Правове становище рабів Компанії Массачусетської бухти - північного сходу Британської Америки

Право на заснування цієї британської колонії одержала корпорація підприємців, заінтересованих у засвоєнні території північного сходу сучасних США. 4 березня 1629 р. Карл I підписав відповідну хартію [47, vol.

1, р. 45-59]. Її одержала корпорація купців. У створенні колонії важливу роль відіграли пуританські ортодокси, хоча до складу пайовиків самої компанії пуритани-конгрегаціоналісти зовсім не входили. Корпорацію створили задля одержання зиску від вкладених капіталів, утім адміністрація колонії мала знайти спільну мову з керівництвом релігійної громади з різних питань, зокрема й стосовно проблеми врегулювання трудових відносин.

Члени корпорації (26 осіб) одержали землю колонії у формі «вільного і звичайного сокеджу» [47, vol. 1, р. 49-50]. Монархія визнавала за ними статус «корпоративного політичного органу», що надавало колоністам право на створення органів самоврядування. Пайовики мали привілей на розв’язання всіх юридичних справ, казусів і суперечок, і це означало, що їм дозволялося регулювати трудові відносини, посилаючись на загальне право Англії. Загальні збори колонії стали місцевим державним органом. Королівська хартія дозволила їм «встановлювати, видавати і складати будь-які корисні і розумні накази, статути, ордонанси, розпорядження й інструкції, придатні для фріменів зазначеної колонії» [47, vol. 1, р. 54]. Водночас уряд Англії рекомендував, щоб цей орган у жодному разі не обіцяв тимчасовим рабам наділити їх землею після припинення дії контрактів. Земельна ділянка розміром п’ятдесят акрів на кожного раба надавалася панові, утім наділення землею колишнього наймита віддавалося на його розсуд [47, vol. 1, р. 48].

Набір колоністів для Массачусетсу здійснювався відносно успішно, оскільки більшість емігрантів сподівалися саме на одержання землі. Проте лише та особа, яка самотужки емігрувала до Массачусетсу, одержувала там мінімум п’ятдесят акрів землі й ділянку під садибу. Обґрунтовуючи правовий статус фріменів Массачусетсу, Загальні збори колонії 1641 р. послалися на загальне право метрополії. У своєму рішенні Асамблея колонії зазначила, що у віці 21-го року кожен заможний емігрант чоловічої статі має право виступати як приватний власник землі і пан кабальних служників [47, vol. 1, р. 638]. Якщо такий емігрант прибував разом з родиною, площа ділянки збільшувалася. Хто сплачував вартість проїзду лише частково, одержував ділянку того ж розміру, однак за умови певного відпрацьовування на користь компанії з розрахунку три шилінги на день роботи. Колоністи, що не були пайовиками компанії, могли тримати й успадковувати свої землі за умови виконання різних робіт на компанію у визначені нею дні щороку.

Пайовики компанії врегулювали питання оренди землі у Масса- чусетсі, надавши особливу інструкцію Дж. Ендікоту - першому губернатору. Там було зазначено: «Витрати, що їх несе компанія на відправлення наймитів, занадто великі. Відшкодування витрат, якщо на те буде воля Божа, залежить від ретельної роботи сервентів. Тому ми хочемо, щоб Ви призначили старанних і пильних наглядачів за кожною родиною. Їм належить стежити за тим, щоб кожен сервент виконував роботу, для якої призначений. Треба, щоб Ви там, а ми тут були в змозі стежити за тим, як сервенти витрачають свій робочий час. От чому ми посилаємо Вам кілька реєстраційних книг і просимо поширити їх серед наглядачів. Останнім треба вести точний облік щоденної роботи, зробленої кожним кабальним рабом у кожній родині. Щоденне ведення книг стане, можливо, обтяжливою справою, а тому можна вимагати звіту за тиждень» [468, р. 112].

Примусовий характер праці наймитів вимагав уведення системи покарань за неналежну роботу, через це в інструкції, укладеній на основі вже згаданого «Тюдорівського індустріального кодексу», зазначалося: «Для кращого управління і керівництва нашими людьми, особливо такими, котрі виявили недбалість і непокору при виконанні обов’язків, необхідно побудувати робітний будинок, де каратимуть порушників, щоб іншим не було сенсу наслідувати їхній приклад» [47, vol. 1, р. 404-405]. Перелік провин встановив спеціальний судовий орган - массачусетський Суд асистентів, який розбирав лише справи, що стосувалися тимчасових рабів. До його складу входили фрімени, заінтересовані у створенні всеохопних жорстких правил поведінки власних наймитів. Найсуворіше карали тих рабів, які порушували заборону на відвідування шинків та вживання оковитої. Їх бичували, заковували в колодки й присуджували до збільшення терміну перебування в наймах [469, р. 17]. Володарі ж шинків сплачували штраф за продаж горілки тимчасовим рабам.

