<<
>>

Суспільно-політичне тлумачення радянськоїправовоі ідеології' та особливості джерел права

За два пореволюційних десятиліття більшовики в CPCP (і в УРСР як складовій цієї по суті унітарної державн) пс тільки збудували комуністичний лад, який назвали соціочізлюм (дослівно - утвердження соціальної справедливості, рівності), але й створили набір ідеологічних штамнів у всіх сферах життя суспільства з мстоіоза- безпеченпя «панування» держави над людиною.

Тому правова ідеологія радянської (більшовицької) державності від самого початку ії встановлення основувалася на критиці буржуазного прача '.112 противагу йому,- на пропаганді виасиого права.

Негативне ставлення до буржуазного права зумовлювалося його потрактуванням як засобу закріплення капіталістичних вілію-

Під поняттям «ідеологія» розуміють сукупність таких ілен. міфш. м станов, гасел, програмних документів партій чи філософських кониепиш.№ зоріснтовані на практичні людські інтереси і мають на меті маніпулюмш та управління людьми шляхом впливу на їх свідомість. A правова ідеолог шо виступас як сукупність існуючих концепцій, вчень, теорій про сутність пр» його роль у житгі суспільства і співвідношення з державою, спрямована осмислення соціальної реальності крізь призму правових уявлеі/ь Д^ Лпдрусяк T Правова ідеологія: поняття і суть // «ЮРИСПРУДЕНТ1>1 лайн», 03.05.2004 p.- Ел. ресурс: hitp://www.lawyer.org.ua)

У реальних правовідносинах це виявляло себе у витискуваїші законів із верхнього ярусу в уявній піраміді нормативних актів. Так, значна частина законодавчих актів першої половини 1930-х років подавалася у формі постанов Президії ВУЦВК і Раднаркому УСІ'Р. Мало змінилася ситуація у цьому сенсі в другій половині десятиріччя з прийняттям Конституцій CPCP (1936 p.) та УРСР (1937p.).

безплідно дискутувати в межах дозволеної методології, а в практичному житті слугувало маскуванню тоталітарного всевладдя.

Таке розуміння права заздалегідь передбачало підпорядКуВаіІНЯ його інтересам держави, а отже, державні органи, творці юридичних норм, не вважали обов’язком обов’язкове дотримання його норм A ue створювало грунтдля нехтування принципу верховенстваправа! підміни закону рішеннями партійних органів й культивування таких характерних для радянської правової дійсності ознак, як неповагаі обмеження прав людини, ставлення до неї як до об’екта («гвинтика») політики й засобу задоволення державних інтересів.

Згідно з Конституцією УРСР 1937 p. усі нормативні акти поділялися на закони і підзаконні акти. Закони ухвалювалися простою більшістю Верховної ради і публікувалися за підписами головита секретаря ГІрезидії Верховної Ради (ПВР). Однак попри конституційні декларації, вияви законотворчої діяльності Верховної Ради ставали дедалі рідшими. Ії функція фактично зводилася до затвердження народногосподарських планів і бюджету республікнтауказів ПВР, які за свосю юридичною природою були підзаконпими актами Раднарком УРСР також видавав постанови і розпорядження на підставі і на виконання законів CPCP і УРСР, постанов і розпоряджень Раднаркому CPCP.

Малочисельністьзаконів відкривала простірдля відомчої та партійної нормотворчості. Остання засвідчувала посилення керівноїролі компартії, що відбилася, зокрема, у поширенні з середини 1930-хрокін практики прийняття спільних постанов ЦК ВКП(б) та PIIK CPCP. Попри те, що таку форму законодавчих актів не прописували конституційні акти 1936-1937 pp., така практика стала формою легалізації державної нормотворчості партійних органів. 3 партійної точки зору будь-яка партійна постанова відігравала роль директиви для уси комуністів. A участь уряду в його затвердженні надавало акту загальнообов’язкового юридичного характеру в рамках радянськоі Конституції. Ha практиці ці спільні партійно-державні рішення були дхк- ре.шхш права, більш того, нерідко розглядалися правозастосовиим11 органами як ііадзакоііпі, бо стосувалися найважливіших сфер житг* України.

