Соціально-політичне становище українців у складі Польщі

Соціально-політичне становище українців в складі Польщі визначалося дискримінаційною щодо українців політикою польського уряду. B урядових інстанціях переважала точка зору ендеків про необхідність національної асиміляції українців, перетворення їх на поляків.

Українське населення зазнавало економічного гноблення у Mffi- воєнній Польщі. Населені українцями землі, що складали близько 25% території Польщі, були нерозвиненими аграрними окраїнамп. або внутрішніми колоніями, що постачали центральним регіонам Польщі дешеву сировину. Соціально-економічна політикадержави і далі поглиблювала структурну деформацію українського населення 80% відсотків українців були селянами (у поляків близько 50%), ' ^ли' ше 8% припадало на промислових робітників (при 20% у поляків) Малоземелля і безземелля селянських господарств спричиииіи масову еміграцію західних українців.

Кульмінаційним моментом дискримінаційної політики Польщі щодо українців була програма колонізації, за якою з 1919 p. для зміцнення польської присутності на східних окраїнах - «кресах» уряд почав запрошувати до Східної Галичини та Західної Волині переселенців - т. зв. осадників. Підставою для утворення осадницьких господарств стали ухвалені польським ссймом закони: про аграрну реформу (1920 p.) та про військову колонізацію (1920 p.). Осадники отримували великі наділи найкращих земелі, та шедрі фінансові субсидії. За даними дослідників {C. Кульчицькиії), тільки від 14 вересня 1919 p. по 30 червня 1920 p. було колонізовано 69 тис. га землі й переселено у Східну Галичину близько 60 тис. осіб. Ця категорія громадян Польщі могла отримати безкоштовно з держав- iioro земельного фонду до 45 га. Ti з них, хто вирішував не обробляти землі, займали посади поліцаїв та чиновників. Фактично це була політика планомірної колонізації, збільшення чисельності поляків за підтримки держави. Така політика польського уряду щодо протегування своєму населенню породжувала неприязнь і ворожнечу між місцевими українцями і польськими колоністами. Саме цією політикою польський уряд заклав міну уповільненої дії в міжнаціональні відносини, яка вибухнула в роки війни на Волині кривавою різпею українського і польського народів.

Грубим порушенням прав українців була політика пояонізації- дискримінаційна політика польської влади проти української мови.

Ухвалений сеймом (1924 p.) закон про освіту (сумнозвісний LexGrabsky) запровадив, замість національної, т. зв. «утраквістичну» (лномовну) школу, B якій викладання поступово переходило на «єшь- ську. Загалом L.c Grabsky пророкував за допомогою школи та землеподілу ліквідувати українську проблему в межах Польщі за 25 років. Українську мову також усували з усіх державних і самоуправних установ Західної України («Про мову державну імовуор- ганів влади та самоврядування» від 31 липня 1924 p.). Під впливом цих законів розгорнувся наступ на українські школи. Якщо у 1924 p в Східній Галичині ще було 2151 українська школа, то у 1930p.K залишилось 716, а кількість утраквістичних збільшилася до 1793.

Українці зазнавали дискримінації і в плані здобуття вищоїоспі- ти. Зокрема, їх не допускали до Львівського університету, вяком; могли навчатися лише ті з українців, що відслужили в польськїії армії і дали присягу на вірність Польщі. Польською владоіобулп ліквідовані засновані щс австрійським урядом українські кафедрі а обіцянка заснувати за державний кошт український університет так і залишилася невиконаною. Дискримінація у здобутті вищрїосві- ти призвела до безпрецедентного в історії заснування у Львові Українського Таємного університету.

Політика полонізації зачепила також православну церкву. Право- славне духовенство примушували виголошувати церковпі про- повіді й навчати релігії в школах польською мовою.

Дискримінаційна політика польських властен спричинила стихійний та організований опір українців, який виявлявся у розвито партизанського руху, акціях диверсій і саботажу. Так, за дашши дослідників (77. Зашкіпьняк), у 1922 p. на території західнои- раїкських земель діяло 19 партизанських загонів, було здійснене 2300 підпалів польських маєтків. У вересні 1921 p. українсцьСтс- пан Фсдак здійснив замах на IO. Пілсудського під час відвідин останнім Львова, тяжко поранивши львівського воєводу А. Ґр^а' бовського. A після того, як влітку 1930 p. Галичиною прокотДО** хвиля нападів на польські маєтки, польський уряд відповів кампанією «пацифікації» («умиротворення») - гострими репресіями шоД° українського населення силами армії та поліції. B рамках пацп фікаціі (тривала з другої половини вересня до кінця листопад* 1930 p.) в західноукраїнських селах каральні загони руйнували«' лянські будинки, отруювали криниці, били вікна, нищилидо*¹³' шні речі, обливали гасом продукти харчування. Під час каралЫ¹>' експедицій було вчинено погроми близько 800 населених пунктЯІ 450 громадах Східної Галичини. При цьому виволікали зхатзкитс^ і піддавали їх фізичним тортурам. Під час цієї акції постражЛ¹ українські кульгурію-освітні, спортивні, кооперативні заклади. Було закрито приватні гімназії в Рогатині, Дрогобичі і державну в Тернополі.

Таким чином, політика польського уряду в окупованих етнічно українських землях зводилася до цілковитого підпорядкування собі політичного, культурного га економічного життя краю, повністю ігноруючи при цьому національні потреби українців.