§2. Зміни у правовій системі УРСР

Повоєнний розвиток правової бази відбувався на ос­нові принципу пріоритету союзного законодавства. Поси­лення партійного керівництва безпосередньо зачіпало зако­нодавчу діяльність держави.

здійснювалася спільними актами партійних і радянських органів, що мали юридичну силу.

Проголошений ХХ з'їздом КПРС курс на демократиза­цію й розширення повноважень союзних республік передба­чав усунення деформації в правовій системі. Посиленню демократичних тенденцій у розвитку права мав сприяти со­юзний Закон від 11 лютого 1957 р. «Про віднесення до ві­дання республік законодавства про устрій судів союзних ре­спублік, ухвалення цивільного, кримінального та процесуа­льного кодексів». Проте робота над другою кодифікацією права в Україні розпочалася раніше, після ухвалення 14 травня 1956 р. Президією Верховної Ради Української РСР постанови «Про перегляд кодексів законів Української РСР».

Цивільне законодавство спрямовувалося на зміц­нення передусім права державної власності. Так, упродовж 1945 — 1946 рр. була проведена націоналізація землі, підпри­ємств, банків, засобів зв'язку в західних областях, на Буко­вині й Закарпатті. В умовах переходу до мирного будівниц­тва підвищилася роль господарсько-договірних відносин між підприємствами й організаціями. Постанова Ради Міні­стрів СРСР від 26 квітня 1949 р. мала сприяти поширенню практики укладання договорів господарськими організаці­ями. Передбачалася певна цивільно-правова регуляція по­рядку здавання виробниками зерна державі.

Але у відповідь на директиву Сталіна від 15 вересня 1947 р., в якій було засуджено послаблення керівництва за­готівлею зерна з боку партійних та радянських органів, ЦК КП(б)У і Рада Міністрів УРСР повернулися до застосування надзвичайних адміністративних заходів (встановлення до­бових завдань, закріплення керівних працівників з облас­них центрів «персонально за молотильними агрегатами й відповідними колгоспами» тощо).

радгоспи і селянські господарства УРСР, виконуючи соціа­лістичні зобов'язання і дані Вам обіцянки, 10 жовтня 1947 р. достроково виконали державний план хлібозаготівель на 100,3 %. Здавання хліба державі понад план продовжується».

Відбувалося «зближення» державної та колгоспно- кооперативної форм власності. Так, відповідно до рішення Пленуму ЦК КПРС (червень 1956 р.), були передані у держа­вну власність артілі промислової кооперації. Зміцненню то­варно-грошових відносин сприяла постанова Ради Міністрів СРСР та ЦК ВКП(б) від 14 грудня 1947 р., згідно з якою за­проваджувалося проведення грошової реформи. Було ска­совано карткову систему, ліквідовано комерційну торгівлю і запроваджено продаж товарів за єдиними державними ці­нами. Але внаслідок зміни грошової системи майже втричі підвищилися роздрібні ціни.

Певні зміни відбувалися у цивільно-правому регулю­ванні особистої власності. Відповідно до Указу Президії Верховної Ради СРСР від 26 серпня 1948 р. «Про право гро­мадян на купівлю та будівництво індивідуальних житлових будинків» громадяни отримали право особистої власності на одноповерховий або двоповерховий будинок. Щоправда, жи­тлова площа його обмежувалася 60 кв. метрами, а кількість кімнат — п'ятьма. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 10 вересня 1953 р. замість адміністративного запроваджува­вся судовий порядок виселення з будинків державних підп­риємств, установ робітників і службовців, які припинили з ними трудові відносини.

Ухвалений Верховною Радою УРСР 18 липня 1963 р. Цивільний кодекс УРСР віддзеркалював Основи цивіль­ного законодавства Союзу РСР (1961 р.). Кодекс складався з восьми розділів: І. Загальні положення. ІІ. Право власності. ІІІ. Зобов'язальне право.

