1.2. Стан дослідження відповідальності за злочини медичних працівників проти життя та здоров’я особи у кримінально-правовій доктрині і проблема визначення таких злочинів

Передусім зазначу, що дослідження проблем кримінальної відповідальності медичних працівників за вчинення злочинів проти життя та здоров’я особи започаткували, зокрема, такі дореволюційні вчені, як Л.

У сучасній Україні різні аспекти кримінально-правової характеристики аналізованих злочинів досліджували, зокрема, такі науковці, як А. Азаров, П. Андрушко, М. Бажанов, А. Байда, В. Борисов, Л. Брич, В. Бурдін, В. Галай, Л. Гапотій, С. Гречанюк, С. Гринчак, Н. Гуторова, О. Дудоров, В. Заброцький, М. Коржанський, В. Куц, В. Лень, Я. Лизогуб, Є. Мавед, О. Пунда, О. Сапронов, І. Сенюта, В. Смітієнко, С. Стеценко, Є. Фесенко, І. Філь, К. Черевко, В. Ясеницький.

Також обраній проблематиці присвячені роботи таких зарубіжних (у т.ч. російських) дослідників, як В. Акопов [2; 3; 4]; Я. Драгонець і П. Холендер [107], А. Зільбер [131], Н. Крилова [181], І. Нікітіна [270], Г. Новосьолов [271], Н. Павлова [277], К. Папеєва [278], М. Радченко [310], С. Расторопов [315], Г. Рустемова [323] О. Тихомиров [369] та ін..

Переважна більшість праць вітчизняних науковців, як і їх зарубіжних колег, присвячена кримінально-правовій характеристиці окремих злочинів проти життя та здоров’я особи, вчинюваних медичними працівниками. Так, питання кримінальної відповідальності за порушення встановленого законом порядку трансплантації органів або тканин людини, незаконну торгівлю органами або тканинами людини, насильницьке донорство досліджувались у кандидатських дисертаціях С.

У наукових роботах А. Байди аналізована у пропонованій дисертації проблематика досліджувалась в аспекті співвідношення її з кримінально-правовою характеристикою незаконної лікувальної діяльності [18; 19; 20; 21; 22].

У кандидатській дисертації В. Єгорової докладно розглядаються питання криміналізації та кримінально-правової характеристики незаконного проведення дослідів над людиною [112].

Юридичний аналіз складів злочинів, передбачених ст.ст. 131, 132, 134, 139–145 КК України, здійснювався у підручниках з кримінального права [206; 207; 209; 401], а також у науково-практичних коментарях КК України [212; 215; 262; 263; 265; 266].

Питання кримінальної відповідальності медичних працівників за вчинення злочинів проти життя та здоров’я особи (поряд із питаннями цивільної, адміністративної, дисциплінарної відповідальності) розглядались і в підручниках з медичного права [75; 76; 349; 352; 353].

Л. Брич, досліджуючи злочини проти здоров’я та проти безпеки життя та здоров’я за законодавством України, висвітлювала й окремі аспекти кримінально-правової характеристики злочинів, вчинюваних медичними працівниками [59; 60; 61;62].

Як зазначалось у вступі дисертації, найбільший внесок у вивчення проблем кримінальної відповідальності за злочини медичних працівників зробили такі сучасні вітчизняні дослідники, як Г. Чеботарьова і Т. Тарасевич.

Більшість науковців розглядають резерви якісного кримінально-правового забезпечення інтересів пацієнта та попередження злочинних діянь у сфері охорони здоров’я у двох напрямах. Перше орієнтує законодавця на посилення санкцій кримінально-правових норм, що стимулюють лікарів до виконання професійних обов’язків в рамках затверджених відомчими нормативними документами стандартів поведінки.

Як справедливо зазначається в літературі, проблеми злочинів та кримінальної відповідальності медичних працівників – одні з найбільш складних у системі права, оскільки вимагають спеціальних знань і методів розслідування, обліку та аналізу багатьох факторів, передумов, пов’язаних з деонтологічними вимогами, великою варіативністю конкретних обставин тощо [249, с. 205].

