Відношення до пам’ятників, що мають спірну історичну інтерпретацію, у державах-членах Ради Європи

ДОКУМЕНТ 11746 ВІД 14 ЖОВТНЯ 2008 РОКУ

ДОПОВІДЬ

КОМІТЕТ З ПОЛІТИЧНИХ ПИТАНЬ

Доповідач: п. Матіаш Йорсі, Угорщина, Альянс лібералів і демократів Європи

Анотація

Тоталітарні режими й війни 20-го століття в Європі залишили після себе безліч похо­вань і пам’ятників, які набули іншого історичного і політичного сенсу після падіння цих режимів.

Суперечки, пов’язані з різним тлумаченням історії, можуть бути вирішені лише зго­дом, за допомогою процесів, характерних для кожної країни. Остаточне вирішення долі подібних пам’ятників є одним із суверенних прав держави, у якій знаходиться пам’ятник. Державам-членам Ради Європи, однак, слід приступится до широкої й всеосяжної дис­кусії щодо складної історії цих пам’ятників і їх значення для різних прошарків суспільс­тва, з метою сприяння формуванню колективної пам’яті.

Що стосується військових і інших поховань, держави-члени Ради Європи повинні до­тримуватись відповідних норм міжнародних конвенцій і двосторонніх угод; крім того, має бути розроблена процедура консультацій з іншими державами-членами перед здій­сненням яких-небудь дій, пов’язаних з ексгумацією іноземних солдатів і жертв війни, на­віть поза межами існуючих угод.

A. Проект резолюції

1. Тоталітарні режими й війни 20-го століття в Європі залишили після себе безліч по­ховань і пам’ятників, які набули іншого історичного і політичного сенсу після падіння цих режимів і наступного перегляду історії в країнах, у яких вони знаходяться. Останніми ро­ками кілька таких пам’ятників були переміщені або зруйновані, зокрема, у колишніх краї­нах радянського блоку. У той же час, були зведені нові суперечливі пам’ятники, що викли­кало запеклі політичні суперечки як усередині країн, так і на міжнародному рівні. У більш широкому плані, питання про те, як жити в 21-ому столітті у світі зі своїм минулим, ста­новить інтерес для всіх європейських країн, які пережили тоталітарні режими або підда­лися іноземній окупації.

2. Парламентська Асамблея вважає, що суперечки, що стосуються різних тлумачень історії, можуть бути вирішені лише згодом і за допомогою процесів, характерних для кожної нації. У зв'язку з цим Асамблея нагадує про свої Резолюції 1096 (1996) про заходи щодо ліквідації спадщини колишніх комуністичних тоталітарних режимів, 1481 (2006) про необхідність міжнародного осуду злочинів тоталітарних комуністичних режимів, 1495 (2006) про боротьбу з відродженням нацистської ідеології, а також про Рекоменда­цію 1736 (2006) про необхідність міжнародного осуду режиму Франко, і знову підтверджує свою переконаність, що для того, щоб окремі держави-члени Ради Європи могли подола­ти протиріччя в своєму недавньому минулому, Європа повинна беззастережно відкидати й засуджувати всі форми диктаторських режимів, таких, як націонал-соціалізм, фашизм і тоталітарний комунізм.

3. Рішення, прийняті державами-членами Ради Європи про долю спірних пам'ятників мали досить різноманітні форми: знос, перенос у музеї або знову створені парки-музеї просто неба; деякі пам'ятники були збережені в їхньому теперішньому виді, а інші (на­приклад, будинки або комплекси) збереглися, але мають тепер інші функції, або були перетворені в музеї, іноді присвячені жертвам того режиму, який їх створив.

4. Асамблея, привертаючи увагу до своєї Рекомендації 898 (1980) про пам'ятники, що пропонує зберігати «пам'ятники, створені загарбниками або режимом, що вважається репресивним або таким, який ненавидять» у музеях, а не зносити їх, заявляє про свою пе­реконаність у тому, що ухвалення остаточного рішення про долю подібних пам'ятників є суверенним правом держави, у якому знаходиться пам'ятник; однак це право повинне ґрунтуватися на нормах міжнародних конвенцій і двосторонніх угод.

5. Однак, у цьому контексті, Асамблея вважає, що існує відмінність між військови­ми могилами й пам'ятниками, зведеними на честь тоталітарних режимів або окупацій­них сил (або, принаймні, що сприймаються як такі більшістю населення). Асамблея під­креслює, що там, де справа стосується могил і місць поховань останків іноземних солдатів і жертв війни, національні рішення повинні зберігати повагу до мертвих, часто скоріше жертвам, ніж окупантам, а також дотримуватися двосторонніх і багатосторонніх угод, зокрема, Протоколу I до Женевської Конвенції про захист жертв міжнародних збройних конфліктів.

6. Асамблея шкодує про те, що на сьогоднішній день не існує повного переліку вій­ськових поховань, розташованих на території держав-членів Ради Європи. Асамблея на­гадує про свій заклик до Комітету Міністрів, висловленому майже тридцять років тому в Рекомендації 898 (1980), щодо проведення загального дослідження пам'ятників у дер­жавах-членах, що мало б призвести, зокрема, до пропозицій з систематичної реєстрації пам'ятників, їх захисту від знищення й узятті на себе відповідальності за їхнє утримання. Асамблея знову заявляє про необхідність складання загальної бази даних, для того, щоб краще опікувати поховання й сприяти складанню нових двосторонніх угод між держа­вами-членами. Крім того, Асамблея схвалює практику проведення консультацій із заці­кавленими державами-членами перед будь-якими діями з ексгумації іноземних солдатів і жертв війни, навіть поза межами існуючих угод.

