§ 1. Зміни у суспільно-політичному ладі УРСР

Спроби реформування державно-правової організації суспільства, що здійснювалися у другій половині 50 -х - на початку 60-х рр. ХХ століття, виявилися невдалими через непродуманість та непослідовність реформ, а також неба­жання партійної номенклатури через них втратити свої привілеї та панівне становище.

Під час перебування першого секретаря ЦК партії М.С. Хрущова у щорічній відпустці Жовтневий пленум ЦК КПРС 1964 р. затвердив його звільнення з посад Першого се­кретаря ЦК КПРС та Голови Ради Міністрів СРСР. За офі­ційним повідомленням, М.С. Хрущова було звільнено «за станом здоров'я», але насправді йому поставили у провину грубі помилки в управлінні економікою, розвал сільського господарства, «суб'єктивізм» та «волюнтаризм» при здійс­ненні функцій керівництва державою. Очевидно, не останню роль в усуненні очільника партії та держави відіг­рали також його спроби певною мірою обмежити привілеї партійної номенклатури.

За рішенням пленуму, для того, щоб на майбутнє уни­кнути зосередження в одних руках надто широких повнова­жень, посади, які до того обіймав М.С. Хрущов, було поді­лено між двома особами. Головою Ради Міністрів СРСР було призначено О.М. Косигіна, а Першим секретарем ЦК КПРС

став Л.І. Брежнєв. Але вже невдовзі замість посади Пер­шого секретаря ЦК постановою ХХІІІ з’їзду КПРС (1966 р.) було відновлено посаду Генерального секретаря ЦК, а у 1977 р. під приводом ухвалення нової радянської Конститу­ції Л.І. Брежнєва було обрано Головою Президії Верховної Ради СРСР. Таким чином функції вищого партійного та дер­жавного керівництва знову було поєднано однією особою.

Очевидний провал проголошеної раніше утопічної мети побудови комунізму змусила очільників держави вису­вати нові ідеологеми, які б мали засвідчити прогресивні зру­шення у розвитку радянського суспільства.

Вище керівництво партії та держави, не бажаючи ви­знавати помилок, скоєних у політичному та економічному прогнозуванні, а також загальної утопічності зроблених на XXII КПРС заяв, що «в основному побудувати комуністичне суспільство» можна буде за два десятиліття, тепер проголо­сило: «перш ніж вирішувати завдання, пов’язані безпосере­дньо з будівництвом комунізму, необхідно пройти історично

тривалий етап розвиненого соціалізму, на початку якого пе­ребуває наша країна». Тим самим було заявлено, що суспі­льство ще не готове до переходу до комуністичного самовря­дування, оскільки існують об’єктивні умови, які перешко­джають цій трансформації. І саме під час «вдосконалення розвиненого соціалізму» усі перешкоди будуть усунені.

Важливою складовою концепції розвиненого соціалі­зму було визначення ролі держави у суспільному житті. Так, затверджувалося, що держава в радянському суспільс­тві стала загальнонародною, оскільки в різних формах на­родовладдя брала участь велика кількість людей - в УРСР майже 10 млн.

Пізніше теоретико-ідеологічне положення про «суспі­льство розвиненого соціалізму» набуло юридичного закріп­лення у Конституції СРСР 1977 р. та Конституції УРСР 1978 р. Воно визначалося як суспільство, у якому створені могутні продуктивні сили, передова наука і культура, в якому добробут народу постійно зростає і складаються де­далі сприятливіші умови для всебічного розвитку особи.

Новий імпульс концепція розвиненого соціалізму отримала з обранням у листопаді 1982 р. на посаду Генера­льного секретаря ЦК КПРС Ю.В. Андропова. Нового очіль- ника СРСР зацікавила думка про довготривалість стадії ро­звиненого соціалізму, що дозволяло «відсунути» досягнення комуністичного ідеалу в неозоре майбутнє. У статті «Вчення К. Маркса та деякі питання соціалістичного будів­ництва в СРСР» Ю.В. Андропов відходить від обіцянок шви­дкої побудови комунізму в СРСР, які, на його думку, лише дискредитують офіційну доктрину. Він наголошує, що фор­сувати соціалістичну трансформацію суспільства зовсім не обов’язково. На його думку, концепція розвиненого соціалі­зму означає, що знадобиться певний час, «щоб підтягти від­сталі тили й рушити далі». Ця настанова на «підтягування тилів» означала певні заходи, що були розпочаті для впоряд­кування економіки країни, для одержання додаткових ресу­рсів перед входженням у науково-технічну революцію. Та­кий ресурс вбачався у зміцненні дисципліни, розширенні

