Політико-правові засади організації рабської праці напередодні війни за незалежність США

Британське панування в Новому Світі впродовж XVIII ст. було спрямоване на те, щоб і надалі зберегти там напівфеодальні економічні та політичні інститути, хоча сама метрополія йшла шляхом капіталістичного розвитку [393, t.

Американська економіка тієї доби розвивалася традиційним шляхом. Це означало, що Новий Світ мав залишатися ринком збуту промислових виробів британських мануфактур та джерелом дешевої сировини для підприємств метрополії. Податкове законодавство Англії забезпечило інтереси монархії, лордів колоній та буржуазії Альбіону через збір великих податків з колоністів, що збагачувало еліту метрополії. Її можновладці грабували колонії, оскільки вартість британських товарів була більшою, ніж ціни на вироби колоніальних мануфактур. Така політика парламенту й уряду Англії щодо Америки заважала її розвитку. До того ж 1699 р. міністерство торгівлі метрополії домоглося від Палати громад прийняття закону про те, що всім вільним кваліфікованим працівникам британської промисловості забороняється емігрувати до Америки. Порушення закону загрожувало американським натхненникам еміграції за часів правління Георга ІІ штрафом у розмірі 500 фунтів стерлінгів. Водночас робітників, котрі протизаконно перебиралися за океан, засуджували до ув’язнення строком на шість місяців. Згодом, за правління

Георга ІІІ, сума штрафу була підвищена до 1200 фунтів стерлінгів [476, р.

З початку XVIII ст. постійно зростало ввезення до колоній ра- бів-негрів, хоча кількість африканців, які прибули туди до початку першої американської революції, була меншою за кількість білих наймитів. Усього до Британської Америки за весь період її існування доставили триста п’ятдесят тисяч тимчасових рабів, з яких у 17001775 рр. туди потрапило двісті двадцять тисяч осіб [443, р. 324-325]. Важливим джерелом первісного нагромадження капіталу стала й торгівля чорношкірими невільниками. У 1698 р. британський парламент прийняв «Акт про мореплавство», який дозволив морським судам під англійським прапором вільно продавати у Британській Америці будь-які товари, зокрема рабів-негрів. Унаслідок дії цього акта Англія вступила у змагання з Іспанією, яка проголосила право асієнто, тобто монополію іспанських купців на продаж невільників з Африки в усіх європейських колоніях. Усупереч іспанським домаганням одразу ж після перемоги Англії у «війні за іспанську спадщину» (1701-1713) Палата громад Англії прийняла «Акт про купів- лю-продаж довічних рабів-негрів та їх довезення до колоній» (1713). Цей акт скасував монополію іберійських купців [34, vol. 1, р. 374]. Проте саме праця білих тимчасових рабів, а не довічних невільників забезпечувала розвиток комерційних господарств великих власників. Постійне зростання припливу рабів цікаве й тим, що їхній національний склад був напрочуд строкатим. Якщо у XVII ст. емігрантами були лише англійці та валлійці, то в наступному столітті до них приєдналися ірландці, шотландці, німці, швейцарці, поляки та люди іншого національного походження, відносна кількість яких серед емігрантів сягла 40% [498, р.

Більшість емігрантів належала до категорії редемпшинерів. Їхня поява не забезпечила потреб підприємців, і британський парламент видав у 1709 р. «Акт про насильницьке перевезення за океан кримінальних злочинців» [45, vol. IX, р. 562-563]. На підставі акта уряд метрополії перевіз до колоній п’ятдесят тисяч осіб, засуджених до каторги за крадіжки, жебрацтво й участь у політичних змовах проти монархії. В Америці вони ставали землеробами. Стосовно правового статусу цих осіб парламент 1718 р. прийняв додатковий акт. Там зазначено, що за злочини проти англіканської церкви винуватці відбували сім років тимчасового рабства, а особам, засудженим до шибениці за образу монархії, можна було замінити страту на рабство на строк щонайменше чотирнадцять років [79, vol. 1, р. 248-251]. Загальна кількість політичних злочинців, що їх перевезли до Америки між 1718-1775 рр., становила десять тисяч осіб [504, vol. 1, р. 371].

