§2. Правоохоронні та правозахисні органи УРСР

Кінець 1960-х - початок 1970-х рр. ознаменувався ува­гою держави до органів прокуратури, юстиції, внутрішніх справ, на які покладалися завдання щодо забезпечення охо­рони інтересів держави і суспільства, прав і свобод грома­дян, зміцнення правопорядку та дотримання законності.

знайшло виявлення у низці нормативних актів як загально­союзного, так і республіканського значення.

Правові засади діяльності прокуратури було закла­дено спочатку нормами Положення про прокурорський на­гляд у СРСР, затвердженого указом Президії Верховної Ради СРСР від 24 травня 1955 р., а пізніше визначалися Кон­ституцією СРСР 1977 р., а також Законом про Прокуратуру СРСР від 30 листопада 1979 р. із подальшими змінами та до­повненнями, що були внесені указом Президії Верховної Ради СРСР від 3 грудня 1982 р.

Згідно з Конституцією СРСР 1977 р. прокуратура буду­валася на жорстко централізованій основі. Зазначалося, що прокуратура є єдиною системою органів, підпорядкованих винятково центру в особі Генерального прокурора СРСР. Про прокуратуру йшлося і в Конституції УРСР 1978 р. (глава 19), де у ст. 162 визначалося, що найвищий нагляд за точним і однаковим виконанням законів усіма міністерст­вами, державними комітетами й відомствами, підприємст­вами, установами та організаціями, виконавчими і розпо­рядчими органами місцевих Рад, колгоспами, кооператив­ними та іншими громадськими організаціями, службовими особами, а також громадянами на території України здійс­нюється Генеральним прокурором СРСР та підлеглими йому Прокурором УРСР і підзвітними прокурорами. Окрім того, Генеральний прокурор та підлеглі йому прокурори мали здійснювати нагляд за тим, щоб ніхто не зазнавав не­законного обмеження в правах, арешту без судового рі­шення або санкції прокурора, щоб при розслідуванні злочи­нів неухильно дотримувалися вимоги закону про всебічне, повне та об'єктивне дослідження усіх обставин справи.

Генеральний прокурор СРСР, який призначався Вер­ховною Радою СРСР, був відповідальним перед нею та їй пі­дзвітний, а у період між сесіями Верховної Ради СРСР - пе­ред Президією Верховної Ради СРСР. Прокурор УРСР, як і прокурори інших союзних республік, а також прокурори об­ластей призначалися Генеральним прокурором СРСР.

Районні та міські прокурори призначалися прокурором УРСР та затверджувалися Генеральним прокурором СРСР. Термін повноважень Генерального прокурора СРСР, проку­рора УРСР та усіх підлеглих прокурорів становив п’ять років.

У період, що розглядається, було вжито низку заходів, спрямованих на удосконалення організації та діяльності ор­ганів внутрішніх справ. Ліквідація згідно з постановою Президії Верховної Ради СРСР від 13 січня 1960 р. загально­союзної системи органів внутрішніх справ та передавання функцій і повноважень МВС СРСР міністерствам внутріш­ніх справ союзних республік, які стали іменуватися мініс­терствами охорони громадського порядку, спричинила нега­тивні наслідки, насамперед, у справі боротьби зі злочинні­стю. Ситуація, що склалася вимагала термінового вирі­шення. У липні 1966 р. із метою забезпечення єдиного опе­ративного керівництва діяльністю органів охорони громад­ського порядку у боротьбі зі злочинністю було створено со­юзно-республіканське Міністерство охорони громадського порядку СРСР. У всіх союзних республіках, зокрема в УРСР, встановлювалася однакова організаційна структура органів внутрішніх справ, відновлювалися порушені раніше зв’язки та координація їхньої діяльності, усувалася невиправдана розмаїтість у нормативному регулюванні.

