Правова організація плантаційного рабства в «Старому домініоні» - колонії Віргінія

Хартія на створення торгових компаній підприємців Лондона та Плімуту, надана Яковом I 1606 р., стала юридичним актом, на підставі якого підприємцям відходили землі в межах від 34 до 45° північної широти.

Враховуючи те, що індіанці були язичниками, за нормами англійського права їх не визнали власниками родових земель [47, vol. 3, р. 1684; 49, vol. 1, р. 61-64; 89, р. 1-42].

Нині кожен американський школяр, якого навчають історії Америки так, що він не читав жодної сторінки спогадів засновників колоніальних володінь Англії, впевнений, що захоплення індіанської землі здійснювалося так, як це зображено у голлівудському мультиплікаційному фільмі «Покахонтас». А там головний герой, Дж. Сміт, начебто лише завдяки любовній драмі з тубільською «принцесою» забезпечив вирішення на користь колоністів Віргінії головного для них на той час питання - оволодіння землею, яка мала бути використана для побудови квітучого плантаційного господарства. Однак ці землі треба було захопити через ведення колоніальних війн проти реальних власників приатлантичного узбережжя південної частини північноамериканського континенту - індіанців, які вважалися «варварами і дикунами».

Компаніям належало розвивати в Новому Світі хліборобство та ремісництво, причому використовуючи працю невільників, оскільки належних для реалізації цієї мети трудових ресурсів у метрополії давно вже не було. Для вирішення питань «працевлаштування» майбутніх тимчасових білих рабів підприємцям Віргінії дозволялося не лише використовувати норми правових і організаційних засад утворення корпорацій великими приватними власниками метрополії, а й враховувати реалії, які були притаманні чужому для англійців природному середовищу.

Віргінія та інші британські колонії, що згодом виникли у південному регіоні, були осередками господарства товарного характеру. Вони ставали частиною ранньої світової капіталістичної системи, в межах якої поступово будувалися капіталістичні відносини. На американських плантаціях проходив процес утворення капіталістичного господарства, кінцевою метою якого стало не виробництво товарів, а їх продаж. Саме цьому була підпорядкована система плантаційного господарства.

Ринок вільної робочої сили у Віргінії був вельми обмежений, через це його треба було замінити на інший ринок - невільничий. Королівська хартія, надана засновникам Віргінії (так само, як і всі інші акти короля стосовно створення британських колоній), не визначала того, якими мають бути джерела робочої сили для колонії. Першу спробу вирішити це питання зробили губернатори Віргінії Т. Гейтс і Т. Вест упродовж 1610 і 1611 рр. Спираючись на інструкції власників компанії, вони визначили майже каторжний режим утримання білих тимчасових рабів. Відповідно до їхнього розпорядження № 22 особливо суворий нагляд мав здійснюватися за жінками-рабинями, навіть під час дозвілля [90, vol. 3, doc. № 2, р. 12].

Постійне грубе втручання виконавчих органів влади Віргінії у справи підприємців зрештою визначило їхнє бажання власноруч приймати місцеві закони у представницькому органі Віргінії, яка в побуті іменувалася «Старим домініоном», оскільки з неї розпочалася історія ранньої Америки. Перший повноважний склад законодавчих зборів колонії (Палата городян) зібрався лише 30 липня 1619 р. До цього місцевого державного органу на той час входили губерна- тор Дж. Ірдлі, шість членів Ради колонії та двадцять два законодавці з числа фріменів - вільних заможних колоністів.

