо­новане, на перший погляд редакційне, уточнення дозволить уникнути так званої «подвійної» правооб'єктності на «земельні лісові ділянки», оскільки за земельним законодавством вони віднесені до земель лісогосподарського призначення, а за лі­совим законодавством — до складу лісового фонду і нібито є лісовими об'єктами.

Ситуація з «подвійною» правооб'єктністю на «земельні лі­сові ділянки» складається й у зв'язку з тим, що лісове за­конодавство містить окремі норми щодо використання земель лісогосподарського призначення. За ч. 1 ст. 5 Лісового кодек­су, до земель лісогосподарського призначення належать лісові землі, на яких розташовані лісові ділянки, та нелісові землі, зайняті сільськогосподарськими угіддями, водами й болотами, спорудами, комунікаціями, малопродуктивними землями тощо, які надані в установленому порядку та використовуються для потреб лісового господарства. Проте склад земель за наве­деною нормою лісового законодавства не збігається із ви­значенням земель лісогосподарського призначення, наданим у ч. 1 ст. 55 Земельного кодексу України, за якою до земель лісогосподарського призначення належать землі, вкриті лісо­вою рослинністю, а також не вкриті лісовою рослинністю нелісові землі, які надані та використовуються для потреб лісового господарства.

Визначальною для встановлення правооб'єктності земель­них ділянок лісогосподарського призначення, на наш погляд, є ч. 2 ст. 5 Лісового кодексу, за якою віднесення земельних ділянок до складу земель лісогосподарського призначення здійснюється відповідно до земельного законодавства. А виді­лення у їхньому складі лісових земель, на яких розташовані лісові ділянки, та нелісових земель, зайнятих сільськогос­подарськими угіддями, водами й болотами, малопродуктив­ними та іншими землями, слід розглядати у якості конк­ретизації правооб'єктного складу земель лісогосподарського призначення.

Враження про «подвійну» правооб'єктність може виникати і стосовно об'єктів тваринного світу, включених в офіційне визначення поняття лісу. Зрозуміло, що ліси не бувають без диких тварин, птахів та інших представників тваринного сві­ту. Поза всяких сумнівів, для окремих видів наземних диких тварин, лісових птахів та інших складових тваринного світу ліси є місцем, середовищем і умовою існування. Виходячи з такої логічної послідовності, водні тварини також слід було б включити до правооб'єктного складу водних ресурсів, ос­кільки для них води є середовищем існування, без якого вони як природні об'єкти існувати не можуть. Проте чинне фауністичне законодавство всю сукупність дикого наземного тваринного світу чи рибних ресурсів і тварин водного про­стору, що знаходиться на території або в акваторії країни, розглядає в якості відокремленого правового об'єкта, в тому числі об'єкта права власності без будь-яких винятків для лісових тварин, птахів та інших представників тваринного світу.

У зв'язку із наведеним офіційним визначенням лісу в поєднанні з «іншими природними компонентами, що взаємопов'язані у своєму розвитку, впливають один на одно­го і на навколишнє природне середовище», стосовно юридич­ної правооб'єктності останніх також може виникати аналогіч­на ситуація. Безумовно, навіть шляхом поширеного переліку неможна охопити усе багатство і різноманітність об'єктного складу лісу. Беручи до уваги сучасне співвідношення між лісовим і флористичним законодавством, використання за­конодавцем зазначеної узагальненої термінології є віднос­но виправданим, коли мова йде, наприклад, про дикорослу трав'яну рослинність або окремі види розповсюджених рос­лин, ягідників, грибів, лишайників, мохоподібних тощо. Проте навряд чи узагальнення об'єктного складу лісу має охоплю­вати землі, зайняті сільськогосподарськими угіддями, водами й болотами, малопродуктивними землями тощо, які також біологічно взаємопов'язані з лісом, впливають один на од­ного, забезпечують нормальний гідрологічний режим і якість навколишнього природного середовища в цілому. У подібних випадках може виникати не тільки «подвійна», а і «потрійна» правооб'єктність на природні складові лісу.

Проведений аналіз офіційного визначення поняття лісу та його об'єктного складу свідчить про необхідність додат­кового осмислення та уточнення на законодавчому рівні. Особлива потреба в цьому виникає на рівні власницької правооб'єктності в умовах законодавчого визнання різно­маніття права власності на ліси. Оптимальне розмежуван­ня лісових об'єктів від суміжних об'єктів інших природно- ресурсових галузей законодавства має важливе практичне значення для закріплення прав і обов'язків лісовласників та лісокористувачів, визначення заходів правової охорони відокремлених лісових об'єктів та застосування відповідних видів юридичної відповідальності за їх неналежне виконання [128, с. 16-17].

Не менш проблематичним, на наш погляд, є закріплення правооб'єктності лісів на конституційному рівні. Відомо, що згідно зі ст. 13 Конституції України ані ліси, ані природна рослинність не згадуються в якості об'єктів права народ­ної власності. Навряд чи це можна пояснити специфікою правооб'єктності зазначених природних складових. Пропуск зазначення правооб'єктності лісів в конституційній нормі та­кож не є випадковим «недоглядом». Справа, на наш пог­ляд, полягає у тому, що ліси як об'єкти права власності не були зазначені в Декларації «Про державний суверенітет України», яка стала основою для розробки та прийняття Конституції України.

Проте у ст. 7 чинної редакції Лісового кодексу, присвя­ченій лісам як об'єктам права власності, закріплено, що ліси, які знаходяться в межах території України, є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника на ліси здійснюють органи держав­ної влади та органи місцевого самоврядування в межах, ви­значених Конституцією України. Ліси можуть перебувати в державній, комунальній та приватній власності. Суб’єктами права власності на ліси є держава, територіальні громади, громадяни та юридичні особи.

Безумовно, наведена норма здебільшого відтворює поло­ження норм ст. 13 Конституції України. Однак, у строго юридичному розумінні, навряд чи можна вважати включення конституційних положень у ст. 7 Лісового кодексу приведен­ням останнього у відповідність з Основним Законом краї­ни, оскільки в Конституції України немає згадки про ліси в якості об’єктів народної власності. На нашу думку, зазначена проблема щодо конституційної правооб’єктності лісів може бути подолана внесенням відповідних доповнень у ст. 13 Кон­ституції України.

У лісовому законодавстві широко використовується понят­тя лісових ресурсів, які в сукупності або окремо можуть виступати в якості об’єктів права лісової власності. Так, за ч. 1 ст. 6 Лісового кодексу, лісовими ресурсами є деревні, технічні, лікарські та інші продукти лісу, що використову­ються для задоволення потреб населення і виробництва та відтворюються^[263] у процесі формування лісових природних ком­плексів. За більш узагальненим визначенням лісові ресурси являють собою відповідні компонентні складові лісу, які на конкретному етапі розвитку суспільних відносин та відповідному рівні розвитку виробничих сил використову­ються або можуть використовуватися для задоволення різноманітних потреб людини і суспільства.

На відміну від первинної редакції Лісового кодексу від 21 січня 1994 року, його чинна редакція не поділяє лісові ресурси на ресурси державного та місцевого значення. Це пов’язано з тим, що діюча редакція Лісового кодексу від 8 лютого 2006 року передбачає, що ліси можуть перебувати в державній, комунальній та приватній власності. Тому поділ їх ресурсів на державне та місцеве значення втратив свій сенс.

Проте ч. 2 ст. 6 Лісового кодексу України до лісових ре­сурсів відносить також корисні властивості лісів (здатність лісів зменшувати негативні наслідки природних явищ, захища­ти ґрунти від ерозії, запобігати забрудненню навколишнього природного середовища та очищати його, сприяти регулюван­ню стоку води, оздоровленню населення та його естетично­му вихованню тощо), що використовуються для задоволення суспільних потреб. Визначення правооб'єктності зазначених складових та властивостей лісу є більш складним. Безумов­но, якщо певні компонентні складові лісу мають матеріально- речові ознаки (протизсувні вали, протиерозійні смуги, природ­ні водостоки, водоохоронні чи полезахисні лісонасадження), то вони в єдності з відповідними ділянками лісового фонду можуть відноситись до об'єктів права власності у якості лі­сових ресурсів. І навпаки, властивості лісу, які не мають матеріалізованих ознак (лісова краса, зелена свіжість лісу), не можуть бути об'єктами права лісової власності.

Наведені положення лісового законодавства дозволяють говорити про те, що лісу як природному об'єкту притаманні біологічні, економічні, екологічні, юридичні та інші ознаки. Наявність зазначених ознак надає можливості для відмежу­вання лісу як складового навколишнього природного середо­вища від парку, гаю, саду та інших біологічних компонентів. Тому характерною особливістю лісового законодавства є ре­гулювання ним всієї системи лісових відносин, у тому числі і відносин власності, у певному взаємозв'язку із земельним, фауністичним, флористичним та іншим природноресурсовим законодавством.