7. У зв'язку із суперечливим характером таких пам'ятників Асамблея закликає держа­ви-члени Ради Європи почати якомога більш широку дискусію між істориками й іншими фахівцями щодо історії цих пам'ятників, їх значення для різних сегментів суспільства, на внутрішньому й, у разі потреби, на міжнародному рівні.

8. Асамблея підкреслює необхідність більш глибокого взаєморозуміння й примир­ливих дій, аби пам’ятники спірного значення не ставали джерелом напруженості в між­державних відносинах. Життєво важливо домагатися консолідації всіх основних політич­них сил, що представляють різні підходи, під час обговорення питання про долю таких пам’ятників, для досягнення остаточного рішення на підставі думки більшості. Окрім того, Асамблея підкреслює, що за жодних умов пам’ятники не повинні ставати інструментами для досягнення зовнішньополітичних цілей або посилення напруженості в третіх країнах.

9. У світлі вищевикладеного, Асамблея закликає держави-члени Ради Європи:

9.1. розпочати широкі дискусії із приводу долі пам’ятників, що мають спірну інтер­претацію, за участю істориків, активних членів громадянського суспільства й політичних лідерів, а також організувати конференції, колоквіуми й семінари з цього питання;

9.2.

9.3. сприяти створенню єдиної бази даних, включаючи повний перелік військових поховань і пам’ятників на території держав-членів Ради Європи; відкрити з цією метою всі національні архіви, які можуть містити інформацію про місця поховання в повній від­повідності до Рекомендації № R (2000) 13 Комітету міністрів про європейську політику щодо доступу до архівів;

9.4. розглянути питання про створення історичних музеїв і забезпечити їхню під­тримку;

9.5. продовжувати виконувати свої зобов’язання в межах двосторонніх і багатосто­ронніх договорів з питань підтримки й охорони пам’ятників, у тому числі поховань іно­земних солдатів і жертв війни;

9.6. розглянути питання про укладання нових договорів;

9.7. проводити консультації з родичами, зацікавленими державами й відповідними НУО перед ексгумацією будь-яких останків іноземних солдатів або жертв війни, похова­них на їхніх територіях;

9.8. запобігати й засуджувати будь-які провокації навколо пам’ятників, оскільки, зокрема, це може викликати різкі зіткнення між різними прошарками суспільства в цих країнах.

B. Проект рекомендацій

1. Посилаючись на свою резолюцію.. (2008) про відношення до пам’ятників, що мають спірну історичну інтерпретацію, у державах-членах Ради Європи, Парламентська Асам­блея звертає увагу на численні заходи, проведені Радою Європи у зв’язку з музеями, іс­торією й культурною спадщиною.

2. Асамблея вважає, що Рада Європи повинна як і раніше відігравати важливу роль у підтримці заходів, що сприяють формуванню колективної пам’яті в державах-членах. Рада Європи також повинна створювати можливості для полегшення конструктивного й відкритого діалогу між істориками й експертами по спірних історичних питаннях, які стосуються декількох держав-членів, і, якщо необхідно, про долю пам’ятників, що мають спірну історичну інтерпретацію.

3. Таким чином, Асамблея рекомендує Комітету міністрів:

3.1.

3.2. створити європейський експертний центр для надання допомоги державам- членам при історіографічних і археологічних дослідженнях і вивченні пам’ятників;

3.3. створити загальну європейську базу даних військових поховань і пам’ятників, розташованих у державах-членах Ради Європи відповідно до попередньої Рекомендації Асамблеї 898 (1980) про пам’ятники;

3.4. настійно закликати держави-члени переглянути національне законодавство, за­для того, щоб воно повною мірою відповідало Рекомендації Комітету Міністрів Rec (2000) 13 про європейську політику щодо доступу до архівів;

3.5. продовжувати надавати підтримку діяльності, пов’язаної з музеями, історією й куль­турною спадщиною, у тому числі діяльності Європейського Музейного Форуму (EMF);

3.6. розробити належну практику, пов’язану з долею спірних пам’ятників.

C. Пояснювальний меморандум п. Єорсі, доповідача

I. Вступ

1. Недалеко від кордону міста Будапешта знаходиться дуже незвичайний парк, де зберігаються статуї та пам’ятники комуністичної епохи, зведені на честь комуністичної ідеології й звільнення Угорщини Червоною Армією в 1945 році. Парк являє собою музей під відкритим небом, який був створений 1993 року, коли суспільне й політичне значення цих символів звелося до нуля. Будапешт вирішив оголосити тендер на створення парку- музею, куди можуть прийти всі, хто цікавиться, гості та туристи, щоб подивитися на всі ці статуї й пам’ятники. Основна ідея полягала в тому, що ці пам’ятники та статуї, незалежно від того, чи мають вони будь-яку художню цінність чи ні, повинні бути збережені як на­гадування про збіглу епоху, аби допомогти у формуванні колективної пам’яті громадян Угорщини. Це не єдиний парк такого роду: наприклад, Литва має свій парк Грутас побли­зу міста Друскінінкай, що містить 86 пам’ятників радянських часів.

2. Людство завжди зтикалось з питанням про те, що робити із символами й пам’ят­никами попередніх режимів, і протягом історії мали місце кілька хвиль іконоклаз- му (буквально «знищення зображень»). Різні тоталітарні режими й війни в Європі в 20 столітті також залишили цілу низку військових поховань, меморіалів і пам’ятників, а також спірні назви вулиць і будинків, що мають високо символічне значення. Уряди зустрічаються з дилемою — знищити або зберегти цю «спадщину минулого»? Як зроби­ти так, щоб вони не ставали місцями пам’яті для тих, хто відчуває ностальгію за цима ідеологіями?

