Поняття та види адміністративно-правових засобів протидії дискримінації осіб з інвалідністю

Попередження та боротьба з дискримінаційними проявами щодо осіб з інвалідністю є одним із ключових спрямувань державної політики у сфері реалізації та захисту прав, свобод і законних інтересів вказаної категорії громадян.

На рахунок піднятого питання Г. О. Христова вказує, що позитивні дії мають залишатися припустимими у парадигмі рівноправності осіб тимчасовими винятковими заходами, які застосовуються державою чи під її контролем для досягнення конкретної мети у певних сферах суспільного життя. У той же час, запровадження останніх не може вважатися позитивним обов’язком держави, невиконання якого передбачає можливість судового оскарження. Адже покладання на державу позитивних обов’язків щодо політики недискримінації може виявитися на практиці непродуктивним та зумовити зворотній ефект, у тому числі, поглиблення традиційних ролей та стереотипів замість утвердження суспільства рівних можливостей [37, с. 19].

Негативний обов’язок держави щодо недопущення дискримінації за будь-якою ознакою передбачає законодавчу вимогу не піддавати громадян дискримінації у ході прийняття управлінських рішень, реалізації правозастосовної та інших видів діяльності уповноважених представників державної влади та органів місцевого самоврядування.

З урахуванням вищевикладеного постає необхідність з’ясування напрямів реалізації державних зобов’язань позитивного та негативного характеру щодо протидії дискримінації осіб з інвалідністю, зважаючи на специфіку застосування сукупності саме відповідних адміністративно- правових засобів. У результаті чого можливим стане розширення розуміння владно-управлінської та розпорядчої діяльності, насамперед органів виконавчої влади, спрямованої на забезпечення ефективного функціонування окремих складових правозахисного механізму у нашій країні.

Поняття «засіб» розтлумачується приблизно однаково у різноманітній словниковій та довідниковій літературі, зокрема, як певна спеціальна дія, що дає можливість здійснити що-небуть, досягти чогось; спосіб досягнення певного результату; те, що служить знаряддям у якійсь-небуть дії, справі [3, с. 420]. Отже, під засобами у загальному розумінні слід розуміти сукупність спеціальних дій, спрямованих на досягнення конкретної поставленої цілі.

У сфері юриспруденції характеристика сутності та реалізації різних правових (юридичних) засобів становить науковий інтерес до сих пір, незважаючи на відносну розробленість окресленої тематики. Загальний рівень дослідження представляють вітчизняні та зарубіжні вчені, які займаються проблемами розвитку теорії держави та права, серед яких Л. В. Авраменко, М. І. Козюбра, О. В. Петришин, С. П. Погребняк, П. М. Рабінович, Є. Б. Ручкін, О. Ф. Скакун, В. Д. Ткаченка, М. В. Цвік та ін.

Разом із тим, С. С. Алексєєв одним із перших у пострадянський період розробив фундаментальну основу змісту правових засобів, під якими запропоновано розуміти субстанціональні правові явища, що об’єктивувалися у фіксовані властивості, дозволяючи реалізувати потенціал права.

Активно підтримуючи погляди К. В. Шундикова, М. Л. Бєлкін зауважує, що правові засоби є найважливішими дієвими частинами права, до яких слід віднести: юридичні норми, правовий статус суб’єктів публічного та приватного права, правозастосовні акти, публічні та цивільні договори, заходи заохочення, покарання, або заборони, а також інші інститути, які відіграють роль регуляторів суспільних відносин [39, с. 2].

У розвинених правових системах юридичні засоби втілюються по різному, однак традиційно склалося наступні три рівнів: 1) базові правові засоби - складові елементи механізму правового регулювання, зокрема, юридичні норми, суб’єктивні юридичні права і обов’язки тощо; 2) правові форми, переважно нормативно виражені у вигляді правових інститутів - окремих юридичних режимів або сукупності взаємопов’язаних правових режимів, що є дієвими формами рішення соціально значимих проблем на загальному чи індивідуальному рівні; 3) певні юридичні засоби, що перебувають безпосередньо в оперативному розпорядженні тих або інших суб’єктів публічної влади [38, с. 217-223]. Таким чином, юридичні засоби є складними багатогранними правовими інститутами, які охоплюють основні ланки суспільного управління, направляють, розвивають та забезпечують абсолютну більшість відносин, які склалися у соціумі, за допомогою законодавчо закріпленого правового інструментарію.

