Задать вопрос юристу

Виникнення правового інституту приватирства в тюдорівській Англії як передумова британської колонізації Північної Америки

Колоніальне освоєння Америки здійснювалося тривалий час і охопило період від заснування Віргінії як першої британської колонії (1607) до початку американської війни за незалежність (17751783). В історіографічній традиції, започаткованій у працях метрів американських консервативних течій кінця ХІХ - початку ХХ ст.

(тевтонців та імперців), яка пізніше стала звичайною і для економічного та марксистського напрямів, існує загальноприйнята періодизація цього процесу, що має три етапи: 1) від виникнення 1607 р. Віргінії - першої колонії Англії - до переходу Нових Нідерландів під англійську юрисдикцію в 1664 р.; 2) упродовж останньої третини XVII ст. (під впливом Славетної революції); 3) з початку XVIII ст. до першої американської революції. Критерієм такої періодизації вважається еволюція колоніальної системи в умовах занепаду феодалізму та формування раннього капіталізму.

Оскільки інститути держави і права безпосередньо залежать від загального розвитку суспільно-економічних процесів, саме ця періодизація, не претендуючи на оригінальність, і застосовується в цьому дослідженні.

Слід указати, що особиве місце в історико-правовій науці сучасних США займає проблема походження, розвитку і захисту основних прав і свобод людини і громадянина. Як відомо, відповідно до міжнародних стандартів кожна держава, яка поважає права людини, має гарантувати їх виконання. При цьому необхідно забезпечувати компетентне розслідування наслідків порушення цих прав, карати насильників і надавати відшкодування тим, хто постраждав від насильства. Серед різних за змістом і наслідками міжнародних злочинів, які заважають нормальному розвитку світового співтовариства, в сучасних умовах помітним стає відродження піратства. У «Великому енциклопедичному юридичному словнику», який є найавторитетнішим вітчизняним довідковим виданням з різноманітних галузей та інститутів внутрішньодержавного й міжнародного права, цей феномен знайшов певне відображення. Автор статті про піратство О. С. Переверзєва зазначила: «Піратство (від грец. «пі- ратос» - розбійник) - морський розбій, у міжнародному праві незаконні насильницькі дії (затримка, затоплення або грабіж), здійснювані проти торгових суден у відкритому морі приватними чи державними суднами» [167, c. 632].

Піратство зародилося одночасно з виникненням морської торгівлі та початком війни на морі. Воно значною мірою здійснювалося на власний розсуд морських розбійників. Для позначення піратів у різних мовах використовувалися такі слова, як вітальєри, лікедейле- ри, флібустьєри, корсари. Мета всіх морських розбійників, зокрема й тих, які в наш час здійснюють напади на торгові судна в Аденській затоці й у південно-азійському регіоні, одна - напад на торгові судна. Буканьєри і флібустьєри нападали на чуже судно в XVI-XVIII ст. для того, щоб пограбувати його і так збагатитися. У більшості випадків їх не цікавило, громадянам якої держави належали ці судна. При цьому дії цих розбійників завдавали шкоди розвитку світової економіки часів занепаду феодалізму та переходу до побудови капіталістичних відносин у розвинених державах світу меншою мірою, ніж корсарство.

Відомо, що в історії світової цивілізації друга половина XV ст. була відзначена величезними зрушеннями. Розпочалися Великі географічні відкриття. Під час пошуків багатств було знайдено морські шляхи до Америки й навколо Африки. Успішні плавання Д. Кана, Х. Колумба, Б. Діаша і В. да Гами визначили на все XVI ст., що першість у відкриттях, без яких не був би можливим розвиток світової економіки, належатиме потужним морським королівствам - Португалії та Іспанії. Проте ці держави намагалися вирішити найважливіше зовнішньополітичне питання - як саме можна розподілити відкриті для колоніального грабунку землі. За посередництвом римського папи, який визнавався арбітром у суперечках католицьких держав, була проведена демаркаційна лінія - так званий папський меридіан. Рішеннями папи Олександра VI (від 4 травня і 23 вересня 1493 р.) Іспанія й Португалія в основних рисах розмежували Світовий океан. Наступного року в іспанському місті Тордесільяс на перемовинах дипломатів іберійських держав було вирішено, що моря «зачинялися» для інших європейських країн. За королями Португалії й Іспанії визнавалися виняткові права на володіння всіма морськими просторами за межами європейського континенту. З цією метою проводилася демаркаційна лінія у 370 лігах (більше 2 тис. км) на захід від островів Зеленого мису. Земна куля розділялася на дві половини - все, що простягалося на захід від лінії, належало Іспанії, на схід - Португалії.

