<<
>>

Вплив квакерського руху на формування правових інститутів рабства у центральному регіоні Британської Америки

1664 р. голландська колонія Нові Нідерланди була захоплена британськими збройними силами й увійшла до Британської Америки. Вона одержала нову назву Нью-Йорк на честь лорда - брата короля Якова, герцога Йоркського.

Її губернатором призначили Ф. Ні- колса. Він і сформував першу адміністрацію, яка повторювала систему управління голландською колонією. Її посадовці, як і раніше, прислуговували володарям земель колонії, якими залишалися патрони (голландський еквівалент британського поняття «лорд»), що визнали суверенітет англійської монархії над Новими Нідерландами. Одна тільки родина Ван-Ренселерів володіла у долині Гудзону земельним масивом площею сімсот тисяч акрів [447, р. 13].

Громади колишніх голландських підданих одержали дозвіл на збереження органів самоврядування, повноваження яких закріпили «Закони герцога Йоркського» [47, vol. 2, р. 1037-1045]. Вони мали допомогти посадовцям колонії вирішувати складні питання взаємодії законів метрополії і місцевих актів у сфері організації праці тимчасових рабів. Нові закони колишнього голландського володіння розробив секретар колонії М. Ніколс. Навчання в Оксфорді допомогло йому використати задля цього й загальні принципи англійського звичаєвого права, і місцеві закони сусідніх британських колоній, які були прийнятні для Нью-Йорка, і досвід голландських юристів, котрі свого часу вирішували й таке питання, як розроблення правових та організаційних засад тимчасового рабства в колонії Нові Нідерланди [42, vol. 1, р. 111-114; 389, vol. 1, р. 185-186]. Саме тому в «Законах герцога Йоркського» можна знайти й сліди впливу голландського закону «Хартії привілеїв», який набув юридичної сили 1629 р. [38, р. 25-31]. Найважливішими положеннями акта були ті, що надавали патронам колонії (великим землевласникам) право володіти, користуватися й розпоряджатися землею, призначеною для сільського господарства (стаття IV), і обов’язок заселити цю землю кабальними служниками, доставку яких до Америки мали здійснювати лендлорди на власні кошти за умови укладення кабальної угоди з наймитами (стаття V) [47, vol. 2, р. 984-985]. Більше тридцяти років цей акт визначав особливості правового регулювання праці тимчасових рабів-голланд- ців, що були схожі з англійською системою тимчасового рабства і відповідали інтересам патронів, які залишилися у Нью-Йорку [438, р. 289].

«Закони герцога Йоркського» були предметно інкорпоровані. До їхнього складу увійшов розділ «Про перебування у служінні», зміст якого відобразив голландський досвід розроблення юридичних норм для регулювання умов праці тимчасових рабів. Їхні угоди з патронами загалом відповідали особливостям правового закріплення відносин між тимчасовими рабами колоній Нової Англії і лендлордами. Тому законодавці Нью-Йорка вирішили зберегти ці акти як зразок цивільних угод, що практикували нові господарі земель колишньої голландської колонії [397, р. 39]. Угоди про працю рабів-голландців з їхніми патронами зберігали юридичну чинність до закінчення визначеного в них терміну кабали. Дванадцять статей «Законів герцога Йоркського» послідовно розкривали те, як саме слід примушувати рабів до праці та карати їх у разі неналежного виконання власних обов’язків [47, vol. 2, р. 1040].

Земельні держання у Нью-Йорку надавалися у формі звичайного сокеджу і були практично вільними від феодальних обмежень. Така правова ситуація стала наслідком того, що сільська округа колонії була малозаселена і монархія мала затвердити пільговий режим оренди землі, щоб заселити її чимскоріш. Нестача робочої сили у землеробстві змусила лорда колонії визнати, що будь-який колоніст, «який обробить і огородить ділянку громадського випасу у поселенні, вважається власником обробленої ним землі» [29, vol. 1, р. 62-63]. Проте володіння землею вимагало від власника вирішення проблеми пошуків робочої сили, тому він мав подбати про переселення тимчасових рабів з Англії.