Юридичне закріплення та реалізація правових засобів з боку публічних інституцій має сенс лише за подальшого їх включення у тій чи іншій формі до механізму правового регулювання суспільних відносин. На рахунок цього слід підкреслити, що у загальній теорії права правове регулювання розглядається приблизно однаково серед різних авторів, однак незмінним залишається основа такого дієвого впливу - використання сукупності відповідних правових засобів, а саме: здійснюваний за допомогою юридичних засобів процес упорядкування суспільних відносин з метою забезпечення певної сукупності соціальних інтересів, які вимагають правового гарантування [40, с.

З точки зору державного управління правове регулювання А. Ю. Васіна розглядає як системне представлення вимог держави, які необхідні для впорядкування суспільної життєдіяльності й повинні бути соціально обумовленими, обґрунтованими, практично втіленими у життя. Зазначене реалізується за допомогою діяльності уповноважених органів державної влади щодо забезпечення впливу на суспільні процеси шляхом встановлення обов’язкових для виконання юридичних норм чи правил поведінки суб’єктів права, дотримання яких забезпечується можливостями громадської думки і застосуванням владної сили держави [5, с. 555].

На доречну думку Є. Б. Ручкіна та В. Д. Ткаченка, правове регулювання має низку специфічних властивостей, непритаманних іншим видам соціального регулювання, зокрема: державна забезпеченість - встановлення органами влади переважної більшості діючих у суспільстві юридичних приписів, здійснює контроль за своєчасним виконанням норм права та ін.; загальність - охоплення більшості питань, що визначаються правом, усіх членів на всій території відповідної держави; єдність та моністичність - неможливість одночасного функціонування у суспільстві одразу декількох не узгоджених поміж собою систем правової регуляції; формалізованість - урахування при реалізації правових норм тільки тих соціальних фактів, що передбачені у праві; системність - узгодженість дії та взаємна підтримка залучених до нього правових явищ; результативність - підвищена ступінь реалізації правових приписів, відносній нечисленності випадків відхилення від встановленого правового порядку [40, с. 208-211]. Саме результативність правового регулювання С. П. Погребняк визначає ключовим фактором встановлення доцільності подальшого використання певних юридичних засобів [42, с.

В окремих аспектах маємо лише частково погодитися із попереднім автором на рахунок фактичної ідентичності понять «ефективність» та «результативність». На наш погляд, зазначеними термінами можна послуговуватися паралельно, однак ефективність є більш широкою у розумінні, включаючи до себе досягнення відповідних результатів. Отже, правове регулювання має носити насамперед ефективних характер, тобто досягати окреслених державою результатів із об’єктивним використанням відповідних фінансових, людських та інших ресурсів. У той же час, уповноважені органи влади зобов’язанні попередньо проводити ґрунтовну організаційно-аналітичну роботу з метою вибору найбільш дієвого та достатнього правового інструментарію у кожній конкретній життєвій ситуації.

П. М. Рабінович наголошує на обов’язкових і факультативних стадіях правового регулювання. Основні етапи владного впливу передбачають наступне: моделювання або регламентування суспільних відносин, що включає загальне програмування юридичних прав та обов’язків органів публічної влади, їх посадових і службових осіб, громадян, підприємств, установ, організацій різної форми власності, а також інших учасників відповідних правовідносин; виникнення суб’єктивних юридичних прав і обов’язків у суб’єктів публічного та приватного права; реалізація суб’єктивних юридичних прав та обов’язків учасниками суспільних правовідносин. До похідних етапів владного впливу на поведінку суб’єктів суспільних правовідносин відноситься офіційне тлумачення правової норми, а також застосування правових норм [41, с. 166].

У цілому М. І. Козюбра погоджується із пропонованою характеристикою стадій правового регулювання, однак наводить також власні роздуми на рахунок цього. Підкреслено, що вітчизняна правова система акцентована на закріплення об’єктивного права через нормотворчу діяльність, реалізовану публічною владою на основі виконання завдання щодо адміністрування правової системи. Також автор виділяє лише одну факультативну стадію правового регулювання - застосування правових норм [42, с.

