Вплив інтенціонального світу людини на формування правосвідомості, правової культури, правової поведінки та правового буття

Ідеальна основа - «ейдос» права - не реальні суспільні відносини чи соціально-економічний і політичний лад суспільства, а особливий світ «буття правових понять і норм». Складний процес відображення соціальних відносин, інтересів, цілей в правових нормах у результаті свідомої цілеспрямованої діяльності правотворчих органів виражається представниками феноменології права як «вгадування» законодавцем або суддею вже готових, сформованих правових моделей.

Засадничим положенням філософської, або ж трансцендентальної, феноменології права є пошук аподейктичних підстав соціального буття.

В кінці 1960 -х рр. У. Луйжпен стверджував, що людині як носію дорефлективної свідомості спершу властиво почуття справедливості, котре становить правову підставу. Реалізація цього почуття (внутрішньої екзистенції) і є існування права. Е. Фехнер намагався вивести становлення вічно змінного права із суб’єкта, що ухвалює державно-владні рішення.

Очевидною є умоглядність усіх цих конструкцій. Довести нормативність почуття справедливості, з огляду на апріорі дане особистості, неможливо, бо апріорне за визначенням «не потребує» доказів. Попри це, прихильникам трансцендентальної феноменології права також не вдалося поєднати одиничну життєву ситуацію з постульованим універсальним початком соціального буття. Можливо, у зв’язку з цим родоначальнику феноменології Е. Гуссерлю на схилі літ стало очевидно, що суб’єкт обумовлений життєвим світом (за термінологією М. Гайдегера - Dasein, в якому екзистує людина) - абсолютною онтологічною даністю, що передує свідомості. Це повернення до інтерсуб’єктивності, що було намічено в «Картезіанських роздумах», а також в ідеї М. Гайдегера про відкритість Dasein, нетотожність людського буття в кожен момент своєї еволюції.

Найважливішим принципом феноменології є дослідження інтенціональної структури свідомості. Інтенціональність - іманентна предметність свідомості, безвідносно до того, яким є предмет: реальним чи уявним. Інтенціональність розглядається як фундаментальна характеристика свідомості.

Як стверджує М. М. Алексєєв, «оскільки право є певного роду інтенціональністю, то його необхідно порівняти з іншими інтенціональностями свідомості» [3, с. 53]. Однією з таких спрямованостей свідомості виступає інтенціональний розвиток особистості, переплетений з правом як певним рівнем сприйняття цінностей. В структуру інтенціонального акту входять і пізнавальний аспект інтенції (ноема і ноеза), і ціннісний.

Інтенціональний розвиток особистості тісно пов’язаний з її правовою поведінкою. Остання, своєю чергою, як феномен соціального життя, знаходиться в діалектичній єдності з наявним станом правової культури та правосвідомості. Взаємозв’язок між правовою культурою та правовою поведінкою обумовлений їх функціональною цілеспрямованістю на підтримання фундаментальних відносин, взаємодії, взаєморозуміння, забезпечення соціального порядку та безпеки.

У феноменологічному розумінні стійкі зразки правової поведінки ґрунтуються на специфічній соціально-світоглядній парадигмі, що має цілісний характер і значною мірою детермінує ставлення особистості до суспільства і держави.

Правова поведінка особистості становить інтегральний феномен, обумовлений поєднанням різнопланових соціальних, внутрішньоправових, соціокультурних, політичних, концептуально-світоглядних чинників; її не можна редукувати до біхевіористичних схем, сформованих на основі монодетерміністського підходу.

Аналізуючи питання про поняття правової поведінки, найперше вивчимо термін «правова поведінка».

Чи не найважливішою рисою правомірної поведінки, котра формує її основу, є розуміння корисності та справедливості правових норм, свідомої відповідальності за власні вчинки перед державою і суспільством, що, своєю чергою, неминуче засвідчує про правову грамотність особистості та рівень її соціалізації.

Отож, сутність правового порядку утверджується наявністю правомірної поведінки. Остання утворює сутність правового порядку. Як стверджує дослідниця права О. Ф. Скакун, «через правомірну поведінку здійснюється управління суспільством, його життєдіяльність. Основна кількість правовідносин, які виникають і діють у суспільстві, ґрунтується на правомірній поведінці» [133, с. 416].

Основними ознаками правової поведінки, які характеризують і правомірну, і протиправну поведінку, більшість дослідників уважають: соціальну значущість правової поведінки, її усвідомлений, вольовий характер, її правову регламентованість, її підконтрольність державі та здатність спричиняти певні правові наслідки.

