Свобода мирних зібрань і асоціацій

Інна Сухорукова

Право на мирні збори і свобода асоціацій — одне з фундаментальних прав людини. воно визначене як таке в усіх конституціях та законах демократичних країн світу.

Але в недалекому минулому — за радянських часів — скористатися цим правом було майже неможливо. Вся радянська система будувалася на придушенні прав і свобод люди­ни. Тому будь-які акції, навіть, абсолютно мирні і не спрямовані проти влади, а нейтраль­ні, вважалися протестами і придушувалися з особливою жорстокістю.

З встановленням на теренах російської імперії радянської влади свобода мирних зібрань була знищена і відродилася тільки під час горбачовської перебудови в обмежено­му вигляді, а далі з крахом радянської імперії поступово суспільство дійшло до того, що відстояло своє право на мирні зібрання і свободу асоціацій.

Це вдалося не відразу, але протягом кінця 80-х та початку 90-х років, особливо, після набуття Україною незалежності і прийняття Конституції України право на мирні зібран­ня і свободу асоціацій можна вважати невід’ємним правом українських громадян. Звісно, кожна нова влада в Україні поводить себе по-своєму, і сказати, що з реалізація права на зібрання немає проблем сьогодні, не можна. Але суспільство протидіє заборонам і переш­коджанню мирним зборам.

Щодо свободи асоціацій — вона також існувала та існує в усі часи незалежної України.

Щодо історичної ретроспективи, то звичайно за часів Сталіна ні про які мирні збо­ри, мітинги та демонстрації, а також асоціації, які не були би зорганізовані владою, мова не йшла.

Будь-який опір владі викликав негайні жорстокі репресії. Так саме опір селян України колективізації, примусовому вступ до колгоспів, став основною причиною геноциду ук­раїнського народу — створення штучного голоду, який увійшов в історію під назвою Го­лодомор. У 1932-1933 рр. близько чотирьох мільйонів громадян України, переважно сіль­ського населення, було фізично знищено — заморено голодом або вбито. Цей злочин, на жаль, ще не визначений усією світовою громадськістю як геноцид, хоча вже багато країн погодилися з такою кваліфікацією. Вже ніхто не сперечається, що штучний голод 1932­1933 рр. в СРСР можна кваліфікувати як злочин проти людяності.

Здійснення свободи асоціацій і зібрань після двох років Голодомору просто були не­можливими, бо населення було повністю деморалізоване. Наслідки цього Україна відчу­ває ще й зараз.

Після смерті Сталіна, під час хрущовської відлиги, суспільство починає прокидатися. Це позначається і виникненням вільних незалежних груп громадян за інтересами, деякі з яких можна вважати асоціаціями. Наростає і хвиля протестних акцій, спочатку ці акції були абсолютно мирними і позитивними. Люди виходили за «щось», а не «проти».

Рух шестидесятників — тоді ще, в 60-ті роки, культурний та правозахисний відро­див низку традицій — в тому числі щорічне паломництво до пам’ятника Тарасу Шевченку 22 травня — в роковини перенесення його праху з Росії, де він помер, на його батьківщи­ну в українське містечко Канів, на Дніпрі. До Жовтневого перевороту цей день відзначала українська інтелігенція.

В радянські часи офіційно відзначалися дні народження і смерті Тараса Шевчен­ка, а не день перепоховання — 22 травня. В 60-ті роки увага до цієї дати зростає. В цей день з’явився звичай покладати квіти до пам’ятника Шевченку в усіх містах України, і він швидко поширювався.

Влада намагалася завадити відродженню національних почуттів, але діяла спочатку не дуже рішуче.

Перед 22 травня в учбових закладах і на підприємствах попереджали можливих учасни­ків цих дій, що їх поява біля пам’ятника є небажаною. Ті, хто все ж таки ходив до пам’ятника в цей день, отримували догани, але до 1965 року ніхто особливо через це не постраждав. Взагалі, до 1965 року національний рух майже не зустрічав опору в будь-яких формах.

Після 1965 року багато активістів-шестидесятників, які збиралися біля пам’ятника Шевченку, були викликані до КДБ, їх попереджали про звільнення з роботи, тощо. В 1965 році пройшла і перша хвиля арештів шестидесятників.