На сьогодні в кримінально-правовій науці використовується різна термінологія для позначення злочинних діянь, вчинюваних медичними працівниками: «злочини у сфері охорони здоров’я»; «професійні злочини у медичній діяльності»; «злочини у сфері медичної діяльності»; «професійні медичні злочини» тощо.

Так, В. Глушков під злочином у сфері охорони здоров’я розуміє умисне або необережне суспільно небезпечне діяння у сфері медичного обслуговування населення^[2], вчинене медичним працівником у порушення професійних обов’язків, що спричинило або могло спричинити істотну шкоду інтересам держави, суспільним відносинам у сфері охорони здоров’я, здоров’ю окремих громадян [82, с. 25].

Має рацію І. Кирилюк, який зазначає, що поняття «злочини у сфері охорони здоров’я» та «злочини у сфері медичної діяльності» співвідносяться між собою як ціле та частина, тобто перше поняття охоплює всі посягання на суспільні відносини у сфері реалізації права на охорону здоров’я, друге - відображає безпосередньо медичну діяльність і є складовим елементом цілого [149, с. 8]. Цілком очевидно, що злочини в сфері охорони здоров’я можуть бути вчинені не тільки медичними, фармацевтичними працівниками або цілителями як спеціальними суб’єктами, а й іншими особами.

«Професійні злочини медичних працівників» інколи визначаються як злочини, що вчинюються при здійсненні суто професійних функцій з порушенням сучасних вимог медичної науки та практики, положень медичної етики та лікарської деонтології, приписів закону, прийнятих нормативних актів [277, с.

Г. Чеботарьова вважає, що злочин у сфері медичної діяльності може бути визначений як передбачене КК України суспільно небезпечне діяння, яке вчинюється медичним працівником у зв’язку з виконанням (а також невиконанням або неналежним виконанням) ним своїх професійних обов’язків з надання медичної допомоги чи медичної послуги, а також діяння, що завдає шкоди суспільним відносинам, які охороняються кримінальним законом, у зв’язку з зайняттям медичною діяльністю особою, яка за законом не має на це права [430, с. 107; 435, с. 560].

На мій погляд, Г. Чеботарьова правильно акцентує увагу на тому, що злочин у сфері медичної діяльності може бути вчинений і тим, хто не є медичним працівником (зокрема, це частково стосується діяння, передбаченого ст. 138 КК). Водночас хотілось би підкреслити, що фактично у сфері медичної діяльності, у т.ч. медичними працівниками можуть бути вчинені і такі злочини, які безпосередньо не пов’язані з наданням медичної допомоги чи медичної послуги, однак можуть бути пов’язані з виконанням організаційно-розпорядчих або адміністративно-господарських функцій (наприклад, підроблення документа, одержання хабара). Інакше кажучи, запропоноване Г. Чеботарьовою визначення злочину у сфері медичної діяльності видається більш вузьким, ніж сама назва цих злочинів.

Показовим у цьому аспекті є підхід Н. Павлової, яка під злочином у сфері медичної діяльності пропонує розуміти суспільно небезпечну дію або бездіяльність, вчинену винним при виконанні своїх професійних або службових обов’язків, що заборонено кримінальним законом під загрозою покарання [277, с. 76]. Як бачимо, ця авторка, на відміну від Г. Чеботарьової, робить акцент на тому, що відповідні злочини можуть вчинюватись при виконанні як професійних, так і службових обов’язків. Автори колективного підручника «Медичне право України» правильно розрізняють професійні медичні злочини, з одного боку, і службові медичні злочини, з іншого [349, с. 262]. Питання про розмежування злочинних порушень професійних обов’язків медичних працівників і злочинів у сфері службової діяльності висвітлюватиметься у підрозділі 2.3 дисертації.

Т. Тарасевич використовує поняття «професійні медичні злочини», під якими розуміє суспільно небезпечні протиправні винні (умисні або необережні) діяння медичних працівників, спрямовані проти порядку суспільних відносин у сфері кваліфікованого надання медичної допомоги та полягають у порушенні професійних обов’язків. За об’єктом кримінально-правової охорони ці злочини пропонується поділяти на злочини: проти життя та здоров’я особи (ч. 4 ст. 130, ст.ст. 131, 132, 134, 137–145 КК України); проти особистої свободи (ст. 151 КК України); у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів (ст. 319 КК України)^[3] [358, с. 4, 7; 360, с. 177-178].

