<<
>>

Тема 20. Держава і право сучасної України Розбудова незалежної Української держави

Декларація про державний суверенітет України, Акт проголошення незалежності України і Всеукраїнський референдум 1 грудня 1991 р. ознаменували початок нового періоду нашої історії.

10 грудня 1991 р. Верховною Радою України була ратифікована Угода про створення Співдружності Незалежних Держав, підписана у Біловезькій Пущі керівниками Білорусі, Росії й України. Після того як до неї приєдналися й інші республіки і 21 грудня 1991 р. в Алма-Аті керівники Азербайджану, Білорусі, Вірменії, Казахстану, Киргизстану, Молдови, Росії, Таджикистану, Туркменістану, Узбекистану, України підписали Декларацію про Співдружність Незалежних Держав, закінчив існування Союз РСР.

Перехід від статусу союзної республіки з обмеженим суверенітетом і вихід України на історичну авансцену як незалежної самостійної держави відбувався мирним еволюційним шляхом. Він передбачав реформування існуючих органів влади та створення нових, які мали відповідати принципам незалежної держави. 12 вересня 1991 р. Верховною Радою було прийнято Закон «Про правонаступництво України». Цей Закон розв’язав питання щодо території, населення, правової й державотворчої спадщини нової Української держави та перехід до неї прав і обов’язків від Радянської України. Законом підтверджувалася чинність на території республіки Конституції, законів та інших нормативних актів УРСР, якщо вони не суперечать законам України, ухваленим після 24 серпня 1991 р. Найвищим органом влади проголошувалася Верховна Рада, яка мала діяти в існуючому депутатському складі до нових виборів у парламент. Органи влади, управління, судів, прокуратури мали діяти до створення нових.

Проголошення Української держави зумовило необхідність визначити правовий статус її населення. Верховна Рада України 8 жовтня 1991 р. ухвалила Закон «Про громадянство України». Громадянами України проголошувались «особи, які на момент набрання чинності цим Законом проживали в Україні, незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, роду й характеру занять, які не є громадянами інших держав і які не заперечують проти набуття громадянства України». Громадянство України набували й особи, які перебували за межами України, за державним направленням, на військовій службі чи на навчанні, якщо вони народилися чи довели, що постійно проживали на території України. Ці особи не повинні були мати громадянство інших держав і не пізніш ніж через рік після набрання чинності цим Законом виявити бажання стати громадянами України.

На державу покладався обов’язок захисту громадян за кордоном, зазначалася неприпустимість видачі громадянина України іноземній державі, за винятком випадків, передбачених міжнародними угодами.

Беручи до уваги, що на території України проживали громадяни понад 100 національностей, які разом з українцями становили 52-мільйонний народ України, Верховна Рада прийняла 1 листопада 1991 р. «Декларацію прав національностей України». Наголошувалося, що Українська держава гарантує всім народам, національним групам, народам, що проживають на її території, рівні політичні, економічні, соціальні та культурні права. Дискримінація за національною ознакою забороняється й карається законом. Українська держава гарантує всім національностям право на збереження їхнього традиційного розселення і забезпечує існування національно-адміністративних одиниць.

Вона бере на себе обов’язок створювати належні умови для розвитку всіх національних мов і культур, гарантує всім народам і національним групам право вільного користування рідними мовами в усіх сферах суспільного життя, включаючи освіту, виробництво, одержання й поширення інформації. Держава забезпечує право своїм громадянам вільного користування російською мовою.

Забезпеченню міжнаціональної злагоди сприяло прийняття 25 червня 1992 р. Верховною Радою Закону «Про національні меншини в Україні».

Проголошувалося, що держава гарантує всім громадянам, незалежно від національного походження, рівні права і свободи, підтримує розвиток національної самосвідомості й самовиявлення. Передбачалося вирішення комплексу заходів щодо вільного національно-культурного розвитку національних меншин.

Важливе значення для становлення суверенної Української держави стало законодавче визначення головних державних символів. 15 січня 1992 р. Президія Верховної Ради видала Указ «Про Державний гімн України», яким було затверджено музичну редакцію Державного гімну (автор музики М. Вербицький). Постановами Верховної Ради від 28 січня 1992 р. затверджено Державний прапор України - національний синьо-жовтий прапор, від 19 лютого 1992 р.- тризуб як малий герб України, що вважається головним елементом великого герба України.

