Інтенціональний вимір правового вчинку

Співвідношення людської духовності й свідомості - проблема неоднозначна. Втім, доволі часто свідомість ототожнюється із феноменом духовності як таким, що виражається у розгляді будь-яких духовних явищ і процесів як витворів свідомості.

Таким чином, можна стверджувати про те, що у філософській літературі поширена лематизація духовного у вигляді свідомості і її проявів, зорема у вигляді первісного структурного елементу із системи поведінкових проявів, тобто вчинку.

Вчинок - це дія, або їх сукупність, що оцінюється як акт духовної самоідентифікації людини, в якій вона демонструє позицію у ставленні до іншої людини, себе, колективу або суспільства, навколишнього світу загалом. Вчинок слугує основною одиницею поведінки та діяльності людини[33, с. 54].

Вчинок може бути виражений:

1) дією або бездіяльністю;

2) позицією, вираженою в словах;

3) ставленням до чогось, виявленим у вигляді жесту, погляду, тону мови, смислового підтексту;

4) дією, спрямованою на подолання фізичних перешкод і пошук

істини.

Правовий вчинок є одним із елементів правової поведінки та відрізняється від вчинку у загальногуманітарному розумінні здатністю спричиняти юридичні наслідки, хоч і не завжди володіючи спрямуванням на встановлення, зміну, чи припинення наявних правовідносин.

Інтенцїї вчинку загалом, як інтенції правового вчинку, сформовані на одних і тих же засадах. Виникненню правового вчинку передує певна потреба, до прикладу, в їжі.

Отже, правовий вчинок є свого роду виразником онтології та екзистенції людини, а їх посередником є описані, певною мірою, синонімічні категорії свідомості, мислення, духу. В цей спектр потрапляє все коло людського внутрішнього та зовнішнього досвіду, у зв’язку із чим свідомість людини виявляється уніфікуючою та інтегруючою категорією, здатною об’єднати одним словом інституційну (статичну) та функціональну (динамічну) частини, тобто духовність і буття. Попри це, різноманітні форми духовного освоєння світу ототожнюються із тим видом, якого набувають, будучи усвідомленими, стаючи фактом свідомості. Сприйнявши свідомість як універсальну форму, що опосередковує буття та поведінкові прояви (вчинки) всього сущого, тобто виступаючи як самосвідомий суб’єкт, людина втрачає змогу сприймати чи формувати певну інтенцію по-іншому, окрім як у вигляді, фіксованому свідомістю. Останнє набуває значення всезагального опосередкувального аспекту будь-якого акту людської життєдіяльності.

Аби глибше осягнути сутність правового вчинку, тим паче його інтенціонального виміру, слід здійснити власне філософський аналіз проблеми.

Центральна ідея філософії вчинку виявляється у філософських трактатах М. Бахтіна, що розглядається як розділ феноменології вчинку. Втім, проблематика досі недостатньо розроблена, незважаючи на те, що це питання слугує зв’язком між пізнанням і свідомістю як сутністю існування, іншими словами, слугує для пристосування гносеологічних процесів відповідно до конкретної ситуації людського існування у світі [10, с.

Найімовірніше виникає ситуація, коли належне виявляє не лише властивості буття, а також властивості екзистенції. Репрезентуючи сферу буттєвого сприйняття сутності, феноменологія вчинку досі доволі слабо розвинена.

З точки зору герменевтики, свідомість людини - це специфічна самодостатня структура. Тією чи іншою мірою свідомість людини формулює прагнення думки до самої себе. Ця конструкція демонструє особливості філософського розуміння свідомості як вербально експлікованої самосвідомості філософа, на відміну від свідомості теоретичної та побутової. Філософська свідомість є особливою хоча б тому, що її носієм є текст, який зберігається в межах герменевтичної ситуації.

Самосвідомість у філософському розумінні здійснює редукцію історичних, соціальних, культурних, а також інших обставин й умов появи тексту.

Найбільш тісно з поняттям вчинку, згідно із феноменологічною теорією, пов’язані категорії «кінестезису», «співучасті», а також таких термінів, як «страждання-надія».