З урахуванням цього можна сформулювати таке визначення правової поведінки: це передбачена нормами позитивного права і підконтрольна державі свідомо вольова соціально значуща поведінка людей (індивідів або їх колективів), яка, як правило, спричиняє або здатна спричинити певні юридичні наслідки; це соціальна поведінка особи (дія або бездіяльність) свідомо вольового характеру, яка врегульована нормами права і спричиняє юридичні наслідки.

Правова поведінка неодмінно передбачає наявність двох факторів:

- поведінковий, себто розуміння наявності юридичних способів для реалізації власних прав і обов’язків;

- інформаційний, тобто обізнаність громадянина про наявність у нього певних прав та обов’язків.

Мотиваційна структура правової поведінки особистості містить ідеологічний (ціннісний), прагматичний (раціональний) і психологічний (емоційний, нерефлективний) компоненти, що постійно змінюються та перебувають у складному взаємозв’язку. Така мінливість обумовлює розвиток правової поведінки, відповідає загальному процесу соціального розвитку, створює об’єктивну можливість удосконалення правової дійсності шляхом спрямованого впливу на всі компоненти мотивування з метою стимулювати самообумовленості правомірної поведінки.

Правова поведінка особистості, а отже і її інтенціональний розвиток, в нерозривно поєднані наявним у суспільстві реальним рівнем правової культури та правосвідомості. Для громадянського суспільства, відмінною рисою якого є високий рівень самоорганізації та інтенсивності саморозвитку соціальних суб’єктів, від соціальних груп до індивідів, характерний особливий тип правової поведінки особистості, пов'язаний з розвиненою правовою культурою, спрямованою на самовідтворення правомірної поведінки.

Правотворчий процес сучасності покликаний створити умови для формування правових норм, що стимулюють правову поведінку всіх громадських (зокрема адміністративних, економічних і політичних) суб’єктів, котрі вступають у прямі або опосередковані правовідносини, які характеризуються нераціональними рисами: 1) короткотривалі стю

законодавчих рішень; 2) наявністю безпідставної ідеї «саморегуляції» правових суб’єктів, за відсутності повноцінних правил взаємодії через невчасне прийняття законних рішень; 3) утвердженням політики адміністративного та економічного лобіювання законодавства; 4) ігноруванням механізмів легітимізації нових законів через проходження процедури громадської експертизи. За таких обставин формуються суперечливі, заплутані та невизначені вимоги до суб’єктів правовідносин, носіїв правової культури, що відображається в амбівалентності їх правової поведінки.

Правова поведінка особистості в сучасному транзитивному суспільстві, через спільну дію всіх зазначених факторів, характеризується наявністю фундаментальної суперечності між історично сформованими настановами, зумовленими особливостями національного менталітету і характеру, специфікою історичних умов, типом правової культури, в якій раціонально- правові моменти тісно переплетені з емоційно-етичними, - і становленням поведінкових переваг і мотивацій, властивих громадянському суспільству західного типу.

Однією з негативних характеристик української масової правосвідомості виступає її правовий нігілізм, що відображається в правовій поведінці українців. У ньому поєднуються правова необізнаність, скептичні стереотипи та упередження, невіра в право і закон. Факторами, що підтримують нігілістичні настанови особистості, є відсутність національної правової ідеології, архетипічні характеристики української правосвідомості, адміністративний нігілізм і загальна інституційна несформованість соціально- правової системи в сучасній Україні.

Як іманентна складова культури загалом, правова культура виступає носієм характерних типологічних рис, властивих культурі певної історичної спільноти, особливістю якої є наявність архетипічних пластів, створених етнічною психологією, що охоплює настанови, упередження, стереотипи, поведінкові зразки, норми, цінності, розуміння і знання права.

Відтак на правову культуру особистості, безумовно, впливає правова культура суспільства, характер і ступінь його прогресивно-правового розвитку.

Сутнісними ознаками правової культури особистості виступають: 1) знання законодавства. Правове знання залишається найважливішим фактором формування правосвідомості особистості; 2) свідоме переконання у необхідності, значущості та соціальній корисності законів; 3) здатність вміло використовувати правові інструменти.

Наділена правовою культурою, особистість, як член суспільства, через використання власних правових начал впливає на соціальне життя та державотворчі процеси. Правова культура особистості визначає знання та розуміння права. Вона впливає на активну роботу зі здійснення правопорядку та зміцнення законності. Правова культура особистості впливає на формування соціальної оцінки права. Іншими словами, правова культура особистості - це її позитивна правова свідомість у дії. Вона охоплює перетворення особою своїх здібностей і соціальних якостей на підставі правового досвіду.

Змістом правової культури особи є: правосвідомість, правове мислення та правомірна поведінка [34, с.

Правова культура суспільства становить найважливішу детермінанту правової поведінки особистості, визначаючи її характер та інтенціональність, інтерпретацію учасників соціальних взаємодій на мікросоціологічному рівні і перспективи майбутніх змін. З іншого боку, правова поведінка особистостей, своєю чергою, впливає на правову культуру суспільства, будучи пов’язаною з нею діалектично.

