Свобода від дискримінації

Інна Сухорукова

Розглянемо в історичній ретроспективі право на свободу від дискримінації за етніч­ною ознакою.

Всупереч усталеній думці, що першими розпочали репресії за етнічною ознакою у на­цистській Німеччині, пальма першості тут належить іншій тоталітарній державі — Ра­дянському Союзу.

Греків арештовували і кидали в табори у всьому Радянському Союзі, але найчастіше в місцях компактного проживання: на Херсонщині, Одещині, в Криму. Багато греків було репресовано і в Харкові — тодішній столиці України. Поляків радянська влада пересліду­вала з кінця 20-х років до смерті Сталіна. Їх висилали до Сибіру, Узбекистану, Казахстану, кидали в табори, розстрілювали — все це тільки за етнічною ознакою. Нагадаємо, що на­цисти почали масове переслідування євреїв у 1935 — 1936 роках. 28 серпня 1941 року, коли вже два місяці продовжувалася війна СРСР з нацистською Німеччиною, вийшов Указ Президії ВР СРСР про депортацію німців до Середньої Азії та Сибіру. В основному це сто­сувалося німців Поволжя, але з 1944 року це торкнулося і німців з визволених територій, зокрема, українських, де німці проживали компактно в Одеській та Миколаївській облас­тях. Усіх німців заслали до трудармії, де вони фактично були як військовополонені. Піс­ля війни їх розселили у спецпоселеннях, як й інші репресовані народи (кримських татар, месхів, чеченців тощо). В основному вони проживали в країнах Середньої Азії.

Окрім державної дискримінаційної політики, німці відчували вкрай негативні на­строї до себе серед радянського населення. Поки була свіжою пам'ять про Велику вітчиз­няну війну, німців за етнічною ознакою ототожнювали з німецько-фашистськими загар­бниками. Отже, німців оточувало вороже середовище. Це слугувало причиною створення німецького руху за еміграцію. Підтримували цей рух й інші причини — культурні та со­ціально-економічні. Німці зверталися до влади з проханням відпустити їх до ФРН і за часи відлиги часто отримували дозвіл. З 1974 року уряд ФРН підтримував радянських нім­ців, що значно посприяло їх боротьбі за виїзд. І хоча зазвичай вони отримували дозвіл на виїзд, багатьом все-таки відмовляли під різними приводами. Проти німців-відмовників, які продовжували боротися за право на виїзд, застосовували як судові, так і позасудові репресії.

Окремою сторінкою в історії радянської дискримінаційної політики можна вважати державний антисемітизм, і, як відповідь на нього, рух євреїв за еміграцію до Ізраїлю.

Радянська держава почала переслідування євреїв наприкінці 40-х — початку 50-х років. Це переслідування почалося з кампанії проти «безродних космополітів», продовжу­валось у «справі лікарів», коли за особистим розпорядженням Сталіна були заарештовані відомі лікарі-євреї, яких звинуватили у шкідництві та шпигунстві — більшість з арешто­ваних на той час обслуговувала і самого Сталіна, й інших вождів. Більшість з лікарів було розстріляно.

Потім «справа лікарів»поширилась на не пов’язаних з номенклатурою лікарів-євреїв, яких зазвичай звинувачували у шкідництві проти радянських громадян. Антисемітська істерія, запроваджена державою, сягнула такого ступеню, що на євреїв почали скоювати напади у транспорті і в їхніх квартирах. Від лікарів-євреїв масово відмовлялися пацієнти.

Цій кампанії передувало створення держави Ізраїль в 1948 році. Тоді Сталін був зовс­ім інакше налаштований. Він бажав впливати на Ізраїль, і тому в 1948-1949 роках багать­ом євреям-комуністам пропонували їхати до Ізраїлю, як агентам впливу СРСР

Але, вочевидь, Ізраїль чимось дуже розчарував генералісимуса, — скоріше за все радістю від виникнення єврейської держави і щирим й теплим прийомом першого посла Ізраїлю в СРСР — Голди Меїр.