прав керівників промислових підприємств та агропромисло­вихкомплексів, більшому врахуванні в економіці країни ре­гіональних інтересів, боротьбі з розкраданням державної власності, корупцією і хабарництвом. Теоретичні поло­ження Ю.В. Андропова було формально закріплено рішен­нями Червневого (1983 р.) Пленуму ЦК КПРС, але законода­вчо оформленого вигляду вони так і не набули.

Упродовж періоду, що розглядається, правлячий ре­жим усіляко посилював тотальний контроль партійних ор­ганів за радами, громадськими організаціями й об'єднан­нями, усіма сферами громадсько-політичного, економічного та культурного життя країни.

Усе суспільство просякнуте етатократизмом, в основі якого була монопольна роль бюрократії у більшості сфер життя. Клас робітників було фактично усунено від власно­сті на засоби виробництва, селянство - відчужено від землі та знарядь праці, а інтелігенція перетворена на державних службовців. Отже, замість повноцінних класів суспільства виступали прошарки, що відрізнялися лише певним місцем у соціальній структурі. За відсутності ринку суспільство пов'язувала у єдине ціле лише правляча партія, яка дедалі глибше проникала до усіх суспільних сфер, виконуючи вла­дні, політичні, ідеологічні, господарські функції.

Єдиний народногосподарський комплекс країни, що склався на той час, можна визначити, як централізовану ко­мандно-адміністративну систему народного господарства, що функціонувала в умовах монополізму центральних ві­домств, зосередження в одних руках усіх важелів управ­ління. Така система протистояла будь-якій ініціативі

«знизу», інтересам виробників, принципам економічної са­мостійності підприємств, власності народів республік СРСР на їхні національні багатства тощо. Отже, входження еконо­міки УРСР до єдиного народногосподарського комплексу держави було основою економічної та політичної залежно­сті українського народу.

Водночас, із середини 70-х рр. до всіх сфер економіч­ного життя поступово починає проникати «тіньова еконо­міка». На початку 80-х державою було вжито певних захо­дів, спрямованих на боротьбу з корупцією.

Реанімація командно-адміністративної системи в УРСР супроводжувалася репресіями проти інакомислячих, насамперед, поборників національної ідеї, що проголошу­вали за мету здобуття Україною реального суверенітету. Бо­ротьба з «українським націоналізмом» посилилися на поча­тку 70-х рр., та пов’язувалася у суспільній свідомості із при­значенням на посаду першого секретаря ЦК КПУ вихідця з Дніпропетровщини, особисто відданої Брежнєву особи - В.В. Щербицького, який вважав, що такі настрої процвітали у роки секретарювання його попередника - П.Ю. Шелеста. У 1972 р. було здійснено масові арешти української інтеліген­ції - носіїв національної самосвідомості, громадська або про­фесійна діяльність яких суперечила тогочасні офіційній ідеології інтернаціоналізації, «зближення» та «злиття» на­цій. Хибне розуміння інтернаціоналізму, абсолютизування категорій «радянський народ», «зближення націй» спричи­няло витіснення української мови із багатьох сфер суспіль­ного життя. Суттєвими причинами викривлень у сфері між­національних відносин у УРСР та загалом у СРСР, були дог­матизм та некомпетентність у національному питанні біль­шості керівників держави.