Законодавство колонії Нью-Йорк було спрямоване і на розв’язання складної проблеми оцінювання результатів рабської праці. У «Законах герцога Йоркського» 1664 р. було зазначено, що цей показник має дорівнювати по всій колонії п’яти фунтам стерлінгів за рік праці. У Коннектикуті, новій колонії цього регіону, вартість праці білого раба упродовж дев’яти років оцінювалася за звичаєм у сто фунтів стерлінгів. Різниця між вартістю праці тимчасових рабів у трьох регіонах Британської Америки була не дуже великою, оскільки її визначив вплив законодавства метрополії, спрямованого на уніфікацію життя в колоніях [476, р. 412-413].

1 березня 1665 р. тексти законів було схвалено тридцятьма чотирма представниками райдингів - самоврядних одиниць. Формальна згода цього зібрання на схвалення «Законів герцога Йорк- ського» була необхідною, оскільки фрімени мали ухвалити найголовніше для них - систему збору податків із власників землі, яка перебувала у сільськогосподарському обігу. Компроміс заможних верств населення колонії з британською Короною, яку уособив брат короля, найчіткіше був сформульований щодо специфіки правового врегулювання тимчасового рабства [37, vol. 1, р. 98-99]. Так, у збірці було зазначено, що «жоден кабальний служник, за винятком ситуацій, оформлених належним чином, не може укласти контракт з іншим господарем або господинею, чи то самостійно, чи то через судового виконавця або ж іншого чиновника раніше ніж за рік із дня укладання першого контракту, якщо для цього не буде достатніх підстав. Притому лише на судовій сесії можна отримати відповідний ордер, утім судова постанова має бути законною, оскільки в іншому разі її буде скасовано» [46, vol. ІХ, р. 47].

Майнові інтереси господарів були захищені «Законами герцога Йоркського» і в питанні про те, як раб міг розпоряджатися власним майном. Йому не дозволялося укладати жодної цивільної угоди з іншими рабами, щоб виключити можливість накопичення грошей для викупу. Це суперечило інтересам панів, оскільки знайти заміну таким особам було дуже важко. Зрештою законодавство передбачало для «моторних» рабів пеню на користь господаря за самостійні угоди з іншими тимчасовими рабами, а також конфіскацію речей, що могли бути пущені у цивільний обіг [29, vol. 1, р. 47-48; 47, vol. 2, р. 1043-1044]. Пізніше, 1700 р., схожий закон було прийнято й у Пенсільванії [77, vol. 2, р. 54-56].

Економіка колонії навіть за умови розвитку ремісництва й торгівлі спиралася на сільське господарство, а воно мало йти буржуазним шляхом. Зрозуміло, що позитивну роль у розвитку колонії відігравали введення там режиму «вільного міста» і права підприємців вільно вирішувати проблему укладення трудових угод з вільними наймитами [82, р. 110-116, 133-145, 169, 216; 215, с. 39-40; 428, р. 28]. Однак великі землевласники Нью-Йорка, які увійшли до колоніальної Асамблеї (Ф. Філіпс, С. Ван-Кортланд) за участю міських урядовців, зробили певні кроки щодо розвитку правових інститутів тимчасового й довічного рабства на всій території колонії. І це тому, що без широкого використання праці рабів королівська колонія мала збанкрутіти.