Пізніше, у 1529 р., ця угода була доповнена Сарагоською угодою, за якою монархи Португалії та Іспанії поділили між собою і Східну півкулю [272, с. 14-15, 65]. Нарешті, після двох з половиною століть жорстокої боротьби Велика Британія змусила Іспанію і Португалію підписати угоду в Сан-Ідельфонсо, за якою дві вищезгадані угоди були позбавлені юридичної чинності. Справа в тім, що Велика Британія, так само, як Франція та Нідерланди, ніколи не погоджувалася з пануванням Іспанії та Португалії на морських комунікаціях, які пов’язували Європу з колоніями, що виступали у ролі постачальників промислової сировини для колоніальних метрополій. Саме їй і належала провідна роль у такому своєрідному вирішенні указаного питання, як морський розбій.

Для позначення піратів у мовах великих морських держав Європи існували власні слова. Так, корсар (corsaire) - слово французьке, капер (kaper) - німецьке, приватир (privateer) - англійське. Суть явища була одна - спорядження корсарського корабля на гроші приватної особи або групи осіб і отримання від уряду власної держави патенту, який охороняв корсара під час зустрічі з дружніми кораблями. У протилежному разі наявність патенту захищала морського розбійника від страти, оскільки забезпечувала йому становище військовополоненого. Однак такі дії суперечливо оцінювалися в енциклопедіях і тлумачних словниках різних мов. На рівні пересічних громадян обізнаність із сутності корсарства пов’язана зі зверненням до «Нового тлумачного словника української мови», де зазначено, що корсар - це «пірат, морський грабіжник» [169, т. 1, c. 677]. Приблизно так описують сутність корсарства у французьких і німецьких тлумачних словниках, і зовсім не звертають увагу на піратство як на розбій на морі автори великого сучасного «Оксфордсько-руського словника». Цей словник був чотири рази надрукований американськими філологами, які вважають, що у піратства є лише одне тлумачення: до цього явища треба віднести лише протиправне видання копій художніх фільмів або платівок із записами творів сучасних шоуменів [176, p. 1025]. Такий підхід значною мірою виправданий, адже сучасні фахівці з піратства у США й Англії вважають за доцільне приховувати «подвиги» власних пращурів, які були найбез- жаліснішими і найбезсоромнішими морськими розбійниками в історії людства.

Корсарство як морський розбій за ліцензіями держав, що перебували у стані війни, стало звичайним явищем у добу так званого первісного нагромадження капіталу [67, p. 12]. Як указано в багатотомній «Військовій енциклопедії», надрукованій у Росії століття тому, за морськими законами XVI-XIX ст. піратством визнавали «морський розбій, що здійснюється приватними особами за приватним починанням і з корисною метою проти чужої власності» [168, т. 18, c. 141]. Піратство супроводжувало процес первісного нагромадження капіталу, наслідком якого стало відсторонення безпосереднього виробника матеріальних благ, середньовічного селянина й ремісника, від засобів виробництва і перетворення їх на капіталістичну приватну власність. Цей процес швидкими темпами розвивався у європейських державах на межі пізнього Середньовіччя і початку Нового часу. Він історично розподілявся більш-менш послідовно між Іспанією, Португалією, Нідерландами, Францією й Англією.

Зрозуміло, що відставання Англії від суперників щодо утворення світової колоніальної системи змусило британських підприємців домогтися від династії Тюдорів, яка правила впродовж XVI ст., підтримки корсарства. Офіційна англійська історіографія історії дер- жави і права та історії міжнародного публічного права веде відлік побудови Британської імперії від царювання Генріха VIII. Саме тоді був здійснений розрив відносин Англії з Іспанією, викликаний гео- політичним суперництвом. Тоді почалися Великі географічні відкриття, і центр світової сили переміщався від Середземномор’я, де панувала Османська імперія, до Атлантики. Від того, хто першим і на тривалий час встановить власне панування над морськими комунікаціями в Атлантиці, залежало й те, хто пануватиме в усьому світі, який підпадав під владу великих колоніальних держав.

