Ідея інтенціонального розуміння правового буття та стан його дослідження

Проблема правового буття більш ніж масштабна. Вона охоплює поняття правової реальності, або ж правової дійсності, а ці категорії за суттю такі, що вміщують вимір елементів природного та позитивного права, правову сучасність і правові традиції, що на них ґрунтуються, правову науку та практику.

Поняття правового буття, або правової онтології, є інструментальним терміном філософії права та становить її самостійну категорію.

Правова онтологія вивчає суще, тобто те, що є у праві і стосується власне права, людини, суспільства, цінностей, всесвіту тощо.

До прикладу, науковець К. Азархін виокремлює структуру онтологічних інтенцій, розрізняючи дві основні її складові: діалектику запитання і відповіді та діалектику сенсу і вітального прагнення.

Якщо перша більш-менш зрозуміла, то іншу слід розглядати через призму ціннісно-цільових установок суб’єкта та естетичного чуття відповідно. Питання, що містять онтологічну інтенцію,виникають поступово, у певному порядку, відображаючи сенс.

У сталій онтології сенс і результат онтологічної інтенції узгоджені, проте в момент актуалізації вони часто не збігаються та потребують узгодження. За допомогою онтологічних інтенцій будь-який сенс постає засадничою та незмінною частиною онтології [2,с. 3-4].

Отож, правова онтологія як філософсько-правовий напрям інструментальними термінами обирає правову реальність (дійсність), буття та небуття. Проаналізуємо сутність цих основних категорій.

Найпоширенішою в юридичній літературі є думка, що правова реальність - категорія права, покликана відобразити всю суть зі світу правових явищ і процесів у фіксованому вигляді в межах визначеної історико-територіальної площини.

Правова дійсність становить фактичне буття правового універсуму, наявну реальність усіх правових явищ і процесів, що наявні у просторово- часовому континуумі: і матеріального (власне онтологічного), і ідеального (деонтологічного) зразків [175, с.

На думку С. Максимова, зміст правової реальності, як інструментального наукового терміна, виявляється через призму людської свідомості, зокрема і правосвідомості, та відображення у ній правової категорії, свідомого відтворення у ній картини права. Правову реальність варто розглядати не тільки як пасивне сприяння права, але й як активну сферу правового життя [77, с. 79].

На нашу думку, правова реальність - це особливий світ взаємодії людини та правового світу, що окреслює весь спектр активності одного й іншого суб’єктів, у межах якого розвиваються будь-які відносини, що характеризуються значущістю та здатні спричиняти наслідки.

Що стосується поняття буття, то воно виникло ще у античній філософській доктрині.

На думку Парменіда, буття - це те, що існує. Воно безперервне, однорідне та бездоганне, абсолютно нерухоме[21, с. 46].

Ми розглядаємо буття як сутність, ядро, засадничі форми будь-якого явища і процесу. З огляду на це, онтологію вважаємо такою, яку можна застосувати в межах будь-яких досліджень і за її допомогою (використовуючи онтологічний метод) вирішити чимало завдань. Утім, про це йтиметься у наступному підрозділі наукової роботи.

На думку С. С. Сливки, буття властиве всьому існуючому та володіє такими основними ознаками:

1) відокремленість від усього живого;

2) існування поряд із іншими відокремленими, незалежними суб’єктами;

3) існування у взаємозв’язках із іншими незалежними суб’єктами;

4) існування у єдності із людиною, соціумом, цінностями; всесвітом нерухомим[136, с. 134].

Якщо говорити про інтенціональний аспект у філософії, то важливо з’ясувати сутність, яка корінням сягає учень Р. Декарта. Саме йому, а відтак Г. Гегелю, Е. Гуссерлю та М. Гайдегеру, слід завдячувати зародженням феноменології як філософської категорії та виникнення в її межах терміна «інтенціональність».

Запропонований Р. Декартом термін «когніто» в подальшому постав одним із оперантних у феноменології та провідним у інтенціональних пошуках [85, с.

