§ 1. Українське представництво в парламентських установах Австро-Угорщини

Юридично і фактично зупинений розвиток української державності з кінця XVIII ст., розчленованість українського народу між Російською і Австрійською імперіями примушували його жити не з власної волі за законами цих держав, намагаючись зберегти свою самобутність.

Наприкінці ХVШ ст. після трьох поділів Речі Посполитої більша частина її етнічно українських земель (Г аличина, Буковина, Закарпаття) опинилася під владою Австрійської та Угорської монархій. Внаслідок революційних подій 1848 р. тут розпочався перехід до конституційної монархії. Під впливом революційних потрясінь австрійський цісар спішно проголосив у квітні 1848 р. демократичну конституцію і заснування першого австрійського парламенту — рейхстагу. Передбачалась його двопалатна структура: палата панів і палата представників, яка формувалась би шляхом двоступеневих виборів. Порядок виборів визначався тимчасовим виборчим статутом, опублікованим 11 травня 1848 р. ^[141]

Тепла хвиля «весни народів» пробудила українське населення до громадського і політичного життя. 2 травня у Львові була утворена Головна руська рада — орган громадського самоврядування. її головою обрали єпископа Г. Г. Якимовича, заступником голови — юриста І. Борискевича, який відіграв провідну роль у розгортанні роботи Ради. За складом (30 постійних членів) вона була неоднорідною: представники буржуазії і вищі духовні ієрархи, які прислуховувалися до Відня, і представники інтелігенції та нижчого духовенства. За словами І. Франка, саме останні були справжніми виразниками вимог народних мас^[142]. 10 травня 1848 р. Головна руська рада ухвалила Маніфест на захист прав українців-русинів із закликом скористатися завойованими свободами і створювати місцеві ради.

До програмних положень Ради, пропагованих через її газету «Зоря Галицька», належали: 1) вимоги проведення реформи в галузі промисловості, сільського господарства і культури; 2) забезпечення вільного національного розвитку українців; 3) належного представництва в рейхстазі; 4) утворення окремого коронного краю у Східній Галичині з сеймом і адміністрацією; 5) створення мережі з 24 місцевих відділів Ради та ін. Таким чином, західні українці з початком революційних подій 1848 р. змогли витворити свою громадську представницьку установу, надавали важливого значення парламентським інституціям Австрії.

Проте нова революційна хвиля у тому ж травні 1848 р. внесла корективи в конституційну реформу: перші державні збори оголошувались установчими й однопалатними (вибори до палати панів скасовувались). 1 липня з’являється тимчасове виборче положення (ординація). За ним на першому етапі виборів обирались виборщики. Право голосу і право бути обраними мали всі австрійські громадяни з 24-річного віку, громадянські права яких не були обмежені і які проживали у своєму виборчому окрузі не менше 6 місяців. Виборчого права були позбавлені жінки, прислуга, робітники з поденною чи потижневою оплатою, особи, які отримували допомогу від благодійних установ. На другому етапі виборів виборщики таємним голосуванням обирали депутатів. Кандидатом міг бути лише австрійський громадянин, який мав 30 років і на першому етапі був виборщиком. Обраним вважався кандидат, що одержав абсолютну більшість голосів. У разі потреби могли проводитись другий і третій тури голосування^[143].

За цією двоступеневою системою до рейхстагу було обрано 383 депутати, у тому числі 39 українців: 34 — з Галичини і 5 — з Буковини. Отже, їх кількість становила близько 10% депутатського корпусу рейхстагу. В більшості були обрані селяни (27 із 39), які природньо належали до демократичного крила парламенту, ще п’ять селян були обрані від Буковини. Це була найчисленніша від провінцій селянська депутація.

Урочисте відкриття засідань рейхстагу відбулось 22 липня, а вже 24 липня розпочався розгляд селянського питання. Завдяки головним чином демократичній частині депутатів, вимогам українських депутатів з депутатами-поляками першим у рейхстазі було прийнято рішення про скасування повинностей і податей селян. За рішенням рейхстагу від 7 вересня 1848 р. було скасовано панщину у всій державі. Українські депутати виступили проти виплати викупу поміщикам за звільнення селян від кріпацтва. Проте більшістю голосів рейхстаг прийняв закон, відповідно до якого ^[144]/₃ викупу мали платити селяни, а третину держава^[145].