Під штандартом боротьби проти «українського буржу­азного націоналізму» (а також «міжнародного сіонізму») по­стійно переслідувалися інакодумці, особливо з числа право­захисників. Так, 1976 р. за ініціативою М.Д. Руденка у Києві

було створено Групу сприяння виконанню Гельсінських угод (Українську Гельсінську групу). До неї увійшли О.П. Бердник, І.О. Кандиба, Л.Г. Лук'яненко, М.І. Матусе- вич, О.І. Тихий та ін. Група виступала на захист політв'яз­нів, підтримувала зв'язок із А.Д. Сахаровим, допомагала ко­лишнім репресованим та сім'ям політв'язнів. Члени групи навіть наважилися діяти легально. Щоб забезпечити вико­нання гельсінкських угод, УГГ поставила метою ознайомлю­вати громадськість із Загальною декларацією прав людини ООН, сприяти розширенню контактів між народами і віль­ному обмінові інформацією, добиватися акредитування в Україні представників зарубіжної преси.

Правляча комуністична партія намагалася через ради народних депутатів як політичну основу СРСР, профспілки, комсомол, інші громадські організації, творчі спілки збере­гти свій вплив на трудящих. Але у суспільстві ширилися ні­гілістичні настрої. Зниження динаміки економічного зрос­тання економіки укупі із застосуванням залишкового прин­ципу фінансування соціальних програм позначилося на до­бробуті населення. Незважаючи на те, що у період, який ро­зглядається, відбувалося певне підвищення заробітної пла­тні, провадилося будівництво житла, медична допомога та освіта надавалися на безоплатній основі, усе ж рівень життя народу загалом був істотно нижче, аніж у більшості розви­нених країн Заходу. Це, а також відсутність системи ефек­тивного стимулювання праці, зумовило наростання у суспі­льстві процесів фізичної та соціальної деградації, поши-

рення таких негативних явищ, як алкоголізм, корупція, спе­куляція тощо. Радянська Україна, як і СРСР загалом, стала на порозі гострої кризи економічної та соціально-політичної системи.

Конституції СРСР 1977 р. та УРСР 1978 р. Комісію для опрацювання проекту нового Основного Закону СРСР було утворено ще 1962 р. Ідея швидкого переходу до комуністич­ного суспільства до кінця 60-х рр. поступово розчинилася у нових формулюваннях. Все більш твердо стали підкреслюва­тися положення щодо «активного залучення громадян до уп­равління суспільними справами», «зростання ролі громадсь­ких організацій», «розвиток громадського самоврядування», які мали небагато спільного з реальним станом речей.

Опрацювання тексту Конституції розтяглося на довгі роки. Її остаточний проект було підготовано у травні 1977 р. Тоді ж його було схвалено Пленумом ЦК КПРС Президія Верховної Ради СРСР ухвалила Указ «Про проект Консти­туції СРСР», на підставі якого проект було винесено на обго­ворення громадськості, а на жовтень було призначено про­ведення сесії Верховної Ради, де мав остаточно розгляда­тися виправлений та доповнений проект. Позачергова сесія Верховної Ради 7 жовтня 1977 р. затвердила Декларацію про ухвалення та проголошення Конституції СРСР. Окрім того, було ухвалено закон про порядок введення Конститу­ції у дію.

В Основному Законі констатувалася побудова «розви­неного соціалістичного суспільства» та створення «загаль­нонародної держави». Як мета ставилася побудова «безкла­сового комуністичного суспільства», яке мало ґрунтуватися на широкому громадському самоврядуванні. Основою еко­номічної системи визнавалася соціалістична власність на засоби виробництва, підґрунтям політичної системи - ради народних депутатів. Конституцією було закріплено «кері­вну та спрямовуючу» роль комуністичної партії (ст. 6 ). У її тексті з’явилися нові розділи: про політичну систему суспі­льства, соціальний розвиток та культуру, зовнішню полі­тику, статус народного депутата. Було підкреслено «нероз­ривний зв’язок» прав та обов’язків. Конституцією проголо­

шувалися нові форми «безпосередньої демократії»: загаль­нонародне обговорення та референдум; нові громадянські права: право на оскарження дій посадових осіб, на судовий захист від посягань на честь і достоїнство, критику дій дер­жавних та громадських організацій тощо. Вперше було за­кріплено права на охорону здоров'я, житло, користування досягненнями культури, свободу творчості. Але конститу­ційні норми продовжували бути нормами непрямої дії.

