3.1. Міжнародні стандарти та зарубіжний досвід застосування адміністративно-правових засобів протидії дискримінації осіб з інвалідністю

За результатами з’ясування у попередніх підрозділах дисертаційного дослідження сутності та ознак дискримінації осіб з інвалідністю логічно випливає, що дане явище несе певну небезпеку стійкому цивілізаційному розвитку будь-якої демократичної країни світу.

Серед зазначених глобальних правових актів чільне місце відводиться наступним: Загальна декларація прав людини, прийнята і проголошена у резолюції 217 A (III) Генеральної Асамблеї ООН від 10.12.1948; Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації від 21.12.1965; Міжнародний пакт про громадянські і політичні права від 16.12.1966; Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права від 16.12.1966; Конвенція ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок від 18.12.1979; Конвенція про права дитини від 20.11.1989; Конвенція про права осіб з інвалідністю від 13.12.2006.

Європейське співтовариство характеризується високим рівнем культури та толерантності до всіх верств населення, зумовлюючи лідируючі

позиції у світі за соціально-економічним розвитком. З урахуванням цього, поділяємо думку І. А. Березовської, Я. М. Костюченка, Н. Б. Мушак та інших членів авторського колективу «Зібрання актів європейського права», 2013 р., що за багато десятиліть у межах ЄС розвинулося уніфіковане правозахисне законодавство, вироблено базові адміністративно-правові механізми протидії дискримінації. Будучи державою-членом Ради Європи, Україна лише стає на демократичні загальноєвропейські рейки захисту прав та свобод, зокрема, й осіб з інвалідністю [143].

Разом із тим, наша держава намагається поступово вибудувати владну вертикаль, яка беззаперечно підкорюватиметься низці міжнародно-правових актів, у тому числі: Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950; Протоколи до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950, у тому числі Перший протокол від 20.03.52, Протокол № 2 від 06.05.63, Протокол № 4 від 16.09.63, Протокол № 6 від 28.04.83, Протокол № 7 від 22.11.84, Протокол № 9 від 06.11.90, Протокол № 10 від 25.03.92, Протокол № 11 від 11.05.94, Протокол № 12 від 04.11.2000, Протокол № 13 від 03.05.2002, Протокол № 14 від

13.05.2004 [143]; Рамкова конвенція про захист національних меншин від 01.02.1995; Європейська соціальна хартія (переглянута) від 03.05.1996 № ETS № 163; практика Європейського суду з прав людини; низка відповідних планів дій, стратегій, рекомендацій Ради Європи; директиви Ради ЄС, тощо.

Слід зауважити, що доречним є розгляд всієї системи міжнародно - правових актів, які охоплюють в цілому питання захисту прав і свобод індивіда у ракурсі протидії дискримінації, а не лише спеціальних, які стосуються виключно осіб з інвалідністю, насамперед Конвенції про права осіб з інвалідністю від 13.12.2006. Така необхідність зумовлена наступними міркуваннями. По-перше, не зважаючи на причини неналежного ставлення до інваліда, будь-то раса, колір шкіри, мова, релігія тощо - з одного боку, чи відхилення від норми фізичного або психологічного розвитку - з іншого, така категорія осіб потребує особливого поводження від інших членів суспільства.

По-друге, здійснюючи розподіл ознак проявів множинної дискримінації, де штучно виокремлюється інвалідність особи, може призвести до послаблення відповідної протидії негативним проявам ставлення однієї людини до іншої. Отже, лише у сукупності застосування всіх доступних правових засобів і способів, закріплених у різних нормативно-правових актах міжнародного рівня, можливо досягти позитивного ефекту у вигляді належного і повного захисту від дискримінації осіб з інвалідністю.

Наочним прикладом цього слід назвати рішення Європейського суду з прав людини у справі «Шулер-Цграгген проти Швейцарії» (Schuler-Zgraggen v. Switzerland), прийняте 24 червня 1993 р. Відповідно до цієї справи Федеральна рада Швейцарії намагалася відповідними адміністративними актами позбавити права на соціальну допомогу по інвалідності жінок, які народжували дітей. Центральний орган виконавчої влади керувався тим, що вказаній категорії осіб рекомендовано залишати місце своєї роботи, оскільки після народження вони й так переважно стають домогосподарками, про що, нібито, свідчать статистичні дані по країні. Разом із тим, міжнародна судова інстанція у діях влади знайшла порушення ч. 1 ст. 6 та ст. 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950. Зауважено на тому, що однією із підвалин ЄС є статева рівність, тобто позов до влади підлягає задоволенню [144]. Таким чином, відбулася демонстрація реалізації правового механізму захисту права жінок-інвалідів на працю, а також усунуто явні признаки дискримінації за статевою ознакою.

Прийняття та проголошення Генеральною Асамблеєю ООН Загальної декларації прав людини від 10.12.1948 дало значний поштовх до визначення подальших векторів розвитку післявоєнного світу щодо недопущення та протидії дискримінації у цілому світі. Базуючись на тезах, що всі люди народжуються вільними і рівними у своїх правах, а кожен повинен мати права та свободи незалежно від раси, статі, мови, релігії, національного чи соціального походження, майнового або іншого становища, у ст. 14 аналізованого міжнародного акта констатовано, що «всі люди рівні перед законом і мають право.. .на рівний їх захист законом... від якої б то не було дискримінації...» [145]. У той же час, конкретика зазначеної тези виразилася виключно у ст. 23, де наголошено щодо недопустимості вчинення дискримінаційних дій під час оплати праці за рівних умов та обставин.

Через короткий проміжок часу була прийнята Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950, яка містить у собі також ст.

