Правова сутність дискримінації за ознакою інвалідності

Повага до честі та гідності будь-якої людини є запорукою сталого демократичного національного розвитку, що доводять своїм прикладом більшість країн-членів ЄС, США, Канади, окремі країни Азії та ін.

Окреслене найбільш сильно відображається на окремих верствах населення, зокрема, осіб з інвалідністю, які у значній мірі не можуть себе матеріально забезпечити на достатньому рівні. Примарними виглядають також їхні шанси на справедливий захист порушених прав в адміністративному чи судовому порядку. Таким чином, безумовно будучи європейською країною не лише географічно, але й ментально, наша країна у першу чергу має забезпечити ефективне функціонування правозахисного механізму, у тому числі створити та постійно вдосконалювати адміністративно-правовий інструментарій запобігання та протидії дискримінації різних верств населення.

Поняття «дискримінація» має латинське коріння (discriminatio - «розрізнення»), яким сьогодні послуговуються у різних мовах, прикладом з англійської мови discrimination перекладається як вміння розбиратися;

відмінний підхід; неоднакове ставлення [1, с. 119]. Відповідно у

законодавствах різних країн виникли та використовуються однорідні терміни та словосполучення, серед яких «принцип недискримінації»; «принцип заборони дискримінації» (англ. non-discrimination principle, фр. principe de la non-discrimination, нім. Diskriminierungsverbot) [2, с. 114].

У Великому тлумачному словнику сучасної української мови за редагування В. Т. Бусела, дискримінація розглядається як обмеження або позбавлення прав певних категорій громадян за расовою або національною належністю, політичними і релігійними переконаннями тощо. У свою чергу, дискримінувати розтлумачується у вигляді сукупності дій спрямованих на обмеження чи позбавлення прав певних осіб [3, с. 298]. Аналогічної позиції дотримується редколегія Юридичної енциклопедії на чолі з Ю.С. Шемшученком зазначаючи, що дискримінаційні прояви реалізуються у навмисному порушенні, обмеженні або позбавленні прав певних юридичних і фізичних осіб [4, с. 165].

На думку, І. О. Голубовської, В. М. Шовкового, О. М. Лефтерова та інших авторів Багатомовного юридичного словника-довідника,

дискримінація - умисне обмеження або позбавлення прав певних юридичних та фізичних осіб, що відбувається шляхом прийняття відповідного законодавства, фактично чи приховано. Стосовно фізичних осіб здійснюється за різними ознаками - раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних та інших переконань, національного та соціального походження, майнового стану тощо [1, с. 119].

Укладачі Енциклопедичного словника з державного управління, у тому числі Ю. В. Ковбасюк, В. П. Трощинський, Ю. П. Сурміна, погоджуються з викладеними позиціями щодо поняття дискримінації, однак детальніше зупиняються на її змісті з урахуванням засад соціального управління у межах держави. Підкреслено, що дискримінацію неможливо відокремлено розглядати від реалізації та захисту громадянських прав у суспільстві - свобод і привілей, що надаються громадянам унаслідок їх належності до тієї чи іншої держави і можуть бути різними в різних суспільствах та історичних проміжках. Будь-які обмеження таких прав за ознаками статі, расової, класової чи релігійної належності розцінюються як порушення статусу громадянина, що суперечить ідеалам демократії. Таким чином, дискримінацію слід розглядати як навмисне позбавлення або обмеження громадянських прав окремих осіб, певних соціальних груп або громадських організацій [5, с.

Вітчизняна та зарубіжна спільнота значну увагу приділила піднятій проблематиці, зокрема на фундаментальному рівні, однак на відмінну від укладачів довідникової та словникової юридичної літератури, у ним немає єдиної прийнятної думки щодо сутності дискримінації. Так, О. В. Вашанова вказує на чотирьох складових елементах змісту поняття «дискримінація». Перший - відмінність в особистому ставленні, яке виражається у різності правового статусу певних осіб або соціальних спільнот, тобто у володінні неоднаковим об’ємом прав, що тягне за собою неоднакове фактичне становище людей. Другий елемент - негативний характер відмінності в особистому ставленні, що має на меті або є наслідком посягання на правову рівність, зміна правового положення одних осіб в порівнянні з іншими у бік погіршення. Третій елемент - нівелювання значущості природної чи соціальної ознаки для обмеження користування тим або іншим правом. Четвертий елемент - сфера заборони дискримінації, яка поширюється тільки на суспільні відносини, врегульовані нормами права [6, с. 13].