Зміст феноменологічного методу полягає в абстрагуванні від усього зовнішнього, неістотного для з’ясування дійсної природи речей. Цей процес виступає своєрідним шляхом виявлення суб’єктом у своїй свідомості певних самоочевидних структур, які передують правовому мисленню взагалі, правовим нормам, інститутам і відносинам. Подібні структури мають назву правових ейдосів. Вони демонструють не просто все те загальне, що є у всіх правових явищах, а концептуально утверджують їх генетичний принцип, який зумовлює можливі одиничні прояви права. Власне, таке ідеальне правове буття інтуїтивно відкривають звичайний громадянин, суддя та законодавець.

Отож, через концепт правового буття як суттєвого елементу світу людини можна реалізувати феноменологічний підхід до права. У межах такого підходу, як стверджує С. І. Максимов, ««правове буття» інтерпретується як особливий автономний світ права зі своїми законами і логікою функціонування та розвитку, «опорними конструкціями» і способом їх поєднання в одне ціле» [78, с. 54]. Пояснити таку позицію можна з огляду на визначення буття, яке пропонують представники феноменологічної соціології (творці теорії інституалізації) А. Щюц, П. Бергер і Т. Лукман. На їхню думку, «буття - властивість, притаманна феноменам, незалежна від нашої волі та бажання (мине можемо «їх позбутися») [16, с. 9]. Тому правове буття - це не лише те, що здійснюється в інститутах права або правовідносинах, а й ті речі, які, попри те, що не мають предметного буття, однак ми повинні на них зважати.

Найважливіше положення вчення А. Щюца і його послідовників, як видається, полягає в тому, що соціальний світ - одночасно об’єктивна і суб’єктивна реальність. Як об’єктивна реальність він представлений соціальними інститутами, що забезпечують соціалізацію індивіда і відтворення у формі традицій суспільства. Світ як суб’єктивна реальність - це унікальна суб’єктивність людини і її змога змінювати (конструювати) об’єктивну реальність. Так забезпечується інноваційне відтворення соціуму.

Теорія інституалізації доводить, що соціальна реальність і «правове буття» існують не об’єктивно, а створені індивідами і соціальними групами. А. Щюц стверджує, що звичні дії за їх тривалого повторення стають правилами, тобто нормами.

Т. Лукман і П. Бергер, аналізуючи походження правових інститутів, стверджували, що вони утворюються необ’єктивно, а на підставі буденних знань індивідів про правильність дій у конкретних ситуаціях. Щоб забезпечити дотримання всіма правових норм, необхідно їх мінімізувати, зафіксувавши у письмовому вигляді, та видати від імені держави. Право - це сукупність правових феноменів, тобто конкретної реалізації правил.

Необхідно зазначити, що, незважаючи на плідність цих положень (вони поширюються і на статус особистості, і на соціальні інститути та механізм зміни соціальної реальності і т. д.), соціолого-феноменологічну школу права не було створено, а її ідеї ніколи не були використані правознавством. Водночас головним постулатом такої феноменології права могла б стати теорія джерел права (або формування «правового буття»). Основну увагу слід зосередити на розробці правових інновацій і, що ще важливіше, - на їх сприйнятті населенням (легітимації нововведення). Відтак можна сформулювати загальне визначення: право - це те, що приймається населенням як загальнообов’язкові правила поведінки.

Очевидно, що для трансцендентальної феноменології права не вистачає конкретики іманентного, тоді як для соціологічної феноменології права бракує апріорних підстав, властивих для всіх правових явищ.

З логічної точки зору, «правове буття» є філософським поняттям, яке за змістом відповідає юридичному поняттю «правова система». Однак ці поняття відрізняються, оскільки така категорія, як «правова система», була створена в процесі використання загальнонаукових підходів до правової сфери. Стосовно особистості «правове буття» виконує роль чогось зовнішнього. С. І. Максимов наголошує: «Правове буття як категорія філософії права сформувалася на основі методу філософської рефлексії, і людина тут є центральною фігурою, оскільки правове буття - світ права, в якому вона живе, а буття в праві є одним із способів її буття. Структурними елементами правового буття виступають уже не ті чи інші правові інститути, а правові феномени (світ сенсів)» [78, с. 55]. Відтак можемо розглядати і сутнісні властивості права, тобто право як таке, і його онтологічні характеристики, виявляючи його присутність і вплив на наше життя, відмінність від інших проявів буття.

Правове буття, з точки зору феноменологічного підходу, може бути розглянуто в онтологічному, антропологічному та аксіологічному аспектах.