3. Ця доповідь є результатом пропозиції п. Хенкока та інших після рішення, що було при­йняте естонським урядом на початку 2007 року, про переміщення статуї Бронзового солдата із центру Таллінна на столичний військовий цвинтар, і подій навколо меморіалів в Угорщині й Польщі в 2007 році. Однак Комітет з політичних питань визнав за доцільне вийти за межі конкретних випадків у цих країнах, і представити більш цілісний підхід до того, як колектив­на історична пам’ять народу визначається ставленням до символів минулого.

4. Я переконаний, що всі європейські країни, які пережили тоталітарні режими, або які були піддані іноземній окупації в недавньому минулому, у якийсь момент своєї історії зіштовхнуться із проблемою, що робити зі спірними символами, що перебувають на їх­ній території, які не збігаються з переважаючою на той момент ідеологією. Тому важли­во вчитися на досвіді інших європейських країн, особливо що стосується максимальної деполітизації спірних пам’ятників. Слід зазначити, однак, що цей меморандум у жодному разі не претендує на всеосяжний огляд того, як різні держави-члени вирішували пробле­му зі спадщиною своїх минулих режимів, визволителів або окупантів.

5. Під час обговорення підходів і методів поводження зі спірними пам’ятниками важ­ливо проводити відмінність між похованнями й цвинтарями (у тому числі тими, що міс­тять останки іноземних солдатів або жертв війни), і пам’ятниками, місцями й будинками, пов’язаними з тоталітарними режимами або такими, що прославляють перемогу колиш­ніх окупаційних сил. Останні часто користуються особливим статусом відповідно до між­народного права, зокрема в межах декількох обопільних умов. Вони повинні розглядатися з урахуванням поваги до пам’яті померлих, які здебільшого були жертвами тоталітарного режиму. Коротше кажучи, вони не повинні бути предметом якої-небудь політизації.

6. З іншого боку, у ряді випадків важко уникнути використання інших символів і пам’ятників минулих режимів або ідеологій у політичних цілях. Особливу тривогу викликають ситуації, коли метою є розпалення ворожнечі й ненависті між різними гру­пами населення, а також двосторонніх або навіть міжнародних конфліктів. У сьогодніш­ньому контексті зростаючої стурбованості із приводу дедалі зростаючої ксенофобії й не­терпимості в багатьох державах-членах Ради Європи, важливо, щоб цьому конкретному аспекту приділялася належна увага загальноєвропейських організацій, таких, як наша Парламентська Асамблея.

7. Хотілося б відзначити, що остання рекомендація з пам’ятників (Рекомендація 898 (1980)) була прийнята Парламентською Асамблеєю ще в 1980 році. Навіть з урахуванням того, що ситуація на той час дуже відрізнялася від сьогоднішньої, я, проте, вважаю, що ця рекомендація не є менш актуальною зараз, оскільки вона говорить: «Навіть якщо лікві­дація пам’ятників, створених загарбниками або режимом, який вважається репресивним або таким, який ненавидять, видасться необхідною, варто розглянути питання про їхнє збереження в музеї»¹. На жаль, тільки в одній із чотирьох резолюцій і рекомендацій Гене­ральної Асамблеї, що засуджують авторитарні режими минулого^{[368] [369], а саме, у Рекомендації 1736 (2006) про необхідність міжнародного осуду режиму Франко, згадується питання про пам’ятники.}

II. Приклади в Західній Європі

8. У другій половині минулого століття Німеччини, Греції, Італії, Португалії й Іспанії довелося вирішувати, що робити із символами й пам’ятниками націонал-соціалістського, фашистського й інших тоталітарних режимів свого минулого. Ці країни пережили довгі й важкі дебати про те, що робити з історичними символами, навіть при тому, що не було різних тлумачень ідеологічного аспекту. У більшості випадків, ідеології й пороки минулих режимів були засуджені, і більшість сучасних європейських суспільств успішно впорали­ся з жахами свого минулого в процесі будівництва єдиної Європи, заснованої на цінностях демократії, прав людини й верховенства права.

9. Однак, у деяких випадках, демократичні уряди, що заступили тоталітарні режи­ми, воліли замовчувати спірні питання на довгі роки, що продовжило «процес видужан­ня». Так було в Іспанії після падіння режиму Франко: наприкінці цього періоду диктатури й праві, і ліві демократичні сили Іспанії дотримувалися «договору мовчання» — попе­редній режим не зазнавав суспільного осуду, не ухвалювалося жодних законів, щоб по­карати заднім числом за злочини, вчинені режимом, або дозволити родинам жертв реп­ресій одержати «моральну й фінансову компенсацію». Таким чином, жодних публічних дебатів про режим Франко не проводилося, внаслідок чого одні політичні зараз скаржать­ся на нездатність дійти згоди щодо національної історії, а інші вважають, що не потрібно роз’ятрювати рани, що вже зажили.

10. Крім того, пам’ятники й символи часів диктатури були залишені на місці. Най­більш відомим з яких є, імовірно, меморіал у Доліні полеглих (ЕЛЬ-ВАЛЬЄ-де-лос-CAiDOS), побудований республіканськими політичними ув’язненими, який є місцем похован­ня 40 000 солдатів по обидва боки, які загинули під час Іспанської громадянської війни. У базіліку,що побудований на горі, також знаходяться гробниці Франсиско Франко й Хосе Антоніо Примо де Ривера.

11. Іспанський парламент виявив більшу сміливість, оголосивши 2006 рік Роком іс­торичної пам’яті. У тому ж році уряд запропонував законопроект, який уперше оголосив убивства, скоєні режимом Франко, несправедливими, запропонував провести ексгумацію жертв, похованих у масових похованнях, перейменувати вулиці, названі на честь режиму Франко^[370], і оголосити Доліну полеглих такою, що присвячена пам’яті всіх іспанців, що за­гинули в Громадянській війні, незалежно від їхньої політичної приналежності. Цей зако­нопроект викликав багато бурхливих політичних дискусій і суперечок, і вже прийнятий обома палатами парламенту Іспанії, незважаючи на протидію деяких політичних партій. Закон про історичну пам’ять набув чинності 28 грудня 2007 року.