Правове регулювання із застосуванням норм адміністративного права має низку особливостей та відмінностей, що зумовлює специфіку реалізації відповідних адміністративно-правових відносин у суспільстві. Ю. П. Битяк, В. В. Богуцький, В. В. Зуй та переважна більшість інших науковців - адміністративістів наголошують на тому, що у зазначених правовідносинах одна із сторін вправі вимагати від другої сторони поведінки, передбаченої нормами адміністративного законодавства, в інакшому ж випадку - тягне за собою юридичну відповідальність. За таких умов адміністративно -правові норми передбачають у загальній формі умови виникнення адміністративно- правових відносин, будучи їх основою [43, с. 57].

З урахуванням зазначеного, особливостями адміністративно-правових відносин є наступні: юридичні права і обов’язки пов’язані із практичним здійсненням їх учасниками державного управління, а тому потребують для свого задоволення відповідних дій виконавчо-розпорядчого характеру; обов’язковим учасником правовідносин є суб’єкт наділений повноваженнями державно-владного характеру, який здійснює виконавчу та розпорядчу діяльність; органи виконавчої влади виступають від імені держави, а тому їх приписи обов’язкові для інших учасників відносин незалежно від їх згоди; спори між сторонами адміністративно-правових відносин, вирішуються в адміністративному порядку або у судовому порядку; метод влади та підпорядкування не завжди є привалюючим, оскільки ці відносини можуть також реалізуватися на засадах рівності сторін; порушення однією із сторін вимог адміністративно-правової норми тягне за собою юридичну відповідальність [43, с. 59-60].

Колектив авторів, у тому числі С. М. Алфьоров, С. В. Ващенко, М. М. Долгополова, А. П. Купін зауважують, що адміністративно-правові відносини - різновид юридичних відносин, які виникають на основі адміністративно-правових норм, формально закріплених у правових актах, вони виявляють себе переважно у вигляді відносин праворегулятивних і правоохоронних, мають організаційний та виконавчо-розпорядчий характер, захищені державним примусом. Крім того, запропоновано класифікацію таких правовідносин за різними критеріями, серед яких звернемо увагу на деяких із них. Зокрема, за адміністративно-правовим статусом суб’єктів, що беруть участь у правовідносинах вони поділяються на наступні: між вищими і нижчими суб’єктами державного управління; між не підпорядкованими суб’єктами управління; між органами державного управління і підпорядкованими юридичними особами; між органами державного управління і не підпорядкованими юридичними особами; між органами державного управління і структурами місцевого самоврядування; між органами державного управління й об’єднаннями громадян; між органами державного управління і громадянами [44, с. 17-18].

Поступова зміна парадигми адміністративного права протягом останній двох десятиліть значно вплинула на теоретико -правові та практичні напрями реалізації аналізованої тематики. Ще у кінці минулого століття провідні вітчизняні науковці, серед яких В. Б. Авер’янов, О. Ф. Андрійко [45], В. Л. Коваленко, В. Ф. Погорілко, А. О. Селіванов, В. В. Цвєтков [46], Ю. С. Шемшученко та ін., розглядали та намагатися вирішувати нагальні проблеми розвитку адміністративного права. Таким чином, сьогодні на стикові старих радянських і нових європейських підходів у

адміністративному праві відбуваються якісно нові зміни взаємозв’язку державної влади та суспільства.

Незважаючи на окреслений позитив, дані зміни вносять певну плутанину та невизначеність щодо подальших фундаментальних кроків у сфері дослідження та вдосконалення засад діяльності державних інституцій. У зв’язку із чим піддається видозміненню й понятійно -категоріальний апарат, у тому числі такі базові категорії як державне управління тощо. Поряд із ним впроваджується відносно новий термін «публічне адміністрування», який поки що використовується лише на теоретичному рівні, у вітчизняних нормативно-правових актах він фактично не вживається.

На рахунок таких трансформацій В. М. Бевзенко та Р. С. Мельник зауважують, що необхідність заміни терміну «управління» категорією «адміністрування» пов’язана із зміною призначення адміністративного права, яке дедалі формується виходячи з так званої «людиноцентристської ідеології». Авторами не сформульовано поняття «публічне адміністрування», а лише наведено основні його форми: втручальне публічне адміністрування - пов’язане з обмеженням прав, свобод фізичної та юридичної особи, що дістає вияв у покладанні на них обов’язків або обтяжень; сприяюче публічне адміністрування - сприяння фізичним і юридичним особам у реалізації наданих їм прав, свобод, що пов’язується з наданням суб’єктами влади

послуг, дозволів, пільг, довідок тощо; забезпечувальне публічне адміністрування - пов’язане зі створенням нормальних умов існування суб’єктів приватного права і відповідно спрямовується на вирішення питань, пов’язаних із забезпеченням населення водою, електрикою, газом; наданням інформаційних, освітніх послуг тощо; розбудова об’єктів транспортної та інженерно-транспортної інфраструктури; створення належних умов

функціонування юридичних осіб тощо [47, с. 39-44].