У листопаді 1968 р. Міністерство охорони громадсь­кого порядку СРСР знову було перетворено на Міністерство внутрішніх справ СРСР. Окрім того, у другій половині 60-х років було здійснено низку організаційно-правових заходів, що мали на меті посилення боротьби зі злочинністю, підви­щення ефективності роботи міліції.

власності, адміністративна (зовнішня) служба, ДАІ та під­розділи відомчої міліції.

У листопаді 1968 р. зазнала перебудови система орга­нів внутрішніх справ у містах та районах. Тут на базі органів міліції були створені відділи (управління) внутрішніх справ. Тепер не лише міліція, але й органи внутрішніх справ зага­лом (тобто й державний пожежний нагляд, апарати виправ­них робіт) перетворилися на структурні підрозділи викон­комів рад.

Організаційні заходи доповнювалися заходами право­вими. Зокрема 8 червня 1973 р. побачив світ Указ Президії Верховної Ради СРСР «Про основні обов'язки та права ра­дянської міліції щодо охорони громадського порядку та бо­ротьби зі злочинністю». У ньому юридично закріплювалися завдання міліції: забезпечення громадського порядку, попе­редження і припинення злочинів та інших правопорушень, охорона державного і громадського майна, прав та законних інтересів громадян, підприємств, організацій, установ від злочинних зазіхань, а також інших антигромадських дій.

Характерною особливістю цього періоду стала широка співпраця органів внутрішніх справ із добровільними наро­дними дружинами з охорони громадського порядку, які ви­никли ще наприкінці 50-х років, а у 70-х набули масового ха­рактеру. За роки функціонування ДНД було накопичено пе­вний досвід, склалися різноманітні форми та методи їх дія­льності. Зважаючи на це, у травні 1974 р. ЦК КПРС спільно з Радою Міністрів СРСР було ухвалено постанову «Про по­дальше вдосконалювання діяльності добровільних народ­них дружин по охороні громадського порядку».

вників міліції. Із 1973 р. в УРСР набула поширення така фо­рма взаємодії міліції та ДНД, як громадські пункти охорони порядку.

Разом із тим наприкінці 70-х - на початку 80-х років у функціонуванні добровільних народних дружин почав вияв­лятисяформалізм, поширилася практика відступу від прин­ципів гласності та добровільності. Часто женучись за кіль­кісними показниками люди зараховувалися до дружин ме­ханічно, цілими трудовими колективами, студентськими групами, не дотримувався принцип індивідуальності.

Окрім МВС, у період, що розглядається, відновлено й загальносоюзну систему органів юстиції, яка була децент­ралізована 1963 року. Мін’юст СРСР та міністерства юстиції союзних та автономних республік, відділи юстиції обласних рад відтворено у 1970 р. Діяльність Міністерства юстиції УРСР було відновлено з 27 листопада 1970 р. Вона регламе­нтувалася відповідним Положенням про Міністерство юсти­ції Української РСР, затвердженим постановою Ради Мініс­трів УРСР від 4 вересня 1972 р., яким передбачалося, що Мін’юст забезпечує організаційне керівництво судами, пе­ревіряє організацію роботи судів, заслуховує з цих питань доповіді голів судів, вивчає і узагальнює практику, розроб­ляє пропозиції з питань організації діяльності судів, здійс­нює керівництво і контроль за роботою з виконання рішень, керує роботою з кадрами судових органів і підвідомчих ор­ганізацій та установ юстиції тощо. Окрім низки інших обов’язків, на Міністерство покладалися функції щодо кері­вництва адвокатурою, нотаріатом, органами РАЦС. Відпові­дні управління юстиції були створені при обласних Радах депутатів трудящих.

рішень, інший - забезпечував ведення правової роботи у на­родному господарстві, здійснення правової пропаганди юри­дичних знань серед населення, керував роботою президії об­ласної колегії адвокатів, роботою нотаріальних контор. У відділах юстиції також працювали консультанти, які забез­печувалиорганізацію роботи нарсудів, аналізували та узага­льнювали судову практику з розгляду кримінальних, циві­льних справ, а також проводили організаційну, профілакти­чну роботу з народними засідателями.

