ТЕМА 5. ВІДРОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ НА ТЕРЕНАХ ЗАХІДНОЇ УКРАЇНИ (2 год.)

1. Соціально-економічне і політичне становище Східної Галичи­ни у складі Австро-Угорської імперії на початку ХХ ст.

2. Розпад Австро-Угорщини і проголошення Західно-Української Народної Республіки.

3. Організація, структура та функції державного апарату ЗУНР.

4. Органи місцевого управління.

5. Органи охорони правопорядку.

6. Конституційні акти ЗУНР.

Методичні рекомендації

Готуючись до вивчення даної теми, слід пам'ятати, що Перша світова війна призвела до поглиблення соціально-економічної і по­літичної кризи також і в Австро-Угорщині. Намагаючись врятувати імперію, цісар Карл І 16 жовтня 1918 р. видав Маніфест про пере­творення імперії на федеративну державу, завдяки чому її народи набули права на створення власних національних парламентів. Вже 18 - 19 жовтня 1918 р. у Львові Українська парламентська репрезен­тація, до якої входили українські депутати австрійського парламенту від національно-демократичної та радикальної партій, скликала збо­ри всіх українських депутатів австрійського парламенту, галицького і буковинського крайових сеймів, представників політичних партій та єпископів

Ці установчі збори за важливістю ухвалених рішень дістали назву «Конституанта», яка обрала Українську Національну Раду як пред­ставницький орган українського населення Австро-Угорщини, яку очолив Є. Петрушевич. Згідно з прийнятим Статутом Української На­ціональної Ради, вона набула таких прав: «а) виконувати у хвилі, яку признає за відповідну іменем українського народу Австро-Угорської імперії, його право самовизначення та рішити про державну долю всіх областей сим народом заселених; б) предпринята всі постано­ви та заходи репрезентативного, законодавчого та адміністративного характеру, щоб своє рішення перевести в життя».

Отже, Українська Національна Рада як вищий законодавчий ор­ган, утворений на основі територіального представництва та пред­ставництва суспільно-політичних і релігійних сил Західної України, була наближеною до класичного парламентаризму, по суті, вона ста­ла передпарламентом.

19 жовтня 1918 р. Національна Рада у своєму Маніфесті проголо­сила утворення з українських земель Австро-Угорщини Української держави, до складу якої мали увійти: «Східна Галичина з граничною лінією Сяну з включенням Лемківщини, Північно-західна Букови­на з містами Серет, Чернівці і Сторожинець та українська полоса Північно-східної Угорщини». Усім національним меншинам пропо­нувалось вислати до Української Національної Ради своїх представ­ників пропорційно до складу їхнього населення. Найближчим часом передбачалось розробити і прийняти Конституцію новоутвореної держави, в якій закріплялись би загальні демократичні принципи. На міжнародній арені Українська Держава мала самостійно захища­ти свої інтереси через повноважних представників.

Водночас УН Рада звернулась до австрійського уряду з прохан­ням про затвердження прийнятих Радою рішень. Отже, із самого по­чатку вона взяла курс на легальний, легітимний та мирний перехід влади до представників українського народу.

9 листопада на засіданні УН Ради відбулася дуже важлива подія: було визначено назву держави - Західно-Українська Народна Респу­бліка (далі - ЗУНР. - Авт.). Тут слід зазначити, що в процесі відро­дження української державності Конституанта брала до уваги існу­ючі історико-правові основи та право на самовизначення народів. Ця новітня, мало опрацьована на той час у теорії конституційно-правова інституція безперечно потребувала свого осмислення з огляду на її зміст та сутність, загальні підходи щодо її розуміння в тодішньому міжнародному публічному праві. Нагадаємо, що останнє було акту­альним ще і з огляду на можливі шляхи реалізації цього права в кон­тексті проблеми становлення української державності як у Галичині, так і в Наддніпрянській Україні.

Особливо гостро це питання постало після рішення мирної кон­ференції в Парижі щодо передання Східної Г аличини Польщі та ви­роблення «Статуту для Східної Галичини» - положення про «авто­номію» українських земель колишньої Австро-Угорської імперії. З цього приводу на увагу заслуговують праці таких українських юрис­тів, як С.

Так, наприклад, С. Дністрянській у статті «Самовизначення на­родів» переконливо обґрунтовував наявність права на самовизначен­ня для всього українського народу. При цьому вчений аргументував потребу і можливість логічного вирішення проблеми протистояння таких явищ, як «право народу» і «право людини», через правове за­безпечення в новітній державі цивілізованого становища національ­них меншин і осіб без громадянства.

Але у справі відродження української державності були і супро­тивники. Створена 28 жовтня у Кракові польська ліквідаційна комі­сія заявила, що вся Галичина має відійти до Польщі, і попередила Відень та австрійського намісника, що переймає владу у краї.

Аналізуючи відродження національної державності в західних регіонах України, слід зазначити, що, на відміну від УЦ Ради УНР, УН Рада мала можливість використовувати державотворчий досвід її попередників 1917 - 1918 рр. Так само, як і Українська Народна Республіка, ЗУНР орієнтувалась на такі загальні принципи держав­ного будівництва, як незалежність, суверенність, розподіл влади на три гілки, рівність усіх громадян перед законом, рівність усіх на­цій в правах в Україні тощо. Ці мотиви чітко перегукуються з поді­бними заявами УЦ Ради в Києві, які були втіленими потім у Законі «Про національно-персональну автономію» 22 січня 1918 р. Отже, УН Рада мала за зразок значну кількість нормативно-правових актів УНР, серед яких були важливі конституційні акти та сама Конститу­ція УНР 29 квітня 1918 р.

Відносно дослідження конституційного будівництва ЗУНР слід зазначити, що в ухваленому 18 - 19 жовтня 1918 р. Маніфесті УН Ради проголошувалось: «УН Рада підготує Конституцію, яка забез­печить рівність прав громадян у вирішенні державних справ».

Однак постає запитання: на підставі яких матеріалів був тер­міново виготовлений «Тимчасовий Основний Закон про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської мо­нархії»?