Ясно, що морський розбій англійських корсарів не міг розвиватися за часів контролю колоніальної системи Іспанією та Португалією. Тому союз британської монархії і піратів був запорукою успіху приватирів, які отримали патенти на розбій від королів Генріха ѴІІІ, Едуарда ѴІ і королеви Єлизавети І [91, vol. 1, p. 90]. Саме цей міжнародний злочин став могутнім фундаментом побудови Англійської держави [58, р. 121].

Британські можновладці на чолі з королевою Єлизаветою І особливо безсоромно брали участь у корсарстві, оскільки левова частка прибутку від морського розбою надходила до королівської казни. І це було закріплено англійською правовою системою того часу. Її особливість полягає в тому, що прецеденти були і є для неї основним джерелом права. Ця особливість пов’язана з тим, що суддя має застосовувати правила, сформульовані в рішенні суддів, прийнятому раніше.

Якщо факти, знайдені судом у справі, яку він розглядає, достатньо схожі, а також якщо попереднє рішення ухвалене судом вищого рівня або (як виняток) судом рівної юрисдикції, суд зобов’язаний слідувати попередньому присудженню. Однотипні результати британського морського розбою часів правління династії Тюдорів, а згодом і династії Стюар- тів вимагали від суддів завжди захищати англійських піратів, оскільки вони користувалися повною прихильністю Корони Англії.

Надання королівських патентів піратам у той час прирівнювалося до започат- кування капіталістично налаштованих підприємств, які мали займатися торгівлею і мануфактурною справою. Між тим у праві тюдорівської Англії було закріплено неодмінність дії принципу, відповідно до якого «монарх, і тільки монарх, має право створити корпорацію або надати право на її створення» [247, c. 334]. Саме такою корпорацією стало колоніальне підприємство плі- мутських купців, які 1573 р. спорядили піратську експедицію на чолі з Ф. Дрейком в іспанські колоніальні володіння на американському континенті. Експедиція Дрейка згодом здійснила морський похід навколо всього світу і доклала зусиль, аби в інших британських при- ватирів не було сумніву стосовно того, що вони в змозі пограбувати будь-яку морську країну світу.

Серед компаньйонів Дрейка були адмірал британського флоту С. Клінтон, могутній аристократ граф Лестер, фаворит королеви К. Хаттон. Пайовики мали узгодити свої інтереси щодо розподілу як прибутків, так і збитків через дію норм англійського торгового права пізнього Середньовіччя. Консервативний формалізм загального права однак гальмував розвиток ринкових відносин. Тому його доповнювало торговельне право, яке мало перейняти досвід європейського комерційного права й оформлялося на міждержавній основі [223, c. 131]. Останнє ж дещо ускладнювало рішення королеви стосовно прохань приватирів. Справа в тім, що формально-юридично Єлизавета І мала захищати безпеку європейської морської торгівлі, яка за часів правління її батька забезпечувала великі прибутки для королівської казни. Утім загострення міждержавних суперечностей з Іспанією вимагали від неї підтримки піратських експедицій Дрейка та інших приватирів. За допомогою голови королівського уряду лорда Біглі вони повідомили про свої плани Єлизавету І.

Відкритої підтримки піратів королева не продемонструвала, проте дала Дрейку аудієнцію, під час якої, очевидно, остаточно вирішила підтримати піратський набіг на іспанські колонії в Америці власним грошовим коштом. Це було необхідно, оскільки спорядження корабля Ф. Дрейка «Золота лань» для навколосвітньої мандрівки було досить обтяжливим заходом. Запорукою успіху цього комерційного починання мали стати лише сумісні зусилля британських аристократів, що ставали буржуазними підприємцями. Для цього вони утворювали торгові корпорації і починали розробляти плани колоніальних захоплень в Америці.