Подальшого розвитку набули адвокатура та нотаріат. Наприкінці 60-х - у першій половині 70-х рр. продовжувало функціонувати Положення про адвокатуру в УРСР 1962 р. затверджене указом Президії Верховної Ради СРСР. Відпо­відно до ст. 1 цього нормативного акту, адвокатура респуб­ліки ототожнювалася з колегією адвокатів - формою профе­сійного об’єднання. Визначення поняття «адвокатура» в указі не надавалося. Колегія ж адвокатів визначалася як до­бровільне об’єднання осіб, які займаються адвокатською ді­яльністю. Деякі зміни до Положення про адвокатуру УРСР 1962 р., які стосувалися переважно завдань та складу коле­гій, їхніх органів, прав та обов’язки адвокатів, а також форм керівництва колегіями з боку державних органів, були вне­сені 15 червня 1965 р.

У грудні 1970 р. ЦК КПРС і Рада Міністрів СРСР ви­дали спільну постанову «Про покращення правової роботи у народному господарстві», відповідно до якої на адвокатуру було покладено низку обов’язків щодо правового обслугову­вання підприємств, установ, радгоспів і колгоспів, у яких була відсутня юридична служба.

Уперше в історії радянської адвокатури її правовий статус був чітко визначений лише у 1977 р. Конституцією СРСР (ст. 161). Згідно зі ст. 159 Конституції УРСР 1978 р., для

надання юридичної допомоги громадянам і організаціям ді­ютьколегії адвокатів. У випадках, передбачених законодав­ством, юридична допомога громадянам мала надаватися без­коштовно.

У 1979 р. було ухвалено закон «Про адвокатуру в СРСР», яким регулювалися питання організації та діяльно­сті адвокатури у загальносоюзному масштабі. Поняття адво­катури у ньому надавалося в описовій формі: «Адвокатура сприяє охороні прав і законних інтересів громадян і органі­зацій». Проте, у ст. 2 цього закону йшлося про організацію та порядок діяльності, права та обов'язки адвокатів, а ст. 7 закріплювала засади адвокатської таємниці.

Подальший розвиток законодавства про адвокатуру України було зумовлено затвердженням Положення про ад­вокатуру УРСР від 1 жовтня 1980 p., яке надало колегіям ад­вокатів досить суттєві повноваження у самоврядуванні, ви­рішенні своїх внутрішніх організаційних питань, здійсненні керівництва та контролю за професійною адвокатською ді­яльністю. Нове Положення також розширило перелік видів юридичної допомоги, що надавалася громадянам адвока­тами. Разом із тим нове законодавство передбачало й повно­важення органів державної влади та управління стосовно загального керівництва колегіями адвокатів. Так, Міністер­ству юстиції УРСР було надано право зупиняти виконання рішень загальних зборів чи постанов президії колегії адво­катів у разі невідповідності їх чинному законодавству, ним встановлювався порядок надання адвокатами юридичної до­помоги та оплати праці, здійснювались інші повноваження, пов'язані з загальним керівництвом адвокатурою респуб­ліки.

Отже, говорити про ефективність діяльності адвока­тури у цей період не доводиться, оскільки знову нагадали про себе недооцінка та приниження принципів демократії, порушення прав людини, декларативний характер основ­них законодавчих актів. Адвокатура все ще лишалася під пильним наглядом державних органів. За встановленою правилом займатися адвокатською діяльністю могли виклю­чно члени колегій та тільки у складі юридичних консульта­цій. Це значно обмежувало право багатьох кваліфікованих

юристів адвокатувати, оскільки доступ до колегій адвокатів було надзвичайно ускладнено.