Хартія наказала, щоб органом управління колонією виступили спільно магістрат і Загальні збори фріменів, однак всевладним виконавчо-розпорядчим органом став магістрат у складі губернатора, його заступника й асистентів. Положення хартії було розвинене пайовиками колоніального підприємства, які надали виконавчій владі Массачусетсу інструкцію «Організація управління Компанією Массачусетської бухти». Посадовці колонії підмінили собою Загальні збори фріменів [47, vol. 1, р. 290-292]. Вони привласнили функції створення законів, наділення землею, оподатковування, покарання порушників і регулювання рабської праці та вільних ремісників, які служили компанії. Тому розпочалася масова втеча рабів Массачусетсу до інших англійських володінь, де режим утримання наймитів був м’якшим. Це змусило магістрат прийняти постанову «Про утримання сервентів», де зазначалося:

«1) владою магістрату слугам, жінкам або ж чоловікам забороняється віддавати, продавати та обмінювати будь-що без дозволу господарів упродовж усього терміну служби під страхом штрафу чи тілесного покарання, які накладаються відповідно до вагомості провини;

2) всі працівники зобов’язані працювати весь день, за винятком часу, необхідного для їжі та відпочинку;

3) у разі втечі кабального служника від пана або при бажанні такої особи залишити його без відповідного дозволу місцева влада сіл, констеблі або два впливових жителі села мають зорганізувати погоню за втікачами суходолом чи морем, використовуючи для цього човни чи вітрильні судна за державний рахунок;

4) зазначеною вище владою встановлюється, що фрімени кожного селища в разі необхідності можуть домовитися між собою про розмір оплати праці всіх найманих працівників і кабальних служників, а тих, хто платитиме понад домовлену суму, піддадуть покаранню;

5) оплата праці наймитів і робітників може здійснюватися зерном у розмірі, встановленому двома не зацікавленими в цьому фрі- менами, які повинні враховувати якість і розмір виконаної роботи;

6) якщо будь-який раб втече, то може залишатися там під захистом іншого фрімена, який одразу повинен повідомити про втікача його колишньому господарю та адміністрації чи констеблеві;

7) жодний наймит не має бути переданий іншому господарю на строк більше року ані за життя його господаря, ані після смерті господаря виконавцями його волі, якщо не буде дозволу магістрату або двох асистентів;

8) якщо господар виб’є око чи зуб своєму наймиту, чоловікові чи жінці або ж будь-яким чином скалічить його, він повинен, якщо це не стало результатом чистої випадковості, відпустити тимчасового раба на волю і компенсувати шкоду відповідно до судового рішення;

9) кожен наймит, який вірно й сумлінно служив своєму панові сім років, не повинен бути відпущений ним на волю голіруч, доки влада не встановить, що він виконав свої зобов’язання» [338, р. 16].

У 1633 р. бостонський магістрат прийняв постанову, відповідно до якої ніхто «не мав права ледарювати і витрачати час без користі». Місцевим констеблям пропонувалося виявляти нероб, щоб знайти їм панів. У постанові йшлося і про тих вільних колоністів, які не володіли засобами для гідного існування і тому мали стати тимчасовими рабами. Тільки так, вважали посадовці колонії, можна «уникнути гріхопадіння нероб», які існували поза цінностями суспільства пуритан, однак мораль і релігійні канони були ні до чого там, де «шукали» тимчасових рабів [383, vol. 2, р. 84].

Постанови магістрату розвивали кримінальне законодавство Массачусетсу на користь панів. Покарання наймитів були вкрай жорстокі, оскільки теократична олігархія колонії розглядала будь- яку провину як гріх, як вину сервента, котрий порушував «закони Божеські і людські». До того ж посадовці довільно призначали покарання, які не відповідали вагомості провин, щоб забезпечити тривале перебування сервентів у рабстві. Ці правові принципи закріпило рішення массачусетського Суду асистентів (1634), яке наказувало посадовцям бичувати тимчасового раба, якщо він перебував поза межами господарства пана без його дозволу [476, р. 438].

Особливість соціально-економічних відносин у Массачусетсі полягала в тому, що вони одразу ж розвивалися на суто приватних засадах. В Англії пуритани вели боротьбу проти соціальної нерівності, яку насаджували монархія й англіканська церква, користуючись нормами напівфеодального права. Однак у Новому Світі вони самі закріплювали нерівність на нових, уже буржуазних засадах, посилаючись на Боже веління. Пуританська громада Массачусетсу не об- лаштовувала колоністів колективними зусиллями так, як діяли засновники Нового Плімуту. У массачусетців був принцип, зведений у догмат віри, - кожен сам забезпечує собі кошти для існування, тому массачусетська верхівка (Селтонстоли, Вінтропи, Дадлі, Кредоки, Пінчони, Ладлоу) через бостонські Загальні збори вводила вкрай жорстокі норми «трудового права» для наймитів.