Наступний базовий міжнародний правовий акт Ради Європи у сфері реалізації та захисту прав і свобод людини і громадянина - Європейська соціальна хартія (переглянута) від 03.05.1996 підтвердила положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо запобіганню та протидії дискримінації за будь-якої ознакою особи чи групи осіб. Водночас окрема увага приділена лише сфері працевлаштування, професійній освіті та підготовці, прикладом, стаття E «Заборона дискримінації» та ст. 20 «Право на рівні можливості та рівне ставлення у вирішенні питань щодо працевлаштування та професії без дискримінації за ознакою статі» [17].

Із зазначеного слід зробити висновок, що за допомогою Загальної декларації прав людини від 10.12.1948 та Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 фактично вперше звернута увага світової спільноти, особливо на європейському континенті, на необхідності консолідації щодо вирішення національними органами влади, громадськими інституціями та іншими зацікавленими особами проблем необгрунтованого пригноблення певної категорії осіб у межах соціуму окремо взятої держави.

Положення Загальної декларації прав людини у частині протидії дискримінації знайшли свій подальший розвиток у низці інших ключових правових актів на глобалізованій арені. Зокрема, у статтях 4, 20, 24-26 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права від 16.12.1966 [147]; статтях 2, 10 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права від 16.12.1966 [148]; статтях II, Х-XII Декларації соціального прогресу та розвитку від 11.12.1969 [149] повторно наголошено на недопустимості вчинення таких дій виключно на основі раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії чи соціального походження.

Водночас певна відмінність полягає у тому, що вказані акти вже містять окремі прямі вказівки до держав-членів ООН на рахунок:

1) гарантії доведення до відома та роз’яснення кожній людині її прав та обов’язків, а також отримання необхідної державної допомоги у здійсненні та охороні своїх прав;

2) обов’язку передбачення на законодавчому рівні заборони всякого роду порушення прав і свобод людини та громадянина, у тому числі гарантувати всім рівний та ефективний соціально-економічний та правовий захист проти дискримінації за будь-якою ознакою;

3) забезпечення реалізації прав і свобод дитини з боку сім’ї, суспільства і держави, а також захисту від дискримінаційних дій, які є необхідними в її становищі, як малолітньої особи;

4) недопустимості дискримінації особи навіть під час надзвичайного становища в державі, при якому життя нації перебуває під загрозою і про наявність якого офіційно оголошується.

Більше того, значущість Декларації соціального прогресу та розвитку від 11.12.1969 полягає у тому, що у її положеннях вперше, ще до прийняття Декларації про права інвалідів від 09.12.1975, і тим паче - Конвенції про права осіб з інвалідністю від 13.12.2006, окреслено базові правила недопущення та протидії дискримінації осіб з інвалідністю. Насамперед, підкреслено важливість створення соціальних умов, в яких «особи з розумовими чи фізичними вадами» не піддавалися б дискримінації через свої недоліки. Досягти цього пропонується шляхом сприяння заснованим на демократичних принципах соціальним і організаційним реформам і стимулів до змін, які необхідні для усунення всіх форм дискримінації та експлуатації, що ведуть до високих темпів розвитку суспільства. Паралельно органам державної влади слід ухвалити відповідні законодавчі, адміністративні та інші заходи щодо забезпечення для населення не тільки політичних і громадянських прав, але повного здійснення економічних, соціальних і культурних прав без використання дискримінації [149].

Світові тенденції боротьби народів і націй за незалежність, зокрема окремих країн Африки, Південної Америки, південно-східної Азії, громадянські протистояння, пов’язані з визнанням рівності прав і свобод афроамериканців у США, мусульман - у Західній Європі та інші подібні демократичні процеси зумови ООН до негайного розвитку дієвих інструментів запобігання саме дискримінації за ознакою раси.

Першочергово визнано необхідність уповноваженим органам державної влади та органам місцевого самоврядування вживати систематичних та ефективних заходів, зокрема у сферах навчання, виховання, культури та інформації, з метою формування громадської думки щодо недопустимості расової дискримінації. Також мають заохочуватися прояви взаєморозуміння, толерантності і дружби між націями та расовими або етнічними групам, де немає місця пропаганді переваги однієї людини над іншою за кольором шкіри чи місцем народження. Разом із тим, у разі вчинення неправомірних дій спрямованих на вчинення расової дискримінації або розпалювання відповідної ворожнечі, вказанні діяння можуть кваліфікуватися як кримінальне правопорушення.

Спорідненими видами дискримінації є расова дискримінація та відповідне порушення прав і свобод окремих національних меншин, оскільки в обох випадках можливе проявлення головних спільних ознак, у тому числі місце народження, проживання або належність певній етнічній групі. У відповідності до Рамкової конвенції про захист національних меншин від 01.02.1995 уповноважені органи державної влади мають ефективно протидіяти дискримінації національних меншин. Зокрема, вживати належних заходів для захисту осіб, які можуть стати об’єктами погроз або актів дискримінації, ворожого ставлення чи насильства на підставі їхньої етнічної, культурної, мовної або релігійної самобутності. Також за такими особами визнано право на свободу дотримуватися своїх поглядів та одержувати і поширювати інформацію та ідеї мовою своєї національної меншини без втручання держави і незалежно від кордонів [150].

Практика Європейського суду з прав людини засвідчує, що більшість справ про дискримінацію національних меншин стосувалося ромів (циганів), зумовлюючись способом їхнього способу життя та національних традицій. Серед таких справ слід назвати наступні: «Чепмен проти Сполученого Королівства» (Chapman v. the United Kingdom), «Біард проти Сполученого Королівства» (Beard v. the United Kingdom) (24882/94), «Костер проти Сполученого Королівства» (Coster v. the United Kingdom), «Лі проти Сполученого Королівства» (Lee v. the United Kingdom), «Джейн Сміт проти Сполученого Королівства» (Jane Smith v. the United Kingdom) [144].