Онтологічне осмислення «правового буття» дає нам змогу проаналізувати правову природу як певну метасоціальну деонтологічну реальність. Тому «правове буття не становить якусь субстанціональнучастину реальності, а є лише способом організації та інтерпретації певних аспектів соціального життя, буття людини. Але цей спосіб настільки істотний, що за його відсутності розпадається сам людський світ» [78, с. 55]. Власне, виявляється відмінність між «правовим буттям» і соціальним буттям, оскільки «правове буття» - це здебільшого світ повинного, а не реального. Отож, «правове буття» проявляється винятково через його роль у житті людини.

Розглядаючи різноманітні погляди щодо специфіки «правового буття», а також дискусії стосовно правової природи, виокремимо протилежні позиції: об’єктивістську онтологію (М. Вілей) та суб’єктивістську онтологія (П. Амселек) [182, р. 342]. Одна виражається тезою «право існує в речах», інша - словами «право існує в думках». Згідно з позицією об’єктивізму, онтологія права - це частина загальної онтології, а право має загальну для всіх реальностей природу, тобто існує незалежно від людей. Суб’єктивізм же - позиція, яка вважає, що право - це реальність, залежна від людей. Воно - творіння людини, а тому не має того ж статусу, що природна реальність.

Проте «правове буття» ґрунтуєтьсяна його онтологічних особливостях, не є ані об’єктивним, ані суб’єктивним, воно конструюється винятково у людських взаємовідносинах, має інтерсуб’єктивний характер. Поль Рікер демонструє: «правова проблема виникає внаслідок втручання іншого у зв’язку з проблемою шкоди, спричиненої іншому» [123, с. 28]. Так проявляється апріорність інтерсуб’єктивної правової «клітинки», тобто право пов’язує дві рівноправні особистості. Водночас «суб’єкт права - це не інший як близький, ближній, з яким пов’язана тільки моральна проблематика, а інший, відносини з яким опосередковано певнимінститутом» [123, с. 29]. «Правове буття» постає як один із аспектів людського буття, в якому буття окремої особистості перетинається з буттям іншого. Однак підґрунтям для формування «правового буття» можуть виступити лише ті інтерсуб’єктивні відносини, котрі загрожують появою сваволі та апріорі містять детермінуючий момент належного.

Аналізуючи походження «правового буття», слід виділити низку умов, необхідних для існування моралі та права, які можливі лише у разі дотримання: а) визнання свободи волі; б) утвердження можливості справедливості й несправедливості, критерію добра і зла, тобто норми повинного, що, своєю чергою, постає як логічна передумова існування деонтологічного світу права та моралі. Тут проглядається такий зв’язок: несвобідна людина не здатна відповідати за свої вчинки, але тоді ми аж ніяк не можемо говорити про жодні норми права та моралі. Триває процес переходу онтологічної модальності (свободи) опосередковано через свій середній член (відповідальність) у деонтологічну модальність (обов’язок). Ці нові значення та смисли демонструють нам онтологічні умови та границі як моралі, так і права. Вони формують своєрідний вектор на шляху до «правового буття».

Діалектичне поєднання реального та повинного (факту та права) зумовлює проблему співвідношення правового (соціального) середовища та права, і спрямовує наше дослідження до осмислення суперечного співвідношення права ідеального та інституціонального. Аналізуючи суперечність між реальним і повинним, можна виділити два варіанти вирішення проблеми: «а) зовнішній, коли співвідносяться фактична поведінка, яка становить соціальну реальність (те, що є), і право як вираз ідеї належного (те, що має бути); б) внутрішній, коли співвідносяться чинне, позитивне право, яке внаслідок своєї фактичності, темпоральності,матеріальності виражає момент сущого, та ідеї права як ідеалу, зразку і критерію оцінки чинного права з позицій того, яким воно має бути» [78, с. 55].

Водночас феноменологічний метод передбачає потенційну можливість до вирішення проблеми співвідношення реального та повинного, оскільки вивчає «правове буття» як складову «життєвого світу». М. Гайдегер заявив, що «приписи тих директив, які стають для людини законом і правилом, повинні виникати із сущого. В іншому разі будь-який закон залишиться лише жалюгідним творінням людського розуму» [183, р. 44]. Безпосереднє суще як таке формує «природу речей», на якій ґрунтується повинне. Отож, правову природу можна описати такою формулою: «В міжособистісних відносинах апріорно закладені власні правові міра та порядок». В ній ідеально поєднуються повинне та реальне. Суть правової природи полягає в делегуванні обов’язків і прав у певному інституті. «Право становить також складну багаторівневу систему, динамічний процес власного становлення і відтворення. Порівняно автономними рівнями правового буття є: а) світ ідей (ідея права); б) світ знакових форм (правові норми і закони); в) світ соціальних взаємодій (правове життя)» [78, с. 58]. Вони виступають рівнями становлення права, які виражаються в розгортанні концепції правового буття від абстрактних до більш конкретних визначень.