A це призводилодо підриву принципу верховеиствазаконУ-

Крім того, у практиці більшовицького державотворення було заведено неписане правило: щоразу, коли виникали протиріччя^ формальними вимогами закону і політикою правлячої партн (в

сгійио), закон відсувався вбік. Моказоною щодо цього г Постанова ЦК ВКП(б) і PHK CPCP «Про ретиюцііпіу чакошіість» (25 червня 1932 p-)- Вона визначала законність як «один із найважливіших засобів зміцнення пролетарськоїдиктагури...боротьби 3 класовими ворогами трудяїцих та їхньою контрреволюційною політичною агентурою». Саме це твердження чи не впродовж усього часу ста- лінщини стас основоположним для багатьох директивних документів компартії і законів CPCP.

3 початку 1930-х років у розвиїку джерел радянського права в Україні загальносоюзне законодавство переважаг иад республіканським. Ця тепденція виявлялася (M. Страхов. В. Гум ’яицеа), з одного боку, у поширенні прямої дії загальносоюзних законодавчих акт ів, а з іншого,- у тому, що республіканські законодавчі акти, як і в попередпе десятиріччя, здебільшого будувалися на основі відповідних загальносоюзних законодавчих актів і значною мірою повго- рювалп останні.

Отже, ідеологія й загальна спрямованість радянської правової системи внявляла себе у ставленні до права як до буржуазного витвору н погляду на нього як на щось тимчасове і малосу ітгвс. I Іід- іюрядкування гіравовоїтсорії вимогам розбудови тоталітарної держави (диктатури пролетаріату) закономірно призвело до формування концепції офіційного розуміння права як права соціалістичного. Творення останнього реально означало уніфікацію нрава, неревагу загальносоюзного законодавства над республіканським ii пріоригст відомчої та партійної иормотворчостї, неповагу до прав і свобод ліодиіш і громадянина й ставлення до людини як до засобу задоволення державних іптсрссів.

Основні риси законодавчого врегулювання майнових відносин

Розбудова правовоїснстеми СРСР-УРСР у 1930-х |хжах здійснювалася у напрямі сприяння централізації державного управління та, головно,- забезпечення потреб форсованої індустріалізації та насильницької колективізації.

У процесі здійснення сталінської «соціалістичної реконструкції» народного господарства юридичного вирішення вимагала, насамперед, проблема урегулювання майнових відносин. Її було вирішено через кардинальні зміни інституту нрава власності у галузях цивільного й цивільїю-процесуальпого та земельного (колгоспного) права.

Цивільпе пршіо розвивалося на засадах утвердження соціалістичної (державної) власності, а як наслідок - витіснення і заборону правового інституту приватної власності.

Як відомо, Цт'пышй кодекс УСГР від 1921 p. визнавав привагну власність фізичних і юридичних осіб, хоча і обмежував її розмір та правомочність власників. Однак генеральна ліиія компартії на >necp- джеиня державної власності та придушення приватної спричинилася до поступовою припинення в Україні (як і взагалі н CPCI>) наприкінці 1920-х pp. існування приватної госіюдарськоїдіяльпо сті. Вжс до середини 1930-х pp. у сфсрі промисловості і торгівлі остаточно сформувалося неподільне панування державногосекто- pa. Попри те, що у Цивільному кодексі щезберігалося, наприклад, право приватних осіб па вступ в акціонерні торгівслміі чи промислові товариства, ці норми жодного практичного значення пе мали. Вказаних товариств на той час вже пс існувало. Також поступово проводилася лінія на витіснення приватного капіталу зі сфери капітального будівництва та страхування. Наприклад, Положення про державне страхування CPCP (18 вересня 1925 p.) встановлювало монополію держави на всі види страхування. Відпоиіднідо- говори дедалі більше ставали плановими.

B умовах пануючої державної власності плановість у царниі врегулювання цивільно-правових відносин стає найбільш характерним явищем. Наприкінці кожного року в радянській Україні провадилася т. зв. «.договірна кампанія», під час якої між господарськими організаціями укладалися договори на наступний рік відповіднодо затверджених планів. Конкретні строки укладання договорів в окремих господарських системах своїми постановами встановлював Раднарком УСРР.