Важливе значення мала діяльність нотаріальних ор­ганів УРСР - системи державних нотаріальних контор, до обов’язків яких входило посвідчення безспірних прав та фа­ктів, які мають юридичне значення. Організація та діяль­ність нотаріату регулювалися законодавством, зокрема За­коном СРСР від 19 липня 1973 р. «Про державний нотаріат», а також Законом УРСР від 15 грудня 1974 р., який мав таку ж назву й набрав чинності 1 травня 1975 р.

Отже, у період, що розглядається, в УРСР діяв розга­лужений державний апарат, організація та функціонування якого регламентувалися законодавчими актами переважно союзного, а також республіканського рівня. У них містилася значна кількість декларативних заяв щодо розширення де­мократії, широких прав представницьких органів, необхід­ність зміцнення соціалістичної законності. Але в умовах па­нування однопартійної командно-адміністративної системи управління більшість із цих положень лишалися лише на папері.

Україна, як і інші республіки, що входили до складу СРСР, власних збройних сил, а відповідно й міністерства, яке б здійснювало керівництво ними, не мало. Усе, що сто­сувалося цієї галузі державного управління повністю конт­ролювалося центральною владою.

Конституція СРСР 1977 р. містила спеціальну главу, у якій підкреслювалося, що для захисту «суверенітету й тери­торіальної цілісності держави створені Збройні Сили СРСР і встановлений загальний військовий обов'язок». Докладно загальний військовий обов’язок регламентувалася законом, ухваленим Верховною Радою СРСР 12 жовтня 1967 р. Відпо­відно до нього призовний вік для громадян СРСР чоловічої статі становив 18 років, а термін дійсної служби для солда­тів, сержантів сухопутних військ - 2 роки, для матросів та старшин Військово-Морського Флоту - 3 роки, для осіб, що мали вищу освіту, термін дійсної служби становив 1 рік. Призов громадян на військову службу й звільнення їх зі слу­жби здійснювалися два рази на рік: у травні-червні та у ли­

стопаді-грудні. Значне місце у законі приділялося регламе­нтації трудових, житлових та інших прав і пільг військовос­лужбовців і військовозобов’язаних. За особами, що працю­вали на підприємствах, в установах та організаціях, зберіга­лося право вступу на роботу на те ж підприємство, в уста­нову, організацію. Час дійсної військової служби зарахову­вався до стажу роботи зі спеціальності. За військовозо­бов’язаними, що були призвані на навчальні збори, зберіга­лися посада та середній заробіток за місцем роботи. Війсь­ковослужбовці, звільнені з дійсної військової служби, кори­стувалися перевагами при вступі до вищих навчальних за­кладів. За військовослужбовцями дійсної військової слу­жби, офіцерами та їх родинами зберігалася житлова площа і вони не могли бути викреслені зі списків черговості на оде­ржання житла.

Важливе значення для зміцнення Збройних Сил СРСР мали нові військові статути, ухвалені у той час. 30 липня 1975 р. Указом Президії Верховної Ради СРСР було затвер­джено Дисциплінарний статут, Статут внутрішньої служби, Статут гарнізонної та вартової служб Збройних Сил СРСР. Водночас Президія Верховної Ради СРСР затвердила нове Положення про порядок прийняття військової присяги. Ко­жен військовослужбовець віднині приймав присягу індиві­дуально та скріплював її власноручним підписом.

Декларативні заяви про можливість застосування ра­дянських військ винятково задля захисту суверенітету та територіальної цілісності СРСР наочно спростувало розв’язання у грудні 1979 р. повномасштабної збройної агре­сії Радянського Союзу проти суверенної держави Демокра­тична Республіка Афганістан та наступним введенням до країни «обмеженого контингенту» Радянської Армії. Війна, яка тривала до виведення основної маси військ 15 лютого 1989 р. забрала життя близько 1,5 млн або 10% від тодішньої чисельності населення ДРА та близько 15 тис. радянських військовослужбовців, зокрема, за офіційними даними СРСР, близько 3 тис. українців.