висновки

1. Витоки копного права беруть початок із додержавних часів, коли першими та єдиними судами на українських землях були суди родових общин. У зв'язку зі становленням держави на українських землях додержавні суди трансформувались у вервні суди, згадані у «Руській правді» під терміном «звід 12 мужів».

Утворення волостей, християнізація староукраїнського сус­пільства та інші прояви розвитку суспільних відносин зумовили перетворення вервних судів у копні суди в XIV ст. Основна від­мінність між ними полягала в тому, що склад вервних судів був сталим, а копних суддів обирали по кожній конкретній справі. Крім того, відрізнялись правові норми, що застосовувались цими органами, адже еволюція звичаєвого права, попри його консерва­тизм продовжувала відбуватись.

2. Оскільки після Люблінської 1569 р. на українських землях домінував вплив польської влади, сфера діяльності копних судів звужувалась, послаблювався їх зв'язок з державною владою, а на білоруських землях умови для функціонування цих органів були більш сприятливими. Як наслідок, можемо спостерігати актив­нішу співпрацю копних судів із державними органами на біло­руських землях (у т. ч. в ініціативі держави у відкритті копного провадження), а на українських землях копні суди поступово від­далялись від органів держави, були альтернативою щодо свавілля державних судів, і зрештою їх почали забороняти. Натомість в українському копному судочинстві вплив звичаєвого права був сильнішим за таких умов, адже в їх рішеннях значно менше поси­лань на законодавство, ніж у копних декретах білоруських земель.

Копні суди, як правило, функціонували в селах, тому серед названих джерел права пріоритетне значення у діяльності копних судів на українських землях належало правовому звичаю.

3. Найвищого розвитку копні суди набули на українських землях у складі Великого князівства Литовського, внаслідок чого вони були санкціоновані в Литовських статутах 1529 р, 1566 р., 1588 р. Це було зумовлено тим, що в цій державі здійснювалась активна рецепція українського звичаєвого права. Крім того, прі­оритетною метою Великого князівства Литовського було вирі­шення зовнішньополітичних проблем, тому не було встановлено монополії державної влади на здійснення судочинства. Відповід­но до ст. 9 розділу XIV Статуту ВКЛ 1588 р. цей правовий інсти­тут впроваджувався на етнічних литовських землях, оскільки практика функціонування копних судів продемонструвала пози­тивні результати.

Внаслідок утворення Речі Посполитої, суспільне та правове становище копних судів зазнало негативних змін, оскільки в цій державі селянство, що було основним учасником копного судо­чинства, наділялось вузьким колом прав. Проте навіть у таких умовах копні суди на українських землях функціонували, оскіль­ки певна частина української шляхти надавала їм підтримку в знак поваги до правових звичаїв свого народу. У XVIII ст. копні суди почали занепадати, внаслідок часткової полонізації цієї сус­пільної групи та утвердження системи державних судів.

Копний суд був демократичним звичаєво-правовим інсти­тутом українського народу, тому російська деспотична влада не могла визнати його легальним, а отже й залежна від неї козаць­ка старшина почала витісняти цей інститут із правової системи Української козацької держави.

Організація та діяльність копних судів у Галичині мала свої особливості порівняно з іншими українськими етнічними зем­лями, оскільки влада Польського королівства менш прихильно ставилась до українських правових звичаїв, ніж влада Великого князівства Литовського. У цьому регіоні вони діяли лише в селах українського права. Основна особливість копних судів у Галичині полягала в тому, що виконання їх рішень, як правило, набувало обов'язковості після затвердження цих рішень у гродських судах.

Припинення діяльності копних судів на українських землях не було одномоментним актом ліквідації, а довготривалим про­цесом занепаду, який набув особливої активності у XVIII ст. Вна­слідок цього процесу, копні суди втратили своє колишнє правове значення, адже чинність правового звичаю прямо залежить від його актуальності в суспільстві та регулярності застосування. Від XIX ст. державна влада сприймала копне судочинство як «селян­ські самосуди» та переслідувала його учасників. Попри це діяль­ність копних судів здійснила значний вплив на розвиток судових органів і здійснення судочинства в українських селах, який вира­жався в тому, що апробовані столітньою практикою копні правові звичаї продовжували застосовуватись у сільському судочинстві навіть у XIX ст., а подекуди - і на початку XX ст. Існують відо­мості про поволання, гоніння сліду, ходіння під дерном, що їх проводили українські селяни навіть у згаданий більш пізній пері­од. Крім того, якщо припустити, що право є таким невід'ємним елементом народу, як його звичаї, мова, культура, то копні суди, забезпечуючи дію українського права, сприяли збереженню само- ідентичності та сутності українства протягом довголітньої від­сутності Української держави.