Зрештою в колонії виникла необхідність узагальнення процедури укладення типових угод між редемпшинерами та майбутніми панами за участю шкіперів, які доставляли наймитів. В одному з контрактів підписами тимчасового раба, шкіпера та майбутнього пана-емігранта засвідчено: «Ця угода укладена у п’ятнадцятий день третього місяця 1639 р. між Джорджем Річардсоном, шкіпером і Мі- шелем Габілу, французом, з одного боку, та Едмундом Джеймсом з Вотертону в Новій Англії, землевласником, з другого боку. Засвідчується підписами сторін, що Джордж Річардсон одержав суму вісім фунтів стерлінгів, сплачених йому з рук у руки Едмундом Джеймсом за перевезення Мішеля Габілу, і що названий Мішель передається сервентом названому Едмунду Джеймсу під його владу й має після того вірно йому служити з дня, дата якого зазначена цим контрактом, упродовж семи років. Він служитиме повною мірою аж до кінця цього строку, а названий Едмунд Джеймс знайде в себе та використає для зазначеного сервента достатню кількість харчів та питва й домівку, необхідні на зазначений термін, і наприкінці терміну господар надасть сервенту одяг у подвійній кількості та грошову суму в п’ять фунтів стерлінгів» [61, vol. Х, р. 121].

Суд асистентів колонії був завжди на боці панів. Він забороняв тимчасовим рабам захищатися від тиранії господарів через подання письмових скарг до судів метрополії. У колонії перлюструвалися всі поштові відправлення і скарги вчасно вилучалися. Посадовці магістрату, як доводить його діловодство, мали карати авторів скарг. Так, у червні 1631 р. наймит на прізвище Реткліф (імена наймитів не зазначалися в документах, оскільки лише пан мав право на ім’я й титул), що служив купцеві М. Кредоку, був засуджений до бичування, жахливого штрафу 40 фунтів стерлінгів і депортації з колонії. Вирок довели до відома інших білих рабів, яким роз’яснили, що лише магістрат у змозі розв’язати трудові спори. В іншому рішенні Суду асистентів (1632) вказувалося: «Кнауер був закований у кайдани за погрозу, що він скаржитиметься в Англію в разі, якщо його покарають, щоб з’ясувати справедливість покарання» [380, р. 15].

Втеча тимчасового раба від пана розглядалася як тяжчий злочин, ніж жорстоке поводження землевласника з наймитом. Законодавство Массачусетсу оголосило раба носієм хибних вад і потенційним злочинцем. Колоніальні законодавці прийняли акти місцевого значення, відповідно до яких зміст контрактів не переглядався за ініціативою білих рабів, хоча сам господар завжди міг змінити на свою користь угоду про працю свого раба, посилаючись хоча б на відсутність прибутку. Законодавці подовжували робочий день, вводили різні покарання за «ледарство» й вимагали повсякденного спільного нагляду підприємців і посадовців колонії за роботою тимчасових білих рабів. Притому законодавці під погрозою великого штрафу вимагали від фріменів у жодному разі не відпускати наймитів на волю до закінчення строку контракту. Вони виходили з того, що особиста неволя всіх працівників надавала всім підприємцям гарантії успіху. Поповнення робочої сили здійснювалося і через примусове відправлення до тимчасового рабства вільних колоністів, якщо судові вироки оголошували їх кримінальними злочинцями [476, р. 345-346].

Законодавство Массачусетсу про наймитів було майже скопійоване законодавцями нової колонії Коннектикут, яка відокремилася від пуританського осередку. Статутом 1644 р. Загальні збори фрі- менів Коннектикуту встановили, що втікачів не лише бичували, а й примушували додатково відпрацьовувати на користь панів утричі більше за кожен день їх відсутності [476, р. 437].

Умови праці вільних найманих фахівців також переглядалися на користь підприємців. Спочатку фахівці мали гарантовану оплату праці та відносно м’який режим роботи, оскільки перебували у статусі вільних підданих короля, здатних прожити самостійно. Однак із часом їх реальний, а не формальний правовий стан був зрівняний зі статусом тимчасових рабів, тому ініціатива фахівців щодо зміни на краще умов контракту не допускалася. Навпаки, 1634 р. магістрат Массачусетсу розпорядився, щоб заробіток будівельників не перевищував 2 шилінги на день, а інших працівників - 18 пенсів, що не було достатньо навіть для дуже скромного існування. Губернатор Вінтроп пояснював цей захід, який увів сам, впливом таких чинників: 1) високий заробіток стимулював такі вади працівника, як пияцтво, куріння й ледарство; 2) він спричинив надмірне споживання колоністами товарів, які ввозили купці метрополії, що, у свою чергу, призводило до некерованого зростання цін [165, р. 201].

Провину за вищезазначені хибні явища губернатор покладав на вільних працівників і рабів, які начебто висували надмірні вимоги до заробітку. Саме тому магістрат прийняв постанову про те, що ціни на товари не мають перевищувати ті, які існували в метрополії, - на 4 шилінги 1 пенс, утім купецтво одержало неофіційний дозвіл продавати дефіцитні товари за будь-якою ціною.

