Феноменологічна парадигма інтенціональної визначеності правового буття

Основний принцип феноменологічного підходу до розуміння права - принцип інтерсуб’єктивності соціального світу - дозволяє по-новому окреслити питання про трансцендентальну підставу знання (і правового буття) й дає на нього нову відповідь.

У межах феноменологічного підходу до правового розуміння буття Е. Гуссерль активно розробляв концепцію «життєвого світу», який він порівнював зі світом права за ознаками об’єктивності й

трансцендентальності. «Життєвий світ, на думку вченого, є сукупністю всіх можливих чи дійсних горизонтів досвіду людського життя» [129, с. 32]. Життєвий світ передує первинним сутностям буття, науці та картині світу. Він є справжнім і не вимагає підтвердження чи доведення. Саме таке розуміння життєвого світу було використане одним із послідовників Е. Гуссерля - M. Гайдегером.

M. Гайдегер модифікував учення Е. Гуссерля на підставі його ідеї феноменології як методу.

Він розпочинає прислуховуватися до іншого суб’єкта спілкування, стає відкритим, щирим і відвертим, ставиться до інших (потенційних суб’єктів правового спілкування) не як до об’єктів, а як до суб’єктів пізнання, важливим у яких є не лише їхні позиції, а й погляди, думки, почуття.

Екзистенційна феноменологія М. Гайдегера має багатьох прихильників у юриспруденції. Прикладом можуть бути погляди У. Луйжпена, який основоюобирає вчення Е. Гуссерля. Він надає гносеологічну та онтологічну перевагу суб’єкту, який у процесі буття вступає у правовідносини з іншими, визнаючи їх існування й необхідність для повноцінних взаємин. У такий спосіб реалізується основний принцип правових відносин - інтерсуб’єктивності. Згідно з цим У. Луйжпен справедливо зауважує, що «людське існування - це завжди співіснування з іншими.

У зв’язку з цим сьогодні вітчизняні вчені намагаються збагнути сутність права через його конфліктне призначення. У цьому сенсі зазначається, що право може розглядатися як інструмент урегулювання різноаспектних конфліктів. Попри це, право виконує суттєву роль на всіх стадіях розвитку конфлікту, а також виступає превентивним засобом для пом’якшення наслідків конфліктів. Відповідно до цього правові конфлікти вирішуються в різний спосіб: конституційними процедурами, судовим і господарським розглядом справ, адміністративними процедурами. Ці процедури сприяють прийняттю рішення на основі права, що виключає його безпідставність і суб’єктивізм, а виправлення можливих помилок здійснюється завдяки відповідним юридичним процедурам (оскарженню, перегляду рішення тощо). За допомогою цих заходів конфлікт набуває чітких рис, інституціоналізується, формалізується, як формалізується і процедура його розв’язання. Як превентивний засіб, право передбачає попереджувальні заходи, спрямовані на збереження та зміцнення нормального стану юридичних відносин. На правовому рівні застосовуються такі соціально- правові заходи профілактики юридичних конфліктів: формування поваги до права і закону з боку особи, суспільства і держави; удосконалення законодавства, врахування суспільних інтересів і громадської думки в правотворчості; розвиток і підвищення суспільної, групової та індивідуальної правосвідомості й правової культури; активізація діяльності ЗМІ з правової пропаганди; зміна ціннісно-правових настанов населення в напрямі дотримання законів; зміцнення режиму законності й правопорядку; підвищення престижу юридичної науки тощо.

Оскільки прихильники феноменологічного підходу щодо розуміння права, особливо його екзистенційного напряму (напрям М. Гайдегера), вважають основою права конкретну життєву ситуацію чи правовідносини, право реалізується з прийняттям рішення у конкретній юридично значущій ситуації.

