Межі застосування обмежень прав

Володимир Яворський

Стаття 18 Європейської конвенції проголошує:

Обмеження, дозволені згідно з цією Конвенцією щодо зазначених прав і свобод, не засто­совуються для інших цілей ніж ті, для яких вони встановлені.

Зауважимо, що аналогічна норма відсутня в Міжнародному пакті про громадянські та політичні права.

У контексті цього видання стаття 18 Конвенції цікава тим, що саме вона може засто­совуватися, коли йде мова про звинувачення держав у порушенні прав і свобод з політич­ною метою.

Історія Радянської України подає багато прикладів політично обумовлених переслі­дувань в 60-ті — 80-ті роки минулого століття, які маскувалися під примусове лікування в психіатричній лікарні психічно хворих, а насправді здорових правозахисників (Леонід Плющ, Микола Плахотнюк та інші) або під сфальсифіковані кримінальні справи — Вяче­слава Чорновола, Миколи Горбаля Василя Овсієнка та інших.

30 жовтня 1979 року УГГ за підписами Оксани Мешко, Ніни Строкатої та Ірини Сеник оприлюднила документ «Ляментація» — про фабрикування кримінальних справ проти дисидентів:

«Брудне звинувачення Горбаля, брутальний арешт його — це нове свідчення того, що по­ра політичних процесів на Україні минає, настає час, коли політв'язнів запроторюють до кримінальних таборів, штучно притягують їх у кримінальних справах. Робиться це, безперечно, для того, щоб збити хвилю протестів проти політичних процесів в СРСР, зменшити кількість політв'язнів у таборах особливо суворого режиму і тим самим ос­лабити їхню єдність, поставити правозахисників у особливо тяжкі умови, звести на­клепи на рух за права людини... А звинувачення в зґвалтуванні зручне ще й тим, що, згід­но зі ст. 70 КПК УРСР, процес про зґвалтування може слухатися за зачиненими дверима, а тому ні рідні, ні друзі підсудного не матимуть навіть формальної можливості бути присутніми на суді. Крім того, це великий козир для пропаганди — дискредитувати та­ким чином українських правозахисників».

Ось уривок з інтерв'ю з Миколою Горбалем:

Я вертаюся додому — і мене тут же б'ють, збивають, і я вже завезений на Лук'янівку, як той, хто хотів згвалтувати. Там різні називаються прізвища, але я хотів би одне уточ­нити, що ті дружинники, випадкові люди, які прибігли її рятувати — це люди, які працю­ють в одній бригаді, тобто вона була бухгалтером в цій будівельній конторі. Це потім я показував суду, що це сплановано було. Не могли люди, які випадково прийшли чергува­ти у народній дружині, разом працювати. Це раз.

По-друге, стаття в мене була друга — за опір. Цієї статті не було, бо я йшов одразу с приводу згвалтування. Мене били ногами, мене отак ось вони кинули і товкли в облич­чя ногами. Все було з кров'ю, все було пухле, розбите обличчя. Я прийшов, коли мене приве­зли на другий день спухлий, домагався лікаря, домагався експертизи. Нічого не робилося, поки не прийде слідчий. Слідчий мені сказав: «Не робіть цього». Я кажу: «Та як не робіть? Мене побили, подивіться, що зі мною зробили, а я, виявляється, винен — я когось хотів згвалтувати.» — «Не робіть цього.» Я таки домігся, що прийшов лікар і зняв експертизу, побої і все це. Через п'ять-шість днів приходить слідчий і показує статтю — що на мене відкрито статтю за опір цим людям. Каже: «Я ж вам казав — не робіть цього? Маєте нову статтю. Не вони вас били, а вони захищались від вас». Так я отримав ще одну стат­тю. Виявляється, що не вони били, а вони захищались від мене, тому я побитий.