Конституція Союзу містила спеціальний розділ, прис­вячений правовому становищу союзних республік. У ньому, зокрема, відзначалося, як і раніше, що усі союзні республіки можуть мати власні конституції. Встановлювалося право республік брати участь у вирішенні питань, що належали до компетенції Союзу (у Верховній Раді СРСР, Президії Верхо­вної Ради та Раді Міністрів СРСР).

У новій Конституції збереглося встановлене ще під час війни положення, за яким союзні республіки мали право зовнішніх зносин. Щоправда, цим правом користувалися, і то тільки формально, лише Україна та Білорусія, що свого часу виступили співзасновниками ООН. Тихо й непомітно, як би саме по собі, відпало право союзних республік на вій­ськове управління та власні військові формування, проголо­шене у 1944 р. одночасно із правом зовнішніх зносин. Вла­сне кажучи, воно ніколи повною мірою й не здійснювалося. Стаття 73 Конституції 1977 р. віднесла питання організації оборони, керівництва Збройними Силами до компетенції Союзу.

Під час обговорення проектів нових конституцій вису­валася пропозиція відмовитися від права вільного виходу со­юзних республік зі складу СРСР. Однак, така пропозиція не була прийнята вже на рівні конституційних комісій. Адже, ні­кому з тогочасних очільників держави й на думку не спадало, що право виходу може бути колись реалізоване на практиці. Тому жодним чином не було визначено механізму цього про­цесу, що перетворювало право виходу на формальне.

Статтею 77 Конституції СРСР 1977 р. передбачалося певне розширення господарських прав союзних республік, вони могли певною мірою втручатися в управління підпри­

ємствами союзного підпорядкування. Та, водночас, саме ви­значення Союзу ССР як «єдиної союзної багатонаціональної держави» та відсутність механізму захисту суверенітету ре­спублік від можливих зазіхань із боку центру свідчило про прагнення посилити федеральні централістські засади.

Нову Конституцію УРСР було ухвалено 20 квітня 1978 р. на позачерговій сьомій сесії Верховної Ради Україн­ської РСР дев’ятого скликання. Вона, як і конституції інших союзних республік, значною мірою повторила усі основні положення союзного Основного Закону. Текст складався із преамбули та 171 статті, об’єднаних у 19 глав, що у свою чергу становили 10 розділів: основи суспільного ладу і полі­тики УРСР; держава та особа; національно-державний і ад­міністративно-територіальний устрій УРСР; Ради народних депутатів УРСР; місцеві органи державної влади та управ­ління УРСР; державний план економічного і соціального ро­звитку УРСР; державний бюджет УРСР; правосуддя, арбіт­раж і прокурорський нагляд; герб, прапор, гімн і столиця УРСР; дія Конституції УРСР та порядок її зміни.

У преамбулі підкреслено наступність конституційного розвитку України, ідеї та принципи якого було закріплено у конституціях 1919, 1929 та 1937 рр. Статтями Конституції УРСР визначалася як соціалістична загальнонародна дер­жава, що виражає волю та інтереси робітників, селян, а та­кож інтелігенції, трудящих республіки усіх національно­стей. Народ проголошувався носієм влади. Закріплювалося всевладдя рад народних депутатів, демократичний центра­лізм, «соціалістична демократія», «соціалістична закон­ність». Конституція декларувала суверенітет УРСР та право її вільного виходу із СРСР.

Певною новацією стала окрема глава про народних де­путатів, у якій закріплювався їхній статус як «повноважних представників народу», котрі керуються загальнодержав­ними інтересами. Депутат визнавався особою недоторкан­ною, мав право запиту та у будь-який час за рішенням біль­шості виборців міг бути відкликаний у встановленому зако­ном порядку.