Джерелами тогочасного договірного права стали постанови Рад- наркому CPCP Про порядокукладення договорів від 1933 і 1934 pp., які встановлювали загальні форми договірних зв’язків і визначали конкретний зміст договорів.

Особлива увага (за M Страховім, В. Py- м'янцевии) зверталася на необхідність чіткого регламентування) договорах відповідальності сторін за порушення договірних зобов’язань (сплата пені, неустойки, ш трафу, стягпепия збитків). Обов'язкове правове оформлення господарських зв’язків підприємствдо- говорами мало забезпечити централізоване планове керівництво промисловістю з єдиного центру величезної країни.

Ha зміцнення договірної, а відтак - і планової дисципліни була спрямована Постанова Раднаркому УСРР «Про порядок розірвання та зміни договорів, укладених між підприємствами і організація- uu республіканського та місцевого значенням (26 червня l932 p ). яка категорично забороняла одностороннє розірвання або зміну Д°; говорів. ГІріоритет планових засад (державний план) у виконанні договорів встановлювали Статут внутрішнього водного транспорту (1930 p.), Статут залізниць CPCP (1934 p.), Повітряний кодекс CPCP (1934 p.). їх прийняття мало важливе значення для регулю ванпя цивільних правовідносин.

Дослідники (M Сіпрахов. B Рум янцев) зауважують, що одн|0° з особливостей тогочасного цивільного права стало недопуШснНЯ включення до договорів пунктів про звільнення боржника від відповідальності за невиконапнядоговору «з незалежних обставин». Ha посилення відповідальності державних органів та інших господарських організацій за свосчаспе виконання своїх зобов’язань була спрямована Постанова ВУЦВК і Раднаркому УСРР «Про строки позовної давності» (19 листопада 1934 p.). У спорах між установами і організаціями встановлювався півторарічний строк позовної давності, натомість річний строк зберігався для відносин, в яких беруть участь приватні особи хоча би на одній стороні.

Фактичне і юридичне панування державної власності призводило до подальшого посилення цептралізаціїуправліпня підприємствами. Гак, відповідно до постанов ЦВК і PHK CPCP від 29 квітня 1935 p. і від 16 лютого 1936 p. «IIpo передачу державних підприємств. будівель і споруд». вони не могли передаватися за гроші державними органами та організаціями одним одному.

Встановлювалося, що підприємства, будівлі та споруди можуть передаватися тільки безоплатно. Згідно із зазначеною Постановою PHK CPCP передача здійснювалася і в разі, якщо хоч одна із сторін перебувала у союзному підпорядкуванні.

Остаточно перемогудержавиоївласиості вскопоміці закріпили Конституції CPCP 1936 p. і УРСР 1937 p. Вони проголошували дві форми соціалістичної власності: державну і колгоспно-кооперативну, причому, остання також фактично була державною. У Консти- гуції вперше пабувас свого правового оформлення особиста власність громадян, фактичне становлення якої відбулося значно раніше у формі так званої «трудової власності». У ст. IO Констигуції CPCP 1936 p. йшлося про те, що «право особистої власності громадян па їхні трудові доходи й заощадження, на жилий будинок і підсобне домашнє господарство, на предмети домашнього госпо- дзретда і вжитку, па предмети особистого користування і комфорту, рівно як і право спадкування особистої власності громадян - охороняються законом». Така юридична конструкція права особистої власності громадян (за // Голоако) проіснувала в правовій системі CPCP більш як півстоліття.

Визначалося також колооб’єктів, що становили виключну власність держави: земля, її надра, води, ліси, заводи, фабрики, шахти, рудники, залізничний, водний і повігряпий транспорт, банки, засоби зв’язку, організовані державою великі сільськогосподарські підприємства (радгоспи, машинио-транспортні станції і т. ін.), а також комунальні підприємства і основний житловий фонд у містах і промислових центрах. Більше того, особи, які посягають «на суспільну, соціалістичну власність», оголошувалися Конституцією «ворогами народу» з усіма наслідками.