Схожою за суттю постає категорія «самозречення». Вона ілюструє розуміння свідомості за межами конкретних детермінант особи, наприклад природної, особистішої, соціальної, історичної, територіальної тощо.

На основі переосмислення провідних положень феноменології вчинку саме останній трактується як форма усвідомлення належного. Аналіз цих положень виражає ступеневий зв’язок феноменів «самозречення-страждання- надії» у цілісному тріадному контексті.

Відтак, на думку О. Зарапіна, такий підхід розкриває феноменологічну настанову як сферу морального ставлення людини до розумоосяжного змісту, що належить світу [49, с. 22-29].

Вчинок сам собою здатен як демонструвати ту чи іншу сутність, так і виявлятися сутністю. Така постановка питання має різні відтінки у філософії права, залежно від конкретних її категорій і напрямів.Так, зокрема, вчений П. Чадаєв розглядає вчинок як «принцип безперервного збереження», а М. Бахтін убачає у ньому «співучасть» [10, с. 80-160], М.

Загаломучинок слід розглядати лише в контексті моральної автономії людської особистості. Адже лише автономія особистості ілюструє самосвідомість. У зазначений спосіб людина сприймає свою позицію важливішою, аніж власну особистість, оскільки перша виявляє істинну реальність навколишнього світу, що є вільною від наявної ситуації.

В такому ракурсі вчинок у феноменології дозволяє виявити зміст як етичну форму існування людини.

У такий спосіб розвивається діалектика між учинком як можливістю та аналітикою належного як умовою її втілення. Доволі часто категорія належного у вчинку синонімізується із категорією вимушеного,відтак виявляється її контекст із зазначеною категорією «страждання» [117, с. 30].

Загалом учинити щось передбачає поступитися собою, йти ризикованим шляхом, що межує із певним сумнівом, оскільки доводиться забрати у себе право на думку, натомість самому стати її правом. Учинити щось за наявності думки - означає припинити бути суб’єктом, набуваючи рис суб’єкта, який лише слугує предикатом думки, натомість сам набуває здатності виступати від її імені.

Праоснови феноменологічного розуміння вчинку запропоновано Сократом. Згідно з його концепцією, вчинок є дечим більшим, аніж самостійним рішенням, що його ухвалює особа на власний ризик. А більше він у тому сенсі, що містить певний вектор, спостереження за яким перетворює вчинок у певний самоорганізуючий синергетичний порядок речей, позбавляючи його анархізму і хаосу.

Обєктивна реальність, що міститься за вчинком, змушує людинусягнути за межі буття світу, яке вона може осягнути власним розумом.

Важливоте, що завдяки вчинку людина бере участь у бутті, адже дає змогу через себе встановитися порядку речей, що сягає за наявні межі.

Всередині вчинку людини - належний стан речей, тобто статика, так і існування людини, або кінезис, утворюючи у такий спосіб категорію «кінестезис».

Ми схильні розглядати інтенцію як усвідомлені, властиві людині спонуки та наміри поведінки й діяльності, що виникають за вищої форми відображення потреб.

Спонуки водночас виступають як стремління до задоволення потреб.

Інтенціональний вимір вчинку варто розглядати як ядро, важливу частину свідомості людини, що охоплює психологічні категорії потреб і мотивів. Цей термін може вживатися з метою характеристики структурно-змістовної складової поведінки та діяльності людини, що відображає системно-ієрархічне розуміння спрямованості.

Серед сукупності вчень про інтенціональний вимір вчинку людини найбільш ґрунтовною видається точка зору, згідно з якою інтенції розглядаються як відображення спонук і намірів, а відповідно, проявів потреб і мотивів.

Розгляд спонукального характеру інтенцій пов’язаний із суспільно- історичним розумінням потреб. Соціальну обумовленість інтенціонального

виміру вчинку, її залежність від рідного роду детермінант указує на історичне походження.

Інтенції, як і спонуки та наміри, що лежать у їхніх основах, - це результат діяльності людей, водночас і вони впливають на цю діяльність.

Слід підкреслити природно-історичний характер спонук і намірів учинку людини, адже, попри біологізаторську теорію, важливо не забувати про їх динаміку.