Наступними діями КДБ проти руху шестидесятників була спроба перешкодити на­ціональному руху під час щорічного вшанування пам’яті Шевченка. 22 травня 1967 року ввечері біля пам’ятника зібралися кілька сотень людей. Спочатку все відбувалося як за­вжди. Перед пам’ятником виросла ціла гора квітів. Хтось читав вірші. Але після 9-ї вечора з’явилися міліцейські машини, з них вийшли міліціянти і почали вигукувати вимоги всім розійтися. Але ті, хто зібрався, не розходилися. Більш того, світло, яке вимкнули міліціо­нери, щоб освітити публіку, викликало зацікавленість публіки, яка прогулювалася в пар­ку Отже, натовп зріс. Тоді міліціонери схопили перших, хто потрапив під руку, запхали в машини і увезли. Люди зібралися біля одного з міліціонерів і кричали «Ганьба». Ті, хто залишився на площі, вирішили йти до будинку ЦК КПУ щоб вимагати звільнення ареш­тованих. І, хоча дорогу їм перекрили партійні і комсомольські чиновники, до них все ж таки вийшов міністр охорони громадського порядку Головченко. Він вислухав претензії демонстрантів і пообіцяв, що заарештованих випустять. Так воно і сталося. Через чотири години після спілкування з Головченком заарештованих відпустили.

В наступні роки до 1972 року влада обмежувалася попередженнями активіста зібран­ня 22 травня. З 1972 року влада таких зібрань просто не допускала, встановлюючи мілі­цейський кордон біля пам’ятника і затримуючи тих, хто намагався до пам’ятника підійти.

Таким чином радянська влада брутально порушувала право на мирні зібрання.

Так само неформально проходили мітинги в Бабиному Яру. Збиралися зазвичай 29 ве­ресня, в день початку розстрілів євреїв в Києві. Окрім єврейської громади тут були при­сутні зазвичай і представники української інтелігенції. В 1967 році в мітингу в Бабиному Яру взяли участь Іван Дзюба, Віктор Некрасов, Борис Антоненко-Давидович та інші. За­звичай влада влаштовувала офіційний захід, перешкоджаючи незапланованим зібран­ням. Тих, хто збирався регулярно на мітинги, попереджали, виганяли з роботи, інколи за­тримували. Тобто навіть антифашистські несанкціоновані мітинги влада не сприймала.

Все, що не було санкціоноване самою владою, вона сприймала, як ворожі для себе ак­ції, і тим підштовхувала людей до більш активних форм протесту, інколи приймавших трагічні форми: у листопаді 1968 року скоїв самоспалення вчитель з Дніпропетровської області Василь Макух, колишній в'язень сталінських концтаборів. 5 листопада він вий­шов на Хрещатик, підпалив себе, і, вигукуючи «Хай живе вільна Україна!», побіг по Хреща­тику Оточуючим все ж таки вдалося загасити полум'я, але через дві години Макух помер в лікарні. І це був не єдиний випадок таких крайніх проявів протесту. Бо поміркованих акцій влада проводити не давала.

В шестидесяті роки з'являються і перші асоціації шестидесятників, спочатку куль­турні. Так в Києві центром шестидесятників став Клуб творчої молоді (КТМ). Він був за­снований у 1960 році (формально під егідою міського комітет комсомолу). При клубі ор­ганізували секції кіно, театральну, письменницьку, художню, музичну. Театральна секція перетворилася на неофіційний «Другий український театр», а при музичній організува­ли перший в Україні джазовий ансамбль.

Поезії Василя Симоненка, Івана Драча, Ліни Костенко, Миколи Вінграновського були дуже популярними і надихали своєю сміливістю, новизною і майстерністю. Завданням то­талітарної держави було відгородити народ від власної історії, сфальсифікувати і спотво­рити її. Отже, можна уявити, яку роль відігравали альтернативні лекції з історії України, які читали в клубі. На початку існування КТМ вів чисто культурницьку роботу, і якихось серйозних перешкод влада йому не робила.

Ситуацію змінили поети, критики і публіцисти: Іван Світличний, Іван Дзюба, Євген Сверстюк та художники — Алла Горська, Людмила Семикіна і Віктор Зарецький та інші. Саме завдяки їм діяльність КТМ набула нового змісту — не лише культурно-мистецького, а й громадського.

