Тема 5. ЛАТЕНТНА ДОБА УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ(ЛИТОВСЬКО-РУСЬКА ДЕРЖАВА)

ЛитовськоРуської держави

З

ГІДНО пропонованої авторами термінології, латентна державність це такий стан існування народу, суверенітет якого є зовнішньо обмеженим, а внутрішня автономія поширена лише на структуру владних повноважень, адміністрації, суду тощо.

116

117

II M'lll И I К ІОРІІ УКГЛІІН ЬКСМо

ЛН'жлвогвиІ'ИІІІя

давче, військове й політичне. Державність перетворюється на латентну, коли влада не в змозі встановити неподільний власний суверенітет над своїми етнічними землями, а в тих чи інших пропорціях, інколи примусово, а інколи добровільно, ділить його з іншими державами.

Нерідко латентність тієї чи іншої держави відбивається в назві цієї держави. Прикладом такої латентності є ЛитовськоРуська держава, що виникає внаслідок литовської експансії в XIV сі. Україна в ній виступає під своєю старою назвою «Русь», як така, що вже не володіє повним суверенітетом на своїй землі.

У вітчизняній історіографії склалися різні погляди й точки зору на сам характер литовської експансії, природу та сутність ЛитовськоРуської держави. Ось чому слід, хоча б побіжно, торкнутися деяких позицій, що склалися в історіографії при розгляді цього питання.

Перша позиція, більш характерна для радянської історіографії, розглядає литовську присутність на українських землях як прояв «колоніального загарбання» та «національного поневолення». Оскільки ця схема побутувала тривалий час не лише в наукових виданнях, а й у шкільних програмах та навчальних посібниках, то ми не будемо її розглядати спеціально.

Тема 5.

1ТЕНГНА ДОБА УКРАЇНСЬКІ ДЕРЖАВНОСТІ

КНЯЖА ДОІІЛ

ріографі), яка традиційно розглядала середньовічну Литву як загарбника й ворога Русі, включаючи сюди всі східнослов'янські народи. Це легко пояснити тією обставиною, що на тому проміжку часу Литва дійсно всерйоз конкурувала з Московським князівством, віїсту ІІаючк для останнього майже в образі «монголотатар» із заходу.

Значна ж більшість тих українських істориків, що обстоювали національні інтереси українського народу «к у дожовтневий, так і в післяжовтневий час, включно до сьогоднішнього дня, ставиться до проблеми литовськоукраїнських взаємин з інших позицій. У їхніх поглядах і оцінках литовці змальовуються як визволителі колишніх українських князівств зпід татарської'Орди, що набагато, порівняно із Московським князівством, скоротило монголотатарське іго на наших землях.

Один із істориків, О.Єфименко, пише: «Як ко лись загадкова Русь у вигляді нечисленної войовни чої дружини збирала із Києва докупи південноруські племена, створюючи основи Руської державності, так і тепер відносно нечисленна войовнича Литва із своїх віддалених приніманських поселень збирає воєдино всі розрізнені політичною смутою удільної епохи і бідами татарського нашестя західні і пів денні руські землі, створюючи нову ЛитовськоРусь ку державу, яка за складом свого населення з повним правом може бути названа Західноруською»'. • І к

І далі, співставляючи династичні суперечки кия ^'' і!

118

119

НАРИСИ * ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОЮ ДЕРЖАВО ТВОРЕННЯ

жої доби, що нерідко закінчувались вигнанням одних і пануванням інших, історик зазначає: «Литовські князі проганяють із руських земель князів із дому Володимира Святого, щоб сісти на їхні місця, очевидно, так само легко і просто, як і самі південноруські удільні князі проганяли один одного, причому участь земель могла бути або зовсім пасивною, або активною в один чи інший бік, залежно від обставин.

Із сучасних істориків в позитивному сенсі литовську присутність на українських землях оцінює М.Ю.Брайчевський. У своїх коментарях до книги Гната Хоткевича «Історія України» вчений зазначає: «Литовська держава XIVXVI ст. була спадкоємцем і продовжувачем традицій Київської Русі. Основну частину території тої держави складали землі РусіБілорусі та України... Суспільний лад Русі був перенесений сюди в майже недоторканому вигляді, а юридичні норми Київської держави продовжували діяти на литовських землях аж до XVI ст.»3.