За те так зване насильство мені дали п'ять років, за опір — два, але по сукупності ме­тодом поглинання вийшло п'ять.^[352]

Наводимо уривок з інтерв'ю з Василем Овсієнком:

До мене приїхала 18 листопада 1978 року Оксана Яківна Мешко — член Гельсінської гру­пи, з нею Ольга Гейко, Ольга Бабич-Орлова з Житомира. Вона сестра політв'язня Сергія Бабича. Оксана Яківна мала зі мною розмову про те, що нікому працювати в Гельсінській групі. Я погодился працювати в Гельсінській групі — погодились, що я напишу текст про становище цих засланців, а я мав таку інформацію, бо я вів широке листування, і також про становище піднаглядних, таких як я сам.

Я справді такі тексти дуже швидко написав. Але в цей день сталося ось що. Коли ми вийшли на автобусну зупинку, щоб їх відправити вже до Радомиша і далі, то тут про­їхала мимо нас машина ГАЗ-69. Проїхала метрів сто, потім повертається назад, зу­пинилася коло нас: «Кто вы такие, почему вы здесь?» — «Я — Оксана Яківна Мешко, а Ви хто?» — каже ім Оксана, і Ольга теж дістала пашпорта. Вони, значить, запихають нас у машину, нічого не кажучи. «Садитесь, садитесь», нас в сільраду повезли, там обшу­кали, розділили всіх окремо в різних кімнатах, обматюкали, звичайно ж таки. Зокрема, я відмовлявся будь що говорити їм — чого вони зі мною так поводяться? Чого, власне? Ми ж нічого не порушили. Що ми, громадський порядок порушили, чи що? Одне слово, то була історія дуже бридка. Я відмовлявся відповідати. Зрештою, міліціонер схопив мене за комір і попустив у двері. Отака була подія.

Ну, я як джентльмен, бо образили в моїй присутності жінок, 1 грудня 1978 року написав заяву до прокуратури про те, що щодо нас було порушено декілька статей Крімінального Кодексу. Результат виявився досить швидко. Вже 8 грудня, коли я наступного разу при­їхав на відмітку до міліції, то мій наглядач Віктор Славинський, котрий, до речі, був при тому, як нас затримували в селі, з великою радістю повідомив мені, що мене чекають у прокуратурі. Я пішов у прокуратуру, і там мені оголосили про порушення кримінальної справи проти мене за опір працівникам міліції з застосуванням насильства — себто до п'яти років. Я власноручно писав покази, щоб ніяких не було спотворень. Щоправда, мене відпустили додому в цей день.

Я повернувся пізно, ще докінчив у цей вечір писати про Мордовію — я десь там на 46 сторіночок невеличких там написав текст. В основному там було про Василя Сту- са. Дописав ще в цей вечір його і заховав цей текст. Ну, звичайно, з мене в цей день було взято підписку про невиїзд і ясно було, що вже я з цих пазурів не вилизнуся. Я сповістив Оксані Яківні Мешко і Ользі Гейко про те, що така біда наді мною.

Слідство тривало недовго, десь там 2-3 допити. Вони шантажували декількох моїх од­носельчан, щоб вони давали покази, і дехто з них там дещо попідписував, потім на суді вони відмовлялися від того. Але їм достатньо було того, що засвідчив міліціонер. Хоч експертизу тому плащеві, з котрого я ніби то одірвав гудзики, вони зробили аж через 29 днів, коли взяли на огляд того плаща.

Це була комедія. Суд цей був 7 і 8 лютого вже 1979 року, в мене був добрий захисник — Мартиш Сергій Макарович, його порадила Оксана Яківна Мешко. І він на суді пропонував цю справу припинити проти мене за відсутністю складу злочину і події як такої, а по­рушити справу проти так званого потерпілого — того капітана міліції Славинського. Публіки було досить таки багато, на превелике диво, суд був відкритий. На суді був Ігор Кравців, котрий приїхав до мене з Харкова, недавно тільки його випустили з-під нагляду, він зважився до мене приїхати, і я це дуже високо ціную. Приїхала Ліна Борисовна Ту­манова з Москви. Вона мала диктофон і вона записала весь цей процесс. Це з кола Саха­рова. Вона була пізніше заарештована, протримали її декілька місяців, в неї виявилося білокрів'я, її випустили, і вона через місяць померла. Я від неї мав листа одного, на Уралі вже будучи. Так от, цей процесс набув великого розголосу і моє останнє слово було запи­сане і поширене в самвидаві. Воно було досить таке різке. Але мені дали три роки позбав­лення волі, і я зарештований був в залі суду 8 лютого, на другий день суду.^[353]

За радянських часів правовий захист в таких випадках був неможливим. Сьогодні застосування європейських механізмів в окремих випадках політичних переслідувань в країнах-членах Ради Європи може дати позитивні результати. Вивчення практики Єв­ропейського суду з прав людини за статтею 18 Конвенції є дуже важливим для успішного захисту жертв переслідувань за політичними мотивами.