Як бачимо, Т. Тарасевич поняття професійних медичних злочинів пов’язує з медичною допомогою, з чим у цілому варто погодитись. Відповідно до ст. 3 Основ [118] медична допомога - це діяльність професійно підготовлених медичних працівників, спрямована на профілактику, діагностику, лікування та реабілітацію у зв’язку з хворобами, травмами, отруєннями і патологічними станами, а також у зв’язку з вагітністю та пологами. Медична допомога за видами поділяється на екстрену, первинну, вторинну (спеціалізовану), третинну (високоспеціалізовану), паліативну, медичну реабілітацію (ст. 33 Основ). У затвердженій КМУ Програмі подання громадянам гарантованої державою безоплатної медичної допомоги [304] зазначається, що медична допомога – це вид діяльності, який включає комплекс заходів, спрямованих на оздоровлення та лікування пацієнтів у стані, що на момент її надання загрожує життю, здоров’ю і працездатності та здійснюється професійно підготовленими працівниками, які мають на це право відповідно до законодавства^[4].

Разом з тим професійні злочини медичних працівників можуть вчинятись і в зв’язку з наданням медичних послуг. Як встановив КСУ у справі про безоплатну медичну допомогу [317], медичні послуги (за термінологією ВООЗ «медичні послуги другорядного значення», «парамедичні послуги») виходять за межі медичної допомоги.

Продовжуючи аналізувати підхід Т. Тарасевич, відзначу, що дослідницею не наведені аргументи стосовно віднесення до злочинів проти життя та здоров’я особи, вчинюваних медичними працівниками, злочинів, караних за ч. 4 ст. 130 і ст. 137 КК України. Так, щодо передбаченого ст. 137 КК України неналежного виконання обов’язків щодо охорони життя та здоров’я дітей має рацію А. Брайловська, яка пише, що до переліку осіб, спроможних нести кримінальну відповідальність за цей злочин, не входять медичні і фармацевтичні працівники, які за невиконання чи неналежне виконання своїх професійних обов’язків щодо дітей повинні відповідати за ч. 2 ст. 140 КК [55, с. 82].

Крім того, у визначенні професійних медичних злочинів варто було вказати і на суспільно небезпечні наслідки, спричинюваними ними. Викликає заперечення і віднесення Т. Тарасевич без будь-яких застережень до «чистих» професійних медичних злочинів, тобто злочинів, суб’єктом яких виступають тільки медичні працівники, незаконного проведення дослідів над людиною, передбаченого ст. 142 КК, і порушення встановленого законом порядку трансплантації органів або тканин людини, передбаченого ст. 143 КК. Так, із чинної редакції ст. 143 КК, а також авторської редакції цієї статті, запропонованої Т. Тарасевич [358, с. 12], не випливає, що вилучення у людини шляхом примушування або обману її органів або тканин з метою їх трансплантації, а також незаконну торгівлю органами або тканинами людини здатен вчинити лише медичний працівник^[5]. Навіть якщо вважати, що суб’єкт незаконного проведення дослідів над людиною є спеціальним, то це, вочевидь, може бути не тільки лікар, а й, наприклад, психолог або вчений-дослідник, не пов’язаний зі сферою медичної діяльності (більш детально про це говориться у підрозділі 2.3).

З іншого боку, у фаховій літературі зазначається (і це важливо з точки зору визначення кола тих кримінально-правових заборон, які аналізуютья у цій роботі), що трансплантологія і донорство охоплюються поняттям медичної допомоги [351, с. 13], а, отже, медичного обслуговування.