Ліси як завершена і відносно диференційована природна система виконують різноманітні функції: екологічну (клима- торегулюючі, водоохоронні, ґрунтозахисні, полезахисні, шу­мозахисні, захист від вітрових буревіїв тощо); економічну (заготівля деревини в порядку рубок головного користуван- ня¹, що проводяться в стиглих і перестійних деревостанах шляхом суцільних, вибіркових або комбінованих рубок; за­готівля другорядних лісових матеріалів — живиці^{[264] [265]} та іншої технічної сировини, пнів, лубу та кори, деревної зелені, деревних соків, тощо; здійснення побічних видів лісоко­ристування — заготівля сіна, випасання худоби, розміщення пасік, видобування продуктів полювання, заготівля дикорос­лих плодів, горіхів, грибів, ягід, збирання лісової підстилки, заготівля очерету тощо); санітарно-гігієнічну (постачання кисню та поглинення вуглекислого газу, очищення атмос­ферного повітря та підтримання балансу його складових, вплив на атмосферні опади, вологість та іонізацію повітря тощо); рекреаційно-оздоровчу (зняття фізичної й емоційної стомленості, відновлення творчих сил та активізація жит­тєдіяльності, оздоровлення та кліматичне лікування від пев­них видів хвороб, забирання і використання цілющих рослин для фітолікування тощо); культурно-естетичну (джерело краси та естетичної насолоди природними лісовими ланд­шафтами, а також окультуреними й урбанізованими лісови­ми пейзажами та просторами).

Крім цього, ліси широко використовуються для туристично- спортивних цілей (пішохідні прогулянки, масові пішохідні та індивідуальні (дрібногрупові) види автотуризму, лижні прогу­лянки та лижний туризм і спорт, кінний спорт, любительське та спортивне мисливство, спортивне орієнтування і спортивні ігри), освітньо-виховної та пізнавальної діяльності (поширення знань у сфері охорони довкілля, біологічного різноманіття лісу, правил перебування у лісовому середовищі, підвищен­ня рівня знань з природничих наук), проведення науково-до­слідних робіт (дослідження закономірностей функціонування лісу в цілому та його окремих компонентів і поширення їх результатів на інші лісові площі країни).

У зв'язку з екологічним, економічним і соціальним зна­ченням лісів та їх основних функцій, у ст. 39 чинної ре­дакції Лісового кодексу лиси поділяються на такі категорії: захисні ліси, які переважно виконують водоохоронні, ґрунто­захисні та інші захисні функції; рекреаційно-оздоровчі ліси, що переважно виконують рекреаційні, санітарні, гігієнічні та оздоровчі функції; ліси природоохоронного, наукового, істори- ко-культурного призначення, що виконують особливі природо­охоронні, естетичні, наукові та інші функції; експлуатаційні ліси, які розраховані та здійснення заготівлі деревини в по­рядку рубок головного користування, заготівлю другорядних лісових матеріалів та побічні лісові користування. Поділ лісів на категорії залежно від основних виконуваних ними функцій проводиться в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України¹.

За офіційними даними у 2010 році площі лісів склада­ли 9,58 млн га та займали 15,7 % території України. Проте ліси на території країни розповсюджені вкрай нерівномірно. Якщо у Карпатському регіоні лісистість становить 40,5 %, на Поліссі — 26,1 %, то у лісостепу — 12,2 %, а у сте­пу — 3,8 %. За європейськими рекомендаціями оптимальний показник лісистості має дорівнювати 20 % території країни, для чого необхідно створити більше 2 млн га нових лісів^{[266] [267]}. Для досягнення зазначеного показника Державною цільовою програмою «Ліси України» на 2010—2015 роки ставилося завдання збільшити площу лісів на 0,5 млн га та підвищити до 16,1 % рівень лісистості території країни^[268].

Загальні запаси лісової деревини України оцінюються в 1,3 млрд м³, а загальний обсяг щорічного лісокористування становить 14,4 млн м³, в тому числі основного користування — 6,7 млн м³, які задовольняють потреби держави лише на 25—27 %. Зокрема, у 2015 році заготівля деревини склала 21 924,2 тис. м³, у тому числі 9097,7 тис. м³ від рубок голов­ного користування^[269]. У зв'язку з дефіцитом деревини щорічна потреба у її завезенні становить 30 млн м³.

Площі молодняка лісів у даний час займають 45,4 %, се- редньовікових насаджень — 37,7 %, площі стиглих дерево- станів становлять 16,9 %, які в 1,5 раза нижче оптимальних значень по країні. Інтенсифікація побічного лісокористування в останнє десятиліття призвела до фактичного зменшення запасів стиглих лісів, а частка насаджень з низькою продук­тивністю досягла 24 %. У зв'язку з цим під час рубок го­ловного лісокористування щороку недобирається до 5 млн м³ деревини.

Сучасний екологічний стан лісів зумовлюється як інтен­сивністю антропогенного впливу, так і зростаючими техноген­ними навантаженнями, які суттєво впливають на природну стійкість і середовищеформуючу функцію лісової екосистеми. В середньому щороку в країні виникає до 3500 лісових по­жеж в середньому на площі до 4000 га. Порушення при­родної стійкості лісів призводить до підвищення сприйнятли­вості лісових насаджень до впливу шкідників, різноманітних уражень і хвороб рослин. Безумовно, такий стан лісів як об'єктів права народної власності не може задовольняти пот­реби суспільства і держави у повному обсязі.

Рослинний світ і природні рослинні ресурси. Закон Ук­раїни «Про рослинний світ» від 9 квітня 1999 року¹ визначає основні завдання щодо регулювання суспільних відносин у сфері охорони, використання та відтворення дикорослих та інших несільськогосподарського призначення судинних рос- лин^{[270] [271]}, мохоподібних, водоростей, лишайників, а також грибів, їх угруповань та місцезростань. Зазначені відносини у сфері охорони, використання та відтворення рослинного світу ре­гулюються Конституцією України, законами України «Про охорону навколишнього природного середовища», «Про при­родно-заповідний фонд України», Лісовим кодексом України, вказаним Законом та іншими нормативно-правовими актами. Щодо диференційованої правооб'єктності складових рослинно­го світу та їх ресурсів основна увага має зосереджуватися на регулюванні цих питань у спеціальних актах чинного зако­нодавства, зокрема, у флористичному, лісовому та природно- заповідному законодавстві.

У ст. 3 Закону «Про рослинний світ» наведені основні терміни, серед яких рослинний світ визначається як сукуп­ність всіх видів рослин, а також грибів та утворених ними угруповань на певній території. Далі у флористичному законі із зазначеного складу «всіх видів рослин» виділяються дико­рослі рослини, які природно зростають на певній території. А природні рослинні угруповання визначаються як сукупність видів рослин, що зростають у межах певних ділянок та пе­ребувають у тісній взаємодії як між собою, так і з умова­ми довкілля. З наведених непослідовних і суперечливих, з юридичної точки зору, визначень навряд чи можна дійти до однозначного розуміння правооб'єктного складу рослинного світу та його складових.

Поряд з наведеними визначеннями у вказаній нормі флористичного законодавчого акта закріплено визначення об'єктів рослинного світу, до яких віднесені дикорослі та інші несільськогосподарського призначення судинні рослини, мохоподібні, водорості, лишайники, а також гриби на всіх стадіях розвитку та утворені ними природні угруповання, тобто сукупний генофонд [68, с. 8] об'єктів рослинного світу. Перелічені представники рослинного світу в основному ві­дображають його фактичний склад. Одночасно у наведеному законодавчому визначенні не викликають суттєвих заперечень такі визначальні ознаки об'єктів рослинного світу, як їхній дикорослий стан та несільськогосподарське призначення.

Проте переважна кількість лісових чи природно-заповідних рослини також мають дикоросле походження. До цього слід додати і те, що до складу законодавства про рослинний світ, крім самого Закону «Про рослинний світ», віднесені також Лісовий кодекс України та Закон «Про природно-заповідний фонд України», які визначають правооб'єктність та регулю­ють правовий режим охорони, використання та відтворення інших об'єктів природного походження. У зв'язку з цим ви­никає проблема розмежування об'єктів рослинного світу та рослинних об'єктів лісового і природно-заповідного фонду та іншої рослинності.

У законодавстві, що діяло до прийняття Закону «Про рослинний світ», розмежування між лісовою та нелісовою рослинністю проводилося за допомогою визначення нелісової рослинності, до якої відносилися рослини природного похо­дження, які не увійшли з певних ознак у склад лісового фонду (лісової рослинності). При цьому визначальним було лісове законодавство, положення якого в ряді випадків по­ширювалося і на правовий режим диких рослинних об'єктів, які знаходились поза лісами. Таке розповсюдження лісового законодавства пояснювалось тим, що не було спеціально­го флористичного закону, у зв'язку з чим і лісові рослини, і дикоросла рослинність поза лісами у їх природному стані відносились до об'єктів рослинного світу [417, с. 31].

З прийняттям Закону «Про рослинний світ» зазначений критерій відмежування об'єктів лісового фонду від об'єктів рослинного світу в певній мірі втратив своє значення. Однак до теперішнього часу зберігаються деякі спільні засади у правовому регулюванні відносин щодо охорони, використання і відтворення лісової рослинності та дикорослих об'єктів рос­линного світу, що зростають поза лісами. Незважаючи на це, відносини, пов'язані з охороною, використанням і відтворен­ням лісів, регулюються Лісовим кодексом України, а охоро­на, використання і відтворення дикої рослинності — Законом «Про рослинний світ». Отже, диференціація правооб'єктності рослинного світу в лісовому і флористичному законодавстві у даний час реально існує, що надає підстави для тверджень щодо формування відповідних галузей права [74; 395].