У свою чергу, З. П. Равлінко піддає критиці наведені позиції, вказуючи, що наведені чотири властивості досить умовно можна вважати елементами дискримінації. Остання виражається у протиправному обмеженні прав особи залежно від статі, віку, кольору шкіри, соціального стану та інших підстав, тобто за дискримінаційними ознаками та мотивами. Критеріями такого неправового обмеження є відсутність розумного виправдання, а також неспівмірність обмеження права і мети вчинення дискримінаційних дій. Отже, на думку автора, дискримінація передбачає ставлення до фізичної, юридичної особи або групи осіб, що виражається в конкретних діях, які засновані на необгрунтованому різному ставленні за певними ознаками до суб’єктів, які перебувають в однаковій ситуації чи у різних ситуаціях [7, с. 53].

І. М. Твердовський погоджується, що дискримінація є комплексною категорією, водночас наводить власні характеристики цього правового явища: підґрунтя дискримінації - відповідна, невіддільна від особи біологічна або соціальна ознака, незалежна від її волі чи свідомості; зміст дискримінації - будь-які відмінності, винятки, обмеження, переваги тощо; спрямованість дискримінації - послаблення, ліквідація, зменшення правового або фактичного становища певної соціальної групи чи окремих осіб; результат дискримінації - порушення рівності де-юре або де-факто, а також створення загрози такого порушення [8, с.

Дещо під іншим кутом зору зміст дискримінації розглядає Р. Б. Гюльвердиєв, підкреслюючи, що метою останньої є ліквідація або порушення рівності прав або можливостей [10]. У свою чергу, С. Ю. Пономарьов та І. Ю. Федорович, зауважують, що про дискримінацію можна говорити за наявності чітко визначених ознак, серед яких, факт порушення окремих прав, свобод і законних інтересів людини та громадянина; наявність у особи певних ознак, які зумовили вчинення дискримінаційних дій щодо неї; вчинювані дії є неправовірними за своєю моральною чи юридичною суттю, оскільки не піддаються раціональному виправданню [11, с. 9].

Поняття дискримінації також знайшло свій вираз у вітчизняному законодавстві, безпосередньо у Законі Україні «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні», де під нею визначають «ситуація, за якої особа та/або група осіб за їх ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, віку, інвалідності, етнічного та соціального походження, громадянства, сімейного та майнового стану, місця проживання, мовними або іншими ознаками, які були, є та можуть бути дійсними або припущеними...зазнає обмеження у визнанні, реалізації або користуванні правами і свободами в будь-якій формі.крім випадків, коли таке обмеження має правомірну, об’єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними» [12].

Всі наведені законодавчі та наукові позиції щодо поняття та сутності дискримінації у тій чи іншій мірі продиктовані відповідними першоджерелами - міжнародно-правовими нормативними актами, в яких було закладено базис реалізації та захисту прав, свобод і законних інтерсів людини і громадянина. Умовно глобальні правові джерела слід розділити на дві групи, у першій з яких розкривається сутність дискримінації, однак її поняття відсутнє; друга група - передбачає пряму вказівку на визначення дискримінації.

До першої групи міжнародно-правових актів слід включити: Загальну декларацію прав людини від 10.12.1948; Міжнародний пакт про громадянські і політичні права від 16.12.1966; Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права від 16.12.1966; Декларацію соціального прогресу та розвитку від 11.12.1969; Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 та Протокол № 12 від 04.11.2000; Директива Європейського Парламенту та Ради ЄС 2000/78/ЄС від 27.11.2000; низку інших відповідних нормативно-правових актів ООН, ЄС, Ради Європи. Дискримінація розглядається як порушення принципу рівноправ’я людей, у розумінні норм міжнародного права, державними органами, фізичними та юридичними особами за ознакою статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національної меншини, майнового стану, народження або за іншою ознакою.