Фрімени Віргінії виходили з того, що їм належали всі права підданих монархії. На цій підставі вони після ряду засідань в Асамблеї колонії 2-4 серпня 1619 р. прийняли кілька місцевих правових актів. Їхня сукупність у «Журналах Палати городян Віргінії» була позначена як «Закони, прийняті першим складом Генеральної Асамблеї Віргінії». Цими актами регулювалися багатогранні суспільні відносини, зокрема й трудові [47, vol. 3, р. 1884-1889]. Зазначені закони підсумовували правову практику Віргінії. У них був відображений спосіб формування належної поведінки перших віргінців - заборона на будь-які дії, які не мали підтримки з боку губернаторської Ради і представницьких зборів фріменів. При цьому законодавці визначали, що в основі поведінки тимчасових рабів завжди лежать такі людські властивості, як лінь, пияцтво і тяжіння до азартних ігор, котрі влада мала винищувати всіма засобами, наданими їй постановами Генеральної Асамблеї [47, vol. 3, р. 1884]. У травні 1624 р. після банкрутства Віргінської компанії управління колонією перейшло до британської монархії, однак її законодавство, створене Палатою городян, фактично діяло й надалі.

Королівська хартія визначила земельне держання у Віргінії у формі вільного і звичайного сокеджу [47, vol. 3, р. 1698]. Головною ж метою підприємницької діяльності завжди було одержання комерційного прибутку, сталість якого забезпечувалася й тим, що господар сокеджу набував право на необмежене в часі спадкове володіння з правом відчуження маєтку нащадкам. Він, володіючи великими земельними масивами, звільнявся від зобов’язань особистого лицарського держання. Йому належало нести тільки матеріальні обов’язки щодо монархії у формі квіт-ренти (фіксованої ренти).

Верховне керівництво компанією формально здійснював король, насправді ж питання правового регулювання різних галузей життя колоніального суспільства вирішували Віргінська Рада та її представники в колонії. Саме останнім особам передбачалося здійснити законодавче регулювання трудових відносин відповідно до місцевих реалій. Основним завданням перших колоніальних законотворців стало формулювання юридичної відповідальності тимчасових рабів і вільних працівників за невиконання своїх зобов’язань.

Наділення землею колоністів не входило в плани засновників цього комерційного підприємства, що розраховували на відповідну частину прибутку з загального капіталу [352, vol. 1, р. 503]. Таємна Рада Англії наполягала на необхідності забезпечити колонію працею різноманітних фахівців. Для реалізації цієї мети в 1610 й 1611 рр. вона прийняла кілька постанов, зазначивши, що це сприятиме розв’язанню проблеми надлишкового населення [16, vol. 4, р. 221 — 229, 320]. Передбачалося, що колонія, де земля належала лише її засновникам і найзаможнішим емігрантам, мала не лише забезпечувати себе всіма продуктами та сировиною, а й постачати в Англію необхідні їй товари - від продукції землеробства до виробів місцевих промислів.

Спочатку колоніальна адміністрація розраховувала на поповнення робочої сили за рахунок висланих з метрополії до Нового Світу кримінальних і політичних злочинців. Однак праця засланих не вирішувала проблеми забезпечення плантацій та міських майстерень робочими руками, тому праця злочинців ставала менш помітною в колоніальному господарстві Віргінії, оскільки постійно зростала кількість «напівдобровільних» переселенців до неї [402, р. 35; 454, р. 57].

Британська монархія отримувала свою частку комерційного прибутку від землеробства і міських промислів, однак не брала на

себе відповідальності за постачання працівників до колонії. З огляду на це Віргінська Рада, яка була наділена правами адміністративного органу, з 1616 р. намагалася вирішити це питання через укладення угод із меріями англійських міст про те, що вони постачати- муть робочу силу до Но-

вого Світу. Ішлося про налагодження еміграції тих осіб, які не були спроможні самостійно прогодуватися на батьківщині. Ось чому через лондонську мерію у столиці та інших містах метрополії розповсюджували рекламні листівки про життя емігрантів. Там указувалися особливості прав і обов’язків законтрактованих служників, причому їхні обов’язки в усьому переважали досить примарні права. Наймитам обіцяли, що важка безперервна праця у панських маєтках із суворим режимом утримання працівників після укладення контракту гарантує емігрантам такі блага: «Вони одразу ж матимуть їжу, одяг, будинок, фруктовий сад і присадибну ділянку для кожної родини, а також земельну ділянку для своїх нащадків у розмірі ста акрів на кожного чоловіка, який має спеціальність або ж сили, достатні для того, щоб трудитися упродовж робочого дня, і на його дружину й дитину, якщо вони здатні служити компанії. Сюди не входить особлива винагорода робітникам, що надається компанією відповідно до їхніх заслуг і працездатності» [290, с. 31].

