Економічні відносини власності на природні багатства в статичному стані та динамічному процесі

Власність часто вживається у якості економічної категорії для позначення сукупності суспільних матеріальних відносин, що не залежать від волі та свідомості людей і складають основу економічного базису суспільства^[19].

Однак окремі економісти радянського періоду заперечува­ли економічну природу власності, визнаючи її тільки у якості юридичної категорії. Так, відомий економіст В. П. Шкредов писав, що факт власності безпосередньо вказує лише на знаходження речей (засобів виробництва та продуктів спо­живання) у владі відомих осіб і свідчить про їхню реальну приналежність певним суб'єктам (окремим особам, групам осіб, громадам, державі). За своїм характером «ці відносини власності є не матеріально-виробничими, а вольовими сус­пільними відносинами» [481, с. 44—45; 482, с. 220—222], за­кріпленими у правових нормах.

По-перше, заперечення економічної природи відносин влас­ності відбувалося у зв'язку з тим, що її прихильники розгля­дали у якості визначальних не матеріально-економічні влас­тивості власності, а їх нормативно-правові прояви. Дійсно, в умовах існування державно-правового регулювання найбільш важливих суспільних відносин переважна більшість реальних економічних відносин знаходять своє відображення в пев­них юридичних нормах. Якщо розглядати юридичні відноси­ни власності як визначальні, то з цього випливає, що до виникнення держави і права не було і відносин власності.

По-друге, зведення природи власності тільки до юридич­ної категорії було пов'язано з тим, що вона розглядалася в межах понять «володіння, користування і розпоряджен­ня», тобто категорій, які у сукупності складають зміст права власності. Цілком очевидним є те, що в умовах державно- правової дійсності відносини власності проявляються у від­повідних формах. Проте вони визначаються реальними еконо­мічними відносинами власності, зміст яких також може бути розкрито через «володіння, користування і розпорядження», але вже як економічних категорій. Насправді, не виникають відносини власності, наприклад, стосовно природних об'єктів виключно з правових норм. Право лише їх опосередковує, фіксує, закріплює, визначає способи використання, нормує межі освоєння, убезпечує від неправомірних чи несанкціоно­ваних посягань тощо. Тому залишення економічного аспекту власності без певного аналізу означало б збіднення цієї ка­тегорії, позбавляючи себе можливості виявлення її реального змісту.

На некоректність юридичного підходу до економічного ас­пекту власності зверталася увага ще в ході дискусії з про­блем власності, проведеної у 60—70-ті роки минулого століт­тя¹. Так, у своїх монографічних дослідженнях М. В. Колганов висловлювався про те, що сутність власності на землю в докапіталістичних формаціях дуже суперечлива. Автор, зок­рема, вказував на те, «що земля сама по собі (на відміну від продуктів праці) є лише об'єктом володіння, чим вона ^{[20] [21] [22] і була в докапіталістичних формаціях». Проте водночас він визнавав наявність «своєрідної форми приватної власності на землю в рабовласницькому та феодальному суспільстві» [193, с.}

Проте визначення власності в економічному сенсі як сукуп­ності виробничих та правових відносин міститься в працях ба­гатьох відомих юристів [9; 10, с. 18—31]. Слід зазначити, що переважна більшість економістів та юристів досить аргумен­товано обґрунтували економічний і юридичний зміст відносин власності [365]. При цьому економічні відносини власності ви­водяться із системи об’єктивно існуючих виробничих відносин, а правові — з вольових відносин володіння, користування та розпорядження, відомих з часів римського права.

За твердженням В. П. Корнієнко, суспільно-економічна природа власності включає в себе співвідношення між «еко­номічними та вольовими чинниками» [203, с. 66], в яких про­відна роль належить економічним відносинам як об’єктивним умовам, визначаючим волевиявлення людей. Економічна обу­мовленість волі людей у відносинах власності полягає у тому, що в їх волі виражається об’єктивована міра поведінки, яка не є наслідком або породженням суб’єктивного бажання у «чистому» вигляді.

Зі сказаного випливає, що методологічним підходом до ви­значення походження власності має стати її незалежність від типів соціально-економічних формацій, способів виробництва і виробничих відносин. Інша справа, що виникаючі на пев­них етапах існування суспільства типи соціальних формацій, способи виробництва і виробничі відносини надають категорії власності відповідні форми, види і типи. Проте власність є самодостатньою категорією, на якій вона реально базується і об’єктивно існує в будь-якій суспільно-економічній формації незалежно від їх типів [437].

Разом з тим не можна ігнорувати і вольову сторону у відносинах власності.