Введення конституційними актами 1936—1937 pp. істотних змін Щодо регулювання відносин власності призвело до відповідного оновлення інституту права власності у цивільних кодексах союзних республік (O. Дзера). Наприклад, внесені зміни до Цивільного кодексу VPCP (1922 p.) відносили до особистої власності серед іц. ших предметів споживання також житлові будинки з обмеженнями за ст. 182 Кодексу (не більше трьох домоволодінь п одній сім’ї).

Окремим законом в УРСР було унормовано авторське право (лютий 1929 p.) та винахідницьке право (березень 1941 p.). Об’єктом авторського права визначався продукт творчої діяльності людини, виражений у конкретній формі. Автор користувався особистими і майновими правами на своїтвори все життя, а спадкоємці - 15 років після смерті автора. Винахідник міг надати державі (згідно іззако- ном) свій винахід для експлуатації, за що одержує авторське свідоцтво, яке закріплювало за ним особисті та майнові права на винахід.

У цілому, нормотворчий процес у сфері врегулювання майнових відносин I930-x pp. підпорядковувався потребам господарської діяльності, які вважалися першочерговими. При цьому перевага надавалася нормативним актам, які приймалися державними органамн виконавчої влади. Великого праворегулюючого значения набували постанови Пленумів Верховного Суду CPCP і Верховних судів союзних республік (О.Дзера). A основні зусилля партійна і держаша влада зосереджує на достроковому завершенні другого п’ятирічного плану та реалізації завдань третьої п’ятирічки (1938-1942 pp.) переважно командно-адміністративними методами.

3 позицій безумовного захисту державної власності було побудоване цивільне судочинство, що основувалося на другому Цивіїь- но-процесуальному кодексі УСРР (5 листопада 1929 p.), введеному у дію з 1 грудня того ж року. Свідченням цього були широкі права прокурора у цивільному процесі. Він міг розпочати розглядсправн. а гакож вступити у справу на кожній стадії процесу, якшо, на його думку, цього потребує охорона інтересів держави. Суб’єктами цивільного процесу могли буги як фізичпі, так і юридичні особи. Сул розпочинав і провадив судочинство па основі позову, поданого позивачем проти відповідача. Справа вирішувалася иа підставі доказів. Доказовими засобами могли бути пояснення сторін, визнання, покази свідків, висновки експертів, речові й письмові докази, огляд на місці. Ha основі вивчення доказовоїбази суд ухвалюпаврішеніїя. яким завершував справу.

Цивільно-процесуальний кодекс пе передбачав апеляцію, а лншс касацію. Касаційний судзазвичай не вирішував справи по суті, а лише перевіряв правильність оспорюваного рішення. Його могли скасувати через порушення або неправильне застосування закону а також через очевидну його суперечність з установленими фактичними обставинами справи. Правосильні рішення, зокремазогляду на інгереси держави, могли переглядатися у порядку нагляду а')0 * через нововиявлені обставини.

Пріоритети розвитку земельного права також основувалися па боротьбі т приватною власністю. ІІорми Земельного кодексу УСРР (1922 p.), що базувалися на збереженні селянського господарства, стосувалися пеколгоспних земель. 1 ому в умовах проведення суцільної колективізації Земельний кодекс фактично вгратив чииність. Натомість сільське господарство розвивалося як землекористування сільських колективних господарств, основною формою яких стала сільськогосподарська артіль. Інші форми колективних господарств (сільськогосподарські комуни, товариства спільного обробітку землі, промислові сільськогосподарські артілі, рибальські колгоспи, а також у певному сенсі й радгоспи) особливого значення не мали. Колгоспні землі (більшість) підлягали правовому режимові, передбаченому «Лрииірниии статутами сільськогосподарської артілі» від 1930 і 1935 pp. Цими актами законодавець - ЦК ВКП(б) і PIIK CPCP - закріпив наслідки колективізації. Фактично під того часу wMcibtie законодавство УСРР, яке доти, як звичайно, повторювало відповідні закони РСФРР, стало формаїьпо другорядним.