Одночасно слід зауважити, що лісове законодавство як більш розвинена галузь має широку нормативно-правову базу, що неодноразово піддавалась відповідним кодифікаціям. Воно, очевидно, ще тривалий час буде зберігати свою перевагу над флористичним законодавством. Так чи інакше, у стро­го юридичному значенні об'єкти рослинного світу та лісові об'єкти відрізняються один від одного, а вимоги щодо пра­вового регулювання їх охорони, використання і відтворення не збігаються у зазначених законодавчих актах.

У якості об'єктів правового регулювання Закон «Про рослинний світ» широко використовує таку категорію, як природні рослинні ресурси. До них законодавець відносить об'єкти рослинного світу, що використовуються або можуть бути використані населенням для потреб виробництва та ін­ших потреб. Отже, ключовою ознакою для визначення та віднесення складових рослинного світу до природних рослин­них ресурсів є їх використання або можливе використання. Слід зазначити, що критерій «використання природних ре­сурсів (залучення в господарський обіг) та їх не використан­ня в економіці у даний період» закріплений і у ст. 5 Закону «Про охорону навколишнього природного середовища».

Відомо, що у ст. 4 Закону «Про рослинний світ» природні рослинні ресурси поділяються на ресурси загальнодержав­ного та місцевого значення. Такий поділ на законодавчому рівні проведений за екологічною, господарською, науковою, оздоровчою, рекреаційною цінністю та іншими ознаками при­родних рослинних ресурсів.

До природних рослинних ресурсів загальнодержавного зна­чення належать об'єкти рослинного світу у межах: внутріш­ніх морських вод і територіального моря, континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони України; поверхневих вод (озер, водосховищ, річок, каналів), що роз­ташовані та використовуються на території більш ніж од­нієї області, а також їх приток усіх порядків; природних та біосферних заповідників, національних природних парків, а також заказників, пам'яток природи, ботанічних садів, де­ндрологічних парків, зоологічних парків, парків-пам'яток садо­во-паркового мистецтва загальнодержавного значення; лісові ресурси державного значення; рідкісні і такі, що перебува­ють під загрозою зникнення, судинні рослини, мохоподібні, водорості, лишайники, а також гриби, види яких занесені до Червоної книги України [455]; рідкісні і такі, що перебу­вають під загрозою зникнення, та типові природні рослинні угруповання, занесені до Зеленої книги України [130]. При цьому наведений перелік не є вичерпним, оскільки у ч. 3 ст. 4 Закону «Про рослинний світ» закріплено, що до при­родних рослинних ресурсів загальнодержавного значення за­конодавством України можуть бути віднесені й інші об'єкти рослинного світу.

З точки зору правооб'єктності природних рослинних ре­сурсів складається цікава ситуація. Справа у тому, що серед наведених об'єктів рослинного світу, перелічених у ст. 3 Зако­ну «Про рослинний світ», не позначені ані лісові об'єкти, ані об'єкти природно-заповідного фонду, а тим більше — об'єкти внутрішніх морських вод і територіального моря, континен­тального шельфу та виключної (морської) економічної зони України, поверхневих вод та їх приток усіх порядків. Тобто їх охорона, використання і відтворення в якості об'єктів права закріплюються і регулюються лісовим, природно-заповідним, водним, морським та іншими галузями законодавства, а за флористичним законом їхні ресурсові складові є об'єктами рослинного світу [345, с. 221].

У зв'язку із зазначеним виникає проблема визначення правооб'єктності перелічених складових територій та об'єктів природно-заповідного фонду, внутрішніх морських вод і те­риторіального моря, континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони України, поверхневих вод та їх приток усіх порядків та їх відмежування від об'єктів рослин­ного світу аналогічно тому, як це розглянуто відносно лісової рослинності, лісових об'єктів та їх ресурсів. Таке розмежу­вання не позбавлено практичного значення, що визначається цілями забезпечення оптимального правового регулювання ра­ціонального використання, ефективної охорони і своєчасного відтворення об'єктів наземної та водної рослинності.

Оскільки зазначена «подвійна» правооб'єктність окремих об'єктів рослинного світу та природних рослинних ресурсів передбачена у законодавчому порядку, то при науковому дослідженні вона не може бути проігнорована. З метою більш повного визначення правооб'єктності рослинного світу та природних рослинних ресурсів слід було б позначати не тільки їх територіальне знаходження і зростання, а і їхнє акваторіальне перебування і розташування.

До природних рослинних ресурсів місцевого значення, за ч. 4 ст. 4 Закону «Про рослинний світ», відносяться дикорос­лі та інші несільськогосподарського призначення судинні рос­лини, мохоподібні, водорості, лишайники, а також гриби, не віднесені до природних рослинних ресурсів загальнодержав­ного значення. Отже, за організаційно-правовим критерієм види природних рослинних ресурсів місцевого значення ви­значаються за допомогою їх виключення зі складу природ­них рослинних ресурсів загальнодержавного значення, тобто шляхом виявлення їх відсутності у складі рослинних ресурсів загальнодержавного значення.

Одночасно слід зазначити, що природні рослинні ресурси як загальнодержавного, так і місцевого значення у чинному флористичному законодавстві наділені спільними ознаками щодо віднесення їх до об'єктів рослинного світу. До визна­чальних з них слід віднести їх природне зростання в межах певних ділянок, утворення ними угруповань на відповідній території, несільськогосподарське призначення, перебування у тісній взаємодії як між собою, так і з умовами довкілля тощо. Саме при наявності зазначених ознак вони утворюють певний ареал^[272] за місцем свого зростання.

Загальновідомо, що природне зростання в межах певних ділянок дикорослих представників рослинного світу відбу­вається незалежно від участі, зусиль чи витрат людини або суспільства. Безумовно, їх природне зростання відбувається на відповідних земельних ділянках або в межах певного вод­ного середовища. Важливою ознакою для об'єктів рослинного світу та природних рослинних ресурсів є утворення ними угруповань не тільки на певній наземній території, а і в акваторіальному просторі.

Головною ознакою віднесення рослин до дикорослих є їхнє несільськогосподарське призначення. Це не означає, що рос­лини природного походження не можуть використовуватися у господарський діяльності, наприклад, під час збирання плодів, заготівлі сіна, випасання худоби тощо. Проте на регулюван­ня відносин у сфері охорони, використання та відтворення рослин сільськогосподарського призначення, садівництва або городництва, багаторічних насаджень та інших культурних рослин положення і вимоги Закону «Про рослинний світ» не поширюються. Отже, культурні рослини, які вирощуються трудовою діяльністю з метою споживання або для реалізації, є майном [500, с. 18] і не відносяться до об'єктів рослинного світу. Відносини з приводу зрощування та використання цих рослин, а також захисту прав на них регулюються відповідно аграрним, земельним, цивільним, адміністративним та іншими галузями чинного законодавством, а їх правооб'єктність то­тожна майновим об'єктам.

Перебування об'єктів рослинного світу у тісній взаємодії як між собою, так і з умовами довкілля являє собою, з одного боку, співіснування рослинних організмів на певній ділянці земної поверхні чи акваторіального простору, а з іншого — прояв взаємовпливу рослинних організмів на зов­нішнє середовище їхнього існування. Така взаємодія зумо­влює структурну будову рослин, кількісний і якісний склад їх організмів, створює відповідне фітосередовище та сприяє їх розвитку в просторі та часі [422].

Для водних рослин у поверхневих водах у якості додат­кового критерію віднесення до природних рослинних ресурсів загальнодержавного значення передбачена ознака їх розташу­вання і використання на території більш ніж однієї області, а також водних приток усіх порядків. Ця ознака передбачена у ст. 5 Водного кодексу відносно поверхневих вод (озер, водо­сховищ, річок, каналів), що знаходяться і використовуються на території більш як однієї області, а також їх проток всіх порядків і текстуально відтворена у зазначеній нормі Закону «Про рослинний світ». У наведеному випадку очевидним є те, що перелічені та інші водні об'єкти є середовищем зрос­тання та існування об'єктів рослинного світу та природних рослинних ресурсів.

Наведені ознаки надають можливість визначати рослинний світ у якості правового об’єкта, що являє собою сукуп­ність дикорослих наземних і водних рослин з відповідними ресурсами природного походження, які існують на певній наземній території або в акваторіальному просторі дер­жави та перебувають у тісній взаємодії як між собою, так і з умовами довкілля. Визначення правооб'єктності рослинного світу має певне науково-практичне значення для виконання законодавчих завдань з регулювання охорони, ви­користання та відтворення дикорослих та інших несільсько- господарських рослин, а також місць їх зростання й існу­вання.

Завдання щодо охорони, використання та відтворення ди­корослих об'єктів та ресурсів природного рослинного світу визначені у чинному законодавстві. Згідно з вимогами ст. 5 Закону «Про рослинний світ», під час здійснення діяльності, яка впливає на стан охорони, використання та відтворення рослинного світу, необхідно дотримуватися таких основних вимог: збереження природної просторової, видової, попу­ляційної та ценотичної різноманітності об'єктів рослинного світу; збереження умов місцезростання дикорослих рослин і природних рослинних угруповань; науково обґрунтованого, невиснажливого використання природних рослинних ресурсів; здійснення заходів щодо запобігання негативному впливу гос­подарської діяльності на рослинний світ; охорони об'єктів рослинного світу від пожеж та захист від шкідників і хво­роб; здійснення заходів щодо відтворення об'єктів рослинно­го світу; регулювання поширення та чисельності дикорослих рослин і використання їх запасів з врахуванням інтересів охорони здоров'я населення. Наведені вимоги враховуються під час розробки проектів законодавчих актів, міждержавних, загальнодержавних і регіональних програм щодо здійснення заходів з охорони, використання та відтворення рослинного світу.