Варто зазначити, що в науці кримінального права пропонуються засновані на різних критеріях класифікації злочинів, вчинюваних медичними працівниками і спрямованих проти життя та здоров’я людини. Так, за формою вини ці злочини можуть бути поділені на умисні (примушування до вилучення органів або тканин для трансплантації, незаконне проведення аборту тощо) та необережні (наприклад, неналежне виконання особою своїх професійних обов’язків). За наявністю чи відсутністю корисливої мотивації аналізовані злочини можна класифікувати на корисливі (зокрема, незаконна торгівля органами або тканинами людини) та інші (наприклад, ненадання допомоги хворому). За особливістю об’єктивної сторони розглядувані злочини можуть бути поділені на вчинювані шляхом дії (скажімо, незаконне проведення аборту), шляхом бездіяльності (ненадання допомоги хворому тощо), а також змішані, тобто вчинювані як шляхом дії, так і шляхом бездіяльності (наприклад, розголошення лікарської таємниці).

Н. Крилова вчинювані медичними працівниками злочини поділяє на такі види: злочини, вчинювані спеціальним суб’єктом – медичним працівником; злочини, які можуть бути вчинені як медичним працівником, так і іншим спеціальним суб’єктом; злочини, вчинювані загальним суб’єктом, але які можуть також бути вчинені медичним працівником при здійсненні своєї професійної діяльності [179, с. 40]. У цій роботі в основному аналізуються перші два види злочинів, вчинюваних медичними працівниками.

Загалом обґрунтованою і продуманою виглядає позиція Г. Чеботарьової, яка пропонує класифікувати діяння, що посягають на правопорядок в сфері медицини, залежно від того, в якій частині медичної діяльності здійснюється правопорушення, таким чином: 1) злочини, що полягають в невиконанні або неякісному виконанні професійних обов’язків в сфері медицини (ст.ст. 131, 132, 139, 140, 145 КК України); 2) злочини, що вчинюються при медичному експериментуванні (ст.ст. 141, 142 КК України); 3) злочини, пов’язані із незаконним використанням можливостей медицини (ст.ст. 134, 138 КК України); 4) злочини, пов’язані з незаконним використанням трансплантології і донорства крові (ст.ст. 143, 144 КК України) [430, с. 114–115; 435, с. 561].

Водночас хотілося б уточнити, що, оскільки суб’єктом злочину, передбаченого ч. 2 ст. 134 КК, є і лікарі – акушери-гінекологи за фахом, цей злочин має бути віднесений до першої із виділених Г. Чеботарьовою класифікаційних груп. Сказане стосується і незаконної лікувальної діяльності – у тій частині, в якій злочин, передбачений ст. 138 КК, вчиняється особою, яка має медичну освіту, однак здійснює лікувальну діяльність не відповідно до отриманої спеціальної освіти та (або) рівня підготовки^[6].

Викладене дозволяє виділити такі ознаки професійних злочинів медичних працівників: 1) ці злочини вчинюються не в сфері охорони здоров’я взагалі, а у сфері медичного обслуговування; 2) вони вчинюються спеціальними суб’єктами – медичними працівниками у зв’язку з виконанням ними професійних обов’язків із надання медичної допомоги і медичних послуг; 3) такі злочини створюють загрозу заподіяння або заподіюють фактичну шкоду життю чи здоров’ю особи (осіб) або іншим охоронюваним кримінальним законом правовідносинам; 4) ці злочини вчинюються умисно або через необережність.

За другою із виділених ознак досліджувані у цій роботі злочини відрізняються від інших кримінально караних посягань на життя і здоров’я людини, які фактично можуть вчинятись у т.ч. медичними працівниками та які вчинюються не стільки у зв’язку з наданням медичної допомоги (медичної послуги), скільки під виглядом медичної допомоги (послуги)^[7] (наприклад, ст.ст. 115, 121, 122, 128, 130, 133 КК України). Відповідно до згаданої вище класифікації злочинів медичних працівників, запропонованої Н. Криловою, – це третій вид таких злочинів.

У подальшому під злочинами медичних працівників проти життя і здоров’я особи, які відносяться до професійних злочинів вказаних суб’єктів і кримінальна відповідальність за вчинення яких становить предмет цього дослідження, розумітимуться передбачені розділом II Особливої частини КК України суспільно небезпечні винні діяння, які вчинюються медичними працівниками у зв’язку з виконанням ними професійних обов’язків із здійснення медичного обслуговування, посягають на життя і здоров’я людини, заподіюючи їм шкоду або створюючи загрозу заподіяння такої шкоди.

