Турецький султанат (Османська імперія)

Утворення турецької держави, основні етапи її розвитку

Початок створення державної організації турецького народу припадає на Х—ХІ ст., коли на базі племінних об’єднань тюрок-огузів (сельджуків) було створено Сельджук- ський султанат — раннє державне утворення, що зберегло риси військово-кочового об’єднання.

Набувши значної сили у ХІІІ ст., султанат не зміг протистояти монгольській навалі і до кінця цього століття розпався на окремі князівства — бейлики. Один із таких бейли- ків — Османський (від імені правлячих султанів) — до початку XIV ст. став міцним військовим князівством. Піднесення його пов’язано з династією правителя одного з племен — Ертогрула, а головне, його сина — Османа (із 1281 р. султана). Наприкінці

XIII ст. (1299 р.) князівство стало практично самостійним, що знаменувало початок нової незалежної держави.

Воно розширилося за рахунок володінь ослаблої Візантії в Малій Азії, вийшло до морів, підпорядкувало собі колишні бейлики старої сельджукської держави. В сер.

XIV ст. турки розгромили залишки монгольської держави в Ірані, а в другій половині цього ж століття під владу турок підпали феодальні держави Балканського півострова, було встановлено сюзеренітет навіть над Угорщиною. За часів правління султана Ор- хане (1324—1359 рр.) у державі, що утворювалася, стала складатися нова політико- адміністративна організація, яка була представлена феодальною бюрократією. Країна одержала адміністративний розподіл на три уділи і десятки округів, що очолили поставлені з центру паші.

У правління Баязида I Блискавичного (1389—1402 рр.) Османська держава стала найважливішим суб’єктом міжнародних справ і політики на Чорному і Середземному морях. Це було обумовлено низкою важливих перемог над Візантією, яку від повного розгрому врятувало тільки чергове вторгнення монгольських військ під верхвенством Тимура.

Чергова монгольська навала призвела до розпаду Османської держави на декілька частин, над якими султанам усе ж вдалося зберегти фактичну владу. У відродженій на початку XV ст. єдиній державі ліквідовувалися залишки старої роздробленості, почалися нові завоювання. У середині століття турки здійснили черговий наступ на Візантію, що у 1453 р. закінчився захопленням Константинополя. Перейменоване у Стамбул місто стало столицею імперії. Візантія — правонаступниця Римської імперії — була остаточно повалена.

У XVI ст. завоювання були перенесені на Грецію, Молдавію, Албанію, Південну Італію, турецькій владі були підпорядковані Іран, Єгипет, Алжир, Кавказ, узбережжя Північної Африки. За правління Сулеймана I (1520—1566 рр.) держава одержала закінчену внутрішню адміністративну і військову організацію. Османська імперія стала найбільшим за територією і населенням (біля 25 млн жителів) й одним із самих найвп- ливовіших у політичному відношенні державним утворенням тодішнього європейсько- близькосхідного світу.

З кінця XVII ст. Османська імперія, залишаючись найбільшою державою, вступила в тривалу смугу кризи, внутрішніх чвар і військових невдач. Поразка у війні з коаліцією європейських держав (1699 р.) призвела до часткового поділу імперії. Позначилися центробіжні тенденції в найбільш віддалених володіннях: Африці, Молдавії і Вала- хії. Істотно скоротилися володіння імперії в XVIII ст. після невдалих війн із Росією. Державно-політичний устрій імперії в основному зберігся таким, яким він склався в XVI столітті.

Форми і механізм турецької держави

Своєрідність історичного шляху становлення турецької державності: від військово- кочової імперії до централізованої держави, вплив візантійської й арабської державних традицій, релігійно-політичний дух мусульманства — відбилися на її формі, державному механізмі.

Влада султана (офіційно він іменувався падишахом) була політичною і юридичною основою держави. Відповідно до закону, падишах був «упорядником духовних, державних і законодавчих справ», йому в однаковій мірі належали і духовно-релігійні, і світські повноваження. В міру зміцнення Османської держави правителі приймали титули хана (XV ст.), султана, худавендиляра (імператора). За часів Баязидів імператорська гідність була навіть визнана європейськими державами. Султан вважався главою всіх воїнів («чоловіків меча»). Як духовний глава мусульман-суннитів, він мав необмежене право карати своїх підданих. Традиція й ідеологія накладали на владу султана суто морально-політичні обмеження: государ мав бути богобоязливим, справедливим і мудрим. Проте невідповідність правителя цим якостям не могла служити підставою для відмови в державній покорі.

Найбільш важливою відмінністю влади турецького султана від халіфату було споконвічне визнання за ним законодавчих прав; у цьому відбилася тюрксько-монгольська традиція влади. (Згідно з тюркською політичною доктриною, держава була тільки політичною, а не релігійно-політичною спільністю народу; тому влада султана і духовних авторитетів співіснувала при верховенстві першого — «царство і віра».) Після взяття Константинополя була сприйнята і традиція коронації.

Турецька монархія дотримувалася принципу родової спадщини трону по чоловічій лінії. До XVII ст. правилом був перехід трону від батька до сина. Законом 1478 р. не тільки дозволялось, але і приписувалося, з метою уникнення міжусобних війн, тому із синів, хто має успадкувати трон, вбити своїх братів. З XVII ст. установився новий порядок: престол успадковував старший за віком із династії Османів.

Важливою частиною вищої адміністрації був двір, що підрозділявся на зовнішню (султанську) і внутрішню (жіночі покої) частини.

