Задать вопрос юристу

Середньоатлантичний регіон

Промислова революція в Англії, яка супроводжувалася прискореним процесом заселення колоній, вельми специфічно вплинула на цей регіон, що відігравав важливу роль у розвитку капіталістичного укладу в Америці.

Саме тоді були здійснені спроби відродити феодальні зобов’язання держателів землі, які мешкали у доменах лор- дів-власників. Феодальні привілеї потрібні були аристократії для одержання найвищих прибутків від володінь, переданих в оренду, та вкладення коштів у промисловість метрополії. Цей процес розпочався передусім у Нью-Джерсі, де після довільного підвищення власниками розмірів земельної ренти почалися судові переслідування фермерів за несплату чиншу в установлені законом терміни. Шерифи продавали майно боржників з молотка, а їхні сім’ї залишали без землі. Це призвело до аграрних заворушень, і тому лорди Нью-Джерсі були змушені припинити відродження фіксованої ренти [253, c. 10-11; 342, p. 320-323].

Ще більше відродження феодальних порядків відбилося на сільському господарстві колонії Нью-Йорк, де на початку XVIII ст. великі землевласники зосередили в своїх руках два мільйони сто п’ятдесят тисяч акрів землі, зберігаючи при цьому систему манорів. Становище дрібних орендарів нагадувало становище сервентів. Фіксована земельна рента доходила в колонії до дев’яти пенсів за акр і була надто обтяжливою для них [216, c. 46-47]. Проте рента приносила кожному з лордів солідний щорічний прибуток, що перевищував дві тисячі фунтів стерлінгів. У 1762 р. лорди провели через колоніальну Асамблею закон, згідно з яким власність фермерів-боржників продавалася з аукціонів на їхню користь. Відсутність у Нью-Йорку достатньо ємного і розвиненого міського товарного ринку, здатного поглинути вироблену сільськогосподарську продукцію, позбавляла фермерів можливості знаходити кошти для сплати податків. Їхнє господарство мало натуральний характер, і дрібні орендарі самі споживали вироблені ними продукти землеробства. Водночас фермерам доводилося приховувати свої невеликі прибутки від збирачів ренти.

Ситуація в сільському господарстві колонії, що занепадало внаслідок протизаконної діяльності її адміністрації, яка захищала інтереси лендлордів, неодноразово служила предметом дебатів в англійському парламенті. Ще 1699 р. губернатор Беломонт спільно з Асамблеєю колонії розробив і запровадив «Акт про анулювання надмірних пожалувань землі». Цей закон призвів до шаленого опору великих землевласників, хоча наділення землею у прикордонних районах колоній було прерогативою Корони. Це змусило королеву Анну 1708 р. видати указ, що підтвердив положення акта. Між тим юридична сила як акта, так і указу королеви була досить сумнівною, оскільки обидва документи не були підтверджені британською Палатою громад, члени якої захищали своїх колег - великих землевласників колоній. Тому у Нью-Йорку, на перший погляд, було відроджено суто феодальну систему манорів. Насправді ж затвердилася така система землеволодіння й землекористування, яка маскувала капіталістичний характер експлуатації орендарів. Одна лише родина Філіпсів за період з 1702 по 1745 р. збільшила кількість орендарів у своєму домені з двохсот до тисячі ста сімей. Усього ж у межах колонії в середині XVIII ст. налічувалося до шести тисяч орендарів, більше, ніж у кожній з інших англійських колоній Північної Америки [369, p. 65].

Земельні відносини, що затверджувалися в буржуазній формі у Нью-Йорку, полягали в тому, що вони обмежували скватерство, звичайне для інших колоній Англії. Цьому сприяло межування колонії з територією Ліги ірокезів, яка стримувала англійську територіальну експансію аж до війни за незалежність США [216, c. 7].