Перший вантаж тимчасових рабів з числа зубожілих підданих англійської Корони був доставлений у місто Джеймстаун у 1619 р. Правовий статус законтрактованих емігрантів, особливо кількість років перебування у рабстві, багато в чому залежав від їхніх статі та віку.

Спочатку до колонії ввозили лише повнолітніх чоловіків. Згодом до Британської Америки стали доставляти дітей, які з різних причин були позбавлені опіки [379, р. 22-24]. Саме вони були змушені тягнути безстрокове рабство за умовами контракту, нав’язаного покупцями їхнім батькам чи опікунам. І тільки 1620 р. на аукціоні в Лондоні Віргінським підприємцям уперше були продані в рабство шістдесят жінок. У період становлення Віргінії всі раби мали контракти лише з власниками колонії - пайовиками Віргінської та Плімутської компаній. Саме тому їхня праця впродовж тривалого часу була лише колективною за характером організації. Одинадцять місяців на рік тимчасові раби компанії обробляли «загальне поле», і тільки один місяць надавався їм для роботи на себе й свою родину, якщо адміністрація колонії видавала дозвіл на одруження [253, с. 8; 296, с. 25].

Зазначимо, що підприємець, який уклав угоду з тимчасовим рабом, міг померти, однак у такому випадку раба, відповідно до «Законів, прийнятих першим складом Генеральної Асамблеї Віргінії», передавали іншому господареві для служіння [47, vol. 3, р. 1888].

Правовий статус білих кабальних служників був наближений до рабського, оскільки без позаекономічного примусу вирішити проблему постачання робітників до маєтків великих землевласників було неможливо. Хартія 1612 р. передбачила суворі покарання для тимчасових рабів у разі невиконання ними умов контракту чи намагання втекти від своїх господарів. Звичайним явищем ставали катування і навіть страта тих осіб, які порушували Віргінські закони про організацію праці [510, р. 425]. Саме цього вимагав віргінський губернатор Т. Вайят у своїй прокламації від 11 червня 1622 р. Він наказував плантаторам самостійно засуджувати своїх непокірливих рабів до бичування і великих штрафів - грошових та у вигляді додаткового строку відробітку на пана. Губернатор також звелів засуджувати наймитів, які погано відгукувалися про своїх панів, до виривання язика розпеченими кліщами [47, vol. 1, р. 231].

Похмура «слава» віргінських землевласників була відома в Англії. Тому кількість осіб, які добровільно укладали контракти про працю на колоніальних підприємців, постійно скорочувалася. Це настільки турбувало британську монархію, котра мала одержувати зиск від колоніального підприємства, що 1615 р. Яків I звелів створити королівську комісію зі спеціальними повноваженнями. Їй належало розробити правові й організаційні заходи для безперебійного постачання рабів колоніальним підприємцям [463, р. 33-36]. Комісія мала доправляти до Америки осіб, засуджених на довічне ув’язнення за політичні та кримінальні злочини. Водночас вона одержала від короля право обіцяти таким особам звільнення від рабства за сумлінну працю впродовж певного часу.

Зауважимо, що була ще одна, особлива, категорія працівників, які обробляли землі, що належали компанії. Вони мали заробляти кошти, необхідні для винагороди праці колоніальних чиновників і священиків англіканської церкви. Усі ці працівники були вільними землеробами, відомими під назвою тенанти. Губернатор колонії мав право приймати рішення про наділення тенантів землею від імені Віргінської компанії, якщо працівники виконали всі умови трудової угоди. Тенанти могли розраховувати на ділянки землі площею три акри, які надавалися їм із правом повного володіння, користування та розпорядження.