Найперше людина намагалася підлаштувати під себе предмети зовнішнього світу для задоволення власних потреб. Ось що було рушійною силою вчинку у первісному суспільстві. Задоволення потреби неминуче спричиняє виникнення нової, а в подальшому- і її задоволення. Це виникає завдяки перманентному руху інтенцій життєдіяльності людини, де одна потреба змінює іншу. Цикл триває доти, допоки здійснюється життєдіяльність того чи іншого індивіда. Отож, виникає зміна однієїпотреби іншою, тобто рух інтенцій [117, с. 35].

Відтак можна стверджувати про дві основні складові інтенції вчинку, зокрема правового: 1) спонука; 2) намір.

Слід зазначити про те, що інтенції людини (спонуки та наміри) змінюються відповідно до розвитку суспільних, економічних, інших видів відносин.

Інтенції виникають, розвиваються, формуються на основі потреб.

Саме тому потребу людини як праоснову виникнення інтенції та правового вчинку не можна наділяти спонукальною та функцією наміру. Маючи однакову потребу, індивіди по-різному її задовольнятимуть (чи не задовольнятимуть). До прикладу, людина, яка має потребу в їжі, купуватиме різні промислові товари. Одна і таж естетична потреба задовольнятиметься різними людьми доволі своєрідно, відповідно до їх інтенціональних особливостей, тобто відповідно до спонук і намірів. Маючи стійку потребу в праці, люди навчаються у різних навчальних закладах, відтак вибирають різні спеціальності тощо.

Відображаючи потреби, інтенції, втім, не визначають їх фатально. Інтенції діяльності людини доволі специфічні та мінливі. Їх розвиток триває і під впливом навколишнього світу, так і під впливом цілеспрямованих виховних чинників.

Тісний взаємозв’язок потреб та інтенцій (як спонук і намірів) визначається насамперед подібністю їх сутностей. Потреба людини - це необхідність у чомусь, інтенція - спонука і намір людини, спричинена цією потребою.

Інтенція виникає майже синхронно із потребою, минаючи певні стадії, що аналогічні стадіям формування потреб.

Зв’язок потреб та інтенцій виявляється у тому, що потреби реалізовуються в поведінці й діяльності. Потребами визначаються спонуки та мотиви, що в подальшому формують основу інтенцій, які і визначають учинок, поведінку та діяльність людини.

Правовий вчинок постає як елемент діяльності, що визначається як первинна складова поведінки, що управляється і потребою, й інтенцією. Результати вчинків формують єдину лінію поведінки, що ніби за принципом зворотного зв’язку впливає на формування потреб, а також інтенцій та потреб.

Відтак потребує уточнення положення про взаємозв’язок інтенцій та діяльності, цілей та вчинків, умов та операцій.

На думку А. Леонтьєва, інтенції часто співвідносяться із учинками та діяльністю загалом. Проте діяльність формується із учинків, які, в своєю чергою, охоплюють низку операцій. Виконання системи вчинків є поведінкою. Якщо забрати із поведінки вчинок, зникне поведінка. Вона зникне і тоді, коли з цієї системи виокремити інтенцію [71, с. 85].

І окремий вчинок, і планована до розгляду у наступному розділі дисертації поведінка, безпосередньо пов’язані з інтенцією. Вона співвідносить і визначає не лише вчинок, але й поведінку загалом.

Інтенції безпосередньо пов’язані зі спрямованістю особи, тобто, із сукупністю важливих цілей, які людина обирає у житті. Але формулювання цих цілей залежить від спрямованості особи.

Потреби живої істоти відрізняються на різних рівнях: біологічному, фізіологічному, психологічному. На найнижчому рівні виявляються найпростіші потреби, пов’язані із підтриманням людиною свого організму.

Інтенції вчинків і діяльності виявляються на більш високому рівні відображення потреб - їх усвідомленні. На шляху виникнення мотивів здійснюється усвідомлення потреб, адже будь-що з того, що призводить до людського вчинку, повинно пройти крізь її мислення. Це і є процесом усвідомлення, присвоєння, співвіднесення із суспільними вимогами та соціальними нормами.