Із визначенням досліджуваних злочинів певною мірою пов’язана проблема удосконалення системи Особливої частини КК України. Так, В. Глушков ставить питання про виділення самостійного розділу Особливої частини КК під назвою «Злочини у сфері медичного обслуговування населення» [82, с. 32-34; 83, с.93]. Підтримують таку пропозицію автори колективної монографії «Кримінальна відповідальність за незаконне проведення дослідів над людиною», які наголошують на важливості, самостійності, однорідності і значному обсязі суспільних відносин по забезпеченню охорони життя і здоров’я людини у сфері медичного обслуговування. Відповідний розділ Особливої частини КК, на думку науковців, повинен включати ст.ст. 131, 132, ч. 2 ст. 134, 139–145, 151, 184, 251, 319, 325 чинного КК [182, с. 84, 103].

Загалом сприймаючи наведене обґрунтування необхідності виділення самостійного розділу КК, водночас хотіла б зауважити, що ст.ст. 151, 184, 251, 319, 325 КК навряд чи уособлюють кримінально-правову охорону саме життя і здоров’я людини. Крім цього, сумнівним вважаю віднесення до посягань, вчинюваних у сфері медичного обслуговування, порушення ветеринарних правил (ст. 251 КК) і, навпаки, – невіднесення незаконної лікувальної діяльності (ст. 138 КК).

З урахуванням того, що злочини в сфері трансплантації органів або тканин людини та донорства крові, карані за ст.ст. 143, 144 КК, разом зі злочинами, передбаченими ст.ст. 131, 132, 138–142, 145 КК, утворюють специфічну групу злочинних діянь, Г. Чеботарьова вважає за доцільне їхнє виділення в самостійний розділ II-I Особливої частини КК України «Злочини у сфері медичного обслуговування, що ставлять у небезпеку життя і здоров’я людини» [431, с. 8].

Підстави для виділення групи злочинів, суб’єктами яких виступають медичні працівники, в окремий розділ Особливої частини КК вбачає також А. Байда, який пропонує назвати цей розділ «Злочини у сфері медичної і фармацевтичної діяльності». Зазначається, що відповідні злочини об’єднує не лише суб’єкт їх учинення, а насамперед специфічне коло тих суспільних відносин, які хоча й мають кінцевою метою забезпечення захисту життя і здоров’я людини, проте відбуваються в настільки складних предметно-об’єктних умовах, що зумовлюють необхідність розглядати злочини цієї групи в рамках окремого розділу Особливої частини КК [20, с. 148-151; 21, с.159; 18, с. 167; 19, с. 7].

Підтримуючи ідею виділення самостійного розділу Особливої частини КК України, присвяченого професійним злочинам медичних працівників, що посягають на сферу медичного обслуговування як відносно самостійний об’єкт кримінально-правової охорони, водночас зауважу, що у назві відповідного розділу не варто використовувати слова «у сфері…» із причини, вказаної вище. Виходячи з існуючого та загалом оптимального переліку кримінально-правових заборон, що передбачають відповідальність у т.ч. за діяння, які заподіюють шкоду життю та здоров’ю людини (створюють загрозу заподіяння такої шкоди) у зв’язку із здійсненням медичного обслуговування, вважаю, що назва цього розділу могла б бути, наприклад, такою: «Злочини проти встановленого порядку медичного обслуговування».

Висновки до розділу 1

1. Процес становлення кримінального законодавства про відповідальність медичних працівників за злочини проти життя та здоров’я особи був поступовий і залежав від розвитку медицини в різні історичні періоди. Кримінальну відповідальність медичних працівників за вчинення професійних порушень в багатьох пам’ятках зарубіжного права (зокрема, до XVIII століття) окремо виділяли, але без достатньої диференціації. Здебільшого караними визнавались діяння, пов’язані із заподіянням шкоди лікарем пацієнту під час лікування (смерті, тілесних ушкоджень), проведенням абортів, розголошенням лікарської таємниці.