З цього часу радянська держава запроваджує системні переслідування євреїв. Від об­межень при прийому на роботу, до неприйняття за графою національність до вишів. Ко­жен єврей за радянських часів відчував на собі прояви дискримінації за етнічною озна­кою як з боку держави, так і в побуті.

Державний антисемітизм відтворив побутовий, який був поширений в царській Росії. Щодо вишів, то, щоб не пропустити в деякі з них євреїв, абітурієнтів примушували писати дівоче прізвище матері.

В Україні переслідування євреїв були особливо жорсткими.

Багато абітурієнтів-євреїв поступали до вишів у Росії, в інших республіках СРСР, а потім, якщо могли, переводилися до свого місця проживання.

Переслідування євреїв було однією з причин виникнення єврейського руху — дуже потужного і тривалого — за еміграцію в Ізраїль. Другою причиною руху за виїзд в Ізраїль була єврейська національна і культурна свідомість — сіоністська течія в еміг­раційному русі.

Створення держави Ізраїль сприяло підйому національного духу єврейського народу в цілому світі. Голокост, знищення євреїв в країнах Європи нацистами згуртували євреїв. А виникнення молодої потужної держави визвало підйом національного духу на новий рівень. Єврейська еміграція вже під час відлиги набула рис руху. У 60-ті роки до Ізраїлю виїхало близько чотирьох тисяч осіб.

Першими виїхали ризькі євреї. Це був справжній сіоністський рух. Його представники виїжджали не через утиски, а тому, що усвідомлювали себе євреями, іудеями і прагнули повернутися на історичну батьківщину.

Їх виїзд до Ізраїлю був великим досягненням в боротьбі з дискримінацією. Це стало можливим через ентузіазм сіоністів і активну діяльність міжнародних єврейських органі­зацій. Сіоністи показали приклад іншим євреям, які почали домагатися дозволу на виїзд в Ізраїль. Сильно вплинула на свідомість радянських євреїв Шестиденна війна 1967 року.

Основною формою боротьби «відмовників» на той час були скарги, звернення, пети­ції як окремих осіб чи родин, так і цілі петиційні кампанії.

Постійним місцем паломництва євреїв і співчуваючих був Бабин Яр.

29 вересня на місці трагедії збиралися багатолюдні мітинги, на яких вшановували пам'ять загиблих під час Голокосту, читалися молитви і покладались вінки. З пожвав­ленням єврейського руху набагато збільшилась і кількість відвідувачів Бабиного яру. Там виступали не тільки єврейські громадські діячі, а й представники інших дисидент­ських рухів, наприклад, відомі промови Івана Дзюби та Віктора Некрасова на цих траур­них мітингах.

Влада боролася навіть з такими проявами національних почуттів. Представниками влади проводилися альтернативні мітинги, а активістів незалежного мітингу часто за­тримували, не давали доїхати до Києва, викликали на профілактичні бесіди тощо.

З 1970 року в Москві почав видаватися інформаційний бюлетень єврейського руху за виїзд до Ізраїлю — «Исход». З 1971 року його замінив «Вестник исхода». А у 1972 році вийшли в світ два випуски «Белой книги исхода».

Відмовники швидко зрозуміли, що, той хто тихо чекає на виїзд, може просидіти так дуже довго, а того, хто активно бореться за свої права, влада намагається позбутися і, як правило, випускає геть.

Але активних відмовників часто чекали переслідування з боку влади. Їх арештовува­ли і кидали в табори і за антирадянську агітацію і пропаганду і за вигаданими криміналь­ними статтями.

З початку 70-х років одним з основних методів боротьби стають мітинги і демонстра­ції. Це був ефективний метод, адже він привертав увагу людей як в країні, так і за її межа­ми. Найефективнішими були демонстрації у Москві, але українським відмовникам брати в них участь заважали випереджаючі заходи КДБ: затримка, зняття з потягів, тощо.

В Києві регулярно проводилися демонстрації біля ОВІРу, УМВС, біля приймальні Пре­зидії ВР УРСР, тощо.