Приймаючи до уваги те, що Закон «Про рослинний світ» являє собою перший досвід врегулювання суспільних відно­син щодо охорони, використання та відтворення рослинного світу поза лісами, в ньому не вирішені питання належності рослинного світу на праві власності як природного об'єкта та його диференційованих складових. Однак, виходячи з того, що рослинний світ органічно пов'язаний із землями, водами, лісами та іншими природними об'єктами, є усі під­стави для розгляду рослинного світу та його відокремле­них чистин у якості об'єктів права власності. Крім того, як вже зазначалось, відносини щодо охорони, використання та відтворення природного рослинного світу регулюються й іншими законодавчими актами, які передбачають і за­кріплюють відносини власності, у тому числі на дикорослі рослинні об'єкти.

В опосередкованому вигляді власницькі відносини щодо рослинного світу та його складових позначені й у флорис­тичному законодавстві. Зокрема, згідно з ч. 2 ст. 38 Закону «Про рослинний світ», державний облік і кадастр рослинного світу містять систему відомостей і документів про розподіл об'єктів рослинного світу між власниками і користувачами (у тому числі орендарями) земельних ділянок, кількісні та якісні характеристики народногосподарської і наукової цін­ності рослинних ресурсів, поділ природних рослинних угру­повань на категорії, економічну оцінку технічних, кормових, лікарських, харчових та інших властивостей природних рос­линних ресурсів та інші дані про рослинні природні ресурси, необхідні для забезпечення їх невиснажливого використання, своєчасного відтворення й ефективної охорони.

Законодавче встановлення власницької правооб'єктності рослинного світу є виправданим, зокрема, з метою відмежу­вання об'єктів природної флори від інших рослинних ресурсів природного походження. Так, в якості власників рослинного світу, перш за все, виступають власники землі, проте із цьо­го не випливає, що земельні ділянки відносяться до об'єктів рослинного світу. Зазначене надає підстави для твердження про те, що з прийняттям спеціального флористичного закону рослинний світ поза лісових чи водних об'єктів має визнава­тись самостійним об'єктом права власності. Проте, на наш погляд, правооб'єктність рослинного світу в цілому, так само як і специфіка відносин власності на рослинний світ поза лісами, має знайти своє закріплення у чинному флористич­ному законі з подальшою конкретизацією і деталізацією у поточному українському законодавстві.

За офіційними даними, дикоросла флора України налічує більше 27 тис. видів рослин¹. Флора судинних рослин країни налічує понад 5 тис. видів, з яких більше 200 видів офіційно визнані цілющими і мають практичне використання. Близько 1100 видів дикої флори мають біологічно активні речовини з лікувальними властивостями, а їх сировина використовується при виготовленні лікарських препаратів.

У даний час лише 80 % лікарської рослинної сировини в країні збирається у своїх природних місцях зростання, а за останні 20—25 років видовий склад лікарських рослин скоротився майже на 20 %. У зв'язку з цим протягом ос­таннього десятиріччя спостерігається збільшення кількості видів рослин, що заносяться у Червону книгу України. До третього видання Червоної книги України (рослинний світ) 2009 року занесені 826 видів рослин та грибів у порівнянні з 541 видом, занесеним у друге видання Червоної книги Ук­раїни (рослинний світ) 1996 року. Із «червонокнижних» видів рослин в Одеській області охороняються, зокрема, сальвінія плаваюча, водяний горіх плаваючий, плавун щитолистий, меч- трава болотна, альдрованда пухирчаста, зозулинець болотний, курочка болотна і чемерицеподібна, білоцвіт літній, гвоздика бессарабська, ковила дніпровська, золотобородник цикадовий та інші види^{[273] [274]}.

Одночасно обсяг заготівлі лікарських рослин, як в цілому, так і за окремими видами, істотно знижується кожні 3—5 років. Це пов'язано з тим, що зменшуються природні запа­си цих рослин внаслідок інтенсивного господарського вико­ристання земель, на яких вони зростають. Найбідніші запаси лікарських рослин зростають у степовій зоні, яка розорана на 80—85 %. Крім того, заготівля сировини лікарських рос­лин ведеться без урахування норм та правил збору, що веде до виснаження їх ресурсів. При цьому попит фармацевтичної промисловості країни на сировину дикорослих лікарських рос­лин залишається високим.

Тваринний світ та його природні ресурси. У преамбулі Закону України «При тваринний світ» від 13 грудня 2001 року¹ закріплено, що тваринний світ є одним з компонентів навколишнього природного середовища, національним багатс­твом України, джерелом духовного та естетичного збагачення і виховання людей, об'єктом наукових досліджень, а також важливою базою для одержання промислової і лікарської си­ровини, харчових продуктів та інших матеріальних цінностей. Він відіграє важливу роль у процесі обміну речовин у при­роді [215], а саме: сприяє збереженню і розвитку природної родючості ґрунтів, формуванню наземних і водних біологічних ресурсів, оздоровленню лісових ресурсів та оновленню рос­линного світу тощо.

Своєрідне положення тваринного світу як об'єкта охорони, використання та відтворення полягає в його залежності від місць розташування, у межах яких існують ті чи інші живі істоти. Тому законодавчі вимоги щодо охорони, використан­ня та відтворення об'єктів тваринного світу здійснюються на двох рівнях: охорони середовища перебування тварин від забруднення, виснаження і руйнування та збереження самих тварин від скорочення їх видового і популяційного різноманіт­тя, зниження чисельності та уникнення загроз зникнення.

Охорона середовища перебування тварин та охорона тва­ринних угруповань, що запозичена з міжнародно-правових актів про охорону тваринного світу^{[275] [276]}, отримала подальший глибоко змістовний розвиток в українському національному законодавстві. Одночасно тваринний світ виступає в якості засобу задоволення оздоровчих та економічних потреб лю­дини і суспільства. Він являє собою природний ресурс для ведення полювання, рибальства та інших видів промислової діяльності. Таким чином, наземний тваринний світ, водні тварини, рибні ресурси та інші живі організми природного середовища виконують різноманітні економічні й екологічні функції. У зв'язку з цим постановка питання про право влас­ності на об'єкти тваринного світу не позбавлена науково- практичного значення.

За концептуальним змістом Закону України «Про тва­ринний світ» останній визначається як єдиний об'єкт, що об'єднує усі живі організми — від нижчих форм до вищих видів [408]. Сучасне українське законодавство відмовилося від прийнятого у 60-ті роки минулого століття поділу тварин на корисних і шкідливих, оскільки він являв собою пози­ції суспільства — споживача тваринного світу. В природі усі тварини, крім паразитів, є корисними у тому сенсі, що вони займають свою нішу в екологічній залежності, кінцеві ланки якої впливають на людину і суспільство. При цьому цікавим є те, що, позначаючи «тваринний світ» як узагальне­ний екологічний об'єкт охорони, використання і відтворення, фауністичний закон все ж залишає його без закріплення в якості єдиного об'єкта права власності [235]. Отже, якщо для екологічного права «тваринний світ» є єдиним об'єктом правового регулювання, то у відносинах власності «тварин­ний світ» диференціюється на конкретні складові.

Відповідно до ч. 1 ст. 1 Закону «Про тваринний світ», відносини у галузі охорони, використання і відтворення тва­ринного світу, об'єкти якого перебувають у стані природної волі, напіввільних умовах чи неволі, на суші, у воді, ґрун­ті та повітрі, постійно чи тимчасово населяють територію України або належать до природних багатств її континен­тального шельфу та виключної (морської) економічної зони, регулюються Конституцією України, зазначеним Законом, законами України «Про охорону навколишнього природного середовища», «Про мисливське господарство та полювання» й іншими нормативно-правовими актами. Неважко помітити, що у наведеній нормі, по-перше, йдеться про перебування об'єктів тваринного світу у певному стані, а по-друге, про середовище і місце перебування та існування таких об'єктів в природі.

Важливим є розмежування законодавчого регулювання від­носин у галузі охорони, використання і відтворення об'єктів тваринного світу природного походження від інших подібних об'єктів. За ч. 2 ст. 1 вказаного Закону, відносини в галузі охорони, використання і відтворення сільськогосподарських, свійських тварин, а також діяльність, пов'язана з охороною і використанням залишків викопних тварин, регулюються від­повідним законодавством України. Таким законодавством є аграрне, цивільне, адміністративне та інші акти українського законодавства.