Істотний вплив на головні положення Цивільного ко­дексу 1962 р. мали утопічні за своєю суттю установки КПРС щодо побудови комунізму. Так, завданням кодексу проголо­шувалося регулювання «майнових та пов'язаних із ними не- майнових відносин з метою створення матеріально-техніч­ної бази комунізму та все більш повного задоволення мате­ріальних та духовних потреб громадян». Перевага віддава­лася забезпеченню права державної власності. Громадян­ські права у випадку, коли вони суперечили «призначенню цих прав у соціалістичному суспільстві», взагалі не охороня­лися законом. Подальшого розвитку набуло зобов'язальне право, якому присвячено переважну більшість статей коде­ксу. Цивільний кодекс УРСР 1963 р. містив норми, що вре­гульовували як загальні положення про зобов'язання, так і окремі види зобов'язань (купівля-продаж, дарування, підряд та ін.). Особлива увага приділялася забезпеченню тих видів зобов'язань, зміст яких виникав із актів планування народ­ного господарства.

Установлювалися дві черги спадкування за законом: 1) діти, чоловік чи дружина, батьки померлого; 2) брати, сес­три, діди й бабусі. Заповідач отримав право заповідати свою власність й іншим особам, або позбавляти спадщини на вла­сний розсуд.

Відбулися певні зміни у сімейному праві.1953 року було ліквідовано заборону на шлюби між громадянами СРСР та іноземцями. Кодекс про сім'ю, опіку, шлюб та акти громадянського стану УРСР було доповнено положенням про обов'язок батьків утримувати своїх дітей до досягнення ними повноліття.

Зміни у трудовому праві передбачали поновлення до­воєнних норм, що регулювали трудові відносини. Скасову­валися трудова мобілізація, трудова повинність, щоденні понаднормові роботи.

ціями. Водночас зберігалися такі форми примусового залу­чення до праці, як організований набір працівників (дого­вори господарських організацій з колгоспами й колгоспни­ками) та призов (мобілізація) молоді на навчання в реміс­ничі й залізничні училища.

Подальша демократизація трудового права пов'язана з періодом десталінізації. У квітні 1956 р. була скасована кримінальна відповідальність працівників за самовільне за­лишення роботи. Із 1957 р. відмовилися від призову молоді на навчання у системі державних трудових резервів. Відно­вилося право працівника на звільнення з роботи за власним бажанням із попередженням про це адміністрації за два ти­жні. Отже, поновилася дія інституту трудового договору.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 8 березня 1956р. робочий день напередодні вихідних і свят скорочува­вся на дві години. Упродовж 1958 — 1960 рр. відбулося пере­ведення всіх робітників і службовців на 7-годинний робочий день. Для робітників які працювали на підземних роботах, та деяких інших категорій встановлювався шестигодинний робочий день.

Посилилась охорона праці підлітків, вагітних жінок. Відповідно до указу Президії Верховної Ради СРСР «Про по­силення охорони праці підлітків» від 13 грудня 1956 р. забо­ронялося зараховувати на роботу молодь до 16 років. Для працівників у віці від 16 до 18 років встановлювався 6-годин- ний робочий день, посилювалися гарантії у наданні щоріч­них відпусток. З квітня 1956 р. з 77 до 112 днів збільшилась тривалість відпусток жінкам у зв'язку з вагітністю та поло­гами.

Посилилась захисна функція профспілок. Так, необ­хідною умовою звільнення працівника з ініціативи адмініс­трації була згода на це профспілки. Із 1957 р.

Закон «Про державні пенсії», який встановлював порядок призначення і виплати пенсій. Право на пенсію за віком мали чоловіки — при досягненні ними 60 років із трудовим стажем не менш ніж 25 років, жінки — при досягненні віку 55 років та наявності 20 років трудового стажу.

Розширенню прав колгоспів сприяла постанова Ради Міністрів СРСР і ЦК КПРС від 6 березня 1956 р. «Про Ста­тут сільськогосподарської артілі і подальший розвиток іні­ціативи колгоспників в організації колгоспного виробниц­тва й управління справами артілі». Загальним зборам колго­спників надавалося право з урахуванням умов кожного гос­подарства встановлювати обов'язковий мінімум трудоднів, розміри присадибних ділянок, кількість худоби і птиці, яка могла бути в індивідуальній власності колгоспників. Однак із 1959р. розпочалося обмеження особистого господарства колгоспників, посилилося втручання партійних і радянсь­ких органів у діяльність колгоспів.