Щодо регламентації кримінальної відповідальності медичних працівників на території сьогоднішньої України, то найбільш диференційований підхід спостерігався протягом трьох історичних періодів: 1) період знаходження України в складі Росії, Польщі та Австро-Угорщини (ХVІІ століття – 1917 р.); 2) радянський період (1917–1991 рр.); 3) сучасний період (з 1991 р. по теперішній час). Так, протягом першого періоду відповідальність встановлювалась за ненадання лікарем допомоги хворому без поважних причин, незаконне проведення аборту, невиконання лікарем своїх професійних обов’язків. Суб’єкти вказаних злочинів визначались досить конкретно (лікар, оператор, акушер, фельдшер, повивальна бабка тощо). Окремо виділялись склади злочинів, пов’язаних із фармацевтичною діяльністю.

Сучасний період розвитку вітчизняного кримінального законодавства в частині регламентації відповідальності медичних працівників за вчинення професійних злочинів характеризується дією (до 2001 року) КК України 1960 р. з відповідними змінами, який мав низку статей, що передбачали кримінальну відповідальність медичних працівників: ст. 108-3 КК «Зараження вірусом імунодефіциту людини медичними, фармацевтичними працівниками та працівниками інших сфер», ст. 108-4 КК «Розголошення відомостей про проведення медичного огляду на зараження вірусом імунодефіциту людини та його результатів», ст. 109 КК «Незаконне проведення аборту», ст. 113 КК «Ненадання допомоги хворому особою медичного персоналу». Із прийняттям 5 квітня 2001 року чинного на сьогодні КК України значно розширився перелік кримінально-правових заборон про відповідальність за злочини проти життя і здоров’я людини, вчинювані медичними працівниками.

2. КК України з розглядуваної проблематики має більше спільного з кримінальним законодавством постсоціалістичних країн Східної Європи та СНД, ніж країн Балтії, Західної та Центральної Європи та азійсько-тихоокеанського регіону. В більшості країн, як і в Україні, передбачено відповідальність за невиконання лікарем своїх професійних обов’язків, проведення незаконного аборту, ненадання медичним працівником допомоги хворому, розголошення конфіденційної інформації медичним працівником, незаконну трансплантацію або примушування до вилучення органів чи тканин людини. У законодавстві деяких країн (Естонія, Японія) кримінальна відповідальність за незаконне проведення аборту є більш диференційованою порівняно з КК України. Якщо відповідальність за вчинювані медичними працівниками злочини, які посягають на життя та здоров’я особи, регламентується у межах в одного розділу Особливої частини КК України, то цього не спостерігається у законодавстві зарубіжних країн.

Кримінальне законодавство багатьох зарубіжних країн, не виокремлюючи норму про відповідальність за розголошення лікарської таємниці, розглядає останню як різновид професійної (службової) таємниці.

У КК України, на відміну від кримінальних законів окремих зарубіжних країн, відсутня відповідальність за генетичні маніпуляції (Азербайджан, Грузія, Франція), незаконні генетичні дослідження над людиною, вчинення злочинів у сфері репродуктивних технологій, незаконні дії з людським ембріоном, незаконне проведення штучного запліднення особою медичного персоналу проти волі жінки та з порушенням встановленого законом порядку проведення таких дій (Азербайджан, Естонія, КНР, Франція). У цій частині зарубіжний досвід потребує прискіпливого вивчення і, вочевидь, часткового запозичення при запровадженні в Україні відповідних кримінально-правових заборон.

3. Під злочинами медичних працівників проти життя і здоров’я особи, які відносяться до професійних злочинів вказаних суб’єктів, слід розуміти передбачені розділом II Особливої частини КК України суспільно небезпечні винні діяння, які вчинюються медичними працівниками у зв’язку з виконанням ними професійних обов’язків із здійснення медичного обслуговування, посягають на життя і здоров’я людини, заподіюючи їм шкоду або створюючи загрозу заподіяння такої шкоди. Відповідальність за професійні злочини медичних працівникі доцільно регламентувати у межах самостійного розділу Особливої частини КК України з відповідною назвою.