Під час політики «розрядки» в середині 70-х років радянська влада все-таки відпуска­ла євреїв в еміграцію. Більш того, деяких активістів інших правозахисних рухів єврейсь­кої національності намагалися примусити подати документи на виїзд. Ситуація змінила­ся у 1979 році, коли отримати дозвіл на виїзд стало практично неможливо.

Проти відмовників посилилися репресії. Але і з боку відмовників форми боротьби стали більш жорсткими. Одним з засобів протесту в цей час стає масове голодування.

Так 11 листопада 1980 року, в день відкриття Мадридської наради з питань безпеки і співробітництва в Європі відбулося голодування відмовників з різних міст і республік СРСР. В ньому взяли участь харків'яни і кияни.

Іншою великою акцією було перехресне голодування київських та одеських відмов­ників, розпочате 15 березня 1982 року. Голодування влаштовувалися як з вимогою от­римання дозволу на виїзд, так і з вимогою припинити переслідування конкретних осіб та євреїв в цілому.

В єврейському русі була ще одна течія — «культурники». Вони мали культурологічні цілі: боролися за реалізацію культурних і релігійних прав єврейського народу, за ство­рення умов для розвитку єврейської культури, вивчення мови, виховання дітей, тощо. Еміграція була, на їх думку, другорядним питанням, яке мало бути вільним вибором кож­ного, але перш за все треба було відтворити єврейську культуру на місті. В тоталітарній державі цей рух був приречений. КДБ стежило за представниками цього руху. Вони на­магалися перешкоджати зборам «культурників», викладанню івриту, тощо.

Взагалі дії і проти відмовників, і проти культурників були однаковими. Зазвичай су­дили їх за усіма відомими статтями: 62 (антирадянська агітація і пропаганда з метою під­риву радянської влади) і 187-1 (те ж саме, тільки без мети підриву).

В 70-ті роки звичайним методом переслідування відмовників була фабрикація кримі­нальних справ. Часто використовували й інші методи тиску: побиття нібито хуліганами, погрози, профілактичні виклики до КДБ, відкрите стеження. З 1979 року арешти почасті­шали. Найбільша кількість засуджених відмовників в період 1979-1983 рр. була в Києві — 10 осіб. У Харкові відбулися процеси над Олександром Парицьким у 1981 році, Юрієм Тар- нопольським — 1983 рік, і над Євгеном Айзенбергом — 1985 рік.

Українські правозахисники підтримували єврейський рух за виїзд до Ізраїлю. Одним із самих активних захисників відмовників був Йосиф Зісельс — активіст єврейського культурницького руху, український правозахисник, член Української Гельсінської групи. Виступав на захист євреїв і українські релігійні діячі: так Іосип Тереля у листі до німець­ких католиків засуджував державний і побутовий антисемітизм в СРСР і зазначав, що це явище об'єднує фашистів і комуністів.

Ситуація з відмовниками змінилися тільки після 1985 року, коли почалася горба- човська «перебудова». Тоді майже всі відмовники отримали дозвіл на виїзд, а єврейський культурницький рух став легальним. Наприкінці 80-х — початку 90-х років в багатьох міс­тах починають працювати єврейські культурні центри, з'являється представництво Ізраї­лю в Україні — «Сохнут», який діє у всіх обласних центрах. Починає працювати «Хесед» — організація соціального захисту євреїв. В культурних центрах запроваджується вивчення івриту, єврейської історії, культури. З'являються єврейські середні школи з обов'язковим вивченням івриту, дитячі садочки.

Єврейська громада починає жити нормальний життям без перешкод та утисків з боку держави. Побутовий антисемітизм залишився, але в дуже малому обсязі. Багато віруючих євреїв організували релігійні громади — ортодоксальні, хасидські, реформістські тощо. Релігійні єврейські рухи, об'єднані під час тоталітаризму, почали жити за своїми правилами і законами. Отже, ситуація з єврейською громадою в Україні загалом є демократичною.

Дещо інакше складається ситуація з кримськими татарами. Їх права досі повністю не відновлені.