Письмових джерел стосовно обговорення піратських планів у королівському палаці не збереглося, але сам характер британського права й державного управління поряд з результатами експе-

дицїї Дрейка дає можливість реконструювати результати аудієнції. Ясно, що королева мала узгодити своє рішення щодо приватирства з парламентом, адже основною особливістю тюдорівської абсолютної монархії було те, що поряд з могутньою королівською владою діяв цей станово-представницький орган. Під час царювання Єлизавети, яке тривало 45 років, головними проблемами для самодержавної володарки, її уряду та парламенту було забезпечення захисту англійського королівства від небезпеки іноземного вторгнення і зміцнення національної незалежності [317, c. 81-91]. Така політика мала підготувати основу для британської економічної експансії на Балтиці, у Середземномор’ї, а згодом у Тихому та Атлантичному океанах.

Зрозуміло, що міцна королівська влада не була спроможна піти на усунення парламенту від влади, тим більше, що там засідали представники нового дворянства й колоніального купецтва, які пішли назустріч королеві. З правової точки зору такий крок парламенту був виправданий дією принципу верховенства Корони Англії у від- носинах зі станово-представницьким органом англійської держави, закріпленого статутом 1539 р., який прирівнював укази монарха до парламентських законів. Члени Палати громад ухвалили право королеви надати піратським ватажкам патенти на корсарські набіги, сподіваючись на те, що в разі успіху Дрейка,

Дж. Гокінса та інших приватирів з часом і вони вкладуть свої кошти в різні колоніальні підприємства [492, p. 34-38].

Ще однією проблемою, пов’язаною з організацією експедиції Дрейка та інших «морських собак» королеви Єлизавети І, було те, що надання патенту на морський розбій вимагало одержання державою заставних грошей на той випадок, якщо уряду доведеться відшкодовувати збитки Іспанії чи Португалії за розбій полонених підданих Єлизавети. Зрозуміло, що Таємна Рада, до якої входили лорд-канцлер, лорд-хранитель державної печатки, лорд-скарбник та інші особи, які повною мірою підкорялися рішенням своєї володарки, впевнила королеву задовольнити прохання заможних компаньйонів Дрейка, за умови надання ними заставних грошей до державної скарбниці [314, c. 90].

Формально Дрейка та інших британських приватирів, які мали у своєму розпорядженні придатні для розбою у світовому океані судна, зобов’язували додержуватися звичаїв морської війни й усі захоплені судна (призи) доставляти до портів Англії, де морський суд, який діяв на підставі норм торговельного права, мав розглядати правомірність дій піратів [272, c. 97-98]. Однак упродовж усього царювання Єлизавети І від приватирів вимагали лише частки пограбованого майна іноземних судновласників у вигляді «живих грошей».

Англія ніколи не мала необхідної кількості демографічних ресурсів для боротьби за панування в Європі порівняно з континентальними державами, однак упродовж століть упевнено боролася за морську гегемонію [492, р. 190]. Притому океанський флот уже за часів Єлизавети Тюдор потребував постійних опорних баз далеко від британських островів, тому ця складна проблема мала розв’язатися за рахунок відкритого розбою на морських комунікаціях під патронатом королеви.

Унаслідок такої британської політики часів первісного нагромадження капіталу практично всі засновники флоту острівної держави, її перші адмірали Дрейк, Дж. Гокінс, M. Фробішер і В. Релі були звичайними бандитами. Усі вони отримували від королеви особисто нею підписані патенти на піратство, за що мали ділитися з Єлизаветою здобиччю. Накопичені державною скарбницею великі кошти йшли на фінансування боротьби за утворення могутнього королівства, а згодом - імперії, чия сила спиралася на морську гегемонію. Такий державний курс Великої Британії тривав до середини ХІХ ст., адже лише 1856 р. європейські держави підписали Паризьку угоду про скасування каперства.