Земельні ділянки в Нью-Йорку надавалися адміністрацією. Вона фіксувала в орендних угодах такі умови, котрі відповідали звичайному сокеджу, хоча і без більшості напівфеодальних обмежень, які існували колись у Нових Нідерландах. Хліборобство зазнавало постійної нестачі робочих рук. Тому кожному великому землевласнику було дозволено розраховувати на те, що їхні «землі тимчасово звільняються від податків і будь-яких штрафів» за умови переселення до Америки встановленої кількості рабів. У законах було зазначено, що всі оброблені й огороджені ділянки землі без викупу переходять у власність осіб, які спромоглися на це [47, vol. 2, р. 1042]. Зрозуміло, що це було можливим лише для підприємців, які використовували тимчасове рабство [29, vol. 1, р. 18, 22, 44-45, 62-63; 61, vol. ІІ, р. 231-233]. Зазначені положення під тиском колоністів були продубльовані важливим нормативним актом - «Хартією свобод і привілеїв», яку було прийнято 1683 р. Ця хартія обмежила доступ дрібних фермерів до землі. Водночас було надано деякі привілеї власникам середньої руки. Така поступка можновладців колонії була природною, оскільки на основі «Акта про мирові суди» було формально скасовано систему манорів і заможні орендарі-англійці мали якось конкурувати з патронами-гол- ландцями [399, р. 223].

Навесні 1680 р. законодавчі збори колонії прийняли «Акт про регулювання становища сервентів, які перебувають у Нью-Йорку». Він був створений під впливом голландського законодавства - ордонансу Нідерландської Вест-Індської компанії 1640 р., на підставі якого здійснювалися й такі цивільні правочини, як от аукціони з продажу тимчасових рабів [53, vol. 4, р. 88]. Нью-Йоркський акт врегулював цивільну право- і дієздатність тимчасових рабів у обмеженому обсязі через певне пом’якшення їхньої залежності від господарів. Водночас його автори дійшли висновку про необхідність жорсткого переслідування тих рабів, які не виконували умов контрактів і оголошувалися своїми панами «бунтівниками

й ледарями» [427, р. 303]. Перелік обов’язків рабів слід було скрупульозно формулювати в трудових угодах. Тимчасовим рабам заборонялося займатися будь-якою діяльністю, крім тієї, що була визначена у підписаних ними контрактах. До того ж у кожному типовому контракті чітко вказувалося, що в межах колонії жоден колишній тимчасовий раб не може одержати земельну ділянку від свого господаря у приватну власність [216, с. 57]. Типові обов’язки наймита зазначені в публікації В. Кейвенага. Так, жінка-рабиня Е. Морріс і власник судна «Антигуа» В. Кідд 19 лютого 1694 р. уклали угоду, відповідно до якої за довіз до Америки жінка мала перебувати у служінні в тієї особи, яка викупить її у Кідда. Притому вона впродовж дев’яти років мала працювати, «в усьому підкоряючись своєму майбутньому господарю і не завдаючи йому збитків від поганої роботи та необережного поводження з господарським майном» [47, vol. 2, р. 1196-1197]. З тексту угоди випливає, що рабиня в усьому винна своєму панові, тоді як останній мав лише права на її працю.

Треба підкреслити, що «Акт...» 1680 р. не врегулював правового стану наймитів повною мірою. Він викликав у них незадоволення, оскільки не покладав жодних обов’язків на підприємців стосовно наділення колишніх рабів засобами для існування. Тому 1684 р. було прийнято додатковий статут, у якому скрупульозніше формулювалися різні питання, пов’язані з перебуванням робітників у тимчасовому рабстві [470, р. 270]. У новому акті було наголошено, що пан має звільнити раба після закінчення строку контракту «не з порожніми руками». Водночас у ньому йшлося головним чином про кримінальне переслідування тих робітників, які намагалися втікати від панів. У статуті перелічені тортури, яким піддавали схоплених утікачів, і зазначено, що останні мали додатково відпрацювати на пана вдвічі більше днів, у які були відсутні, та відшкодувати господарю кошти, що їх було витрачено на пошуки правопорушників [29, vol. 1, р. 147].