Вечори пам'яті Леся Курбаса, Миколи Куліша, Івана Франка, Лесі Українки, щорічні шевченківські вечори виходили за межі культурництва і були важливими громадськими подіями, в яких вже відчувалося відверте протистояння режиму.

Восени 1962 року при клубі була створена комісія для перевірки чуток про масові по­ховання жертв політичних репресій в Биківні. До міської ради був складений меморандум з вимогою створити державну комісію для розслідування цього злочину сталінізму і вста­новити в Биковні пам'ятник жертвам репресій. Члени клубу потім згадували і оцінювали, що саме «цим кроком активісти КТМ остаточно переступили межі дозволеного». Це не могло не викликати реакції з боку режиму.

На КТМ розпочався тиск з боку влади. Забороняються вистави, виставки поетичні ве­чори. Леся Танюка усувають від керівництва КТМ. Але клуб творчої молоді існував ще де­кілька років.

Більш того, у Львові невдовзі виникає свій клуб творчої молоді «Пролісок». Його очо­лив літературознавець Михайло Косів. Туди увійшли брати Михайло і Богдан Горині, сту­дент-історик Іван Гель, Михайло Осадчий. Вони тісно співпрацювали з киянами, робили разом творчі вечори. Дедалі гострішими в політичному сенсі були їх заходи і виступи. Але ці клуби проіснували до приходу в 1964 році до влади Брежнєва.

Після чого проти багатьох членів клубів були відкриті кримінальні справи, багатьох було заарештовано, а діяльність клубів була припинена. Так радянська влада реагувала на здійснення свободи асоціацій.

Разом з культурницьким рухом у 50-60-ті роки існував рух за соціальні і економічні пра­ва. Він був поширений перш за все у промислових регіонах України — у Донецькій, Лугансь­кій, Дніпропетровській, Запорізькій та Харківській областях. Історики відносять до робочо­го руху і марксистські гуртки 50-60-х років — наприклад, групу О. Дониченка та інші. Такі об’єднання не виборювали соціальні та економічні права, а прагнули зміни системи та демо­кратизації суспільства. Тому їх можна віднести до загальнодемократичного руху

В 60-ті роки робітники збиралися в гуртки і організовували страйки. У 1960 році відбулося шість страйків, у 1962 — дев’ять, а в 1963 — п’ятнадцять страйків. Кількість страйкарів була не великою (до 5000 осіб) за період від 1956 до 1983 року. Проте, це за свідченням істориків, не точна цифра — через брак інформації про страйки. Радянська влада утаємничувала все, що стосувалося робочого руху. «Гегемон», на думку партії, пови­нен був бути задоволеним владою. Організаторів страйків не тільки звільняли з роботи, а часто і заарештовували.

У 70-ті роки правозахисний рух дав поштовх руху за економічні і соціальні права. Робітничий рух оформлявся у вигляді незалежних профспілок. Так, в 1978 році Володими­ром Клєбановим в Донецьку було створено першу в СРСР незалежну профспілку. Внаслі­док чого він був визнаним хворим на шизофренію і поміщений до спеціалізованої психіат­ричної лікарні. Після виходу з неї він їде до Москви і, об’єднавши навколо себе однодумців, утворив з ними 26 лютого 1978 року «Асоціацію вільної профспілки в Радянському со­юзі». До Асоціації залучилося близько 200 осіб. Члени профспілки не вважали свої вимоги політичними, а ставили за мету боротьбу з бюрократією та захист прав трудящих.

Проіснувала ці профспілка недовго, вже навесні 1978 року її активісти були заарешто­вані, а решта перестала працювати.

Більше протрималася ще одна організація, яка мала на меті захист економічних та со­ціальних прав — «Вільне міжпрофесійне об’єднання трудящих» (ВМОТ). Воно виникло в Москві, але мало свої групи у різних куточках країни і за структурою було всесоюзною організацією. Були її групи і в Україні. Керівництво ВМОТ підкреслювало, що вони не є політичною структурою, а є суто громадською організацією, метою якої є надання пра­вової, моральної та матеріальної допомоги своїм членам. Однак і проти цієї організації по­чалися репресії. Але, незважаючи на це, вона проіснувала до середини 80-х років.

У січні 1982 року на Україні було створено ініціативну групу захисту інвалідів, в яку увійшло 9 осіб. З боку влади одразу почався тиск: профілактичні бесіди, погрози, тощо, внаслідок чого групу залишило 4 особи. Були інші спроби створення незалежних профс­пілок. І кожного разу це викликало з боку влади тиск і репресії.