Необхідність усвідомлення потреб найперше пов’язана із так званим присвоєнням потреб суспільства. Виникнення у людини потреб пов’язано із асиміляцією, сприйняттям нею потреб загальносуспільного розвитку. Наприклад, потреба у праці виокремлюється із потреби суспільної, втім, набуває ролі особистої інтенції.

Як відомо, людина - складний біопсихосоціальний феномен - має чимало потреб. Множинність потреб формує множинність інтенцій вчинку людини. Крім того, задоволення однієї і тієї ж потреби спричиняє різноманіття інтенцій. Наприклад, аби вдовольнити естетичну потребу, певній особі слід прочитати книгу, відвідати галерею, переглянути фільм. Це зумовить низку проміжних дій: придбати книгу, прочитати її та проаналізувати, купити квитки і т. д.

На шляху переходу потреби людини у категорію інтенції здійснюється своєрідне присвоєння потреби та її трансформація. Формування інтенцій триває із виникненням потреб. Остання набуває стійкості у зв’язку із глибоким усвідомленням необхідностей, а також через трансформації потреб, що виникли, у конкретні спонуки та наміри. Глибинне осмислення потреби формує у людини виникнення інтенції, більш глибинне осмислення спричиняє формування нових інтенцій і т. д.

Отже, інтенція постає як осмислена потреба. Втім, це вже не лише потреба, а її відображення й фіксація, трансформоване і конкретизоване вираження. Усвідомлення потреби, її присвоєння індивідом супроводжується мисленнєвим переходом від загального до індивідуального, від усвідомлення необхідності загалом (наприклад, необхідності працювати), до необхідності вибору конкретного виду праці, що відображається у подальшій професії. Здійснюється мисленнєвий перехід від індивідуального до загального, внаслідок чого певна потреба укріпляється або слабшає, набуває рис стійкості чи зникає.

З одного боку, на основі однієї потреби виникає система інтенцій, з іншого, - одні і ті ж інтенції відповідають різним потребам.

За найтіснішої взаємодії потреб та інтенцій останні не втрачають самостійності та особливості. Щодо співвідношення цих категорій у філософській та психологічній літературі немає одностайності.

Певна категорія вчених ігнорує виокремлення інтенції поза потребою та синонімізацію цих понять [22, с. 30-40].

Представники іншої наукової школиа наділяють потреби функцією, що здатна формувати інтенцію [172, с. 56].

Дослідники ще іншої категорії розглядають інтенцію як один із видів спонук [57, с. 65].

Утім, на нашу думку, інтенція володіє рисами особливої реальності, яку не слід зводити до інших філософсько-психологічних феноменів. Витіснення поняття інтенції, яке дедалі частіше вживається у літературі духовного та духовно-популярного спрямування, проте часто ігнорується психологічною наукою, її підміна такими категоріями, як «мотив», «настанова», «емоція», «мета», або ж безпосереднє її віднесення до категорії «мотивація», наділення цього феномена мотиваційними властивостями є запереченням самостійності останнього.

Іноді це виникає за умови не лише ототожнення інтенції із потребою, але й за ототожнення інтенції із однією із її складових, тобто із спонукою. У нашому розумінні інтенцію не слід зводити лише до однієї із її елементів, тобто до спонуки. Спонука людини може бути і усвідомленою, і неусвідомленою. Здебільшого неусвідомленими спонуками людини керуються фізіологічні функції, наприклад, дихання. Усвідомленого рівня вони досягають лише тоді, коли для цього виникає особлива потреба (наприклад, медична процедура), стаючи у такий спосіб вищим із двох рівнів- елементів інтенції, тобто наміром.

Розглядуване ототожнення інтенцій із іншими філософсько- психологічними категоріями здійснюється у зв’язку із недостатнім опрацюванням проблеми, а також із підміною одних термінів іншими, як наслідок тісного розвитку міждисциплінарних комунікацій.

Виниакє не лише наукове, але й побутове ототожнення цього поняття із такими категоріями, як «бажання», «потяг», «мета» тощо, а також, ототожнення із окремими психічними станами. Наприклад, ставлення до того чи іншого явища чи процесу.

Інтенціями не можуть бути емоції, які, як відомо, мають нетривалий, імпульсивний характер, і можуть впливати лише на ступінь вираженості інтенції.