Чи не найвизначніший розробник феноменологічних учень Е. Гуссерль вживає у інтенціональному аспекті не лише переживання типу «думаю», а й ширший контекст розуміння «сприймаю», «згадую», «фантазую», «міркую», «бажаю», «відчуваю» тощо, який передбачає те, що воно є розумінням чого- небудь. Усі переживання, які мають загальну властивість, Е. Гуссерль пропонує називати інтенціональними. Оскільки вони постають усвідомленням чого-небудь, тому і говоримо, що вони інтенціонально співвіднесені з об’єктом, усвідомленням якого є [37, с. 135].

Варто пам’ятати, що мається на увазі не утвердження зв’язку психічної події, а переживання з предметом. Йдеться лише про те, що з апріорною необхідністю виявляється сутність переживання; кожне переживання є усвідомленням чого-небудь, воно спрямовано на це щось.

Оскільки спрямованість на щось - у сутності свідомості, зрозуміло, що цю особливість нашої свідомості можемо охопити за допомогою здатності спостереження сутності. Те, що переживання є результатом спрямованості чого-небудь, наприклад, що фікція є сприйняттям дійсного предмета, судження є судженням про відповідний стан справ, це належить до сутності, яку ми як чисту ідею осягаємо за допомогою ідеації [37, с. 138].

Ми повинні пам’ятати, що дослідження сутності свідомості здійснюється з певною метою: потрібно з’ясувати, як може вплинути на свідомість процедура «виключення» світу, затиснення його у лапки. Оскільки сутністю свідомості постає інтенціональна спрямованість і оскільки ця інтенціональність зовсім не означає наявності реального зв’язку переживань із предметом, а тільки спрямованості переживань на що-небудь, то зрозуміло, що затиснення предметів у лапки, утримання від суджень про їх реальність не охопить сутність свідомості [14, с. 35].

Слід детальніше проаналізувати гуссерлівські дослідження у сфері філософського, а саме - феноменологічного, виміру інтенційності. У провідній праці «Досвід і судження», у главі «Дослідження з генеалогії людини», вчений зосереджує увагу на тому, як свідомість побутує у часі, в якому перманентно протікають її ж витвори.

Спробу дефініціювати, розвивати та проблематизувати категорію інтенціональності здійснює Е. Гуссерль, відтак - М. Гайдегер у «Основних проблемах феноменології». Натомість Г. Шміц як філософ-феноменолог навпаки прагнув усунути концепт «інтенція» зі свого вчення, мотивуючи це недоцільністю та пропонуючи введення у наукових обіг понять «клімат, атмосфера», «синергетичне сприйняття» [104, с. 65].

Проте, на нашу думку, від інтенціональності неможливо та не варто відмовлятися у феноменологічних пошуках, оскільки вона постає одним із базових елементів, підтримує зв’язок між свідомістю людини та зовнішнім світом за допомогою спрямованості першої, що виражається у інтенціональних актах, наповнених конкретним змістом.

Інтенціональність як певна модель розвивається у феноменології в контексті трьох основних напрямів-етапів. Це реалізується в межах допредикативного досвіду людини; внутрішнього і зовнішнього його горизонтів; вільної варіації у фантазії.

Інтенціональна сутність у межах першого із напрямів виявляється в онтології мови та чистих суджень. Інтенція спирається на певне споглядання самостійних і незалежних предметностей. Первинними судженнями постають індивідуальні сенси, і судження постають як інтенціональна спрямованість суджень пізнавальних.

У другому із напрямів-етапів розвитку феноменології Е. Гуссерля вчений акцентує на зовнішньому досвіді, після того як мова та чисті судження виконали свою роль. Це момент інтенціональної предметності, тобто, коли у свідомості попередньо не осягнуті концепти утворюють нову потенційну даність. Оскільки будь-яке сприйняття має свій горизонт «до» і «після», є нагода виявитися інтенції горизонту, вказуючи як на раніше сприйняте, фіксоване у спогадах, так і на перспективне перетворення світу [39, с.

Відтак загалом співвідношення внутрішнього та зовнішнього досвідів у контексті інтенціональності дозволяють вирішити питання, пов’язані зі зміщенням поодиноких чуттєвих аспектів у предметний світ, а також самоідентичністю предметностей досвіду.