З точки зору вчених П. Стецюка та М.

Щодо першого документа, то на підставі сучасних досліджень можна стверджувати, що датою його появи приблизно був березень - квітень 1921 р., він не є авторським проектом Ю. Романчука і не може бути віднесеним до джерел походження Тимчасового Осно­вного Закону.

Відносно ж другого слід відмітити, що хоч в ньому і містилися надзвичайно передові та цікаві ідеї, що їх висловив учений, але до­кумент безпосередньо не був використаний під час розробки Осно­вного Закону.

Отже, щодо авторства «Тимчасового Основного Закону», то через брак архівного матеріалу можна тільки припустити, хто саме працю­вав над його виготовленням. Найвірогідніше, це були державний се­кретар у земельних справах С. Баран - професійний юрист тих часів (згодом він розробить два власних проекти конституції УНР. — Авт.), академік С. Дністрянський - автор неофіційного проекту «Конститу­ція Галицької Держави», фахівець у галузі конституційного права, та М. Корчинський - відомий юрист, політик і активний учасник укра­їнського державотворення того часу.

Аналізуючи текст «Тимчасового Основного Закону», перше, що впадає у вічі, це - сама назва документа, де наголошувалась його тимчасовість. І це - не випадково. Річ у тім, що в постанові Україн­ської Національної Ради від 10 листопада не йшлось про безпосе­реднє об'єднання земель колишньої Австро-Угорської імперії з Над­дніпрянською Україною. Вона лише встановлювала Раді Державних Секретарів загальну директиву вживати заходів у справі об’єднання всіх українських земель в єдину державу.

«Основний Закон» умовно складався тільки з п’яти артикулів, які не містять ні параграфів, ані статей, через що вірогідно він і дістав неофіційну назву «мала» Конституція.

Перший артикул - «Назва» - містив положення, згідно з якими українські землі колишньої Австро-Угорської монархії проголошу­вались державою, створеною на підставі права українського народу на самовизначення. Офіційним днем створення ЗУНР було визначе­но 19 жовтня 1918 р., а назвою держави - «Західно-Українська На- родня Республіка». Отже, сама назва держави «Народна Республіка» репрезентувала особливе місце українського народу у справі дер­жавного управління і будівництва.

У другому артикулі - «Границі» - зазначалось, що «Простір Західно-Української Народної Республіки покривається з україн­ською суцільною етнографічною областю в межах бувшої Австро- Угорської монархії - то є з українською частиною бувших австрій­ських коронних країв Галичини з Володимирією і Буковини та з українськими частями бувших угорських столиць (комітатів): Спиш, Шариш, Земплин, Уг, Берег, Угоча і Мармориш, як вона означена на етнографічній карті австрійської монархії...».

Щодо включеної до ЗУНР частини української Буковини та За­карпаття, то це передбачалось зробити також на історико-правовій основі, адже в XII і XIII ст.ст. уся Буковина і територія, що простяга­лась далі на південь, належали до Галицько-Волинського князівства. Таким чином, і на підставі історичних фактів, і на підставі права на самовизначення народу ця акція була повністю виправданою.

У третьому артикулі - «Державна суверенність» - закріплювалось положення, що «державна територія творить самостійну Західно­Українську Народну Республіку».

У четвертому артикулі - «Державне заступництво» - зазначало­ся, що «права влади іменем Західно-Української Народної Республі­ки виконує весь її народ через своє заступництво, вибране на основі загального, рівного, безпосереднього, тайного і пропорційного пра­ва голосування без різниці статі». У цьому самому артикулі встанов­лювалось, що в ЗУНР повинні статись вибори до установчих зборів, а до часу їх зібрання всю владу в державі повинні були виконувати Українська Національна Рада і Державний Секретаріат.

П'ятий артикул містив положення щодо гербу ЗУНР, який визна­чався у вигляді золотого лева на синьому полі, повернутий у праву сторону; державну печатку, яка мала навколо гербу напис «Західно­Українська Народна Республіка», та державний прапор синьо- жовтого кольору.

Трохи пізніше, у газеті «Діло» від 15 листопада, у роз'ясненні до «Основного Закону» УН Рада підкреслювала, що в ЗУНР не може бути суверена та підданих. «Сувереном є цілий народ... Всі громадя­ни без різниці мови, віри, стану, статі є рівні, вільні... Не може бути прав без обов'язків і обов'язків без прав...».

Отже, зі змісту «Малої Конституції» та «роз'яснення» до неї ми бачимо, що в ЗУНР було проголошено демократичні принципи на­родовладдя, верховенства і суверенітету народу, рівноправності всіх громадян перед законом, домінанти інтересів трудового народу, відсутності расових, релігійних та інших дискримінацій у державі, що безумовно свідчить про надзвичайну неординарність суспільно- політичного устрою ЗУНР у порівнянні з іншими європейськими країнами.

Але разом з тим через таку велику кількість невизначених питань першочергової важливості в галузі державного управління «Осно­вний Закон» обов'язково повинен був доповнюватись окремими за­конами конституційного характеру. Тут слід зауважити, що складний процес державотворення на західноукраїнських землях мав свої осо­бливості, одна з яких полягала в тому, що законодавча база ЗУНР створювалася за умов війни.

Як вже зазначалося, функції вищої законодавчої влади в респу­бліці виконувала Українська Національна Рада. Перші кроки держа­вотворчої діяльності показали, що в її складі недостатньо представ­ників з української провінції та села. Тому УН Радою 15 листопада було ухвалено Закон «Про доповнення Української Національної Ради відпоручниками українських повітових і міських організацій». Самі вибори відбувалися в період з 22 по 26 листопада 1918 р., на підставі яких до складу Ради було обрано 150 депутатів, більшість з яких становили українці - селяни-середняки, інтелігенція і клерика­ли. Радою керував її президент - Євген Петрушевич.