Виникають сумніви і щодо ототожнення інтенції із установкою, адже остання - це окреслена людиною принципова позиція, а не спонука та намір до певного правового вчинку чи поведінки.

Завдяки тому, що інтенція правового вчинку постає відображенням потреб і водночас важливим регулятором і цього поведінкового акту, і поведінки загалом, її можна вважати властивістю людини, що є чи не найбільш динамічною. Вони тісно пов’язані зі спрямованістю людини, її цілями. Втім, спрямованість - поняття ширше, аніж поняття інтенціональності, чи, тим паче, інтенції одиничного вчинку.

Попри це, зв’язок інтенції та цілі - очевидний. Найбільш промовисто він постає у кореляції із другим із елементів-рівнів інтенції, тобто у зв’язку із наміром. У низці наукових джерел неодноразово здійснювалась спроба їх ототожнення, у зв’язку із одновекторністю - «інтенція - ціль», проте інтенція у розрізі спонуки та наміру - лише поштовх до досягнення тієї чи іншої цілі. Здебільшого ціль передує інтенції, що виникає за усвідомлення тієї чи іншої потреби. До прикладу, формулюється мета щодо досягнення того чи іншого спортивного результату. Вона виникає внаслідок потреби людини бути реалізованою у такий спосіб, самостверджуватися тощо. Тоді виникає відповідна спонука і намір щодо досягнення окресленого результату, що і позначається інтенціє.

У зв’язку зі значною розгалуженістю здійснено спробу систематизувати інтенції людини, групуючи їх [59, с. 46].

У такий спосіб до першої групи інтенцій увійшли ті, що стосуються суспільних потреб особи за критерієм їх змісту. Це ідейні інтенції, що пов’язані зі світоглядом, наприклад, політичні, моральні, естетичні.

Відповідно до джерела виникнення і їх обумовленості можна виокремити соціальні, патріотичні, колективні, індивідуальні мотиви тощо.

Окремою групою інтенцій можна вважати ті, що об’єднують види діяльності. Це соціальна, політична, професійна, навчально-пізнвальна інтенції тощо.

Відповідно до часу прояву можна виокремити постійні, довготермінові, короткотермінові інтенції. Перші виникають упрдовж усієї життєдіяльності особи (наприклад ті, що пов’язані із природними потребами), інші - властиві для багатьох років (наприклад, пізнавальні та естетичні інтенції), ще інші - це інтенції обмеженого інтервалу (наприклад, інтенція щодо конкретного ситуативного вчинку).

Якщо говорити про інтенціональний вимір вчинку, то здебільшого він стосується короткотермінових інтенцій. Інтенції довготермінового, або постійного, зразка формуються в інтенціональній структурі поведінки чи діяльності як узагальнених виявів людського вчинку.

За силою прояву інтенції людини можна поділити на сильні, що виражають особливо діючі спонуки та наміри, помірні - із середньою силою інтенсивності та слабкі, що виявляють незначний вплив.

Аналогічнестосується стійкості інтенцій, за якою їх можна поділити на сильно-, середьно- та слабостійкі.

Відповідно до реального прояву вчинку особи інтенції поділяються на реальні, актуальні та потенційні. Реальні - інтенції, що набувають безпосереднього відображення у вчинку людини. Актуальні - характеризують ситуації, коли особа готувалася вчинити той чи інший поведінковий акт, проте щось цьому завадило, чи особа зосередилась на іншому виді діяльності. Потенційні - це інтенції, що визріли у особи, але не набули виразу у конкретному вчинку. Вони більш властиві поведінці чи діяльності.

Специфіка зазначених груп становить інтенціональну сутність вчинку особи, де перші три групи утворюють змістовну частину, а чотири останні - динамічну.

Як бачимо, інтенціональна сутність вчинку людини має складу та неоднорідну структуру. Інтенціям властиво вибудовувавти певну ієрархію, але очевидне й рангування різних видів діяльності.