У зв'язку із закінченням війни відбулися певні зміни у кримінальному праві. Втратили силу окремі норми законо­давчих актів, які з'явилися під час війни (відповідальність за поширення чуток, що породжували тривогу серед насе­лення тощо). Держава вважала можливим видати акти зага­льної амністії.

Перша амністія була оголошена Указом Президії Вер­ховної Ради СРСР «Про амністію у зв'язку з перемогою над гітлерівською Німеччиною» від 7 липня 1945 р. Цим актом було звільнено від покарання осіб, засуджених до позбав­лення волі до трьох років, а для осіб, засуджених на термін понад 3 роки, покарання скорочувалося наполовину. Також звільнялися від покарання особи, засуджені за злочини, по­в'язані з умовами воєнного часу, і засуджені з відстрочкою виконання вироку.

Друга повоєнна амністія відбулася після смерті Ста­ліна на підставі Указу Президії Верховної Ради СРСР від 27 березня 1953 р. Від покарання звільнялись особи, засу­джені до позбавлення волі на термін до 5 років, а засудже­ним понад 5 років воно скорочувалося наполовину. Від по­карання також звільнялися чоловіки старші за 55 років, жі­нки старші за 50 років, неповнолітні й особи з невиліков­ними хворобами. Амністія не поширювалася на засуджених 427

за політичні злочини, вбивства й бандитизм. Загалом на волю вийшли понад 1 млн засуджених, що спричинило ускладнення криміногенної ситуації в країні.

У вересні 1955 р. були амністовані громадяни, які спів­працювали з окупантами в роки війни. Близько 55 тис. ук­раїнців, особливо мешканців західного регіону, звинуваче­них у «пособництві ворогові», учасників оунівського руху та членів їх сімей повернулися додому. Також були достроково звільнені німецькі громадяни, засуджені за злочини проти радянського народу під час війни.

26 травня 1947 р. Указом Президії Верховної Ради СРСР було скасовано смертну кару. За злочини, що перед­бачали смертну кару, у мирний час застосовувалося позбав­лення волі на 25 років у виправно-трудових таборах. Однак Указом від 12 січня 1950 р. «на численні прохання трудя­щих» було відновлено застосування смертної кари до зра­дників Батьківщини, шпигунів, диверсантів.

Основними тенденціями подальшого розвитку кримі­нального права були: захист передусім інтересів держави, соціалістичної власності, уніфікація кримінально-право­вого регулювання, поява норм, що визначали склад нових злочинів. Кримінальний кодекс УРСР було приведено у по­вну відповідність до норм законодавства СРСР.

Відповідно до Указу Президії Верховної Ради СРСР від 9 червня 1947 р., встановлювалися нові склади у групі «інші державні злочини»: розголошення державної таємниці; втрата документів та інших матеріалів, зміст яких стано­вить державну таємницю; заявлення чи передавання за ко­рдон винаходів, відкриттів і технічних удосконалень, що становлять державну таємницю.

Указом Президії Верховної Ради СРСР «Про криміна­льну відповідальність за крадіжку державного і громадсь­кого майна» від 4 липня 1947 р. посилювалися до 25 років по­збавлення волі санкції за розкрадання соціалістичного майна, а також уперше встановлювалася кримінальна від­повідальність за незаявлення про вчинене чи таке, що готу­ється, розкрадання.

Посилилися санкції за злочини проти життя, здоро­в'я, гідності особи, за злочини проти особистої власності. Проте було безпідставно анульовано склад такого злочину, як пограбування. Не завжди законодавчо визначалася ква­

ліфікація злочину й конкретний вид покарання. Так, у ці­лому гуманний Закон «Про захист миру» від 12 березня 1951 р. щодо осіб, винних у пропаганді війни, обмежувався вимогою засуджувати їх як небезпечних кримінальних зло­чинців.

Десталінізація спричинила певне обмеження застосу­вання кримінальної репресії, звуження кола кримінальної відповідальності. Із 1959р. широко застосовується умовне засудження.

