Піратство як джерело розвитку кредитно-грошових відносин

Як відомо, основою грошово-кредитної політики будь-якої сучасної держави є теорія грошей, яка вивчає, зокрема, й процес впливу грошей і грошово-кредитної політики на стан економіки в цілому.

Правове регулювання кредитно-грошової політики України та інших держав засновано на використанні таких явищ, як гроші і кредит. Найточніше визначення терміна «кредит» з правової точки зору дається авторами «Великого юридичного енциклопедичного словника». У статті «Кредит» Н. К. Ісаєва пише: «Кредит (лат. «creditum» - позика, борг, від «credere» - довіряти): 1. Відносини у зв’язку з передачею грошей або матеріальних цінностей у тимчасове користування за умови їх повернення. Основними його формами є банківський К., що надається як грошова позика, і споживчий К., що використовується у грошовій і товарній формах... 2. Банківський К. як форма руху позичкового капіталу, який дає дохід (відсоток). Надається юридичним особам і громадянам. Принципами кредитування є зворотність, відплатність, строковість, цільове призначення і матеріальна забезпеченість» [167, с. 409].

Упродовж тривалого часу серед економістів тривають дискусії з цієї проблеми, що обумовлено різними підходами до теорії грошей: модернізованою кейнсіанською теорією і сучасною кількісною теорією грошей (монетаризм). І кейнсіанці, і монетаристи визнають, що зміни грошових пропозицій впливають на номінальний обсяг валового внутрішнього продукту, однак оцінюють його по-різному: з точки зору кейнсіанців, в основу грошово-кредитної політики держави має бути покладений певний рівень відсоткової ставки, а з точки зору монетаристів - сама пропозиція грошей.

У сучасній економічній науці переважає неокласичний напрямок, зокрема така його форма, як монетаризм. Головний теоретик монетаризму - американський економіст, лауреат Нобелівської премії М. Фрідман. Його погляди базуються на кількох постулатах: 1) ринкова економіка - внутрішньостійка система; 2) кореляція між грошовим фактором (масою грошей, яка перебуває в обігу) і номінальним обсягом валового внутрішнього продукту є тіснішою, ніж між інвестиціями і валовим внутрішнім продуктом; 3) прибічники кількісної теорії грошей вважають, що дуже коректно зробити припущення про сталість обернення грошей; 4) причинно-наслідковий зв’язок між пропозицією грошей і номінальним обсягом валового внутрішнього продукту здійснюється не через відсоткову ставку, а безпосередньо [318, с.

Монетарне правило Фрідмана припускає сувору контрольова- ність зростання грошової маси в обігу, адже це викликає бізнесову активність в економічній сфері. Можливо, це правило і працює нині на економіку розвинених країн світу, утім воно навіть з певними застереженнями поки що не дає позитивних результатів для розвитку кредитно-грошової політики посткомуністичних країн.

Перехід від економічних відносин радянського типу до ринкової економіки відбувся так швидко і безсистемно, що це призвело до катастрофічних наслідків у господарській сфері життя народу України. І цього можна було б уникнути за умови використання цілого ряду «подушок безпеки», а саме історичного досвіду розвине-

них країн, передусім США, де на зорі державності намагалися знизити рівень колоніальної залежності в галузі економіки від метрополії, якою тоді була Англія. Сама метрополія використовувала для вирішення власних проблем доби первісного нагромадження капіталу проведення політики меркантилізму, а її тринадцять північноамериканських колоній поряд з використанням указаного засобу захисту власної економіки від тиску з боку Англії використовували ще три знаряддя - работоргівлю, контрабанду (заборонена правом Британської імперії, тобто сукупністю парламентського законодавства, судових прецедентів, правових звичаїв, судових звітів, канонічного права й публікацій з правових питань, перевірених часом) і, нарешті, піратство. З останнього і починався розквіт Британської імперії ще за часів правління династії Тюдорів, тобто в середині XVI ст. І хоча спеціальних досліджень із зазначеної проблеми в США й Англії небагато, проте є публікації збірників правових джерел, які переконують у тому, що без піратства не було б таких великих сучасних держав, як США й Англія. Серед цих збірників маємо назвати такі: «Вибрані хартії та інші нормативні акти, що ілюструють американську історію» [82], «Приватирство і піратство в колоніальну добу: документи, що стосуються цього» [78].

Меркантилізм - економічна політика ряду європейських держав, яку новонароджена буржуазія використовувала у XV-XVIII ст., щоб прискорити нагромадження грошових капіталів.