Феноменологічний підхід убачає наявність у людській екзистенції певних факторів, які формують правові відносини і впливають на співіснування людей. Найгостріше питання, на яке намагається відповістифілософія права, - як формується правова особистість. Обґрунтовуючи уведення в обіг поняття «правова особистість», Ж. Карбоньє підкреслював, що тільки людина з усіх живих істот «наділена здатністю бути юридичною істотою» і тільки їй властива здатність «створювати і сприймати юридичне» [54, с. 61].

Очевидно, «правова особистість» у «правовому бутті» виступає носієм та агентом певних учинків, суб’єктом права. Останній апріорі має схильність до ціннісно орієнтованої діяльності. «Серед ціннісно орієнтованих актів (любові, ненависті та ін.) виділяються такі, які виражають сенс права. Це - акти визнання» [3, с. 76]. Кожне «правове буття» імпліцитно містить ціннісно зорієнтованого суб’єкта права, котрий характеризується інтенціональною спрямованістю власної діяльності, що передбачає свідомий захист прав інших.

Отож, «цеглинкою», що конституює ціннісно орієнтовану діяльність, є те, що утверджує право, тобто виступає як прояв правосвідомості. Можливість до легітимації є однією з характерних рис права, тобто тим, що формує «правове буття». Саме в процесі легітимації здійснюється рефлексія над власним Ego, спроба ототожнення його з іншим, що, своєю чергою, детермінує принцип рівності.

На думку П. Рікера, визнання, або взаємне визнання людей, становить такий тип взаємовідносин, коли люди не намагаються пристосувати один одного до своїх цілей та потреб, тобто ці відносини не є утилітарними. Це відносини рівних партнерів, які уважно ставляться до відмінностей іншого. Саме таке визнання здатне стати підґрунтям для здійснення рівних прав. Основою цієї здатності є те, що «самість», моє «Я» конституюється лише завдяки Іншому і за допомогою Іншого в моєму визнанні.

Як наполягає С. І. Максимов: «Структура правового суб’єкта (правової людини) не є простою. Перш за все вона постає в єдності внутрішнього і зовнішнього планів, сутності та існування. На зовнішньому рівні - це особа, логічна конструкція, носій прав і обов’язків, на внутрішньому - особистість, носій правосвідомості» [78, с. 58]. Психологічними факторами, що впливають на формування особистості, виступають: орієнтації на самореалізацію і орієнтації на автономію, єдність індивідуальності («внутрішнього Я») і персональності («орієнтації на Іншого»). Відсутність у правового суб’єкта якогось з цих факторів впливає на забезпечення його літимації.

Відтак формування правового суб’єкта полягає в єдності духовної і соціальної особистості. Правовий суб’єкт - це не стільки внутрішня психологічна структура особистості (не стільки її автентичне «Я»), скільки те, як особистість представлена іншим. Така особистість конституюється іншими, «але не в об’єктивному розумінні, а в тому, що усвідомлює себе щодо інших, стосовно розуміння її ролі іншими. Це структурна єдність відношення та його носія (правовідношення і суб’єкта права)» [185, р. 121]. Це означає, що право породжується через легітимацію правових міжособистісних відносин.

Одним із недоліків феноменологічних концепцій права прийнято вважати відсутність, згідно з визначенням Р. Мертона, теорій середнього рівня, що дозволяють пов’язати абстрактну підставу феноменології права з конкретними дослідженнями права як соціокультурного феномена. Так, відомий теоретик права І. Л. Честнов вважає, що «трансцендентальній феноменології права не вистачає конкретики іманентного, тоді як соціологічній феноменології права бракує апріорної підстави, властивої для всіх правових явищ» [165, с. 7-9].

Як видається, побудові теорій середнього рівня в феноменологічних концепціях права повинен передувати аналіз змісту та структури такого поняття, як «правосвідомість», зокрема наукова правосвідомість. Це обумовлено особливістю феноменологічного підходу до правової онтології і правової гносеології.