Великим здобутком рейхстагу були підготовка і обговорення проекту конституції, яка мала задовольнити усі національні меншини австрійської монархії². Українські депутати внесли на розгляд австрійського парламенту і пропозицію щодо поділу Галичини на дві провінції — Східну (українську) і Західну (польську) з окремими сеймами і власною адміністрацією, щоб запобігти польського тиску у самоуправі і культурно-освітньому розвитку. На підтримку цієї пропозиції місцеві ради зібрали серед населення понад 200 тис. підписів. Конституційна парламентська комісія більшістю голосів висловилась за відокремлення Буковини від Галичини. 15 березня 1849 р. це рішення мало обговорюватись на пленарному засіданні рейхстагу. Як писав видний діяч Української національно-демократичної партії (УНДП) адвокат С. Баран, Головна Руська Рада у Львові і закарпатські українці поставили завданням створення з усіх українських земель однієї спільної української автономії з власним сеймом і власною адміністрацією у злуці з австрійським цісарством^[146]. Проте 7 березня рейхстаг був розпущений. Ніхто не хотів й слухати про запропоновані національними представництвами проекти Конституції. В Австрії взяла гору реакція.

Новий цісар Франц-Йосиф І «подарував» імперії нову конституцію, яка істотно урізала права і свободи, здобуті в ході революції.

Передбачений октройованою конституцією вищий представницький орган так і не був скликаний. Лише у березні 1860 р. було оголошено про скликання так званого «посиленого рейх- срату» (Державної ради). Відкриваючи його засідання, Франц- Йосиф сказав, що його завданням є вирішення найважливіших питань загального законодавства і регулювання державного бюджету. Але, по суті, рейхсрат не мав права законодавчої ініціативи, його діяльність обмежувалася дорадчими функціями.

Реальне відновлення парламентського представництва в Австрії відбулось лише у 1861р., коли був опублікований закон (так званий Лютневий патент) про імперське представництво, що надав рейхсрату новий склад і нове значення^[147].

За конституційним законом від 26 лютого 1861 р. і конституційним законом від 21 грудня 1867 р., що змінював попередній закон про імперське представництво, нова Державна рада складалась з двох палат: палати панів і палати депутатів. Допускалось членство тільки в одній з них. До палати панів входили повнолітні принци імператорської родини, глави дворянських родів провінцій, що володіли великою земельною власністю, вище духовенство та особи, призначені імператором довічно. Всього 170 членів, але насправді їх було більше. Він же призначав президента і віце-президента цієї палати. Структура палати панів з 1861 р. залишалась незмінною.

Друга палата рейхсрату — палата депутатів (343 депутати) до реформи 1873 р. обиралась не шляхом прямих виборів, а провінційними сеймами (ландтагами), тобто народним представництвом. Як законодавчий орган для Австрії передбачався ще й «більш вузький рейхсрат» з 203 депутатів (у 1873 р. в ньому було вже 353 депутати, у 1896 р. — 425, 1907 — 516). Члени палати депутатів обирались на шість років. Рейхсрат мав скликатись імператором щорічно^[148].

Основними функціями рейхсрату були: затвердження державного бюджету, контроль за діями адміністративних органів, розробка питань законодавства.

Закони від 31 липня 1861 р., 15 травня 1868 р. визначили основні засади внутрішнього розпорядку рейхсрату. Пізніше вони були доповнені положеннями від 12 травня 1873 р., які визначали порядок діловодства рейхсрату, та прийнятими обома палатами 1875 р. своїми регламентами.

Відповідно до Лютневого патенту у березні 1861 р. відбулись перші вибори до крайових сеймів, у тому числі до Г алицького і Буковинського сеймів. На їх перших сесіях були обрані депутати рейхсрату. Українська депутація складалась усього з 12 осіб. Серед призначених імператором членів палати панів було 4 українці. Нова Державна рада вперше зібралась лише на другу сесію у червні 1863 р.