Жінки та діти відносяться до найбільш уразливих верств населення. Ситуація значно ускладнюється, якщо вказана категорія осіб мають інвалідність, оскільки соціальний та економічний гніт значно наростає. Розуміючи таку закономірність, було прийнято Конвенцію ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок від 18.12.1979; Декларацію прав дитини від 20.11.1959 та Конвенцію про права дитини від 20.11.1989.

Згідно першого міжнародного акта національні органи державної влади зобов’язані вживати законодавчі, судові, адміністративні або інші заходи, з метою недопущення пригнічення жінок у суспільстві за ознакою статті. Серед них основне місце відводиться наступним [13 ]:

визнати рівноправність чоловіків і жінок конституційним принципом, включити дані положення до відповідних законодавчих актів;

передбачити юридичну відповідальність за дискримінацію щодо жінок; впровадити юридичний механізм забезпечення прав, свобод і законних інтересів жінок на рівній основі з чоловіками, а також забезпечити за допомогою судів та інших державних органів їхній ефективний захист проти будь-яких проявів дискримінації;

не приймати жодних управлінських рішень та адміністративних актів, які носять явно дискримінаційний характер щодо жінок;

здійснювати державний контроль та у разі необхідності вживати адекватних заходів у разі виявлення фактів вчинення дискримінації щодо жінок;

систематично проводити моніторинг вітчизняного законодавства з метою виявлення законодавчих і підзаконних правових актів, в положеннях яких містяться дискримінаційні дефініції.

Згідно Декларації прав дитини від 20.11.1959 та Конвенції про права дитини від 20.11.1989 особи віком до 18 років наділені всіма природніми правами та іншими правами, з урахуванням специфіки вікового цензу за національним законодавством. З урахуванням цього, уповноважені органи державної влади зобов’язанні: вживати заходів для сприяння нормального розвитку дитини; забезпечувати захист дитини від усіх форм дискримінації або покарання на підставі статусу, діяльності, висловлюваних поглядів чи переконань дитини, батьків дитини, законних опікунів чи інших членів сім’ї [151]; сприяти та заохочувати виховання дитини у дусі взаєморозуміння, толерантності, дружби між народами, миру і загального

братерства, а також у повному усвідомленні, що її здібності мають бути присвячені служінню на користь всього суспільства [152 ].

Зважаючи на переважно складне становище інвалідів у більшості куточків світу, особливо південноамериканських та африканських країн, а також країн сучасного пострадянського простору, міжнародні глобальні та регіональні правозахисні організації сконцентрували значні зусилля на виробленні відповідних спеціальних міжнародних нормативів. Зокрема, у Декларації про права інвалідів від 09.12.1975 вказано, що особи з інвалідністю беззаперечно наділені та мають право користуватися всіма правами, викладеними у Загальній декларації прав людини. Більше того, недопустимим є виключення або корегування таких прав, а також дискримінація «по ознаці раси, кольору шкіри, статі, мови, віросповідання, політичних або інших переконань, національного або соціального походження, матеріального становища, народження або будь -якого іншого фактору, незалежно від того, чи відноситься це до самого інваліда або до його або її родині». Окремо зауважено на тому, що інваліди повинні бути захищені від трудової експлуатації, принизливих та образливих звертань, що носять дискримінаційний характер [33].

Закономірно, що у положеннях Декларації про права інвалідів від 09.12.1975 відсутній порядок реалізації та захисту прав і свобод інвалідів, а тому було прийнято Всесвітню програму дій стосовно інвалідів від 03.12.1982. Аналізуючи її зміст можна дійти висновку, що однією із основних проблем осіб з інвалідністю вважається саме дискримінація щодо них (п.п. 40, 51, 61, 72, 109, 118, 134 Декларації про права інвалідів від 09.12.1975). Наголошується, що відсторонення інвалідів від участі в житті суспільства викликаний багатьма факторами, серед яких дискримінація та неправильне уявлення суспільства щодо осіб з особливими потребами. Люди прагнуть уникати контактів і особистих відносин з останніми, що зумовлює усунення інвалідів від нормального соціального спілкування, створюють психологічні і соціальні проблеми для багатьох із них [153].

Консультативний комітет Ради по правам людини ООН підкреслює на необхідності постійного розвитку національного законодавства, яке гарантуватиме інвалідам право і можливість шкільного навчання, працевлаштування та доступ до суспільних засобів, що усуває культурні та фізичні бар’єри і забороняє дискримінацію щодо таких осіб. Особливо акцентовано органам державної влади на наступному:

а) вдосконалення існуючих державних систем соціального забезпечення та страхування, забезпечення належних пільг і послуг інвалідам та їхнім родинам з метою попередження інвалідності, створення рівних можливостей та усунення дискримінацію щодо таких осіб;

б) забезпечення реалізації гарантій щодо можливості інвалідів для проведення вільного часу, як і іншим громадянам, що включає в себе можливість відвідування ресторанів, кінотеатрів, театрів, бібліотек, курортів, спортивних арен, готелів, пляжів та інших місць відпочинку;

в) вжиття дій з метою усунути всі існуючі для цього перешкоди туристичним установам, бюро подорожей, готелям, громадським організаціям та іншим установам, які беруть участь в організації відпочинку, пропонувати свої послуги, не піддаючи дискримінації інвалідів [153].

Ще одним важливим міжнародним правовим актом в окресленій проблематиці є Стандартні правила забезпечення рівних можливостей для інвалідів, затверджених Резолюцією 48/96 Генеральної Асамблеї ООН від 20.12.1993. Цими правилами передбачено низку правових заходів, спрямованих на профілактику та протидію дискримінації інвалідів. Насамперед, мова йде про традиційну площину захисту прав і свобод інвалідів з боку ООН, серед яких сфера зайнятості та працевлаштування; системи соціального забезпечення, соціального страхування та інші подібні напрями державної політики.