16 листопада 1918 р. УН Рада, згідно з обраним напрямом на розбудову правової держави, зробила перші кроки стосовно форму­вання місцевих органів влади - повітових національних рад та їхніх виконавчих органів - повітових комітетів. Був виданий Закон «Про тимчасову адміністрацію областей Західно-Української Народної Республіки».

Згідно з цим законом (§ 1), продовжували діяти всі закони і розпо­рядження колишньої Австро-Угорської монархії, які «не противять- ся державності ЗУНР». Всі службовці колишньої Австро-Угорської держави, які склали письмову присягу, залишались на своїх попере­дніх посадах. Отже, нова влада намагалась таким чином підкреслити рівність усіх громадян перед законом, незважаючи на їх походження, віросповідання та стать, що доречи суттєво відрізнялось від більшо­вицького варіанта.

У ст. 3 Закону вказувалось, що найвищим виконавчо-розпорядчим органом республіки є Державний Секретаріат у Львові, а в окремих сферах життя - Державні секретарства. Державному Секретаріату також підпорядковувались усі місцеві адміністративні органи.

Представником державної виконавчої влади на місцях, до вста­новлення нових державно-правових відносин, був український дер­жавний повітовий комісар (§ 4). Його призначав і звільняв Держав­ний секретар внутрішніх справ.

Отже, система місцевої адміністрації фактично залишалась без змін, місце колишнього цісарсько-королівського старости зайняв державний повітовий комісар. Його головним обов’язком було бе­регти інтереси української державності і протидіяти всім, хто нама­гався завдати їй шкоди. Також залишався старий адміністративно- територіальний розподіл на повіти, які очолювали повітові комісари. Вони керували фактично всіма цивільними установами повіту, за винятком війська, суду, залізниць, пошти і телеграфу. Ці функції ви­конували спеціальні повітові та окружні коменданти.

З метою уникнення зловживань місцевою владою, контроль за діяльністю судів, пошти і залізниці було вилучено з компетенції по­вітового комісара. У селах і містечках повітові комісари призначали громадських комісарів, а в разі, коли такі вже раніше були обрані, обрані кандидатури затверджували.

16 листопада того самого року УН Рада прийняла Закон «Про державну адміністрацію областей ЗУНР», яким громадським комі­сарам залишались права й обов’язки колишніх урядових комісарів. Стаття 10 Закону встановлювала, що «повітові комісари мали право розпускати місцеві прибічні громадські ради», тобто міські й сіль­ські органи місцевого самоврядування в ЗУНР. Повітові національні ради були другорядними органами при повітових комісарах, але їхнє правове становище не було врегульовано. Іноді вони виконували функції дорадчих органів, а в окремих повітах без їхньої згоди не вирішувалось жодного важливого питання.

За законом, громадське самоврядування мало розвиватись шля­хом проведення виборів до повітових українських національних рад, у громадах та містах - до громадських і міських рад. Вибори мали відбуватись на основі загального, рівного та прямого виборчого пра­ва. Основним завданням виборів стало обрання населенням своїх представників та усунення привілеїв польської шляхти в Західній Україні, які вона мала за часів Австрії.

Цей закон з низкою інших правових актів став основою створен­ня дієвого державного апарату та чіткої виконавчої вертикалі, вста­новлення підзвітності нижчих органів влади вищим і контролю ви­конання ухвалених рішень.

Згодом Державний Секретаріат внутрішніх справ узагальнив досвід місцевої адміністрації і розробив проект «Уставу і інструк­ції для повітових органів УН Ради». За цим проектом формування органів державної влади на місцях передбачалось шляхом виборів. Повітових комісарів мали обирати на повітових зборах представни­ків громад. За інструкцією повітовий комісар безпосередньо призна­чав керівників усіх державних підприємств, установ, організацій, належних до території повіту. Згідно з цією інструкцією, повітовим комісарам надавалась майже необмежена влада, але через розпочату окупацію ЗУНР поляками ці наміри не здійснилися.

Необхідно також підкреслити, що значне місце в ЗУНР посіда­ло питання розвитку правоохоронних органів. Серед головних осо­бливостей розбудови судової системи Західно-Української Народної Республіки слід назвати її прихильність до попередньої, апробованої в Галичині австрійської судової системи, яка й була взята за основу організації судової системи в ЗУНР. «Устрій судів та виконування самого судочинства, - писав один із сучасників тих подій М. Чуба­тий, - побіч тих перемін, які були безумовно потрібні, не улягло у нас майже ніяким чином...».

Використовуючи в державному будівництві принципи правової та демократичної держави, уряд ЗУНР з перших днів її створення розпочав організацію судової системи. Ці намагання відчуваються в Законі «Про тимчасову організацію судів і судейської влади» від 21 листопада 1918 р.

За § 1 Закону всі закони і розпорядження, на підставі яких вико­нувалось судочинство в колишній австрійській державі, залишались чинними.

Згідно з § 2 документа, «закони і розпорядки, які мали на меті охо­рону прав і інтересів бувшої австрійській державі... мають від тепер аналогічно примінюватися для охорони прав і інтересів ЗУНР». Усі суди на території колишнього цісарсько-королівського Вищого Кра­евого Суду у Львові ставали судами ЗУНР та зобов’язувалися здій­снювати судочинство від імені ЗУНР.

У § 4 Закону встановлювалось, що «всі справи бувшого австрій­ського міністерства судівництва переходять на державний секретарі­ат судівництва». Австрійська судова система скасовувалась, а замість неї встановлювались «повітовий, окружний і Виший Суд ЗУНР». У § 10 передбачалось створити окремим законом «Найвисший Держав­ний Суд» у Львові - як суд найвищої інстанції. Функції Вищого Суду та Найвищого Суду у Львові виконували спеціально створені Сенати - Окремий судовий Сенат 2-ї інстанції і окремий судовий Сенат 3-ї інстанції.

Суд присяжних, враховуючи складне военне та соціально- економічне становище держави, тимчасово призупиняв свою діяль­ність терміном на один рік на підставі розпорядження Державного Секретаріату. З дня оголошення цього Закону суди повинні були ви­носити вироки і рішення тільки від імені ЗУНР.