Третій із напрямів-етапів у контексті питання про інтенціональність вказує, що загальні поняття не випереджують досвід, але й не ґрунтуються на ньому. Всі ми, внаслідок потреб, спонук, намірів і цілісного спрямування нашої поведінки, створюємо довільні варіанти поведінки, які в подальшому виявляються у довільному акті переживання [36, с. 341].

У подальшому проблематику інтенціонального у феноменологічній філософії розвивав М. Гайдегер. Співвіднісши свої напрацьовані уявлення із уявленнями Е. Гуссерля вчений сформулював тезу про те, що позагуссерлівська точність і «надмірна турбота про достовірність» руйнують досягнення феноменології у трьох основних аспектах:

1) інтенціональності;

2) трактування очевидностей;

3) визначення феноменологічного дослідження як очевидного.

Вчений вважав, що категоріальне спостереження, тобто спостереження

очевидностей, та інтенціональність - величне відкриття Е. Гуссерля, оскільки воно відкриває шлях для радикального переосмислення сутності буття [159, с. 65].

Застосовуючи вузькопредметний аналіз власне інтенціональності, слід заглибитись у зміст кореневої категорії «інтенція». Питання дещо ускладнюється міждисциплінарністю цього терміна. З одного боку, він є інструментальним для філософії, з іншого, - його не менш часто використовує психологічна наука.

Філософський вимір інтенцій не настільки простий, як на перший погляд. Коли розглядаємо буття сущого, на якому ґрунтується інтенціональністьдреба розтлумачити її властивості та сутність. Проте, якщо Е. Гуссерль, відповідно до тверджень М. Гайдегера, буттєву основу інтенціональності залишив не розкритою, то сам М. Г айдегер не до кінця розкрив й інтенціональність. Парадокс полягає ще й у тому, що кожен із них уважав, що його очевидна інтуїція не потребує корекції, і, відповідно, щоб він не писав, спираючись на таку очевидність, робота буде однозначно правильна.

Отож, М. Гайдегеру вдалося зробити те, що свого часу було упущено Е. Гуссерлем. Він виявив, що буття практично витіснялось Е. Гуссерлем із обігу. Відтак свідомість першопочатково позбавляє чи не найважливішого способу існування сутностей: вони у Гуссерля ніби підвішені у безґрунтовному просторі. Своєю чергою, М. Гайдегер якраз і намагався узіставленні ввести у феноменологічну релятивність свідомості історичність, оформити її герменевтично, звернув увагу на те, що буття у світі виявляється у Е. Гуссерля лише як проблема інтенціонального горизонту трансцендентної свідомості.

Якщо заглибитись в історію вчень у сфері феноменології загалом та інтенціонального виміру буття зокрема, то варто згадати про античний період,у межах якогоцю проблемувивчав філософ Парменід. Учений вважав, що буття може бути виявлено як спосіб існування світу за наявності часу і простору, проте може бути самодостатнім і абсолютним інваріантом за відсутності часу. Мислення стосується тільки сущого і залежнос від того, як співвідносяться суще та буття, останнє визначається основною можливістю завдяки виявленню буття світу [21, с. 115].

Тобто у античній філософії буття є адекватним розуму та інваріантнимщодо будь-яких перетворень у просторово-часовому континуумі. Тобто, щойно людина навчилася оформлювати міфологічні та спостережницькі образи світу за посередництвом ідей та істин, Парменід виявив першу наукову онтологію, Птолемей вибудував першу наукову символіку простору.

У період Середньовіччя та раннього Відродження світ філософсько- феноменологічних знань був практично нерухомим, оскільки слугував у більшості гармонії божественних сфер. Г. Галілей, Р. Декарт і І. Ньютон у своїх дослідженнях у сфері інтенціональності особи сягали певних здобутків, утім їх учення набуло поширення завдяки діяльності їхніх послідовниківчерез багато років після їх смерті. Класична епоха загалом визначається як статичних форм і сутностей, ідей та ідеалів.