Вищевикладене накладає відбиток на засобах адміністративно - правового регулювання, під якими Є. М. Єщук пропонує розуміти специфічні прийоми регулювання суспільних відносин, які визначаються характером припису, зафіксованого в адміністративно-правовій нормі, та способами впливу на поведінку осіб. Загальноприйнятим є наступні види таких правових засобів: а) надання прав уповноваження чи дозволу - надання права на активні дії суб’єкту адміністративного права; б) зобов’язання - припис суб’єкту адміністративного права виконувати певні активні дії; в) заборона - покладання на суб’єкта адміністративного права зобов’язання утримуватися від заборонених дій, зобов’язання пасивно поводитись у передбачених законом випадках; г) застосування заходів адміністративного примусу. Водночас підтримуємо позицію автора, що терміни «спосіб», «засіб», «метод» близькі за змістом і значною мірою збігаються, однак їм притаманні як спільні, так і відмінні риси. Спільним є те, що вони характеризують діяльність, яка дає можливість здійснити щось, досягти чогось. Відмінні риси лежать у площині числової форми: «засіб» визначає одиничну дію; «спосіб» може проявлятись як в одиничній, так і в множинній діях; тоді як найбільш загальною категорією є «метод». Таким чином, метод, спосіб і засіб адміністративно-правового регулювання можуть

співвідноситись як ціле і частини [48, с. 207].

У контексті забезпечення та захисту прав і основоположних свобод особи І. Л. Бородін зауважує, що під адміністративно-правовими способами слід розуміти врегульовану адміністративно -правовими нормами діяльність уповноважених органів або їх посадових осіб у сфері державного управління, спрямовану на адекватне, вірне розуміння та застосування діючого законодавства. За змістом та об’ємом воно охоплюють суспільні відносини в різних сферах життєдіяльності держави та суспільства, а особливість реалізації зумовлено процесами виконавчо-розпорядчої діяльності органів держави. Отже, наділяючись відповідними повноваження, встановленими адміністративним законодавством, публічна влада зобов’язана дотримуватися законів, забезпечувати права і свободи громадян, тощо. За таких умов фізичні особи виступають повноправними суб’єкти аналізованих правовідносин. У той же час, здійснювати юридично значимі дії і приймати рішення у сфері захисту прав і свобод громадян повинні уповноважені органи в адміністративно-правовому порядку [49, с. 88-89].

Опираючись на конституційне положення ч. 4, 5 ст. 55 Конституції України, що кожній особі на території нашої країни гарантується з боку органів влади застосування всіх національних засобів юридичного захисту з метою забезпечення прав, свобод і законних інтересів людини і громадянина,

О. Л. Соколенко підкреслює, що відповідні адміністративно -правові засоби є основними елементами механізму адміністративного захисту прав особи. Даний механізм передбачає дві основні форми захисту: по -перше, безпосереднє звернення громадян за захистом своїх порушених, оспорюваних або невизнаних прав, свобод, законних інтересів до уповноважених органів державної влади або інших відповідних інституцій, і реалізації ними функцій та повноважень у сфері забезпечення захисту суб’єктивних прав; по-друге, ініційована у межах власних повноважень правоохоронними і правозахисними державними органами діяльність з метою виявлення та припинення порушень прав, свобод і законних інтересів людини і громадянина [50, с. 87-90].

На думку В. Т. Комзюк, застосування адміністративно-правових засобів перебуває в органічному взаємозв’язку із забезпеченням належного порядку в сфері державного управління. Значення, цілеспрямованість, особливості змісту і порядок їх застосування закріплені адміністративним законодавством, а свій розвиток і деталізацію вони отримують у відомчих нормативних актах і рішеннях місцевих органів публічної влади. Під час використання адміністративно-правових засобів забезпечується законність, що гарантується його всебічною урегульованістю, встановленням систематичного контролю за реалізацією заходів адміністративного впливу, можливістю оскарження, а також іншими способами, закріпленими вітчизняним законодавством [51, с. 46-47].