Досить інтенсивним був процес входження нової Української держави до світового співтовариства. Уже 2 грудня 1991 р., на другий день після референдуму, суверенну Україну визнала Польща, а протягом грудня - ще 68 держав світу, у тому числі усі найбільш розвинені і впливові (5 грудня - Росія, 25 грудня - США). В короткий термін створювалися дипломатичні та консульські представництва України за кордоном.

Після розпаду Радянського Союзу Україні дістався третій за розмірами (після США і Росії) ядерний потенціал. Здійснюючи проголошений у Декларації про державний суверенітет намір стати постійно нейтральною державою з неядерним статусом, Україна відмовилась від ядерної зброї. Незважаючи на протести радикально налаштованих депутатів, Верховна Рада 16 липня 1994 р. ухвалила рішення про приєднання України до Договору щодо нерозповсюдження ядерної зброї за умови надання гарантій безпеки з боку ядерних держав. Такі гарантії були надані главами Росії, США, Великобританії, Франції та Китаю.

Особливе місце у розбудові незалежної держави відводилося створенню власних Збройних Сил. Першим кроком до цього стала постанова Верховної Ради від 24 серпня 1991 р. «Про військові формування на території

України», згідно з якою парламенту підпорядковувались усі війська, дислоковані на території республіки. Проте наявність на території України надто великого військового угруповання (понад 700 тис. військовослужбовців) та ядерної зброї не відповідала проголошеному курсові на нейтралітет та позаблоковий статус. До того ж на молоду державу ліг непомірний тягар утримання і матеріально-технічного забезпечення такої військової сили.

Концептуальні та юридичні засади створення Збройних Сил України та оборони країни було визначено у прийнятих Верховною Радою 11 листопада 1991 р. постанові «Про концепцію оборони та будівництва Збройних Сил України», а також законах від 6 грудня 1991 р. «Про оборону України», «Про Збройні Сили України». Проголошувалось створення Збройних Сил України, які складалися з сухопутних військ (війська наземної оборони), військово-повітряних сил (війська оборони повітряного простору) та військово-морських сил. Оборона країни проголошувалась справою всього народу України.

При цьому зазначалося, що Україна прагне до мирного співіснування з усіма державами і підтримує свою обороноздатність на рівні оборонної достатності для захисту від агресії.

Принципово важливим є визначення у Законі «Про Збройні Сили» таких засад воєнного будівництва, як: верховенство закону; підзвітність конституційним органам законодавчої й виконавчої влади; єдиноначальність і колегіальне вироблення рішень; позапартійність; гарантований соціально-правовий захист військовослужбовців та ін.

Організаційно-правові основи та порядок проходження військової служби визначався Законом України «Про загальний військовий обов’язок і військову службу» від 25 березня 1992 р. Виходячи з права людини й громадянина на свободу совісті, Закон України «Про альтернативну (невійськову) службу» від 12 грудня 1991 р. надав право на альтернативну (невійськову) службу громадянам України, віровчення яких не допускає користування зброєю та служби у Збройних Силах.

4 листопада 1991 р. Верховна Рада прийняла Закон «Про державний

кордон України», яким установлювалися державний кордон, його режим і забезпечення охорони. Також 4 листопада 1991 р. було прийнято Закон «Про прикордонні війська України», в якому визначалися завдання, структура, права прикордонних військ, соціальний захист і відповідальність військовослужбовців-прикордонників.

У пострадянський період державний лад України мав ще перехідний характер. По суті це був конгломерат залишків радянської влади, новонароджених елементів парламентаризму та президентського правління.

На перших порах Верховна Рада України продовжувала діяти як вищий владний орган держави. Вона призначала вибори народних депутатів і затверджувала склад Центральної виборчої комісії, призначала Прем’єр- міністра і Уряд. Окрім того, вищий законодавчий орган обирав суддів Верховного Суду, обласних і Київського міського судів, призначав арбітрів Вищого арбітражного суду, Генерального прокурора, Голову правління Національного банку України. Щоправда, протягом 1991-1993 рр. її функції були дещо змінені. Так, вона затверджувала не весь склад уряду, а лише міністрів закордонних справ, оборони, внутрішніх справ, фінансів, юстиції, голову СБУ, голову Держкомітету у справах охорони державного кордону та голову Державного митного комітету.