Поряд з відносинами правового регулювання в галузі охо­рони, використання і відтворення тваринного світу, чинне фауністичне законодавство виділяє і конкретизує об'єкти тваринного світу. Згідно з ч. 1 ст. 3 фауністичного закону, об'єктами тваринного світу, на які поширюється дія Закону «Про тваринний світ», є: дикі тварини — хордові, в тому числі хребетні (ссавці, птахи, плазуни, земноводні, риби та інші) і безхребетні (членистоногі, молюски, голкошкірі та інші) в усьому їх видовому і популяційному різноманітті та на всіх стадіях розвитку (ембріони, яйця, лялечки тощо), які перебувають у стані природної волі, утримуються у на- піввільних умовах чи в неволі; частини диких тварин (роги, шкіра тощо); продукти життєдіяльності диких тварин (мед, віск тощо). Якщо суспільні відносини в галузі охорони, ви­користання і відтворення тваринного світу є об'єктом пра­вового регулювання, то зазначені об'єкти у наведеній нормі фауністичного закону по суті є предметами правового регу­лювання. Тому з метою уникнення колізій у термінологічних позначеннях та правових дефініціях доцільним було суспільні відносини в галузі охорони, використання і відтворення тва­ринного світу визначати в якості об'єкта правового регулю­вання, а конкретні складові тваринного світу — в якості предмета правового регулювання.

Висловлена думка опосередковано випливає зі змісту від­повідних норм фауністичного закону. Зокрема, за ч. 2 ст. 3 Закону «Про тваринний світ», правовій охороні підлягають не лише самі об'єкти тваринного світу, але їхні нори, хатки, лігва, мурашники, боброві загати та інше «житло і споруди тварин», місця токування, линяння, гніздових колоній птахів, постійних чи тимчасових скупчень тварин, нерестовищ, інші території, що є середовищем їх існування та шляхами міг­рації. У наведеній нормі явно йдеться не про об'єкти, а про предмети правового регулювання, тобто про те, на що спрямовано здійснення реальних охоронних заходів.

Слід також зазначити, що поняття «тваринний світ» є ро­довим і охоплює низку його самостійних складових. У зв'язку з цим не можна звужувати правооб'єктність тваринного світу вказівками тільки на сукупність тварин чи птахів або інших живих істот у природному стані. Угруповання диких тварин позначається також терміном «фауна», що є інтернаціональ­ним терміном, оскільки широко використовується в міжна­родно-правових актах^[277] і національному законодавстві багатьох країн. Однак в українському законодавстві термін «фауна» не є єдиним для позначення об'єктів тваринного світу. Це пов'язано з тим, що до об'єктів тваринного світу у фауніс­тичному законодавстві, крім самих тварин, птахів чи водних та інших живих істот, відносяться продукти життєдіяльності тваринного світу. Такий підхід, на думку П. В. Тихого, краще забезпечує правову охорону цих об'єктів з тієї позиції, що кожен з них є самостійним об'єктом права власності і може бути індивідуалізованим об'єктом (предметом) суб'єктивних прав, наприклад, права користування [411, с. 66].

Одночасно слід зауважити, що позначення об'єктів дикого тваринного світу як живих організмів є малопридатним для зазначених цілей, оскільки до живих організмів відносяться і живі організми сільськогосподарських та свійських тварин, а також різноманітні об'єкти рослинного світу. Виходячи із змісту чинного фауністичного законодавства, дикій фауні як об'єкту права притаманні наступні ознаки: біологічні, при­родні і територіальні, які не одержали свого законодавчого закріплення.

До біологічних ознак фауни належать такі з них, що вка­зують на внутрішній стан існування тварин, тобто їх існу­вання як живих істот у стані дикості. Біологічний стан ха­рактеризує їх здатність до самопідтримки, самовідтворення і саморозвитку, а також вказує на їх рухомість і можливість біологічного обміну із зовнішнім середовищем [40, с. 336; 359, с. 127]. Тому об'єктом права власності можуть визнава­тись дикі тварини у біологічно живому стані.

Стан дикості у чинному фауністичному законодавстві також не розкривається. Законодавець активно використовує сло­восполучення «дики тварини» без його конкретного змістов­ного визначення. Одночасно Закон України «Про мисливське господарство та полювання» від 22 лютого 2θ0θ року¹ через стан дикості визначає мисливські тварини, якими є «дикі звірі та птахи, що можуть бути об'єктами полювання. Про­те у ст. 2 Конвенції про охорону біологічного різноманіття 1992 року^{[278] [279]} наведено визначення «одомашнені або культиво­вані види» тварин, що означає види таких тварин, на процес еволюції яких має вплив людина з метою задоволення своїх потреб. Із цього можна вивести протилежне визначення, а саме: види тварин, на процес еволюції яких людина не впли­ває з метою задоволення своїх потреб, відносяться до видів диких тварин.

Однак видового різноманіття для віднесення диких тварин до об'єктів тваринного світу недостатньо, оскільки окремі представники одомашнених тварин з певних причин можуть звільнитися від «людського піклування» та пристосуватися до існування без підтримки з боку людини, тобто вдруге набути стан дикості. Вони, зі строго правової точки зору, підпадають під дію Закону «Про тваринний світ», в якому доцільно було б закріпити не тільки видовий, а і популяційний критерій віднесення диких тварин до об'єктів тваринного світу.

Природні ознаки дикої фауни — це зовнішній стан тва­ринного світу, тобто стан їх існування в природному сере­довищі, що надає засоби, складає умови та є місцем їх іс­нування. При цьому законодавчим критерієм такого стану є знаходження диких тварин у стані природної волі, утримання в напіввільних умовах або, в окремих випадках, — перебу­вання у неволі. Зазначені ознаки дикої фауни прямо закріп­лені у ст. 1 Закону України «Про захист тварин від жорс­токого поводження»^[280], за якою дикі тварини — це тварини, природним середовищем існування яких є дика природа, у тому числі ті, які перебувають у неволі чи напіввільних умовах.

У теорії екологічного права переважають погляди про те, що екологічними об'єктами можуть бути тільки предмети ма­теріального світу, які не втратили «екологічного зв'язку» з природним середовищем [321, с. 73]. Предмети, які внаслідок застосування до них людської праці та іншого людського впливу вилучені чи відокремлені від природного середовища, перетворені в сировину, знаряддя праці чи споживчі продук­ти, не є природними об'єктами [192, с. 6]. Для віднесення тваринного світу до об'єктів екологічного права вони ма­ють перебувати у природному стані, зокрема, щодо об'єктів тваринного світу — в стані природної волі або існувати у напіввільних умовах [204, с. 78]. Втрата дикими тваринами цього стану або, навпаки, повернення їх з неволі чи на- піввільних умов у стан природної волі істотно впливає на правооб'єктність представників тваринного світу.

Слід зауважити, що дикі тварини чи представники водної фауни можуть вилучатися з природного середовища не тіль­ки в неживому стані, а і живими. Крім цього, в останньому стані вони можуть бути повернуті в природне середовище. Тому вилучення диких наземних чи водних тварин зі стану природної волі не завжди означає втрату ними «екологічного зв'язку» з природним середовищем, що є вирішальним при визначенні поняття об'єкта права. Інакше диких наземних чи водних тварин, які перебувають, наприклад, в межах при­родно-заповідного фонду, слід було б виключити зі складу об'єктів тваринного світу і розглядати в якості майна за­повідників, заказників або національних природних парків, оскільки їх простір обмежений, у зв'язку з чим вони не пе­ребувають у стані природної волі, знаходяться під наглядом і доглядом людини, а їхнє годування забезпечується штучно тощо.

Однак чинне фауністичне законодавство відносить їх до складу об'єктів дикого тваринного світу й у такому стані встановлює на них право власності, що найчастіше збігається з правом власності на об'єкти природно-заповідного фонду. Пізніше О. С. Колбасов також визнавав, що «стан природ­ної волі не є безумовною ознакою належності тих чи інших представників фауни до тваринного світу» [191, с. 59].

Територіальна або суверенітетна ознака природного сере­довища перебування та існування диких наземних чи вод­них тварин постійно змінюється і трансформується внаслідок негативного антропогенного впливу, що призводить до ско­рочення чисельності популяційного і видового різноманіття тваринного світу. У зв'язку з цим чинний Закон «Про тва­ринний світ» вимагає забезпечення охорони, використання і відтворення об'єктів тваринного світу на суші, у воді, ґрунті та повітрі, незалежно від того постійно чи тимчасово вони перебувають на території України або належать до при­родних багатств її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони. Тому територіальна або аква- торіальна ознака місця знаходження представників дикої фа­уни має принципове значення для віднесення їх до об'єктів права власності та забезпечення ефективної правової охоро­ни, раціонального використання і своєчасного відтворення. Разом з тим територіально-суверенітетна ознака належності об'єктів тваринного світу на праві власності в певній мірі є умовною, що характеризує простір, в межах якого вони можуть знаходитись.

Умовність територіального або акваторіального простору полягає у тому, що окремі види наземних чи водних тва­рин є мігруючими об'єктами. Міграційна властивість дикої фауни пов'язана з біологічними циклами їх існування або змінами умов місця перебування, що у свою чергу впливає на їх кількісний, якісний і видовий стан. Тому міграція на територіальний простір держави або вибуття за його межі породжує або, навпаки, припиняє право власності на мігру­ючі об'єкти тваринного світу.

Слід зауважити, що у певній мірі складається й «ексте­риторіальне» право власності на об'єкти тваринного світу. Зокрема, воно має місце щодо водних тварин і рибних за­пасів, що знаходяться в межах континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони. Згідно з ч. 1 ст. 2 Закону «Про виключну (морську) економічну зону України» від 16 травня 1995 року «Морські райони, зовні прилеглі до територіального моря України, включаючи райони навколо островів, що їй належать, становлять виключну (морську) економічну зону України». Тому, за ст. 4 зазначеного Закону, у своїй виключній (морській) економічній зоні має суверен­ні права щодо розвідки, розробки і збереження природних ресурсів як живих, так і неживих у водах, що покривають морське дно, на морському дні та в його надрах.