Прийнята рейхсратом у грудні 1867 р. конституція складалася з ряду основоположних законів: про створення імперського суду, про судову владу та ін. Австрійська імперія перетворилася на дуалістичну Австро-Угорську конституційну монархію. Угорщина мала свій сейм. В Австрії проживало 2 млн. 790 тис. українців (12,8% її жителів), в Угорщині — 350 тис. (2,3% її жителів).

У 1871 р. провінційні сейми востаннє послали своїх депутатів до рейхсрату. Виборча реформа 1873 р. зліквідувала залежність парламенту від сеймів. Виборчий закон, санкціонований 3 квітня 1873 р., узаконив прямі вибори до парламенту (для сільських общин — двоступеневі), збільшив число депутатських місць до 353. Законом закріплювалось певне представництво земель. Зокрема, від «королівства Г аличини і Лодемерії з великим герцогством Краківським» обиралось 63 депутати, Буковини — 9. У свою чергу депутати від кожної області обиралися 4 категоріями (куріями) виборців: великими землевласниками, жителями міст і фабричних селищ, торгово-промисловою палатою і сільськими громадами. Виборчим правом користувались громадяни Австрії (чоловіки) з 24-річного віку, які мали громадянські права ї сплачували податки.

Перші прямі вибори відбулися у тому ж 1873 р., новообраний рейхсрат відкрився у листопаді. У палаті депутатів від курій було представлено: від курії великої посілості — 85, від міст — 118, від торгово-промислової палати — 21, від сільських громад — 129. Причому у першій курії на одного депутата припадало 59 виборців, у другій — 580, у третій — 23, а в четвертій — 8400.

Отже, прямі вибори ще не означали справді народного представництва. З 20 074 645 осіб чоловічого населення імперії лише 254 012 осіб мали виборчі права, хто щорічно сплачував не менше 20 крон прямих податків. Непропорційним було й представництво українців у рейхсраті — за різними даними від 14 до 17 депутатів^[150]. Зрозуміло, що тут дались взнаки не лише недоліки виборчої системи, польська перевага в Галичині, як зазначав М. Грушевський, але й консервативне легітиміське «рутенство» українців, москвофільська течія^[151].

У 1896 р. в ході виборчої реформи було введено ще й п’яту курію. Виборче право в ній уже не обмежувалося ніяким майновим цензом. Від цієї курії обиралося ще 72 депутати. Таким чином, введення курії «загального виборчого права» зробило виборче право більш загальним (до виборчих урн допускалося усе чоловіче населення, що досягло 24 років і не було обмежене у громадянських правах), але воно ще не стало рівним (при збереженні курій). На виборах 1897 р. перша курія обрала 85 послів, друга — 116, третя — 21, четверта — 131, п’ята — 72. На Буковині обрання депутатів до рейхсрату мало ще убогішу картину: з 11 депутатів 2 обирала перша курія, 1- релігійний фонд, друга курія — 2, третя — 1, четверта — 3, п’ята — 2. Одним із заступників президента палати депутатів цього скликання був обраний маршалок буковинського сейму І. Лупул. Тож головною перешкодою для утворення загального, прямого і рівного виборчого права стала куріальна система, яка забезпечувала станове представництво.

Розвиток парламентаризму на західноукраїнських землях у 60-80-ті роки ХІХ ст. відбувався під відчутним і все зростаючим впливом народовців, а з середини 70-х років — радикально-демократичного руху у Східній Галичині. Утворивши 1885 р. політичне товариство «Народна рада» на чолі з Ю. Романчуком, вона зайняла чільне місце в українському русі. Саме народовці створили й перші українські політичні партії в Г аличині — Русько-українську радикальну партію (1890 р.); Українську соціал- демократичну партію Галичини та Українську національно-демократичну партію (1899 р.), програми яких вимагали «правдивого автономізму», «усунення централізму... в справах автономних і адміністративних»^[152]. Засновниками партій виступали Ю. Романчук, Є. Левицький, С. Данилович, М. Павлик, І. Фран- ко, М. Грушевський, С. Вітик та ін.