У 30-ті рр. XVIII ст. губернатор і адміністрація колонії Нью- Йорк постійно звертали увагу уряду метрополії на те, що багато земель колонії були необробленими, а молоді емігранти переселялися з цього королівського володіння до інших англійських провінцій, де умови для облаштування фермерського господарства були більш сприятливими. Ось чому монархія наполягала на тому, щоб лендлорди Нью-Йорка покращували умови, на яких землероби одержували ділянки, члени колоніальної Асамблеї створювали відповідне законодавство, а чиновники додержувалися ухвал королівських указів при здійсненні своїх функцій. Ці вказівки не мали позитивних наслідків для сервентів, які у жодній британській колонії, а згодом і в незалежних США, де тимчасове рабство скасував перший американський президент Дж. Вашингтон, так і не стали самостійними дрібними підприємцями буржуазного типу.

Проблеми колонії з працівниками від початку XVIII ст. вирішувалися здебільшого за рахунок посиленого ввезення негрів-ра- бів на спеціально побудованих для цього суднах. Порт Нью-Йорк став найбільшим центром работоргівлі та нелегального ввезення

чорних рабів, що становило дві третини від усього ввезення африканців у колонію [53, vol. 4, p. 470-471; 397, p. 229].

Рабська праця широко використовувалась у сільському господарстві колонії Нью-Йорк, дрібнотоварному ремеслі і домашньому господарстві заможних власників. Господарі якнайсуворіше контролювали працю рабів. Найменша непокора тягла за собою найбрутальніші засоби розправи з рабами - від канчуків до тортур. Законодавче оформлення репресивних заходів було здійснено нормами кількох спеціальних актів у період з 1702 до 1730 p. [43, vol. 5, p. 220-226; 64, vol. 4, p. 470-471; 326, p. 172]. Перший із них, «Акт, що регулює працю рабів», було прийнято Асамблеєю колонії в листопаді 1702 р. За ним вільним колоністам суворо заборонялося укривати рабів-утікачів і вступати з ними у будь-які цивільні правочини. Панів зобов’язували жорстоко карати непокірних рабів. У 1708 р. було прийнято закон, згідно з яким рабовласники мали негайно стратити раба навіть за підозру у вбивстві вільного колоніста або у змові з метою замаху на життя білої людини, що володіла власністю, яка обкладалася податками. Масова антинегритянська істерія була звичайною для Нью-Йорка, хоча стан боротьби рабів проти господарів був далеким від того, що коїлося в рабовласницьких заповідниках на Півдні сучасних США. Ці бунти пішли на спад із середини XVIII ст., оскільки розвиток капіталістичного укладу змусив власників переорієнтуватися на широке використання найманої праці емігрантів [37, vol. 1, p. 313-318, 423-425, 561-567 еїс; 412, p. 259].

Напередодні першої американської революції високий рівень економіки був характерний для міст колонії Нью-Йорк, через порти яких вивозилася сільськогосподарська продукція. Там широко розвивалося ремісниче виробництво і ремісники становили більшість населення міст колонії, проте, за даними джерел, лише третина ремісників була в змозі стати фригольдерами, які володіли дрібною приватною власністю. Інші ж перейшли до кола «робітників без власності», праця яких широко використовувалася не тільки у великих майстернях і мануфактурах, а й на громадських роботах, що їх організовували міські магістрати, субсидуючи цю діяльність за рахунок коштів міських рад [308, c. 15-16]. Законодавство колонії всіляко захищало інтереси господарів, які експлуатували «робітників без власності».

Природною реакцією останніх на тяжкі умови праці і політичне безправ’я було постійне зростання злочинності в Нью-Йорку, рівень якої був значно вищим порівняно з іншими колоніями. Суди Нью-Йорка регулярно розбирали справи, пов’язані переважно зі злочинами міських низів проти особи і власності підприємців.