Аналогічна ситуація щодо природних об'єктів та їх ре­сурсів має місце відносно континентального шельфу. За ви­могами ч. 1. ст. 76 Конвенції ООН з морського права, кон­тинентальний шельф прибережної держави включає в себе морське дно і надра підводних районів, що простягаються за межі його територіального моря на всьому протязі при­родного продовження його сухопутної території до зовніш­нього кордону підводної окраїни материка або на відстань 200 морських миль від вихідних ліній, з яких відміряється ширина територіального моря, коли зовнішня межа підводної окраїни материка не простягається на таку відстань.

З огляду на встановлені вимоги щодо визначення меж виключної (морської) економічної зони та континентального шельфу зрозуміло, що переважні їх частини знаходяться поза межами територіального (акваторіального) простору прибе­режної держави. Тому прибережні держави не розповсюджу­ють свій суверенітет і територіальне верховенство на простір виключної (морської) економічної зони та континентального шельфу. Проте їм належать суверенні права щодо розвідки, розробки і збереження живих і неживих природних ресурсів у водах, що покривають морське дно, на морському дні та в його надрах. Саме на цих правових засадах їм належить право власності на природні ресурси виключної економічної зони і континентального шельфу, у тому числі на об'єкти і ресурси тваринного світу. Зазначена «екстериторіальна» при­рода права власності на ресурси виключної (морської) еконо­мічної зони і континентального шельфу закріплена у ст. 13 Конституції України, за якою природні ресурси є об'єктами права власності Українського народу.

Положення вказаної конституційної норми відтворені у ст. 5 Закону «Про тваринний світ», а саме: об'єкти тварин­ного світу, які перебувають у стані природної волі і знахо­дяться в межах території України, її континентального шель­фу та виключної (морської) економічної зони, є об'єктами права власності Українського народу. Одночасно в ній за­кріплено, що від імені Українського народу права власни­ка об'єктів тваринного світу, які є природними ресурсами загальнодержавного значення, здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування.

Важливою є норма ч. 5 ст. 5 Закону «Про тваринний світ», згідно з якою об'єкти тваринного світу в Україні можуть пе­ребувати у державній, комунальній та приватній власності. Усі об'єкти тваринного світу знаходяться під охороною де­ржави незалежно від права власності на них. За ст. 6 Зако­ну, об'єкти тваринного світу, які утримуються (зберігаються) підприємствами, установами та організаціями державної або комунальної форми власності, є об'єктами права державної або комунальної власності.

Проте у ст. 4 Закону закріплено, що дикі тварини, які перебувають у стані природної волі в межах території Ук­раїни, її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони, інші об'єкти тваринного світу, на які по­ширюється дія Закону «Про тваринний світ», і які перебу­вають у державній власності, а також об'єкти тваринного світу, що у встановленому законодавством порядку набуті у комунальну або приватну власність і визнані об'єктами за­гальнодержавного значення, належать до природних ресурсів загальнодержавного значення. У даний час це положення закріплено і у ст. 39 Закону «Про охорону навколишнього природного середовища».

Зіставлення змісту наведених норм фауністичного зако­ну надає підстави для твердження про те, що, по-перше, в них все ж не визначено коло об'єктів права державної, комунальної та приватної власності на складові тваринно­го світу, по-друге, як об'єкти державної власності, так і об'єкти комунальної та приватної власності, що визнані за­гальнодержавними, належать до природних ресурсів загаль­нодержавного значення, по-третє, визнаючи зазначені об'єкти природними ресурсами загальнодержавного значення, Закон «Про тваринний світ» ототожнює природні об'єкти з природ­ними ресурсами тваринного світу і, по-четверте, позначаючи коло природних ресурсів загальнодержавного значення, Закон не містить вказівки на природні ресурси тваринного світу місцевого значення.

Залишаючи без достатньої регламентації засади набуття й умови реалізації права державної та комунальної власності, Закон «Про тваринний світ» приділяє значну увагу праву приватної власності на об'єкти тваринного світу. Відповідно до ст. 7 Закону, об'єкти тваринного світу, вилучені із стану природної волі, розведені (отримані) у напіввільних умовах чи в неволі або набуті іншим не забороненим законом шля­хом, можуть перебувати у приватній власності юридичних та фізичних осіб. Законність набуття у приватну власність об'єктів тваринного світу (крім добутих в порядку загального використання) має бути підтверджена відповідними докумен­тами, що засвідчують законність вилучення цих об'єктів з природного середовища, ввезення в Україну з інших країн, факту купівлі, обміну, отримання у спадок тощо, які вида­ються в установленому законодавством порядку. У передба­ченому законом порядку права приватних власників об'єктів тваринного світу можуть бути обмежені в інтересах охорони цих об'єктів, навколишнього природного середовища та за­хисту прав громадян. Слід зауважити, що право приватної власності на об'єкти тваринного світу може набуватись фі­зичними особами (громадянами, іноземцями і особами без громадянства) та юридичними особами приватної власності в порядку, встановленому чинним законодавством [478; 479].

Певна увага в Законі «Про тваринний світ» приділяється припиненню права приватної власності на об'єкти тваринного світу. За ст. 8 Закону, право приватної власності на об'єкти тваринного світу припиняється у разі: жорстокого поводжен­ня з дикими тваринами; встановлення законодавчими актами заборони щодо перебування у приватній власності окремих об'єктів тваринного світу. Проте наведені випадки припинен­ня права приватної власності на об'єкти тваринного світу не є вичерпними [318, с. 69]. Це право може припинятися і в інших випадках, передбачених законом. Воно може бути припинено тільки у судовому порядку за позовами уповно­важеного центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику із здійснення державного нагляду (контро­лю) у сфері охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання, відтворення і охорони природних об'єктів та їх ресурсів, зокрема, об'єктів дикої фауни.

Таким чином, дика фауна як об’єкт права власності являє собою сукупність диких тварин (звірів, птахів, риб, земноводних, комах тощо) в усьому їх видовому і популяційному різноманітті та на всіх стадіях розвит­ку (ембріональній, ляльковій тощо), які перебувають у стані природної волі або напіввільних умовах на суші або у воді, постійно чи тимчасово перебувають на тери­торії України, є природними ресурсами її континенталь­ного шельфу та виключної (морської) економічної зони, для яких встановлено правовий режим, що забезпечує їх всебічну охорону і допускає нешкідливе використан­ня та своєчасне відтворення. Наведене визначення дикої фауни^[281] може претендувати на юридично значуще поняття, оскільки дозволяє за наведеними ознаками ідентифікувати дику фауну в якості самостійного природного об'єкта права власності.

Важливі вимоги та основні принципи щодо ефективної охорони, раціонального використання та своєчасного відтво­рення об'єктів тваринного світу закріплені у ст. 9 чинного Закону «Про тваринний світ». Зокрема, під час проведення заходів щодо охорони, використання і відтворення тваринно­го світу, а також під час здійснення будь-якої діяльності, що може вплинути на середовище існування диких тварин та стан тваринного світу, має забезпечуватися додержання таких основних вимог і принципів: збереження умов існуван­ня видового і популяційного різноманіття тваринного світу в стані природної волі; недопустимість погіршення середовища існування, шляхів міграції та умов розмноження диких тва­рин; збереження цілісності природних угруповань диких тва­рин; додержання науково обґрунтованих нормативів і лімітів використання об'єктів тваринного світу, забезпечення невис- нажливого їх використання, а також своєчасного відтворення; раціональне використання корисних властивостей і продуктів життєдіяльності диких тварин; платність за спеціальне ви­користання об'єктів тваринного світу; регулювання чисель­ності диких тварин в інтересах охорони здоров'я населення і запобігання заподіянню шкоди довкіллю, господарській та іншій діяльності; урахування висновків екологічної експертизи щодо об'єктів господарської та іншої діяльності, які можуть негативно впливати на стан тваринного світу.

Україна надзвичайно багата видовою різноманітністю тва­ринного світу. Займаючи менше 6 % площі Європи, Украї­на володіє близько 35 % її біорізноманіття та нараховує більше 45 тис. видів різноманітних видів фауни. Через те­риторію України проходять два основних маршрути міграції диких птахів, а деякі місця гніздування мають міжнародне значення. Більше 100 видів перелітних птахів охороняються відповідно до міжнародних зобов'язань країни. Проте протя­гом останніх років спостерігається збільшення кількості видів тварин, занесених до Червоної книги України. Якщо до дру­гого видання Червоної книги України (тваринний світ) 1994 року були занесені відомості про 382 види тварин, то до її третього видання у 2009 року занесені відомості про 542 види тварин [456].

Основні проблеми в галузі забезпечення охорони і регу­лювання використання об'єктів тваринного світу пов'язані з його недостатньою вивченістю, відсутністю достовірних даних про запаси промислових видів та обсягів видобутку назем­них і водних тварин, погіршенням природних умов існування диких тварин при зростаючому антропогенному впливу на природне середовище й ослабленням охорони від незаконно­го використання та знищення окремих об'єктів тваринного світу.