Незабаром державне секретарство судівництва (далі ДСС. - Авт.) на чолі з О. Бурачинським розгорнуло дуже активну діяльність з пе­ребудови судової системи. Насамперед у лютому 1919 р. було видано розпорядження про створення на території ЗУНР 12 судових округів і 130 судових повітів.

11 лютого 1919 р. УЦ Рада прийняла два важливі закони щодо діяльності судів республіки в цивільному і кримінальному судочин­стві. Законом «Про розмежування компетенції повітових та окруж­них судів в цивільних правах» розмежовано їхню компетенцію по окремих категоріях справ і, враховуючи інфляцію, збільшено суми судового мита при розгляді цивільних справ.

Іншим Законом (теж від 11 лютого. - Авт.) «Про трибунали Пер­шої інстанції у карних справах» для розгляду дрібних кримінальних

справ утворювались трибунали Першої інстанції по одному на ко­жен повіт. Діяльність суду присяжних з огляду на воєнний стан тим­часово (на строк до року) була призупинена.

Законом УН Ради «Про тимчасове виконання судівництва в ци­вільних і карних справах в другій і третій інстанції в часі надзвичай­них відносин, спричинених війною» від 15 лютого 1919 р. було вста­новлено структуру та порядок діяльності судів вищих інстанцій.

Отже, другою, вищою інстанцією по цивільних і кримінальних справах мав бути, згідно із Законом Української Національної Ради «Про тимчасове виконування судівництва в цивільних і карних спра­вах в другій і третій інстанції в часі надзвичайних відносин, спричи­нених війною» від 15 лютого 1919 р., Вищий суд у Львові, а третьою, найвищою інстанцією - Найвищий державний суд.

Але до їх створення, йдеться в законі, «в часі надзвичайних об­ставин, спричинених війною», функції другої і третьої інстанцій на­лежали «Окремому судовому сенату другої інстанції та Окремому судовому сенату третьої інстанції». Вони, згідно із розпорядженням державного секретарства судівництва від 8 березня, були створені при окружному суді у Станіславі. Функції Верховного судового і ка­саційного трибуналу колишньої Австро-Угорської імперії мав вико­нувати Найвищий державний суд ЗУНР.

18 грудня ДСС видало розпорядження «В справі написів і уря­дових печатей». Усі судові органи було зобов’язано «негайно усуну­ти давні австрійські емблеми і написи і подбати про заступництво їх українськими» з гербом ЗУНР і відповідною назвою суду. У всіх судах мали бути розміщені орієнтаційні написи українською і поль­ською мовами. Належало виготовити й печатки - окремо україн­ською і польською мовами. Ці вказівки стосувалися й інших офіцій­них установ.

У сфері судоустрою також планувалось утворення так називаних «громадських судів» для розгляду побутових справ. Але ця справа так і лишилась не реалізованою.

Функції звинувачення продовжувала виконувати державна про­куратура. Називалась вона «Державна прокураторія», а її найвищою інстанцією стала «Вища Державна прокураторія». Але реально, на жаль, ця справа так і лишилась на початковій стадії. Не зазнала зна­чних змін також організація і діяльність адвокатури в ЗУНР.

4 січня 1919 р. УН Рада ухвалила низку важливих у справі дер­жавного будівництва законів. Серед них, по-перше, слід назвати За­кон «Про Виділ (Комітет. - Авт.) Української національної Ради» та «Закон, доповняючий Статут Української Національної Ради». Сто­совно оцінки першого, то, як зазначав М. Стахів, «йдучи за тодіш­німи радикальними течіями демократії, УН Рада не мала довіри до принципу концентрації влади в руках одноособового органу, яким є голова держави. Тому було вирішено залишити голові держави, яким мав бути аж до ухвалення тривалої конституції президент УН Ради, тільки основні репрезентативні функції. Інші функції голови держа­ви УН Рада передавала колегіальному органу - Виділу УН Ради».

Отже згідно із ст. 1 цього Закону, УН Рада обирала Виділ з 9 своїх осіб, яким мав керувати Президент УН Ради, а в разі його відсутнос­ті - найстаріший за віком його заступник. За ст. 2 до компетенції Ви­ділу УН Ради входили такі обов'язки: а) призначати членів уряду; б) приймати відставки членів уряду та їх відкликати; в) оголошувати за пропозицією Державного секретарства судочинства амністії. Щодо осіб, засуджених військовими судами, це право Виділ УН Ради міг надати Державному Секретаріату; г) призначати державних служ­бовців на вищі цивільні та військові посади; д) підписувати і опри­люднювати закони.

Виділ УН Ради фактично виконував функції колегіального ке­рівного органу держави. Скликав Виділ за потребою президент УН Ради, який представляв Виділ і підписував документи. Рішення ухвалювали не менш як шість членів Виділу, а в разі рівності голосів перевага надавалась рішенню, за яке голосував президент.

Щодо оцінки «Закону про доповнення Статуту УН Ради», то він утворював постійнодіючу Президію УН Ради у складі президента, який, власно, і був головою Ради, та чотирьох його заступників. Пре­зидент скликав засідання УН Ради, відкривав та провадив їх. Саме 4 січня 1919 р. президентом УН Ради було обрано Є. Петрушевича.

Цього самого дня був прийнятий Закон «Про оповіщення законів і розпорядків». Він регулював дію правових актів ЗУНР у часі та ви­значав офіційний друкований орган держави - «Вістник державних законів і розпорядків Західної області УН Республіки». Закони, ухва­лені УН Радою, підписував президент УН Ради і один член Виділу; розпорядження Державного Секретаріату - голова уряду; розпоря­дження Державних секретарств - галузевий державний секретар.

Серед інших питань того дня УН Рада також ухвалила і Закон «Про недоторканність членів Української Національної Ради».