Розвиток колоніальної економіки та поглиблення торгових зв’язків Нью-Йорка з іншими британськими колоніями стимулювали появу мануфактур, що одержували від колоніальної адміністрації пільги з оподаткування. Так засновувалися величезні статки колоніальних підприємців І. Лансера, І. Рузвельта, Г. Лаконта, І. Ван дер Геля, Дж. Пармітера та ін. У більшості випадків великі землевласники налагоджували виробництво ремісничої і мануфактурної продукції у власних маєтках. З часом лендлорди стали вкладати капітали у створення металургійних підприємств. Численні спеціалізовані мануфактури ранньокапіталістичного типу, що співіснували у Нью-Йорку з досить розвиненим і спеціалізованим ремеслом, не тільки забезпечували потреби колоністів у різноманітних виробах, а й створювали можливості для досить успішної конкуренції з англійськими мануфактурами [37, vol. 1, p. 619-671, 713-714, 733-735]. Успіх капіталістичних мануфактур у Нью-Йорку був дуже суперечливим, оскільки політика метрополії щодо колоній штучно стримувала розвиток їх економіки через інтереси британських підприємців [145, p. 13].

Поряд з Нью-Йорком значну роль у розвитку економіки британських колоній у Північній Америці відігравала Пенсільванія, населення якої у першій чверті XVIII ст. досягло сорока тисяч осіб. У загальній кількості населення цієї колонії 60% становили англійці та валлійці, а другою за чисельністю етнічною групою стали німці - 23%. У наступні п’ятдесят років до Пенсільванії прибули ще сорок тисяч вихідців із невеликих відсталих німецьких держав. Разом із першими німецькими іммігрантами вони становили третину населення колонії, загальна кількість якого напередодні війни за незалежність США досягла двохсот п’ятдесяти тисяч [335, p. 53; 543, p. 71].

Німецьке населення Пенсільванії розселялося здебільшого в прикордонних графствах і займалося фермерським господарством, завдяки чому помітної ролі в політичному житті колонії вони не відігравали. Німці виявилися дуже зручним людським матеріалом для розвитку інституту кабальних наймитів, царина якого поширювалася. Водночас у південних колоніях сервентів було замінено на рабів, а в

Новій Англії переважала праця вільного фермера й ремісника. Німці прибували з дрібних держав з феодальною організацією земельних відносин, що задовольняло пенсільванських лендлордів, бо аналогічні порядки в Англії були вже вичерпані і припливу сервентів з метрополії не очікувалося [505, p. 221]. Прагнучи стимулювати еміграцію німців, магістрат Філадельфії уклав у 1704 р. відповідну угоду з німецькими компаніями, які налагодили перевезення німців до Нового Світу [118, s. 27]. Методика переселення німецьких емігрантів за океан не відрізнялася від тієї, що була звичною для англійських рабо- торгівців, які захоплювали негрів в Африці [506, p. 76-78].

Інформацію про довіз емігрантів з Німеччини надавали завчасно, щоб лендлорди встигли забезпечити свої манори тимчасовими рабами [481, p. 12; 501, p. 5]. Термін перебування робітників у власності господарів становив понад три роки. Позбутися рабства німецьким емігрантам не вдавалося навіть після закінчення кабального договору. Їм призначалася орендна плата за землю, яка значно перевищувала суму, сплачувану англійськими та шотландськими сервентами. Тяжкі умови життя німців, релігійні та мовні бар’єри сприяли замкненості їхніх громад і ускладнювали процеси адаптації в суспільстві.

Відокремленість німців від іншого населення Пенсільванії була закріплена завдяки потужному впливу серед них консервативних напрямів протестантизму, наприклад так званої церкви Аміш.

Її послідовники навіть у сучасній Пенсільванії вкрай консервативні у своїх поглядах на життя [118, s. 49]. Католицькі патери та протестантські пастори панували в різноманітних сферах суспільного життя своїх парафіян [118, s. 21]. До того ж самоврядування в селищах та містах із переважно німецьким населенням було слабо розвиненим. Воно становило суміш порядків, які визначалися зверхністю норм британської конституції та традиціями громадського життя роздробленої Німеччини, де вся влада належала феодалам.