Разом із тим, вказано на доцільності держав-членів ООН розвивати інші важливі для кожної людини сфери життєдіяльності. Так, у правилі 9 Стандартних правил забезпечення рівних можливостей для інвалідів зауважено на тому, що органи влади повинні сприяти особам з фізичними чи психологічними вадами з метою забезпечення в повному обсязі їх участі в сімейному житті, підтримувати право на особисту свободу і закріпити у законодавстві дефініцію щодо заборони дискримінації щодо інвалідів, в тому що стосується статевих відносин, шлюбу і материнства чи батьківства. Також уповноважені представники влади мають проводити консультації з представниками релігійних організацій з метою реалізації заохочувальних заходів для ліквідації дискримінації та забезпечення доступу інвалідів до релігійного життя (правило 11 Стандартних правил забезпечення рівних можливостей для інвалідів) [154].

На сьогодні найбільш дієвий опис механізму захисту прав і свобод інвалідів, протидії дискримінації передбачено у Конвенції про права осіб з інвалідністю від 13.12.2006. Цей нормативно-правовий акт увібрав до себе та розвинув кращі положення попередніх міжнародних документів, насамперед Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 та Декларації про права інвалідів від 09.12.1975. У самій Конвенції вказано, що її мета полягає «у заохоченні, захисті й забезпеченні повного й рівного здійснення всіма особами з інвалідністю всіх прав людини й основоположних свобод, а також у заохоченні поважання притаманного їм достоїнства» [15].

Велика кількість положень Конвенції про права осіб з інвалідністю присвячена визначенню дискримінаційних дій та протидії їй з боку громадських інституцій та органів державної влади (ст.ст. 2-6, 23-25, 27-30). Зазначене свідчить про розуміння глобалізованим цивілізованим суспільством щодо наявності та актуальності такої проблеми, яка має бути подолана за допомогою сучасних міжнародних правозахисним засобів. На рахунок цього у пункті р) Преамбули вказано, що ООН занепокоєна важкими умовами, з якими стикаються особи з інвалідністю, які піддаються численним або загостреним формам дискримінації.

Серед основних правових засобів протидії дискримінації з боку уповноважених органів державної влади, викладених у Конвенції про права осіб з інвалідністю, слід назвати наступні: вживати всіх належних законодавчих, адміністративних та інших заходів для здійснення прав, свобод і законних інтересів інвалідів, а також постійно змінювати чи скасовувати існуючі закони, постанови, звичаїв та практики, які є дискримінаційними стосовно осіб з інвалідністю; враховувати інвалідів в усіх міжнародних та національних стратегіях, програмах захисту і заохочення прав людини; державним органам, їх посадовим і службовим особам утримуватися від будь-яких дій або методів, які не узгоджуються із Конвенцією; вживати всіх належних правових, соціально-економічних та інших заходів для усунення дискримінації за ознакою інвалідності з боку будь-якої фізичної чи юридичної особи [15].

У досліджуваному нормативно-правому акті окремо акцентовано на захисті від дискримінації жінок та дівчат-інвалідів, дітей-інвалідів, зважаючи на специфіці даної категорії осіб у різних національних правових системах. Також наголошено на певних сферах життєдіяльності інвалідів, зокрема, органи влади держав-членів ООН зобов’язані: вживати ефективних заходів для усунення дискримінації стосовно осіб з інвалідністю у всіх питаннях, що стосуються шлюбу, сім’ї, батьківства, материнства та особистих взаємин, нарівні з іншими (ст. 23); визнавати право інвалідів на освіту без дискримінації й на підставі рівності можливостей державної влади забезпечувати інклюзивну освіту на всіх рівнях і навчання протягом усього життя (ст. 24); гарантувати особам з інвалідністю право на найбільш досяжний рівень здоров’я без дискримінації, вживати всіх належних заходів для забезпечення доступу до послуг у сфері охорони здоров’я, які враховують ґендерну специфіку, у тому числі до реабілітації за станом здоров’я (ст. 25); забороняти дискримінацію за ознакою інвалідності стосовно питань, які стосуються всіх форм зайнятості, зокрема умов прийому на роботу, наймання та зайнятості, збереження роботи, просування по службі та безпечних і здорових умов праці (ст. 27); визнавати право на достатній життєвий рівень, що включає достатнє харчування, одяг та житло, і на безперервне поліпшення умов життя без дискримінації за ознакою інвалідності (ст. 28); сприяти створенню обстановки, в якій особи з інвалідністю могли б ефективно й усебічно брати участь в управлінні державними справами без дискримінації та нарівні з іншими (ст. 29); забезпечувати дотримання законів про захист прав інтелектуальної власності, щоб їх положення не ставали невиправданим чи дискримінаційним бар’єром для доступу осіб з інвалідністю до творів культури тощо (ст.30) [15].

Надзвичайно важливим для розвитку міжнародного права із захисту прав і свобод інвалідів стало включення до Конвенції про права осіб з інвалідністю положень щодо повноважень Комітету ООН з прав осіб з інвалідністю, який складається з вісімнадцяти експертів, обраних таємним голосуванням зі списку кандидатів, висунутих державами-учасницями ООН із числа своїх громадян. Основна роль цієї спеціалізованої установи полягає у мониторинзі національних законодавств, контроль за діяльністю та прийнятими рішеннями органів державної влади, зокрема щодо недопущення дискримінації інвалідів, протидії вказаним негативним явищам тощо.

На сьогодні існує дві основні форми реалізації повноважень Комітету ООН з прав осіб з інвалідністю. По-перше, кожні чотири роки всі держави- учасниці ООН мають надавати доповіді щодо стану дотримання прав і свобод інвалідів. Кожна доповідь розглядається Комітетом, який вносить стосовно неї пропозиції та загальні рекомендації, які він вважає доречними, і надсилає їх відповідній стороні. Поки що єдиний подібний документ був поданий нашою державою у 2012 р. під назвою Національна доповідь про вжиті заходи, спрямовані на здійснення Україною зобов’язань в рамках Конвенції про права інвалідів. За результатами розгляду на 208 -му та 209-му засіданнях, які відбулися, відповідно, 19 та 20 серпня 2015 року, Комітет ООН з прав осіб з інвалідністю прийняв низку обов’язкових до виконання заключних зауважень під час свого 223-го засідання [155].