До другої групи міжнародно-правових актів слід включити: Конвенцію ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок від 18.12.1979; Міжнародну конвенцію про ліквідацію всіх форм расової дискримінації від 21.12.1965; Конвенцію про права осіб з інвалідністю від 13.12.2006; низку інших відповідних нормативно-правових актів ООН, ЄС, Ради Європи. Зокрема, у Конвенції ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок від 18.12.1979 визначено, що дискримінація щодо жінок - це будь-яке розрізнення, виняток або обмеження за ознакою статі, спрямовані на ослаблення чи зведення нанівець визнання, користування або здійснення жінками, незалежно від їхнього сімейного стану, на основі рівноправності чоловіків і жінок, прав людини та основних свобод у політичній, економічній, соціальній, культурній, громадській або будь-якій іншій галузі [13]. У той же час, расова дискримінація, згідно положень Міжнародної конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації від 21.12.1965, означає будь-яке розрізнення, виняток, обмеження чи перевагу, основані на ознаках раси, кольору шкіри, родового, національного чи етнічного походження, метою або наслідком яких є знищення або применшення визнання, використання чи здійснення на рівних засадах прав людини та основних свобод у політичній, економічній, соціальній, культурній чи будь-яких інших галузях суспільного життя [14].

Важливе значення у межах нашого дисертаційного дослідження відіграє Конвенція про права осіб з інвалідністю від 13.12.2006, оскільки вона єдина дає законодавче визначення поняття дискримінації за ознакою інвалідності, а саме як будь-яке розрізнення, виключення чи обмеження з причини інвалідності, метою або результатом якого є применшення або заперечення визнання, реалізації або здійснення нарівні з іншими всіх прав людини й основоположних свобод у політичній, економічній, соціальній, культурній, цивільній чи будь-якій іншій сфері. Вона включає всі форми дискримінації, у тому числі відмову в розумному пристосуванні [15].

З урахуванням вищевикладеного слід сформулювати поняття дискримінації, під яким слід розуміти навмисне позбавлення або обмеження громадянських прав окремих осіб або певних соціальних груп за будь-якою ознакою крім випадків, коли таке позбавлення або обмеження має законодавчо обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними.

До характерних ознак дискримінації слід віднести наступні: обмеження окремих людей чи групи осіб у визнанні, реалізації або користуванні правами, свободами або законними інтересами в будь-якій формі, встановленій законодавством, не пов’язаних з їхніми достоїнствами, здібностями чи потенціалом; наявність дискримінаційних ознак, серед яких стать, раса, колір шкіри, мова, релігія, інвалідність, політичні чи інші переконання, національне чи соціальне походження, належність до національної меншини, майнового стану, народження або за іншою ознакою; передбачення реальної можливості обмеження прав, свобод або законних інтересів за умови правомірної та об’єктивно обґрунтованої мети, способи досягнення якої є належними та необхідними з точки зору громадськості та органів публічної влади.

Підкреслимо, що переважна більшість вітчизняних науковців та практичних фахівців досліджують проблеми дискримінації з метою боротьби з нею та протидії відповідним проявам у суспільстві. У той же час, більш глибинні прояви - результати порушених прав і свобод індивіда у вказаному контексті, залишаються поза увагою, що зумовлює зниження ефективності реалізації відповідної державної політики [16, с. 108-109]. Мова йде про феномен соціального відторгнення або соціальної ексклюзії чи виключення, яке визнано Європейською соціальною хартією (переглянутою) від 03.05.1996 однією із нагальних проблем сучасного європейського суспільства [17]. На відмінну від України у державах-членах ЄС окреслені питання доволі чітко розкриваються не лише у наукових доробках, але й у певній кількості нормативно-правових актів. Найбільш вживаним є термін «соціальне виключення і дискримінація» (англ. social exclusion and discrimination, фр. exclusion sociale et les discriminations, нім. soziale Ausgrenzung und Diskriminierungen) [2, с. 114].