Європейський суд розглянув понад 200 справ щодо можливого порушення статті 18 Конвенції. І лише у трьох визнав її порушення державами: у справі Гусинський проти Росії (заява № 70276/01)^[354], Чеботарь проти Молдови (заява № 35615/06)^[355] та Луценко проти Ук­раїни (заява № 6492/11)^[356].

У інших справах, де суд не знайшов порушення, заявники також стверджували про по­рушення своїх прав разом зі статтею 18 Конвенції. Так, у справі Енгел та інші проти Нідер­ландів^[357] двоє заявників стверджували, що вони були піддані дисциплінарному стягненню за публікації у військовому журналі через їхню діяльність у профспілках, а не, як стверд­жував уряд, з метою запобігання порушення правопорядку в армії.

Стаття 18 не має автономного незалежного значення: вона може бути застосована лише поряд з порушенням якоїсь іншої статті Конвенції чи якогось права, передбачено­го Конвенцією. У такій ситуації Суд не тільки визнає, що відбулося порушення певного права. Він також визначає, з якою метою відбувалося обмеження прав людини, і чи є така мета легітимною.

Наприклад, у трьох вищезазначених справах, де було визнано порушення статті 18 Конвенції, мова йшла про її порушення разом зі статтею 5 Конвенції. Це були випадки, коли суд визнав, що особа була заарештована не з метою кримінального переслідування чи з іншою метою, що є легітимною відповідно до статті 5 Конвенції. При цьому Суд не обов’язково повинен вказувати ці реальні мотиви влади. Проте, як правило, ці причини мають політичний характер у широкому сенсі: позбавлення власності, обмеження мож­ливості висловлювання політичної позиції тощо.

Стаття 18 Конвенції дає захист проти зловживання владою з боку держави чи пору­шення нею презумпції добропорядності дій держави. Так, у справі Камма проти Нідерлан­дів^[358], Комісія зазначила: «Стаття 18, як і стаття 14 Конвенції, не має автономної ролі. Вона може бути застосована тільки у поєднанні з іншою статтею Конвенції. Однак, може бути ситуація, коли є порушення статті 18 у поєднанні з іншою статтею Конвенції, проте немає порушення цієї статті окремо».

Європейський Суд з прав людини встановив достатньо високий стандарт доказуван­ня порушення статті 18 Конвенції.

З однієї сторони, тягар доведення порушення статті 18 повністю лежить на заявнику, оскільки презюмується, що влада обмежує права людини з «добрим наміром» і не злов­живає владою.

З іншої сторони, надані докази мають бути достатньо переконливими.

У справі Енгел та інші проти Нідерландів заявник не зміг довести мотиви влади. Так само як і в справі Хендісайд проти Великобританії^[359] заявник не зміг довести, що кон­фіскація його книжки була зроблена з політичною метою, а не з метою «захисту моралі» дитячої аудиторії.

Також у низці справ Суд через встановлення високого стандарту доказування вирі­шив не розглядати окремо питання порушення статті 18 Конвенції, задовольнившись визнанням заявленого порушення права за іншою статтею.^[360]

Важливо більш докладно розглянути наступні декілька справ, що на сьогодні є одни­ми з найбільш важливих у контексті практики ЄСПЛ щодо статті 18 Конвенції.