Конституція УРСР 1978 р. була багато у чому деклара­тивним документом, який прикривав численні вади радян­ської держави. Зафіксовані у Конституції гасла, значно ро­зходилися з реальним повсякденням. Хоча вона містила ни­зку прогресивних, демократичних положень, але загалом була пронизана ідеями, характерними для тогочасної коман­дно-адміністративної системи. Так, більший акцент було зроблено на державну власність, закріплювалася керівна роль КПРС у житті суспільства і держави, запроваджува­лася авторитарно-владна господарська система тощо. Про­голошене право на житло залишалося лише на папері, оскі­льки мільйони сімей десятками років перебували у чергах на його отримання. Закон гарантував право на безоплатну освіту, медичне обслуговування, але держава фінансувала освітні та оздоровчі заклади за залишковим принципом, внаслідок чого, наприклад, якість медичного обслугову­вання перебувала загалом на низькому рівні. Не мало реаль­ного характеру й начебто конституційно гарантоване право на свободу слова.

Зміни, які відбулися у державному механізмі УРСР та СРСР загалом упродовж другої половини 60-х - середини 80­х рр. ХХ століття зумовлювалися низкою факторів як об’єктивного, так і суб’єктивного характеру. Насамперед, вже у середині 60-х рр. виявилася тенденція до відмови від новацій у державному управлінні, які були проведені у по­передній період. Перетворення хрущовської доби було пере­глянуто і державний механізм в основному повернувся до попереднього стану. У 70-х рр. змін у державному будівниц­тві не відбувалося. Така ситуація зумовлювалася не стільки об’єктивними, скільки суб’єктивними чинниками. Пар­тійно-державна верхівка, стомлена та роздратована рефор­мами М.С. Хрущова, здійснивши контрреформи, вирішила зупинитися на цьому. Меті нового курсу відповідала фігура Л.І. Брежнєва. Він повністю виправдав сподівання партій­них діячів, що висунули його на керівні посади, і не обтяжу­вав їх особливими турботами щодо перебудови життя та ді­яльності. Тому, навіть коли він через похилий вік та хвороби практично втратив здатність керувати державою, його ледь

не силоміць утримували на керівній посаді. Із тих самих мі­ркувань вже пізніше, ненадовго, на посаду Генерального се­кретаря було обрано майже недієздатного К.У. Черненка. Іншим чинником, що сприяв певним, досить обмеженим змінам у державному механізмі стало ухвалення нових кон­ституцій СРСР та УРСР.

Показовою рисою тогочасного розвитку держави було посилення партійного керівництва. Здавалося б, що вже у попередні роки таке керівництво стало всеосяжним, але у цей час партійна верхівка висунула це гасло як офіційне і послідовно запроваджувала його в життя. Як пам'ятаємо, уперше керівна роль партії була законодавчо закріплена в конституціях СРСР 1936 р. та УРСР 1937 р. Але у них про партію згадувалося майже наприкінці тексту, у розділі про права та обов'язки громадян, де партія стояла серед низки інших громадських організацій, хоча й виділялася з-поміж них. У Конституції 1977 р. ролі партії була присвячена спе­ціальна стаття 6, до того ж про партію йшлося у першому розділі «Політична система». Вже це підкреслює особливу роль КПРС у суспільстві та державі. Партія оголошувалася «керівною й спрямовуючою силою радянського суспільства, ядром його політичної системи, державних та громадських організацій». Далі у статті було закріплено функції та пов­новаження КПРС у державному управлінні, зокрема визна­чення генеральної перспективи розвитку суспільства, лінії внутрішньої й зовнішньої політики держави. Тобто партія перебрала на себе функції, які за своєю природою властиві лише вищим органам державної влади.

На практиці це означало, що партійні органи перей­шли від керівництва Радами до їхньої підміни, хоча форма­льно це вважалося неприпустимим. Наприклад, Постанова ЦК КПРС «Про заходи для подальшого поліпшення роботи районних і міських Рад депутатів трудящих», ухвалене в 1971 р., засуджувала факти підміни або дріб'язкової опіки місцевих рад партійними органами. Насправді ж не лише принципові, але й поточні, навіть дрібні питання спочатку вирішувалися у партійних органах, а вже згодом оформлю­валися нарадами. Такий дуалізм призводив до того, що ра­дянський апарат ставав фактично непотрібним. Цей факт

відбився й у побутовій правосвідомості населення: навіть безпартійні громадяни й у суто непартійних справах воліли звертатися до райкомів, обкомів, ЦК КПУ, розуміючи, що без них однаково жодне практичне питання не буде вирі­шено.