Зміст першого Примірпого Статуту від I березня 1930 p. створив міцну основу для інтенсивного насадження колгоспів. Найсут- тсвіиюю його ознакою було тс, що попри задекларований принцип добровільності, вихід з артілі обмежувався усуспільненням земельних ділянок селян, що вступали до неї, ие допускалося також повернення селянам, які вибували з артілі, земельних ділянок. Згідно з статутом усуспільнювалися всі основні засоби сільськогосподарського виробництва: робоча худоба, сільськогосподарський реманент, всі насіннєві запаси, кормові засоби у розмірах, необхідних для утримання усуспільненої худоби, господарські будівлі, а також всі підприємства для переробки сільськогосподарської сировини. He усуспільнювалися тільки дрібний іпвенгардля роботи на присадибній ділянці, молочна худоба в однокорівиих господарствах, жиглові будинки. Це означало, що члени артілі позбавлялися права мати у приватній власності засоби виробництва га інші об’єкти. Надумку Дослідників {J1. CiiicapetiKO). незважаючи на наявність у статуті положення про можливість створення підсобного господарства, його важко було реалізувати на практиці через відсутність визначеного розміру такого господарства.

Другий Примірний Статутвід 17 лютого 1935 p. важливий, насамперед, тим, що у ньому вперше визначалися розміри присадибних Ділянок, які могли перебувати вособистому користуванні колгоспників. Щоправда, розміри присадибних ділянок колгоспників зго- Дом переглянула Постанова ЦК ВКП(б) й PIIK CPCP «Про заходи охорони суспільних земель колгоспів від розбазарювання» (27 трав- нк 1939 рД. За нею присадибна ділянка для колгоспників мала ста- Ппнити від 1/4 до 1/2 гектара, а іноді, й за виключних обставин,- до 1 гектара. Уся решта землі або та, що персбуиала поза присадибними ділянками, підбиралася.

До тоїо ж, у Статуті 1935 p. було реалізовано можливість планової експлуатації сслянства: діяльність артілі підпорядковувалася детальній регламентації шляхом доведення до кожного колгоспу вироблених партійно-державними органами планів сівби, підияття парів, міжрядного обробітку, збирання врожаю тощо, які підлягали «точному виконанню». Це повністю обмежувало господарськусамо- стійність колгоспу і робило його знаряддям виконання планів партії (JI. Снісарепко). Згаданим статутом 1935 p. нарешті було покладено край т. зв. «падусуспііьненню». Визначалося, що усуспільненню підлягали основні засоби сільськогосподарського виробництва (робоча худоба, товарна продуктивна худоба, запаси насіння, реманент і господарські будівлі). Водночас пе підлягали - житлові будівлі, особиста худоба і птиця, дрібний сільськогосподарський інвентар.

У сукупності «Примірчі статути сільськогосподарської артілі» (1930 і 1935 pp.) заклали основи колгоспного права - нової галузі радянського права.

Суб’сктом права колгоспного землекористування вважався кожен окремнй колгосп, що як юридична особа був власником колгоспного майна (будинки, сільськогосподарський ремаїюнт). Об’єктом колгоспної власності не могли бути промислове підприємстію, яке безпосередньо нс пов’язане з сільським господарством. Кожна сільськогосподарська артіль мала свій статут, що укладався у межах «Примірного статуту», приймався загальними зборами членів артілі й реєструвався у районному виконавчому комітеті. Членами артілі вважалися особи, щонайменше 16-річиого віку, пасампсреддіти колгоспників, яких приймуть загальні збори членів. Новоприйняті члени (за винятком дітей колгоспників) зобов’язувалися передати в розпорядження артілі усі свої основні знаряддя й засоби сільськогосподарського виробництва. Вопи зараховувалися дот. зв. неподільного фонду колгоспу й на пайовий внссок, а також використовувану ними землю. Псрсхід від одного колгоспу до іпшогодо- зволявся тільки за згодою загальних зборів членів, а гакождозволом завідувача райвідділу сільського господарства. Основним зобов я- занням члена артілі була праця за вказівками правління й підпорядковуватися трудовій дисципліні, а основним правом (за Б. Цюцю- рою) вважалася участь у розподілі вільної частини прибутків.