Необхідною умовою ефективної охорони та раціонально­го використання диких тварин як об'єктів природи і права власності є збереження природних умов існування дикої фа­уни. Разом з тим, як наголошується в офіційних джерелах, ведення мисливського господарства здійснюється переважно екстенсивним шляхом [466, с. 56], що є наслідком скорочення обсягів розведення і випускання у природне середовище мис­ливської фауни, проведення біотехнічних заходів і ослаблення охорони мисливських угідь. Недостатня увага приділяється оптимізації структури поголів'я мисливських тварин і поліп­шенню їх генофонду.

Важливою складовою частиною біоресурсів є запаси риби та інших водних тварин. Протягом останніх років на біль­шості водойм спостерігається тенденція до зниження загаль­ного обсягу вилову риби. Основними факторами, що стриму­ють розвиток рибного господарства і негативно позначаються на процесах відтворення рибних запасів та інших водних жи­вих ресурсів [89], перш за все їх цінних видів, є забруднення водних об'єктів, надмірне водоспоживання, порушення гідро­логічного режиму водних об'єктів, відсутність ефективних ри­боохоронних та рибопропускних пристроїв на гідротехнічних спорудах, послаблення державного контролю за виловом та реалізацією водних живих ресурсів.

Атмосферне повітря та його правооб’єктність. За офіційним визначенням атмосферне повітря — це життєво важливий компонент навколишнього природного середовища, який являє собою природну суміш газів, що знаходиться за межами жилих, виробничих та інших приміщень. Він є найважливішим складовим природи та необхідною умовою забезпечення біологічного існування усього живого в земно­му просторі. Разом з тим атмосферне повітря є екологічним (природоохоронним) об'єктом, що займає своєрідне станови­ще в якості складової навколишнього природного середовища. У значній мірі він є тим природним оточенням, що підлягає охороні від негативного впливу з метою збереження його життєзабезпечуючих властивостей. Саме тому навколишнє середовище — це, перш за все, атмосферне повітря, що безпосередньо пов'язує суспільство, людину й усі інші живі істоти з природою.

У чинному законодавстві атмосферне повітря дав­но визнається об'єктом правового регулювання, а його правооб'єктність не викликає жодних сумнівів. При цьому правооб'єктність атмосферного повітря в основному визна­чається як природоохоронний об'єкт, тобто його екологічна правооб'єктність є пріоритетною. Відносини в галузі охорони атмосферного повітря регулюються Законом України «Про охорону атмосферного повітря» від 16 жовтня 1992 року в редакції Закону від 21 червня 2001 року^[282], Законом «Про охо­рону навколишнього природного середовища» та іншими за- конодавчими актами¹. У ст. 39 останнього Закону атмосферне повітря віднесено до природних ресурсів загальнодержавного значення. Проте атмосфероохоронний закон, як у попередній, так і у чинній редакції, не передбачає регулювання відносин використання атмосферного повітря ані у якості природного ресурсу, ані на основі права власності.

Загальновідомо, що атмосферне повітря, поряд з біологіч­ними і екологічними функціями, виконує важливі виробничо- господарські та соціально-економічні функції. Без використан­ня атмосферного повітря неможлива діяльність металургійної, хімічної, енергетичної та мікробіологічної промисловості. Воно є засобом для забезпечення роботи усіх видів транспорт­них засобів з двигунами внутрішнього згоряння і простором для використання повітряного транспорту, сферою застосу­вання засобів зв'язку та комунікаційних сполучень. Атмос­ферне повітря в сучасному виробництві використовується як виробнича сировина і допоміжний матеріал, наприклад, для окислення й охолодження. Проте встановлення нормативів використання атмосферного повітря [200], що передбачалось у ст. 10 попередньої редакції Закону «Про охорону атмосфер­ного повітря», у його оновленій редакції також не знайшло свого закріплення. Таким чином, правооб'єктність атмосфер­ного повітря у спеціальному атмосфероохоронному законо­давчому акті визнається лише в якості об'єкта охорони та об'єкта управління з метою зниження його забруднення й уникнення шкідливого впливу на атмосферу.

Проте проблеми правооб'єктності атмосферного повітря та законодавчого забезпечення його охорони також не знайшли свого однозначного вирішення у правових дослідженнях. Як зазначалося в правовій літературі, для атмосферного повітря ступінь його забруднення не має особливого значення, ос­кільки навіть у забрудненому стані воно завжди залишається ^{[283] [284] [285] [286] [287] атмосферним повітрям, хоча й у іншій якості. При цьому зміни якісного складу атмосферного повітря не змінюють його кількісного обсягу. Крім того, правова охорона атмос­ферного повітря здійснюється через охорону інших природних об'єктів, що закріплено в природоохоронному законодавстві. Тому, за твердженням професора В. В. Петрова, немає потре­би у спеціальному законі про охорону атмосферного повітря, позаяк усі його положення у достатній мірі відображені в законодавчих актах про охорону навколишнього природного середовища [322, с. 115].}

Наведений підхід до правового регулювання охорони ат­мосферного повітря як природного об'єкта законотворчою практикою був визнаний мало прийнятним. Він засновувався на тому, що якщо забруднюється земельний ґрунтовий шар чи лісові насадження, то це може безпосередньо вплинути на зниження продуктивності рослинних ресурсів, скорочення чисельності тваринного світу тощо. Проте в сучасних умовах забруднення атмосфери та якісні зміни у складі атмосфер­ного повітря також можуть вплинути на зміни кількісного складу інших природних об'єктів. Тому чинне законодавство передбачає не тільки опосередковані заходи охорони атмос­ферного повітря через охорону інших об'єктів природи, а й спеціальні заходи його правової охорони від викидів забруд­нюючих речовин, біологічного забруднення, шумового впливу [243] стаціонарними та пересувними джерелами, іонізуючо­го випромінювання, що зумовлені специфікою атмосферного повітря як природного об'єкта і передбачаються атмосферо- охоронним законом.

До певної міри це зумовлено і структурою промислового виробництва, яка склалася в Україні. Вона пов'язана з роз­витком металургійної, вугледобувної, хімічної, енергетичної, машинобудівної та інших галузей промисловості, що харак­теризуються інтенсивним споживанням не тільки мінераль­но-сировинних, водних і земельних ресурсів, а й надмірним забрудненням атмосферного повітря. Тому українська еколо- го-правова система в період свого самостійного розвитку не сприйняла наведену концепцію формування атмосфероохорон- ного законодавства і включила заходи з охорони атмосферно­го повітря як самостійного природного об'єкта в спеціальний закон, практичне застосування вимог якого в цілому харак­теризується позитивними результатами.

Сучасна редакція атмосфероохоронного закону надає пев­ні підстави для твердження про посилення екологоохоронної правооб'єктності атмосферного повітря та послаблення його природноресурсової правооб'єктності [158]. Разом з тим у ст. 13 Конституції України, поряд з іншими об'єктами природ­ного походження, передбачено право власності Українського народу на атмосферне повітря, властиве природноресурсовим об'єктам. Зазначене правове становище атмосферного повітря не дозволяє погодитись з твердженнями про те, що воно використовується на підставі права власності [108, с. 369]. Такий висновок випливає з тих фактичних обставин, що, по-перше, атмосферне повітря використовується незалежно від встановлення на нього права власності, а по-друге, воно використовується вітчизняними та іноземними громадянами незалежно від місця їх перебування на території країни чи за її межами.

Малопридатним щодо використання атмосферного повітря для життєзабезпечення людини і суспільства є й застосуван­ня конституційного принципу верховенства Основного Зако­ну, закріпленого у ст. 8 Конституції України. На нашу дум­ку, використання атмосферного повітря, що становить умову існування людини, взагалі ґрунтується не на позитивному праві, а базується на умовах існування, життєвих потре­бах та природних правах людини [154], що спираються на принцип верховенства права. Стосовно ж правових підстав загального користування громадянами атмосферним повітрям, то тут можна говорити лише про забезпечення його якості відповідно до вимог ст. ст. 16 та 50 Конституції України, а саме, про забезпечення екологічної безпеки і підтриман­ня екологічної рівноваги на території країни і гарантування прав громадян на безпечне довкілля. А щодо спеціального користування атмосферним повітрям, то тут можна вести мову лише про його соціально-економічне та виробничо-гос­подарське використання, які, на жаль, виключені зі змісту чинної редакції спеціального атмосфероохоронного закону.

Разом з тим конституційне закріплення права власності на атмосферне повітря слід віднести до рідкісних право­вих явищ, що є унікальним для українського національного законодавства. Одночасно у ст. 78 Земельного кодексу та у ст. 373 Цивільного кодексу йдеться про право власності на земельну ділянку, яке розповсюджується на простір, що знаходиться над та під поверхнею ділянки. А у розділі VI Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року¹ та у ст. 4 Закону України «Про економічну са­мостійність України» від 3 серпня 1990 року^{[288] [289] йдеться про народну власність на повітряний простір. Наведені норми складають підстави для припущення, що у даний час є два ідентичних, але різних за своїм юридичним змістом об'єкти, що належать на праві власності: за Конституцією — атмос­ферне повітря, а за Законом «Про економічну самостійність України» — повітряний простір. Конституційне положення про правооб'єктність атмосферного повітря, що має згідно зі ст. 8 Основного Закону вищу юридичну силу, безумовно, вимагає внесення відповідних змін до раніше прийнятих за­конодавчих актів і тим самим приведення їх змісту до одна­кового позначення відповідного природного об'єкта.}

Проте, на наш погляд, словосполучення «повітряний про­стір» є більш адекватним з точки зору юридичного закріп­лення розглянутого природного об'єкта та позначення його правооб'єктності. Поняття «повітряний простір» охоплює те­риторіальні межі держави, що визначаються вертикальною лінією, яка проходить над наземним та надводним простором. Поза будь-яких сумнівів, цей критерій є постійно діючим зі стабільними параметрами, а тому є більш придатним для визначення об'єкта права власності. Поняття ж «атмосферне повітря» не дозволяє говорити ані про сталість його фізичних властивостей та ознак, ані про стабільність стану і місця знаходження.