Таке посилення ролі партії позначилося й на титула- турі посадових осіб. Якщо раніше у державних документах зазвичай не згадувалася партійна посада того чи іншого дер­жавного діяча, то тепер це перетворилося на поширену практику. Наприклад, у документах і навіть усній мові очі- льників держави іменували на кшталт «Перший секретар ЦК КПУ, Голова Президії Верховної Ради УРСР В.В. Щер- бицький». При цьому, партійна посада обов’язково стави­лася на перше місце, що підкреслювало першорядне зна­чення партії.

Упродовж періоду від середини 60-х по середину 80-х рр. в Україні продовжував функціонувати широко розгалу­жений державний апарат. Його організація та діяльність юридично визначалася Конституціями СРСР та УРСР, ін­шими правовими актами. Але на практиці керівні засади встановлювалися рішеннями з’їздів та пленумів ЦК КПРС, КПУ, а також інших підрозділів партії.

Як за Конституцією УРСР 1937 р., що продовжувала бути чинною до другої половини 70-х рр., так і за Конститу­цією УРСР 1978 р. найвищим органом державної влади ре­спубліки вважалася Верховна Рада УРСР. Вона мала фор­муватися на основі загального, рівного та прямого виборчого права при таємному голосуванні. Конституція 1937 р. вста­новлювала, що депутатом Верховної Ради УРСР міг бути об­раний громадянин республіки, якому виповнився 21 рік. За Конституцією УРСР 1978 р. вік набуття пасивного вибор­чого права було знижено до 18 років. Основною формою ді­яльності ВР УРСР проголошувалися сесії. Скликання черго­вих сесій передбачалося двічі на рік. Порядок діяльності Верховної Ради УРСР було окреслено регламентом Верхов­ної Ради УРСР, а також іншими законами республіки, які видавалися на підставі Конституції УРСР 1978 р. Регламент Верховної Ради УРСР був ухвалений на першій сесії Верхо­вної Ради УРСР десятого скликання 25 березня 1980 р.

Допоміжними органами Верховної Ради були постійні комісії. Їхня діяльність регламентувалася Положенням про постійні комісії Верховної Ради Української РСР, яке було затверджено 29 червня 1966 р. дев’ятою сесією ВР УРСР шо­стого скликання. У ньому визначались завдання, права і обов’язки постійних комісій, методи та форми їхньої органі­заційної діяльності. У подальшому нову редакцію Поло­ження було затверджено 25 березня 1980 р.

Верховній Раді УРСР була підзвітна республіканська Президія Верховної Ради. Конституція УРСР 1937 р. не ви­значала правового статусу Президії, зафіксувавши лише, що це орган, який тлумачить закони і видає укази, але фак­тично діяльність Президії виходила за окреслені межі. У Конституції УРСР 1978 р. (ст. 105) встановлювалося, що «Президія Верховної Ради Української РСР є підзвітним Верховній Раді Української РСР органом, який забезпечує організацію роботи Верховної Ради Української РСР та здій­снює інші повноваження в межах, передбачених Конститу­цією Української РСР і законами Української РСР». Очолю­вав Президію голова Верховної Ради УРСР. До складу Пре­зидії також входили: голова Верховної Ради УРСР, перший заступник голови ВР УРСР, заступник голови Верховної Ради, голова Комітету народного контролю УРСР, голови постійних комісій ВР УРСР. Перелік конкретних питань, вирішення яких перебувало у компетенції Президії Верхов­ної Ради УРСР містився у ст. 106 Конституції.

До системи органів державного управління УРСР входили: Рада Міністрів УРСР, державні комітети, міністер­ства та відомства. Правові основи організації та діяльності Ради Міністрів визначалися у главі 13 Конституції УРСР 1978 р. Так, статтею 115 Рада Міністрів визначалася як най­вищий виконавчий та розпорядчий орган державної влади Української РСР. На неї покладалася відповідаль­ність перед Верховною Радою УРСР. Рада Міністрів УРСР мусила не менше, як раз на рік звітувати перед нею щодо результатів своєї діяльності. 19 грудня 1978 р. Верховна Рада УРСР ухвалила Закон «Про Раду Міністрів Українсь­кої РСР», у якому правовий статус уряду набув більш докла­

дної регламентації. Зокрема ст. 2 цього Закону містила пе­релік основних напрямків діяльності Ради Міністрів УРСР, а у розділі II повно визначалася її компетенція у сфері роз­витку економіки, соціального розвитку і культури, у царині планування економічного та соціального розвитку, в галузі фінансів, науки і техніки, забезпечення законності, а також у зовнішньополітичній діяльності країни.