Утім після закінчення строку служіння Вір- гінській компанії значну частину робочого часу тенантів використовувала адміністрація колонії на «громадську працю». Прибутки від цієї форми примусової праці мали йти на користь віргінських можновладців.

Нестача робочих рук у колонії вимагала від адміністрації зробити працю кабальних рабів привабливішою для емігрантів із числа зубожілих англійців. Так, перший губернатор Віргінії Т. Дейл 1615 р. самостійно, без згоди Віргінської Ради наказав скасувати деякі кричущі вади системи рабської праці наймитів і «добровільної праці» тенантів. На прохання губернатора Віргінська Рада надала останнім можливість отримувати додаткові земельні ділянки. Тоді ж було оголошено, що зі складу земельного фонду колонії виділятимуться земельні ділянки площею п’ятдесят акрів, які можуть перейти у власність заможного колоніста за умови переселення ним у Віргінію хоча б одного сервента. Кількість таких ділянок була зумовлена кількістю перевезених наймитів. Найвпливовіші колоністи одержували з колоніального земельного фонду ділянки без обмеження їхніх розмірів. Це право іменувалося «подушним правом» і дарувалося за умови, що великий землевласник перевезе в колонію відповідну кількість наймитів. Зокрема, ветеран колонії Д. Мартін набув право на володіння велетенським земельним масивом - площею вісімсот тисяч акрів [403, р. 189]. Проте його земля упродовж тривалого часу не була введена до сільськогосподарського обігу, оскільки одноосібне переселення білих рабів до Америки було занадто дорогим для більшості власників компанії. Через це Віргінська компанія так і не стала прибутковим комерційним підприємством, хоча акціонери намагалися створити асоціації, котрі започатковували нові віргінські селища, до яких відправляли рабів [366, р. 33-34].

З часом кількість рабів різного віку і статі ставала досить великою. Правовий стан білих рабів був украй приниженим, а їхня праця - малопродуктивною. Пани вбачали єдиним джерелом прибутку лише вкрай жорстоку експлуатацію рабів. Це дозволялося господарям правовими приписами королівської хартії 1612 р. Там була проголошена сувора відповідальність винних сервентів, а саме - побиття батогами, тортури, страти і подвоєння чи потроєння терміну кабального рабства. Зрозуміло, що жорстоке поводження панів з наймитами призводило до їхніх втеч. Аби запобігти цьому, 1619 р. у Віргінії було прийнято акт про те, що раб завжди повинен мати вигляд, відмінний від вільних колоністів. Наймитів чоловічої статі стригли так, щоб їхнє волосся було дуже коротким, ще точніше - кінець зачіски мав бути вище вух [87, vol. І, р. 517-518]. Відповідальність за втілення подібних приписів було покладено на публічну владу колонії, передусім - на її адміністрацію [47, vol. 3, р. 1720-1721, 1810-1814; 90, vol. 3, р. 78; 534, р. 12-14, 23-24].

Особливою категорією працівників у Віргінії були ремісники. Їм надавалося право на отримання земельної ділянки площею чотири акри, необхідною для облаштування садиби. Ділянку можна було передати спадкоємцям, утім останні мали додержуватися деяких обов’язкових правил. Передусім спадкоємці мусили виконувати повинності на користь компанії та обов’язково сплачувати щорічну ренту 4 пенси. Що ж стосується фріменів, то уряд метрополії дозволив тим із них, хто мав певні економічні та юридичні привілеї від монархії Стюартів, створювати земельні корпорації. Ці асоціації земельних власників було названо хандрид, тобто сотня. Їхній правовий статус був закріплений інструкцією Ради Віргінської компанії від 18 листопада 1618 р. [24, vol. 1, р. 22-28; 47, vol. 3, р. 1876-1883; 87, vol. ІІ, р. 95-108]. Там зазначалося, що управління господарством корпорації має здійснювати адміністратор, якого обирають фріме- ни сотні. Цей посадовець був відповідальний за порядок на території сотні, яка мала юридичний статус адміністративного району. Він налагоджував колективну працю рабів, які належали членам корпорацій. Останні володіли різним числом акцій (від 5 до 10), однак роз-

поділяли прибутки від примусової праці рабів відповідно до спеціальних угод, що їх вільно укладали один з одним. За умовами угод, прибутки від господарської діяльності корпорації розподілялися серед пайовиків рівними частинами (незалежно від кількості акцій) упродовж терміну, який визначався нечітко - до «повного облаштування колонії Віргінія».