Нарешті О.Субтельний зауважує таке: «Не слід уявляти собі захоплення литовцями українських земель як тотальне нашестя лютих орд чужинців. По суті, до опису цього цілеспрямованого процесу краще пасують такі слова, як проникнення, включення,

КНЯЖА ДОБА

приєднання. Під час просування Альгердаса вглиб України населення часто вітало його війська, що переважно складалися з українських підданих або союзників»4.,

Отже, ми можемо констатувати той факт, що '•' литовське панування проявилося у верховенстві J",','" литовської династії, котра започаткувала відому київську династію Олельковичів. Українська держава у ті часи продовжила існування у вигляді, за термінологією М.Брайчевського, «Другого Українського королівства» аж до кінця XV ст.

Ми не схильні переоцінювати ступінь автономії «Другого Українського королівства» з огляду на її зовнішньополітичний суверенітет, котрий все ж таки контролювався великим князем Литовським, хай навіть формально. Проте, що така автономія існувала, у нас теж жодного сумніву немає. А тому цей період української державності ми визначаємо як латентний, тобто такий, що не міг виявити себе вповні, як це належить суверенній державі.

До ознак латентності можна також віднести й те, що така державність існує на обмеженому просторі етнічної території.

и і к топі v'Ki'Miii ькміське право», проте воно надавало містам, що ним володіли, адміністративне і судове самоуправління. Хай нас тут не спантеличує слово «феодалізм». Бо той рівень місцевої свободи, який надавало це «феодальне право», значно вагоміший за будьякий тоталітаризм і централізм. Місто, якому надавався привілей Магдебурзького права, звільнялося від влади феодала. Отже, не було місця деспотизму й сваволі, з якими у нас асоціюються звичні уявлення про феодалізм.

До тих безперечних здобутків Магдебурзького права, котрі склали підвалини європейських лібера

КНЯЖА :ІОЬА

лізму й демократії, слід віднести і те, що воно передбачало виборну систему міської влади (адміністрації) та суду. Воно також встановлювало порядок організації ремісничих цехів, регулювало питання торгівлі, а також регламентувало права опікунства, спадщини та покарання за різні види злочинів тощо. Таким чином, Магдебурзьке право це суттєва засада громадянського суспільства.

Нагадаємо, що першим містом України,.якому було надане Магдебурзьке право, було місто Сянок у ГалицькоВолинському князівстві. Києву воно було надане в 14941497 pp.

У XVXVII ст. за Магдебурзьким правом жила значна кількість (за деякими даними, навіть більшість) міст України.

Ми далекі від того, щоб картину, пов'язану із запровадженням Магдебурзького права в Україні, змальовувати лише у світлих барвах. Нерідко трапІялось і так, що завдяки саме йому в українські міста активно проникали німецькі та польські колоністи. Це створювало подекуди в українських містах соціальнонаціональну та міжконфесійну напругу.

Але потрапляючи на Україну, Магдебурзьке право зазнавало місцевих впливів і по суті відрізнялося від того, яким воно було в країнах Західної Європи.

125

КНЯЖА ДОБА

124

ІІАІЧ1ГИ t If КИМ] VKI'AlHf ЬМІІ О II Г Ж \(Н ) I Н. Ч' I lit (Я

Спочатку право надавати привілеї на Магдебурзьке право перебувало в руках Галицько Волинських князів і королів, потім великого князя Литовського. Після утворення об'єднаної держави Речі Посполитої (1569), у складі якої Україна володіла певною внутрішньою автономією, це право переходить до рук польського короля. Надалі, особливо після Великого повстання під проводом Б. Хмельницького та утворення Козацької держави республіканського типу, це право перебирає на себе гетьман, але за згодою російського царя. І дійсно, протягом другої половини XVII ст. і навіть початку XVIII ст. гетьмани за згодою царя, а інколи й без неї, широко користувалися цим привілеєм. Так, зокрема, в зазначений термін Магдебурзьке право було надане містам Слобідської України, таким як Харків, Охтирка, Суми тощо.

З часом, коли з'явився полковий лад на Україні, а вперше це сталося в 30і роки XVII ст. за часів гетьмана М.Дорошенка, виниклитак звані полкові й сотенні міста, де мешкала в основному козацька верства. Врядувала в цих містах козацька старшина, й її повноваження стосувалися виключно козаків. У так званих ратушних містах, тобто тих, що врядувались Магдебурзьким правом, але де також проживали й козаки, справ чми • г, І чиїх відала козацька старшина, а решти мштг, : L '"орна міська влада.