Уряд УРСР повинен був утворюватися у складі голови Ради Міністрів, його перших заступників та заступників, мі­ністрів УРСР, голів державних комітетів УРСР Верховною Радою УРСР. Відповідно до Закону про Раду Міністрів Ук­раїнської РСР від 19 грудня 1978 р. уряд УРСР мав право ви­давати постанови і розпорядження, які мали обов'язковий характер на всій території УРСР. Для вирішення питань, пов'язаних із забезпеченням керівництва народним госпо­дарством, та інших питань державного управління як пос­тійний орган Ради Міністрів УРСР мала функціонувати Президія Ради Міністрів УРСР у складі голови Ради Мініст­рів, його перших заступників і заступників, а також інших членів уряду.

Центральними органами державного управління згі­дно з Конституцією УРСР були союзно-республіканські та республіканські міністерства, а також державні комітети УРСР та інші органи, підвідомчі Раді Міністрів УРСР. Пе­релік цих органів державного управління містився у Законі про Раду Міністрів Української РСР. Республіканські мініс­терства та державні комітети повинні були керувати дору­ченими їм галузями управління або здійснювати міжгалу­зеве управління, підпорядковуючись Раді Міністрів УРСР. Союзно-республіканські міністерства та державні комітети здійснювали керівництво галузями управління, що були їм доручені. Вони мали подвійне підпорядкування: як Раді Мі­ністрів УРСР, так і відповідному союзно-республіканському міністерству або державному комітетові СРСР.

Система міністерств, державних комітетів та інших центральних органів управління УРСР неодноразово пере­будовувалася. Створювалися нові галузеві органи, змінюва­лися їхні найменування та підпорядкованість. Наприклад, у

середині 70-х рр. ХХ ст. існувало 29 союзно-республікансь­кихміністерств, 6 республіканських міністерств, 10 держа­вних комітетів, 2 головних управління Ради Міністрів УРСР, комітет народного контролю УРСР, комітет державної без­пеки при Раді Міністрів УРСР, українське об’єднання Ради Міністрів УРСР «Укрсільгосптехніка», центральне статис­тичне управління при Раді Міністрів УРСР та ін.

Систему місцевих органів влади становили обласні, районні, міські, районні у містах, селищні, сільські Ради де­путатів трудящих (а за Конституцією УРСР 1978 р. - Ради народних депутатів).

Головні засади організації та діяльності місцевих Рад містилися у Конституціях УРСР 1937 р. та 1978 р. Так, глава 9 Конституції УРСР 1978 р. іменувалася «Система і прин­ципи діяльності Рад народних депутатів». У ній, насампе­ред, визначався термін повноважень рад - п’ять років. Міс­цевими радами обиралися їхні голови, формувалися прези­дії, створювалися постійні комісії, виконавчі, розпорядчі, а також інші підзвітні радам органи. Згідно зі ст. 81 ради мали утворювати органи народного контролю. Декларативний ха­рактер мала ст. 83 Конституції, якою мали визначатися де­мократичні засади діяльності рад народних депутатів, що мали будуватися «на основі колективного, вільного, ділового обговорення та вирішення питань, гласності, регулярної зві­тності виконавчих і розпорядчих органів, інших створюва­них Радами органів перед ними та населенням, широкого за­лучення громадян до участі у їх роботі».