У ЄС соціальне виключення почало розглядатися на

фундаментальному рівні з 1974 року, під яким наразі розуміють процес, за якого окремі особи чи групи осіб не мають можливості у повній мірі брати участь у суспільному житті внаслідок своє бідності, відсутності базових знань або в результаті дискримінації. Дана обставина відокремлює останніх від працевлаштування, отримання доходів і можливості навчатися, а також від соціальних інститутів і заходів. Більше того, вони мають обмежений доступ до публічної влади та прийняття управлінських рішень, а отже, зачасти не можуть взяти участь у процесах розроблення та прийняття рішень, що впливають на їх повсякденне життя [18, с. 166-171].

На думку А. Г. Кондиріної, соціальне відторгнення визначає широке коло соціально-економічних процесів, що призводить до виключення окремих осіб або цілих груп населення із звичних для суспільства соціальних зв’язків і способу життя. Внаслідок його проявів суспільні групи не мають можливості повною мірою скористатися правами на освіту та охорону здоров’я, зайнятість і гідний рівень життя, задоволення культурних, релігійних, інших потреб. У сучасних умовах проблеми соціального відторгнення пов’язують не лише з відтворенням соціальної нерівності, а й з розривом соціальних зв’язків і кризою ідентичності, що охоплює значну частину населення [19, с. 24-28].

О. В. Макарова зауважує, що причини соціального відторгнення мають складний та багатоплановий характер, їх можна розглядати на різних рівнях. Перша група причин не залежить від окремого індивідууму і пов’язана з суспільним та економічним устроєм на національному рівні: особливостями ринку праці, розвитком соціальної інфраструктури, розвитком засобів комунікації, ментальними та культурними особливостями, тощо. Другу групу причин можна розглядати на індивідуальному рівні. Вони пов’язані зі специфікою окремих людей або груп людей: фізичними обмеженнями, належністю до певної раси або етнічної групи та ін. Автор підкреслює, що дані групи причин є тісно пов’язані між собою. Так, міра соціального відторгнення особи з інвалідністю залежить не лише від стану здоров’я самої людини, а значно - від ставлення до неї з боку суспільства, від того, як вона забезпечена спеціальними засобами й умовами для самореалізації та спілкування, а також наскільки неупереджено ставляться до таких людей оточуючі [20, с. 58].

Таким чином, маємо погодитися із європейським законодавцем, що акцент слід робити не лише на дискримінації як на одній із основних форм порушення прав і свобод особи, але на важливості подолання негативних наслідків від вчинення таких дій, тобто можливого соціального виключення дискримінованих людей. У кінцевому результаті поодинока дискримінація осіб з інвалідністю є переважно їхньою особистою проблемою, тоді як системний характер призводить до соціального відторгнення значної групи населення, які мають фізичні чи психологічні відхилення здоров’я, - вже проблема всього суспільства [21, с. 89].

Згідно керівних нормативних актів європейського співтовариства основними видами дискримінаційних дій є прямі та непрямі прояви реалізації цієї форми порушення прав і свобод людини. [22]. Подібний виклад характерний також для положень Закону Україні «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні», згідно якого пряма дискримінація - це ситуація, за якої з особою або групою осіб за їх певними ознаками поводяться менш прихильно, ніж з іншими членами суспільства в аналогічній ситуації, крім випадків, коли таке поводження має правомірну, об’єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними [12]. У той же час, із зазначеного випливає, що у вітчизняному законодавстві обґрунтовано наголошено на можливості підходу від правила недискримінації, не порушуючи права особи. Насамперед це стосується людей з інвалідністю, оскільки у п. 4 ст. 5 Конвенція про права осіб з інвалідністю від 13.12.2006 підкреслено, що конкретні заходи, необхідні для прискорення чи досягнення фактичної рівності таких громадян не слід вважати дискримінацією щодо інших осіб. Мова йде про так звані «спеціальні заходи» чи «позитивні заходи», під якими розуміють спеціальні тимчасові заходи з боку органів державної влади, що мають правомірну, об’єктивно обґрунтовану мету, спрямовану на усунення юридичної чи фактичної нерівності у можливостях для індивіда або групи осіб реалізовувати на рівних підставах права і свободи, надані їм Конституцією України та іншими законодавчими актами [12].