Гусинський проти Росії

Володимир Гусинський був головою правління та мажоритарним акціонером медіа холдингу ЗАТ «Медіа-Міст», що серед іншого контролював популярний телеканал «НТВ» в Росії. 15 березня 2000 року проти нього була порушена кримінальна справа за звинува­ченням у шахрайстві. 13 червня 2000 року він був затриманий. 16 червня 2000 року йому було пред’явлено обвинувачення у шахрайстві й випущено під підписку про невиїзд. Під час його арешту до нього звернувся виконуючий обов’язки міністра друку та ЗМІ з про­позицією припинити усі кримінальні обвинувачення Гусинського, якщо він продасть «Медіа-Міст» «Газпрому» по ціні, що буде вказана «Газпром». 20 липня 2000 року була підписана Угода між виконуючим обов'язки міністра та Гусинським щодо продажу медіа компанії в обмін на закриття усіх кримінальних справ та гарантування йому безпеки. 26 липня проти Гусинського були закриті усі кримінальні справи. 21 серпня заявник виї­хав з країни, а після цього медіа холдинг відмовився виконувати підписану угоду, стверд­жуючи, що вона була укладена під примусом. У вересні проти Гусинського були відкриті нові кримінальні справи. У грудні він був затриманий в Іспанії, проте 4 квітня 2011 року іспанський суд відмовив у його екстрадиції до Росії.

Європейський суд у своєму рішенні від 19 травня 2004 року зазначив, що уряд не за­перечив наявності «Липневої угоди». Він також додав:

«76. На думку Суду, призначення таких елементів публічного права як кримінальне про­вадження та взяття під варту в якості запобіжного заходу полягає не в тому, щоб бути частиною стратегії в комерційних угодах. Такі факти, як звернення «Газпрому» до заявника з проханням підписати «Липневу угоду», коли той перебував у слідчому ізо­ляторі, підтвердження такої угоди підписом міністра країни і її подальше виконання державним слідчим, що припинив кримінальну справу, підтверджують припущення, що кримінальне переслідування заявника використовувалося для того, щоб його залякати.

77. Враховуючи ці обставини, Суд не може не прийти до висновку, що обмеження свободи заявника, допустиме пунктом 1 (с) статті 5, було застосовано не тільки з тим, щоб він постав перед компетентними органом на підставі обґрунтованої підозри у вчиненні ним правопорушення, але також і по зовсім іншим причинам.»

Відповідно, Суд визнав порушення статті 18 Конвенції у поєднанні зі статтею 5.

Чеботарь проти Молдови

У 1997 році Михайло Чеботарь був керівником молдовської державної електроенер­гетичної компанії «Молдтранселектро». Ця компанія уклала договори на поставку елект­рики з України до Молдови з українською державною електроенергетичною компанією, українською приватною компанією та молдовською приватною компанією «Оферта Плюс». Зокрема, один з договорів передбачав, що «Оферта Плюс» заплатить українській компанії за електрику в доларах США, а «Молдтранселектро» компенсує це їй у молдовсь­ких леях. «Оферта Плюс» відповідно до договорів сплатило близько 33 млн. доларів США. Проте Міністерство фінансів Молдови відмовилося сплатити частину коштів. У жовтні 1998 року «Оферта Плюс» подала цивільний позов до Мінфіну та «Молдтранселектро» й суди різних інстанцій підтвердили її право на отримання 20 млн. молдовських леїв. 7 лю­того 2001 року Верховний суд Молдови відхилив апеляцію Мінфіну. У квітні 2004 року «Оферта Плюс» подала скаргу щодо невиконання рішення суду. Мінфін запросив допомо­гу Генеральної прокуратури Молдови, котра 19 жовтня 2004 року порушила кримінальну справу. 10 лютого 2005 року Верховний суд переглянув своє рішення на користь Мінфіну. 25 жовтня 2005 року кримінальна справа була закрита. У 2006 році «Оферта Плюс» пода­ла заяву до Європейського суду з прав людини. Після цього, 26 квітня 2006 року, кримі­нальна справа була знову відкрита, а 9 серпня 2006 року Чеботарь став підозрюваним за те, що написав листа до Мінфіну 25 березня 1998 року з проханням випустити державні облігації для покриття боргу перед «Оферта Плюс» за спожиту електроенергію. Дирек­тору «Оферта Плюс» були пред'явлені аналогічні звинувачення. Того ж дня вони були за­арештовані на 10 днів. За словами Чеботаря, до арешту слідчий дав йому зрозуміти, що його арешт та звільнення залежать від того, чи погодиться він дати необхідні свідчення.