Повнолітні працівники асоціацій, землероби й ремісники служили їхнім акціонерам від трьох до семи років, утім такий контракт був менш вигідний для підприємців, ніж контракт із неповнолітніми. Річ у тім, що тривалість кабали в першому випадку становила сім років, а в другому - щонайменше десять. Ще одну вікову категорію тимчасових рабів становили неповнолітні особи, контракт з якими укладався через батьків та опікунів і мав безстроковий характер [352, р. 595-596].

Перша сесія Віргінської Асамблеї вдосконалила положення інструкцій власників Віргінської компанії, які лише в загальному вигляді проголосили необхідність урегулювання різних сфер соціальних відносин, зокрема й організації рабської праці. Асамблея врахувала місцеві реалії і приділила увагу розвитку інституту тимчасового рабства. Нестача робочих рук визначила особливості діяльності місцевих законодавців. Вони намагалися знайти засоби для того, щоб «прикути» працівника до господаря на тривалий строк.

Соціальне законодавство Віргінії того часу закріплювало підневільність життя і праці більшості населення колонії - білих рабів і вільних фахівців-ремісників. Асамблея вирішила, що наймити, які прибули до колонії, підлягали обов’язковій реєстрації у магістраті тодішньої її столиці - міста Джеймстаун. Книги реєстрації обов’язково включали всі дані про зміст контракту раба, у першу чергу - про термін перебування в кабалі. Законодавство вимагало від посадовців, які здійснювали реєстрацію і нагляд за наймитами, сповіщати губернатора про всі провини рабів. Головний адміністратор колонії визначав зміст покарання правопорушника на власний розсуд.

Іноді білий раб міг укласти вигідніший для себе контракт з іншим власником. Врахувавши це, колоніальні законодавці вирішили, що таку особу треба обов’язково карати відбуванням служби за обома контрактами. Разом зі стеженням за рабами посадовці колоніальної адміністрації контролювали життя тих вільних колоністів, які не мали постійного прибутку, необхідного для пристойного існування. Життя таких зубожілих людей підпорядкували змісту приписів спеціального адміністративного акта, виданого губернатором Вайятом під назвою «Інструкція для всіх, кого це стосується». В акті було передбачено такі заходи щодо винних осіб: «Людина, яку визнано ледарем, тобто особою, котра ухиляється від виконання своїх зобов’язань за контрактом, навіть якщо мова йде про вільну людину, може бути цілком законно передана будь-якому господарю членами корпорації, що володіють селищем, до якого вона належить. Ця особа повинна служити новому господарю, доки не виявить наочних ознак виправлення» [123, р. 268]. Законодавство Віргінії створило умови для постійного втручання адміністрації та господарів в особисте життя рабів. Їм не дозволялося укладання шлюбу без згоди чиновників і панів, а також батьків і священика. Порушення припису призводило до покарання винуватця, яке оголошував губернатор колонії.

Вільні фахівці, які прибули до Віргінії, були зобов’язані негайно знайти собі (за допомогою влади) господаря і працювати на нього. Плату за роботу (відповідно до її якості) визначав сам власник. Найчастіше між фахівцями й панами виникали трудові конфлікти, які завжди розв’язувалися на користь підприємців.