1634 р. магістрат Массачусетсу ухвалив ряд постанов, які жорсткіше регулювали умови праці й відпочинку рабів, а також задоволення ними релігійних потреб і вводили нові важкі міри юридичної відповідальності рабів та вільних робітників за заподіяння шкоди підприємцям. Насамперед законодавець заборонив надання рабам землі після виходу на волю, якщо пан міг довести, що наймит завжди порушував постанови про хорошу працю і моральну поведінку [476, р. 356]. Так підприємці перетворювали звільнених наймитів на батраків. Враховуючи зростання кількості населення колонії та розширення її території, магістрат створив нову судову структуру - Суд графства. Його асистенти (тобто засідателі) повинні були роз’їжджати по селищах і розв’язувати справи про провини тимчасових служників та виявляти гультяїв, які могли б стати злодіями чи жебраками. Цих осіб примусово віддавали в найми, тим більше, що ними були колишні сервенти, які не одержали землі і знаряддя праці, необхідні для існування власним коштом. Матеріали про провини різних гультяїв передавалися до бостонського магістрату. Він мав судові повноваження і розглядав справи, не беручи до уваги, що вільних людей робив злодіями позаекономічний примус, без якого колоніальна економіка не могла розвиватися.

Примусова праця білих емігрантів була спрямована на те, щоб господарі швидко окупили витрати на переселення рабів до Массачусетсу й забезпечили постійне зростання прибутку. Тому кримінальне законодавство, спрямоване проти тимчасових рабів, удосконалювалося. Так, 1634 р. магістрат наказав констеблям селищ ще до початку судового процесу проти наймитів-утікачів негайно піддавати побиттю батогами тих із них, хто вдруге намагався втекти до сусідніх англійських колоній [476, р. 438]. Звичайне покарання супроводжували ганебним. На одяг втікача нашивали першу літеру слів «пияк», «ледар» чи «утікач». Пуритани вважали такі знаки необхідними для остракізму порушників моральних підвалин суспільства.

Економічні інтереси великих підприємців потребували подальшого розвитку трудового законодавства, яке закріплювало б вигідні для них відносини між власністю і працею. У березні 1634 р. Загальні збори передали адміністративні повноваження в галузі регулювання організації праці до виняткового ведення зібрань фріменів селищ. У постанові зазначено: «Тільки фрімени кожного селища чи більшість тамтешніх фріменів матимуть право розпоряджатися землею й лісами цих селищ. Тільки вони матимуть привілей наділяти земельними ділянками, а також вводити правила керування селищами, за умови, що ці правила не суперечитимуть постановам Загальних зборів. Вони можуть також стягувати штрафи за порушення зазначених правил» [46, vol. IX, р. 279]. Подальший розвиток державно-правових відносин зміцнював режим теократії, яку будували посадовці і священики Массачусетсу. Вони ввели повний контроль над працею через широке застосування адміністративних заходів, однак це не гарантувало їм підкорення більшості населення - тимчасових рабів і вільних фахівців. Майнову «вибраність» олігархії мали підкріпити духовною, посилаючись на догмати віри. Тому

1636 р. «стовп» теократичної олігархії священик Дж. Коттон передав Загальним зборам проект нового зводу законів, який мав назву «Зразок правосуддя за Мойсеєм».

Відповідно до нього найважливішою функцією магістрату була охорона релігії і святості приватної власності. Що ж до прав тимчасових рабів, проект наголошував, що звільнення їх від зобов’язань господарю дозволялося у разі наявності тяжкого каліцтва, завданого паном. У розділі «Про злочини» перелічено багато кримінальних діянь рабів, які каралися присудженням до шибениці, - від єресі та образи магістрату до лжесвідоцтва й вбивства. Під дію закону підпадав будь-який білий раб, який намагався звільнитися від жорстокого пана [90, vol. 3, р. 3-17]. Лише окремі постанови Асамблеї оголошували захист рабів від тиранії тільки тому, що інститут тимчасового рабства міг розвиватися лише за наявності здорових наймитів.

Поряд із розвитком правового інституту тимчасового рабства пуритани дбали й про зміцнення інституту довічного рабства. Так,

1637 р. міліція колоній Массачусетс і Коннектикут розгромила військовий союз алгонкінських племен пекот. Більшість індіанців було вбито, а п’ятдесят сильних чоловіків перетворили на довічних рабів. За чотири роки така система рабства індіанців була узаконена в Массачусетсі. Проте чисельність рабів-індіанців була невеликою. Розвиток комерційного господарства штату призвів до того, що

1638 р. до колонії ввезли негрів-рабів [436, р. 52]. Мораль пуритан не перешкоджала визнанню ними правового інституту довічного рабства, однак перевагу вони віддали тимчасовим білим рабам, чия вартість тоді була дешевшою за ціну невільників із далекої Африки.