Виходячи з вищевикладеного, слід зробити висновок, що адміністративно-правовими засобами захисту прав, свобод і законних інтерсів людини та громадянина є врегульований нормами вітчизняного законодавства адміністративно-правовий інструментарій, порядок та процедури його застосування у нормотворчій та правозастосовній діяльності уповноважених органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх службових і посадових осіб з метою реалізації та захисту прав, свобод і законних інтерсів особи. До основних характеристик даних засобів відносяться наступні:

а) суб’єктами застосування завжди є органи публічної влади;

б) реалізуються в адміністративно-правовому порядку;

в) переслідують мету забезпечення реалізації та захисту прав і основоположних свобод людини і громадянина.

З урахуванням предмету нашого дисертаційного дослідження, основний інтерес становить один видів аналізованих правових засобів - адміністративно-правові засоби протидії правопорушенням у сфері реалізації та захисту прав і свобод осіб з інвалідністю. А. Т. Комзюк вказує, що протидія полягає в активній діяльності уповноважених органів публічної влади, що направлена на попередження, припинення існуючого правопорушення та притягнення винних осіб до юридичної відповідальності. Адміністративно-правові засоби протидії становлять примусові засоби, що застосовуються на підставі та в порядку, передбаченому нормами адміністративного права. Таким чином, адміністративно-правові засоби протидії правопорушенням - сукупність установлених адміністративним законодавством прийомів і способів, за допомогою яких уповноважені державні органи впливають на суспільні відносини у відповідній сфері шляхом застосування примусових заходів впливу морального, майнового, організаційного та особистісного характеру у випадках вчинення або загрози вчинення особами правопорушення, з метою попередження та припинення порушень загальнообов’язкових правил, притягнення винних до відповідальності [52].

О. О. Леонідова цілковито поділяє таку позицію зауважуючи, що адміністративно-правові засоби протидії правопорушенням у своїй сукупності є одним із ефективних структурних елементів охоронної функції держави, спрямованої на формування і розвиток суспільних відносин у різноманітних галузях на розгалуженій нормативній базі [53, с. 448-450].

Із зазначеного випливає, що адміністративно -правові засоби протидії дискримінації, як одного із видів порушення прав і свобод особи, передбачають застосування компетентними органами державної влади адміністративного примусу, які вітчизняні науковці називають по різному: «адміністративно-правові засоби примусу», «адміністративно-примусі

заходи» та ін. Окреслена проблематика за останні півтора десятиліття досліджувалася на фундаментальному рівні багатьма провідними вченими у галузі адміністративного права, серед яких Ю. П. Битяк, В. В. Галунько, Т. О. Коломоєць, В. К. Колпаков, А. Т. Комзюк, О. В. Кузьменко, С. В. Пєтков та б. ін. Разом із тим, на сьогодні не вироблено загальноприйнятної думки щодо правової сутності, змісту адміністративного примусу, сфери та меж його застосування тощо [54; 55, с. 71-75].

Не вдаючись до полеміки щодо окресленої тематики, узагальнимо спільну наукову позицію, що примус у сфері публічного управління застосовують для того, щоб забезпечити: цілеспрямованість управлінської діяльності; правомірність поведінки учасників управлінських відносин;

функціонування та захист режиму, встановленого державою, за якого б неухильно виконувалися правові приписи всіх ланок управлінської системи; належні взаємостосунки всіх суб’єктів управлінських відносин. Водночас під час застосування заходів адміністративного примусу важливе значення має забезпечення прав людини, що виявляється у двох аспектах, у тому числі використання заходів адміністративного примусу для боротьби з правопорушеннями; дотримання прав осіб, до яких застосовуються ці заходи [56, с. 212-213].

На рахунок зазначеного А. Т. Комзюк уточнює, що уповноважені державні органи мають право застосовувати примус від імені всього суспільства, підкоряючи членів соціуму встановленим ним правилам, навіть якщо вони розходяться з їх переконаннями та бажаннями. Легалізація насилля з боку публічної адміністрації здійснюється відповідно до правових норм, які встановлюються самою ж державою, однак які виражають інтереси та схвалені всім суспільством. Отже, право є не тільки засобом узаконення примусової діяльності держави, але й засобом її легітимації [57, с. 13].