Чеботарь був під вартою до 19 листопада 2006 року, після чого був звільнений під заставу. 27 червня 2007 року Чеботарь був виправданий судом.

Європейський суд звернув увагу, що метою попереднього затримання є подальше роз­слідування кримінальної справи, котре повинно підтвердити чи розвіяти підозри, що є під­ставою для арешту. Проте вимога обґрунтованої підозри є важливим елементом гарантії від свавільного арешту. Того факту, що підозри є добросовісними, не достатньо. Слова «обґрун­тована підозра» означають наявність фактів чи інформації, котрі могли би переконати сто­роннього об’єктивного спостерігача, що особа, можливо, вчинила злочин. Суд підкреслив у зв’язку з цим, що за відсутності розумної підозри особа не може бути затримана з метою примусити її дати свідчення чи виявлення фактів, котрі можуть обґрунтувати підозру.

Суд визнав, що тримання Чеботаря під вартою з 9 серпня по 19 листопада 2006 року не ґрунтувалося на розумній підозрі у вчиненні ним злочину, оскільки це суперечило ви­сновкам судів цивільної юрисдикції. Тобто, не було ніяких підстав для його арешту та три­мання під вартою. Беручи до уваги винесене раніше Європейським судом з прав людини рішення у справі Оферта Плюс проти Молдови^{[361] [362] від 19 грудня 2006 року, Суд зазначив, що реальною метою кримінального розслідування, а також арешту Чеботаря та його три­мання під вартою, було чинення тиску на нього з метою припинення розгляду справи в Європейському суді з прав людини. Тому Суд вважав, що обмеження права заявника на свободу переслідувало інші цілі, ніж передбачені статтею 5 §1 (с).}

Ходорковський проти Росії¹¹

Михайло Ходорковський до його арешту був одним із найбільш заможних людей Росії. Він володів компанією ЮКОС та іншими великим підприємствами. На початку 2003 року він оголосив, що підтримає фінансово у великих розмірах опозиційні політичні партії «Яб­луко» та «Союз правих сил». Він також робив низку заяв, що критикували антидемокра­тичну політику уряду. Ходорковський заснував неприбуткову Фундацію Відкрита Росія, що фінансувала різноманітні проекти в країні.

Він був затриманий й перебував під вартою з 25 жовтня 2003 року до 31 травня 2005 року, до моменту коли вирок у його справі набув чинності. Його звинувачували у низці економічних злочинів: шахрайстві, ухиленні від сплати податків та інших. Розглядаючи цю справу, Європейський суд визнав порушення декількох аспектів статті 3 та 5 Конвенції, а та­кож окремо розглядав питання щодо можливого порушення статті 18 Конвенції у поєднанні зі статтею 5. Заявник стверджував, що причинами його тримання під вартою, було досяг­нення політичних цілей та заволодіння майном його компанії. У зв’язку з цим Суд зазначив:

«255. Суд повторює, що вся структура Конвенції лежить на загальному припущенні, що державні органи в державах-членах діють сумлінно. Дійсно, будь-яка державна політика або окремі заходи можуть мати «приховані цілі», і презумпція сумлін­ності є спростовною. Однак, заявник, стверджуючи, що його права і свободи були обмежені з неправильною метою повинні переконливо довести, що реальною ме­тою влади було не те ж саме, що вона проголосила (чи яку можна логічно вивести з контексту її дій). Простої підозри, що влада використала свої повноваження для деяких інших цілей, окрім тих, які визначені Конвенцією, не достатньо, щоб довес­ти, що стаття 18 була порушена.

256. Коли зроблено заяву про порушення статті 18, Суд застосовує дуже суворий стандарт доказування, як наслідок, є лише декілька справ, де було визнано пору­шення цих положень Конвенції...Суд зауважує, що немає нічого у практиці Суду на підтримку заяви заявника, що коли встановлений неправильний мотив у справі, то тягар доказування переходить до держави-відповідача. Суд вважає, що тягар доказування в таких умовах повинен лежати на заявнику.