Відчутний вплив на еволюцію державно-правових відносин у Пенсільванії здійснили квакери, чия релігійна конгрегація займала третє місце серед церков британських колоній у Північній Америці. У 1630 р. квакери контролювали 60% місць у колоніальній Асамблеї, а в 1740-ві рр. - 80%. Їхню гегемонію в політичному житті колонії визначав специфічний розвиток економіки, оскільки традиційне для цієї секти збереження громадських порядків в умовах Нового Світу забезпечувало задовільне розв’язання економічних проблем [407, p. 45-46]. Проте зі зміцненням квакерів на американському ґрунті ставала дедалі очевиднішою утопічність політичного й релігійного ідеалу сектантів. Комерційна вигода від збуту збіжжя, за вивозом якого Пенсільванія випередила інші колонії, тяжіла над квакерами. До того ж квакерська колонія розпочала «підлаштовуватися» під потужніший у цьому регіоні Нью-Йорк.

Для Пенсільванії став характерним процес збільшення кількості дрібних квакерських ферм за рахунок масового в’їзду в колонію емігрантів-квакерів і швидшого, порівняно з іншими англійськими володіннями, збільшення природного приросту населення. Демографічний прогрес був забезпечений особливостями родинних і релігійних цінностей квакерів. Проте з часом квакерам дедалі важче було створювати ферми кожній новій квакерській родині, й тому члени «Суспільства друзів» ставали здебільшого орендарями земель великих землевласників. Саме на користь останніх діяв Т. Пенн, який у 1732 р. підняв ціну за землю, виділену для продажу фермерам, на 50%. Норма ж фіксованої ренти була спочатку збільшена на 150%, а у 1765 р. - ще на 100%. Для її вичавлення з орендарів застосовувалися методи позаекономічного насильства [118, s. 35-36, 91].

Вирощування зернових культур у капіталістично налаштованих господарствах потребувало більшого застосування праці наймитів, однак ними не могли бути одновірці квакерів. Завдяки цьому квакери відійшли від дотримання релігійних догм і почали використовувати працю негрів-рабів [337, p. 41]. Хоча в Пенсільванії не існувало плантаційного рабовласництва, квакери не нехтували «м’якими формами» рабської залежності. З часом страх перед повстаннями негрів, що становили 10% населення колонії, змусив Асамблею Пенсільванії прийняти винятково жорстокий антинегритянський кодекс.

Усі свої проблеми Асамблея Пенсільванії намагалася вирішувати самостійно, не звертаючи особливої уваги ані на Пенна, ані на уряд метрополії. Це було природно для неї, оскільки квакери самі поповнювали бюджетні витрати колонії як на структури управління, так і на проведення виборчих кампаній. Тому 1701 р. засновник колонії дав згоду на внесення змін до «Форми правління для Пенсільванії». За новим варіантом акта вся влада в колонії була зосереджена в руках членів однопалатного парламенту, де засідали переважно представники неквакерських конгрегацій, що однак контролювалися лідерами квакерів. Проте зміцнення капіталістичного укладу розмивало підвалини порядку, характерного для квакерів [459, s. 12-14].

До 40-х рр. XVIII ст. квакери намагалися лише направляти діяльність органів управління колонією, фінансуючи губернатора та чиновників, які не були квакерами. У цьому їх підтримали парафіяни різноманітних німецьких церков колонії. Спільними зусиллями квакерам і німцям-сектантам вдавалося якийсь час контролювати управління колонією та відсторонювати від влади тих чиновників, які діяли всупереч їхнім інтересам. Для цього було достатньо лише припиняти виплату коштів на утримання державного апарату колонії, після чого губернатор і чиновники слухняно виконували ухвали законодавчих актів, що їх приймала Асамблея. Проте з часом квакери зрозуміли, що їхня віра несумісна з принципом відповідальності за управління колонією, і у 1756 р. ортодоксальні представники ква- керизму залишили Асамблею. Проте більшість місць у ній одержали неортодоксальні квакери, які сприяли розвитку капіталістичного укладу в Пенсільванії своєю законодавчою діяльністю.