Ухвалений 28 грудня 1960 р. Кримінальний кодекс УРСР базувався на Основах кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік (1958 р.). Він повністю увіб­рав у себе загальносоюзні закони про кримінальну відпові­дальність за державні, військові злочини та інші злочини, спрямовані проти СРСР. Кодекс поділявся на Загальну та Особливу частини. Кримінальний кодекс 1960р. мав за­вданням охорону від злочинних посягань суспільного і дер­жавного ладу, соціалістичної власності, особи і прав грома­дян, був спрямований на попередження злочинності. Важ­ливими положеннями КК 1960 р. були: звуження сфери кримінальної відповідальності (скасовувалось понад 70 складів злочинів, передбачених КК 1927 р.); зменшення ви­дів покарань; відмова від принципу аналогії; проголошення вини єдиною підставою кримінальної відповідальності. Вік кримінальної відповідальності підвищувався до 16 років, за вчинення тяжких злочинів — 14 років. Знижувався макси­мальний, з 25 до 15 років, термін позбавлення волі. Смертна кара проголошувалася найвищою мірою покарання.

Як загальну тенденцію слід зазначити пом'якшення відповідальності за злочини, які не становили великої суспі­льної небезпеки, з одночасним посиленням відповідальності за найтяжчі злочини проти життя та здоров'я особи. Водно­час Кримінальний кодекс УРСР 1960 р. зберігав норми, спрямовані на боротьбу з інакомисленням (ст. 56 — «зрада Батьківщині», ст. 61 — «шкідництво», ст. 62 — «антирадян- ська агітація і пропаганда» та ін.), під дію яких підпадали ви­яви невдоволення владою і дисидентства.

Зміни в процесуальному праві розпочалися із скасу­вання Указом Президії Верховної Ради СРСР від 21 вересня 1945 р. широкої підсудності справ військовим трибуналам. Восени 1953 р. було ліквідовано Особливу нараду при МВС

СРСР і трибунали військ МВС. Наказом МВС СРСР і Гене­рального прокурора СРСР від 17 жовтня 1953 р. на вико­нання Указу Президії Верховної Ради СРСР від 1 вересня 1953 р. про скасування Особливої наради при МВС СРСР ви­магалося «усі слідчі справи, розслідувані органами МВС, на­правляти на розгляд у відповідні суди за підсудністю». Згі­дно з цим наказом до суду передавалися справи стосовно лише тих осіб, які вчинили злочини, передбачені радянсь­ким кримінальним законодавством.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 19 квітня 1956 р. скасовувався особливий процесуальний порядок упровадження слідства і судового розгляду у справах про підготовку або вчинення терористичних актів (постанова Президії ЦВК СРСР від 1 грудня 1934 р.) Цим же указом ска­совувалися постанови ЦВК СРСР від 1 грудня 1934 р. та від 14 вересня 1937 р. про внесення змін у чинні кримінально- процесуальні кодекси союзних республік, згідно з якими не дозволялися касаційні скарги у справах про шкідництво, те­рор та диверсії.

1953 року розпочався процес реабілітації невинно за­суджених під час масових репресій. Відповідно до Указу Президії Верховної Ради СРСР від 1 вересня 1953 р. Проку­ратура СРСР розглядала скарги та заяви засуджених коле­гією ОГПУ, «трійками» НКВС — УНКВС та Особливою на­радою про скасування рішень, скорочення терміну пока­рання, дострокове звільнення та скасування судимості з по­передніми висновками щодо цих справ МВС СРСР. Верхов­ний Суд СРСР на підставі протесту Генерального прокурора переглядав рішення цих позасудових органів.

У 1954 р. було створено комісію Президії ЦК КПРС і близько 100 комісій у регіонах, які мали право реабілітації та помилування. До перегляду справ залучалися органи про­куратури і КДБ. Право перегляду справ у порядку нагляду було надано Верховному Суду України та обласним судам.

Проте реабілітація не була гласною і всеохоплюю- чою. Вона не поширювалася на представників Центральної Ради, Директорії, осіб, засуджених за політичні злочини у 20-х — першій половині 30-х років, учасників національно- визвольного руху. Поряд з реабілітацією жертв сталінсь­кого режиму відбувалося переслідування інакомислячих і нові політичні репресії. У грудні 1960 р. ухвалено Криміна­льно-процесуальний кодекс України; з 1 квітня 1961 р. він

набув чинності. В основу КПК було покладено Основи кри­мінального судочинства Союзу РСР і союзних республік (1958 р.).