18 травня 1944 року цілий народ — кримські татари — був звинувачений у зраді бать­ківщини і депортований з Криму. Спецпоселення кримських татар були в Узбекистані, Тур­кменії, Казахстані, Киргизії, на Уралі. Найбільшою кількість татар була в Узбекистані. Саме звідти почався рух кримських татар за повернення на батьківщину, пробуджений відли­гою. Його ініціатори були кримськотатарські комуністи, ветерани війни і праці, які піс­ля засудження культу особи Сталіна намагалися привернути увагу влади до одного з най­страшніших сталінських злодіянь — депортації цілого народу. На той час єдиною формою їхньої боротьби були петиції до влади. Активісти цього руху агітували народ боротися за повернення до Криму, збирати підписи, закликали звертатися до владних структур.

У селах, районах і містах виникали ініціативні групи. На початку 60-х років петиції підписували більше 100 тисяч чоловік. Рух кримських татар став всенародним.

Проте, влада не звертала на це уваги, вона була глухою до прагнень цілого народу. а на початку 60-х років почалися репресії. Вони призвели до спаду петиційних кампаній.

Проте з 1964 року кримськотатарський рух переходить до більш активної боротьби. Починаються масові мітинги і демонстрації кримських татар. Зазвичай вони проводи­лися на всі радянські свята. Відзначали кримські татари і день депортації — 18 травня. Поминали загиблих під час переселення, одягали траур і навіть у ночі розвішували тра­урні стяги на адміністративних будівлях.

Можливо, саме через їхні дії у 1967 році до Кримінального кодексу РСФСР була введе­на сумнозвісна стаття 190' та її аналоги до кримінальних кодексів інших республік СРСР.

Активістів масових заходів почали викликати до міліції або до партійних органів та роз'яснювати зміст нової статті, натякаючи на можливість її застосування.

Проте нова хвиля руху зростала. У 1966 році серед кримських татар активісти про­вели опитування з метою встановлення кількості жертв депортації. Результати були на­правлені ХХІІІ з'їзду КПРС. Звернення підписали 130 тисяч чоловік.

У жовтні 1966 року пройшли масові мітинги у зв'язку з 45-річчям утворення Крим­ської АССР. Ці мітинги розігнали міліція і армія, а десятки її учасників засудили за стат­тею 190' Кримінального кодексу РСФСР або її аналогами в республіках..

Але активність кримських татар призвела до поступок з боку влади. 9 вересня 1967 року вийшло два Укази Президії ВР СРСР «Про порядок застосування частини 2 Ука­зу Президії ВР СРСР від 28 квітня 1956 року» і «Про громадян татарської національності, що раніше проживали в Криму». Указ 1956 року знімав режим спецпоселень з кримських татар, проте забороняв їм селитися в Криму. Нові укази знімали з них тавро «зрадників батьківщини та дозволяли селитися по всій території СРСР», зокрема, в Криму, але в цих указах проявилося ставлення радянської влади до нацменшин. Імперське ставлення до народів, що населяли СРСР не можна було приховати.

Незважаючи на укази, кримським татарам було дуже важко вертатися на батьківщи­ну. Постійно виникали майнові, земельні питання. Навіть за часи незалежної України, піс­ля розпаду СРСР, не можна сказати, що питання співвідносин кримських татар і влади Кримської автономії вирішене. Постійно і зараз виникають питання про ненадання землі, заборону будівництва тощо. Кримські татари вдаються до масових акцій протесту, вихо­дять на мітинги, навіть голодують.

У керівництва країни за двадцять років незалежності не було політичної волі виріши­ти це питання.

Не менш трагічною була доля турків-месхетинців. За наказом Сталіна вони були всі виселені до Сибіру і Казахстану на спецпоселення.

Їх також звинуватили у зраді і співпраці з німцями. Після смерті Сталіна месхам дов­гий час відмовляли в дозволі повернутися на батьківщину, навіть, коли спецпоселення перестали існувати. Остаточно вони повернулися на батьківщину тільки під час пере­будови.