Феноменологічний та інтенціональний світи до ХІХ століття -статичні, без руху образів і картин світу. Ідея динамічних змін була зумовлена усвідомленням переходу від ідей божественних сфер до науково-технічного прогресу та економічних відносин. Свідомість людини розпочали активно обговорювати у контексті часу як величини, що уже цінувалася як золото. І саме тоді Е. Гуссерлю на підставі вчень Р. Декарта вдалося принципово змінити філософію, заговоривши про самостійність феноменології та ввівши в науковий обіг поняття інтенціональності.

Вченому, а також його послідовникам, зокрема М. Гайдегеру, вдалося ствердити, що світи сутності й споглядання (дії) - практично різні, які необхідно розмежовувати і використовувати кожен у іншійсфері. Класичний світ споглядання - світ сутностей та абсолютних істин. Факти, що утворюють світ руху, в жодному разі та в жодній системі координат не можуть бути абсолютні. Сутності та факти - із різних світів. Хоча людина й не хоче, проте змушена зважати на те, що вона живе у зовнішньому світі, і та специфічна частина внутрішнього світу вибудовує емпіричну складову наук свідомості. Але є й інша частина мислення, спрямована до вічних чистих сутностей і функціонує у світі чистих наук. Адже перш ніж мислити, слід мати об’єкт для мислення [160, с. 95].

Е. Гуссерльвиявив, що свідомість не може бути настільки «чистою», щоб уникнути предметності. Навіть якщо свідомість думає про себе, то вона у будь- якому випадку спирається на власну предметність, в якій розкриває свою сутність. Без наявності предметності щезає й існування свідомості. Свідомість не може існувати поза собою, наприклад, у перекладі із російської має відповідний суфікс і корінь «со»; «знание». Навіть такі акти чистої свідомості, які відображають сутність точних наук, все одно предметні, або ж, іншими словами, сутнісні. Феноменологія як трансцендентна філософія у більш конкретній формі засвідчила те, що поза предметністю свідомість проявитись не може. Свідомість не лише апріорна, але й інтенціональна. Але Е. Гуссерль вилучив зі своєї теорії простір і буття, аби уникнути упередженості. Єдине підґрунтя, яке йому не вдалось усунути із феноменології, це - час. Утім, це пов’язано з тим, що мислення розкривається само собою лише у акті переживання, який, як і людське життя, має тривалість. Не існує феноменології простору і буття, але є феноменологія часу [154, с. 96].

Цю втрату виявив М. Гайдегер і намагався ввести у феноменологічну модель свідомості тривалу основу сутності (буття). На цьому шляху М. Г айдегер виявив фундаментальну властивість свідомості, як інтенціональності, що вписується у потік свідомості, та не у потік життя.

Отож, феноменологія та екзистенціалізм дещо різні за витоками. Буття складно вписувалося в інтенціональну модель, вводити його потрібно було в інший спосіб.

М. Гайдегер конструював його історично, тобто шляхом повернення до першовитоків становлення мислення і буття у мисленні. Проте за такої інтенціональності історії (повернення потоку історії сутності філософії і метафізики до первісних коренів) виявилась основна значущість для конструювання мислення, і не тільки буття, але й мови [159, с. 48].

Відтак М. Г айдегеру вдалося виявити проблему відстороненості буття, що не могло адекватно вписуватися у структуру свідомості, а точніше, воно ставало вторинним в аналізі свідомості у чистому вигляді. Один і той же предмет може бути споглядуваним, згадуваним, етично чи естетично оцінюваним і щоразу поставатиме по-різному, оскільки буття предмета залежить від акту, що його визначає. Проте не існує безпредметного усвідомлення самого себе. Одним полюсом феноменології виявляється акт переживання (сприйняття, оцінювання, любові чи ненависті тощо), іншим -предмет, на який спрямовано акт. Свідомість функціонує так, що постійно та безперервно пов’язана із предметом, частково із зовнішнім світом, що у феноменології йменується інтенціональністю. Акт сприйняття предмета здійснюється за посередництва утримання предмета (феномена), над яким мислення здійснює низку операцій і який характеризує те, що входить у свідомість. Тому інтенціональність - це і є та форма перетворення феномена (предмета) або ж зовнішнього чи неопрацьованого (невідрефлексованого щодо свідомості) світу, який у акті мислення перетворюється у «внутрішню» структуру свідомості.