Територія колонії постійно розширювалася за рахунок експропрійованої індіанської землі. Нею розпоряджався губернатор, який заборонив фермерам прикордонних графств самостійно «купувати» землю аборигенів. Державний земельний фонд колонії контролювали великі землевласники, які за допомогою чиновників продавали землю дрібними ділянками за спекулятивними цінами. Відповідно до законодавства колонії патенти на купівлю землі з державного фонду видавалися адміністрацією, яка задовольняла заявки переважно заможних колоністів. За таких умов, крім врожаю з орендованої землі, інших джерел прибутку дрібні фермери не мали. Це забезпечувало їм напівголодне існування, внаслідок чого вільні фермери мали перетворюватися на рабів [147, р. 45-46]. Тому після приходу до влади у 1689 р. Оранських у колонії розпочався бунт фермерів, ремісників і тимчасових рабів під керівництвом Д. Лейслера [250, с. 39]. Під час бунту повсталі самостійно розподіляли ті землі, що були власністю монархії [216, с. 41].

Органи управління колонією було ліквідовано, і бунтівники обрали свою Асамблею, вимагаючи від її членів прийняття законів про анулювання земельної й торговельної монополії великих землевласників, полегшення податкового тягаря й закріплення права кожного підприємця незалежно від майнового стану самостійно вирішувати проблему найму робочої сили з числа зубожілих емігрантів [250, с. 40-41].

Асамблея розпочала розроблення відповідних актів, посилаючись на те, що основою для її законотворчої діяльності є «Хартія свобод і привілеїв» 1683 р. Утім за два роки династія Оран- ських повністю відновила свій контроль за колоніями і придушила бунт низів Нової Англії. Разом з тим державці метрополії ретельно проаналізували причини бунту і змусили нову колоніальну адміністрацію скасувати ті обмеження, які явно запобігали вільному розвиткові капіталістичного укладу в землеробстві Нью-Йорка. Це вимагало подальшого розроблення законів про тимчасове й довічне рабство [216, с. 63-64].

Свій внесок у вирішення зазначеної проблеми додала й колонія Нью-Джерсі, створена 1668 р. в долині річки Гудзон лордами Д. Берклі та Д. Картеретом [210, с. 187-188]. У Нью-Джерсі разом із прибічниками англіканізму жили також члени «Суспільства друзів внутрішнього світла», тобто квакери. Тому там набагато складніше, ніж у Нью-Йорку, вирішувалися проблеми розвитку аграрного капіталістичного укладу. Це пояснюється тим, що громади квакерів зміцнювали патріархальне родинне господарство і не використовували праці навіть тимчасових білих рабів, своїх одновірців, не кажучи вже про африканських невільників [197, с. 55; 369, р. 1-4].

Зміцнення квакеризму на американському ґрунті забезпечив лорд В. Пенн, який у березні 1681 р. одержав від Карла II хартію на заснування Пенсільванії. Цей акт надавав квакерським громадам певні гарантії невтручання держави у їхнє релігійне життя. Згідно з ним Пенн мав право заселяти землі, створювати графства, мано- ри і сотні, встановлювати закони й судити поселенців [118, s. 37]. Свої погляди на сутність правових інститутів тимчасового й довічного рабства лорд виклав у «Стислому описі провінції Пенсільванія». У ньому володар нової колонії зазначив, що сподівається на поширення у своєму володінні тимчасового рабства білих рабів- емігрантів. Водночас він зазначив, що погоджується з одновірцями в тому, що Пенсільванія поки що залишається територією, де не прийнятне рабство африканців [118, s. 42-43]. Його рішення мало вгамувати релігійні почуття квакерів, хоча без білого рабства колонія не могла розвиватися в буржуазному дусі. На той час у метрополії практично зникли джерела тимчасового рабства, і це змусило Пенна звернути увагу на роздроблену Німеччину, яка могла забезпечити пенсільванський ринок робочої сили наймитами німецького походження [46, vol. IX, р. 122-128].