Слід також зазначити про особливі риси, що характеризують інтенціональну сутність вчинку. Найперше до таких ознак належать:

а) індивідуальність, адже інтенціональний вимір вчинку суттєво відрізняєтьсяу кожної людини;

б) стійкість, яка вказує на збереження певної спрямованості інтенцій людини упродовж тривалого часу, та залежить від того, якою є інтенція за часом прояву;

в) динамічність, яка ілюструє і позитивну, і негативну динаміки мотивів. Тобто існує певний вектор розвитку мотивів особи, які можуть змінюватися. Деякі мотиви здатні слабшати, згасати, інші - посилюватись. Можлива також зміна напряму, повернення до старих інтенцій тощо.

Процес формування інтенціональності вчинку особи чи їх сукупності передбачає: засвоєння індивідуального та соціального досвіду, його осмислення, а також аналіз досягнутих результатів свого вчинку, ставлення інших до цього вчинку тощо.

Укоріненню інтенціонального виміру вчинку особи сприяють: напрям життєдіяльності суспільства, його ідеологія; панівні суспільні відносини, виховання, систематична діяльність; критична оцінка своєї особистості, вплив довкілля тощо.

Інтенціональний вимір вчинку особи безпосередньо пов’язаний із емоційною, вольовою та інтелектуальною сферами. До прикладу, на основі інтелектуальної сфери формується суть інтенцій особи; емоційна сфера надає силу та спрямування інтенціональній, від її особливостей залежить вираженість і перебіг будь-якого вчинку.

Від вольової сфери особи залежатиме стійкість учинків тощо.

Своєю чергою, інтенціональна сфера впливає на інтелектуальну, емоційну та вольову. Вплив інтенцій на інтелект виражається в тому, що вони визначають пізнавальні процеси, детермінують рівень сприйняття, особливості пам’яті, мислення, мови людини тощо.

Інтенції вчинку впливають на емоції, формуючи їх характеристики, у зв’язку з чим однакові емоції зумовлюють у різних чи одних і тих же людей радість або обурення.

Воля як здатність керувати своїми вчинками, безсумнівно, пронизана інтенціями, що входять у кожну вольову дію як одна із найважливіших його ланок[59, с. 56].

Отож, виникнення інтенціх можна зобразити так: виникнення потреби - її усвідомлення - виникнення спонуки - її трансформація в намір - виникнення інтенції.

Існує також поняття основних функцій інтенціональності вчинку особи. До таких прийнято відносити спонукальну, функцію наміру та регулятивну. Дві перші співзвучні із двома відповідними ланками інтенції.

Спонукальна функція полягає у тому, що зумовлює активність як таку, стає поштовхом до вчинку.

Функція наміру цінна тим, що під її впливом відбувається визначення тієї чи іншої лінії поведінки. Особа спрямовується на вирішення конкретних завдань, досягнення тих чи інших цілей.

Зміст регулятивної функції виявляється у тому, що вчинок особи характеризується або вузькоособистісним спрямуванням, або ж суспільно значущим.

Критичне осмислення та оцінка особою власного інтенціонального виміру вчинку - процес доволі складний і водночас необхідний у контексті буття особи. Часто воно вимагає чіткого виокремлення інтенції того чи іншого вчинку із загальної поведінкової структури, незважаючи на те, що вони складені у цілісний комплекс і перебувають у ієрархічному підпорядкуванні. Таке розчленування необхідне задля аналізу конкретної інтенції, інтенціональної сфери особи та інтенціонального виміру її буття загалом. З огляду на це найбільш важливими характеристиками інтенції прийнято вважати силу та стійкість. Сила інтенції виявляється у мірі нездоланного стремління особи до того чи іншого вчинку і вимірюється у ступені, глибині усвідомлення потреби, а також інтенції та її інтенсивності. Стійкість інтенції виявляється у її наявності в основних видах діяльності особи та збереженні її впливу на поведінку загалому упродовж певного часу. Втім, для оцінки інтенціонального виміру вчинку використовують також такі показники, як множинність, структурованість, ієрархічність. Отож, як видається, для того, аби зазначати про інтенціональний вимір правового вчинку особи, слід підкреслити, що важливими факторами цього є: розвиненість інтенції вчинку;відповідна сила;стійкість; певна структура мотивації; належна ієрархія.

2.4