У липні 1963 р. Верховною Радою УРСР ухвалено Ци­вільний процесуальний кодекс УРСР. Кодекс відтворював положення Основ цивільного судочинства Союзу РСР і сою­зних республік (1961 р.) і складався із шести розділів. Розділ І «Загальні положення» встановлював загальні норми цивіль­ного судочинства, зокрема, врегульовував питання підвідо­мчості та підсудності цивільних справ, процесуальних тер­мінів, судових штрафів, сплати судових витрат. Розділ ІІмі- стив норми про осіб, які беруть участь у справі, їх права і обов'язки. Розділ ІІІ — про провадження у справах у судах першої інстанції. Розділ IV — у касаційній та наглядовій ін­станціях. Розділ V — про виконання судових рішень. У VΣ розділі викладено цивільні процесуальні права інозем­них громадян і осіб без громадянства, подано норми про по­зови до іноземних держав, судові доручення і рішення іно­земних судів, визначено порядок розгляду справ у зв'язку з міжнародними договорами та угодами.

КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ

1. Розкрийте характерні особливості державно-правового розвитку України у повоєнний період.

2. На основі аналізу Указу Президії Верховної Ради СРСР від 19 лютого 1954 р. та Закону СРСР від 26 квітня 1954 р. розкрийте правові засади передачі Кримської області із складу РРФСР до складу УРСР.

3. Охарактеризуйте зміни в судовій системі УРСР у період де- сталінізації.

4. Охарактеризуйте завдання, права та обов'язки, форми і ме­тоди діяльності прокуратури, які визначало прийняте 24 травня 1955 р. Положення про прокурорський нагляд в СРСР.

6. Розкрийте причини та зміст реорганізації органів держбе­зпеки і внутрішніх справ.

7. Охарактеризуйте завдання, зміст та структуру Криміналь­ного кодексу УРСР 1960 р.

8. Охарактеризуйте зміни в процесуальному праві, які відбу­лися в повоєнний період, розкрийте зміст і структуру Криміна­льно-процесуального кодексу України 1961 р.

9. Розкрийте зміст та структуру Цивільного процесуального кодексу УРСР 1963 р.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

1. Тацій В. Я. Історія держави і права України. Академічний курс: У 2 т. / За ред. В. Я. Тація, А. Й. Рогожина. — К., 2000. — Т. 2.

— С. 370-448.

2. Рогожин А. Й. Історія держави і права України: Підруч­ник: У 2 ч. / За ред. А. Й. Рогожина. — К., 1996. — Ч. 2. — С. 298-349.

3. Іванов В. М. Історія держави та права України: Навч. по­сіб.: У ч. / В. М. Іванов — К., 2002-2003. — Ч. ІІ. — С. 115-133.

4. Іванов В. М. Історія держави і права України: Навч. посіб. / В. М. Іванов — К., 2003. — С. 299-318.

5. Гончаренко Г. Історія держави і права України: Курс ле­кцій / За ред. Г. Гончаренка. — К., 1996. — С. 244-262.

6. Шевченко О. О. Історія українського права: Навч. посіб. / За ред. О. О. Шевченка. — К., 2001. — С. 188-195.

7. Музиченко П. П. Історія держави і права України: Навч. посіб. / П. П. Музиченко — К., 1999. — С. 541-567.

8. Гончаренко В. Д. Хрестоматія з історії держави і права України: У 2-х т. / За ред. Гончаренка В. Д. — К., 1997. — Т. 2. — С. 524-629.

9. Бенько О. П. Державно-правові аспекти політичного те­рору в Україні (1917-1953 рр.)./ О. П. Бенько — К., 1994.

10. Воронов І. Голод 1946-1947 рр./ І. Воронов, Ю. Г. Пилявець

— К., 1991.

11. Грищук В. К. Кодификация законодательства Украинс­кой ССР (1956-1985): Текст лекций. / В. К. Грищук — А, 1991.

12. Смолій В. А. Історія України. Нове бачення: У 2 т. / За заг. ред. В. А. Смолія. — К., 1996. — Т. 2.

13. Касьянов Г. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960 — 80-х років. / Г. Касьянов — К., 1995.

14. Шаповал Ю. Україна 20-50-х років: сторінки ненаписаної історії. / Ю. Шаповал — К., 1993.