Під власністю в економічному значенні зазвичай розуміють сукупність суспільно-виробничих відносин у тому чи іншому суспільстві, включаючи відносини, що виникають у процесі виробництва, розподілу, обміну, споживання, розподілу праці тощо. У цьому сенсі поняття «власність» вживається як од­нозначне поняттю «сукупність виробничих відносин». Отже, власність як економічна категорія охоплює певну сукупність суспільних відносин, що складаються в процесі виробництва, обміну, розподілу, споживання тощо. Зазначені відносини є взаємопов'язаними елементами одного і того ж явища со­ціального життя — виробничих відносин. Таке трактування «власності» як економічної категорії дало привід для твер­дження про те, що її необхідно розглядати в широкому і вузькому сенсі. На це звертав увагу ще Г. В. Плеханов, який вказував на власність як на відносини виробництва в ши­рокому сенсі та як на майнові відносини у вузькому сенсі [330, с. 168]. За його твердженням, моментом, що визначає приналежність предмета у власність, є спосіб роботи над ним, спосіб виробництва [329].

При характеристиці власності в широкому сенсі зазвичай посилаються на зауваження К. Маркса в листі до П. В. Ан­ненкова від 28 грудня 1846 року, в якому він писав: «Влас­ність, нарешті, є в системі Прудона останньою категорією. У дійсному світі, навпаки, розподіл праці та всі інші кате­горії Прудона, суть суспільні відносини, які в сукупності утворюють те, що нині називають власністю» [246, с.

Це положення повторюється і в листі І. Б. Швейцеру сто­совно П.-Ж. Прудона¹, де К. Маркс зазначав, що на питання про те, що таке власність, «можна було б відповісти тільки критичним аналізом політичної економії, обіймаючи сукупність цих відносин власності не в їх юридичному виразі як вольо­вих відносин, а в їх реальній формі, тобто як виробничих відносин» [245, с. 154—155]. Наведені положення вказують на те, що у вченні класиків про власність на перший план висувається її економічний зміст на відміну від теорії юри­дичного підходу до проблеми власності^{[24] [25]}.

В розвиток такого розуміння власності наводять відоме положення з роботи «Нищета философии», де К. Маркс, характеризуючи буржуазну власність, писав про те, що в кожну історичну епоху власність розвивалася неоднаково і при різних суспільних умовах. «Тому визначити буржуазну власність — це значить не що інше, як дати опис усіх сус­пільних відносин буржуазного виробництва. Прагнути дати визначення власності як незалежного відношення, як особли­вої категорії, як абстрактної та вічної ідеї, значить впадати в метафізичну або юридичну ілюзію» [247, т. 4, с. 168].

Виробничий характер власності підтверджується висловлю­ванням класика і про те, що «... ні про яке виробництво, а стало бути, ні про яке суспільство не може бути й мови там, де не існує ніякої форми власності. Привласнення, яке не привласнює, є contradictio in subjecto (протиріччя в самому собі)» [247, т. 12, с. 714]. Власність як складний соціальний феномен являє собою об’єктивно існуюче явище суспільного життя, яке пізнається людьми, відбивається в їх свідомості, фіксується в суб’єктивних поглядах, стверджується в уявлен­нях, формулюється в поняттях, виражається у визначеннях і закріплюється в категоріях. Проте «власність, капітал, гроші, наймана праця тощо, писав основоположник соціальної тео­рії, являють собою далеко не примари уяви [247, т. 2, с. 58], а цілком реальні явища об’єктивної дійсності.

Методологічний підхід до розгляду власності як «сукуп­ності виробничих відносин» з урахуванням багатогранності її зв’язків з іншими категоріями суспільного життя дозволяє розкрити соціальну сутність власності та виявити її економіч­ний зміст. Однак при характеристиці власності як надмірно широкої економічної категорії дійсно складається ситуація неможливості її вичерпно повного і всеосяжного визначен­ня [65].

У зв’язку з таким станом відносин власності в економіч­ній та юридичній літературі висувалися і досі дотримуються трактування власності у розумінні її економічної сутності як привласнення. При цьому також посилалися на К. Маркса, який у передмові до «Критики політичної економії» писав: «Будь-яке виробництво є присвоєнням індивідуумом предметів природи всередині та за допомогою визначеної суспільної форми і за допомогою неї. У цьому сенсі буде тавтологією казати, що власність (привласнення) є умовою виробництва» [247, т. 12, с. 713]. На цій основі професор В. І. Семчик вірно підмічав, що «власність — це економічна категорія, яка про­являється у відносинах між людьми з приводу привласнення матеріальних благ» [347, с. 9].

Безумовно, привласнення являє собою універсальний засіб оволодіння людиною і суспільством природними ресурсами як первинними засобами свого існування. Проте привласнення¹ одночасно створює передумови для подальшого відчуження привласнених засобів. Тому відносини власності слід розгля­дати в межах єдності та взаємозв’язку привласнення-відчу- ження. На цій основі в літературі давно є усталеною думка про те, що привласнення (присвоєння) являє собою двоєди­не явище суспільної життєдіяльності, тобто як динамічний процес та статичний стан [51, с. 24; 86, с. 77; 194, с. 286]. Насправді, по-перше, привласнення включає в себе процес відвоювання людиною і суспільством у природи певних благ за допомогою додання трудових та інших зусиль, що іме­нується динамікою власності, а, по-друге, привласнення пе­редбачає здійснення подальшого розподілу та закріплення цих благ між людьми — членами суспільства відповідно до існуючих в ньому відносин власності, що одержало назву статика власності^{[26] [27]}.