257. У даному випадку заявник посилався на різні джерела, які підтверджують його твердження про «неправильний мотив». По-перше, він запропонував суду розгляну­ти факти, пов'язані з його бізнесом і політичною діяльністю, а також основні на­прямки політики, прийнятої адміністрацією президента у відповідний час. Дійсно, ці факти не можуть бути проігноровані. Зокрема, Суд визнає, що заявник мав полі­тичні амбіції, які за загальним визнанням, пішли врозріз з основною лінією адмініст­рації, що заявник, як багатий і впливовий чоловік, може стати серйозним політич­ним гравцем і вже підтримував опозиційні партії, і що це була державна компанія, яка отримала найбільшу вигоду від роззброєння промислової імперії заявника.

258. З іншого боку, будь-яка особа в положенні заявника могла б зробити подібні звинувачення. В дійсності, це було б неможливо переслідувати підозрюваного з профілем заявника без далекосяжних політичних наслідків. Той факт, що полі­тичні опоненти підозрюваного або бізнес-конкуренти можуть прямо або побіч­но скористатися з його перебування у в'язниці, не повинен перешкоджати владі здійснювати кримінальне переслідування такої людини, якщо існують серйозні звинувачення проти нього. Іншими словами, високий політичний статус не дає імунітету. Суд переконаний, що звинувачення проти заявника мали «обґрунтова­ну підозру» у значенні статті 5 §1 (с) Конвенції.

259. Тим не менш, поєднання зазначених вище факторів переконало багато людей в то­му, що переслідування заявника було викликано бажанням прибрати його з політич­ної сцени, і, в той же час, привласнити його багатства. Заявник велику вагу надає цим заявам: зокрема, він посилається на резолюції політичних інституцій, неурядо­вих організацій, заяви різних публічних фігур і т.д. Суд взяв до відома ці думки. Слід, однак, нагадати, що політичний процес і судовий процес принципово різні. Це часто набагато простіше для політиків зайняти тверду позицію, ніж для суддів, оскільки суддя повинен засновувати своє рішення тільки на доказах в юридичному сенсі.

260. Нарешті, суд звертається до висновків низки процесів у європейських судах, пов'язаних із колишніми керівниками ЮКОСу і активів ЮКОСу. Ці висновки, напев­но, є найсильнішим аргументом на користь скарги заявника відповідно до статті 18 Конвенції. Тим не менш, докази та правові аргументи перед тими судами могли відрізнятися від тих, що були розглянуті в цій справі. Що ще більш важливо, припу­скаючи, що всі суди мали ті ж докази й аргументи перед ними, Суд повторює, що йо­го власний стандарт доказування, що застосовується до статті 18, дуже високий і може відрізнятись від того, що застосовується на місцевому рівні. Суд визнає, що справа заявника може викликати певні підозри щодо реальних намірів влади, і що ця підозра може бути достатньою для національних судів для відмови у екстрадиції, відмови від правової допомоги, видання судових заборон проти російського уряду, ви­рішувати питання щодо компенсації і т.д. Однак, цього не достатньо для цього Су­ду, щоби дійти висновку, що увесь правовий механізм держави-відповідача в даному випадку від самого початку був неправильно використаний, що від початку і до кін­ця органи влади діяли недобросовісно та з кричущою неповагою до Конвенції. Це ду-

же серйозне звинувачення, що вимагає неспростовних і прямих доказів. Таких до­казів, на відміну від справи Гусинського, що була цитована вище, немає в цій справі.»

За таких обставин, Європейський суд не знайшов порушення статті 18 в цьому випадку.

Нафтова компанія ЮКОС проти Росії^[363]

Нафтова компанія ЮКОС була відкритим акціонерним товариством, домінуючим влас­ником якої був М. Ходорковський. У грудні 2003 року після перевірки податкової інспекції до компанії були висунуті серйозні звинувачення у несплаті податків за 2000 рік, а пізніше й за наступні три роки. Компанія мала сплатити у результаті приблизно 2 888 227 669 євро. У результаті судового процесу, що тривав у 2004 році ця сума була незначно зменшена до 2 814 667 452 євро. Пізніше компанії, а також іншим її дочірнім компаніям були висунуті різні звинувачення в ухиленні від оподаткування. Пізніше майно компанії та її дочірні компанії значною мірою були конфісковані державою в рахунок податкових боргів, а піз­ніше компанію ЮКОС оголосили банкрутом, оскільки вона не змогла виплаттии борги своїм кредиторам.