У республіці, яка стояла на принципах справедливого вирішення національного питання, важливе значення надавалось запроваджен­ню української мови. Законом «Про уживання мови у внутрішнім і зовнішнім урядуванні державних властей і урядів, публічних інсти­туцій й державних підприємств на Західній області УНР» від 15 лю­того 1919 р. Українська Національна Рада постановила: «Державною мовою на Західній області Української Народної Республіки є мова українська». Вживання української мови в державних установах вва­жалось обов’язковим. Згідно з § 3 Закону, національним меншинам поляків, євреїв та німців надавалась можливість вільного вживання рідної мови в усній та письмовій формі з державними та громад­ськими структурами. Безумовно, така політика захисту природних прав людини, як захист права на рідну мову, сприяла стабілізації в суспільстві.

Щодо аграрної політики в ЗУНР, то тут необхідно відзначити, що за часів Австро-Угорської імперії основними землевласниками на українських землях були не українські поміщики. Переважно це були поляки у Східній Галичині, мадяри на Закарпатті та румуни і поляки на Буковині. Західноукраїнське селянство фактично не воло­діло крупними земельними наділами, що зумовило деякі особливос­ті у вирішенні земельного питання в ЗУНР.

У січні 1919 р. було створено спеціальну урядову комісію для роз­робки програми земельної реформи. Після тривалих дискусій Закон «Про земельну реформу» був ухвалений 14 - 15 квітня 1919 р., проте були визначені лише основи аграрних перетворень. Цей Закон на­ціоналізував поміщицькі, монастирські, єпархіальні, церковні землі, а також землі установ. Також конфіскації підлягали «землі, які доте­перішні власники набули для спекуляції». З них мав бути створений Земельний фонд ЗУНР, «яким до часу розділу міжуправнених ору­дують під наглядом правительства Обласна і Повітові та Громадські Земельні Комісії...», за встановленою державою ціною. Але розпо­діл землі між безземельними і малоземельними передбачався тільки після закінчення війни «і повернення жовнірів і полонених додому». Ціна теж не була оговорена в Законі.

Згідно з § 12 Закону, з Обласного Земельного Фонду земля наді­лялася безземельним та дрібноземельним українським громадянам, належним до Західної Області Української Народної Республіки, які займалися рільництвом до оголошенням цього Закону, у такій черзі: «1) жовніри-інваліди, що втратили своє здоров'я у війнах, ведених Українською Народною Республікою; 2) вдови і сироти по тих, що полягли в цих війнах або внаслідок їх; 3) жовніри-інваліди зі світо­вої війни, веденої в часі від 1914 - 1918 рр.; 4) сироти і вдови, що їх батьки або мужі втратили життя в цій війні або внаслідок її; 5) сиро­ти і вдови невоєнні; 6) інші безземельні і дрібноземельні рільники, що не служили при війську і не стали каліками...».

Як бачимо, пільги під час поділу мали переважно бійці Україн­ської Галицької Армії та їхні сім'ї. Така політика була не випадко­вою. Тяжке становище Галицької Армії, непопулярність війни та ви­мушений захист держави від агресії ззовні змушували державу до всіляких засобів щодо підтримки військового будівництва.

Особи, що були покарані за дезертирство з Української Галицької Армії і за ухилення від служби в армії, особи, покарані за злочин проти Української держави та її військових сил, як і їхні співучас­ники, а також іноземці не мали права на отримання земельних наді­лів. Згідно з § 13 і § 14, пасовиська та ліси переходили під контроль держави.

Водночас напруженість на селі дедалі зростала, що призводило до відвертих конфліктів з владою та до самочинного захоплення і розподілу землі селянами. Згідно з § 21 Закону, «самовільне захо­плення, ділення вивласнених на основі цього закону земель та ни­щення лісів, будинків, інвентарю і земних плодів на них, оскільки не становить вчинків, які підлягають карному законові, мають карати адміністративні власті карою арешту до 6 місяців, з якою може бути встановлена грошова кара до 10000 корон».

Отже, передача землі селянам затягувалася, а ситуація на селі де­далі загострювалась, що в цілому послаблювало вже і так підірване світовою війною сільське господарство.

8 квітня 1919 р. УН Рада ухвалила Закон «Про громадянство За­хідної області УН Республіки» (далі ЗО УНР. - Авт.), згідно з яким кожна особа, яка в дні його оголошення мала право належності до однієї з громад ЗО УНР, ставала її громадянином. Кожна доросла особа, яка не бажала прийняти громадянство ЗО УНР, мала право подати уряду заяву про це стосовно себе та своїх неповнолітніх ді­тей. Втративши громадянство чи відмовившись від нього, людина повинна була виїхати за межі ЗО УНР, а якщо вона залишалася на цій території, то і надалі користувалася захистом з боку держави.

З огляду на договір про возз’єднання обох Українських Республік, Закон «Про громадянство Західної Області УНР» у § 2 постановляв: «Особи, які мають право громадянства на основі законів, виданих Центральною Радою, є одночасно громадянами цілої Української Народної Республіки і громадянські права й обов’язки в Західній Об­ласті УНР виконують на рівні з усіма громадянами, коли одна з гро­мад цієї Області прийме їх у свій зв’язок відповідно до обов’язуючих у тій Області постанов про надання громадської приналежності».

Серед важливих доповнень «Основного Закону» УН Республіки слід також зазначити Закон «Про Сейм ЗО УНР» та «Виборчий за­кон» від 14 квітня 1919 р. Цей Закон передбачав утворення Сейму для ЗО УНР як законодавчого органу, який складався з однієї палати. Загальна кількість послів становила 226 осіб, з яких 160 мандатів належало українцям, а 66 - представникам національних меншин: полякам, євреям та німцям. Тобто за кожною національністю залеж­но від її кількості було закріплено певну кількість місць, що гаран­тувало всім національним меншинам мати своїх представників у парламенті.

З цією метою територію держави було поділено на 12 українських виборчих округів, п’ять польських і єврейських та один німецький. Такого демократичного на державному рівні забезпечення прав пред­ставників національних меншин при виборах законодавчих органів не знала, по суті, світова виборча практика не тільки в той час, а й у наші дні. Послів до Сейму обирали на підставі загального, рівного, безпосереднього, таємного та пропорційного виборчого права. Ак­тивне виборче право належало всім громадянам з 20-річного віку, а пасивним правом користувалися громадяни з 28 років. За Законом жінки також користувались виборчим правом.