Привласнення (присвоєння) як статичний стан влас­ності відображає факт привласненості (присвоєності) пред­метів природи і визначає приналежність матеріальних об’єктів. Коли матеріальні блага привласнені (присвоєні) певними осо­бами, об’єднаннями громадян або національною спільнотою, то можна говорити, що вони належать їм. Отже, привлас­нення включає в себе стан приналежності матеріальних благ певним суб’єктам. У цьому сенсі «привласнення (присвоєн­ня)» виступає як результат обміну або розподілу матеріаль­них благ і означає ставлення до результатів виробництва або до природних багатств з боку окремих осіб, їх об'єднань або всього суспільства як до «своїх», які «належать їм» [51, с. 24].

Привласнення як стан власності являє собою ставлен­ня суб'єкта до речі як до «своєї», як присвоєної внаслідок вчинення певних дій. Наведене положення А. В. Венедиктова було піддано критиці М. В. Колгановим. Але цікаво, що далі в тій же монографії опонент сам стверджує, що «приват­ний власник відноситься до речі як до «своєї» [194, с. 286]. Розуміння привласнення як результату цілеспрямованих дій являє собою завершення процесу, коли привласнення вже відбулося. Проте одна справа, коли здійснено привласнен­ня природних багатств індивідуально або спільно з іншими особами як цілеспрямований акт відторгнення природних ре­сурсів або властивостей природних об'єктів, а інша — коли здійснено привласнення раніше вже присвоєних багатств при­роди за допомогою їх відчуження.

У першому випадку мають місце відносини індивідів один до одного стосовно присвоєних об'єктів або предметів як до «своїх», що можна позначити як первинне привласнення. Так, Джон Локк, характеризуючи первинне виникнення власності, писав: «Хоча вода, що б'є з ключа, належить кожному, хто стане сумніватися, що вода, що знаходиться в глечику, нале­жить тільки тому, хто її набрав? Прикладений труд людини взяв її з рук природи, де вона була спільною власністю й належала однаково всім її дітям, і тим самим він привлас­нив її собі [232, с. 20]. У другому ж випадку — відбулися відносини між суб'єктами з приводу переходу результатів діяльності, яку можна охарактеризувати як вторинне при­власнення. У цьому зв'язку категорії «присвоєння» і «від­чуження» є парними категоріями, які не можуть існувати одна без одної, а виділення «первинного» і «вторинного» присвоєння [362, с. 75—76], що відображає статичний стан власності, має принципове значення для розуміння сутності походження природноресурсової власності.

Присвоївши певні блага, їх володарі мають наділятися певною владою з тим, щоб впливати й охороняти «своє» благо від посягань з боку інших осіб. Ця влада власни­ка може бути охарактеризована як вимога відповідної міри можливої та належної поведінки. Необхідно також, щоб інші особи не порушували ставлення власника речі як до «своєї», тобто необхідно визнання власника всіма не власниками і ставлення до нього належним чином. Такі зв'язки характери­зуються повинністю не власників перед власником стосовно ставлення до його майна. Іншими словами, власність у ста­тичному стані й є таким суспільним відношенням, де одна особа панує над річчю, ставиться до неї як «своєї», а інші особи протистоять йому як не власники, для яких цей об'єкт є «чужим» [254, с. 9].

Привласнення (присвоєння) як динамічний процес озна­чає звернення предметів природи та їх матеріальних благ на свою користь з тим, щоб особа могла вважати їх «своїми» і поводитися з ними на свій розсуд. Такий процес присвоєння має місце в ході здійснення трудової та виробничої діяль­ності. Згідно з виробничо-трудовою концепцією власності, привласнення предметів природи та результатів виробництва на свою користь можливо лише по відношенню до інших осіб. Завершення безпосереднього привласнення особою предметів природи в процесі трудової діяльності завдяки індивідуальним засобам виробництва неминуче призводить до виникнення різ­номанітних зобов'язальних зв'язків з іншими особами, коло яких необмежене. З економічної точки зору привласнений одноосібною працею предмет перестає бути об'єктом тільки одноосібної приналежності. Таким чином, власність як процес присвоєння не є ставленням людини до матеріалізованої речі, а суспільним відношенням з приводу привласнення речей, що є результатами виробничо-трудової діяльності.

Проте привласнення предметів природи чи об'єктів ма­теріального світу не є самоціллю. За його допомогою здій­снюються і задовольняються нагальні потреби людини і сус­пільства. До того ж привласнення не вичерпується одиничним актом або однією дією. Стан привласненості предметів приро­ди виступає умовою чи передумовою для здійснення процесу подальшого привласнення. У цьому зв'язку певний інтерес представляє взаємозв'язок між привласненням (присвоєнням) як станом, тобто статикою власності та привласненням (при­своєнням) як процесом, тобто динамікою власності.