Компанія стверджувала, що численні судові процеси проти неї були ініційовані з ме­тою знищити компанію та заволодіти її майном. Оцінюючи цю заяву, Суд зазначив, що для того, щоби зробити державу-відповідача винною відповідно до статті 18 Конвенції необ­хідно, щоби заявник надав беззаперечні та прямі докази на підтримку своїх звинувачень. Суд також вказав, що відхилив заяву заявника, що борги компанії виникли внаслідок не- передбачуваного, незаконного та свавільного тлумачення національного законодавства. У світлі висновків по цій справі Суд додав, що далі розглядатиме справу з огляду на припу­щення про те, що борги компанії виникли з-за легітимних дій держави-відповідача, а тому залишив тягар доказу щодо порушення статті 18 на заявнику. Далі Суд продовжив:

«...це правда, що ця справа привернула велику увагу громадськості і що багато різного роду коментарів було надано у зв'язку із цим з боку різних інституцій та особистос­тей. Проте залишається фактом, що ці заяви були зроблені відповідно до їхнього кон­тексту і що вони самі по собі мають незначне доказове значення для цілей статті 18 Конвенції. Окрім тих висновків, що Суд зробив раніше, Суд не знайшов жодних свідчень, що мали далекосяжне значення, чи недоліків процесу проти заявника, котрі могли би привести до висновку про порушення статті 18 Конвенції щодо заяви заявника про те, що держава зловживала цим процесом з метою зруйнувати компанію та набути кон­троль над її власністю.»

Тому Суд не знайшов порушення статті 18 Конвенції у поєднанні зі статтею 1 Прото­колу № 1 Конвенції.

Луценко проти України

Юрій Луценко є відомим в Україні політиком. Певний час він був Міністром внутріш­ніх справ. Безпосередньо перед арештом він очолював опозиційну політичну партію «На­родна самооборона».

5 листопада 2010 року проти Луценко було висунуто обвинувачення у перевищенні службових повноважень в період з грудня 2007 року по січень 2010 року, колу він був на посаді Міністра внутрішніх справ. У грудні до цієї справи була приєднана ще одна за ін­шим епізодом. 26 грудня 2010 року Луценко був арештований і перебував під вартою за різними рішеннями судів до 27 лютого 2012 року, коли суд визнав його винним у вчинен­ні злочину й засудив до 4 років позбавлення волі із конфіскацією майна.

Європейський суд з прав людини визнав, що арешт Луценко був зроблений з іншою метою, ніж встановлено статтею 5 §1 Конвенції, а відповідно, всупереч її вимогам. Також він визнав, що його подальше тримання під вартою порушувало вимоги статті 5 §1 Кон­венції. Крім цього, було визнано порушення статтей 5 §2, 5 §3 та 5 §4 Конвенції щодо різ­них аспектів.

Луценко самостійно не скаржився щодо порушення статті 18 Конвенції, проте зробив загальну заяву, що процес проти нього та його арешт були використані з метою усуну­ти його з політичного життя та усунути від участі у наступних парламентських виборах. Суд самостійно вирішив розглядати цю скаргу в аспекті порушення статті 18 Конвенції в поєднанні зі статтею 5 Конвенції.

Оцінюючи ці звинувачення, Суд повторив, що тільки підозри в тому, що держава ви­користала свою владу для інших цілей, ніж це визначено Конвенцією, недостатньо для доведення порушення статті 18 Конвенції. І заявник повинен переконливо показати ре­альну мету держави, що є відмінною від проголошеної. Далі Суд зауважив:

«108....коли мова йде про політичні чи інші приховані мотиви у контексті кримі­нального переслідування, то дуже складно відокремити попереднє ув'язнення від кримінального переслідування в межах якого таке тримання під вартою було здійснено відповідно до наказу. Однак, обставини цієї справи наводять на думку про те, що затримання та тримання під вартою заявника, що відбулися після завершення розслідування справи проти нього, мали свої помітні особливості, котрі дозволяють Суду розібратися в цьому питанні окремо від більш загального контексту політично вмотивованого переслідування лідера опозиції. У цій справі Суд вже встановив, що підстави, використані владою для позбавлення свободи за­явника, були не тільки несумісними з вимогами статті 5 §1 Конвенції, але також суперечать духу Конвенції (дивіться параграфи 66-73 вище). У цьому контексті Суд зазначає, що особа заявника, що є одним із лідерів опозиції у спілкуванні зі ЗМІ, явно привертала велику увагу громадськості. Також є прийнятним те, що, будучи звинуваченим у перевищенні владних повноважень, він мав право відповіді на ці звинувачення у ЗМІ. Слідчі органи, шукаючи можливості арешту заявника, чітко вказали однією з причин для його арешту спілкування зі ЗМІ й звинуватили його у спотворенні громадської думки щодо вчинених ним злочинів, дискредитації проку­ратури та впливу на майбутній судовий процес з метою уникнути кримінальної відповідальності (дивіться параграф 26 вище).

109. На думку Суду, таке обґрунтування органами слідства чітко демонструє їхню спробу покарати заявника за публічну незгоду із обвинуваченням заявника та за­хистом своєї невинуватості, що він мав право робити. За таких обставин, Суд не може не визнати, що обмеження свободи заявника, дозволене статтею 5 §1 (c) Конвенції, було застосовано не тільки з метою допровадження його до компетент­ного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні ним правопо­рушення, але й з іншою метою.»

Тому Суд визнав порушення статті 18 Конвенції у поєднанні зі статтею 5 §1.

МОЖЛИВІ НАСЛІДКИ ВИЗНАННЯ ЄСПЛ ПОРУШЕНЬ ПРАВ ЛЮДИНИ

Визначення порушення статті 18 Конвенції прямо не тягне особливих наслідків. Однак, очевидно, що в такій справі різко засуджуються дії держави, спрямовані проти принципів і духу Конвенції про захист прав людини. Таке явище залишається достатньо рідким.

Видається, що визнання порушення права людини з політичною метою у вузькому юридичному сенсі, з очевидністю відкриває шлях для визнання такої справи політичною у більш широкому сенсі. Оскільки для оцінки такої справи у юридичному сенсі застосо­вується такий надзвичайно високий стандарт доведення, що не залишає жодних сумнівів у реальних мотивах держави.

Як і у випадку порушення будь-якого права відповідно до статті 46 Конвенції про за­хист прав людини держава зобов’язана вжити заходів для відновлення прав особи та по- можливості повернення її в ситуацію до порушення її прав. За загальним правилом, дер­жава не тільки повинна сплатити визначену Судом компенсацію, але й визначити, якими діями вона буде відновлювати права заявника. Проте у певних виняткових обставинах з метою допомогти державі виконати свої обов’язки відповідно до статті 46 Конвенції Суд може визначити певне коло заходів, з яких держава може визначити, що потрібно зроби­ти. Проте коли насправді не існує інших варіантів, то Суд може визначити лише один мож­ливий спосіб виконання рішення Суду.

Так, у справі Фатуллаєв проти Азербайджану^{[364] [365] Європейський суд з прав людини, знай­шовши порушення статті 10 Конвенції, визнав, що дії заявника за будь-яких обставин не можуть становити злочину, а тому постановив, що він має бути негайно звільнений. В ін­шому випадку, в справі Салов проти України, після визнання Судом порушення статті 10 Конвенції щодо заявника, Верховний суд України переглянув вирок і повністю виправдав заявника, хоча Європейський суд не зазначав конкретного способу виконання цього рі­шення.}

У випадку ж порушення права на справедливий суд, як правило, мова буде йти про повний перегляд всієї справи із самого початку з урахуванням рішення Суду. Так, у відомій справі Аббасов проти Азербайджану¹¹ Суд визнав, що проведення нового судового слухан­ня з урахуванням порушених прав заявника становитиме достатні заходи для відновлен­ня прав заявника.