Засновник феноменологічного напряму Е. Гуссерль зазначав про два типи реальності: світ природної настанови (психофізичного ego), який існує лише як світ феноменів свідомості, і світ трансцендентального ego. Причому звичайний «життєвий світ» вторинний, оскільки конструюється свідомістю трансцендентального ego. Е. Гуссерль зауважує про особливість будь-якої свідомості постійно бути спрямованою на предмет. «Інтенція (тобто спрямованість свідомості) присутня завжди як необхідна властивість свідомості» [38, с. 343-347]. Отож, згідно з позицією Е. Гуссерля, усвідомлення предметності - це інтенціональний акт зі складною структурою. Інтенціональні акти представлені у вигляді корелюючої структури того, що мислиться (філософ позначає це словом «ноема»), і самого процесу мислення про предмет («я мислю»), що позначається терміном «ноеза» [113, с. 42-43]. Тобто завжди, коли здійснюється інтенціональний акт, усвідомлюються і дві складові: предмет (мислиме) і здійснення процесу мислення (шляхом рефлексії). Як аргументує А. В. Поляков, «виділення взаємодоповнювальних аспектів інтенціональності - ноезіс і ноеми - важливо також з погляду методологічних завдань феноменології, бо вони слугують опису об’єктів свідомості (ноемі) і опису процесу їх побудови або конструювання (ноезіс)» [113, с. 44].

У з’ясованих позиціях гуссерлівської феноменології насамперед вирізняється оригінальне трактування поняття свідомості. Традиційно під свідомістю розуміють здатність до відображення об’єктивної реальності або результат такого відображення - цілісний образ об'єктивної реальності. Аналогічно визначається поняття правосвідомості як форма суспільної свідомості. Так, наприклад, А. Б. Сапельников та І. Л. Честнов акцентують, що «правосвідомість - відображення в психіці правового буття, результат якого зберігається у вигляді ідей, теорій, емоцій і ставленні суб’єкта до правового буття» [130, с. 270].

Схожих поглядів дотримуються і чимало інших правознавців. Однак, на думку Е. Гуссерля, об’єктивної реальності (зокрема і правового буття), яка існувала б незалежно від свідомості, в принципі не існує, а отже, і «відображати нічого». Як зауважує А. В. Поляков, «поза інтерпретацією (не заломлюючись крізь структуровану мовою людську свідомість) право взагалі не існує ... право - це не якась незалежна від людини об’єктивна реальність» [113, с. 232-233]. Дотримуючись з онтологічних і гносеологічних уявлень Е. Гуссерля, можна вважати, що, на думку філософа, трансцендентальне ego і є свідомістю. Свідомість в межах феноменологічного підходу можна визначати як сукупність інтенціональних актів. Відтак очевидно, що в певному контексті допустимо використання понять «свідомість», «інтенціональність» й «інтенціональний акт» як тотожних. Таким чином, правосвідомість можна визначити як сукупність інтенціональних актів, що конструюють феномен права як єдину цілісну поліфонічну реальність інтерсуб’єктивного простору.

Однак, оскільки структура інтенціонального акту загалом визначається через ноему та ноезу, структура правосвідомості також визначатиметься через окреслені елементи. Сучасний нефеноменологічний опис структури правосвідомості у різних авторів охоплює такі можливі елементи структури правосвідомості, як правова ідеологія, правова психологія, правові настанови, правові цінності, правова воля і тощо. Як видається, ці елементи можна розглядати як конкретизацію і уточнення змісту основних структурних елементів правосвідомості - ноеми і ноези. Слабкою ланкою більшості сучасних теорій правосвідомості можна вважати ігнорування (повне або часткове) проявів несвідомого в правовій сфері. Як доводять роботи радянських і російських психологів Д. Н. Узнадзе, Л. С. Виготського, А. Н. Леонтьєва, А. Г. Асмолова та багатьох інших, несвідоме активно виявляється і у сфері пізнання, і в практичному вимірі.

Але, що таке несвідоме з точки зору феноменологічного підходу? Відповідь очевидна: трансцендентальне ego може виявлятися тільки як інтенціональний акт, отже, несвідоме необхідно трактувати як сукупність інтенцій. Однак буквальне розуміння несвідомого призводить до висновку про відсутність у структурі цієї групи інтенціональних актів такого елементу, як ноеза, тобто усвідомлення ego процесу інтенціональної спрямованості на предмет, що суперечить твердженням Е. Гуссерля про структуру інтенціонального акту. Для вирішення цієї проблеми слід проаналізувати роботи вітчизняних психологів із вивчення проявів несвідомого. Так, А. Г. Асмолов указує на дві специфічні риси несвідомого: «нечутливість до суперечностей і позачасовий характер несвідомого» [6, с. 397-398]. Нечутливість до суперечностей полягає у тому, що «в несвідомому дійсність переживається суб’єктом через такі форми уподібнення, ототожнення себе з іншими людьми і явищами, як безпосереднє емоційне відчуття, ідентифікація, емоційне зараження, об’єднання в одну групу різних явищ через «співпричетність», а не пізнається ним через виявлення логічних суперечностей або відмінностей між об’єктами з тими чи іншими істотними ознаками» [6, с. 397].

Інша риса - позачасовий характер несвідомого. У несвідомому, як аргументує А. Г. Асмолов, «минуле, сьогодення і майбутнє співіснують, об’єднуючись в одному психічному акті, а не перебувають у відношенні лінійної незворотньої послідовності» [6, с. 398].