Подальшому розвиткові рабства заважали чвари посадовців колонії зі «стовпами» пуританської церкви, які намагалися порушити кон- грегаціоналістський принцип розподілу світської та духовної влади і втрутитися в діяльність магістрату. Священики вимагали права самостійно вирішувати проблеми відносин із тими рабами, які працювали на церкву, однак інтереси підприємців були важливішими для пуританського середовища. Зважаючи на це, 1637 р. Загальні збори прийняли постанову «Про неприпустимість втручання церкви у справи магістрату» [104, р. 112]. Тоді ж Дж. Вінтроп оголосив, що «церква не вправі вимагати від магістрату звіту про його юридичну практику з цивільних справ» [166, vol. 1, р. 201].

Брак робочої сили змушував магістрат частіше звертатися до колективної праці, хоча б задля спільної обробки ділянок тих колоністів, які проходили службу в регулярному ополченні колонії. Громадські роботи ставали обов’язковими для пересічних колоністів [323, р. 24]. Від цих робіт звільнили лише заможних володарів землі, площа якої становила щонайменше сто акрів.

Великого поштовху подальшому розвиткові законодавства Массачусетсу про працю надала англійська революція. Вона призвела до послаблення зв’язків колонії з метрополією і спроб адміністрації та Загальних зборів колонії зміцнити незалежність від уряду метрополії. Внутрішня політика колонії була спрямована на вирішення проблем підприємців, які зазнали збитків від розриву економічних зв’язків з Англією. Отже, цілком природним стало прийняття нових місцевих законів, які сприяли прискореному розвиткові капіталістичного укладу. Конкуренція підприємців ставала звичною для колонії, а роль магістрату в господарському житті підупала. Цю ситуацію закріпила Асамблея, яка в грудні 1641 р. прийняла «Звід свобод» (далі - «Звід»).

Автор «Зводу» Н. Ворд - юрист, літератор і священик - виразив настрій фріменів так: «Тільки безперешкодне користування такими свободами, імунітетами і привілеями, як гуманність, громадянські права і християнська віра, якими людина повинна володіти, хай би де вона перебувала, повною мірою і без шкоди та обмеження, завжди забезпечувало й забезпечуватиме спокій і стабільність церков і співтовариств. Адже заперечення та позбавлення цих свобод ведуть до безладдя, якщо не до катастрофи суспільства» [289, с. 219]. «Звід» закріпив недоторканність особи і майна підприємців і надав їм широкі особисті й політичні права, аж до виборчого. Водночас він позбавив наймитів права вимагати сприятливих умов праці. Статті 92 і 93 цього акта заборонили тиранити білих рабів, наказали добре годувати їх та надавати відпочинок, утім механізму контролю за підприємцями законотворці не створили. «Звід» захищав наймитів лише тією мірою, якою треба було захищати свійських тварин, необхідних для успішного землеробства.

Між тим теократичний режим Массачусетсу суперечив ідеалам пуритан, які впевнювалися, що створення «Нового Ізраїлю» як богоугодного підприємства неможливе [129, р. 309-310]. Насправді ж у колонії формувалося буржуазне суспільство з відповідними йому державно-правовими інституціями. Про це свідчить «Акт про загальні права і свободи, що панують у Массачусетсі», який Загальні збори прийняли у 1647 р. Там зазначалося, що ті відносини власності й організації влади у колонії, які були проголошені з дозволу монарха, надані Господом Богом, а тому не можуть бути порушені [47, vol. 3, р. 2585-2587]. Особливо добре цей курс на закріплення олігархічного правопорядку в Массачусетсі ілюструють прийняті на підставі цього акта закони про трудові ресурси. Їх зміст переконує, що позаекономічний примус безпосередніх виробників сприяв зміцненню буржуазної державності. Саме тому згодом, напередодні війни за незалежність США, економіка Массачусетсу стала найміц- нішою в усій Британській Америці. У цій колонії цілком природно співіснували тимчасове рабство і вільна наймана праця, закріплені таким правом, яке стало взірцем для інших британських володінь, котрі вирішували проблеми економічного розвитку на буржуазних правових засадах.

5. Особливості правового регулювання праці рабів у католицькій колонії Меріленд

Цю єдину католицьку колонію Англії було створено на підставі королівської хартії від 20 червня 1632 р. Карл I передав територію колонії лорду Балтимору і його нащадкам «у вічне і спадкове володіння, користування й розпорядження» [47, vol. 2, р. 756-757].

Особлива роль, яку відігравала ця аристократична родина при королівському дворі, знайшла відображення в тому, що Меріленд набув рангу провінції (адміністративно-територіальної одиниці), тоді як інші колонії були сільськогосподарськими підприємствами. У зв’язку з цим її лорд мав привілей на введення місцевих законів, які мусили відповідати основним принципам права метрополії. У разі виникнення правових колізій, пов’язаних із тлумаченням і застосуванням основних положень хартії, їх вирішували з урахуванням інтересів власника. Про це в хартії зазначалося так: «Не личи- ло б, щоб велика кількість людей, яких було негайно, задля вирішення раптово виниклої справи зібрано разом, не мала догляду. Тому ми обдаровуємо згаданого тут лорда Балтимора та його спадкоємців тим, що вищезгаданий лорд і його спадкоємці самі чи з допомогою своїх магістратів і призначених ними осіб творитимуть і вводитимуть час від часу належні декрети, дію яких треба підтримувати та яких необхідно додержуватися в межах зазначеної колонії» [45, vol. IX, р. 214; 46, vol. IX, р. 87-88; 47, vol. 2, р. 757].