Статичний стан власності означає не що інше, як прина­лежність предметів матеріального світу окремим суб'єктам, об'єднаним співтовариствам тощо. У початковий період фор­мування людського суспільства предмети матеріального світу виступали як природні умови і засоби праці, до яких людина ставилась як до своїх об’єктивних факторів життя. У цьому зв'язку К. Маркс зазначав: «Власність означає... первісно не що інше, як ставлення людини до його природних умов виробництва... як до своїх, як, до передумов, даними разом з його власним буттям» [247, т. 46-I, с. 481]. Однак і у пер­вісному вигляді привласнення здійснювалося за допомогою певної суспільної форми, тобто виступало як відношення між людьми з приводу природних благ та існувало як суспільне відношення.

Проте стан «привласненості», або володіння умовами ви­робництва, ще не є самим виробництвом. У такій якості власність виступає тільки як умова виробництва. У стані «привласненості» немає і процесу присвоєння, а існує свого роду «бездіяльний» стан власності. Справжнє привласнення відбувається в процесі здійснення виробництва, тобто за умови трудового впливу на засоби виробництва [372, с. 5] з метою привласнення природних багатств. У первісно-почат­ковий період предметами привласнення виступали предмети природи та їх ресурси, які забезпечували засоби прожитку людини і суспільства за допомогою простого збирання. На­далі привласнення природних ресурсів здійснювалося згідно з рівнем розвитку знарядь виробництва і засобів праці на основі трудової діяльності. Ці обставини природно познача­лися у відносинах власності на природні багатства^{[28] [29] [30] [31] [32]}.

Однак привласнення природних багатств може здійснюва­тися і до застосування процесу праці з освоєння, обробки або вилучення корисних компонентів природних об’єктів, тоб­то передувати трудовому процесу. У такому випадку елемен­ти природи служать об’єктивними умовами праці [49, с. 217], є його передумовами й факторами виробничої діяльності. У зв’язку з цим цікавим є співвідношення категорій вироб­ництва і привласнення.

Виробництво у загальному вигляді являє собою створення людьми необхідних їм життєвих умов та матеріальних благ за допомогою використання об'єктів природи та їх ресурсів. Незважаючи на те, що природні умови і природні ресурси є загальними факторами діяльності людини і суспільства, влас­ницька приналежність природних об'єктів виступає в якості передумови здійснення виробництва. Отже, виробництво по­чинається там, де відбувається вплив людської діяльності на предмети праці, які дані людині природою. При цьому предмети праці тоді стають засобами виробництва, коли вони привласнені людиною. Предмети природи, які не привласнені (не присвоєні), не можуть бути реальними факторами ви­робництва. У цьому зв'язку «земельна власність є чинником виробництва, але не сама земля як така» [247, т. 46-1, с. 31], а як освоєна земельна ділянка. Тому володіння земельною власністю само по собі завідомо не забезпечує ефективне використання земельних ресурсів. Таким чином, привласнення передує виробництву, але воно тільки у процесі виробництва набуває дійсної сили.

Привласнення не обмежується межами трудової діяльності або процесу виробництва. Елементи привласнення, хоча і в іншому вигляді, але зримо присутні в обміні, розподілі та споживанні. Незважаючи на те, що привласнення (присвоєн­ня) в інших, окрім виробництва, стадіях відтворення відріз­няється від такого, воно все-таки носить на собі риси ви­робництва. Привласнення, що випливає з надр виробництва і проходить необхідні фази обміну, розподілу та споживання, знову повертається у виробництво, але вже в іншому якіс­ному стані.

Позначаючи місце відносин власності в системі суспільних відносин, С. Н. Братусь визначав економічні відносини влас­ності як «ядро виробничих відносин», як результат розподі­лу засобів виробництва, як початкову і кінцеву передумови процесу виробництва. На його думку, економічні відносини власності характеризуються ставленням «до умов виробниц­тва як до своїх», що дозволяє визначати їх як стан привлас­нення матеріальних благ і ставлення «суб'єкта до речі як до своєї». Така характеристика має місце, головним чином, при розгляді ставлення людини до природних умов своєї праці, яке пов'язано з її відносинами з іншими людьми з приводу речей. У цьому випадку мова може йти «про фізичний акт присвоєння об'єкта, що утворює «лише його подовжене тіло». Визначати ж відносини власності як «ставлення суб'єкта до речі як до своєї» в суспільстві, де панують відносини влас­ності, значить, визначати «власність як відношення до своєї власності», залишаючи питання про суспільну власність без відповіді. Тому статичний стан власності в суспільстві харак­теризує спосіб виробництва як результат розподілу засобів виробництва [42, с. 21—24].

Статичний стан і динамічний процес економічних відносин власності С. С. Алексєєв позначає як одну з важливих сторін «виробничих відносин», що найближче пов'язана з сутністю власності. Він також звертає увагу на помилковість думки про те, що власність «являє собою щось інше, ніж виробничі відносини в цілому» [10, с. 28]. Однак позначення власності як важливої сторони виробничих відносин характеризуються ним і як пряме «природне вираження виробничих відносин», і як «вольове відношення власності», внаслідок чого визна­чення економічних відносин власності у нього не отримало чіткого вираження.

