Турецька республіка

Туреччина історію своєї сучасної державності починає з XIX ст., коли в надрах Османської імперії стали народжуватися буржуазні відносини й утворюватися нові політичні інститути. Перехід до них був обумовлений усебічною кризою, що охопила Турецький султанат на початку XIX століття.

Першою спробою здійснення таких перетворень стали реформи Селіма III (1789— 1807 рр.), спрямовані передусім на перебудову армії. Скинення Селіма III, нова невдала російсько-турецька війна й тимчасові поступки консервативним колам дещо загальмували процес реформ. Але згодом вони були продовжені: в 1826 р. був ліквідований корпус яничар, 1831—1839 рр. — модернізована армія, в ці ж роки центральний уряд перетворений на європейський зразок: великий візир став прем’єр-міністром, з’явилися кілька урядових рад, загалом склалася система міністерств.

Турецький султанат епохи «танзимату»

Вищезазначені та інші перетворення стали безпосередньою передумовою проведених протягом кількох десятиліть (1840—1870-і рр.) широких політико-правових реформ, що дали цьому періодові назву танзимат («реформи», «перетворення»). Перехід до танзимату став можливим завдяки зосередженню в османському уряді групи проєв- ропейськи налаштованих державних діячів. Лідером нового курсу виступив колишній посол імперії у Франції, міністр закордонних справ Мустафа Рашид-паша.

Зі сходженням на престол нового султана Абдул-Меджида програма Рашид-паші була схвалена вищими урядовими радами Порти, а потім, 3 листопада 1839 р., оприлюднена у вигляді державного маніфесту, що отримав назву Гюльханейський хатт-і- шериф.

Після застою, пов’язаного з Кримською війною 1853—1856 рр., реформи були продовжені. Принципи оновленого політичного курсу були заново проголошені в особливому султанському указі — хатт-і-хумаюне (18.04.1856 р.). Найважливішим нововведенням цього указу було проголошення повної рівності мусульман і немусульман у політичних, особистих та майнових правах. Однак ці та інші політико-правові перетворення періоду танзимату, котрі нагадували перетворення пройденого вже в Європі етапу «освіченого абсолютизму», не могли задовольнити певну частину суспільства. Під упливом європейських держав (і на противагу своєму споконвічному суперникові — самодержавній Росії. — Л. Б., С. Б.) серед певних кіл Османської імперії зароджується рух за продовження реформ убік обмеження хоча й «освіченої», але все-таки абсолютної влади монарха конституційними рамками.

Носієм нових конституційних ідей у державній політиці став рух «нових османів», що виник у 1865 р. спочатку у вигляді таємного товариства. Навколо руху зосередилися політичні сили, які соціально виграли від реформ танзимату й мали підтримку в урядових колах, у тому числі великого візира Мидхат-паші. Він, зокрема, вважав, що конституційна османська монархія краще зможе протистояти Російській імперії, спираючись на підтримку європейських держав.

У травні 1876 р. під час внутрішньополітичної кризи й народних виступів в імперії колишній монарх був скинутий з престолу.

За Конституцією, Османську державу можна визначити як дуалістичну монархію, тобто різновид конституційної монархії, при якій у системі органів законодавчої й виконавчої влади домінують останні. На це вказувало насамперед те, що за главою держави — султаном — зберігалися повноваження стосовно призначення уряду, а також усі його попередні релігійні та зовнішньополітичні прерогативи (виключні права). Він наділявся правом: призначення членів верхньої палати — Сенату; розпуску парламенту у випадку законопроектних розбіжностей з урядом; оголошення воєнного стану; обмеження громадянських прав і свобод, включаючи право довільного висилання з країни «шкідливих для безпеки» підданих.

Передбачений Конституцією законодавчий орган — двопалатний парламент — був типовим для дуалістичної монархії, тобто слабким. Це було зумовлено обмеженим переліком реальних повноважень, а також порядком його формування. Як уже зазначалося, верхня палата призначалася султаном, причому довічно, а нижня формувалася на основі виборчого права, яке було обмежене майновим та іншим цензами.

Конституція проголошувала за підданими султана громадянські права незалежно від віросповідання й національності — на особисту свободу, власність, право займатися будь-якою промисловою не забороненою законами діяльністю, свободу преси, право на обіймання будь-яких адміністративних посад.