Слід підкреслити, що британське судочинство з часів Славетної революції стало відрізняти політичні злочини від кримінальних, що визначило особливості відбування каторги в колоніях Англії. Так, після заколоту претендента на британський трон герцога Монмута (відображений у відомому пригодницькому романі Р. Сабатіні «Одіссея капітана Блада») його учасники були засуджені до довічного рабства в Америці. Притому верховний суддя Англії Т. Джефріс оголосив, що на цих злочинців не поширюються положення «Хабе- ас корпус акта». Щоправда, невдовзі цих осіб, які належали до аристократії, на відміну від звичайних злодіїв та жебраків амністували й повернули до Англії [354, р. 14-15]. Так само, зрештою, звільнили від довічного рабства шотландських аристократів - учасників повстань проти британського панування (1715-1745), які намагалися повернути на трон Шотландії нащадків Стюартів [448, р.

Політика монархії щодо політичних злочинців природна, оскільки всі вони належали до вищих верств населення Британії [299]. Притому їхня загальна кількість становила лише дві тисячі осіб і вони не відіграли помітної ролі у розв’язанні проблем постачання тимчасових і довічних рабів до Америки [87, vol. V, р. 594-604]. Що ж стосується зубожілих британців, то ставлення монархії й американських підприємців до їх примусового перетворення на рабів верховний суддя Віргінії Г. Джонс висловив так: «Практично всі вони великі злодії, які вчинили грабунки та вбивства, а тому не заслуговують на помилування» [142, р. 53].

Специфічним джерелом рабства білих жебраків у Британській Америці ставало й боргове рабство, яке поширилося внаслідок швидкого і складного розвитку капіталістичного укладу. Колоніальна буржуазія вимагала від представницьких органів Британської Америки прийняття чітких актів про особливості цього правового інституту. Першим серед них стало рішення пенсільванської Асамблеї 1700 р. про передання боржника кредитору (на вимогу останнього) задля відшкодування збитків підприємця [47, vol. 2, p. 2221]. Саме досвід Пенсільванії взяла за основу королівська Рада, яка мала статус дорадчого органу при королеві Анні. Вона 1706 р. розробила проект відповідного акта, який був швидко затверджений Палатою громад [476, р. 355]. Лорди-власники, прибравши до своїх рук землю у первісних районах колонізації, силоміць примушували фермерів осідати на цілині без одержання земельних патентів, щоб згодом прибрати їхні оброблені ділянки до своїх рук [410, р. 180]. Зубожілі фермери розглядалися плантаторами Півдня й великими землевласниками центрального і північного регіонів як резерв тимчасових рабів [173]. Це й змушувало дрібних власників виживати завдяки масовому скватерству, тобто самочинному заняттю пусток, захоплених колоніями в індіанців. Такі землі призначалися для великих землевласників усіх колоній, і, на їхню вимогу, 1703 р. був прийнятий особливий парламентський акт [457, р.

На той час чи не найголовнішою проблемою законотворчості в усіх колоніях стало чітке визначення правового статусу різних груп людей, примусово залучених до праці на приватних підприємців. Тому асамблеї колоній прийняли низку нормативних актів, які визначили правосуб’єктність окремих категорій тимчасових і довічних рабів. До того ж було заборонено статеві стосунки між рабами різного етнічного походження. У разі фактичного перебування тимчасових невільників у шлюбних стосунках, не дозволених законами, термін кабали правопорушників збільшували. Що ж стосується довічних рабів, які насмілювалися вступити в статеві стосунки без дозволу панів, їх нещадно катували й розлучали з родичами [435, р. 203-204].