По-друге, можливе подання індивідуальної скарги до Комітету з боку окремих осіб чи громадських організацій. Вона подається в письмовій формі на одній з робочих мов договірного органу, у тому числі англійська, арабська, іспанська, китайська, російська та французька мови. ООН рекомендує використовувати типові форми скарг, які містяться на веб-сайті Управління Верховного комісара ООН з прав людини (www.ohchr.org). Належні документи слід направляти за адресою: Petitions Team Office of the United Nations High Commissioner for Human Rights Palais des Nations 8-14, avenue de la Paix CH-1211 Geneva 10 - Switzerland. За результатами розгляду Комітет вправі направити відповідній державі заклик до негайних дій в формі тимчасових заходів, якщо існує вірогідність, що інтересам скаржника може бути завдано непоправної шкоди [156].

Раніше вже наголошено на тому, що Європейський суд з прав людини займає провідне місце в системі захисту прав і свобод особи у будь-якій європейській країні. Як зауважує Т. М. Слінько, подібна судова практика виконує роль конкретизації законів, коли у нормативно-правових актах містяться прогалини, їх текстуальне викладення є неоднозначним для розуміння, породжує проблеми при правозастосуванні. Також посилаючись на рішення Європейського суду орган державного контролю надає більший авторитет своїм доводам, показуючи узгодженість правових позицій органів влади національної та міжнародних правових системи [157, с. 600]. Саме тому, згідно Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» рішення даної міжнародної інстанціє є обов’язковими для виконання у нашій країні [158].

Європейський суд з прав людини неодноразово доводив свою ефективність у вирішенні справ щодо дискримінації за ознакою інвалідності. Прикладом є наступні судові рішення: X and Y v. the Netherlands, 01.03.1985 - не забезпечення поваги до приватного життя інваліда; Botta v. Italy, 01.02.1998 - не забезпечення доступу людей з інвалідністю до території пляжу і до моря; Price v. the United Kingdom, 19.06.2001 - принизливе ставлення до в’язня-інваліда з боку адміністрації та персоналу в’язниці; HL v.

the United Kingdom, 05.10.2004; David v. Moldova, 27.11.2007 - примусове поміщення інваліда у психіатричну лікарню [144].

Слід зауважити на тому, що специфіка справ про дискримінацію, відрізняє їх від переважної більшості інших категорій справ, полягає в тому, що аргументація в них будується на порівнянні. Тому перший крок у побудові аргументації - ідентифікація неоднакового ставлення, яка відбувається, зокрема, через пошук або вибір так званого компаратора -особи або групи осіб, з якими буде здійснюватися порівняння. Така група осіб має перебувати в аналогічному або максимально схожому становищі [159, с. 6-7].

Чільне місце в правозахисній системі європейського континенту та низки інших країн займає Організація з безпеки та співробітництва в Європі (ОБСЄ). Ця інституція також бере участь у боротьбі з усіма формами расизму, ксенофобії та дискримінації. Складовою ОБСЄ є Бюро демократичних інститутів та прав людини ОБСЄ (м. Варшаві (Польща).

Проведений аналіз основних міжнародно-правових актів у сфері захисту прав і свобод осіб з інвалідністю засвідчує, що низка міжнародних організацій, у тому числі ООН та Рада Європи, напрацювали та розвинули дієвий механізм подолання проявів принизливого та без поваги ставлення до інвалідів. Таким чином, міжнародне законодавство в галузі прав людини спрямоване на захист усього комплексу прав, свобод і законних інтересів будь-якої особи без дискримінації, що уможливлює вільне, безпечне, спокійне і здорове життя [24].

Охарактеризовані міжнародні правові засоби, у тій чи іншій мірі, зреалізувано у адміністративно-правові інструменти протидії дискримінації за ознакою інвалідності з урахуванням специфіки національних законодавствах. Таким чином, вважаємо за доцільне, розглянути зарубіжний досвід забезпечення правових заходів протидії дискримінації інвалідів в окремих державах. Мова йде про законодавство окремих держав-членів СНД та ЄС, а також гармонізоване законодавство ЄС.

Республіка Молдова є однією із перших пострадянських країн, де на виконання базових міжнародних актів щодо захисту прав і свобод людини і громадянина, прийнято Національний план дій в галузі прав людини на 20112014 роки. У ньому наголошено, що оскільки міжнародні правові інструменти визначають мінімальні стандарти захисту прав людини, це не перешкоджає більш широкому регулювання державою деяких прав чи свобод. Особливе значення має пункт 11 «Попередження і припинення дискримінації», де наголошено, що національна законодавча база містить включені в різні нормативно-правові акти положення щодо заборони дискримінації за різними ознаками, однак необхідні консолідація цієї бази і подальше приведення її у відповідність з міжнародними нормами для поглиблення розвитку недискримінаційних практик [159].

Мова йде про наступні нормативно-правові акти у сфері протидії дискримінації інвалідів: кодифіковані акти Республіки Молдова у сфері реалізації та захисту майнових і немайнових прав, працевлаштування, зайнятості, освіти та ін; Закони Республіки Молдова «Про державну соціальну допомогу деяким категоріям громадян» від 14.07.99, «Про соціальну інтеграцію осіб з обмеженими можливостями» від 30.03.2012, «Про забезпечення рівності» від 25.05.2012; низка нормативно-правових актів уповноважених органів виконавчої влади [160].