Об’єктом права колгоспного землекористування був єдиішії земельний масив колгоспу, що складався із земель колективних господарств членів колгоспу, із земель ліквідованих «куркульських» господарств і вилучених із господарств сслян-одиоосібниківтазе- мельмих і лісових ділянок, наданих колгоспам окремими державними актами. Земельний масив поділявся на присадибний фонд, з яко

ВИДІЛЯЛИСЯ присздиб.н ДІЛЯНКИ колгоспникам, І SpOMOdChKi 3C\lli TMCII- ііісиня яких (наприклад, шляхом їх передачі в особисге корисгуваппя колгоспникам) суво|Ю заборонялося. У складі колгоспу існували ci- мейиі господарсіва колроспнї iii (U LHiiKiі. Ma цих ділянках землі двір займався па праві особистої власності підсобним (допоміжним) господарством. Мрисадибпа ділянка (іород і сад) виділялася із згаданого вище ирисадибіюго фонду. Особиста власність двору на підсобне господарство (житловий будиіюк, одна корова, дві голови молодняку, одна свиноматка, до десяти кіз, домашпг птаство, дрібний сільськогосподарський реманент) належала спільно всім членам двору. Голова двору вважався тільки його представником, право голови па майно було не більшим, між і всіх іпніих членів двору. Спадку- вати дозволялося тільки предмети особистого майна членів; щодо майна двору, воно було можливим тільки в разі смерті останнього члена двору.

ГІраво присадибного землекористування мало умовний і несамостійний характер, оскільки прнсадибиуділяику відбирали, якщо члени двору пс виробляли обов’язкового мінімуму трудоднів (з 1939 p.). Держава всіляко вгручалася до присадибного господарювання (imiip., іюсгаиова PHK CPCP і ЦК ВКП(б) від 21 лютого 1940 p. зобов’язувала посадити на присадибній землі 15-20 плодових дерев). До того ж, колгоспний двір зобов’язувався до натуральних поставок державі (молоко, масло, яйця, м’ясо тощо) й сплачувати сільськогосподарський податок.

Огже, розвиток законодавства щодо урегулювання майнових відносин спрямовувався на забезпечення потреб форсованої індустріалізації та насильницької колективізації. Відповідно,- здійснювався нід впливом ідеологічних факторів. Кардинальні зміни інституту права власності у галузях цивільного й цивільпо-процесуальпого таземельпого (колгоспного) права полягали в остаточному примусовому знищенні решток припатної власності й утвердженні соціалістичної системи господарювання з пануючою державною га кол- госпно-кооперативпоіо власністю. B умовах панування державноі власності важливим засобом урегулювання цивільно-правових відносин стає планове укладання договорів. Цивільпо-процссуальне право будувалося з позицій захисту державної власності. Розвигок земельного права також основувався на запереченні приватної влас- Iiocгі. Пріоритетною формою індивідуального привласнення матері- альпих благ сгало право особистої власності громадян. Водночас норми про особисту власність громадян угворили відносно само- стійпнії підіпститут права власності, який проіснувавдо кінця 80-х po- K1B XX століття.

<< | >>
Источник: Терлюк I. Я.. Історія держави і права України: Навчальний посібник,- K.,2011.- 944 c.. 2011

Еще по теме Суспільно-політичне тлумачення радянськоїправовоі ідеології' та особливості джерел права:

  1. Тема 15. Радянська державність і право в Україні в 20-30 рр. ХХ ст.
  2. Суспільно-політичне тлумачення радянськоїправовоі ідеології' та особливості джерел права
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный процесс - Банковское право - Вещное право - Государство и право - Гражданский процесс - Гражданское право - Дипломатическое право - Договорное право - Жилищное право - Зарубежное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Морское право - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Политология - Права человека - Право зарубежных стран - Право собственности - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предотвращение COVID-19 - Семейное право - Судебная психиатрия - Судопроизводство - Таможенное право - Теория и история права и государства - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Ювенальное право - Юридическая техника - Юридические лица -