Східно-Римська (Ромейська) імперія

Західно-Римська імперія, старий Рим, припинив своє існування, але історія рабовласницької римської держави мала продовження, що можна, на нашу думку, розглядати як наступний етап її розвитку.

Цей етап пов’язаний з існуванням Східно-Римської (Ромейської) імперії, яка, на відміну від Західно-Римської імперії, що в V ст. потрапила під владу кочовиків і варварських племен, укріпила свою незалежність і самостійність. Були успішно відбиті навали вандалів і остготів. Багатству і стійкості імперії сприяли більш високий рівень розвитку торгівлі, ремесел у грецьких і малоазіатських володіннях, особливий характер сформованого аграрного ладу, де значне місце займало державне і церковне землеволодіння.

У IV—V ст. Ромейська імперія зберігала успадковану від Римської імперії державну й адміністративну організацію практично без змін. Видозмінювався тільки військовий устрій: найважливіше місце зайняли племена кочовиків і слов’ян, які поселялись у прикордонних областях імперії як федерати. З ними встановлювалися особливого роду союзи на умовах виконання військової служби. Це визначило надалі особливу організацію місцевого і військово-фінансового управління. Свого розквіту і найбільшої могутності Ромейська імперія досягла в правління імператора Юстиніана (528—565 рр.). Були здійснені великі зовнішні завоювання, під його владою опинилися Палестина, Єгипет, північне узбережжя Африки, Італія, південь Іспанії. Середземне море стало внутрішнім морем імперії. За часів правління Юстиніана були проведені важливі правові й адміністративні реформи.

Держава цього періоду представляла централізовану монархію з деякими обмеженнями влади імператора, в якій склався досить розвинутий військово-бюрократичний апарат. Вона успадкувала, з тими або іншими особливостями, основні риси державних форм пізньоримської держави.

На чолі держави стояв імператор, спадкоємець влади римських цезарів.

Влада імператора в IV—VII ст. не була абсолютною. При всій широті повноважень імператор був обмежений, по-перше, необхідністю відповідати «загальним законам» держави і, по-друге, відсутністю принципу успадкування престолу. Новий імператор обирався сенатом, «народом Константинополя» й армією. Роль останньої в обранні імператора неухильно падала.

Ще в IV ст. імператорським указом «народу Константинополя» — різноманітним соціальним прошаркам і угрупованням населення столиці, що збирались на константинопольському іподромі, було надано право висловлювати прохання і пред’являти імператору вимоги. На цій основі виникли особливі спортивно-політичні організації, так звані міські партії — діми. Соціальну опору двох найбільш значних дімів: венетів — («блакитних») і прасінів — («зелених») — складали різноманітні угрупування панівного класу. Перших підтримувала сенаторська і муніципальна аристократія, других — торгово-фінансова верхівка міст. У IV—VI ст. роль дімів у політичному житті була значною і ромейські імператори повинні були нерідко робити ставку у своїй політиці на одну з названих партій.

Іншим чинником, що стримував самовладдя імператора, була наявність особливого державного органу ромейської аристократії — константинопольського сенату, де могли розглядатися будь-які справи держави. Иого вплив забезпечувався самим складом сенату, до якого входила практично вся правляча верхівка панівного класу Ромейської імперії.

Саме тому ранньоромейські імператори, включаючи найбільш могутнього з них — Юстиніана I, визнавали в законодавчих актах необхідність «згоди великого сенату і народу». Це свідчить про сталість деяких політичних традицій, що зберігалися ще з часів республіканської державності.

Після Юстиніана Ромейська імперія поступово приходила в занепад: була втрачена велика частина її володінь на Близькому Сході й в Малій Азії, змінювалася соціальна структура суспільства і стара державна організація. Через деякий час імперія змогла відродитися, але вже у вигляді нової за своїм типом та формою держави. На нашу думку, саме цю державу слід приймати за феодальну Візантію, яка стала спадкоємницею Старого Риму і новим етапом в його історії.