Комерційний характер освоєння території Віргінії вимагав постійного зростання прибутків, утім пайовикам Віргінської компанії не вдалося досягти своєї мети. Вони відмовились укладати нові кошти у розвиток колонії. Про це свідчать положення «Законів, призначених для регулювання кабального рабства», які були прийняті в березні 1624 р. у вигляді ХХІ і ХХІІ актів Генеральної Асамблеї [47, vol. 3, р. 2074-2075]. Там підкреслювалося, що лише фрімени колонії мають усі права, спрямовані на розвиток сільського господарства Віргінії, а їхні наймити мусять підкорятися волі панів. За відсутності заінтересованості наймитів у плодах своєї праці не можна було розраховувати на їхнє доброчинне служіння, що й ускладнювало ситуацію з розвитком економіки колонії.

Це змусило короля Карла I 13 травня 1625 р. оголосити Віргін- ську компанію банкрутом і перевести «Старий домініон» під юрис- дикцію британської Корони. Перетворення Віргінії на королівську колонію сприяло її подальшому економічному розвитку і спричинило зміни в галузі правового регулювання рабської праці. Колоніальні підприємці мали розширити свої земельні володіння і збільшити кількість наймитів, тому до Віргінії було завезено 392 тимчасових раби, половина з яких були неповнолітніми особами [405, р. 290291]. На плантаціях колонії стали з’являтися й довічні раби-негри, однак на той час їх кількість була вкрай обмежена.

Тоді ж у Віргінії відбулася перебудова судової системи, яку необхідно було привести у відповідність до англійської [328, р. 388-389; 411, р. 201]. Вона функціонувала за рахунок коштів, що відраховувалися з податків на користь британської скарбниці. Віргінські суди стали діяти на підставі загального права. Їхня робота була спрямована на подальше обмеження особистих прав наймитів. Судові звіти того часу вказують на те, що судді заперечували права тимчасових рабів у такий спосіб, що перетворювали їх на «господарське майно». Цим майном пан міг вільно розпоряджатися впродовж усього терміну служби підневільної людини [45, vol. IX, р. 689-693].

Найважливішим наслідком діяльності судів колонії в галузі формування нормативної бази рабської праці стало те, що господарям було дозволено не включати до змісту типового контракту з наймитом зобов’язання наділити звільненого працівника землею. У поодиноких випадках, коли текст контракту містив скасоване судом зобов’язання господаря наділити свого колишнього кабального служника земельною ділянкою, адміністрація колонії дозволяла панові не виконувати цю обіцянку [535, р. 101]. Судові рішення про правові наслідки «неналежної» праці тимчасового раба перетворилися на підказки господарям про те, як власник може не виконувати зобов’язань, що випливали з контракту. Ішлося про посилання панів на необхідність відшкодування збитків господаря від неналежної роботи раба, про його борги, про псування працівником знарядь праці (навіть якщо це було зроблено ненавмисно) та інші причини. Тому переважна більшість колишніх тимчасових рабів не одержувала землі у власність. Замість наділення землею вони могли отримати невеличку грошову винагороду або знаряддя праці, щоб найнятися на роботу як вільні фахівці [47, vol. 3, р. 2072-2073].

Капіталістична організація сільського господарства у «Старому домініоні» вимагала законодавчого оформлення інституту купів- лі-продажу тимчасового раба. Його можна було купити у Віргінії за тютюн певної ваги, оскільки ця сільськогосподарська культура стала місцевою валютою і була мірилом вартості (один фунт віргінсько- го тютюну продавався оптом за три шилінги). Вартість раба чоловічої статі впродовж першої половини XVII ст. коливалася від 250 до 600 англійських фунтів тютюну. У разі купівлі тимчасового раба за гроші вартість нещасного дорівнювала 6-15 фунтів [510, р. 3638]. Перші рабині були продані віргінським плантаторам на аукціоні в Лондоні за ціною 120-160 фунтів тютюну. Чоловіки, на відміну від жінок, які працювали в домашньому господарстві, були зайняті на тютюнових плантаціях і приносили основний комерційний прибуток. Точне визначення ціни тимчасового раба вказувало, що сільське господарство Віргінії склалося як основна галузь економіки і що примусове забезпечення землеробства робочою силою закріпило місцеві закони, які сприяли розвитку колоніального підприємництва.