В силу свого природного стану та фізичних властивостей атмосферне повітря знаходиться в безперервному русі й пос­тійному переміщенні, у процесі змішування і зміни складу, які відбуваються поза сферою впливу і контролю з боку де­ржави, суспільства, людини та людських об'єднань. У зв'язку з цим практично не можливим є володіння атмосферним повітрям в його природному стані та вчинення розпорядчих дій щодо його ресурсів. Природними властивостями повітря можна лише користуватись, що само по собі не породжує права власності на нього. Вилучення ж частини атмосферного повітря з природного середовища та розміщення, наприклад, в резервуарах чи балонах або користування ним у замкнених приміщеннях означає втрату ним ознак природного об'єкта і набуття ознак матеріалізованого майнового об'єкта або со­ціального середовища.

Загальновідомо, що, за традиційним трактуванням ознак права власності, воно може встановлюватися на об'єкти, включаючи й об'єкти природного походження, які наділені індивідуально визначеними ознаками. На об'єкти ж, наділені родовими ознаками, право власності не може бути встанов­лено. У цьому зв'язку, якщо такі природні об'єкти, як землі, надра, води, ліси, об'єкти тваринного і рослинного світу, природно-заповідні та інші об'єкти природного походження, до певної міри індивідуалізуються територіальними межами держави, що дозволяють відмежувати їх від аналогічних при­родних об'єктів інших держав, то для атмосферного повітря така індивідуалізація є відносною. Адже атмосферне повітря України нічим не відрізняється від атмосферного повітря інших країн, крім впливу на нього наслідків Чорнобильсь­кої катастрофи. Тому його індивідуалізація та конституційне встановлення права власності на атмосферне повітря є від­носно допустимими^[290]. З таким успіхом можна було б у зако­нодавчому порядку встановити право власності і на вітрову або сонячну енергію в межах території держави.

Однак панівна позиція юристів-екологів полягає у тому, що атмосферне повітря не може бути об'єктом права власності не тільки в силу неможливості «фізичного сприйняття» його властивостей, а і у зв'язку з невизначеністю його правових ознак. На відміну від земель, надр, вод і лісів, атмосферне повітря як природна субстанція знаходиться у стані постій­ного турбулентного руху і не може бути індивідуалізованим. Ця обставина виключає можливості фактичного володіння ним, що є однією з найважливіших правомочностей власника [45, с. 49—52; 472, с. 49—50]. Крім того, як вже зазначалось, чинна редакція атмосфероохоронного закону суттєво ослабила правове регулювання його використання в якості природного ресурсу та виробничої сировини. Тому важко назвати пос­лідовним концептуальний підхід законодавця стосовно визна­чення правооб'єктності атмосферного повітря, який закріпив на нього право власності у конституційному акті і одночас­но відмовився від правової регламентації його використання як природного ресурсу в спеціальному законі. Оптимізація концептуальних засад встановлення правооб'єктності атмо­сферного повітря може відбутися лише на основі відмови від розповсюдження права власності на нього у будь-якій формі та переходу на доктринальні позиції щодо використан­ня його корисних властивостей людиною і суспільством, їх об'єднаннями і спільнотами, державою і підприємствами та іншими суб'єктами.

У правовій літературі висловлені й протилежні погляди щодо власницької належності атмосферного повітря. На дум­ку професора Ф. М. Раянова, атмосферне повітря у його при­родному стані все ж може бути об'єктом права власності. Його аргументи зводяться до того, що самі по собі ознаки та властивості матеріального світу не можуть бути перешкодою для оголошення їх об'єктами права власності, оскільки вони не входять у структуру суспільних відносин власності, що виникають між людьми з приводу об'єктів реального світу [357, с. 20]. Безумовно, відносини з охорони і використання атмосферного повітря є суспільними відносинами, які під­дані правовому регулюванню. Проте для того, щоб набути ознак об'єкта права власності, необхідно надати атмосферно­му повітрю відповідні індивідуально визначені ознаки, що на сучасному етапі науково-технічного розвитку, функціонування суспільних відносин та їх правового регулювання є не мож­ливим. Отже, реально атмосферне повітря в його природно­му стані у даний час не може визнаватися об'єктом права власності [112, с. 435].

У зв'язку з тим, що індивідуалізації може бути піддане не атмосферне повітря, а повітряний простір, Р. Х. Габітов про­понував визнати об'єктом правової охорони атмосферу, а не атмосферне повітря, і поширити на неї відносини виключної державної власності [61, с. 13—15; 62]. Однак об'єктом при­роди є атмосферне повітря, а не атмосфера. Кожна людина і суспільство в цілому зацікавлені в охороні саме атмосферного повітря як умови життєдіяльності і життєзабезпечення. Крім того, атмосферне повітря є одним з головних факторів сприят­ливого середовища для зростання об'єктів рослинного світу та існування тваринного світу, а також інших живих істот.

Слід також зауважити, що атмосферне повітря є не лише об'єктом національного законодавства, а і правооб'єктною ка­тегорією у міжнародному праві^[291]. Його правооб'єктність, на­приклад, щодо регулювання забезпечення правової охорони може розглядатися в національному законодавстві у фізичних обсягах та часових вимірах знаходження над територіальним простором держави в межах її юрисдикції. Однак загаль­новідомо, що певна частина атмосферного повітря протягом значного часу та у величезних обсягах може простягати­ся над земним простором, що не підпадає під юрисдикцію національних держав, але служить джерелом безперервного поповнення наднаціонального повітряного простору. Із цього випливає, що міжнародна природоохоронна (середовищезахис- на) правооб'єктність атмосферного повітря є пріоритетною.

Плідним слід визнати розгляд міжнародної правооб'єктності атмосферного повітря в аспекті єдиного й універсального при­родного об'єкта світової спільноти і одночасно турботу на­ціональних спільнот в особі окремих держав щодо вжиття узгоджених заходів стосовно його охорони [43]. Універсальна ознака атмосферного повітря полягає у тому, що воно створює уніфіковані умови життя в глобальному просторі та планетар­ному масштабі не залежно від територіально-просторових меж держав. А умовний поділ атмосферного повітря зводиться до можливостей його використання як умови існування та при­родного ресурсу в межах юрисдикції держави національними спільнотами, окремими особами чи певними суб'єктами неза­лежно від встановлення чи набуття права власності. У зв'язку з цим виникає не тільки юридична, а й морально-етична про­блема щодо існування в національному, у тому числі конститу­ційному, законодавстві права власності на атмосферне повітря. На наш погляд, найбільш оптимальним і реалістичним було б не встановлення права власності на атмосферне повітря, а визначення і закріплення у законодавчому порядку державних функцій щодо забезпечення його ефективної охорони та регла­ментації використання в межах суверенних прав на повітряний простір над територією держави.

У планетарному масштабі основним джерелом забруд­нення атмосферного повітря є промислові підприємства, теплові електростанції, автотранспорт, авіатранспорт, сіль­ськогосподарське виробництво тощо. Кожного року в ат­мосферу викидається до 200 млн тонн оксиду вуглецю, до 150 млн тонн оксиду сірки, більше 500 млн тонн оксидів азо­ту, більш 450 млн тонн різноманітних вуглеводородів, більш 250 млн тонн дрібнодисперсних аерозолів (пилу) та багато інших речовин. Небезпечним для навколишнього середовища та здоров'я населення за останнє півстоліття став автомо­більний транспорт, у газових викидах якого містяться не менше 200 забруднюючих речовин, у тому числі оксиди і діоксиди, альдегіди, сполуки свинцю тощо.

Стан атмосферного повітря в Україні також характери­зується як незадовільний, а у деяких регіонах і містах (Маріу­поль, Кривий Ріг, Запоріжжя) — як вкрай загрозливий. За офіційними даними, впродовж останнього десятиліття у про­мислово розвинутих містах в атмосферному повітрі постійно реєструвалася наявність до 16 поліциклічних ароматичних вуглеводнів, з яких 8 є канцерогенами. Головним джерелом забруднення атмосферного повітря від викидів стаціонарних джерел є підприємства паливно-енергетичного комплексу, під­приємства обробної та видобувної промисловості. Основними забруднювачами повітря є оксиди вуглецю, азоту, діоксиди сірки, аміак, феноли, формальдегід, бензапірен. Викиди за­бруднюючих речовин в атмосферу пересувними джерелами становлять до 39 % загальної кількості викидів, серед яких викиди автомобільного транспорту становлять більше 91 % забруднюючих речовин^[292].

3.3.