Однак, як зачначтоть ф >ч:'н\і :>. історії українського права, туг \ •: cf'ккігі: ? ;.на позиції патріархального націоналізму. Таке трапляється завжди, коли це вигідно. А вигода полягала в захисті ідеологічних засад теорії «єдиної древнєруської народності». Вплив же Магдебурзького права на суспільнополітичне, громадське і правове життя формував нові засади національної ментальності, невластиві російській міській культурі, котра ніколи не знала норм Магдебурзького права, а завжди підпорядковувалася центральній (самодержавній) адміністрації в особі намісника.

Якщо ж позбутися великодержавницької упередженості й поглянути на суть справи з історикоюри

Теиа 5.

ІАТЕНТНА ДОБА уКРАІНСЬКС ДЕРЖАВНОСТІ

фахівців, який всебічно досліджував витоки й зміст «Старого Статуту» (1529 p.), найхарактерніша риса його полягала в тому, що «він цілком безпосередньо завершує довгий попередній процес уніфікації стародавніх правних сепаратних систем давньоруських земель, об'єднаних під зверхністю Литви. Замість різноманітности давньоруського права, рідного всім руським землям, і разом з тим чужого, оскільки воно було не місцеве, уперше утворюється бодай і невеличке обсягом, а проте цілком повне єдине загальне, «посполите» право. Отже в Статуті 1529 р. є два обличчя: одне скероване в далеке історичне минуле своїм стародавнім духом та правнозвичаєвим духом, а друге прямує до шляху прийдешньої законодавчої творчости. У цьому його найбільше історичне значення і найбільший науковий інтерес»1".

«Старий Статут» складався з 13 розділів, поділених на артикули, яких усього було 243. Конституційні засади держави визначалися в перших чотирьох розділах, де йшлося: про верховну владу та її відносини з підлеглим населенням перший розділ; про порядок військової служби або так звану «земську оборону» другий розділ; про вольності та привілеї шляхти третій розділ і про судочинство в державі четвертий розділ.

Інші дев'ять розділів були присвячені питанням судового процесу та нормам цивільного й кримінального права. Як слушно зазначає Д.Дорошенко, «остаточна редакція Статута була безперечно результатом певної боротьби між панамимагнатами та шляхтою й фіксувала ту суму прав і привілеїв, які здобула собі шляхетська верства. Шляхті було гарантовано, що її не можна карати «безправно», себто без судового публічного процесу. За шляхтою забезпечувалося володіння землею, яку не можна було одібрати без вини»11.

Обсяг цивільних прав шляхти згідно з першою редакцією Статуту значно розширювався. Було передбачено право шляхтича на апеляцію через суд воєводи чи старости до великого князя. За ним забезпечувалися привілеї вільного пересування тощо.

Це дуже контрастувало з обмеженням прав «простих холопів», які за один і той же злочин мусили нести тяжчі покарання. Так, наприклад, бійка між шляхтичами винуватцю коштувала 12 коп. штрафу,

137

КАРНІ Й і 1C 11,4'ІІ МчІЛІЖ І.КОК).'ІГТЖЛВОІНОІЧ IIIІЯ

але в разі, якщо б шляхтича вдарив «хлоп», то тому відрубували руку.

Прагнення шляхетського стану зміцнити своє соціальне становище спричинили появу нової редакції Статуту, що була завершена в 1566 р. Цьому передували шляхетські сейми, які збиралися впродовж кількох років, обговорюючи це питання, але вирішальну роль у підготовці другої редакції відіграла спеціальна комісія.

Другий («Волинський») Литовський Статут мав на один розділ більше, ніж попередній, тобто вміщував 14 розділів, у складі яких було 367 артикулів. Суттєвою новиною можна вважати хіба що значне поширення розділів про шляхетські права та карні злочини. Як і в попередній редакції, в розділі карних злочинів чітко простежується соціальна нерівність станів. Так, наприклад, за зганьблення шляхтича не шляхтичу відрізали язик. Якщо шляхтича вбивав гурт інших шляхтичів, то карався безпосередній вбивця. Але в разі, якщо це саме робив гурт із «хлопів», то на горло каралися всі.