Поряд із цим у наукових колах вкоренився та використовується до сьогодні також інших термін - «позитивна дискримінація» (С. О. Артюх, В. П. Єлагін, О. Ю. Гузь [23], Л. Е. Каменкова, Л. О. Мурашко, І. С. Сухарук та б. ін.), який на нашу думку, є хибним, оскільки суперечить самій правовій сутності дискримінації. Так, відповідно до нинішньої загальної практики використання терміну «дискримінація» винятково для відрізнення «свавільних розрізнень», термін «позитивна дискримінація» - це contradictio in terminis (від лат. суперечність термінів): або це розрізнення є обґрунтованим і законним, оскільки воно не є свавільним і не може бути назване «дискримінацією», або таке розрізнення є необґрунтованим і незаконним, оскільки воно є свавільним і не може позначатися як «позитивна» [24, с. 262].

Пряма дискримінація має місце, коли фактори, не пов’язані з достоїнствами, здібностями чи потенціалом особи, використовуються як безпосередньо висловлена причина вчинення таких дій. В її основі, зазвичай, лежать упередження і стереотипи сформовані у суспільстві. Прикладом вказаних дій можуть слугувати рекламні оголошення про роботу, в яких йдеться, що особам старше певного віку подавати заяви не треба; наймання на посаду претендента-чоловіка, а не жінку з більш належною кваліфікацією; відмова у підвищенні особи через те, що вона має інвалідність тощо [ 9, с. 9]. Крім того, до форм цього виду дискримінації слід віднести домагання або переслідування - небажана поведінка, що має на меті або призводить до образи гідності особистості чи створює умови, за яких людина відчуває загрозу, агресію, вороже ставлення до себе або приниження; утиски - небажана для особи або групи осіб поведінка, метою або наслідком якої є приниження їх людської гідності за певними ознаками або створення стосовно такої особи чи групи осіб напруженої, ворожої, образливої або зневажливої атмосфери [25, с. 7].

Отже, основними ознаками прямої дискримінації є наступні [26, с. 2229]: а) несприятливе ставлення - в основі дискримінації лежить відмінність у ставленні до індивіда чи поводженні з ним, зокрема, заборона входу до ресторану чи магазину; словесна образа чи насильство; заборона доступу до певної професії; відмова призначити соціальні виплати; б) можливість порівняння несприятливого ставлення для однієї особи порівняно з іншою, що перебуває в аналогічній ситуації - забезпечення надання доказів, що у порівнянні з іншими людьми у подібній ситуації, конкретна особа піддається дискримінації; в) наявність у особи певних характеристик, що відносяться до категорії «захищених ознак» - наявність причинно-наслідкових зв’язків між менш сприятливим ставленням до особи та наявністю у неї захищених ознак, у тому числі мова, вік, раса, політичні чи релігійні уподобання, етнічне та національне походження, інвалідність тощо.

Складнішою у кваліфікації є непряма дискримінація, оскільки за даної ситуації, внаслідок реалізації чи застосування формально нейтральних правових норм, критеріїв оцінки, правил, вимог чи практики для особи або групи осіб за їх певними ознаками, виникають менш сприятливі умови або становище порівняно з іншими людьми, крім випадків, коли їх реалізація чи застосування має правомірну, об’єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними [12]. Таким чином, дискримінація - це не тільки різне ставлення до індивідів в однакових ситуаціях, але й однакове ставлення до людей, ситуації яких відрізняються.