12. Приклад Іспанії показує, що спадщина минулого усе ще здатна викликати розбрат між політичними силами в сучасній європейській країні, після 30 років миру й стабільної демократії, і що питання про пам’ятники не можна розглядати без урахування того, як суспільство та його політичні сили дивляться на своє минуле.

13. Крім того, численні приклади країн Західної Європи свідчать про те, що необо­в’язково руйнувати пам’ятники, зведені тоталітарними режимами минулого, щоб лікві­дувати їхнє символічне значення. Одним з таких прикладів є Foro Italico в Італії, спочат­ку названий Foro Mussolini, величезний спортивний комплекс біля Рима, відкритий 1932 року. Комплекс Foro Mussolini був побудований із двох причин: по-перше, створити міс­це для проведення спортивних заходів, за допомогою яких фашистський режим прагнув створити враження, а по-друге, створити місце, що символізує силу нової римської імперії, яку збирався створити режим. Саме тому в Foro Mussolini були розміщені деякі спортивні об’єкти, а також пам’ятники, зведені на честь режиму Дуче: статуї атлетів, фрески, мозаїки й гасла тих часів, що свідчать про майже священний характер цього символу фашистської влади. Після Другої світової війни, було ухвалене рішення не зносити комплекс, а перей­менувати його Foro Italico, а будинки й приміщення були надані для проведення спортив­них і інших заходів. Якийсь час там навіть знаходилось Міністерство закордонних справ.

14. Ще один дуже добре відомий приклад пов’язаний з нацистами, які керували ін­шим європейським тоталітарним режимом. Це Kehlsteinhaus або Орлине гніздо, будиночок біля Берхтесгаден у Німецьких Альпах, який був подарований Гітлеру в день його 50-річ- чя. Він був задуманий як місце, де фюрер міг би відпочити й розважити своїх гостей. Після війни будиночок спочатку використовувався союзниками як командний пункт, але потім, в 1960 році, був повернутий баварському уряду. У будиночку, незважаючи на його політич­не минуле, зараз розташований гірський ресторан і туристичний центр. Він управляється фондом, і його доходи використовуються в благодійних цілях. Баварський уряд успішно розвінчав це пам'ятне місце, позбавивши його нацистського символізму.

15. Таким чином можна позбавити символи диктатури їх первісної політичної значи­мості, розвінчати їх, просто використовуючи їх в інших, неполітичних цілях.

III. Пам’ятники тоталітарних комуністичних режимів і Другої світової війни в Центральній і Східній Європі

16. Тоталітарні режими минулого століття (націонал-соціалізм, фашизм, режим Фран­ко тощо) в основному були засуджені, що допомогло цим країнам успішно протистояти своєму минулому, отже левова частка населення не випробовує ностальгії за тими режи­мами. Тоталітарна комуністична система, що переважала в Радянському Союзі й Цент­ральній Європі з 30-х по 80-і роки 20-го століття, і звірства, вчинені цим режимом, не за­знали подібного загального осуду. Як підкреслюється в Резолюції Асамблеї 1481 (2006), «за падінням тоталітарних комуністичних режимів у Центральній і Східній Європі не за­вжди випливало проведення міжнародного розслідування злочинів, зроблених ними. Крім того, виконавців цих злочинів не було притягнуто до суду міжнародним співтовариством, як це було з жахливими злочинами, скоєними націонал-соціалістами (нацистами)». Це не дозволяє багатьом країнам, що жили раніше за радянської влади, дійти згоди щодо їхньої історії 20-го століття.

17. Для того, щоб зрозуміти сьогоднішнє ставлення до існуючих радянських символів і пам'ятників, а також до багатьох нових спірних проектів пам'яті жертв комуністично­го режиму, повинен бути розглянутий їхній історичний контекст. По-перше, війська Ра­дянського Союзу покінчили з нацизмом у більшості країн Центральної й Східної Європи, таким чином ті, життю яких загрожувала безпосередня небезпека при нацизмі, сприй­мали радянські війська як визволителів, навіть тоді, коли вони перетворилися в окупан­тів. По-друге, комуністичний режим перешкоджав яким-небудь детальним і відкритим дискусіям про причини виникнення націонал-соціалізму й комунізму, і робив вигляд, що націонал-соціалізм боровся тільки з комуністами. В очах тих, хто не мав ані особистого досвіду, ані достатніх знань про націонал-соціалізм, але через зрозумілиі причини нена­видів Радянський Союз, такий підхід робив злочини, скоєні нацистами, почасти такими, що можна вибачити. По-третє, радянський режим намагався нав'язати бачення історії, яке заперечувало злочини сталінської епохи; однак він не зміг стерти з пам'яті жертв, що вижили, Голодомору, депортацій, поділу зон впливу в 1939 році, геноциду під час війни тощо. Згідно з оцінками, не менш 20 млн. осіб^[371] загинули в результаті сталінської політи­ки. Тільки 7-10 мільйонів людей померли під час Голодомору (штучного голоду) в Україні й в інших частинах тодішнього Радянського Союзу в 1932-1933 роках.