Закон визначав датою виборів до Сейму червень 1919 р., і відразу ж після виборів президент УН Ради мав скликати його сесію, після чого всі повноваження УН Ради переходили до Сейму. Але внаслідок польської агресії, яка розпочалася в травні, вибори не відбувалися і повноваження УН Ради за нею зберігалися.

У результаті погіршення воєнної ситуації 24 травня 1919 р. УНР та Рада Державних секретарів ухвалили Закон «Про передачу всієї повноти влади ЗО УНР державним секретарям О. Бурачинському, М. Мартинцеві, а також, у разі потреби, А. Артимовичу, М. Казане- вичу, В. Паненкові, М. Лозинському». Цим особам надавалось право «заступати правительство ЗО УНР, виконувати від імені сього уряду і сповняти урядові правні акти».

Перед переходом органів влади ЗУНР і Української Галицької Ар­мії за Збруч Виділ ЗУНР і Державний секретаріат спільною поста­новою від 9 червня 1919 р. тимчасово передали свої конституційні повноваження президенту Є. Петрушевичу як уповноваженому дик­таторові, який мав повноту військової і цивільної влади до скликан­ня Пленуму УНР.

Отже, влада диктатора обіймала тільки правління і репрезен­тацію держави як її голови, без судових та законодавчих функцій. Законодавча влада належала УН Раді, яка, однак, більше не могла бути скликаною. Для впровадження в життя покладених на дикта­тора функцій, був створений інститут головноуповноважених, які в практичній роботі керувалися виключно вказівками диктатора. Вони виконували функції міністрів, «але без міністерської самостійності і відповідності, тільки як урядовці Диктатора».

Конституційний характер мали і деякі проекти документів державно-правового статусу території ЗУНР, опрацьовані міжна­родними й українськими фахівцями. Серед них - проект договору між Найвищою Радою держав Антанти і Польщею «Про автоном­ний статус Галичини» під управлінням Польщі упродовж 25 років, опрацьований у Парижі 20 листопада 1919 р. (був відхилений Поль­щею. - Авт.), та приватний проект Конституції Західно-Української Народної Республіки, що розробив С. Дністрянський 1920 р. Повний текст цього проекту вперше опублікував 1999 р. П. Стецюк у праці «С. Дністрянський як конституціоналіст».

Проект Конституції Західно-Української Народної Республіки складається з трьох розділів та 130 параграфів. Розділ перший «Дер­жава і право» складається з трьох підрозділів: «Правова держава», «Людські та громадянські права» і «Права народу». Другий підроз­діл, у свою чергу, поділяється на підрозділи: «Свободи», «Рівність», «Охорона і піклування». Розділ другий «Державна влада» склада­ється з трьох підрозділів: «Основи державної влади», «Організа­ція народної волі» і «Виконання народної волі». Другий підрозділ «Організація народної волі» має такі підзаголовки: «Народна Пала­та», «Загальнонародна Рада», «Народні Збори», «Народні комори» та «Місцеве заступництво». У третьому підрозділі «Виконання на­родної волі» розміщені такі підзаголовки: «Президент Республіки», «Прибічна Рада», «Державна Рада», «Місцеве управління» та «Пра­восуддя». Третій розділ «Право народів на самовизначення» поділу на підрозділи немає.

Аналіз цього проекту свідчить, що С. Дністрянський намагався закріпити такі основи конституційного ладу майбутньої держави, як: положення про ЗУНР як правову, самостійну, демократичну, со­ціальну та національну державу; положення про виключну цінність людського життя в державі; положення про розподіл влади на зако­нодавчу, виконавчу і судову. Для обґрунтування тривалої народної влади в державі автор вважав за необхідне скликати Установчі Збори з метою прийняття Конституції ЗУНР.

За проектом законодавча влада належала парламенту - Народній Палаті, яку обирали строком на чотири роки на основі загально­го, рівного і прямого виборчого права при таємному голосуванні з урахуванням національно-нормативного співвідношення. До компе­тенції однопалатного парламенту належало право творення законо­давства «про всі ті предмети, які вимагають уніфікованого врегулю­вання в державі» (§ 56) та «здійснення верховного нагляду за всім управлінням та правосуддям» (§ 57). Парламент обирав Голову На­родної Палати, двох його заступників і трьох секретарів і ухвалював свій регламент (§ 61). Для ухвалення рішення Народної Палати до­статньо було простої більшості голосів, якщо інше не було зазначено в Конституції (§ 69). З метою забезпечення інтересів національних меншин, «члени Народної Палати поділялися на три національні ку­рії: перша курія об'єднує всіх українців, друга - всіх поляків, третя - всі інші національності Народної Палати» (§ 70).

Система органів державної виконавчої влади включала до себе Президента Республіки, уряд - Державну Раду та місцеві органи державної виконавчої влади. Президент Республіки був водночас главою держави і главою виконавчої влади. Уряд ЗУНР - Державну Раду - було визначено «верховним центральним органом для вну­трішнього управління державою» (§ 105).

Судова система ЗУНР за проектом мала б охоплювати окремі суди, Державний Судовий Трибунал та Голову Державної Юстиції. Згідно з § 117, судді призначались Президентом Республіки або за­ступаючим його Головою Державної Юстиції довічно. Верховне правосуддя належало Державному Судовому Трибуналу, до повно­важень якого також було віднесено розгляд законів на предмет їх конституційності.

У § 126 проекту зазначалось, що «як політичний власник націо­нальної території український народ є носієм територіального верхо­венства в державі. Він користується повним правом самовизначення, яке витікає із його безпосереднього зв'язку з державною територі­єю». Стосовно іншого населення зазначалось: «Всі інші народи, які постійно проживають в державі, приймають пропорційну участь як в створенні і організації волевиявлення народу, так і його здійснен­ні. Три національні курії Народної Палати є правовими показниками права самовизначення окремих народів» (§127). Щодо особистих прав і свобод громадян ЗУНР, то проектом забезпечувалось їх широ­ке коло. І хоча проект Конституції ЗУНР С. Дністрянського і не був впроваджений у життя, він служить прикладом демократичного роз­витку конституційного права в Україні на початку ХХ ст.