Перші закони колонії (1682) закріпили свободу віросповідання для всіх християн, щоб змусити німецьких католиків і лютеран погодитися на еміграцію [127, s. 1, 23-24; 335, р. 11]. Переселення німців до Пенсільванії було зорганізовано ділками з Крефельда та Вюртемберга [127, s. 26]. В Америці німецькі емігранти користувалися статусом британських редемпшинерів, і тому вони набули право самостійно укладати угоди з Пенном та великими орендарями земель лорда про умови перебування в рабстві [399, р. 157-158].

Положення королівської хартії лише в загальному вигляді формулювали особливості управління британською колонією, адже монарх надав Пенну право створити необхідні для Пенсільванії місцеві закони. Тому восени 1683 р. Пенн разом із фріменами створив збірку законів «Форма правління для Пенсільванії та територій, що будуть анексовані для неї» (далі - «Збірка»). Місцеві закони були легітимізовані підписами фріменів, які входили і до губернаторської Ради, і до представницької Асамблеї. Від Ради губернатора підписи поставили В. Маркгем, Дж. Молл, В. Хейдж, К. Тейлор, О. Сімкок, В. Клейтон, Ф. Вітел, Т. Голм, В. Кларк, В. Вайлз, Дж. Гарісон, Дж. Річардсон, Ф. Ленман, Р. Інджелоу, а від Асамблеї - К. Гармен, Дж. Дарбі, В. Вільямз, В. Гест, В. Голінзворт, Дж. Бойден, В. Бішоп, Дж. Бізон, Дж. Гардинг, С. Айронз, Дж. Вуд, Дж. Куртіс та ін. «Збірка» посилалася на привілеї, що їх одержав власник колонії від монарха. У змісті двадцяти п’яти статей «Збірки» було скрупульозно розписано взаємні права й обов’язки Пенна та фріменів стосовно управління Пенсільванією [47, vol. 2, р. 1150-1151].

Правова реформа полягала в переданні права законодавчої ініціативи з рук губернатора колонії і Ради Пенсільванії до представницьких зборів, що обиралися фріменами. У вступі до «Збірки» Пенн просив фріменів тимчасово погодитися з певними формами державних інституцій, які не відповідали переконанням квакерів, оскільки вони вели до «тиранії й олігархії» [145, р. 3-4; 197, с. 57]. Це вгамувало впливових осіб, тоді як рядові члени «Суспільства друзів» опиралися лорду, оскільки за «Збіркою» до Асамблеї, що приймала аграрні закони, увійшли лише власники, котрі мали не менше п’ятдесяти акрів землі або майно вартістю понад п’ятдесят фунтів стерлінгів.

У статті IV «Збірки» було сформульовано засади функціонування судових установ колонії, покликаних вирішувати суперечки фріменів з питань власності на землю та організації сільського господарства, зокрема організації праці рабів. Стаття VI акта перерахувала джерела місцевого права Пенсільванії, статути й ордо- нанси, що регулювали питання правового статусу тимчасових рабів. У статті ХХІІІ акта вказувалося, що фрімени мали право не лише користуватися землею колонії як орендарі, а й викупити її в сеньйора [47, vol. 2, р. 1147-1150].

Рядові квакери були змушені принести в жертву частину своїх принципів і догм. Передусім це стосувалося заперечення присяги у цивільному судовому процесі, оскільки «Христос заборонив її, якщо йшлося про майнові справи або про працю рабів». У «Великому законі» (1682) передбачалася звичайна для метрополії присяга, неприйнятна для одновірців Пенна. За неправдиву клятву обіцяли покарання, однак квакери взагалі відкидали можливість брехні Богу і не брали участі в суді. Вихід з колізії знайшов уряд метрополії, постановою якого (1689) припускалася участь квакерів у судовому процесі після виголошення простого зобов’язання не брехати перед «особою Господа всемогутнього». І вони погодилися на таку «напівклятву», щоб захистити своє майно в судовому процесі й надати докази про законне право на володіння рабами-нім- цями. Лише після цього дозволялася реєстрація типової угоди з білим рабом [77, vol. 2, р. 231]. У разі наявності доказів про нечесність квакерів контракт із наймитом скасовувався.