Розмежування народовців і радикалів особливо проявилось під час парламентських виборів 1891 р. Саме тоді відбувалась угода лідерів народовців і польського руху за посередництва намісника Галичини К. Бадені. «Баденівська угода» була оголошена початком «Нової ери» у польсько-українських стосунках. Але парламентські вибори принесли українцям лише 8 депутатських місць, а полякам — 58. Як писав К. Левицький, результати виборів 1891 р. стали «першим розчаруванням з нової ери»^[153].

Не пристали до угоди і самостійно вели виборчу кампанію українські радикали, парламентарі, які розгорнули широку агітацію за загальне і рівне виборче право. Вони звернулися до давньої форми народоправства — народного віча. Перше віче відбулось у Львові 14 грудня 1890 р., воно висловилось за загальне і рівне виборче право. У лютому 1891 р. Радикальна партія (УРП) організувала таке ж віче в Коломиї, в якому взяло участь близько 800 селян з Коломийського, Косівського і Сня- тинського повітів. Згодом віча відбулись знову за участі послів О. Барвінського, Ю. Романчука, К. Телешівського, Т. Окунев- ського та ін. у Коломиї, Бродах, Турці^[154]. На них селяни висували різні політичні та економічні вимоги, але головною з них була вимога запровадження загальних, таємних і безпосередніх виборів, про скасування антидемократичних шляхового і мисливського законів, скасування податку на домашні промисли тощо. Поступово у вічовий рух втягувались все нові маси селянства.

Не байдужими залишались провідні українські політичні й громадські діячі до долі карпатських українців, фактично позбавлених представництва в угорському сеймі. На початку літа 1896 р. вони опублікували лист-протест «І ми в Європі: протест галицьких русинів проти мадярського тисячоліття», де виступили в оборону виборчих прав українців Угорщини, проти їх ґвал- тівних порушень. Українські депутати австро-угорського парламенту направили міністерству у справах релігії та освіти «Меморандум у справі допомоги і розвитку духовних і матеріальних умов рутено-мовного народу, який проживає у північно-східних Карпатах». У ньому зверталась увага міністра на нагальні потреби закарпатських українців — збільшення прожиткового мінімуму, про державний захист і підтримку, про початкові школи з рідною мовою викладання тощо^[155].

Остаточно підірвали довіру до угоди заведення п’ятої «загальної курії» парламентські вибори 1897 р., названі «баденівсь- кими», «кривавими». Уряд і місцева адміністрація спробували покласти край вічовому рухові, агітації радикалів, застосувавши війська й жорстокі репресії в день виборів у Г аличині. В результаті було вбито 10 і поранено 30 чоловік, понад 500 було заарештовано. І все ж депутатами було обрано радикалів Т Окунев- ського, Р. Яросевича, незалежного кандидата Д. Танячкевича. Тих, хто агітував за І. Франка, було заарештовано^[156].

Одразу після скликання парламенту Т. Окуневський виголосив промову з приводу кривавих виборів. Він говорив: вибори переконали українців у тому, що уряд не жахається ніяких насильств, аби не допустити вільних виборів^[157]. Проте і за таких умов українські депутати намагалися відстоювати в австрійському парламенті інтереси співвітчизників, домагатись автономії для них, гарантії їх конституційних прав і свобод, закріплених в Основних Законах.

Свавілля урядової влади під час виборчої кампанії 1897 р. позначилось і на виборах 1901 р.: кількість голосуючих зменшилась, парламентські сподівання руйнувались.

Початок революції в Росії активізував західноукраїнські політичні партії, масовий рух за демократизацію виборчої системи. Масові політичні мітинги відбулись восени 1905 р. в Чернівцях. 28 листопада по всій Австрії пройшов політичний страйк. Багатолюдні віча проводились і в селах. 3 грудня відбулось «всенародне віче» у Львові, на якому з великою промовою від УРП виступив М. Павлик^[158].