Непряма дискримінація має місце тоді, коли процедури, закони, вимоги чи умови зовні здаються нейтральними, проте значно впливають на окремі групи, за винятком тих випадків, коли такі дії обґрунтовані. Заборона непрямої дискримінації вимагає, щоб держава брала до уваги відповідні відмінності між групами [25, с. 7]. Наприклад, організація, що призначає навчальні курси у неробочий час або вихідні дні, може позбавити кар’єрного росту працівників, які, можливо, зацікавлені відвідувати їх, але не можуть цього робити через свої сімейні обов’язки. Більше того, низка нормативних актів мають дискримінаційний ефект на певні групи осіб, містять різного роду зайві вимоги, зокрема, антропометричні показники [9, с. 9].

Перша ознака даного виду дискримінації є наявність нейтрального загального правила, критеріїв чи практики, що розповсюджується на всіх без винятку. Друга ознака - це конкретні несприятливі наслідки, які створює для «захищеної групи», на перший погляд, нейтральне правило, критерій чи практика. Ця характеристика відрізняє непряму дискримінацію від прямої: вона переносить нашу увагу з відмінності у ставленні на відмінність у наслідках [26, с. 30-31]. Отже, у випадку непрямої дискримінації для доведення різниці у поводженні часто потрібні статистичні дані, які доводять значно більший ступінь негативного впливу на захищену групу, наприклад, певний захід охоплює «значно більшу кількість чи відсотків жінок, ніж чоловіків», «значно більше дітей ромської національності» [27, с. 46].

Слід наголосити, що для кращого з’ясування особливостей правової сутності дискримінації саме за ознакою інвалідності, маємо у загальних рисах охарактеризувати вказану категорію осіб. Дане питання продовжує викликати науковий інтерес протягом останніх декількох років серед фахівців, зокрема, у галузі адміністративного права (А. М. Куца [28], С. В. Пасічніченко [29], Є. Ю. Соболь [30] та ін.), адже проблема

забезпечення прав, свобод і законних інтерсів інвалідів з боку компетентних органів державної влади є нагальною для вирішення у нашій державі. Соціальне забезпечення та захист, реабілітація, відновлення трудової діяльності також знайшло належний виклад у монографічних дослідженнях вітчизняних учених, зокрема, Н. П. Коробенко [31], В. С. Тарасенко, М. В. Чічкань, Л. П. Шумна [32].

У словниковій та довідниковій юридичній літературі термін «інвалід» трактується переважно як особа зі стійким розладом функцій організму, зумовленим захворюванням, травмою, або із вродженими дефектами, які обмежують її життєдіяльність. У той же час, інвалідність - часткова або повна, тривала або постійна втрата особою працездатності або здатності до повноцінної життєдіяльності у зв’язку із стійким розладом функцій організму, зумовленим захворюванням, травмою або вродженими дефектами, що призвело до зниження або втрати здатності обслуговувати себе, самостійно пересуватися, спілкуватися, контролювати свою поведінку, виконувати трудову функцію тощо [1, с. 234].

На міжнародному рівні аналізоване поняття почало систематично використовуватися після прийняття Декларації про права інвалідів від 09.12.1975, де означає будь-яку особу, яка не може самостійно забезпечити повністю або частково потреби нормального особистого або соціального життя з нестачі, зважаючи на вроджені чи набуті фізичні або розумові вади [33]. Закономірно, що ці тенденції найшли розвитку у положеннях Закону України «Про реабілітацію інвалідів в Україні», а саме, що інвалід - особа зі стійким розладом функцій організму, що при взаємодії із зовнішнім середовищем може призводити до обмеження її життєдіяльності, внаслідок чого держава зобов’язана створити умови для реалізації нею прав нарівні з іншими громадянами та забезпечити її соціальний захист [34].

Із зазначеного випливають наступні ознаки осіб з інвалідністю: а) наявність стійкого розладу фізичного чи психічного здоров’я, зумовленого захворюванням, травмою або вродженими дефектами; б) зниження або втрата здатності у порівняні з іншими людьми належним чином обслуговувати себе, самостійно пересуватися, спілкуватися, виконувати трудову функцію тощо; в) можливе ускладнення взаємодії та комунікації із зовнішнім середовищем та членами соціуму.