18. Тільки наприкінці 1980-х років, коли ці країни почали свій перехід до демократії, стало можливим переглянути недавнє минуле. У країнах Центральної та Східної Європи, які мали більш-менш тривалі періоди незалежності перед Другою світовою війною, зок­рема в тих, чиєю метою після падіння Берлінської стіни стала реінтеграція до європейсь- кихтаі євро-атлантичних інститутів, більшість символів і пам'ятників радянських часів були зруйновані або перенесені ще наприкінці вісімдесятих — початку дев’яностих років, що свідчить про тверде політичне бажання порвати з минулим. Уся Європа пам’ятає де­монтаж пам’ятника Леніну в Берліні в 1989, а потім і багатьох інших пам’ятників Леніну, Сталіну або ідеалізованому «соціалістичному робітникові», якого спіткала та ж доля.

19. Цікаво відзначити, наприклад, що після «помаранчевої революції» у різних регіо­нах України були здійснені деякі спроби ліквідації пам’ятників радянської епохи — навіть у регіонах, які традиційно тяжіли до Росії. У травні 2006 року Львівська міська рада вирі­шила прибрати два пам’ятники, яких було класифіковано як «символи імперського біль­шовицького панування», і створити комісію, яка визначить, які пам’ятники залишаться в місті. У жовтні 2007 року губернатор Донецької області доручив главам обласних і місь­ких виконавчих рад підготувати й подати на розгляд питання про демонтаж пам’ятників і пам’ятних знаків, присвячених особам, які брали участь в організації Голодомору.

20. Загалом, у країнах Центральної та Східної Європи, що раніше перебували під конт­ролем Радянського Союзу, наразі розглядається питання про долю символів, пам’ятників і меморіалів тієї епохи. Будучи зараз тісно пов’язаними із Заходом через Європейський союз і НАТО, багато країн виявляють готовність ліквідувати найбільш помітні сліди ко­мунізму. 2005 року члени Європейського парламенту від країн — колишніх сателітів Ра­дянського Союзу, згадуючи безліч загиблих від рук комуністичних диктатур, зажадали, аби комуністична символіка була заборонена поряд зі свастикою. Ця ініціатива була від­хилена. 2007 року керівна партія Польщі «Закон і Порядок» запропонувала закон про пе­рейменування вулиць, чиї назви мають комуністичний сенс, і наданні місцевим органам влади права зносити пам’ятники комуністичної епохи. Румунія випустила 650-сторінкову доповідь, що містить докладний розгляд та засуджує комуністичні злодіяння. Естонсь­кий парламент прийняв закон про перенесення військових меморіалів, і Бронзовий Сол­дат був переміщений на військовий цвинтар. Латвійські законодавці розробили закон, відповідно до якого заперечення окупації з боку Радянського Союзу вважається злочи­ном. В Угорщині було зібрано 200 000 підписів під закликом до проведення референдуму з усунення величезного радянського військового меморіалу в центрі Будапешта. У травні 2007 року відбувся конфлікт в Освенциме, коли польські куратори музею в колишньому таборі смерті не дозволили Росії відкрити її експозицію^[372].

21. Особливої уваги має бути привернуто до інтерпретації пам’ятників Другої світо­вої війни в державах, раніше підлеглих Радянському Союзу, і до різного ставлення до того, як ці пам’ятники, у зв’язку зі звільненням, сприймаються в цих країнах. У цілому, у всій Єв­ропі існує більш ніж 20 000 військових цвинтарів і великих пам’ятників пам’яті радянсь­ких воїнів, значна кількість з них знаходиться на терені держав, які колись були частиною Радянського Союзу.

22. Широко визнано, що радянські війська зіграли дуже важливу роль серед союзни­ків у бойових діях проти гітлерівської Німеччини. Радянський Союз втратив величезну кількість людей у роки Другої світової війни. Ці мільйони мужніх чоловіків і жінок, які за­гинули й були поховані під час Другої світової війни за межами нинішніх кордонів Росії, не були окупантами, а були жертвами війни, і багато хто з них також були жертвами не­людського радянського режиму. Не дивно, що повага до пам’яті своїх загиблих солдатів є надзвичайно чутливим питанням для Російської Федерації. Однак, на жаль, російська влада, як і влада багатьох країн у подібних ситуаціях, трохи однобічно підходять до інтер­претації історії: вони розглядають Росію тільки як жертву Другої світової війни, не визна­ючи наслідків таємної угоди, укладеної Сталіним з нацистською Німеччиною в 1939 році або із союзними силами пізніше в Ялті, а також диктатур, уведених у країнах, звільнених від окупації Третього рейха. Такий незбалансований підхід, безумовно, змушує ці країни чинити опір російському тлумаченню історії.

23. Історія нерідко розглядається в чорно-білому кольорі. Труднощі тлумачення 1945 року полягають також у тому, що визволителі стали окупантами. Деякі з тих, хто спри­ймав Радянський Союз тільки як визволителя від націонал-соціалізму, не хочуть вважати їх окупантами, і навпаки, ті, хто сприймав Радянський Союз тільки як окупанта, не бажають визнавати роль, яку він зіграв у боротьбі з гітлерівською Німеччиною. Останнє є особливо важким в країнах, які були поділені між Радянським Союзом і Третім Рейхом. У серпні 1939 року був підписаний секретний протокол до пакту Молотова-Риббентропа, який поділив незалежні Фінляндію, Естонію, Латвію, Литву, Польщу й Румунію між нацистською й ра­дянською сферами впливу, передбачаючи «територіальну й політичну перебудову» тери­торій цих країн. Ці країни були згодом захоплені, окуповані, або змушені поступитися те­риторію Радянському Союзу, нацистській Німеччині, або й тим, і іншим. Проте, навіть до вторгнення до цих країн нацистських військ в 1940-1941 рр., регіони, насильницькі вклю­чені на той час у склад Радянського Союзу, були очищені від «антирадянських або потен­ційно антирадянських елементів» — десятки тисяч людей були страчені, а сотні тисяч депортовані в далекосхідні регіони СРСР і Гулаг до трудових таборів, де значна кількість загинула. Таким чином, слід усвідомлювати чутливість цього питання, а іноді й незбалансо­ваний підхід до історії жертв примусових геополітичних поділів і комуністичного режиму