Отже, рух за виборчу реформу, що розгорнувся наприкінці 1905 — на початку 1906 р., охопив усю Галичину. Збори, що проводилися у кожному селі, набули чітко вираженого політичного характеру.

Нарешті 22 лютого 1906 р. уряд вніс до рейхсрату проект нового закону про виборчу реформу. Парламентська комісія доопрацювала проект, який був прийнятий нижчою палатою представників 1 грудня 1906 р. більшістю голосів (194 проти 63), палатою панів — 13 грудня того ж року і передала для затвердження імператору.

Введення загального і прямого виборчого права, хоч і зберігало обмеження, сприяло зростанню активності виборців: на виборах 1907 р. не було жодної провінції, де б процент голосуючих був нижче 60%. Загалом із 516 виборчих округів німцям належало 233 мандати, чехам — 107, полякам — 82, українцям — 33, словенцям — 24, італійцям, сербам і хорватам — 13, румунам — 5. Очевидно, що сама суть реформи полягала в демократизації виборчої системи при збереженні привілеїв німецьких кіл. У 1901, 1907, 1911 роках українців у складі палати депутатів було відповідно 2,4%, 6,2% і 6%, тоді як частка українців серед всього населення в 1900 р. становила 13,2%. За таких умов українці Галичини і Буковини обрали до рейхсрату 1879 р. 3 депутати, 1897 р. — 11, 1907 р. — 32, 1911 р. — 29, досягнувши вагомих результатів. Депутатами стали представники українських політичних партій: до парламенту у Відні входило 27 представників партій, а до крайових сеймів — 29. Буковина отримала 14 мандатів до Державної ради. Змінився соціальний і професійний склад депутатів-українців. Серед обраних 1907 р. депутатів налічувалося 17 правників, 1911 р. було 10 адвокатів, 3 суддів, 3 університетські професори, 2 поміщики, 1 війт і один селянин. Такого професійного складу не мало жодне національне представництво парламенту.

На початку лютого 1909 р. у приміщенні Чеського клубу у Відні відбулась досить представницька нарада слов’янських депутатів, які висловились за спільну тактику в парламенті щодо уряду. Подальші переговори привели до об’єднання більшості слов’янських політичних партій рейхсрату у союз, який одержав назву «Слов’янська унія» або «Слов’янський Союз», що об’єднував 125 депутатів^[159]. Союз проголосив себе борцем за федеративну Австрію. Але діяв Союз розрізнено, хоч об’єднання усіх слов’янських партій могло перетворити їх опозицію на значну силу.

Український парламентський клуб (1907-1914 рр.) становили націонал-демократи (22), радикали (3), соціал-демократи (2) і москвофіли (5). Очолив Клуб відомий вчений-юрист професор С. Дністрянський, фахівець у галузі конституційного (державного) права. В обнародуваній програмі Клубу українських послів визначалась його мета: захист громадян від перевищення повноважень властей, захист Конституції та заснованих на ній прав власності і свободи, домагання національної автономії для Східної Г аличини і Північної Буковини, забезпечення видання закону про мови, поліпшення умов життя всіх верств населення в Галичині і на Буковині, скорочення терміну військової служби, заснування українського університету^[160].

1910 р. парламентський Клуб очолив К. Левицький, лідер УНДП, обраний вперше в історії рейхсрату заступником його голови. Була налагоджена співпраця з німецьким, польським, єврейським представництвами.

Вибори до рейхсрату 1911 р. виявилося останніми. Коли розпочалася Перша світова війна, українські політичні партії з метою забезпечення західних українців єдиним представницьким органом створили у Львові 3 серпня 1914 р. Головну українську раду на чолі з К. Левицьким. Рада проголосила у маніфесті домагання української політичної автономії у складі конституційної Австрії, закликала українців до боротьби з самодержавною Росією. Після окупації російським військами Галичини у Відні 5 травня 1915 р. була заснована Загальна українська рада — координаційний орган, до складу якого увійшли 21 представник від Г аличини, 7 — від Буковини, а також 3 члени Союзу визволення України. Це представництво українців Австрії продовжило здійснювати програму Головної української ради — домагання автономії для українців у межах Австро-Угорщини, створення самостійної держави на Наддніпрянщині.