Центральна адміністрація імперії склалася в основному в сер. XVI ст. Головною особою, як і в Арабському халіфаті, був великий візир, що вважався як би світським державним заступником султана. Він завжди мав доступ до султана, у його розпорядженні були самостійні державні повноваження (крім законодавчих); йому підпорядковувалися місцеві правителі, військові начальники і судді.

Крім великого, вище коло сановників складали прості візири (число їх не перевищувало семи), обов’язки і призначення яких визначав султан. До XVIII ст. візири отримали стійкі спеціалізовані повноваження: візир-кийяши був діловодом великого візира й уповноваженим з внутрішніх справ, реїс-ефенди відав іноземними справами, чауш- баши очолював нижчий адміністративний і поліцейський апарат, капудан — флот тощо.

Великий візир і його помічники складали велику імперську раду — диван. Це був дорадчий орган при великому візирі. З початку XVIII ст., частково поповнивши свій склад, диван став і безпосередньо виконавчим органом, свого роду урядом.

При султані існував і дорадчий орган — найвища рада з членів дивану, міністрів палацу, вищих воєначальників і, обов’язково, намісників окремих областей. Збирався він нерегулярно, і ніяких визначених повноважень не мав, а був як би виразником думки урядової і військової знаті. З початку XVIII ст. він перестав існувати, але наприкінці століття відновився у вигляді меджлісу.

Духовно-релігійну частину державних справ очолював шейх-уль-іслам (посада заснована в 1424 р.). Він очолював весь стан улемів (мусульманських священнослужителів, куди також відносились судді — каді, богослови і правознавці — муфтії, викладачі духовних училищ тощо). Шейх-уль-іслам мав не тільки адміністративну владу, але і здійснював вплив на законодавство і правосуддя, оскільки багато законів і рішень султана й уряду передбачали його правове ухвалення.

Численні чиновники самих різних рангів вважалися «рабами султана». Найважливішою особливістю соціального ладу Туреччини, важливою для характеристики урядової бюрократії, була відсутність, у повному розумінні слова, дворянства. І титули, і прибутки, і пошана залежали тільки від місця на службі султана. Тими ж кодексами розписувалася призначена платня чиновникам і вищим сановникам (виражене в грошовому прибутку з земельних наділів). Нерідко вищі сановники, навіть візири, починали свій життєвий шлях самими справжніми невільниками, іноді навіть із немусульман. Тому вважалося, що і становище, і життя чиновників цілком у владі султана. Порушення службових обов’язків розглядалося як державний злочин, непокора падишаху каралась смертю. Рангові привілеї чиновників виявлялися лише в тому, що закони приписували, на якому підносі (золотому, срібному тощо) буде виставлена голова непокірливого.

Особливі військово-феодальні риси турецької державності, майже абсолютний характер влади султана зробили Османську імперію в очах істориків і політичних письменників Заходу, починаючи з XVII—XVIII ст.ст., прикладом держави з деспотичним режимом, де життя, майно й особиста гідність підданих не були нічого варті в очах свавільно діючої військово-адміністративної машини. Таке уявлення не зовсім відображає принципи державної організації імперії, хоча режим верховної влади в Туреччині відрізнявся особливими рисами. Простір самовладдю надавала і відсутність будь-яких станових корпорацій, представництв правлячих станів, прошарків.

При підтримці такого режиму султан спирався на корпус яничар — основну військову силу імперії. «Еничери» — нове регулярне військо (із 60-х рр. XW ст.) що набиралося виключно з християн.

Державний устрій. Посиленню кризи османської державності сприяла й організація місцевого, провінційного управління в імперії. Провінційна організація імперії своїми коренями була тісно пов’язана з військово-феодальними принципами турецької державності. Місцеві начальники, що призначалися султаном, були одночасно військовими командирами територіального ополчення, а також головними фінансовими управителями.

Після першого історичного етапу завоювань (у XIV ст.) імперія підрозділилася на дві умовні області — пашалики: Анатолійську і Румелійську (європейські території). На чолі кожної був поставлений намісник — бейлер-бей. Иому практично належало повне верховенство на своїй території, включаючи розподіл земельних службових наділів і призначення посадових осіб. Розподіл на дві частини знаходив відповідність і в існуванні двох посад верховних військових судів — кадиаскерів: перший був заснований у 1363 р., другий — у 1480 р. Однак кадиаскери підпорядковувалися тільки султану. І в цілому судова система знаходилася поза адміністративним контролем місцевої влади. Кожна з областей підрозділялася, у свою чергу, на повіти — санджаки на чолі із санджак-беями. Спочатку їх нараховувалося до 50. У XVI ст. було введено новий адміністративний розподіл імперії, яка значно розширилася. Кількість санджаків була доведена до 250 (деякі були зменшені), а більш значними одиницями стали провінції (їх було 21). На чолі провінції традиційно ставився бейлер-бей.

Адміністратори бейлербейств і санджаків спочатку були тільки призначенцями центральної влади. Згодом самостійність провінційних правителів посилилася. Вони перетворилися в самостійних пашей, причому деякі наділялися султаном особливими повноваженнями (командування корпусом піхоти, флотом тощо). Це збільшувало адміністративну кризу імперського устрою, що разом із соціальним спадом військово- служивого прошарку призвели до ослаблення військової організації імперії. Це обумовило низку відчутних військових поразок, які, у свою чергу, призвели до загальної кризи Османської держави, що створювалась і утримувалась завоюваннями.

До другої половини ХІХ ст. Османська імперія, втративши свою колишню могутність, лишилася значної частини своїх територій і почала перетворюватися в унітарну державу, в якій стали зароджуватися буржуазні відносини з властивими їм окремими елементами державності.