Абстрактний характер правового буття перешкоджає однозначному тлумаченню цього суспільного феномена, що, своєю чергою, призводить до плюралістичності його розуміння. З цього приводу у науці прийнято розрізняти широке та вузьке визначення окресленого феномена. В широкому розумінні «правовим буттям є сукупність правових явищ: правових норм, інститутів, правовідносин, правових доктрин, правової ідеології, правового менталітету» [77, с. 148]. У вузькому значенні під правовим буттям розуміють лише базисні правові реалії, щодо яких інші правові явища є похідними. Тому під «правовим буттям» у різних наукових школах прийнято розуміти правові норми (нормативізм), правовідносини, або ж «правові емоції» (психологічний напрям)» [83, с. 79].

Незважаючи на те, що широке та вузьке розуміння правової дійсності є різними, не слід їх протиставляти, оскільки загальна картина правової дійсності залежить від того, що саме становить базисний (початковий) феномен. У зв’язку з цим С. Максимов пропонує інтегральну концепцію правового буття як «світу права, який конструюється із правових феноменів, упорядкованих залежно від стосунку до базисного феномена, як до «першореальності» права» [77, с. 148].

Як фундаментальна наукова категорія теорії права, правова дійсність є складною та багаторівневою системою взаємопов’язаних і взаємоузгоджених елементів, які у сукупності становлять автономну сферу людського буття.

Другий елемент правового буття - позитивне право, тобто система санкціонованих державою норм (законів), основна мета яких полягає у реалізації ідей права. Втілення правових ідей у закон відображається у структурі нормативно-правових актів, які охоплюють такі елементи, як суб’єкт (той, кому адресована норма), цінності (те, що захищає норма) і відповідні права та обов’язки учасників правовідносин.

Ще одним рівнем правового буття є безпосередня реалізація ідей права, тобто правореалізація, яка полягає в усвідомленні та здійсненні суб’єктом своїх прав щодо інших учасників правових відносин. Елементи правового буття взаємопов’язані та взаємоузгоджені, утворюють у сукупності єдину автономну сферу людського буття - світ права.

Сутність правового буття, як наукової категорії, виявляється через призму людської свідомості, свідомого відображення у ній картини права.

Попри це, «правове буття необхідно сприймати не лише як суб’єктивне осмислення права, а як таку сферу правового життя, активним учасником якої є суб’єкт правовідносин» [77, с. 147]. Саме тому правове буття нерозривно пов’язано з правовою свідомістю та похідними від останньої правовою ідеологією, правовою культурою та правовою поведінкою. Варто зазначити, що правове буття не є субстанціональною реальністю, як, наприклад, річ матеріальна. Правове буття більше виступає певним способом осмислення, організації та інтерпретації різних правових аспектів соціально-правового буття та водночас є важливою формою організації правового життя суспільства.

Правове буття є ідеальною категорією, тобто становить особливий вид буття -ідеального, суть якого тлумачиться як «те, що має бути» (у нашому випадку «право, яким воно має бути насправді»).

До характерних ознак правового буття можна віднести ті, що «вона: є особливою формою суспільного буття; є ідеальною категорією та поєднує об’єктивний і суб’єктивний аспекти буття права та нерозривно пов’язана зі свідомістю, чуттєвістю, практикою» [147, с.48]; здійснює вплив на учасників суспільних відносин; тісно пов’язана з культурними, економічними та політичними чинниками, що наявні у суспільстві; охоплює все коло правових феноменів (явищ): і фундаментальні, і похідні від них, і негативні,і позитивні; забезпечує процес утворення права, його тлумачення та застосування; відображає загальну динаміку правового життя соціуму, процес розвитку окремих правових інститутів і реальні зміни, що в них відбуваються; є показником ціннісно-духовного та культурного рівнів розвитку суспільства.

Ураховуючи означене, правове буття можна визначити як складний багатоаспектний феномен ідеальної реальності, який становить гармонійну єдність внутрішнього (суб’єктивного) та зовнішнього (об’єктивного) аспектів буття права і складається з фундаментальних правових сутностей та інших, похідних від них, правових явищ, що об’єктивно існують у полі правової матерії та впливають на учасників суспільних відносин. Сучасна юридична наука розглядає правове буття не лише як філософську категорію, а й як особливий правовий феномен. Тому подальші методологічні дослідження цього суспільного явища надзвичайно важливі для правильного її наукового розуміння і застосування у категоріальному апараті правової науки.