Однак існування османської конституційної монархії виявилося нетривалим. Скликаний на початку 1877 р. парламент зумовив затяту протидію з боку клерикально- палацевої опозиції й був розпущений. Новий парламент, обраний у червні 1877 р., також не знайшов взаєморозуміння з султанським двором, котрий зберіг за собою всю повноту урядової влади. За обвинуваченням у змові була репресована значна частина «нових османів», серед яких і Мидхат-паша. Рух конституціоналізму з виключно націоналістичними відтінками став переживати кризу.

«Младотурецька»революція

До початку XX ст. зюлюм привів країну до соціально-політичної кризи. Поліцейська сваволя постійно викликала порушення навіть тих громадянських прав, що були проголошені в період «танзимату». Прагнення влади дотримати існуючий порядок за рахунок протиставлення корінного, турецького населення немусульманським народам на практиці оберталося масовими погромами (як, наприклад, у Вірменії (1894 р.). Ідейно-політична доктрина зюлюму — панісламізм — суперечила розвиткові начал світської держави, що були закладені перетвореннями танзимату. Архаїчність султанського режиму стала викликати побоювання навіть у західноєвропейських держав (Англії, Франції, Німеччини), які внаслідок величезної фінансової заборгованості імперії встановили над нею напівколоніальний контроль.

Цілком закономірно, що така політика обумовила появу опозиційних владі сил. З них найбільш дієвою силою заявило про себе таємне товариство младотурків, перші організації якого оформилися в 1889 році. Воно склалося з освічених офіцерів, котрі прагнули реформувати державу вбік світської й конституційної монархії, що могла б урятувати країну від остаточного поневолення, розпаду і взагалі від краху нації. Через кілька років товариство перетворилося практично у військово-політичну партію, що поставила на меті здійснення державного перевороту в імперії. На початку липня 1908 р. її загони підняли заколот проти уряду. Армія загалом підтримала рух і 24 липня 1908 р. султан Абдул-Хамід був змушений проголосити відновлення конституції.

Відроджена конституційна монархія відзначалася своєрідністю: главою держави залишався султан, зберігався також старий уряд, але поруч з ними створювалися адміністративні комітети партії младотурків, які контролювали рішення влади.

Після невдалої спроби контрреволюційного перевороту, у квітні 1909 року, Абдул- Хамід був скинутий з престолу й новим султаном став Мехмед V. Оскільки його влада стала номінальною, революція 1908—1909 рр. завершилася повним переходом влади до партії младотурків. Реформи їх уряду були спрямовані на збереження національної турецької держави. Однак зовнішньополітичне становище імперії все більш ускладнювалося: у 1913 р. вона позбавилася всіх європейських володінь. Участь країни в Першій світовій війні на боці Німеччини закінчилася поразкою. Вона викликала, з одного боку, протиріччя в партії младотурків, котрі в жовтні 1918 р., по суті, відмовилася від влади, а з іншого боку — окупацію в 1919 р. країни військами Антанти й США. Основні державно-політичні інститути припинили своє існування. Султанський двір та уряд тільки номінально зберегли владу й управління. За умовами капітуляції, турецька армія вважалася демобілізованою, що полегшувало західним державам подальше розчленовування країни.

Кемалістська революція та формування засад сучасної турецької держави

Погроза розпаду країни та припинення державності підштовхнула національно- прогресивні сили турецького суспільства до революції. Опозиція організувалася навколо т. зв. товариств захисту прав, що стали виникати в окремих областях з кінця 1918 року. Найбільш активну роль у товариствах відігравало офіцерство армії на чолі з генералом Мустафою Кемаль-пашою. Під його керівництвом були проведені вибори до Палати депутатів, яка зібралася у Стамбулі 20 січня 1920 р. (з 176 депутатів 116 були кемалістами). Вона проголосила програму політичного самовизначення й боротьби за незалежність. У відповідь західні держави зайняли столицю, парламент був розігнаний.

Після січневих подій 1920 р., у країні, по суті, склалося двовладдя. Поряд з офіційним султанським двором, котрий був змушений піти на співробітництво з західними державами, у східній частині Туреччини — Анатолії (з центром в Анкарі) — сформувалася влада національно-республіканської опозиції. Ії представляли Великі національні збори Туреччини (ВНЗТ), у складі 233 обраних у квітні 1920 р. депутатів, до яких приєдналися 105 депутатів розігнаного Стамбульського парламенту. Відповідно до Тимчасового конституційного закону про статус ВНЗТ (20 січня 1921 р.), парламентові доручалася вся державна влада — і законодавча, і виконавча. Тому головою як Зборів, так і уряду став Кемаль.