Виходячи з висунутої концепції тотожності майнових і виробничих відносин, Ю. К. Толстой відкинув розмежування відносин власності як основи виробничих відносин і конк­ретного вольового відношення, і співвідношення виробничих відносин та відносин власності. Це надало йому можливість визначити економічну категорію власності як «сукупність іс­торично визначених суспільних відносин по володінню, при­своєнню і розпорядженню засобами та продуктами вироб­ництва» [416, с. 153]. Таке ж розуміння власності він запро­понував пізніше, визначаючи власність в економічному сенсі як «сукупність історично визначених майнових відносин щодо володіння, користування та розпорядження» [394, с. 226].

Як правильно звертає увагу В. Є. Рубаник на зазначену сторону економічних відносин власності, не можна випускати з виду, що основна передумова позиції тотожності майнових і виробничих відносин без врахування рівня їх специфіки навряд чи може бути доведене, тому що вона призводить до заперечення матеріального характеру суспільно-виробни­чих відносин в цілому [365, с. 20—21]. Що ж стосується власне присвоєння в процесі виробництва, то, як зазначає Ю. К. Толстой, воно являє собою акумуляцію або поглинання праці, прикладене до засобів виробництва [416, с. 151].

Економічні відносини власності, на думку О. В. Дзери, включають такі визначальні стадії реалізації: оволодіння ба­гатствами природи та створення нових матеріальних благ; розподіл матеріальних благ між членами суспільства та їх колективами; виробниче і особисте споживання матеріальних благ [335, с. 8—9]. Зазначені стадії економічних відносин власності здійснюються учасниками цих відносин, які наділені для цього необхідними повноваженнями.

У широкому розумінні власність може виникати на пред­мети матеріального світу, які привласнюються в процесі реалізації відповідних стадій відтворення. Тому визначення привласнення (присвоєння) як акумуляції праці носить са­мий загальний і до певної міри абстрактний характер. Крім того, привласнення матеріальних благ у процесі виробництва має свій власний зміст. Воно, окрім володіння предметами матеріального світу, включає в себе користування та розпо­рядження ними.

Привласнення (присвоєння) в якості основної риси влас­ності матеріалізується в таких економічних категоріях, як володіння, користування та розпорядження, без яких не­можливо виявлення суті власності. Структура власності, підкреслює В. І. Семчик, розкривається через такі економіч­ні елементи, як володіння, користування і розпорядження [347, с. 9]. Тому характеристика власності без використання цих економічних категорій навряд чи може претендувати на всеосяжну повноту^[33].

Володіння як фактична належність об'єкта зовнішнього світу конкретному суб'єкту є початковою стадією привласнен­ня та його основним фактором. Воно визначається натураль­но-фізичними властивостями об'єкта і відображає статичну сторону відносин власності, що створює передумови і реаль­ні можливості для користування і розпорядження об'єктами власності. Однак володіння не завжди може втілюватися в предметно-сутнісне використання об'єктів власності, оскільки власник, якому належить об'єкт, фактично володіючи ним, може його не використовувати. Особливістю володіння при- родноресурсовими об'єктами є і те, що природний об'єкт не завжди знаходиться під безпосереднім володінням його володаря. Власники можуть ввіряти володіння іншим особам, які наділені засобами володарського захисту, з метою забез­печення збереження об'єкта власності.

За загальновизнаними канонами володіння можливо тільки відносно матеріально-речових об'єктів. Речами, які не відно­сяться до матеріальних об'єктів, не можливо володіти в нату­рально-фізичній формі. В окремих випадках володіння носить формально декларований характер, притаманний, наприклад, відносинам народної власності на природні ресурси. Функція володіння як економічний елемент власності може бути де­легована іншим суб'єктам, які за економічним статусом не є власниками. Так, народна власність на земельні, гірничі та водні ресурси реально знаходиться у володінні органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Користування як економічна категорія означає не що інше, як виробниче або особисте споживання матеріальних ресурсів або вилучення їх корисних властивостей, отримуючи при цьому певні результати або вигоди. Стосовно природних об'єктів та їх ресурсів воно означає використання об'єкта у відповідних цілях за розсудом власника. У звичайних май­нових відносинах користування може здійснюватися одним суб'єктом як у сполученні з володінням, так і окремо самим суб'єктом власності та не власниками, що має місце, нап­риклад, при тимчасовому використанні матеріальних об'єктів їх наймачами. У подібних випадках користування виступає як відокремлений елемент власності і може здійснюватися самостійно без володіння.

Беручи до уваги, що особливістю основних природних об'єктів є їх нерухомий характер, володіння та користуван­ня ними, як правило, пов'язано і співпадає в одній особі. Отримавши широке розповсюдження в останнє десятиліття, орендне використання земельних, водних та інших природних ресурсів або видобування корисних копалин надр, безперечно, підтверджує наведене положення. Отже, якщо володіння може існувати без користування, то використання окремих видів природних об'єктів та їх ресурсів, як правило, поєднується з їх володінням. Разом з тим користування деякими об'єктами природи, наприклад, тваринами або рослинним світом, вико­ристання об'єктів природно-заповідного фонду або споживан­ня ресурсів атмосфери здійснюються без володіння ними.