Окрім того, необхідність вдосконалення відповідного законодавства Молдови зумовлена великою кількістю фактів здійснення множинних дискримінацій, у тому числі за ознакою інвалідності. Авторитетні дослідження та статистичні дані показують, що нинішня діяльність більшості органів виконавчої влади потребують переоцінки з метою їх вдосконалення та прийняття нових конструктивних рішень. Проблеми порушення прав і законних інтересів молдавських громадян підкріплюється також прийнятими рішеннями Європейського суду з прав людини, зокрема лише за останній рік визнано понад 200 підтверджених випадків недотримання положень Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод [144]. Таким чином, у Національному плані дій в галузі прав людини на 2011 -2014 роки констатовано, що інституційні механізми виявлення дискримінації, сприяння її попередженню і протидії недостатньо розвинені, а на адміністративно - правовому рівні не вистачає необхідного потенціалу і практичних навичок [159].

Зважаючи на окреслені проблеми, Парламент та Уряд Молдови протягом 2012-2016 років вжили низку показних дієвих заходів, спрямованих на ефективну протидію дискримінації за ознакою інвалідності. Насамперед прийнято Закон Республіки Молдова «Про забезпечення рівності» від 25.05.2012, яким сформульовано базові правові поняття та категорії, у тому числі «дискримінація», «пряма дискримінація», «непряма дискримінація», «дискримінація за асоціацією», «расова сегрегація» та ін. Перераховано форми дискримінації, а також визначено методи протидії дискримінації: попередження будь-яких дискримінаційних дій за допомогою введення спеціальних заходів, включаючи позитивні заходи, з метою захисту осіб, які перебувають в невигідних в порівнянні з іншими особами умовах; посередництво у вирішенні конфліктів, що виникли внаслідок вчинення дискримінаційних дій, за допомогою мирним засобів; покарання за дискримінаційну поведінку; відшкодування матеріальної та моральної шкоди, заподіяної внаслідок дискримінаційного діяння [161].

До суб’єктів, які наділені повноваженнями у сфері попередження і боротьби з дискримінацією віднесено Раду з попередження і ліквідації дискримінації та забезпеченню рівності, органи публічної влади та судові інстанції. Перший із зазначених державних органів представляє особливий інтерес як спеціалізована інституція, що виключно наділена повноваженнями у сфері протидії дискримінації. Згідно ст.ст. 11 -16 Закону Республіки Молдова «Про забезпечення рівності» та Закону Республіки Молдова «Про діяльність Ради з попередження і ліквідації дискримінації та забезпеченню рівності» від 21.12.2012 цей представник влади є колегіальним органом зі статусом юридичної особи публічного права, що забезпечує захист від дискримінації, сприяє рівності та відновленню в правах всіх осіб, які зазнали таких дій. Адміністративний апарат складається з державних службовців і контрактного персоналу, який здійснює допоміжну діяльність [162].

Рада з попередження і ліквідації дискримінації та забезпеченню рівності здійснює такі функції: розглядає відповідність чинного законодавства стандартам по недискримінації; надає пропозиції про внесення змін до чинного законодавства в галузі попередження і боротьби з дискримінацією; здійснює моніторинг порядку виконання законодавства в даній сфері; збирає інформацію про масштаби, стан і тенденції явища дискримінації на загальнонаціональному рівні, готує дослідження і доповіді; направляє органам влади пропозиції загального характеру про попередження та боротьбу з дискримінацією, а також про поліпшення ставлення до жертв дискримінації; сприяє підвищенню рівня інформованості та обізнаності суспільства з метою ліквідації всіх форм дискримінації в контексті демократичних цінностей; співпрацює з міжнародними організаціями; розглядає скарги осіб, які вважають себе жертвами дискримінації; звертається до відповідних органів з клопотанням про порушення дисциплінарного провадження стосовно посадових осіб, які допустили у своїй діяльності дискримінаційні дії; сприяє мирному вирішенню конфліктів, що виникли в результаті здійснення дискримінаційних актів; здійснює інші повноваження [162].

Особа, визнана винною у вчиненні дискримінаційних дій, може бути притягнута до адміністративної, дисциплінарної, кримінальної, цивільно- правової відповідальність. Безпосередньо Кодексом Республіки Молдова про правопорушення, 2008 р. передбачаються санкції у вигляді штрафів від 2000 лей (12, 6 тис. грн.) для фізичних осіб; від 4000 лей (25, 2 тис. грн.) для посадових осіб; від 7000 лей (44,1 тис. грн.) для юридичних осіб [160]. Таким чином, адміністративні стягнення є доволі суттєвими, що у певній мірі зумовлює ефективність адміністративного примусу у даній сфері.

Ще одним правовим актом у сфері протидії дискримінації за ознакою інвалідності є Закон Республіки Молдова «Про соціальну інтеграцію осіб з обмеженими можливостями» від 30.03.2012, яким визначено державні гарантії щодо захисту та реалізації прав і свобод інвалідів. Вказано, що належний стандарт життя даної категорії осіб передбачає не лише відповідне харчування, одяг і житло поряд з іншими громадянами, але й належна протидія дискримінації за ознакою обмеження можливостей.

В аналізованому законі розкрито різноманітні напрями та засоби реалізації державної політики щодо недопущення та протидії дискримінації інвалід, серед яких найбільше заслуговують на увагу наступні: специфічні заходи, які необхідні для прискорення чи досягнення фактичної рівності інвалідів, не вважаються дискримінаційними (п. 9 ст. 8); оператори таксі зобов’язані обладнати не менше однієї машини для перевезення осіб з обмеженими можливостями, які використовують пересувне крісло (п. 2 ст. 20); відповідальні державні органи і установи гарантують інвалідам необхідні умови для виховання, освіти, професійної підготовки, навчання відповідно до покликання і безперервної підготовки без дискримінації і нарівні з іншими громадянами протягом усього життя (п. 3 ст. 27); заборона дискримінації інвалідів щодо всіх аспектів і форм працевлаштування, включаючи умови підбору, розстановки, найму і здійснення трудової діяльності (п. 3 ст. 23); держава гарантує право інвалідів на гуманне ставлення з боку постачальників послуг охорони здоров’я (п. 1 ст. 42); заборона дискримінації інвалідів в частині надання медичної допомоги, медичного страхування, страхування життя, доступу до профілактичних заходів тощо (п. 4 ст. 42) [163].