Отже, з усього викладеного можна дійти висновку, що, по-перше, дієздатна Конституція ЗУНР так і не була підготовлена ні під час існу­вання ЗУНР як окремої державної формації, ані після її формального возз'єднання з УНР. Західноукраїнська державність фактично роз­вивалась під польським політичним пресингом; по-друге, УН Рада з перших кроків взяла курс на легальний та мирний перехід влади від Австро-Угорської імперії до представників українського народу; по-третє, проголошуючи Західно-Українську Державу, Конституанта брала до уваги існуючі історико-правові основи для утворення ЗУНР та право самовизначення народів, що й зумовило легальний перехід влади до УН Ради; по-четверте, УН Раду, безумовно, можна вважа­ти наступницею «першої» УНР, з огляду на її орієнтацію на консти­туційні принципи державного розвитку, які заклала її попередниця, - незалежність, суверенність, розподіл єдиної державної влади на три незалежні гілки, рівність усіх громадян перед законом, рівність усіх націй у правах в Україні; по-п'яте, у процесі власного конститу­ційного будівництва УН Рада використовувала окремі правові акти УНР, серед яких були дуже важливі конституційні акти та сама Кон­ституція УНР від 29 квітня 1918 р., що дало можливість скористати­ся позитивним досвідом УНР у справі державотворення.

Характеризуючи конституційні акти ЗУНР, також слід зазначити, що їх лаконічність і фрагментарність частково свідчать про історич­ну вимушеність їх появи, а не про результат глибоко назрілого по­літичного процесу. Лідери ЗУНР намагались у стислі терміни ство­рити дієздатну владну систему, але разом з тим ми спостерігаємо за намаганнями керманичів ЗУНР побудувати не просто незалежну, а й демократичну національну державу, де кожен громадянин стає без­посереднім учасником державотворчого процесу незалежно від віри, національності і статі. При цьому було відкинуто ідею «Україна - лише для етнічних українців», що свідчило про сутність нової влади як влади від усього населення, що населяло територію ЗУНР. Досить сильно в розглянутих документах відчуваються традиції Віденської школи права, що також свідчить про досить високий рівень правової культури західноукраїнських законотворців.

Щодо оцінки інших галузей права в ЗУНР, то тут необхідно ска­зати, що у сфері цивільного, кримінального та процесуального права там продовжували діяти австрійські кодекси. При цьому нова влада наголошувала на тому, що судді під час вирішення справи зобов’язані враховувати корективи часу, захищаючи інтереси всього українсько­го народу.

Додаток А

Статут Української Національної Ради

18 жовтня 1918 р., Львів

§ 1. Українська Національна Рада є Конституантою тієї частини українського народу, яка живе в австро-угорській монархи, на цілій його етнографічній території.

§ 2. Українська Національна Рада має право і обов’язок:

а) виконати в хвилі, яку признаєть за відповідну, іменем україн­ського народу австро-угорської монархії, його право самоозна- чення та рішити про державну долю всіх областей, заселених тим народом;

б) підприняти усі постанови та заходи репрезентативного, зако- нодатного та адміністративного характеру, щоби своє рішення під а) перевести в життя.

§ 3. Українська Національна Рада складається:

а) з членів Палати Панів австрійської Державної Ради, україн­ської народности; б) з усіх українських послів до австрійської Державної Ради з Галичини і Буковини; в) з українських по­слів Краєвих Соймів; г) з відпоручників партійних організацій з усіх українських областей, по трьох з кожної партійної орга­нізації.

§ 4. Скликує Українську Національну Раду і проводить на її за­сіданнях кожночасний голова Української Парляментарної Репре­зентації, а у випадку його перешкоди, той, кого голова Української Парляментарної Репрезентації до цього уповноважить.

§ 5. Важніші публічні заяви підписують іменем Української На­ціональної Ради: голова Української Парляментарної Репрезентації, члени Палати Панів, президії усіх українських клюбів парляментар- них і соймових та по одному відпоручникові кожної партійної орга­нізації.

Конституційні акти України 1917 - 1920. Невідомі конституції України. - К. : Філософ­ська і соціологічна думка, 1992. - С. 92.

Додаток Б

Прокламація Української Національної Ради

19 жовтня 1918 р., Львів

Стоячи на становищі самовизначення народів, Українська Націо­нальна Рада, як конституанта, постановляє:

1. Ціла етнографічна українська область в Австро-Угорщині, зо­крема Східна Галичина з граничною лінією Сяну з влученням Лем- ківщини, північно-західна Буковина з містами Чернівці, Строжинець і Серет та українська полоса північно-східної Угорщини - творять одноцілу українську територію.

2. Ця українська національна територія уконституйовується оцим як українська держава. Постановляється поробити приготовані за­ходи, щоби рішення це перевести в життя.

3. Взивається всі національні меншини на цій український облас­ти, - причім Жидів призначається за окрему національність, щоби уконституйовалися і негайно вислали своїх представників до Укра­їнської Національної Ради в кількості, відповідаючій їх числу насе­лення.

4. Українська Національна Рада виготовить конституцію для утвореної тим способом держави, на основах: загального, рівного, тайного і безпосереднього права голосування з пропорціональним заступництвом, з правом національно-культурної автономії та з пра­вом заступництва в правительстві для національних меншин.

5. Українська Національна Рада жадає, щоби зорганізована оцим в державу українська територія мала безумовно своїх заступників на мировій конференції.

6. Теперішньому австро-угорському міністрові заграничних справ гр. Бурянові відмовляється права пересправляти іменем тієї української території.

Конституційні акти України... - С. 94.