Отже, навіть неполітичні об’єднання за радянських часів були неможливими. Держа­ва боролася з ними, використовуючи репресивні органи.

Що вже казати про політичні організації, такі як Українська Гельсінська Група (УГГ), сама належність до якої тягла за собою неминучий арешт і багато років ув’язнення.

Першим легальним об’єднанням громадян стало товариство «Меморіал», але це від­булося вже за часів перебудов». «Меморіал» став центром опозиційно налаштованих гро­мадян, для яких «перебудова» була тільки початком змін, яких вони прагнули. Пізніше був створений «Народний Рух України» під керівництвом В'ячеслава Чорновола, інші політичні і неполітичні об'єднання.

Після «перебудови» свобода мирних асоціацій була відроджена і існує в Україні. Були спроби не зареєструвати «Комітет солдатських матерів» на підставі того, що така органі­зація вже існувала і була близькою до офіційних структур. Але активісти організації за­реєструвалися під іншою назвою, і це ніяк не перешкоджало їх роботі.

Проблема з мирними зборами існує в Україні, особливо в останні роки. За часів прези­дентства Леоніда Кучми мирні зібрання громадян неодноразово заборонялися, розганя­лися, особливо в провінції. За часів Віктора Ющенка перешкод мітингам, демонстраціям іншим мирним акціям громадян майже не було.

За часів президента Віктора Януковича країна неначе повернулася до радянських часів. Першими це відчули харків'яни, а саме організація «Зелений фронт», яка намагала­ся захистити від незаконних вирубок столітні дерева у міському парку ім. Горького. Тоді міліція отримала наказ від міської влади затримувати протестувальників. І, хоча вони жодним чином не порушували ані громадський порядок, ані закони України — їх протес- тні акції були абсолютно мирними — міліція почала їх затримувати і складати протоколи «про злісну непокору» міліції. Декілька справ потрапили до суду. Судді поводили себе по- різному. Знайшовся суддя, який виніс рішення про 15 діб адміністративного арешту. Про­тестувальників, як правило, засуджували до декількох гривень штрафу. Але були і суд­ді, які не знайшли в діях протестувальників складу адміністративних правопорушень. Але, в цілому, все це було прямим порушенням статті 39 Конституції України.

З приходом до влади В.Януковича, заборона мирних зібрань стає постійною прак­тикою місцевих органів. Вони звертаються до адміністративного суду з поданням про заборону мирних зібрань під різними надуманими причинами, і суди найчастіше задо­вольняють ці подання. В 2011 та 2012 роках було задоволено близько 90% усіх подань, а в Харкові — 100%. Навіть, пікети часто забороняють в останні хвилини. Хоча прості пі­кети — це акції, які не потребують навіть узгодження з місцевою владою часу й місця.

Велика протестна акція — Податковий майдан листопаду 2010 року — відбувся, нез­важаючи на всілякі перешкоди з боку влади. Міліція перехоплювала автобуси, якими про- тестувальники намагалися дібратися до Києва. Автобусам просто забороняли їхати далі під різними приводами. Багато людей почало пересаджуватись на потяги, але були ви­падки, коли їх затримували у вагонах і не давали виїхати. В Києві забороняли збиратися в конкретних місцях — зокрема, перед Верховною Радою.

Отже, зараз влада в Україні всупереч Конституції України перешкоджає мирним зібранням, що дозволяє зробити висновок про її недемократичність.

Інші масові порушення свободи мирних зібрань та свободи асоціацій в сучасній Ук­раїні — примушення до участі в публічних заходах та до вступу в певні асоціації. Так, доб­ре відомо, що окремі правлячі партії примушували до вступу до них чиновників місцевих органів влади та самоврядування, а також інших бюджетників працівників — комуналь­ної сфери, лікарів, вчителів тощо. Їх також під примусом виганяють на мітинги в підтрим­ку влади під загрозою звільнення з роботи. На мою думку, примус до участі в мирних зібраннях та вступу до асоціацій — порушення цих фундаментальних прав ще гірше, ніж перешкоджання їх здійсненню.

Свобода мирних зборів і асоціацій — це лакмусовий папірець щодо наявності демо­кратії в країні, який свідчить про реальні наміри та плани владної верхівки.