У Другому Статуті відбулися й деякі лексичнопонятійні зміни, які відбили зміни в суспільстві. Замісі ь слова «боярин» майже всюди вживається слово «шляхтич».

Однак не встиг Другий Статут набути чинності, як у житті ЛитовськоРуської держави сталися сут тєві зміни. У 1569 р. була підписана Люблінська унія, згідно з якою утворювалася фактично нова,.*.*, „ Т(мв5

ІЛТЕНТНАДОБА УКРАІНСЬК ;... ЛЕРЖАВЯО"

княж \ лппл

держава під назвою Річ Посполита. Сейм, на якому підписувалася ця унія, ухвалив рішення про нову редакцію Литовського Статуту і з цією метою вибрав комісію для узгодження його статей з польським законодавством. Проте комісія, яка складалася виключно з литовців, підготувала незадовільний для польської сторони проект.

Третій Литовський Статут було ухвалено без санкції сейму польським королем у 1588 р. Він став чинним також на території України, яка внаслідок Люблінської унії стала провінцією Польщі.

Таким чином, разом із збірниками Магдебурзького права Литовський Статут став найважливішим джерелом судової практики кінця XVI і наступних століть аж до повного скасування цих документів царською адміністрацією в першій половині XIX ст. Литовський Статут був написаний «руською» мовою. У перекладі польською мовою, здійсненому в 1614 p., як зазначають деякі дослідники цього питання, «знайшли своє відображення окремі принципи польського феодальнокріпосницького права»12. Окрім цих додатків із елементів польського права,

варіант Литовського Статуту, поширюваного на Україні, мав ще один додаток у вигляді «Трибуналу великого князівства» (1587 p.). Це окремий збірник, власне литовського права, яким визначався статус головного суду країни.

Литовський Статут

139

10Q ІІЛІЧК И ! К ТОПІ УКРАЇНСЬКОГО

ДГГЖАНО1 ПОРШНЯ

Традиції й інновації в

литовськоруській системі

права

Т

АКИМ чином, правова система, яка з часом утворилася на Україні, що регламентувала державну, тобто законодавчу, судову й виконавчу владу, по суті складалася із кількох гілок законодавчих традицій, які більшменш органічно вписалися в систему традиційного, тобто звичаєвого й кодифікованого права українців.

Своєрідність ситуації, яка визначала собою статус української держави в цей період як латентної, полягала в тому, що ні національна політична еліта, ні народ не могли безпосередньо виступати законодавцем. Проте законодавчі традиції, закони та звичаї не ігнорувалися, а поважалися чужинецькою владою, виступаючи законотворчим джерелом для її ініціативи.

Але, якщо наявність Магдебурзького, Волоського та Литовського права в цілому не загрожувала латентності української державності і не порушувала її, то проникнення польських політичних та правових традицій ставало дедалі загрозливішим. Це передусім проявилося в прагненні польської магнатерії, а згодом і шляхти запровадити панщину як своєрідний «жорсткий» варіант кріпосного права.

Теиа 5.

ЛТЕНТНА ДОБА УКРАІНСЬК ДЕРЖАВНОСТІ

Принагідне зауважимо, що в добу Литовсько

кпяжд ;юг,,\

Руської держави кріпацтва на її території майже не

було.

На початку XVII ст. польська експансія набула тотального характеру. Зникає остання база української автономії, яку представляли володіння князя Костянтина Острозького. Це руйнує латентний стан української державності, яка певною мірою забезпечувала народу його етнічну, духовну та культурну ідентичність.

Природньо, що подібні процеси мобілізують усі сили народу, і частіше за все вони проявляються в національновизвольних війнах. Проте не тільки в цьому виявляє себе перехід до маніфестантного статусу держави. Такою ж мірою він засвідчує себе появою законотворчої діяльності, унезалежненої від зовнішнього диктату. Найкраще цей статус передається за допомогою поняття «національний суверенітет». Доказом останнього можна вважати появу місцевої законотворчості, яка відбувалася у формі договірних статей гетьманів з російським царем; актів гетьманської влади; універсалів; а також актів Військової канцелярії, Військової Ради і Ради генеральних старшин.

Проте про державницьке життя козацької республіки мова йтиме в наступних розділах. Зараз же, на завершення, хотілося б зазначити, що, незважаючи на суттєві суспільнополітичні зміни, які сталися в Україні із втратою нею державної незалежності на початку XIV ст., всетаки на більшості її території аж