Під час своєї піратської експедиції Дрейк став на якір поблизу сучасного американського міста Сан-Франциско. Англійський пірат не звертав уваги на місцеве населення, оскільки індіанці-язичники, відповідно до британського канонічного і звичаєвого права, вважалися людиноподібними істотами, які не мали душі й тому не могли стати добрими християнами. Не звертаючи уваги на індіанців, Дрейк вирішив, що він першим відкрив територію Каліфорнії для колоніального грабунку й розбою і тому треба назвати цю країну Новий Альбіон. На честь цього відкриття піратський адмірал встановив монумент як пам’ять про перебування там англійців. На металевій плиті, яку прикріпили до великого стовбура, вигравірували ім’я королеви Єлизавети, день і рік перебування на березі Каліфорнії супутників Дрейка і слова про перехід нової англійської заморської провінції під владу Корони Англії. Саме така церемонія була звичайною для встановлення англійського суверенітету над тими землями, які вводилися до складу Британської колоніальної імперії. Цей акт найкраще засвідчив, що морський розбій завжди об’єднував британську монархію та її підданих з числа піратів [280, c. 12-13].

Винагородою для Дрейка стало введення його в шляхетство, здійснене королевою Єлизаветою не лише за участю англійських аристократів, а й у присутності посла Франції, країна якого ворогувала з Іспанією. Королева аж до смерті корсара, який згодом неодноразово воював на морі проти ворогів Англії, взявши участь у знищенні кораблів іспанської «Непереможної армади», кликала його «мій любий піратику».

Корабель Дрейка «Золота лань» ціле століття перебував на якірній стоянці річки Темза як об’єкт для вшанування пам’яті морського розбійника та продовження цього геополітично- го розбою на океанських просторах іншими приватирами, будівельниками Британської імперії. І це було врегульовано нормами конституції імперії, яка стала унікальним явищем, що розвивалося впродовж кількох століть - від пізнього Середньовіччя до перемоги буржуазної революції. Вона ніколи не мислилася в сучасному розумінні як писаний Основний закон. Її можна розглядати скоріше як сукупність звичаїв і усталеної юридичної практики, які формувалися впродовж сторіч у парламенті й місцевих адміністративних і судових органах. Ця сукупність теорії і практики втілювала основні правила, за якими будувалася держава [13]. Зрозуміло, що складовою цієї конституції стали і ті правові норми, які за традицією утворювалися завдяки поширенню морської експансії Великої Британії.

1.

<< | >>
Источник: Калашников В.М., Малишко В.М.. Формування інститутів держави і права в США ранньої доби (1607-1775 рр.): Монографiя / В. М. Калашников, В. М. Малишко; за ред. і з передмовою I. Б. Усенка. - К.,2015. - 406 с.. 2015

Еще по теме Виникнення правового інституту приватирства в тюдорівській Англії як передумова британської колонізації Північної Америки:

  1. Розділ 1. СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНІ ТА ПОЛІТИКО-ПРАВОВІ ПЕРЕДУМОВИ БРИТАНСЬКОЇ КОЛОНІЗАЦІЇ ПІВНІЧНОЇ АМЕРИКИ
  2. Політично-правова природа британської колонізації Америки
  3. ІНСТИТУТИ ДЕРЖАВИ І ПРАВА БРИТАНСЬКОЇ АМЕРИКИ В XVIII СТОЛІТТІ
  4. Міжнародне морське право та правовий інститут приватирства в Британській Америці
  5. Правове становище рабів Компанії Массачусетської бухти - північного сходу Британської Америки
  6. Вплив квакерського руху на формування правових інститутів рабства у центральному регіоні Британської Америки
  7. Р о з д і л 3. БОРОТЬБА ОХОРОННИХ СТРУКТУР БРИТАНСЬКОЇ АМЕРИКИ ПРОТИ КАПЕРСТВА І КОНТРАБАНДИ
  8. § 2. Передумови виникнення цивільних процесуальних правовідносин
  9. Діяльність адміралтейських судів Британської Америки в галузі протидії неконтрольованим промислам піратів і контрабандистів
  10. Передумови виникнення держави на півдні Європи
  11. 4.3. Передумови та умови виникнення держави
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный процесс - Банковское право - Вещное право - Государство и право - Гражданский процесс - Гражданское право - Дипломатическое право - Договорное право - Жилищное право - Зарубежное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Политология - Права человека - Право зарубежных стран - Право собственности - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Семейное право - Судебная психиатрия - Судопроизводство - Таможенное право - Теория и история права и государства - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Ювенальное право - Юридическая техника - Юридические лица -