Отже, світ свідомості «заселений сутностями та ідеями», а зовнішній світ - предметами. Взаємозв’язок внутрішнього (мисленнєвого) та зовнішнього (предметного) світів і є інтенціональністю.

Свого часу Е. Гуссерль розпочав пошук світу свідомості та світу речей, використовуючи фундаментальну властивість буття думки, яку Ф. Брентано назвав інтенціональністю.

Система редукцій розмежовує природний світ, що даний у властивій установці та світ чистої свідомості.

Інтенціональний світ постає як розширений варіант трансценденталізму, в якому між трансцендентним апріорним і реальним (річчю в собі) світами немає нездоланної прірви. Вона заповнена феноменологією. З’єднавши ці світи, Е. Гуссерль не відійшов від трансцендентності, а замінив її інтенціональністю.

Таким чином, феноменологія Е. Гуссерля спрямована на абсолютну свідомість, що розглядається як примордіальна, тобто універсальна і абсолютна, а свідомість у концепції М. Гайдегера - спрямована до буття. На відміну від процесу самоспостереження, властивого гусерліанській філософії, Гайдегеріанська феноменологія трансформується фундаментально: інтенції свідомості у першому випадку спрямовані іманентно (на власні акти), у іншому - проявляються назовні у процесі первинного переживання світу.

М. Гайдегер аналізував не лише праці свого вчитела Е. Гуссерля, а й Ф. Брентано, П. Ріккерта та М. Шелера, конструював на основі такого підходу замкнутий типологічний простір буття-мислення, що має назву dasein і приховано вміщує і інтенціональні, ігерменевтичні властивості[124, с. 39].

На думку І. Ландгре, інтенціональність як продукт розкриває своє повне значення лише з проникненням у вимір розвитку феноменології і дає змогу осмислити його. Інтенціональність Е. Гуссерля зводиться до закономірного зв’язку двох рівнів свідомості: чистого феноменологічного та натурального.

Тобто чиста або натуральна свідомість здана мислити або набувати форми, лише поринаючи у натуральне спостережницьке поле мислення [154, с.106].

Відтак, якщо відштовхуватися від інтерпретації інтенціональності в межах типологічного континууму буття мислення, то цей зв’язок має лиш лінійний векторний характер. Властивості світу І. Ньютона, його лінійний світ у натуральній установці співвідносяться із гуссерліанською сферою чистого мислення з причини, що між ними є однозначний інтенціональний зв’язок. Отож, світ І. Ньютона є моделлю буття світу, що апріорі задана саме цим сферам чистої свідомості. У нашому чистому мисленні, орієнтуючись на натуральний світ, можемо створювати лише світ, адекватний нашому розумінню світу. Світ Е. Гуссерля лінійний тому, що інтенціонально пов’язаний із відповідною сферою натурального світу, його закономірності виявляються у суворо визначених межах бачення цього світу чистою сферою свідомості.

На думку М. Гайдегера,Е. Гуссерль не тематизував принципове питання про буття екзистенціального як особливо інтенціонального сущого. Питання про буття інтенціонального сущого -про буття свідомості. Але як тільки М. Гайдегер здійснює цей перехід, зникають труднощі у першопочатковому розумінні інтенціональної свідомості як dasein і з’ясуванні умов для постановки питання про буття. За допомогою dasein М. Гайдегер пов’язує свідомість і буття, між якими завжди є зв’язок.

Оригінальні ідеї під час аналізу інтенціональності висловив Е. Ласк. Якщо форма не може бути відділена від свого матеріалу, потребує його, то сутність форми можна визначити як «вказівку на», «буття-значуще-для» своєї матерії. Тоді категорії постають як відношення, спрямованість. У такому сенсі площина первинних форм є сукупністю спрямованих відносин, що виявляють свою множинну сутність. Якщо різні сфери буття мають логіку, що об’єднує їх, то ця логіка, своєю чергою,охоплюватиме певні категорії. Переживання інтенціонального відповідає належному рівню логіки [174, с. 283-297].