Розпорядження в його економічному сенсі зазвичай пред­ставляється у вигляді дій щодо визначення долі матеріальних об'єктів та концентрує в собі способи реалізації відносин власності. Розпорядження надає його власникові можливості чинити з об'єктами на свій розсуд будь-яким бажаним чином без втручання інших суб'єктів, здійснення їх трансформації або перетворення в інші об'єкти, оплатного відчуження або безоплатної передачі іншим особам, споживання в процесі ви­робництва або задоволення особистих потреб, фактичної від­мови від власності на предмети, речі, майно, товари тощо.

Наявність можливості розпорядження об'єктами матеріаль­ного світу якраз і є наявним підтвердженням власності і, навпаки, його відсутність дає підставу вважати, що суб'єкт не є власником предметів, речей або майна. Разом з цим специфіка об'єктів природного походження визначає особ­ливості здійснення розпорядчих функцій по відношенню до природних ресурсів. Відомо, що при здійсненні рубки лісів має місце не тільки користування, а й розпорядження ними, оскільки об'єкт власності у такому стані припиняє своє іс­нування. Неприйнятним є, наприклад, такий спосіб розпо­рядження земельними ресурсами, як фактична відмова від них чи залишення без обробки. Таким чином, розпорядження природними об'єктами як економічна категорія також має свої специфічні особливості на відміну від розпорядження звичайними майновими об'єктами.

Абсолютизація розпорядження як економічної складової ка­тегорії власності іноді надає підстави для твердження про його самодостатність для характеристики відносин власності. При цьому розрізняється безумовне або суверенне розпорядження без участі інших осіб та умовне розпорядження або обумов­лене оперування певними об'єктами від імені та в інтересах власника уповноваженими ним особами. Але розмежування розпорядження на безумовне і умовне позбавлено практичного сенсу, якщо мати на увазі, що розпорядження як форма ре­алізації відносин власності фактично однаково припиняє і во­лодіння, і користування об'єктами власності. Тому економічні категорії володіння, користування і розпорядження в єдності та у взаємозв'язку один з одним дають достатні передумови для розкриття змісту власності в економічному сенсі.

Маючи свою реальну бутність, відносини власності на природні об'єкти та їх ресурси виявляються і в інших еле­ментах суспільних відносин, характер яких вони обумовлю­ють та відображають. Тільки «розглянувши всю сукупність останніх, можна отримати повну характеристику власності» [254, с. 41—42]. Пронизуючи і охоплюючи їх у всій повноті, власність сама в цьому сенсі є «кровоносною системою» ви­робничих відносин. У системі виробництва відносини власності виступають в якості основних суспільних відносин. Разом з тим власність на засоби виробництва, будучи «кровоносною системою» виробничих відносин, багато в чому залежить від самого виробництва [355, с. 549]. У цьому зв'язку важливим є твердження про те, що «нова форма земельної власності виникає у всій своїй повноті лише тоді, коли сучасна про­мисловість досягає високого ступеня розвитку, а цей розви­ток завжди йде вперед тим швидше, чим більш розвинулося сучасне землеробство, відповідна йому форма власності, від­повідні їй економічні відносини» [247, т. 46-1, с. 228].

Власність (привласнення) як економічна категорія включає в себе сукупність суспільних відносин, що складаються в процесі обігу матеріальних благ на свою користь у резуль­таті здійснення виробництва, розподілу, обміну тощо. Вона охоплює обидві зазначені сторони привласнення об'єктів природи і матеріальних благ зовнішнього світу — як ста­ну, тобто статики власності, і як процесу, тобто динаміки власності. Сюди включаються також суспільні відносини з приводу приналежності природних багатств і матеріальних благ, тобто відносини щодо володіння, користування і роз­порядження ними для наступного привласнення природних багатств і створення матеріальних благ.

На підставі викладеного можна стверджувати, що влас­ність як об’єктивно існуюча економічна категорія являє собою історично визначену форму привласнення людьми, громадами і суспільством матеріальних благ, перш за все, предметів природи в якості засобів виробництва і пред­метів споживання для задоволення своїх потреб. Вважає­мо, що наведене визначення відображає сутність власності як суспільних відносин у формі привласнення в якості еко­номічної категорії, що охоплює статичні і динамічні сторони присвоєння людьми і суспільством природних багатств та їх ресурсів на свою користь.