Серед переселених народів треба ще згадати чеченців та інгушів, яких за часів Сталі­на теж звинуватили у співпраці з німцями і масово вивозили на спецпоселення. Але після його смерті чеченці та інгуші, на відміну від кримських татар, вільно поверталися за своїм бажанням на батьківщину.

Однак вже сучасна Росія почала війну з Чечнею, коли республіка зажадала відокреми­тися від Росії. Ця війна забрала життя багатьох чеченців і росіян, і в прихованому вигляді продовжується і досі. Ми можемо стверджувати, що сучасна Росія успадкувала імперські комплекси СРСР і царської Росії у своєму ставленні до нацменшин. Взагалі, розпад такої імперії, як СРСР — це надзвичайне геополітичне явище, яке ще не повністю відбулося, і тим більше не повністю осмислене людством.

Кожна незалежна республіка демонструє різний підхід до вирішення проблем з на­цменшинами. В країнах Балтії — Естонії, Латвії виникали питання з російськомовним на­селенням. Його права так чи інакше обмежувалися, але це було недовго і зараз зійшло нанівець.

В Україні, яка є багатонаціональною країною, за радянських часів дискримінація національних меншин була дуже жорстокою. ми вже згадували долю греків, ассірійців, кримських татар, євреїв. Саме в Україні під час окупації німцями було тотальне знищення євреїв. Зазвичай, німці використовували місцевих поліцаїв для відлову і вбивств євреїв, але частина населення переховували євреїв, не зважаючи на те, що ризикували при цьо­му власним життям. В Києві місцем масових розстрілів євреїв став Бабин Яр, в Харкові — тракторний завод. Там знаходяться місця масових поховань євреїв. Тут проходять щоріч­но мітинги в річниці розстрілів.

В Радянському Союзі так само переслідували і ромів.

Їх, навіть, часто не брали до середніх шкіл, мотивуючи це тим, що у них немає прописки.

Зараз в Україні ситуація з дискримінацією на національному ґрунті змінилася на кра­ще. Немає взагалі графи «національність» в паспорті. Тобто держава зробила багато ро­зумних кроків для забезпечення рівноправ’я і толерантності.

Однак це не стосується правоохоронних органів. В українській міліції є таке ганебне явище, як расовий профайлінг. Сутність його в тому, що міліціянти затримують людину за зовнішніми ознаками (дуже поширене висловлювання «лицо кавказской национально­сти»). Привидом для затримання можуть бути тільки ознаки неслов’янської зовнішності, які можуть свідчити, що людина є мігрантом або іноземцем. Більшість іноземних студен­тів, серед яких правозахисні організації проводили моніторинг, скаржилися на постійні затримання їх міліцією, часто з метою вимагання хабара. За часів перебування на посаді міністра внутрішніх справ Ю. Луценка з цим почалися боротися, але після його усунення з посади все почалося знову.

Ситуація з ромами теж не покращилась. По-перше, вони відчувають побутовий ра­сизм, по-друге, їм часто відмовляють в реєстрації, в купівлі землі, в доступі до медичної допомоги і, навіть, у вступі до середніх шкіл та вишів. Безробіття серед ромів — найвище в україні порівняльне з іншими етнічними групами. Громадські організації ромів через свої засоби масової інформації повідомляють про такі випадки і борються разом з право­захисниками з расизмом.

Не можна не сказати про зростання рівня суспільної нетолерантності. На виборах до ВР України, які щойно відбулися, ВО Свобода набрала більше 10% голосів, і відповідно пройшла до парламенту. Більшість голосів їм дали західні регіони, але і в східних облас­тях вони подолали 5%-й бар’єр. Безумовно, це результат настроїв населення проти влади і недовіри до опозиції, і виборців приваблює радикалізм «Свободи, але все ж таки приход у владу націоналістів викликає пересторогу. Тим більшу, що вони раніше мали набагато скромніші результати на виборах. Їх наявно дискримінаційні гасла і популістські поло­ження програми — етнічне представлення у владі, мігрантофобія, повернення смертної кари — не повинні були б розповсюджуватись у справжній демократичній країні.

Післяімперська хвороба ксенофобії буде ще довго вражати країни колишнього СРСР.