Пенн мав забезпечити чинність норм права метрополії в Пенсільванії і за активною допомогою голови колоніальної Ради кальвініста Д. Блеквола поступово вводив норми англійського звичаєвого права [211, с. 201-204]. Це сприяло розвитку капіталістичного укладу, що став прийнятним для заможних членів «Суспільства друзів», які на нових, буржуазних засадах укладали цивільно-правові угоди, зокрема контракти з тимчасовими білими рабами [38, р. 233-234; 156, vol. 3, р. 538-539, 623-625]. Саме для них 1696 р. колоніальна Асамблея ухвалила новий варіант «Зводу».

На відміну від первісного тексту, у новій редакції більшу увагу було приділено правовому забезпеченню процесу нагромадження капіталу. Для пенсільванських квакерів це було особливо важливим, оскільки вони не погоджувалися з протестантськими нормами розв’язання головного питання - хто і за яким правом здійснює пра- вочини стосовно землі. Вони сподівалися на те, що лорд забезпечить їм рівні можливості щодо доступу до землі. Проте у новій редакції законів закріпили принцип зверхності інтересів великих орендарів земель колонії над загальними інтересами квакерських родин. Втілення цього припису в життя мали забезпечити шерифи та інші посадовці, яким належало здійснювати правоохоронну діяльність [47, vol. 2, р. 1156]. Великі власники могли самостійно вирішувати питання про організаційно-правові засади тимчасового і навіть довічного рабства в колонії, більшість населення якої не сприймало існування інституту «чорного» рабства.

Зауважимо, що ворожість квакерів до чорношкірих довічних рабів була зумовлена особливим значенням їхніх родинних цінностей, які були основним засобом зміцнення кланових відносин. У таких родинах панувала жорстка дисципліна. Її вимагали приписи «Зводу», де вказувалося, що батьки мали «відповідати перед Богом за дотримання морального ідеалу “Суспільства друзів”» [47, vol. 2, р. 1149]. Головна мета квакерів-чоловіків, які укладали шлюб лише з жінками зі свого середовища, полягала у забезпеченні матеріальних умов життя домочадців. У їхніх господарствах рабів, які належали б до інших віросповідань, не було. Тимчасовими рабами були лише квакери. Річ у тім, що важкі умови облаштування в тодішній Америці давали змогу дітям рядових квакерів заводити власні сім’ї лише в дуже зрілому віці. Багато років вони накопичували кошти для утримання майбутньої родини, наймаючись тимчасовими рабами до одновірців [417, р. 275-276].

Однак догми квакерів вступали в суперечність з ідеалами комерційної колонізації Нового Світу, характерними для заможних емігрантів. У підсумку з часом перемогли звичайні буржуазні тенденції - індивідуальна свобода стосовно вирішення практично всіх господарських справ і святенництво приватної власності. У наступному сторіччі утопічні ідеї «Суспільства друзів» були розмиті буржуазними засадами. Ось чому проблема пошуків робочої сили для капіталістично орієнтованих господарств Пенсільванії вирішувалася в тому ж напрямі, що й в інших колоніях, а це призвело до зміцнення інституту тимчасового рабства й у квакерському середовищі [507, р. 190].

Наприкінці XVII ст. в основних рисах затвердилася колоніальна система великих країн, яка відповідала початковій (мануфактурній) стадії розвитку капіталізму. Цей процес став результатом швидкого економічного розвитку різних держав, особливо Англії, де в 60-80-ті рр. того століття зміцнилися продуктивні сили, зросло національне багатство, поширилася внутрішня і зовнішня торгівля, розвинулася мануфактура. Ці зрушення стимулювали активну зовнішню політику Альбіону, котрий шукав в Америці сировинні ресурси і ринки збуту, вкрай необхідні для прискореного виробництва промислових товарів [202, с. 18].