Підводячи підсумок у класиці досліджень інтенціональності, слід указати на відкриті М. Гайдегером закони інтенціональності. Отож, свідомість завжди спрямована на предмет, який, своєю чергою, через це побутує у світі. Саме тому онтологічне з’ясування сенсу інтенціональності не могло не призвести до буття. У точці, де буття і мислення перетинаються, останнє завжди є інтенціональним. Думка побутує тому, що спрямована на буття сущого. Але якщо суще завжди просторове, то буття розкривається лише з часом. У екзистенційній аналітиці інтенціональність посідає особливе місце, оскільки думка не тільки спрямована на предмет, але й на буття. Тоді інтенціональність розкривається в двох вимірах: просторовому (спрямованому на буття сущого) та екзистенційному, спрямованому на власне буття [154, с. 109].

Таким чином, екзистенціальність і є інверсованим законом інтенціональності. Як мислення завжди мислить предметно, чи-то сутнісно, і спрямовано на буття предмета в просторі, так і буття завжди відкрите до мислення і спрямоване на ньогоекзистенціально.

Відтак топологічне з’ясування основ перетину буття і мислення розкриває два фундаментальні закони: інтенціональності, тобто просторової спрямованості мислення на буття сущого, та герменевтичності, тобто зворотної понятійної екзистенціальної спрямованості буття на мислення, що в цьому сенсі і не може розкриватись у свідомості у звичній для класичної філософії манері.

Отож, це класична картина досліджень у сфері онтології (буття) правової реальності, феноменології, а також психологічного та власне філософського вимірів інтенціональності.

Сучасними дослідниками онтології та правової реальності можна вважати С. Максимова, В. О. Карпічка, Л. П.Киященка, В. С. Стьопіна, А. Карташова, А. В. Полякова, І. Л.Честнова, Е. В.Тимошину, Н. В. Бряника та багатьох інших.

Серед сучасних дослідників інтенціональності слід виокремити М. Дамміта, Дж. Фодора, Х. Л. Бермудеса («Мислення без слів»), М. Девітта, К. Стерельного («Мова і реальність»), Ф. Дрецке («Натуралізовуючи свідомість»), Р. Міллікена («Мова, думка та інші біологічні категорії»), Н. С. Юліну, Д. Деннета, Є. В. Вострікову, В. А. Лекторського,

Д. І. Дубровського, В. А. Зотова, І. Т. Касавіна, Н. М. Смірнова та багатьох інших.

Не слід забувати, що поняття інтенції та інтенціонального безпосередньо пов’язані із феноменом свідомості особи. Тут і виявляється міждисциплінарне спрямування цієї проблеми та формується звОязок між філософським розумінням інтенції як виду спрямованості та психологічним - як мотиву, що пронизує свідомість людини.

Слід зазначити, що сьогоднішнє психологічне розуміння інтенцій та інтенціональності набуло поширення внаслідок учень, заснованих на працях З. Фройда, І. Павлова, Е. Торндайка, К. Юнга та інших учених, які намагалися проаналізувати особливості мотивації діяльності людини, сперечалися з приводу того, що з керує людською поведінкою - мотив чи сигнальна реакція на подразник.

Про розробку теорії інтенцій, інтенціонального та інтенціональності чимало зазначено у другому розділі цього дослідження, проте треба виокремити основні наукові та енциклопедичні тлумачення окресленого терміна.

Ми схильні розуміти інтенцію як сукупність внутрішньодетермінованих, які виникли на основі потреби, спонук і намірів (першого та другого рівнів- елементів), що є проміжною ланкою між потребою та вчинком (сукупністю вчинків, тобто поведінкою) людини.

Інтенціональність як таку розглядаємо як стійку спрямованість людини, що ґрунтується на цих спонуках та намірах.