24. Насильство тривало й після розгрому нацистської Німеччини: у регіонах, звіль­нених Червоною Армією, жінок насилували, а чоловіків або вбивали, або депортували до трудових таборів в Радянському Союзі. Більше мільйона радянських людей — військово­полонених у нацистській Німеччині — були вбиті або загинули в радянських таборах піс­ля таємної угоди, підписаної із союзними силами в Ялті, якою від США й Великобританії зажадали примусового повернення радянських солдатів, звільнених з німецьких таборів для військовополонених у лабети Йосипа Сталіна. Колишні визволителі не передали вла­ду демократично обраним лідерам. Навпаки, ці демократичні лідери були заарештовані й кинуті у в'язниці, багато хто з них піддалися катуванням і були вбиті. Їхні уряди були змушені стати ляльковими режимами Радянського Союзу.

25. Скандал навколо демонтажу Бронзового солдата в Таллінні, Естонія, який також послужив причиною створення цієї доповіді, являє собою гарний приклад такої розбіж­ності в думках. Для росіян пам'ятник символізував пам'ять величезних втрат у Другій світовій війні й героїв, які врятували три Балтійські держави від нацистського режиму. У колективній пам'яті багатьох естонців, однак, це було нагадуванням про півстолітню радянської окупації, у ході якої радянський режим знищив тисячі прибалтів, відправив сотні тисяч у Сибір, переселив сотні тисяч росіян, щоб зайняти місця, що звільнилися, намагався викорінити їхню культуру, мову й пам'ять про незалежність. небажання, що зберігається, РФ визнати окупацію країн Балтії Радянським Союзом ще більш загострило напруженість навколо цього військового пам'ятника.

26. Крім широкого висвітлення в засобах масової інформації, випадок із Бронзовим Солдатом викликав демонстрації, якими, за твердженням естонського уряду, керува­ли з Москви. Ці демонстрації переросли в безладдя й грабежі, які призвели до людських жертв, і в ході яких значна кількість людей одержали поранення. Це також призвело до кибер-атак, які на кілька днів паралізували комп'ютерну систему естонського уряду. У по­рушення Віденської конвенції, був зроблений напад на посольство Естонії в Москві.

27. Перенесення Бронзового Солдата в Естонії був не єдиним випадком такого шти- бу: також виникла напруженість між Польщею й Росією в травні 2007 року у зв'язку із проектом закону, що дозволяє місцевим органам влади ліквідувати пам'ятники комуніс­тичної епохи; також виникли аналогічні суперечки про доцільність збереження таких пам'ятників у Латвії та Угорщині. У самій Російській Федерації, кілька пам'ятників і ме­моріалів Великої Вітчизняної війни було демонтовано останніми роками без будь-якого суспільного обговорення для створення нових будівельних майданчиків і автомобільних доріг: 2006 року в Ставрополі, 2007 року в Химках недалеко від Москви й у Червоній Гірці, недалеко від Санкт-Петербурга.

28. Проте існують також приклади країн, які віддали перевагу іншим рішенням, а не знищенню або перенесенню пам'ятників. Наприклад, влада Болгарії, Угорщини й Латвії вирішили не чіпати символичні пам'ятники. У деяких випадках це було викликано кон­кретними угодами. Наприклад, коли у квітні 2007 року дві асоціації закликали до зносу пам'ятника радянським визволителям у Будапешті, владі відповіли, що пам'ятником опі­куються відповідно до угоди з Російською Федерацією від 6 березня 1995 року, що заборо­няє руйнування пам'ятника. Аналогічно, у випадку з пам'ятником Перемозі Червоної Армії в Ризі в 2006 році, коли виникли плани його знесення, президент пані Вайра Віке-Фрей- берга заявила, що пам'ятник не буде знесений і залишиться на своєму місці, відповідно до угоди 1994 року про соціальний захист військовослужбовців запасу Російської Федерації.

29. У світлі вищенаведеного можна зробити висновок, що держави Центральної та Східної Європи, спочатку звільнені, а потім окуповані радянськими військами, змушені сьогодні ухвалювати важке рішення: чи стерти минуле, знищуючи символи й пам'ятники минулого, або зберегти їх для полегшення розуміння свого минулого й своєї самобут­ності. Це їхнє суверенне рішення, хоча це рішення не може не мати наслідків для частини населення, яке зазнає ностальгії за радянським минулим. Політично і юридично, це рі­шення є особливо важким, коли пам'ятники являють собою поховання солдатів і жертв Другої світової війни. У випадках, коли існують угоди між державами, вони повинні їх до­тримуватися. Національні рішення повинні повною мірою дотримуватися щодо мертвих, які були скоріше жертвами, ніж окупантами.

IV. Міжнародна правова база

30. СРСР підписав кілька двосторонніх угод з європейськими державами (у тому числі з Фінляндією, Німеччиною, Угорщиною, Італією, Польщею, Румунією й Словаччиною), які усе ще є чинними, з Російською Федерацією як з державою-спадкоємцем, і містять поло­ження, щодо статусу, охорони та відновлення деяких пам'ятників і місць поховання.

31. Ці двосторонні угоди стосуються, у першу чергу, місць поховання, могил та пам'ят­ників, де знаходяться останки радянських солдатів і жертв війни. Усі вони стосуються, зокрема, перенесення місць поховання солдат і жертв війни, що неминуче пов'язане з ек­сгумацією. Вони передбачають, що не може бути ухвалено жодних рішень щодо перепохо- вань без досягнення угоди між двома зацікавленими державами^[373]. Однак не існує жодних угод такого роду з державами, які були колись анексовані Радянським Союзом.