Примусова праця як запорука розвитку капіталістичного укладу вимагала й існування останнього резерву тимчасового рабства, яким ставали зубожілі американські фермери [441, р. 201]. Тому в 30-ті рр. XVIII ст. вийшов указ Георга II про заборону самочинного переселення розорених землеробів на нові землі. Подібні укази виходили й надалі. По закінченні Семирічної війни (жовтень 1763 р.) Георг III наказав, щоб індіанські землі між Міссісіпі й Алеганськими горами були включені до королівського домену. Без дозволу головнокомандувача англійських колоніальних військ генерала Т. Гейджа і губернаторів колоній жодний підданий британської монархії не мав права оселитися в індіанській резервації [248, с. 69-70]. Автор проекту цього королівського акта супер-інтендант у справах аборигенів Д. Джонсон наполягав на тому, що закупівля хутра в індіанців, яка раніше здійснювалася французькими суперниками англійців з колоніального грабунку тубільців, корисніша для британської казни, аніж податки з дрібних фермерів. У 1764 р. Палата громад прийняла Квебекський акт, який заборонив колоністам займати землі за Алеганами. Це викликало їхнє обурення, оскільки дрібні фермери побоювалися кабали [425, vol.

Зміцнення капіталістичного укладу в колоніях могло стати запорукою їхньої боротьби за автономію. Англійські уряд і парламент добре розуміли це. Тому Палата громад прийняла низку актів про жорсткий контроль уряду метрополії над економікою Америки [444, vol. 2, p. 600]. Проте американські піддані Корони Англії не забарилися з відповіддю на кроки британського уряду, які розоряли їх. Вони використали для вирішення власних проблем старовинний засіб отримання надвисоких прибутків - контрабандне довезення сировини в Європу й зустрічне перевезення до Америки тих промислових виробів, які американські мануфактури ще не виробляли.

Принципи британського меркантилізму забезпечили функціонування так званої старої колоніальної системи. Вони передбачали сукупність заходів з найсуворішої регламентації господарського життя колоній, які відповідали інтересам великих підприємців Альбіону [39, р. 25].

Крайнощі цих принципів яскраво висвітлювала фінансова політика уряду метрополії. Так, у 1733 р. було значно підвищено мито на ввезення до колоній товарів з іспанських володінь у Вест-Індії. Скрутне фінансове становище Англії після Семирічної війни призвело до схвалення її парламентом актів Гренвіля, що передбачали високі непрямі податки на ряд товарів так званого колоніального асортименту. Цей акт викликав «митну війну» Англії з колоніями, яка згодом стала однією з причин війни за незалежність США [293, с. 62-64].

Американське колоніальне суспільство розвивалося буржуазним шляхом, утім воно тоді ще не стало класичним буржуазним суспільством. У ньому існували напівфеодальні економічні та правові інститути, характерні для колоній усіх великих держав того часу. І серед цих інститутів особливо помітними були тимчасове й довічне рабство [293, с. 56]. Майже дві п’ятих частини населення колоній становили білі тимчасові раби та довічні раби-негри. Існувала й велика верства дрібних власників (фермери й ремісники). Вони володіли майном вартістю менше ніж двісті фунтів стерлінгів і не були спроможні купувати рабів. В американському суспільстві тієї доби панували 10% колоністів, яким належали дві третини землі, що перебувала в сільськогосподарському обігу. Задля них і приймалися нові закони про тимчасове й довічне рабство [308, с. 30-31].

Метрополія намагалася перетворити Америку на «заповідник» напівфеодальних відносин, які зміцнювали б панування лендлордів. Задля цього вона посилювала тягар оподаткування, скасовувала суди присяжних, що захищали недоторканність маєтності середніх і дрібних власників. Воля монарха, обмежена в метрополії, ставала в колоніях «вищим законом», який сприяв нагромадженню капіталу лише найбагатшими володарями тимчасових і довічних рабів [382, р. 32]. Врахувавши регіональні особливості економіки і права Америки, розвиток капіталізму в колоніях породжував дві економічні системи - відносно вільне капіталістичне господарство на Півночі й у Центрі та плантаційне рабовласництво на Півдні. Це визначило специфіку політичної влади в регіонах Британської Америки, на яку впливав «негритянський чинник», відображений у специфічних законах - «негритянських кодексах», що розмежували правовий стан тимчасових і довічних рабів та визначали всі сторони суспільного життя в регіонах.

2.