Протягом року новому урядові вдалося переломити негативний для країни розвиток зовнішньополітичної ситуації. Був розгромлений грецький інтервенційний корпус, укладений важливий для нової Туреччини договір про взаємодопомогу з Радянською Росією. Великі національні збори Туреччини прийняли закони про пільги для власників підприємств, перші у країні закони про регулювання трудових відносин. Західні держави погодилися на перегляд раніше нав’язаного Севрського договору 1920 р., за яким визначався подальший поділ Туреччини, Новий Лозаннський договір підтвердив незалежність Туреччини та її сучасні кордони.

Швидке поширення впливу нового уряду М. Кемаля дозволило остаточно вирішити основну проблему державного устрою. 01 листопада 1921 р. був ліквідований султанат, а 29 листопада 1923 р. нова Туреччина була проголошена республікою. У 1924 р. всі члени правлячої раніше династії були вислані з країни, а ВНЗТ, з ініціативи кемаліст- ської партії, прийняло нову Конституцію країни. За цією конституцією країна, прого- лошувалася суверенною й неподільною державою, в котрій уся влада належить народу (ст. 3). Республіка проголошувалася світською державою, однак іслам залишався офіційною релігією. За громадянами визнавалися свобода совісті, думки, слова, преси, права на охорону й недоторканність життя тощо.

Верховним органом законодавчої та виконавчої влади були Великі національні збори Туреччини. Законодавчу владу вони здійснювали безпосередньо, виконавчу — через Президента й Раду Міністрів. Збори обирали Президента, котрий мав статус глави держави і володів великими повноваженнями: він опубліковував закони і міг відкладати їх, керував дипломатичними відносинами, був головнокомандувачем армії та флоту, призначав вищих посадових осіб, призначав голову Ради міністрів при згоді ВНЗТ. І уряд, і президент звітували перед Великими національними зборами і за певних умов могли бути зміщені зі своїх посад. Тобто в результаті здійснених політичних реформ форма державного правління Туреччини набула рис парламентськоїреспубліки.

Установлення республіканського ладу і проголошення конституції поклали початок оформленню сучасних політичних партій. Чільною політичною силою десятиліття у країні залишалася заснована в ході революційного руху Народна, а з 1924 р. — Народно-республіканська партія (НРП). На перших виборах у ВНЗТ за Конституцією 1924 року НРП здобула вагому перемогу, а і її лідери — М. Кемаль і Ісметпаша — були обрані на вищі урядові посади. Правління НРП ознаменувалося великими політичними змінами, які знаходили відбиття в тих чи інших напрямках державної діяльності — функціях держави.

Найважливішим з напрямків діяльності того часу була загальна секуляризація держави. Вона була взаємозалежна з європеїзацією державно-адміністративних структур, культури, освіти. Зі скасуванням халіфату — релігійної влади османської династії, в 1924 р. було ліквідоване Міністерство вакуфів (духовного майна), земельна та інша власність духовенства — секуляризована. У травні 1924 р. були скасовані суди шаріату, а правосуддя стало цілком світським і державним. Ліквідувалися мусульманські медресе (духовні школи), духовні ордени, подоби монастирів. З 1925 р. країна перейшла на європейське літочислення, були введені прізвища (сам Кемаль одержав від парламенту офіційне ім’я Ататюрка — «батька турків», Ісмет-паша став І. Іненю), латинізований алфавіт. Держава увела єдину систему світської освіти (1924 р.), істотно розширювала цивільні й політичні права жінок. Завершенням державної секуляризації стало скасування ст. 2-й Конституції 1924 р., яка проголошувала іслам офіційною релігією (1928 р.).

Другим з основних напрямків перетворень було посилення державного регулювання господарчого життя, в тому числі з метою створення могутнього економічного укладу, заснованого на державній власності. Це було важливо і для підтримки національного приватного капіталу (історично дуже слабкого в економіці Османської імперії, де банки й великі підприємства належали здебільшого західним підприємцям. — Л. Б., С. Б.). Був скасований режим експортних і податкових пільг для іноземців. Створювалися привілейовані фінансові державні концерни, яким віддавалася перевага в економіці. З 1931 р. був офіційно проголошений режим економічного етатизму (державовласниц- тва), обмежувалися свобода фінансового ринку, валютних операцій у країні. У 1932 р. (за зразком СРСР) був прийнятий перший п’ятирічний державний план розвитку господарства, котрий, на відміну від СРСР, стосувався тільки до розподілу інвестицій, розвитку транспорту, митних тарифів тощо.