Додаток В

Тимчасовий Основний Закон про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської монархії, ухвалений Українською Національною Радою

19 жовтня 1918 р., Львів

Держава, проголошена на підставі права самоозначення народів Українською Національною Радою у Львові дня 19 жовтня 1918 р., обнимаюча весь простір бувшої австро-угорської монархії, заселе­ний переважно українцями, має назву Західноукраїнська Народна Республика.

Простір Західно-Української Народної Республики покривається з українською суцільною етнографічною областю в межах бувшої австро-угорської монархії - то є з українською частиною бувших ав­стрійських коронних країв Г аличини з Володимирією і Буковини та з українськими частями бувших угорських столиць (комітатів): Спиш, Шариш, Земплин, Уг, Берег, Угоча і Марморош, - як вона означена на етнографічній карті австрійської монархії Карла барона Черніга.

Отся державна територія творить самостійну Західно-Українську Народну Республику.

Права влади іменем Західно-Української Народної Республики виконує весь її народ через своє заступництво, вибране на основі загального, рівного, безпосереднього тайного і пропорціонального права голосування без ріжниці пола. На сій основі мають бути ви­брані установчі збори Західно-Української Народної Республики. До часу зібрання Установчих зборів виконує всю владу Українська На­ціональна Рада і Державний Секретаріат.

Гербом Західно-Української Народної Республіки є Золотий Лев на синім полі, обернений у свою праву сторону. Державна печать має довкола гербу напис: «Західноукраїнська Народна Республіка».

Конституційні акти України... - С. 96.

Теми рефератів

1. Паризька конференція та її наслідки для української держав­ності.

2. Адвокатура в ЗУНР.

Література

1. Гунчак Т. Україна: Перша половина XX століття: нариси полі­тичної історії / Т Гунчак. - К., 1993.

2. Єфремова Н. Формування представницьких органів на тери­торії Західноукраїнської Народної Республіки у 1918 - 1919 рр. / Н. Єфремова // «Парламентаризм в Україні: теорія і практика», наук.- практ. конф. : [матеріали]. - К., 2001.

3. Єфремова Н. Суд та судочинство в Українській Народній Рес­публіці, Українській Державі, Західно-Українській Народній Рес­публіці та УНР часів Директорії (1917 - 1920 рр.) / Н. Єфремова, Б. Тищик, В. Марчук. - О. ; Л., 2007.

4. Ефремова Н. В. Введение в украинское право / Н. В. Ефремова ; под ред. С. В. Кивалова, Ю. Н. Оборотова. - О. : Юрид. літ., 2009. - Гл. 1, разд. 1, 2 : Характерные черты права УНР: ЦР, Гетьманат и Директория.

5. Історія держави і права України : у 2 т / за ред. В. Я. Тація, А. Й. Рогожина. - К. : Ін Юре, 2000.

6. Карпенко О. Ю. Листопадова національно-демократична рево­люція на західноукраїнських землях 1918 р. / О. Ю. Карпенко // Укр. іст. журн. - 1993. - № 1.

7. Кобилецький М. М. Суд і судочинство в ЗУНР / М. М. Коби- лецький // «Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні», наук. конф. : [матеріали]. - Л., 1997.

8. Кольбенко А. В. Митна політика УНР та ЗУНР / А. В. Кольбенко // «Проблеми державотворення та захисту прав людини в Україні», наук. конф. : [матеріали]. - Л., 1996.

9. Конституційні акти України 1917 - 1920. Невідомі конституції України. - К., 1992.

10. Кугутяк М. Галичина: сторінки історії. Нарис суспільно- політичного руху (XIX ст. - 1939 р.) / М. Кугутяк. - Івано-Франківськ, 1993.

11. Кульчицький В. Виникнення Західноукраїнської Народної Республіки / В. Кульчицький, І. Лісна // Вісн. Львів. ун-ту. - 1994. - Вип. 31.

12. Кульчицький В. С. До питання про виникнення і падіння Захід­ноукраїнської Народної Республіки / В. С. Кульчицький // Проблеми юрид. наук та правоохоронної практики. - К., 1994.

13. КульчицькийВ. С. Історія держави і права України / В. С. Куль­чицький, Б. Й. Тищик. - К. : Ін Юре, 2007.

14. Литвин М. Р. Історія галицького стрілецтва / М. Р Литвин, К. Є. Науменко. - Л., 1991.

15. Мацькевич М. Правове становище Галичини у складі Австрії та Австро-Угорщини (1772 - 1918 рр.) / М. Мацькевич // Вісник Львів. ун-ту. Серія: Юридична. - Л., 2001. - Вип. 36. - С. 84-89.

16. Музиченко П. П. Практикум з історії держави і права України : навч. посіб. / П. П. Музиченко, Н. І. Долматова, Н. М. Крестовська. - К., 2002.

17. Музиченко П.П. Історія держави і права України / П. П. Музи­ченко. - К., 2007.

18. Нагаєвський І. Історія української держави двадцятого століт­тя / І. Нагаєвський. - К., 1993.

19. НастюкМ. І. Створення державного апарату ЗУНР / М. І. На- стюк // Вісник Львів. ун-ту. Серія: Юридична. - Л., 1994. - Вип. 31.

20. Никифорак М. В. Буковина в державно-правовій системі Ав­стрії (1774 - 1918 рр.) / М. В. Никифорак. - Чернівці : Рута, 2004.

21. Павленко Ю. Українська державність у 1917 - 1919 рр. / Ю. Павленко, Ю. Храмов. - К., 1995.

22. Пігач Я. Сімейне право Західноукраїнської Народної Респу­бліки / Я. Пігач // На шляху до правової держави. - Л., 1992.

23. ТищикБ. Становлення державності в Україні (1917 - 1922 рр.) / Б. Тищик, О. Вівчаренко, Н. Лешкович. - Коломия : Вік, 2000.

24. Тищик Б. Й. Історія держави і права Австрії та Австро- Угорщини (Х ст. - 1918 р.) : текст лекцій / Б. Й. Тищик. - Л., 2001.

25. Тищик Б. Й. Західно-Українська Народна Республіка (1918 - 1923). Історія держави і права / Б. Й. Тищик. - Л. : Тріада плюс, 2004.