У 13-му параграфі хартії було окреслено права лорда на панування в католицькій колонії. З дозволу короля граф Балтимор, його нащадки і посадовці набули право на придушення будь-якого заколоту проти інтересів власника. Їм дозволялося вводити режим військового стану під час замаху на «управління, право і порядок» у колонії [47, vol. 2, р. 761].

Основними питаннями, що їх розв’язували мерілендські фрі- мени, були проблеми земледержання та землекористування. Без вирішення аграрних питань не можна було врегулювати трудові відносини задля зиску колоніальних підприємців. Хартія визначила засади формування колонії і ввела пільговий інститут земледер- жання - вільний і звичайний сокедж. В XI розділі хартії було зафіксовано положення про те, що кожен власник земельного держання мав право на необмежене в часі спадкоємне володіння, вільне відчуження землі та її розподіл за заповітом. У разі відсутності заповіту земля переходила рівними частками синам, а якщо їх не було - то й дочкам. Король також гарантував фріменам таке: «Усі і кожен з наших підданих, що відправлятимуться на згадані землі, а також їхні діти, навіть і ті, що народилися під час мандрів, володітимуть і користуватимуться всіма свободами та імунітетами вільних англійських підданих, якими такі особи наділені в наших володіннях» [47, vol. 2, р. 760].

Привілей упродовж тривалого часу дозволяв лише Сесилу Калверту, другому лорду Балтимору, здавати землю орендарям, а це призводило до штучного насадження феодальних засад землеволодіння і перешкоджало розвитку капіталістичного укладу. Тому в перші десятиріччя існування колонії не було й мови про перехід від

позаекономічного примусу до створення ринку вільної робочої сили. Права власника забезпечували Балтимору постійний приплив робочої сили, однак це заважало розвиткові комерційного господарства великих орендарів. Вони не були в змозі порушити привілеї лорда, оскільки той міг захищати свій інтерес за допомогою створених у Меріленді Суду барона і Суду літа. Перший невдовзі був перетворений на представницькі збори фригольдерів манору, які під керівництвом губернатора, призначеного лордом, розглядали й вирішували питання про оренду землі та особливості врегулювання праці. В іншому випадку йшлося про збори фригольдерів для розгляду дрібних цивільних позовів. Майже феодальні привілеї лорда заможні фригольдери мали поступово обмежити через місцеве самоврядування. Підприємці - члени Асамблеї колонії - поступово вводили такі місцеві закони, які забезпечували захист їхніх комерційних інтересів.

Уже в перше десятиріччя існування Меріленду фрімени домоглися від Балтимора права на самостійне забезпечення робочої сили для плантацій шляхом купівлі рабів-індіанців та залучення праці тимчасових білих рабів. Вони домоглися й права регулювати рабську працю на підставі законів і правил, прийнятих у Мерілен- ді. Розширення цих прав фріменів було природним, оскільки вони власним коштом заселяли колонію.

Невдовзі виявилося, що фрімени мали розірвати феодальні пута і перетворити Меріленд на величезне комерційне підприємство. На цьому зосередив увагу відомий історик аграрного права США М. Харіс: «Феодалізм відповідно до умов багатьох хартій був можливий. Установити феодальні стосунки мріяли багато лідерів колонізації. Вони намагалися втілити ці мрії в життя в багатьох місцях, однак такі спроби зазнали повної поразки задовго до революції» [403, р. 150].

Вільні колоністи Меріленду перебували у статусі підданих Корони, а це означало, що вони відповідно до станових ознак мали всі права, передбачені для фріменів метрополії. Територія колонії належала Балтиморам на основі «прямого і звичайного сокеджу» із зобов’язанням відраховувати на користь короля п’яту частину видобутих дорогоцінних металів. Привілеї лорда були традиційними для манорів самої метрополії, тому Балтимор у чомусь нагадував феодальних сеньйорів Середньовіччя, які могли будувати щось на зразок держави в державі. Він самостійно створив судові структури й увів систему кругової поруки для осіб, які виконували повинності. Така система, яка вже віджила своє в метрополії, являла собою спробу британської монархії відродити інститути феодальної держави і права на теренах ранніх США. На перший погляд, ця система призвела до поразки планів фріменів щодо створення товарного землеробства, заснованого на рабській праці. Однак розвиток капіталістичного укладу в метрополії набув незворотного характеру і викликав аналогічний процес у Меріленді. Так, король порадив лорду Балтимору прислуховуватися до порад і прохань фріменів. Притому лорд міг самостійно видавати ордонанси, що регулювали економічні та соціальні процеси, однак за винятком тих, які порушували майнові та спадкові права фріменів.