4. Копне судочинство не знало чіткого розмежування між цивільним і кримінальним процесом, однак з аналізу першодже­рел випливає, що провадження в окремих категоріях справ мало свої процесуальні особливості. У копному судочинстві відбувся синтез приватних і публічних засад судового процесу. Історико- правовий аналіз протоколів засідань копних судів засвідчує наяв­ність у копному праві елементів східної (наприклад, колективна відповідальність громади), західної (приміром, умовне відбуван­ня покарання) та власне української (наприклад, розуміння права як правди) елементів правової традиції.

Розслідування злочинів було однією з найважливіших функ­цій копного суду. Для її здійснення копні суди застосували склад­ну систему слідчих та інших процесуальних дій, більшість з яких притаманні й сучасному кримінально-процесуальному праву України (огляд, обшук, допит та ін.). Завершенням попереднього слідства було «давання вини». Слідчі дії копного суду були спря­мовані не тільки на пошук істини, але й на якнайшвидшу ком­пенсацію школи потерпілому, що становить важливий досвід для сучасного законодавця, оскільки чинний КПК України передба­чає недостатні гарантії майнових прав потерпілого.

Судовий розгляд у копному судочинстві відбувався гласно, відкрито і прозоро колегіальним складом суду, який обирався по кожній справі жителями копного округу. У засіданнях копних судів брали участь, у тому числі, посадові особи місцевого самовряду­вання та представники держави. Учасники копного судочинства рідко посилались на статті законодавчих актів, значно частіше спи­раючись на норми українського звичаєвого права. Оскільки ці нор­ми не мали письмової форми, тому їх запам'ятовуванню сприяло те, що вони мали яскраве звучання. Внаслідок цього вони става­ли усталеними словесними юридичними формулюваннями, що їх знала й безперешкодно застосовувала більшість населення україн­ських земель, захищаючи свої права на засіданнях копних судів.

В українському копному судочинстві функціонувала склад­на система доказів, більшість з яких була успадкована копними судами від вервних судів.

Копні декрети (рішення), які у більшості випадків мали усну форму, приймались складом копного суду одноголосно. Вони могли бути оскаржені у державних або вотчинних судах. Як пра­вило, перегляд їх рішень здійснювали гродські суди. Винятком із правил копного судочинства була «обча копа», коли жителі кіль­кох сусідніх копних округів організовували засідання особливого копного суду, який переглядав копний декрет у другій інстанції. Виконання рішень копних судів, зазвичай, вони ж і здійснювали. При виникненні певних перешкод копні судді звертались за допо­могою до державних судів і місцевих феодалів.

5. Юридичній спільноті варто звертатись до досвіду копних судів як морального прикладу неупередженості, об'єктивності та динамічності органу, що здійснює судову владу. Кожен суддя повинен знати не тільки текст закону, але й проникнути в дух пра­ва та виховати в собі відчуття справедливості, адже тільки таке судочинство можна буде назвати правосуддям. Саме цього навчає сучасні покоління історія копних судів і копного судочинства.

Крім того, необхідно виокремити положення національно­го правового досвіду, що є актуальними у сьогоденні та могли б мати певне практичне застосування у законодавстві та юридичній практиці. Досвід функціонування копних судів на українських землях доводить, що ефективність судової влади в Україні зале­жить від демократичності засад її формування та здійснення. З огляду на ці міркування існує необхідність демократизації судо­вої системи Української держави через наступні заходи:

а) надати реальної дії ст. 63 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 07.07.2010 щодо функціонування інституту присяжних, розширивши їх колегію. Присяжні повинні стати важливою частиною судів другої ланки, адже даний правовий інститут відповідає демократичним засадам правосуддя та істо­ричному досвіду;

б) будучи адаптованим до сучасних умов правовий інститут копного суду, міг би набути форми органу відповідного право­суддя. Кожна територіальна громада повинна вирішувати (оче­видно, через утворені нею органи) певне коло судових справ, яке доцільно було б визначити у процесуальному законодавстві. Для набуття юридичної дії прийняте громадою рішення необхідно затвердити державним судом після спрощеної та швидкої пере­вірки правомірності його прийняття. Пропонована процедура відома у програмах відновного правосуддя інших європейських держав та здатна покращити якість судочинства у сучасній Укра­їнській державі, а також зменшити надмірне навантаження судів першої інстанції.