Скликаний 30 травня 1917 р. після трирічної перерви рейхсрат вплинути на хід подій вже не міг — імперія розпадалась. Історія багатонаціонального австро-угорського парламенту завершилась останнім засіданням палати депутатів у жовтні 1918 р.

Галицький крайовий сейм мав свого попередника — становий сейм, створений за патентом 1775 р., який скасував інститут польських шляхетських сеймиків. Згідно з патентом сейм повинен був складатися з магнатів, шляхти та представників міст. Повноваження галицького станового сейму були мізерними. Він власне був дорадчим органом при губернаторові. З власної ініціативи сейм мав право вносити пропозиції до адміністрації краю з окремих господарсько-економічних питань. У такому вигляді сейм проіснував до вересня 1845 р., не відігравши помітної ролі у політичному житті краю.

У 1861 р. австрійський імператор Франц-Йосиф І видав «Крайовий статут і сеймову виборчу ординацію для королівства Галичини і Ладомерії з великим князівством Краковським». Вибори до Г алицького крайового сейму відбувалися за куріальною системою, кожна з чотирьох курій окремо обирала депутатів сейму строком на 6 років. Виборчий закон цілком ігнорував національний фактор: із 150 депутатських місць 9 належало так званими «вірилістам» (архієпископам, єпископам та ректорам Львівського і Краківського університетів), 141 обирались по 4-х куріях — великої земельної власності, великих міст, торговельно-промислових палат та курії решти громад. Оскільки українське населення краю на понад 90% проживало у селі, то більшість депутатських місць у сеймі належала польській шляхті. Представництво українців становило 49 послів. Це було їх безперечним успіхом.

Система виборчих зловживань суттєво зміщувала результати виборів на користь польських кандидатів. До того ж, як вважають дослідники, галицькі українці виявилися неготовими до нових можливостей і обов’язків, які накладало запровадження парламентаризму, сприйняли появу сейму не як повноважну інституцію влади, а радше — трибуну для обміну думками і власного урівноправнення. Але головна проблема, як вважав М. С. Гру- шевський, полягала в незначному представництві українців і в австрійському парламенті, і в крайових сеймах^[161].

На чолі Г алицького сейму стояв маршалок, який виконував функції спікера. Сеймові підпорядковувався крайовий комітет як виконавчий і розпорядчий орган. Він складався з 6 членів, які обиралися з числа депутатів сейму. Члени комітету очолювали шість основних департаментів і керували їх роботою. Питання компетенції і порядку роботи галицького сейму нормували Крайовий статут 1861 р. і тимчасовий регламент 1865 р., які згодом частково змінювались. Головним у законодавчій діяльності сейму були дрібні господарські справи. Прийняті ним акти ставали чинними лише з санкції австрійського імператора. Сама ж діяльність сейму контролювалася імператорським намісником. Він або призначені ним комісари брали участь у роботі сейму.

Українські посли організували «Руський клуб» на чолі з Г. Яхимовичем, активно виступали у сеймі за національні й соціальні-економічні інтереси своїх співвітчизників. З політичних питань головними для них залишалось питання про утворення окремого краю в етноукраїнських межах, більш чіткого розмежування повноважень між рейхсратом і крайовими сеймами. Проте запропоновані законопроекти щоразу наштовхувалися, як згадував К. Левицький, на негативне ставлення до них польських послів.

Для попередньої підготовки питань, що виносились на обговорення і вирішення сейму, з числа депутатів створювались постійні комісії, яких наприкінці ХІХ ст. було 12 (бюджетна, адміністративна, банкова, гірнича, гмінна, крайового господарства, промислова, санітарна, шкільна, шляхова, юридична, петиційна). На початку ХХ ст. були ще додатково створені дисциплінарна, залізнична, податкова і сільна комісії. Кількість членів комісії коливалася від 6 до 23 чоловік^[162].