Разом з тим не слід невиправдано розширювати зміст від­носин власності, а усю систему економічних зв'язків зводити до відносин власності на засоби виробництва або до сукуп­ності виробничих відносин. Привласнення матеріальних благ не обмежується лише виробництвом і виробничими відноси­нами, оскільки предмети природи присвоювалися та присвою­ються за допомогою збирання плодів і ведення полювання, а матеріальні блага — шляхом розподілу та перерозподілу, обміну і споживання, дарування та пожертви, безоплатної передачі та успадкування, збору податків та внесення пла­тежів, виробництва та надання послуг, що не завжди охоп­люються виробничими відносинами. Крім того, в сучасних умовах відносини власності істотно змінилися, і те, що їм було властиво у ХІХ столітті, впродовж ХХ сторіччя люд­ством успішно подолано, а окремі положення загальної теорії власності втратили первинне значення.

Перебільшення ролі відносин власності на засоби вироб­ництва в якості чільних затуляє такі фактори, як наукові дослідження, організація виробництва, управління власніс­тю, інформаційні технології, значення яких істотно зросло у ХХІ столітті. Тим більше це не припустимо стосовно відносин природноресурсової власності, надмірне піднесення виробни­чо-економічного значення яких може негативно вплинути на виконання державою середовищезахисних функцій та забез­печення екологічних інтересів людини і суспільства.

Одночасно приниження ролі природно-речових засобів ви­робництва може істотно відбитися на економічному розвитку держави в період індустріального розвитку суспільства. Ре­альна поява, наприклад, акціонерної чи корпоративної влас­ності, встановлення делегованих та представницьких відносин власності змінили не тільки структуру природноресурсової власності, а й вплинули на склад її учасників, перетворили домінантний вплив природноресурсової власності на умови і засоби виробництва, соціально-економічні відносини, основи державного устрою та суспільний лад держав у цілому.

Істотних змін зазнали і погляди на використання природ­них багатств на основі відносин власності. Якщо до середини ХХ століття природні ресурси розглядалися виключно як за­соби виробництва і привласнення предметів споживання, то вже у другій половині ХХ століття з'явилися нові концепції економічних відносин власності, аж до теорії «економічної людини», що пропонує антропологічні характеристики влас­ності [433, с. 13].

Найбільш відомим серед відносно нових економічних по­глядів щодо власності є теорія «економічного імперіалізму», яка характерна для еволюції неокласичного аналізу влас­ності. Кінцевою метою концепції «економічного імперіаліз­му» є уніфікація наук про суспільство, і зокрема вчення про власність на основі неокласичного підходу. Практично це виражається в послідовному переносі мікроекономічного аналітичного інструментарію на сфери позаринкової діяль­ності. У теорії власності об'єктом подібного перенесення є різні інститути суспільства, включаючи і різні трактування відносин власності [426]¹.

Однією з найбільш відомих теорій цього напряму є «еко­номічна теорія прав власності»^{[34] [35]}. Своєрідність цієї «універ­сальної метатеорії» щодо трактування теорії власності поля­гає в її використанні як методологічної та загальнотеоретич­ної основи економічного аналізу, що зводиться до наступного: по-перше, не ресурси самі по собі є власністю, а права по використанню ресурсів, що і становить поняття власності; по-друге, феномен власності випливає з факту обмеженості ресурсів. Тому інститут власності є єдино можливим інс­титутом розв'язання проблем «несоразмірності між потреба­ми і доступністю для розпорядження кількістю матеріальних благ» [257].

За твердженням послідовників цієї теорії така «несораз- мірність» призвела до того, що основним способом форму­вання відносин власності стає обмеження кількості (чисель­ності) власників. Таким чином, відносини власності зводяться до системи обмежень доступу до ресурсів, і насамперед, до природних ресурсів. Тому вільний доступ до ресурсів озна­чає, що вони — нічиї, що вони не належать нікому або, що те ж саме, — належать усім. Такі ресурси не відносяться до об'єктів власності, оскільки при їх використанні між людьми не виникають економічні відносини.

Обмеження чисельності власників вільного доступу до ресурсів означає «специфікацію» права власності стосовно ресурсів. Специфікувати право власності означає точне ви­значення не тільки кола суб'єктів власності, а й її об'єктів, а також способів наділення власністю. Специфікація права власності сприяє створенню стійкого економічного середови­ща та формує стабільні очікування результатів своєї діяль­ності економічними агентами.

Різновидом даної економічної теорії є концепція розмиван­ня власності, яка трактується як неповнота специфікації, що веде до розмивання прав власності. Воно може відбува­тися або тому, що права власності неточно встановлені та недостатньо захищені, або тому, що вони потрапляють під різного роду обмеження, головним чином з боку держави. Така неповнота специфікації власності західними теоретиками іменується «розмиванням» (attenuation) власності. Сутність цього явища можна виразити фразою — «ніхто не стане сіяти, якщо врожай дістанеться іншому».

Не важко виявити, що наведеною теорією економічні відносини власності зводяться до правових відносин. Крім того, з цієї теорії випливає, що якщо ресурси не викорис­товуються, то на них не поширюються відносини власності. Слід також звернути увагу і на те, що «несоразмірність між потребами і доступною для розпорядження кількістю благ», зокрема, концепція «дбайливого», «економного» і «розумно­го» використання природних ресурсів, надто популярною у другій половині ХХ століття¹, вже на початку ХХі століття вичерпала себе і замінена концепцією (стратегією) сталого розвитку та сталого природокористування^{[36] [37]}.