Засновник колонії повернувся до Англії, а його повноваження реалізовував брат, Леонард Калверт. Він керував колонією відповідно до королівських приписів про порядок управління й вирішення економічних, політичних, військових і судових питань. Ці приписи були оформлені у вигляді інструкції. Вона вимагала, щоб підпис губернатора обов’язково ставився під усіма адміністративними актами й законами колонії. Л. Калверт міг страчувати і милувати, утім він прислуховувався до вимог фріменів, які вперше прибули до колонії наприкінці 1632 р. Тоді двадцять «гідних джентльменів» привезли із собою триста наймитів [121, р. 29].

Меріленд мав стати оплотом католиків у Америці, і це викликало побоювання тимчасових рабів, переважно протестантів, стосовно можливості вільного віросповідання. Щоб постачання рабів було організованим, до дії ввели «Інструкцію лорда Балтимора колоністам» (далі - «Інструкція»). Там губернатору було наказано підтримувати еміграцію різними засобами, зокрема й гарантіями невтручання до релігійних переконань рабів [121, р. 16-23]. Те, як діяли приписи «Інструкції», свідчить анонімний рекламний проспект під назвою «Розповідь про Меріленд», який друкувався для заохочення переселенців. У ньому є розділ про регулювання праці, який названо «Розрахунок роботи кабальних рабів і зиску, що може бути отриманий від неї, у всякому разі, за перший рік». Автор «Розповіді...» рекомендував великим орендарям, як підбирати кабальних слуг з числа здібних молодиків, спроможних працювати настільки сумлінно, щоб принести господарю гарний прибуток. Були й рекомендації щодо особливостей укладення контракту про тимчасове рабство із зубожілими емігрантами. З рекомендацій випливало, що місцеві закони Меріленду спрямовуються на зміцнення особистих володарських прав панів. Ясно також, що законодавці намагалися врегулювати відносини підприємців із вільними фахівцями - ковалями, корабельниками, мірошниками й ткачами. Підприємці мали право наймати ремісників поденно чи на який завгодно строк через укладення усних угод про оплату праці. Магістрат не втручався в угоди; він лише вимагав від господарів спільного встановлення максимуму заробітку, щоб інтересам власників не зашкодило «переманювання» робітників. Порушники розпорядження сплачували штраф.

Колонізація Меріленду впродовж тривалого часу приносила лорду лише збитки [161, р. 7-8], тому в «Інструкції» зазначено, що вирішальним засобом зменшення збитків є широке використання колективної рабської праці при зведенні будинків адміністрації та військових споруд. Господарів рабів зобов’язали відвести частину їхнього робочого часу для виконання різних «громадських робіт». Поряд зі світськими особами землі лорда орендували й місіоне- ри-єзуїти, яким належало християнізувати аборигенів. Тому лорд закріпив за ними право користування працею навернених, а також рекомендував фріменам-католикам безкоштовно виділяти тимчасових рабів для невідкладних робіт у місіях.

З березня 1638 р. в колонії діяли представницькі збори. Губернатор дозволив їх членам здійснювати деякі судові повноваження, передусім - розв’язання трудових спорів з рабами. Однак рішення ставали прецедентами для створення «трудового законодавства» лише з дозволу «можновладного лорда провінції». Ряд місцевих законів регулював комерційні відносини. Серед них заслуговує на увагу «Акт, що обмежує строк служби тимчасових служників» [47, vol. 2, р. 1183]. В акті йшлося про групу наймитів, яких переселив до Меріленду сам лорд. Ці люди підписали контракти, у яких не був зазначений строк рабської праці. Лорд визначив мінімальний строк такої праці чотири роки для дорослих чоловіків і жінок, які на момент прибуття до колонії досягли повноліття - вісімнадцять років. Неповнолітні особи мали служити господарям до двадцяти чотирьох років, а жінки - до двадцяти одного. Рекомендації лорда стали обов’язковими для виконання всіма його орендарями, які теж використовували працю рабів.

Брак робочої сили змусив Асамблею колонії 1639 р. прийняти узгоджений з губернатором акт про те, що наймитів могли забезпечити засобами для існування по закінченні строку контракту. Там зазначалося, що кожен господар мав надавати звільненому рабові «три барелі кукурудзи, мотику, граблі, сокиру, один новий верхній одяг, одну нову сорочку, одну нову пару взуття, одну пару нових штанів, один новий капелюх і одяг, що належав йому раніше». Кожній звільненій служниці належало видати «три барелі кукурудзи, одне нове пальто, один новий плащ, один новий очіпок, одну пару нових чобітків, одну пару нових панталон та інший одяг, що належав раніше тій служниці» [61, vol. I, р. 80]. Проте акт не вирішив проблеми постачання робочої сили для підприємців. Розвиток товарного господарства призвів до торгівлі рабами. Їх можна було продати, обміняти на будь-яку річ, навіть на ділянку землі. Крім того, тимчасового раба можна було здати в піднаймання [476, р. 4].