Особи з інвалідністю набувають адміністративно-правого статусу та відповідного соціального забезпечення від держави лише після проходження медико-соціальна експертизи, у порядку передбаченому постановою Кабінету Міністрів України від 03.12.2009 № 1317. Огляд повнолітніх осіб з порушеннями стану здоров’я, інвалідів проводиться після проведення діагностичних, лікувальних і реабілітаційних заходів за наявності даних, що підтверджують стійкий розлад функцій організму у зв’язку з фізичними, психічними, інтелектуальними та сенсорними порушеннями, зумовленими захворюванням, травмою або вродженими вадами [34].

Особі, визнаній інвалідом, встановлюється перша, друга чи третя група інвалідності [35]. Отже, у вітчизняному законодавстві привалює медичний підхід до визначення інвалідності, оскільки лише наявність певних системних проблем зі здоров’ям, підтверджених згідно адміністративної процедури, дає право органам влади призначати соціальні допомоги та пенсії, проводити різноманітні реабілітаційні та інші заходи щодо вказаної категорії осіб.

У той же час, проблема інвалідності є більш багатогранною, охоплюючи різні сфери розуміння повсякденного життя. Так, філантропічне визначення показує інвалідність об’єктом співчуття і доброчинності, стан її є підґрунтям для виникнення стресу не лише у неї, але й в її родині; соціологічне визначення - відображає інвалідність як форму відхилення особи від соціальних норм, яка не відповідає можливостям рівної з іншими участі у житті суспільства, що наявні для решти громадян; економічне визначення - люди з інвалідністю стають причиною збільшення витрат у зв’язку з певними потребами та через їхню обмежену продуктивність на роботі; соціально-політичне визначення - інвалідність неможливо розглядати ізольовано від соціального і фізичного світу, який інколи є причиною обмежень таких людей, тобто інвалідність - це наслідок середовища, що не відповідає можливостям людини [36].

З’ясування особливостей правової сутності дискримінації за ознакою інвалідності дозволяє зробити наступні висновки.

1. Згідно чинного законодавства під особою з інвалідністю слід розуміти людину зі стійким розладом функцій організму у зв’язку з фізичними, психічними, інтелектуальними чи сенсорними порушеннями, зумовленими захворюванням, травмою або вродженими вадами, що при взаємодії із зовнішнім середовищем може призводити до обмеження її життєдіяльності [34]. Дана категорія осіб має наступні характеристики: наявність стійкого розладу фізичного чи психічного здоров’я, зумовленого захворюванням, травмою або вродженими дефектами; зниження або втрата здатності у порівняні з іншими людьми належним чином обслуговувати себе, самостійно пересуватися, спілкуватися, виконувати трудову функцію тощо; можливе ускладнення взаємодії та комунікації із зовнішнім середовищем та членами соціуму.

2. До ознак осіб з інвалідністю відносяться наступні: наявність стійкого розладу фізичного чи психічного здоров’я, зумовленого захворюванням, травмою або вродженими дефектами; зниження або втрата здатності у порівняні з іншими людьми належним чином обслуговувати себе, самостійно пересуватися, спілкуватися, виконувати трудову функцію тощо; можливе ускладнення взаємодії та комунікації із зовнішнім середовищем та членами соціуму.

3. Дискримінація - навмисне позбавлення або обмеження громадянських прав окремих осіб або певних соціальних груп за будь-якою ознакою крім випадків, коли таке позбавлення або обмеження має законодавчо обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними. Акцент слід робити не лише на дискримінації як на одній із основних форм порушення прав і свобод особи, але на важливості подолання негативних наслідків від вчинення таких дій, тобто можливого соціального виключення дискримінованих людей. У кінцевому результаті поодинока дискримінація осіб з інвалідністю є переважно їхньою особистою проблемою, тоді як системний характер призводить до соціального відторгнення значної групи населення, які мають фізичні чи психологічні відхилення здоров’я, - вже проблема всього суспільства.

1.2.