32. Деякі положення, що застосовуються до пам’ятників і військових поховань, також містяться в Женевській конвенції про міжнародне гуманітарне право, які були підписані всіма державами-членами Ради Європи. Зокрема:

— відповідно до Третьої Женевської конвенції про поводження з військовополоне­ними, влада держави, на території якої розташоване поховання, повинна забезпе­чити, аби військовополонені, які померли в полоні, були поховані з честю, щоб до поховань ставилися з повагою, щоб вони належним чином зберігалися й були від­значені таким чином, щоб їх можна було знайти в будь-який час. Відповідальність за догляд за цими похованнями й реєстрацію будь-якого наступного переміщення останків покладається на цю державу (стаття 120);

— згідно із Протоколом про захист жертв міжнародних збройних конфліктів, як тіль­ки дозволять обставини й відносини між сторонами, держави, на території яких розташовані поховання, повинні укласти угоду, для того щоб: (а) сприяти доступу до місць поховання родичів померлих; (б) захищати й утримувати такі поховання, і (с) сприяти поверненню останків загиблих і особистих речей у їхню країну на ви­могу країни, або, якщо країна не заперечує, на прохання родичів (стаття 34);

— цим же протоколом передбачено, що держава, на чиїй території розташоване по­ховання, має право на ексгумацію останків, тільки якщо ексгумація викликана серйозною суспільною необхідністю, включаючи медичну й слідчу необхідність; у цьому випадку держава повинна з повагою ставитися до останків, повідомити рідну країну загиблого про свій намір провести ексгумацію останків, а також на­дати докладні дані про передбачуване місце перепоховання.

V. Деполітизація пам’ятників: музеї та поховання

33. Пам’ятник як такий може мати різне значення для різних людей, можливо сим­волізуючи звільнення для одних людей, і гноблення для інших. Він може сприяти як фор­муванню колективної пам’яті нації, так і розпаленню ненависті між різними групами на­селення. Тому життєво необхідно проводити історичні дослідження щодо пам’ятників, що мають спірне символічне значення. Не тільки політичні діячі, але й історики й активні члени громадянського суспільства повинні відіграти свою роль у дискусіях про майбутнє таких пам’ятників.

34. На мій погляд, музеї також можуть бути засобом боротьби з минулим, без зведен­ня її до політичних гасел. Історичні музеї мусять, в ідеалі, бути більш науково орієнтовані, і пропонувати більше роз’яснення та інформації, ніж більшість пам’ятників, демонструю­чи події в їхньому контексті. Пам’ятник, поміщений в історичний музей, дуже часто втра­чає своє політичне й символічне значення й стає просто «експонатом», предметом науко­вого дослідження. Історичні музеї є не місцями паломництва, а місцями, де зберігається історія.

35. Музеї також можуть мати досить потужні засоби зображення політичного сим­волізму, який спочатку мав будинок. Одним із прикладів є досить популярний Музей жертв геноциду у Вільнюсі, більш відомий як музей КДБ. Розташований у будинку, у яко­му колись перебував штаб радянських спецслужб у Литві, цей музей свідчить про робо­ту секретних служб та масштаби репресій у роки радянської окупації Литви. Інший при­клад — Берлінський Stasimuseum (музей Штазі), розташований у будинку, в якому колись було Міністерство державної безпеки (відоме як Штазі). Тепер там знаходиться науково- дослідний центр, центр документації й музей, що зображує, зокрема, умови повсякденної роботи співробітників спецслужб НДР Будучи пам’ятним місцем та водночас науковою установою, музей демонструє ці тяжкі часи в історії НДР, ретельно досліджені німецькими істориками, на тлі історії повсякденного життя Східної Німеччини.

36. Концепція музею як пам’ятного та історичного місця може бути більш загальноїю парки-музеї, як, наприклад, парки біля Будапешту й Друскінінкаю, музеї, є музеї просто неба, де зберігаються колекції радянських пам’ятників.

37. Рада Європи повною мірою усвідомлює важливість музеїв, обіцяє надавати їм під­тримку й сприяти створенню нових музеїв, особливо в рамках Європейського музейно­го форуму (EMF). Серед заходів, вжитих EMF, слід згадати Премію «Європейський музей року», а також міжнародні семінари, на яких куратори музеїв можуть розвивати свої на­вички. EMF також надає експертні послуги європейським музеям і ставить перед собою мету підвищити рівень музеїв у всій Європі.

38. Розміщення суперечливих військових меморіалів на цвинтарях є альтернативним засобом їх деполітизації. Це й було метою естонського уряду при переміщенні пам’ятника на піку напруженості, яке ставало небезпечним для національної безпеки. Через рік після гарячих дискусій і безладів на вулицях Таллінна, питання було зняте із політичного по­рядку денного країни, і населення визнало нове місце.

39. Я переконаний, що участь вчених і представників громадянського суспільства, у дискусіях, пов’язаних з колективною пам’яттю, зможе перешкоджати політичним мані­пуляціям з пам’ятниками, і сприяти подоланню розбіжностей, що виникають у ході хво­робливого процесу примирення з минулим. У цьому контексті музеї можуть відігравати важливу роль, роблячи можливим розгляд спірних пам’ятників з академічної точки зору.

VI. Висновки й рекомендації

40. У цій доповіді я спробував показати, що питання про відношення до пам’ятників, що мають спірну історичну інтерпретацію, стосується всіх держав-членів Ради Європи, оскільки кожна держава має хворобливі спогади, пов’язані зі своїм недавнім або більш віддаленим минулим.