3.

<< | >>
Источник: Калашников В.М., Малишко В.М.. Формування інститутів держави і права в США ранньої доби (1607-1775 рр.): Монографiя / В. М. Калашников, В. М. Малишко; за ред. і з передмовою I. Б. Усенка. - К.,2015. - 406 с.. 2015

Еще по теме Правова організація плантаційного рабства в «Старому домініоні» - колонії Віргінія:

  1. 3. Організаційно-правова, матеріальна та фінансова основи місцевого самоврядування в Україні
  2. Стаття 364-1. Зловживання повноваженнями службовою особою юридичної особи приватного права незалежно від організаційно-правової форми
  3. Стаття 368-3. Підкуп службової особи юридичної особи приватного права незалежно від організаційно-правової форми
  4. Розділ ЗСПІВВІДНОШЕННЯ СУСПІЛЬСТВА, ДЕРЖАВИ І ПРАВА3.1. Поняття суспільства і форми його організаціїДля того щоб розпочати вивчення державно-правової дійсності, необхідно розглянути питання, пов'язані з тим середовищем, де функціонують держава і право, а саме: суспільство, форми його організації і соціальне регулювання як засіб впорядкування суспільного життя.Теорія держави і права враховує все прогресивне і конструктивне, що
  5. 9.4. Принципи організації і функціонування механізму держави
  6. Розділ 13МЕХАНІЗМ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ13.1. Поняття правового регулюванняПраво є елементом системи соціального нормативного регулювання. Право виступає важливим засобом регулювання взаємин індивідів, соціальних груп, всього суспільства в цілому, і воно само виступає як соціальна цінність. Основним призначенням права є упорядкування і організація взаємин громадян, їхньої поведінки і, враховуючи їх індивідуальні потреби, спрямування
  7. Розділ 16ПРАВОТВОРЧІСТЬ16.1. Поняття і сутність правотворчостіТрадиційно правотворчість розглядається як організаційно оформлена процедурна діяльність державних органів зі створення правових норм чи з визнання правовими вже сформованих, діючих у суспільстві правил поведінки.У сучасній юридичній науці сформувалась думка, згідно з якою правотворчість — це процес пізнання і оцінювання правових потреб суспільства і держави, формув
  8. Розділ 26ПРАВОВІ СИСТЕМИ СУЧАСНОСТІ26.1. Поняття і структура правової системиПраво потребує системного і цілісного вивчення. Системний аналіз правових явищ дозволяє комплексно підходити до розкриття їх взаємозв'язків. На цій основі було запроваджено категорію "правова система". Правова система — складне і багатопланове явище, що складається з цілого комплексу компонентів, яке справляє нормативно-організаційний вплив на сус
  9. 2. Організація державного управління у сферах будівництва та житлово-комунального господарства
  10. Глава 34 Збільшення різноманітності видів громадських організацій
  11. § 2. Науки про управління та організаційна наука
  12. 2. Правовий режим земельних ділянок державних сільськогосподарських підприємств та організацій
  13. Правова організація плантаційного рабства в «Старому домініоні» - колонії Віргінія
  14. ЗМІСТ
  15. Перспективи й напрями вдосконалення організаційно-правових умов працевикористання засуджених до позбавлення волі в Україні
  16. 1.1 Історико-правовии аналіз діяльності недержавних організацій та їх інформаційного забезпечення в Україні
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный процесс - Банковское право - Вещное право - Государство и право - Гражданский процесс - Гражданское право - Дипломатическое право - Договорное право - Жилищное право - Зарубежное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Политология - Права человека - Право зарубежных стран - Право собственности - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Семейное право - Судебная психиатрия - Судопроизводство - Таможенное право - Теория и история права и государства - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Ювенальное право - Юридическая техника - Юридические лица -