Для середньоатлантичних колоній у XVIII ст. був характерний дуже високий порівняно з іншими регіонами Британської Америки рівень урбанізації. Напередодні війни за незалежність тільки у Філадельфії мешкало тридцять тисяч осіб та ще близько десяти тисяч перебували в кожному з інших містечок колонії - Ланкастері, Віл- мінгтоні та Редингу. Почався процес перетворення вісімдесяти селищ у міста, де переважали платники податків, які займалися дрібнотоварним ремеслом і орієнтувалися на потреби ринкової торгівлі. Утім лише 10% заможних городян-підприємців володіли 65% нерухомого майна, за яке сплачувалися податки. Саме вони реалізували свою волю в нормативно-правових актах, що сприяли законодавчому закріпленню підприємництва [212, c. 68]. Така практика спостерігалася насамперед у галузі регулювання Асамблеєю колонії трудових відносин. Для неї була характерною тенденція до зближення інститутів білого кабального рабства та найму вільних робітників [253, c. 14-15].

Соціальна напруженість у Пенсільванії, яка стала наслідком зазначеного процесу, частково ослабла за рахунок уведення в ній інституту громадських робіт на мануфактурах і судноверфях. Кошти на їх проведення виділяла Асамблея на прохання колоніальної адміністрації. Остання створила таку структуру, яка організовувала суспільні роботи залученням до них «робітників без власності», які становили у Філадельфії до двох третин усіх осіб найманої праці. Аналогічна тенденція була наявною й у містах колонії Нью-Джерсі - Берлінгтоні та Порт-Амбоїні. Зрозуміло, що ніякої державної служби зайнятості працездатного населення у Пенсільванії та Нью-Джер- сі не існувало, однак тоді вже намітився процес певного втручання виконавчої влади колонії у регулювання трудових відносин. Проте діяльність асамблей та адміністрацій Пенсільванії і Нью-Джерсі у сфері вирішення соціальних проблем була незначною за позитивними результатами, і небезпеку соціальних вибухів можновладці колоній були в змозі ліквідовувати через застосування грубого насильства до бунтівників.

Однак у середині XVIII ст. було здійснено пошук мирних шляхів ліквідації соціальної напруженості в Пенсільванії завдяки діяльності Б. Франкліна. Він вважав найважливішою її причиною політику метрополії стосовно її колоній. Тому в середині 1760-х рр. Франклін виступив зі своєю концепцією врегулювання розбіжностей між Лондоном і колоніями, звернувши увагу на найважливіше колоніальне питання - зміст та розміри державного оподаткування. Виконуючи на той час обов’язки представника кількох колоній у метрополії, американський просвітник запропонував членам британської Палати громад знайти компроміс з американцями в цьому питанні. Його основою Франклін вбачав скасування прямих податків на власність колоністів, оскільки їх уведення в Америці порушувало право недоторканності приватної власності. Інша справа, указував він, полягала у введенні мит на британські товари, що їх ввозили до колоній. Введення митних зборів, на його думку, не потребувало згоди колоністів. Крім того, митні збори не мали імперативного характеру, оскільки американці були в змозі ухилитися від них, купуючи інші товари. Ці докази Франкліна стали «голосом волаючого в пустелі», оскільки далекоглядні можновладці метрополії розуміли, що погодитися з його доводами - означає в перспективі припустити автономію, а згодом і незалежність колоній [326, p. 169, 171-172].

Англо-американська криза 1767-1768 рр. спричинила появу «Листів американського фермера», названих чиновниками колоній метрополії «триклятою республіканською заразою». Їх автор Дж. Ді- кінсон проголосив усіх мешканців колоній вільними й такими, що мають такі самі права, як і англійці, державні ж органи Англії повинні мати лише регулювальні функції у сфері обслуговування. Свого права впливу на виконавчу владу, вважав Дж. Дікінсон, колоністи могли б добитися за допомогою монарха і, як крайній захід, - бойкоту англійських товарів [216, c. 56-57; 413, p. 161].