Розробниками проблеми інтенцій з точки зору психології можна вважати: Л. І. Абрамяна, К. А. Азархіна, Р. А. Арцишевського, І. Аткінсона, Г. С. Батищева, М. М. Бахтіна, Д. Берлайна, Д. Биндри, Т. А. Буачидзе, Б. Братуся, Л. С. Виготського, Х. Гадамера, Г. Гегеля, П. Гольбаха, Е. Даффі, Р. Декарта, Д. І. Дубровського, Д. Кікнадзе, В. Кеттела, У. Крейна, Ж. Ламетрі, В. А. Лекторського, А. Н. Леонтьєва, М. А. Ліфшица, М. К. Мамардашвілі, Е. С. Маркаряна, А. Маслоу, Н. Міллера, В. Н. Мясіщева, Ш. Надірашвілі, В. А. Ойгензіхта, Г. Олпорта, Л. І. Петражицького, А. В. Петровського,

К. Прібрама, С. Л. Рубінштейна, М. С. Савчина, Е. Ю. Соловйова, Б. Скінера, Б. Спінози, Н. Ф. Тарасенка, В. І. Толстих, Е. Торндайка, Д. Уотсон, Г. Уелла, З. Фройда, Л. Фестінгера, Е. Фромма, Г. Халла, В. І. Шинкарука, Е. Г. Юдіна, К. Юнга, П. М. Якобсона, М. Г. Ярошевського та ін.

Якщо більшість вітчизняних дослідників розглядають інтенцію як певну спонукальну силу, то за кордоном питання інтенції вивчали різні школи: інтроспективна психологія (Е. Толмен, К. Халл), представники гештальтпсихології (К. Левін), психоаналіз (З. Фройд, У. Мак-Дауголл та інші). Ці вчені стверджували про принципову можливість розуміння поведінки людини за аналогією із поведінкою тварин. Цей біологізаторський підхід виявився в ототожненні людини з елементарними поведінковими актами тварин.

Подібної логіки дотримуються у концепції біхевіоризму, де поняття інтенції також ігнорується, а рушійна сила у поведінці відводиться реакціям організму на зовнішній подразник [152, с. 85].

На відміну від біхевіористських концепцій, психоаналітична школа визнає основою інтенцій органічно властиві людині потяги. У новофройдизмі сутністю інтенцій постають не так власне потяги, як міжособистісні стосунки та інші соціальні аспекти [158, с. 62].

У гештальт-психології розуміння інтенцій найбільш тісно пов’язано із філософською феноменологічною проблематикою, а саме: формуючи власну модель феноменологічного поля свідомості, розглядає як зовнішню, так і внутрішню детермінації поведінки людини, намагаючись об’єднати особу та середовище, котрих розглядають як дві суверенні системи[27, с. 65].

Одним із найновішим, таким, що відповідає гуманістичним поглядом, напрямом у сфері вчень про інтенціональність стала теорія Г. Олпорта, який обґрунтовував теорію персоналістичного, особистішого спрямування інтенцій. Людина розглядається як суб’єкт інтенцій, де відводиться належне місце і власне інтенціям, і потребам, що стають їх підґрунтям [176, р. 38-51].

Потреби в цьому випадку постають як конструкт, гіпотетичне поняття, що характеризує силу невідомої фізико-хімічної природи, що організовує сприйняття, аперцепцію, інтелект, волю і дію так, щоб змінити в певному напрямі наявну незадовільну ситуацію.

Гуманістичний напрям психології А. Маслоу пропонує класифікацію інтенцій саме на основі потреб, відповідно до якої розвиток особистості здійснюється на основі інтенцій, що виникають на ґрунті фізіологічних потреб, безпеки, соціальних контактів, самооцінки та самовизначення та потреби самоактуалізації [186, р. 56].