А це означає, продовжуючи думку російського психолога вже з позицій феноменології, що ноеза несвідомого обов’язково проявлятиметься в свідомій діяльності індивіда, причому це може бути як суб’єктивно осмислений акт, що слідує за виникненням несвідомої інтенції, що не відповідає феноменологічній дійсності.

Дослідження несвідомого у вітчизняній психології розпочалося в систематичному вигляді з моменту створення Д. Н. Узнадзе теорії первинної настанови, яка започаткувала наукову школу. Як зауважує А. Г. Асмолов, фундаментальне положення школи Д. Н. Узнадзе - «людина приходить в своє сьогодення не безпосередньо з минулого, а конструює своє справжнє як втілення ескізу майбутніх дій...» [6, с. 397-398]. Це методологічне положення перегукується з ідеями представників феноменології А. Щютца, П. Бергера, Т. Лукмана про соціальне конструювання реальності.

Теорія настанови Д. Н. Узнадзе спершу протистояла психологічним теоріям у дусі біхевіоризму, згідно з якими людина - продукт соціалізації, а свідомість формується винятково за адаптативним принципом: зовнішній стимул - реакція. Відповідно до теорії Д. Н. Узнадзе, під установкою (зокрема правовою) розуміється готовність суб’єкта до реагування в конкретній ситуації, «його основна, початкова реакція на ситуацію, в якій йому доводиться вирішувати певні завдання» [151, с. 25]. Як підкреслює Д. Н. Узнадзе, настанова не є феноменом свідомості, а становить «деякий загальний стан, який стосується не окремих органів суб’єкта, а діяльності його як цілого» [151, с. 59]. Оригінальною у теорії Д. Н. Узнадзе є ідея про наявність двох видів установок: «звичайної, зафіксованої свідомістю, та первинної настанови, яка випереджає і визначає розгортання будь-яких форм психічної активності» [151, с. 189]. Тобто первинна настанова - це сфера несвідомого. Функція первинної настанови виявляється в тому, що «інтенція до об’єкта, закладена в переживанні будь-якого сприйняття, можливо, спирається тільки на цю невідому підпсихічну сферу» [7, с. 30]. Д. Н. Узнадзе формулює таке визначення первинної настанови: це «свого роду цілісне відображення, на ґрунті якого може виникнути або споглядальне, або дієве відображення» [151, с. 37]. Характерно ставлення Д. Н. Узнадзе до поширеної точки зору, що настанови формуються в процесі соціалізації (зокрема правової соціалізації). «Середовище само собою не дає суб’єкту стимулу до дії, якщо він абсолютно позбавлений потреби, задоволення якої стало би можливим в умовах цього середовища. Середовище стає активним лише відповідно до нашої потреби, коли ми встановлюємо з ним взаємини» [151, с. 49].

Як зазначає А. Г. Асмолов, фіксована і первинна настанови проявляються в двох типах діяльності: що має значення, і в діяльності, в якій відображається внутрішній особистісний сенс. «Перший тип діяльності пов’язаний з фіксованими настановами, інший - співвідноситься з первинними (або, згідно з теорією А. Асмолова, смисловими) настановами» [7, с. 72-75]. Значення і сенс - це поняття, що виступають критерієм для обмеження двох типів установок. Якщо під значенням діяльності можна розуміти важливість (значущість) дій, яка усвідомлюється Іншим, то особистісний сенс можна трактувати як суть, основний зміст феномена, який визначається самою особистістю, що здійснює дію. Водночас сенс настанови може усвідомлюватися, тобто зміщується зі сфери несвідомого у вимір раціонального, і впливати на фіксовані настанови (цілі, умови здійснення діяльності). Як приклад прояву первинної (смислової) настанови А. Г. Асмолов наводить експеримент із моделювання ситуації, в якій частина піддослідних свідомо «безкорисливо» ризикує [7, с. 181-182]. Безкорисність виявляється у відсутності нагороди за ризик - схваленні, популярності, матеріальних благ тощо. Зовнішніх раціональних стимулів для такої поведінки немає. Крім того, внутрішня неусвідомлена мотивація підштовхує піддослідних до «безкорисливого» ризику.

Проаналізувавши феноменологію Е. Гуссерля, можна помітити, що з позицій цієї філософії можна говорити про світ чистих смислів. Це світ трансцендентного ego. Перехід до чистої (трансцендентальної) свідомості, на думку Е. Гуссерля, здійснюється за допомогою феноменологічної редукції.