Крайовий маршалок і його заступник призначалися імператором, а пропозиції щодо кандидатів на ці посади вносив до Ради міністрів намісник. Маршалком сейму звичайно був представник польських магнатів, а його заступником — львівський греко- католицький митрополит.

На початку ХХ ст. в умовах посилення боротьби за соціальне та національне визволення ставилося питання про реформу виборчого закону до Галицького сейму, його демократизацію. Воно набирало особливої гостроти після 1907 р., коли було запроваджено загальне виборче право до австрійського парламенту. Сеймові вибори у січні 1908 р., писав М. Грушевський, «принесли страшенне розчарування українському суспільству Гали- чини»^[163]. Адже до складу депутатів було обрано 125 поляків, 35 українців і 1 німця. Українсько-польський компроміс було заступлено загостренням взаємин у сеймі між українськими і польськими представниками політичних партій, що повністю паралізувало роботу крайового представництва. Після довгих дебатів у лютому 1914 р. сейм прийняв новий виборчий закон, який запровадив «загальне» і пряме при таємному голосуванні виборче право, однак нерівне. Українцям гарантувалося 62, або 27,2% сеймових мандатів. Проте у зв’язку з початком Першої світової війни призначені вибори не відбулися і новий виборчий закон до галицького сейму не був зреалізований.

Склад Галицького сейму, визначений Крайовим статутом і положенням про вибори від 1861 р., проіснував з незначними змінами аж до розпаду Австро-Угорської імперії у 1918 р. Коли розпочалась війна, три провідні українські партії Галичини утворили Головну українську раду на чолі з головою УНДП К. Левицьким. У серпні 1914 р. Рада видала Маніфест до українського народу, де пов’язувала визволення України з поразкою у війні Росії.

Згідно з австрійським конституційним правом земельні сейми розглядалися як неповні, обмежені (порівняно із загальнодержавним) парламенти. Таким був, зокрема, Буковинський сейм. На основі октройованої конституції від 4 березня 1849 р. Буковина отримала право на представницький орган у 1850 р. Однак в умовах неоабсолютизму, що встановився після скасування цієї конституції, земельні представницькі органи не функціонували. Це стало можливим лише після обнародування лютневого патенту 1861 р. ^[164] Конкретні ж повноваження, порядок виборів і діяльності Буковинського сейму визначили «Крайовий закон для герцогства Буковини» і «Крайовий виборчий закон до сейму герцогства Буковина» від 26 лютого 1861 р. Ці конституційні акти діяли майже до кінця австрійського періоду буковинської історії^[165].

Буковинський сейм теж обирався за куріальною системою. За першими виборами у складі сейму було 30 депутатів (пізніше — 31). Перша курія обирала 10 депутатів, друга — 5, третя — 2, четверта — 12 (по одному з кожного повіту). Отже, перші три курії, особливо курія великої посілості, мали відчутні переваги на виборах. Таке виборче право надавало представництво не народу, а станам. Без обрання до складу сейму входили автоматично за посадою «вірилісти», зокрема митрополит і ректор Чернівецького університету^[166].

Вибори до сейму здійснювалися під безпосереднім контролем крайового президента (намісника). Він повідомляв про час і місце проведення виборів. Під контролем і за участю крайового управління складалися списки виборців, виготовлялась необхідна для голосування документація, перевірялись підсумки виборів в усіх виборчих округах. Тривалий час визнання виборів дійсними не залежало від числа виборців, які з’явились на них. Майже 50 років порядок виборів до буковинського сейму залишався незмінним.

Лише в жовтні 1909 р. сейм ³/₄ голосів прийняв у третьому читанні законопроект про виборчу сеймову реформу, а в травні 1910 р. закон був санкціонований цісарем. В основу нового виборчого порядку було покладено національне представництво через введення національних виборчих округів. Для Буковини це була спроба справедливого національного розмежування п’яти народностей. Новий виборчий закон збільшував число депутатів сейму до 63 (два мандати, як і раніше, надавались вірилістам). За новим законом українцям у новообраному сеймі належало 27% мандатів, румунам — 37%, німцям і євреям — 27%, полякам — 9%, хоч за переписом 1910 р. населення відповідно становило 37%, 33%, 21% і 5%'.