Зрештою лідерам патріотичного (іншими словами, буржуазного) руху в колоніях упродовж Семирічної війни стало ясно, що без широкого втілення в життя автономії колоній не може бути й мови про захист права власності від посягань метрополії. Тому колоністи готові були відстоювати свої інтереси будь-якими доступними їм засобами. Для цього колоніям необхідно об’єднатися. Перший проект їхнього союзу запропонував ще в 1754 р. на конгресі представників колоній в місті Олбані Франклін. Він говорив про необхідність створення загальноколоніального уряду на чолі з генеральним президентом, якого повинен призначати й оплачувати британський уряд. Законодавчу владу, на його думку, треба було довірити Верховній раді, яку належало переобирати раз на три роки. У віданні колоніальних владних структур мали перебувати зовнішня торгівля, податкова політика і флот колоній (торговельний і військовий). За проектом Франкліна, правом на оподаткування могла володіти лише Верховна рада.

Переконуючи однодумців у необхідності боротьби за американський «хоумруль» (тобто систему самоврядування), видатний політичний діяч писав, що «союз колоній абсолютно необхідний для їх збереження, взаємного захисту і безпеки та розширення британських поселень у Північній Америці» [292, c. 76; 476, p. 78]. У 1768 р. Франклін удосконалив свою концепцію самоврядування колоній, обґрунтувавши політичну доктрину федеральною організацією

Британської імперії. Розвиток революційної ситуації в колоніях із середини 1760-х рp. примусив Франкліна змінити власну точку зору на збереження колоній під владою Англії. Він висунув гасла повного відділення від Англії і проголошення незалежності американців. Однак Франклін не був прибічником радикальних політичних перетворень і виступав у ролі захисника ідеї соціальної еволюції і реформ [292, c. 77-78]. Не було радикалів і серед інших представників пенсільванської політичної еліти. Центром опору британському деспотизму могли стати лише пуританські колонії, в яких далеко зайшов процес формування капіталістичного укладу. Буржуазія цих колоній хотіла не тільки захищати свої капітали від посягань королівської адміністрації, а й самостійно здійснювати владу. Для них, прибічників буржуазних цінностей, ставало зрозуміло, що бізнес і політика мали складати неподільну єдність.

2.

<< | >>
Источник: Калашников В.М., Малишко В.М.. Формування інститутів держави і права в США ранньої доби (1607-1775 рр.): Монографiя / В. М. Калашников, В. М. Малишко; за ред. і з передмовою I. Б. Усенка. - К.,2015. - 406 с.. 2015

Еще по теме Середньоатлантичний регіон:

  1. Середньоатлантичний регіон
  2. Південний регіон
  3. Південний регіон
  4. Розділ 7. Державна служба в українських регіонах Австрійської (Австро- Угорської) монархії (1772-1918 рр.)
  5. Відсоток виборців, які взяли участь у голосуванні 26 грудня 2004 р. у регіонах України
  6. Правові гарантії відновлення напівфеодальних відносин у центральному регіоні
  7. Нова Англія
  8. Правове підґрунтя для збереження тимчасового рабства в колоніях Нової Англії напередодні війни за незалежність
  9. «Нафтові монархії» Перської затоки
  10. § 10 Норми міжнародного права та їхня класифікація
  11. Гуцульська республіка
  12. ДЕРЖАВА І ПРАВО КРАЇН СХІДНОЇ ЦИВІЛІЗАЦІЇ
  13. Іригаційна теорія
  14. 9.3. Види державних органів
  15. Стаття 179. Природно-сільськогосподарське районування земель
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный процесс - Банковское право - Вещное право - Государство и право - Гражданский процесс - Гражданское право - Дипломатическое право - Договорное право - Жилищное право - Зарубежное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Политология - Права человека - Право зарубежных стран - Право собственности - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Семейное право - Судебная психиатрия - Судопроизводство - Таможенное право - Теория и история права и государства - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Ювенальное право - Юридическая техника - Юридические лица -