У зарубіжній і вітчизняній історіографії історії держави і права США іноді ще звертають увагу на підкріплення кредитно-грошової політики можновладців британських колоній через використання работоргівлі і контрабандного промислу, втім майже немає праць із піратства, яке було розвинене в ранній Америці з другої половини XVII ст. Саме тоді колоніальна буржуазія доклала великих зусиль для того, щоб піратство набуло майже «законного характеру». І це здійснювалося в країні, котра з доби свого виникнення мала єдину в світі капіталістично налаштовану економіку, пересаджену з Великої Британії до Нового Світу.

Від піратських звичок, котрі перейшли до американців від їхніх англійських пращурів, можновладці США не в змозі «відхреститися» й нині. І гонитва за зиском завжди випереджає спроби дотримуватися міжнародних стандартів поваги до прав і свобод людини, до державного суверенітету тих країн, уряди яких чимось не догодили американцям. Між тим, відповідно до міжнародних стандартів кожна держава, яка поважає права людини, має гарантувати їх виконання і карати носіїв міжнародних злочинів. Одним із них стає піратство, яке, відроджуючись, дестабілізує розвиток держав світу. Як зазначалося вище, цьому злочину присвячена стаття О. С. Переверзєвої у «Великому енциклопедичному юридичному словнику» [167, с. 632].

Мета всіх морських розбійників була одна - пограбування чужої власності.

Дії піратів суперечливо оцінювалися в енциклопедіях і тлумачних словниках різних мов. На рівні пересічних громадян України обізнаність із сутністю корсарства пов’язана зі зверненням до «Нового тлумачного словника української мови», де зазначено, що корсар - це «пірат, морський грабіжник» [169, т. 1, с. 901]. Приблизно так описують сутність корсарства у французьких і німецьких тлумачних словниках. Натомість не звертають уваги на піратство як на розбій на морі автори великого сучасного «Оксфордсько-російського словника» [176, p. 1025]. І такий підхід значною мірою виправданий, адже сучасні фахівці з піратства у США й Англії вважають за доцільне приховувати «подвиги» власних пращурів, які були найбільш безжальними і безсоромними морськими розбійниками в історії людства [168, т. 18, с. 141].

Піратство супроводжувало процес первісного нагромадження капіталу, наслідком якого стало відсторонення безпосереднього виробника матеріальних благ, середньовічного селянина й ремісника, від засобів виробництва. Цей процес історично розподілявся більш- менш послідовно між Іспанією, Португалією, Нідерландами, Францією й Англією. Зрозуміло, що відставання Англії від суперників щодо утворення світової колоніальної системи змусило британських підприємців домогтися від династії Тюдорів, яка правила упродовж XVI ст., підтримки корсарства [298, с. 156-158].

Однотипні результати британського морського розбою часів правління династії Тюдорів, а згодом і Стюартів вимагали від суддів завжди захищати англійських піратів, оскільки вони користувалися пов- ною прихильністю Корони Англії. Тому не дивно, що всесвітньо відомий пірат Г. Морган свого часу навіть став губернатором острова Ямайка.

Особливістю англійського права є й те, що воно не визнає поділу на приватне і публічне право. Утім у цій системі відокремлене загальне право і право справедливості. У сучасному розумінні загальне право - сукупність норм і принципів, сформованих суддями, які призначені Короною Англії. Воно протиставлено статутному праву, тобто тому, що формується не суддівською, а законодавчою гілкою влади за допомогою ухвалення відповідних статутів парламентом. Однак міцним фундаментом розвитку приватирства стало право справедливості, поширюване Судом канцлера, оскільки воно гарантувало пайовикам піратських експедицій захист права власності на пограбовані речі. Користуючись головним принципом цього права (воно є монаршою милістю, а не правом потерпілого), англійські пірати завжди свідомо і без побоювань приймали від монархів патенти на приватирство. Надання патентів піратам прирівнювалося до за- початкування капіталістично налаштованих підприємств [58, р. 121].

Державна підтримка піратства Британською Америкою була досконалішою порівняно з британською державою. І це тому, що фундатори піратства змушені були приховувати реальний зиск від нього, на що звертав увагу британський уряд, представники якого, губернатори всіх тринадцяти англійських колоній, мали контролювати всі джерела збагачення колоніальної буржуазії [135].

Ще за часів існування Нових Нідерландів генеральні директори (губернатори) цієї колонії налагодили піратський промисел на паях з командами каперських кораблів. Право на здійснення такого промислу було передбачено ще збіркою основних законів Нових Нідерландів, так званою «Хартією привілеїв» 1629 р. Останній генеральний директор колонії П. Стайвесант взагалі широко використовував піратські наскоки на сусідні володіння англійців та іспанців. Відомі голландські капітани піратських кораблів С. де Реф і Я. Ван Кампен укладали з губернатором звичайні цивільні угоди про розподіл награбованого майна. Водночас купці Нових Нідерландів укладали цивільні угоди про організацію піратського промислу з французькими корсарами. Таку практику вирішення проблем первісного нагромадження капіталів вони продовжили після того, як визнали британський суверенітет над Нью-Йорком і перейшли у підданство англійської Корони [418, p. 135].