Таким чином, представництво українців у сеймі безумовно покращилось. 15 із українських послів належали до націонал- демократів, 1 — до національно-радикальної партії, 1 — до соціал-демократів. Новий виборчий закон суттєво демократизував виборчу систему: запровадив прямі вибори від сільських громад, таємне голосування, збільшив загальне число депутатів сейму, національне представництво. Проте все ще відчувався вплив старої (куріальної) системи, яка була представлена церквою, великим землеволодінням, торгово-промисловою палатою. Як і раніше, право голосу мали тільки чоловіки з 24 років, які платили не менше 2 крон податку, проживали в даній місцевості не менше півроку.

Введення нового виборчого порядку як інституційної форми національного порозуміння було компромісом між п’ятьма національностями, жодна з яких не мала абсолютної переваги. Цей компроміс дав національностям і певну автономію управління. Однак історія відвела йому вкрай короткий час для прояву своїх переваг, оскільки з початком Першої світової війни парламентське життя на Буковині припинилося. Обраний у 1911 р. сейм мав тільки одну сесію, присвячену справі санації народних кас^{[167] [168]}.

І все ж, на відміну від Г алицького сейму, у Буковинському парламенті українським послам вдавалося, як відзначав М. Гру- шевський, згуртувати у сеймі прогресивну більшість, використовувати можливість провести ряд цікавих законопроектів, впливати на розвиток місцевого законодавства і управління^[169].

Дійсно, 11 лютого 1910 р. сеймом був прийнятий «Закон про охорону свободи виборів і про виборчий примус». Сейм ухвалив: 1) всі виборці Буковини, які обирають членів Державної ради чи сейму, мусять з’явитись особисто в дні виборів перед виборчими комісіями; 2) хто цього виборчого обов’язку не виконав і не представив достойних оправдань, підлягає грошовій карі від 1 до 50 крон. Отже, цей закон розвивав положення закону 1907 р., який визначав покарання за порушення виборчого порядку.

Повноваження депутатів розпочиналися з моменту затвердження їх обрання на спеціальному засіданні першої сесії новообраного сейму та прийняттям присяги на додержання законів і сумлінне виконання своїх обов’язків. Вони мали право ухвального голосу (тільки особисто) з усіх питань, що виносились на розгляд сейму та сформованих ним органів, правом пропонувати питання до порядку денного сеймових засідань, вносити проекти рішень, заяви від імені виборців. Депутат сейму мав також право на звернення (запити, інтерпеляції) до будь-якої урядової установи й отримання на нього письмової відповіді. Сеймові депутати володіли імунітетом за імперським законом 1861 р.

Детальне визначення компетенції буковинського сейму містилося в крайовій конституції (ординації) від 26 лютого 1861 р., де виділялись три групи повноважень: 1) ті, що стосувалися суті крайових справ (культура краю, громадські будівлі, підтримка добродійних установ, використання крайових прибутків; 2) делеговані повноваження (справи місцевих громад, церковні та шкільні справи, розквартирування військових підрозділів); 3) справи щодо устрою краю, які відносились до відання сейму різними спеціальними імперськими законами. Правові рамки цієї компетенції залишалися майже незмінними до кінця входження Буковини до Г абсбургської монархії.

Діяльність президента краю і всіх підлеглих йому адміністративних установ не підлягала контролю сейму. Навпаки, у Г али- чині намісник, а на Буковині — крайовий президент контролювали діяльність сейму. Офіційною (робочою) мовою сейму була німецька мова.

Таким чином, крайові сейми, хоч і були обмежені в своїй компетенції імперським парламентом і законодавством, теж відіграли помітну роль у розвитку народного представництва, парламентського життя на західноукраїнських землях, досвіду самоврядування.