У Конституції УРСР 1978 р. містився і спеціальний розділ VI «Місцеві органи державної влади і управління в Українській РСР», що складався із двох глав: «Місцеві Ради народних депутатів» та «Виконавчі комітети місцевих Рад народних депутатів». Тут, насамперед, було окреслено сис­тему місцевих Рад (ст. 124), а також визначено основні на­прямки їхньої діяльності. На місцеві ради покладалося кері­вництво на підпорядкованій їм території державним, госпо­дарським та соціально-культурним будівництвом. Вони мали затверджувати плани економічного та соціального ро­звитку, місцевий бюджет і звіти про їх виконання, здійсню-

вати керівництво підпорядкованими їм державними ор­ганами, підприємствами, установами та організаціями, за­безпечувати додержання законів, охорону державного і гро­мадського порядку, прав громадян; сприяти зміцненню обо­роноздатності країни. Із цією метою місцеві ради уповнова­жувалися ухвалювати рішення у межах наданої їм законо­давством Союзу РСР та Української РСР компетенції. На­приклад, у сфері охорони громадського порядку за їхнім рі­шеннямі сприянням при активній підтримці органів внут­рішніх справ створювалися опорні пункти охорони громад­ського порядку, добровільні народні дружини, товариські суди, ради профілактики, групи і загони самоохорони за мі­сцем проживання громадян та низка інших громадських са­модіяльних організацій.

Виконавчі та розпорядчі функції на місцях здійснюва­лися виконкомами місцевих рад. На них покладався обов'язок сприяти депутатам у виконанні їхніх повнова­жень. Виконкоми мали право вирішувати усі питання, що відносилися до відання рад, за винятком питань, які повинні були вирішуватися лише на сесії ради. Вони скликали сесії рад, організовували підготовку і проведення виборів до рад, здійснювали координацію діяльності постійних комісій, ви­конувалидеякі інші організаційні функції. Формування цих виконавчих органів здійснювалося місцевими радами. Ок­рім того, усіма місцевими Радами, за винятком сільських, се­лищних і районних у містах, створювалися відділи та управ­ління виконкомів. Останні у своїй діяльності підпорядкову­валися відповідній раді, її виконкому, а також вищим орга­нам державного управління.

У період, що розглядається, система джерел права, якими регламентувалися організаційно-правові основи дія­льності місцевих органів державної влади і управління пос­тупово розширювалася. Наприклад, 1979 р. в УРСР було ух­валено в новій редакції закони: про міську, районну в місті Раду народних депутатів УРСР; про селищну Раду народних депутатів УРСР; про сільську Раду народних депутатів УРСР; про порядок відкликання депутата обласної, район­ної, міської, районної в місті, селищної та сільської Ради на­родних депутатів; про районну Раду народних депутатів

УРСР. У 1980 р. ухвалено закон про обласну Раду народних депутатів УРСР. Деякі нормативні акти від часу свого ви­дання були «мертвонароджені» документи, які жодним чи­ном не вносили позитивних змін до реального життя. Таким, наприклад, виглядає затверджене указом Президії Верхов­ної Ради УРСР від 30 вересня 1981 р. Положення про органі­зацію роботи з наказами виборців в Українській РСР.

У другій половині 70-х - на початку 80-х рр. велике зна­чення надавалося розвитку організаційних форм зв’язку Рад із населенням. До них, насамперед, належали депутат­ські групи і депутатські пости. Депутатські групи поділя­лися на територіальні та виробничі. Територіальні депутат­ські групи створювалися для спільної роботи серед виборців депутатів, обраних від суміжних виборчих округів. Вироб­ничі депутатські групи створювалися у трудових колекти­вах, де працювали декілька депутатів однієї або різних Рад. Правова природа, завдання та компетенція депутатських груп визначалися спеціальними положеннями. Депутатські пости утворювалися на підприємствах, установах, у кол­госпах, підвідомчих місцевій Раді. Вони здійснювали опера­тивний контроль над ходом виконання рішень Ради та її ор­ганів, а також за роботою, що вимагала особливої уваги на конкретній ділянці або об’єкті.

Поширюються такі форми самодіяльності населення, як квартальні, домові комітети тощо. Вищезгадані організа­ційні форми були вираженням демократичних засад у ро­боті Рад. Однак закладений у них демократизм найчастіше не знаходив належної реалізації через перевантаженість малозначними питаннями, а також формалізм, який часто був притаманним їхній роботі.