Мислитель пояснює відмінність між позицією природної настанови і позицією трансцендентального ego так: «якщо ми назвемо ego, занурене в світ при природній установці, - в досвідному пізнанні або іншим чином, - зацікавленим у світі, то змінена і постійно утримувана феноменологічна настанова полягатиме в розщепленні ego, за якого за наївно зацікавленим ego утвердиться феноменологічне, як незацікавлений глядач» [38, с. 365]. Згідно з концепцією Е. Гуссерля, епохе - «радикальний та універсальний метод, за допомогою якого чисте я схоплює себе як ego разом із чистим життям власної свідомості, в якій і завдяки якій весь об’єктивний світ є для мене, постає таким, яким він є саме для мене» [38, с. 347].

Відтак можна зробити висновок про тотожність феноменів, описаних як первинна (смислова) настанова в психології і в світі трансцендентального ego феноменології Е. Гуссерля. Це дозволяє трактувати смислову установку як динамічний аспект трансцендентального ego. Отож, структура

правосвідомості характеризується наявністю двох елементів - ноеми та ноези. Водночас ноема має, своєю чергою, складну структуру, що охоплює правові смислові настанови і правові фіксовані настанови (динамічний аспект ноеми).

Іншим нединамічним аспектом ноеми як елемента структури правосвідомості (крім правової ідеології та інших можливих елементів ноеми, що не входять до чистого за змістом права, можуть слугувати чисті смисли свідомості про право.

Як видається, таке трактування поняття правосвідомості з позицій феноменологічного підходу дозволяє по-новому розглянути проблему співвідношення свідомого і несвідомого при конструюванні феномена права, намітити нові шляхи формування феноменологічної методології права.

Сенси і цінності є основою правового буття в ментально- аксіологічному аспекті її сприйняття. Вони фіксуються у правосвідомості та є безпосереднім джерелом правопорядку і всіх правових явищ. Конкретними проявами правосвідомості виступають правові сенси (правові ейдоси) як внутрішній зміст правових феноменів, те, що робить їх власне правовими. Сенси інтерсуб’єктивні і є основою взаєморозуміння людей. Центральним правовим сенсом є визнання автономії кожного члена суспільства, його нормативної незалежності, або, згідно з висловлюваннями І. Канта, «здатності бути паном собі». Автономія особистості є етичним корелятом прав людини.

Аналізуючи аксіологічний аспект інтенціональності особистості, С. І. Максимов аргументує: «Експлікація правових сенсів задає правові цінності, які є інтерсуб’єктивними умовами можливості права. Виражаючи те, що є значущим для людини, вони виступають атрибутами права, лежать в основі прав і обов’язків, правових норм як їх об’єкт» [78, с. 59]. Основна правова цінність - справедливість - конституюється взаємним визнанням суб’єктів. Справедливість як форма людського співіснування виражає вимогу «мінімуму любові», або неупередженості. У ствердженні власної свободи і визнанні свободи інших полягає сенс справедливості як критерію оцінки і критики поведінки людей та наявних політико-правових інститутів.

Якщо в умовах правового суспільства, що утвердилося, сенси права виражають себе нібито автоматично і немає необхідності моральної участі індивіда у правових нормах, то в умовах становлення правового суспільства ригористичне дотримання установок правової свідомості є етичним обов’язком будь-якої відповідальної людини.

Основоположними настановами (принципами) правосвідомості виступають безумовний обов’язок поважати чуже право (фундаментальний обов’язок), обумовлений обов’язок поваги людської сутності, ролі людини як громадянина і члена суспільства та обов’язок обстоювати власне право (доповнювальний обов’язок).

Наслідком дотримання таких принципів стає утвердження у відносинах між людьми добропорядності, чесності і точності у виконанні своїх зобов’язань, а у способі думок - правової настанови. Остання виявляється у ставленні до інших - у приматі справедливості над співчуттям, у ставленні до себе - в ідеї правомочності, тобто у прагненні до незалежного досягнення вигоди і добробуту. Інтегральним виразом правових сенсів є «взаємне визнання». Метафізичною умовою можливості права і обґрунтовуванням внутрішньої незалежності (автономії) виступає настанова заперечення рабства і визнання свободи вищою цінністю. Дотримання цих установок правосвідомості призводить до утвердження стійкої системи правового етосу.

Світогляд і правові концепції у громадянському суспільстві зводяться до акцентування відмінностей між мораллю і правом, до розуміння того, що право - це раціональний інструмент, який захищає моральні цінності суспільства саме завдяки тому, що не передбачає схильність до безпосереднього впливу моралі на формалізовану систему. Стан правової культури в громадянському суспільстві забезпечує орієнтацію суспільства загалом і держави на індивіда, захист його особистих прав і психологічного комфорту. Правова поведінка особистості у громадянському суспільстві характеризується переважанням правомірної поведінки, що пов’язано з високим рівнем індивідуальної самосвідомості, правосвідомості та здатністю на правові вчинки.

3.2