У 1688 р. в Англії відбулася Славетна революція, яка завершила справу, розпочату англійською революцією 1640-х рр., і перетворила буржуазію на складову панівного класу країни. Зазначений переворот дав поштовх до посилення британської колоніальної експансії та укріплення колоній, що потребувало подальшого розвитку регіональних структур влади. Реставрація династії Стюартів у країні, яка зазнала революції, була викликана тим, що особиста влада представників індепендентів - О. Кромвеля та його спадкоємця і сина Річар- да - за своєю суттю і формою не забезпечувала довгострокових інтересів джентрі та буржуазії Англії. Тому в Бредській декларації (1660) Карл II обіцяв залишити найважливіші питання життя метрополії та колоній у віданні парламенту, однак нова розстановка політичних сил в Англії сприяла підсиленню феодальної реакції в Америці.

Переслідування учасників революції розгорталося завдяки процесу відновлення прерогатив англіканської церкви, Таємної Ради та інших дореволюційних органів держави, які формувалися на основі старого порядку, котрий був запроваджений першими Стюартами. Проте режим реставрації вже не відповідав економічній системі британської держави, що була буржуазною в своїй основі. Розпад традиційних феодальних інститутів держави та права зрештою набув настільки очевидного характеру, що навіть за Карла II у 1679 р. британський парламент провів «Акт про краще забезпечення свободи підданого і про попередження ув’язнення за морями» («Хабе- ас корпус акт»), який обмежив можливості таємної розправи поза- судових органів монархії з буржуазною опозицією. Цей закон став одним із найважливіших конституційних актів англійської держави, зафіксувавши ряд принципів справедливого і демократичного (в очах, зрозуміло, заможних класів) правосуддя - від презумпції невинуватості до побудови швидкого та оперативного суду, що діяв на основі «належної судової процедури» [324, р. 156].

Після перемоги буржуазної революції складна англійська правова система була ще дуже далека від внутрішньої погодженості й гармонії. Саме тоді загострилися суперечності між двома гілками прецедентного права - загальним правом та правом справедливості, що було наслідком активної суддівської правотворчості. У їх традиційному протистоянні все більше зміцнювалися позиції загального права. Принцип прецеденту набув великого значення, і це стало несподіваною й небажаною перешкодою для королівського самовладдя ще при перших Стюартах. Після революції ж позначилося явне прагнення королівських суддів вважати себе не рабами короля, а служителями закону. Між тим під час революції парламент не зумів скасувати суд лорда-канцлера, що був головною опорою судової політики короля, бо лорд-канцлер вважався вищим судовим чиновником монарха. Дуалізм у судовій системі зберігався й далі, утім правосуддя дедалі більше набувало буржуазного характеру, що загалом сприятливо відбивалося на розвитку підприємництва в Англії та її колоніях. А це мало наслідком значні зміни системи влади в колоніальних регіонах.

<< | >>
Источник: Калашников В.М., Малишко В.М.. Формування інститутів держави і права в США ранньої доби (1607-1775 рр.): Монографiя / В. М. Калашников, В. М. Малишко; за ред. і з передмовою I. Б. Усенка. - К.,2015. - 406 с.. 2015

Еще по теме Вплив квакерського руху на формування правових інститутів рабства у центральному регіоні Британської Америки:

  1. Вплив квакерського руху на формування правових інститутів рабства у центральному регіоні Британської Америки
  2. ЗМІСТ
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный процесс - Банковское право - Вещное право - Государство и право - Гражданский процесс - Гражданское право - Дипломатическое право - Договорное право - Жилищное право - Зарубежное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Морское право - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Политология - Права человека - Право зарубежных стран - Право собственности - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Семейное право - Судебная психиатрия - Судопроизводство - Таможенное право - Теория и история права и государства - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Ювенальное право - Юридическая техника - Юридические лица -