Життєво важливими для кожного білого раба були питання про те, чи наділить їх землею пан після закінчення строку служби і чи будуть колишні наймити спроможні облаштувати власну ферму. Нестача робочої сили змушувала підприємців надавати формальні гарантії наділення колишніх рабів землею за рахунок пана. Однак статистика земельних роздач у колонії показує, що менше половини колишніх кабальних слуг набули невелику ділянку з правом володіння і передання у спадщину. Притому це відбулося через кілька років після визволення. До того ж такі гарантії рідко включалися до типового контракту, хоча положення про виділення колишнім тимчасовим рабам ділянки пана мало юридичну силу з моменту виникнення колонії. На практиці у більшості випадків положення «Інструкції» лорда провінції та постанов представницьких зборів підприємцями не виконувалися.

До середини XVII ст. половину тимчасових рабів визволяли без землі й пропонували їм служити колишньому господарю вільним найманцем. У зазначеному акті про умови їхньої праці зазначалося: «Наприкінці кожного з названих строків служби господар чи господиня наймита зобов’язані надати білому тимчасовому рабу, будь то жінка чи чоловік, ті умови, про які зазначалося в контракті. У разі відсутності контракту вони зобов’язані надати колишньому

рабу оселю, три барелі зерна, мотику для підгортання землі чи мотику для прополювання, а також сокиру для рубання лісу. Чоловікові надають один повний комплект одягу, нову сорочку та пару нових черевиків, дві пари нових панчіх і новий капелюх. Жінці, яка була служницею, треба видати нову куртку й один новий жилет, одну сорочку і пару нових черевиків, а також одяг, що раніше належав їй» [61, vol. I, р. 83].

1638 р. Асамблея колонії задовольнила прохання підприємців і прийняла закон про те, що рабам надавалася для відпочинку і відправлення релігійних потреб перша половина суботи. Решту часу вони повинні були працювати [476, р. 86]. Тоді ж уперше було згадано інститут довічного рабства. Такими рабами визнали індіан- ців-військовополонених і невеличку кількість негрів, які працювали в домашньому господарстві колоністів.

Уже на момент виникнення колонії в ній з’явилися перші вільні наймані фахівці. Їхній правовий стан був урегульований тільки в 1640 р. Розвиваючи інструкції лорда Балтимора і судову практику магістрату, Асамблея Меріленду прийняла закон про оплату праці фахівців. Його зміст полягав у тому, щоб господарі спільно приймали рішення про фіксовані розміри винагороди за працю фахівців, які могли змінюватися залежно від економічної кон’юнктури. Подібна жорстка соціально-економічна політика представницького органу й адміністрації Меріленду викликала соціальну напруженість, особливо внаслідок впливу англійської революції. Зауважимо, що британський парламент часів революції, у складі якого перебувало багато учасників колоніальних підприємств, неодноразово підкреслював, що політична влада й далі залишається в руках лорда Балтимора, який має лише дбати про покращення економіки колонії, особливо через широке використання праці тимчасових білих рабів [90, vol. 2, doc. № 9, р. 12, 22, 36]. Спираючись на підтримку парламенту метрополії, у вересні 1642 р. лорд провінції подарував Раді колонії грамоту, обумовивши в ній особливості введення юридичної відповідальності «заколотників» [61, vol. II, р. 281].

Незважаючи на досить жорстке законодавство, яке регулювало трудові відносини, в Меріленді режим праці рабів і найманих фахівців був більш «людяним» порівняно з таким режимом у інших британських колоніях. Однак це пояснювалося не альтруїзмом, а тим, що у католицькій колонії проблему робочих рук треба було вирішувати з урахуванням належності тимчасових рабів і вільних фахівців до інших церков. Якщо так, то іновірцям надавалися деякі привабливі для них пільги. Проте ця обставина не змінювала комерційного характеру колоніального підприємства, тому в колоніальному Меріленді праця була заснована на позаекономічному примусі.

<< | >>
Источник: Калашников В.М., Малишко В.М.. Формування інститутів держави і права в США ранньої доби (1607-1775 рр.): Монографiя / В. М. Калашников, В. М. Малишко; за ред. і з передмовою I. Б. Усенка. - К.,2015. - 406 с.. 2015

Еще по теме Правове становище рабів Компанії Массачусетської бухти - північного сходу Британської Америки:

  1. Правове становище рабів Компанії Массачусетської бухти - північного сходу Британської Америки
  2. ЗМІСТ
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный процесс - Банковское право - Вещное право - Государство и право - Гражданский процесс - Гражданское право - Дипломатическое право - Договорное право - Жилищное право - Зарубежное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Политология - Права человека - Право зарубежных стран - Право собственности - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Семейное право - Судебная психиатрия - Судопроизводство - Таможенное право - Теория и история права и государства - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Ювенальное право - Юридическая техника - Юридические лица -