Проведене дослідження зазначених нормативно-правових актів Молдови дозволяє зробити висновок, що ця країна досягла високого рівня правової регламентації з аналізованої проблематики. Крім того, можна говорити про належний розвиток адміністративно-правових засобів протидії дискримінації інвалідів. Вони передбачають комплекс заходів і прийнятих управлінських рішень з боку відповідних органів державної влади щодо гарантування основних прав і свобод осіб з особливими потребами, у тому числі, забезпечення позитивної дискримінації, ефективного реагування на неправомірні дії щодо такої категорії осіб, притягнення винних осіб до адміністративної та кримінальної відповідальності. Важливим є створення Ради з попередження і ліквідації дискримінації та забезпеченню рівності як спеціалізованого органу виконавчої влади у сфері протидії дискримінації, зокрема, за ознакою інвалідності.

На відмінну від Молдови та України, абсолютна більшість держав- учасниць СНД не мають відповідного спеціалізованого законодавства у сфері протидії дискримінації за ознакою інвалідності. Такий стан речей зумовлений низкою факторів, зокрема, по-перше, не ратифіковано Конвенцію про права осіб з інвалідністю, у той же час, наприклад, Білорусь реалізувала це право лише наприкінці 2016, що не дозволяє якісно розвинути необхідні правозахисні механізми; по-друге, пострадянські країни

характеризуються переважно автократичними формами правління, за яких захист прав і свобод людини та громадянина органами державної влади здійснюється на неналежному рівні.

З формальної точки зору правовий аналіз окремих положень законодавства Азербайджана [164], Білорусі [165], Казахстану [166], Таджикистану [167], Узбекистану [168] засвідчує, що питання заборони та недопущення дискримінації за різними ознаками знайшли свій вираз у більшості сфер життєдіяльності населення, у тому числі, цивільні, трудові, сімейні, особисті правовідносини, навчання, освіта, наука, медицина, державна служба тощо. Здійснено належне правове забезпечення прав, свобод і законних інтересів інвалідів у значному нормативному масиві, зокрема, присвяченому соціальному захисту та реабілітації інвалідів (Закони Республіки Білорусь «Про соціальний захист інвалідів в Республіці Білорусь», 1991 р., «Про попередження інвалідності та реабілітації інвалідів», 2008 р.; Закон Республіки Казахстан «Про соціальний захист інвалідів в

Республіці Казахстан», 2005 р.; Закон Республики Таджикистан «Про соціальний захист інвалідів», 2011 р. та ін.).

Більше того, створено певні інституційні правові механізми захисту прав людей з інвалідністю. Зокрема, в Узбекистані контроль у цій сфері покладено на наступні органи влади: Комітет з праці та соціального захисту населення Законодавчої палати Олій Мажліса Республіки Узбекистан; Інформаційно-аналітичний Департамент з питань освіти, охорони здоров’я та соціального захисту Кабінету Міністрів Республіки Узбекистан; Міністерство праці Республіки Узбекистан; Міністерство охорони здоров’я Республіки Узбекистан; Міністерство фінансів Республіки Узбекистан; Міністерство народної освіти Республіки Узбекистан; Позабюджетний пенсійний фонд при Міністерстві фінансів Республіки Узбекистан; Національний центр Республіки Узбекистан з прав людини; Уповноважений Олій Мажліса з прав людини [169].

Разом із тим, зазначене не вирішило у повній мірі та значно не покращило становище осіб з інвалідністю, а випадки вчинення дискримінаційних дій залишилися на стабільно високому рівні. На цьому наголошено в окремих доповідях міжнародних і національних інституцій, серед яких: «Доповідь про нерівність та дискримінації в Білорусі «За півгодини до весни», 20.11.2013, «В ім’я єдності: Рішення проблем дискримінації та нерівності в Казахстані», 01.12.2016, «У пошуку гармонії: Рішення проблем дискримінації та нерівності в Киргизстані», 01.12.2016, «Після падишаха: Розгляд питання дискримінації та нерівності в Узбекистані», 01.12.2016, представлених Асоціацією рівних прав [170]. Дана міжнародна організація базується у м. Лондон (Великобританія), метою якої є боротьба з дискримінацією та просування рівності як фундаментального права людини і основного принципу соціальної справедливості.

Зазначене засвідчує, що фактично всі держави-учасниці СНД лише стають на шлях розвитку інституційних адміністративно-правових механізмів захисту прав і свобод людей з інвалідністю. Саме тому, першочерговою цілю нашої країни є перейняття позитивних тенденцій у зазначеній сфері продиктованих гармонізованим законодавством ЄС. На рахунок цього в ст. 419 Угоди про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони від 27.06.2014 йдеться, що Європейське співтовариство та Україна посилюють діалог та співробітництво щодо забезпечення гідної праці, політики зайнятості, безпечних та здорових умов праці, соціального захисту, гендерної рівності та недискримінації [171].

У повній мірі слід погодитися з О. М. Лисенком, В. І. Муравйовим,

О. В. Святун, О. М. Шпакович та іншими науковцями, які досліджували питання законодавчого регулювання процесів економічної, політичної і правової євроінтеграції, що принцип рівності та недискримінації є однією із основних засад функціонування в рамках ЄС [172]. На базі цієї концептуальної ідеї вироблено цілий пласт правозахисних нормативно - правових актів, так зване «європейське антидискримінаційне право» [26], яке включає не один десяток постанов, регламентів, а також, переважно директив Європейського Парламенту та Ради ЄС.