Традиційно заходи адміністративного примусу відповідно до призначення поділяються на три наступні групи [48, с. 143-151; 44, с. 6972; 43, с. 159-166]:

1) адміністративно-запобіжні заходи - комплекс заходів впливу морального, фізичного, організаційного та іншого характеру, які дозволяють виявляти і не допускати правопорушення, забезпечувати правопорядок у різних умовах; передбачають застосування обмежень до фізичних і юридичних осіб за відсутності факту порушення законодавства, тобто попередження протиправних діянь як основна мета таких заходів має два прояви, у тому числі попередження правопорушень з боку конкретних суб’єктів і недопущення вчинення їх певних видів [57];

2) заходи адміністративного припинення - визначені нормами адміністративного законодавства способи легітимного фізичного або психологічного впливу, застосування яких зумовлено реальною протиправною ситуацією; спрямовані на примусове припинення діянь, які мають ознаки адміністративного правопорушення, недопущення шкідливих наслідків протиправної поведінки, притягнення винних до адміністративної відповідальності тощо;

3) адміністративні стягнення - законодавство України про адміністративні правопорушення, насамперед Кодекс України про адміністративні правопорушення (далі - КУпАП), надає органам публічної влади низку повноважень щодо здійснення адміністративно-юрисдикційної діяльності, у тому числі складати протоколи про адміністративні правопорушення, а також здійснювати адміністративне провадження щодо виконання адміністративних стягнень; за вчинення проступків можуть застосовуватись такі адміністративні стягнення: попередження; штраф; конфіскація грошей та інших предметів; позбавлення спеціального права, наданого даному громадянинові; позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю; громадські та виправні роботи; адміністративний арешт та ін. [58].

За результатами проведеного дослідження правової сутності адміністративно-правових засобів протидії дискримінації осіб з інвалідністю слід зробити наступні висновки.

1. Під адміністративно-правовими засобами протидії дискримінації за ознакою інвалідності слід розуміти врегульований нормами адміністративного законодавства правовий інструментарій, характерний для заходів адміністративного примусу, а також порядок та підстави його застосування у нормотворчій та правозастосовній діяльності уповноважених органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх службових і посадових осіб з метою реалізації та захисту прав, свобод і законних інтерсів людей з інвалідністю, а також попередження та боротьби з адміністративними проступками з дискримінаційних мотивів щодо даної категорії осіб.

2. Основними адміністративно-правовими засобами протидії

дискримінації за ознакою інвалідності, здійснюваними відповідними органами публічної влади, є наступні:

- реалізація контрольних повноважень у спосіб здійснення планових і позапланових перевірок, а також системного моніторингу діяльності підприємств, установ та організацій незалежно від форми власності щодо дотримання принципу недискримінації осіб з інвалідністю;

- розроблення відомчих та інших відповідних нормативно-правових актів з урахуванням принципу недискримінації осіб з інвалідністю;

- видача та подальший контроль за виконанням приписів щодо заборони вчинення дій, які порушують права, свободи та законні інтереси осіб з інвалідністю;

- забезпечення адміністративних методів стимулювання фізичних і юридичних осіб щодо дотримання антидискримінаційного законодавства у сфері реалізації та захисту прав, свобод і законних інтерсів осіб з інвалідністю;

- вчасне та ефективне реагування з подальшим прийняттям владних рішень по індивідуальним скаргам фізичних осіб, а також зацікавлених представників інститутів громадянського суспільства щодо виявлених фактів вчинення дискримінаційних дій за ознакою інвалідності;

- притягнення винних осіб до адміністративної відповідальності за вчинення відповідних правопорушень.

3. Класифікація адміністративно-правових засобів протидії

дискримінації за ознакою інвалідності включає наступні групи:

а) за сферою застосування: у сфері працевлаштування та зайнятості; у сфері освіти; у сфері охорони здоров’я; у сфері архітектурної та транспортної доступності; у сфері доступності до соціальної інфраструктури; у сфері доступності до загальнодоступних товарів і послуг;

б) за тривалістю застосування: тимчасові; постійні;

в) за колом осіб: застосованих щодо фізичних осіб; застосованих щодо юридичних осіб; застосованих щодо посадових і службових осіб органів публічної влади;

г) за суб’єктами застосування: застосованих органами державної влади; застосованих органами місцевого самоврядування;

д) за метою застосування: спрямовані на попередження порушень антидискримінаційного законодавства; спрямовані на виявлення фактів порушень антидискримінаційного законодавства; спрямовані на припинення порушень антидискримінаційного законодавства; спрямовані на притягнення винних осіб за порушення антидискримінаційного законодавства до адміністративної відповідальності.

1.3.