Високий рівень державного регулювання обертався суворим контролем за різними сферами соціальної діяльності. Видані в 1936—1938 рр. закони про працю і про товариства, закріплюючи 8-годиний робочий день для всіх працівників, суттєво обмежували права профспілок, ставили будь-які громадські збори під прямий контроль поліції. Для більш твердого контролю за діяльністю духовенства було створено спеціальне Управління по справах релігії (1935 р.).

Посилення курсу суворого державного регулювання припало в основному на період Другої світової війни. Це було пов’язано не тільки з об’єктивними обставинами зміцнення національної безпеки у воєнний час: смерть М.Кемаля в 1938 р. послабила безумовне панування НРП. І хоча вона залишилася правлячою (президентом став його соратник І. Іненю), тиск опозиційних сил на її курс почав зростати.

У роки Другої світової війни НРП розпочала відновлення Конституції. Це було пов’язано здебільшого з націоналістичними прагненнями до тюркізації тексту, звільнення його від арабських термінів та деяких застарілих положень. Новий текст був затверджений 10 січня 1945 р., але потім, у силу різних обставин, відтворений у колишньому вигляді. Конституція 1945 р. в основному закріпила систему органів державної влади й управління зразка 1924 року. Нововведення були пов’язані з розширенням повноважень президента, деякими положеннями, що визначали напрямки державної політики в нових умовах.

Форма турецької держави у другій половині ХХ ст.

У системі елементів форми турецької держави цього періоду найбільш мінливим був політичний режим. Иого особливістю було те, що встановлений конституцією демократичний режим, який під упливом різних обставин набував на практиці антидемократичного змісту, відновлювався представниками військових кіл. На те, що в цьому процесі простежується певна циклічність, вказують історичні факти.

Після Другої світової війни НРП втрачає свої лідерські позиції: поряд з нею сформувалися Демократична партія (1946 р., близька до НРП за програмою, але більш соціально та зовнішньополітичне орієнтована); Соціалістична партія (1946 р. — подібна до британських лейбористів), інші соціалістичні та комуністичні рухи. Вибори 1946 р. відбулися вже за багатопартійною системою, і, незважаючи на перемогу НРП, Демократична партія (ДП) сформувала значну фракцію у ВНЗТ. На виборах 1950 р. позиції ДП у парламенті ще більше зміцнилися, вона стала самою найвпливовішою політичною силою. Але незважаючи на свою назву, ДП стала проводити недостатньо демократичну політику, і насамперед стосовно до опозиції НРП, партія політичних опонентів, була розпущена, її майно конфісковане, а судові процеси над комуністичною партією нерідко завершувалися смертними вироками. Законодавство встановлювало численні заборони на громадську діяльність, обмеження громадянських свобод. Законом про пресу (1956 р.) були заборонені публікації будь-яких економічних матеріалів, за критику з боку депутатів передбачалися кримінальні покарання. У квітні 1960 р., у боротьбі з опозицією ДП фактично встановила поліцейсько-диктаторський режим, створивши особливу парламентську комісію з надзвичайними повноваженнями.

У сукупності з іншими обставинами життя країни ця політична диктатура викликала масове невдоволення громадськості. Вкотре рух інтелігенції та студентів за відновлення демократії підтримала армія. У кінці квітня 1960 р. військові здійснили державний переворот, у результаті чого Демократична партія була заборонена, парламент та уряд розпущені, влада — передана Комітетові національної єдності під головуванням генерала Д. Гюрселя. Комітет (до його складу входило 38 осіб. — Л. Б., С. Б.) вважався вищим законодавчим органом, уряд — виконавчим, суд був проголошений цілком незалежним. Практично вперше в Туреччині був реалізований принцип поділу влади, проведена реальна демократизація громадського життя. Установчі збори (складені з членів Комітету національної єдності й обраних представників — усього близько 300 чол.) розробили і прийняли нову Конституцію країни, схвалену на національному референдумі 9 липня 1961 року.

Конституція 1961 р. істотно змінила державну систему країни, жорстко був проведений принцип поділу влади, встановлені значні гарантії громадянських свобод. Великі національні збори Туреччини будувалося на принципі бікамералізму — двопалатності. Національна (нижня) палата складалася з 450 депутатів, що обиралися населенням на 4 роки. Верхня палата — Сенат — нараховувала 150 депутатів, котрі обиралися на 6 років з відновленням на третину кожні два роки. Для депутатів встановлювалися підвищені цензи пасивного права. Законодавчі права палат були практично рівними. Разом із тим значно укріпилися позиції виконавчої влади — президента і особливо уряду. Для забезпечення вищої сили Конституції уводився Конституційний суд із правами контролю за правовим змістом законів.