Не менш широке розповсюдження в економічній літе­ратурі отримала інституційна теорія власності. Інсти- туційний підхід до відносин власності розглядається в ро­ботах В. Іноземцева [139], Р. І. Капелюшнікова [150; 151], Р. А. Маршалла [253], А. І. Мартиєнка [249], Р. Нурієва [297; 298], А. Олійника [зОб], Р. Пайпса [310], А. Радигіна [352; 353], С. К. Харичкова [446] та інших вчених-економістів. Ме­тодологія інституціонального напряму в реалізації відносин власності на природноресурсові об'єкти та їх ресурси має формувати систему взаємодіючих економічних і соціальних категорій відповідних інститутів.

На думку економістів, вона повинна включати в себе на­ступні блоки: систему обмежень, що накладаються категорією «об'єкти природноресурсового потенціалу» на економічні й юридичні права власності щодо природних об'єктів; взаємо­вплив категорії власності на природні ресурси в юридичному та економічному напрямах; вираз юридичних категорій прав власності в економічному аспекті; теоретичні та практичні пи­тання реалізації відносин власності на всіх етапах суспільного відтворення — виробництва, розподілу, перерозподілу, обміну та споживання; вплив трансформаційних процесів відносин власності на техногенні та природні фактори виробництва і на стан об'єктів природноресурсового потенціалу в цілому. При цьому інституційна теорія спирається на принцип «мето­дологічного індивідуалізму», згідно з яким діючими агентами соціального процесу визнаються не групи, не колективні уг­руповання або їх об'єднання, а індивіди [445, с. 68—69].

Принцип «індивідуалізму» у відносинах власності на при­родні ресурси розглядається в класичному і неокласичному аспектах. Класичний підхід проявляється у тому, що суб'єкти підприємницької діяльності будь-якої форми власності при­своюють практично повністю дохід, що отримується від екс­плуатації народної власності, яка виступає у формі природ­них факторів їх виробництва. Фактично власник природних об'єктів зазнає втрату певної частки національного багатства і національного доходу, що знижує макроекономічні показ­ники розвитку суспільства. Неокласичний підхід до відносин власності на природні ресурси виражається в тому, що де­ржава практично не втручається у формування і реалізацію народних і державних відносин власності на природні ресур­си. Державні органи управління природноресурсовим потен- ціалом країни в ринкових умовах здійснюють розпорядження природними ресурсами з позицій попиту та пропозиції. При цьому виходячи з основних постулатів неокласичної теорії народні природні ресурси передаються у володіння і користу­вання без встановлення необхідних обмежень, спрямованих на підтримку і поліпшення якості природних об'єктів, а ра­ціональність їх використання в основному визначається вихо­дячи із розмірів плати за природокористування. Прихильники даної теорії вважають, що «невидима рука ринку» збалансує ефективне природокористування [445, с. 70—71].

За останні десятиліття широке визнання отримала неоін- ституціональна школа економічного аналізу власності, засновниками якої є все ті ж А. Алчіан і Р. Коуз. Зазначе­ну економічну теорію в Росії поділяють В. В. Вольчик [60], А. Є. Шаститко [465, с. 228—275] та інші дослідники. Від­повідно до цієї теорії під системою власності розуміється безліч норм, що регулюють доступ до рідкісних ресурсів. Ці норми можуть санкціонуватися як законами, так і звичая­ми, моральними установками, релігійними заповідями. Вони утворюють так званий «пучок прав власності», основними елементами якого є: право на виключення із доступу до ресурсів інших агентів, право на отримання ресурсу, право на одержання від нього доходу, право на передачу всіх по­передніх повноважень тощо.

Будь-який акт обміну, відповідно до цієї теорії, є обмін «пучками прав власності». Відносини власності тут виводять­ся з рідкості ресурсів: якщо не існує обмеженості ресурсів, то немає сенсу говорити про власність. Тому відносини влас­ності складають систему усунення (виключень) від доступу до матеріальних і нематеріальних ресурсів. Якщо відсутні виключення з доступу до ресурсів, то вони нічиї, тобто на­лежать усім, а такі ресурси не є об'єктом власності.

Неоінституціональна концепція економічного аналізу влас­ності, як за своєю сутністю, так і за своїм змістом, є про­довженням «економічної теорії прав власності» і зводиться до відносин права власності. Їх близькість пояснюється тим, що вони розроблялися одними і тими ж авторами. Проте слід визнати, що неоінституціональна школа більш детально розкриває правомочності власника, включаючи до їх складу слідом за А. Оноре [504, с. 112—128] до одинадцяти право­мочностей власника. Однак, на наше переконання, не можли- во виявлення суті та змісту економічних відносин власності з правовідносин власності. Останні лише відображають від­носини власності та юридично закріплюють їх, втілюючи у відповідні їм форми.

1.4.