Нині вважаються провідними такі психологічні концепції у сфері вивчення інтенцій:

1) інтенціональна теорія Е. Даффі, згідно з якою активація поведінки людини здійснюється за допомогою її спрямованості та інтенсивності. На думку вченого, активація та інтенсивність поведінки визначаються інтенцією на основі процесу пізнання [44, с. 98];

2) теорія Д. Біндри, відповідно до якої інтенція - сила звички, що формується залежно від рівня активності та біологічних корелянт [179, р. 189];

3) теорія інтенцій Д. Берлайна, в межах якої автор визначає спрямованість інтенцій у зв’язку із поняттям потреб, що впливають на рівень діяльності та активності. Рівні збудливості та потреб пов’язані безпосередньо. Останні є певним внутрішнім компонентом, що обумовлює певні відповіді [178, р. 76];

4) теорія К. Прибрама, що розглядає поняття образу середовища, подій, досягнення результату. Інтенція виступає образом моніторним, спостерігальним. Вчений повОязує виникнення інтенцій на основі поєднання середовища, події, моніторингу та досягнення[ 118, с. 368];

5) теорія Н. Міллера, відносно до якої, з точки зору необіхевіоризму, розглянуто інтенцію у загальній конструкції потреби, кодування та підкріплення. Її суть виявляється у тому, що потреба спричиняє активність, яка зумовлює інтенцію, і у поведінку втілюється та, що сильніша [186, р. 56];

6) теорія І. Брауна охоплює біологічний аналіз інтенцій, визначаючи поведінку за потреби та звичками за формулою B=f (Hd). Згідно з ученням

І. Брауна, між інтенціями часто виникають колізії, серед яких перемагає, втілюючись у дію, та, яка сильніша [180, р. 54];

7) теорія Л. Фестінгера, у якій ядро мотивації - когнітивний дисонанс, тобто певна невідповідність, що здатна спричинити фрустрацію. Це можливо завдяки тому, що інформація сприймається людиною неоднозначно. Інформація, що не сприймається, здатна спричинити когнітивний дисонанс, а він, своєю чергою, - зумовлювати фрустрацію. Оскільки ж вибір поведінки здійснюється у взаємозв’язку зі зміною середовища, то урегулювання цієї ситуації полягає або у зміні середовища, або у зміні поведінки [154, с. 163];

8) теорія В. Кеттела, яка виникла у звОязку із виокремленням у структурі поведінки людини темпераменту, здібностей, енергетичних особливостей, сентиментів тощо. Інтенціональний компонент у цьому випадку повОязаний із темпераментом і почуттями [181, р. 48-57];

9) теорія І. Аткінсона, що виокремлює декілька «мов» інтенцій. І. Аткінсон вбачає у поведінці дві складові: очікування чого-небудь; цінності, які перетворюються в інтенції. На думку вченого, дія визначається, з одного боку,спрямуванням до інерції, з іншого, - спонукальними силами. Тенденція до дії знижується зі зменшенням сили та гальмівними тенденціями до невиконаних дій. Тенденції до негативних дій визначаються на основі врахування негативних сил і стійкості. Тенденція до дії визначається очікуваннями, значущістю, зрештою - інтенцією [177, р. 464].

Із категоріями інтенцій в межах з’ясування інтенціонального виміру буття особи психологічні школи аналізували чимало понять. Зокрема, в контексті інтенцій вивчають:

а) знання та їх види (І.В.Бойченко, Г.Е.Бурбуліс, В.А. Лекторський, М. С. Оринбек, В. А.Рижко, Б. Г. Юдіна);

б) віру та переконання (Н.Ф.Ляшенко, Ф.В. Хомутовський);

в) цінювання, цінності та ціннісні форми свідомості (Є. В. Власова, Є. В. Зототухіна, В. В. Кортава, Н.З.Чавчадзе);

г) цілі, ідеали, норми та інші регулятивні компоненти діяльності (М. Г. Макарова, Є. В. Осичнюк, Є.В. Шинкаренко, А.І.Яценко);

ґ) розуміння, волевиявлення, відчуття (О.А.Крижановський, Л.Н.Коган, Л. Б. Лейкум, І.А.Мальковський, Р.А.Петросян, Г.Л.Тульчинський);

д) соціальні та культурно-історичні форми духовного освоєння світу (Р. А. Арцишевський, Л.М.Баткіна, А.Я.Гуревича, Г.С. Кнабе, Є. Н. Мелетинський).

Відтак ми здійснили спробу промоніторити стан речей у сфері ретроспективи знань про буття права, правову реальність та їх інтенціональний вимір. У наступному підрозділі наукової роботи намагатимемось з’ясувати методологічні основи здійснення цього процесу.1.2