Демократизація політичного життя викликала створення нових партій — усього близько 20. Найважливішою політичною силою наступних десятиліть стали відроджена Національно-республіканська партія і створена на основі ДП нова Партія справедливості на чолі з С.Демірелем. Однак запекла боротьба політичних партій за владу, наростання право-консервативної опозиції та правого екстремізму, погіршення стану державної економіки та зовнішньополітичних відносин знову призвели до загальнодержавної кризи.

У вересні 1980 р. У Туреччині відбувся черговий військовий переворот: парламент і всі політичні партії були розпущені, влада перейшла до Ради національної безпеки, яку представляли головним чином військові кола. Після нормалізації обстановки, в тому числі шляхом масових репресій щодо фашистських організацій і правоісламіст- ських рухів, Рада національної безпеки затвердила проект нової Конституції країни, яка на референдумі 7 листопада 1982 р. була ухвалена народом.

Оскільки Конституція 1982 р. є чинною й сьогодні, вона визначає форму та сутність сучасної турецької держави. Так, за формою правління Туреччина визначається як парламентська республіка. На це вказує насамперед те, що главою держави є Президент, котрого обирають на спеціальному засіданні Великих Національних Зборів, як правило, з членів самого парламенту терміном на 7 років без права на переобрання. Віковий ценз для кандидатів у Президенти — 40 років. Однак особливістю парламентської республіки в Туреччині є те, що Президент наділений більш широкими владними повноваженнями, ніж глави інших парламентських республік: згідно зі ст.104 Конституції, він «забезпечує застосування норм Основного Закону, а також регулює і узгоджує діяльність органів державної влади». Серед конкретних повноважень Президента треба виділити його право скликати парламент у будь-який момент, відправляти прийнятий парламентом закон на повторний розгляд, скликати засідання уряду і головувати на них, ратифікувати міжнародні договори, виносити на референдум поправки до Конституції тощо. Президент очолює Раду національної безпеки. Ця рада, до складу якої входять найавторитетніші за посадою члени уряду і керівництво збройних сил, надає рекомендації, які уряд повинен розглянути у пріоритетному порядку.

За безпосередньою участю Президента формується і Уряд Туреччини — Рада Міністрів. Він призначає Прем’єр-міністра з числа членів Великих Національних Зборів, а також за поданням Прем’єр-міністра — інших членів уряду. Усі вони, як правило, мають бути членами парламенту. Сформований у такий спосіб уряд постає зі своєю програмою перед Великими Національними Зборами для затвердження (процедура інвеститури). У Конституції передбачено можливість делегування парламентом більшості зі своїх законодавчих повноважень уряду зі збереженням контролю за змістом відповідних актів з боку Великих Національних Зборів. Водночас уряд несе колективну й індивідуальну відповідальність перед парламентом.

Органом законодавчої влади є парламент — Великі Національні Збори, — до складу якого входить 450 депутатів, обраних шляхом загальних і прямих виборів. Термін повноважень парламенту — 5 років. Вибори до Великих Національних Зборів проводяться за пропорційною системою. Віковий ценз для активного і пасивного виборчого права становить відповідно 20 і 30 років. За рішенням парламенту, депутат, котрий після виборів перейшов з лав однієї політичної партії до іншої, може бути позбавлений мандата. У разі вчинення Президентом дій, що визначаються як державна зрада, парламент може усунути його з поста. Відповідна процедура ініціюється двома третинами членів Великих Національних Зборів, а саме рішення про усунення Президента приймається трьома чвертями від загальної кількості членів парламенту.

За формою державно-територіального устрою Туреччина є унітарною державою. З метою врядування територія держави поділяється на провінції (вілайєти), райони (ка- за) та підрайони (бусаки). До складу підрайонів входять громади (села). У провінціях функціонують обрані населенням терміном на 5 років представницькі органи місцевого самоврядування — ради. Останні створюють виконавчі органи. У кожній провінції діє призначуваний урядом губернатор (валі), котрий не тільки репрезентує інтереси центрального уряду, а й здійснює більшість рішень провінційної ради. Інститути місцевого самоврядування створюються також у містах та на інших рівнях адміністративно- територіального поділу.