Насамперед мова йде про наступні правові акти ЄС: Директива 79/7/ЄЕС від 19.12.1978, Директива 92/85/ЄЕС від 19.10.1992, Директива 96/34/ЄС від 03.06.1996, Директива 2000/43/ЄС від 29.06.2000, Директива 2000/78/ЄЄ від 27.11.2000, Директива 2004/113/ЄС від 1312.2004, Директива 2006/54/ЄС від 05.07.2006, Директива 2008/115/ЄС від 16.12.2008, Директива 2010/41/ЄС від 07.07.2010; Рішення № 2002/187/JHA від 28.02.2002, Рішення № 2009/371/JHA від 06.04.2009; Регламент № 168/2007 від 15.02.2007 та інші [22].

Дані нормативи визначають поняття дискримінації, її прямі та непрямі прояви, повноваження органів публічної влади щодо недопущення дискримінаційних дій, засади попередження та подолання цього негативного явища громадянськими інституціями та окремими громадянами. Слід підкреслити, що переважно інвалідність людини не розглядається загальноєвропейським законодавцем окремо, а лише у сукупності з іншими подібними соціальними та медичними ознаками.

Основними напрямами поширення регулюючого впливу антидискримінаційних директив та інших актів ЄС є медичне обслуговування, соціальне забезпечення, соціальних захист, особиста безпеки, охорона здоров’я на виробництві, освіта, зайнятість, працевлаштування, професійна діяльність, доступ до товарів і послуг тощо.

У рамках Євросоюзу важливим органом державної влади, що здійснює протидію дискримінації за будь-якою ознакою є Агентство ЄС з основних прав (м. Відень), яке створене та діє на підставі Регламенту Ради ЄС № 168/2007 від 15.02.2007 [143, с. 599-621]. З метою попередження та запобігання дискримінаційним діям воно уповноважене: розробляти і реалізовувати стратегії та плани дій у відповідній сфері; сприяти соціальному діалогу в громадянському суспільстві; взаємодіяти з головними державними інституціями ЄС щодо протидії дискримінації, зокрема, надавати власні висновки і пропозиції; проводити соціологічні та наукові дослідження, а також опубліковувати щорічні звіти. Разом із тим, аналізована агенція позбавлена права розглядати індивідуальні скарги від громадян, а також накладати штрафні та інші санкції. Застосовувати адміністративно-правові засоби протидії дискримінації за ознакою інвалідності, у тому числі реалізовувати заходи адміністративного примусу, уповноважені Європейське поліцейське управління (Рішення Ради ЄС № 2009/371/JHA від 06.04.2009), Євроюст (Рішення Ради ЄС № 2002/187/JAI від 28.02.2002) та інші компетентні органи виконавчої влади.

Правозахисний механізм ЄС доповнює Європейський омбудсмен (рішення Парламенту ЄС від 09.03.1994), який наділений спеціальними повноваженнями, насамперед приймати та розглядати скарги від фізичних і юридичних осіб ЄС на порушення порядку управління адміністративними інституціями та державними установами об’єднання, вчинення прямої та непрямої дискримінації за будь-якою ознакою індивіда посадовими та службовими особами національних і загальноєвропейських органів влади, а також протидія іншим правопорушенням у сфері реалізації та захисту прав і свобод людини і громадянина [173].

Не зважаючи на різноманітність та неоднорідність національних законодавств держав-членів ЄС, всі вони націлені на виконання та дотримання загальноєвропейських правових положень у сфері протидії дискримінації. Про це свідчить аналіз відповідних правових положень Німеччини [174], Франції, Великобританії, Швеції [175], які займають лідируючі позиції у сфері розвитку адміністративно-правового регулювання захисту прав і свобод особи. Висока ступінь розвинутості громадянського суспільства у зазначених країнах зумовлює ефективність діяльності уповноважені органи державної влади щодо протидії дискримінації за ознакою інвалідності.

Проведений правовий аналіз міжнародних стандартів та зарубіжного досвіду застосування адміністративно-правових засобів протидії

дискримінації інвалідів дозволяє зробити наступні висновки.

1. Міжнародне законодавство в галузі прав людини спрямоване на захист усього комплексу прав, свобод і законних інтересів будь-якої особи без дискримінації, що уможливлює для них вільне, безпечне, спокійне і здорове життя. У той же час, низка провідних міжнародних організацій, насамперед ООН та Рада Європи, напрацювали та розвинули дієвий правовий механізм подолання проявів принизливого та без поваги ставлення до інвалідів у суспільстві.

2. Основними правозахисними інституціями, які мають право застосовувати, у тому числі адміністративно-правові засоби протидії дискримінації інвалідів виступають: а) ООН - Консультативний комітет Ради по правам людини ООН, Комітет ООН з прав осіб з інвалідністю, Управління Верховного комісара ООН з прав людини; б) Рада Європи - Європейський суд з прав людини, Організація з безпеки та співробітництва в Європі;

в) ЄС - Агентство ЄС з основних прав, Європейський омбудсмен, Європейське поліцейське управління, Євроюст.

3. Можливими шляхами подальшого розвитку антидискримінаційного законодавства України з урахуванням правових положень окремих зарубіжний країн у частині здійснення адміністративно-правових засобів протидії дискримінації інвалідів є чітка регламентація діяльності суб’єктів, наділених повноваженнями щодо запобігання та протидії дискримінації, ввести поняття щодо множинної дискримінації, дискримінації за асоціацією та ін.; створити незалежну державну структуру у сфері протидії дискримінації; розвинути національну систему «спеціальних заходів» у сфері позитивної дискримінації з урахуванням директив ЄС; передбачити адміністративну відповідальність за вчинення дискримінаційних правопорушень; доопрацювати правовий механізм взаємодії компетентних органів державної влади у ході запобігання та протидії множинній дискримінації за ознакою інвалідності.

3.2.