41. Суперечки, пов’язані з різним тлумаченням історії, можуть бути вирішені тільки із часом і в межах процесів, характерних для кожної держави. Громадянське суспільство й історики відіграють дуже важливу роль у розробці якомога більш повної концепції ба­чення минулого. Країни Центральної та Східної Європи лише нещодавно розпочали пе­регляд свого хворобливого минулого. Це — досить складний процес, який займає багато часу й викличе численні конфлікти. Він вимагає від націй, урядів і громадян взяти на себе відповідальність за свою історичну роль. Досягнення суспільства консенсусу із приводу своєї історії та її впливу на країну і її громадян забере певний час, зажадає значних зусиль, співпереживання, а найчастіше й здатності до самокритики.

42. Там, де справа стосується пам’ятників, що мають спірну історичну інтерпретацію, я переконаний, що кожна країна повинна сама вирішити, чи варто зберегти їх, і чи варто зводити нові пам’ятники.

43. Існуючі міжнародні угоди, що стосуються статусу окремих пам’ятників, особливо тих, які містять останки іноземних солдатів, повинні скрупульозно дотримуватися. Слід розглянути можливість укладення таких угод країнами, що досі не уклали їх. У всіх випад­ках держави-члени Ради Європи повинні завжди схилятися до політичного діалогу з усіма зацікавленими учасниками на національному й міжнародному рівні, навіть якщо немає жодних юридичних зобов’язань робити це.

44. Жахливі злочини фашистського й націонал-соціалістського режиму й терор цих режимів не можуть слугувати виправданням для жахливих злочинів комунізму, і навпа­ки. Хоча ці режими не можна розглядати як єдине ціле, націонал-соціалізм, фашизм і то­талітарний комунізм повинні бути відкинуті, і повністю й беззастережно засуджені Ра­дою Європи, його Асамблеєю та його державами-членами.

* * *

Комітет-Доповідач: Комітет з політичних питань.

Посилання на Комітет: Посилання № 3346 від 24 травня 2007 р.

Проект резолюціїй проект рекомендацій одноголосно прийняті Комітетом 29 вересня 2008 р.

Члени Комітету: Mr Goran Lindblad (голова), Mr David Wilshire (віце-голова), Mr Bjorn Von Sydow (віце-голова), Mrs Kristina Ojuland (віце-голова), Mrs Fatima Aburto Baselga, Mr Frangis Agius, Mr Milos Aligrudic, Mr Alexander Babakov (заміна: Mr Ilyas Umakhanov), Mr Denis Badre, Mr Ryszard Bender, Mr Fabio Berardi, Mr Radu Mircea Berceanu (заміна: Mrs Cornelia Cazacu), Mr Andris Bgrzind, Mr AlexandSr Biberaj, Mrs Gudfinna Bjarnadottir, Mr Pedrag Boskovic, Mr Luc Van den Brande, Mr Mevlut ^avuφo∂lu, Mr Lorenzo Cesa, Ms Anna Curdova, Mr Rick Daems, Mr Dumitru Diacov, Ms Josette Durrieu (заміна: Mr Laurent Beteille), Mr Frank Fahey (заміна: Mr Patrick Breen), Mr Joan Albert Farre Santure, Mr Pietro Fassino, Mr Per-Kristian Foss, Ms Doris Frommelt, Mr Jean-Charles Gardetto, Mr Charles Goerens, Mr Andreas Gross, Mr Michael Hancock (заміна: Mr Nigel Evans), Mr Davit Harutiunyan (заміна: Mr Avet Adonts), Mr Joachim Horster, Mrs Sinikka Hurskainen, Mr Tadeusz Iwinski, Mr Bakir Izetbegovic, Mr Michael Aastrup Jensen, Mrs Birgen Kele^, Mr Victor Kolesnikov (заміна: Mrs Olha Herasym'yuk), Mr Konstantion Kosachev, Ms Darja Lavtizar-Bebler, Mr Rene van der Linden, Mr Dariusz Lipinski, Mr Juan Fernando Lopez Aguilar, Mr Younal Loutfi, Mr Gennaro Malgieri, Mr Mikhail Margelov (заміна: Mr Guennadi Ziuganov), Mr Dick Marty (заміна: Mrs Liliane Maury-Pasquier), Mr Frano Matusic, Mr Mircea Mereuta, Mr Dragoljub Micunovic, Mr Jean- Claude Mignon, Ms Nadezhda Mikhailova, Mr Aydin Mirzazada (заміна: Mr Sabir Hajiyev), Mr Joao Bosco Mota Amaral, Mrs Miroslava Nemcova, Mr Zsolt Nemeth, Mr Fritz Neugebauer, Mr Hryhoriy Omelchenko, Mr Theodoros Pangalos, Mr Aristotelis Pavlidis, Mr Ivan Popescu, Mr Christos Pourgourides, Mr John Prescott (заміна: Mr John Austin), Mr Gabino Puche (замі­на: Mr Pedro Agramunt), Mr Oliver Sambevski (заміна: Mr Zoran Petreski), Mr Ingo Schmitt, Mr Samad Seyidov, Mr Leonid Slutsky, Mr Rainder Steenblock, Mr Zoltan Szabo, Mr Mehmet TekelioSlu, Mr Han Ten Broeke, Lord Tomlinson, Mr Petre Tsiskarishvili, Mr Mihai Tudose, Mr Jose Vera Jardim, Ms Birute Vesaite, Mr Luigi Vitali, Mr Wolgang Wodarg (заміна: Mr Johannes Pflug), Ms Gisela Wurm, Mr Boris Zala.

Ex-officio: MM. Matyas Eorsi, Tiny Kox

N. B.: Імена членів, які брали участь у засіданні, виділені жирним шрифтом.

Секретаріат Комітету: Mr Perin, Mrs Nachilo, Mr Chevtchenko, Mrs Sirtori-Milner, Ms Alleon