Перший губернатор Нью-Йорка Ф. Ніколс сформував адміністрацію у складі секретаря та чотирьох інших посадовців, які мали поряд з іншими посадовими обов’язками дбати про контрольований розвиток піратства. Минулі голландські піддані навіть зберегли основні принципи, на яких базувалася «Хартія привілеїв», і тому так звані «Закони герцога Йоркського» сприяли продовженню піратських наскоків на іспанські та французькі колонії або перехоплювали каравани кораблів, що йшли через Атлантику до Нового Світу й у зворотному напрямку до Європи. Більше тридцяти років цей акт визначав особливості правового регулювання морської торгівлі нью-йоркського купецтва, яка була міцно пов’язана з піратством.

Зауважимо, що поширення піратського промислу, який був важливим джерелом збагачення американських підприємців, дуже турбувало британську Корону. При цьому уряд метрополії турбувало лише те, що цивільні угоди купців, які фінансували піратів, і ватажків морських розбійників укладалися поза полем зору англійських чиновників-митників. Вони призначалися спеціально для обшуку всіх кораблів, що входили до портів британських колоній у Північній Америці. Лише через митний контроль можна було викрити партнерів, купців і капітанів піратських суден, у приховуванні прибутків від приватирства. Про це свідчать численні протоколи так званих адміралтейських судів Британської Америки, які розглядали справи про порушення законів Корони Англії в галузі судноплавства та морської торгівлі [78, p. 143-144, 156-158].

Оскільки сам піратський промисел був законним для Англії до 1856 р., коли Паризька угода остаточно заборонила каперство, в указаних протоколах ішлося про порушення норм торговельного права Британської імперії. А це право для монархії було важливим, оскільки сприятлива для неї фінансово-кредитна політика була головною умовою наповнення державного бюджету. І тут не йшлося про якісь там докори сумління. Започатковані у XIV ст. в Англії адміралтейські суди виконували в Америці функції торгових судів і розглядали справи про фінансове забезпечення експедицій піратів. Рішення цих судів стосувалися найважливіших інститутів торговельного права й вимагали своєчасної сплати мита за договірними зобов’язаннями купців і піратів, незважаючи на розбійницьке походження вантажів.

Викликає інтерес той факт, що під час відсутності контролю Англії за Британською Америкою губернатори колоній брали морську торгівлю під свою особисту опіку для одержання зиску від розподілу здобутих піратським способом товарів. Особливо чітко

це проявилося під час закінчення війни за іспанську спадщину 1713 р. Велика кількість моряків була списана з військових кораблів Англії, які існували лише за рахунок участі у піратському промислі. Серед них були добре відомі своєю піратською вдачею ватажки Тью, Тіч, Івері, Клавер, Джінкс, Віллог- бі, Пенністон, Кідд, Мостін, Беннет, Робертс, Хелсі, Берджес, Ворлі та ін.

Прізвища морських бандитів добре відомі сучасним пересічним американським громадянам, які однак майже нічого не відають про основну роль у цих подіях великих підприємців-фінансистів ранньої Америки. Не дивно, що, скажімо, губернатор Нью-Йорка граф Ф. Белломонт під час виконання своїх посадових обов’язків заявляв, що «піратство - це найприбутковіший промисел серед тих, що мені відомі» [539, p. 33-36].

Більше того, відомо, що Белломонт був основним пайовиком комерційних експедицій такого відомого пірата, як Тью. Тому суто формальні спроби губернатора Нью-Йорка виконати монарші інструкції про встановлення контролю над мореплавством колонії були приречені на поразку, адже лише за таких умов забезпечувався сталий економічний розвиток ранніх США, де работоргівля, контрабанда і піратство були тісно пов’язані одне з одним. Врешті-решт лише ця тріада не тільки забезпечувала головний інтерес підприємців - отримання прибутку чимшвидше й у якомога більших обсягах, а й сприяла відносному успіху колоніальної кредитно-фінансової політики Великої Британії до війни за незалежність. Тоді остаточно розійшлися шляхи заможних американських підприємців, які стали натхненниками збройного повстання проти метрополії, та англійських можновладців.

Що ж стосується подальшої долі американського морського розбою, то після перемоги першої американської революції ка- перський флот колоній, які стали незалежними штатами, перетворився на військово-морський флот США. І піратство під державним прапором США стало засобом вирішення проблем зовнішньої політики цієї країни. Стосовно ж нащадків колоніальних фінансистів, то їм довелося знайти інші, прибутковіші сфери підприємницької діяльності.

2.