Становленню українського парламентаризму сприяло прийняття 17 листопада 1992 р. Закону «Про статус народного депутата України». Закон установлював права народних депутатів: обирати та бути обраним у органи Верховної Ради України; пропонувати питання для розгляду Верховною Радою або її органами; ставити питання про визнання законопроекту терміновим та про винесення його на загальнонародне обговорення або референдум; вносити проекти постанов, інших актів, поправки до них та ін. Визначались також обов’язки народних депутатів: бути присутнім та брати участь у засіданнях Верховної Ради та її органів; додержуватися регламенту Верховної Ради; підтримувати тісні зв’язки з виборцями, регулярно інформувати їх про свою роботу у Верховній Раді та її органах, про реалізацію своєї передвиборної програми та ін.

Закон регламентував процедуру депутатського запиту і встановлював обов’язок органів або посадових осіб, до яких звернуто запит, дати офіційну письмову відповідь не пізніше як у 7-денний або інший установлений Верховною Радою термін.

Чітко визначався зміст та обсяг недоторканності народного депутата. Зокрема, зазначалося, що «народний депутат не може бути притягнений до кримінальної відповідальності, заарештований або підданий заходам адміністративного стягнення, що накладається в судовому порядку без згоди Верховної Ради... Не допускаються обшук, огляд особистих речей і багажу, транспорту, жилого чи службового приміщення депутата, а також порушення таємниці кореспонденції, прослуховування телефонних переговорів та застосування інших заходів, що обмежують свободу депутата... Кримінальну справу щодо народного депутата України може бути порушено тільки Генеральним прокурором України. Така справа підлягає розгляду Верховним Судом України».

Закон установлював право народного депутата України вимагати усунення порушення законності й обов’язок посадових осіб, адміністрацій, працівників міліції негайно вживати заходів до усунення порушення, а при необхідності - притягнення винуватих до відповідальності з наступним інформуванням про це депутата.

Унаслідок неокресленості повноважень Президента, Прем’єр-міністра, неузгодженості функцій законодавчої і виконавчої влади, центральної влади і регіонів державний апарат працював із перебоями. Верховна Рада намагалася здійснювати управління державою, часто-густо втручаючись у розв’язання поточних питань. Законодавча діяльність парламенту не встигала за життям.

Президент України, у свою чергу, прагнув, не обмежуючись сферою виконавчої влади, взяти на себе частину повноважень Верховної Ради. В результаті відчутним стало гальмування демократичних перетворень і економічних реформ.

Ускладнено відбувався процес створення місцевих органів державної

виконавчої влади. Верховна Рада, виходячи зі старих радянських підходів, хотіла мати свою вертикаль і також виконавчу владу. Президент намагався очолити виконавську державну вертикаль.

Законом від 5 березня 1992 р. запроваджувався інститут представників Президента в областях, районах і містах Києві та Севастополі як найвищих посадових осіб - голів місцевих адміністрацій. Представникам Президента надавались досить широкі повноваження, серед яких: забезпечення реалізації законів і розпоряджень центральних органів влади, контроль діяльності місцевого та регіонального самоврядування, а також підприємств, організацій та установ незалежно від їх підпорядкування та форми власності. Однак контрольні функції не передбачали розв’язання питань, що входили до компетенції місцевих рад. Навіть, якщо рішення місцевих рад суперечили закону, представник Президента міг тільки призупинити їх дію до судового рішення з даного питання.

Верховна Рада Законом від 27 березня 1992 р. вивела місцеві ради із системи органів державної влади, надавши їм статус органів місцевого та регіонального самоврядування. Разом із тим передбачалось надання виконавчим комітетам сільських, селищних та міських рад повноважень, делегованих державою.

У лютому 1994 р. було прийнято Закон «Про формування місцевих органів влади і самоврядування», відповідно до якого після виборів безпосередньо населенням улітку 1994 р. місцевих рад та їхніх голів було скасовано інститут представника Президента. В новій редакції цього закону від 28 червня 1994 р. виконкоми відповідних рад отримали право виконувати одночасно й функції місцевих органів виконавчої влади, а на голів відповідних рад покладалися також функції глав місцевих державних адміністрацій.

Президентським Указом «Про забезпечення керівництва структурами державної виконавчої влади на місцях» від 6 серпня 1994 р. відповідальність за здійснення делегованих державою повноважень державної виконавчої влади покладалась на голів місцевих рад. Фактично у межах виконкомів рад

утворювалась нова державна адміністрація.

Наступна реорганізація органів влади на місцях відбулася з прийняттям у червні 1995 р. Конституційного договору між Верховною Радою і Президентом України. Зазначалося, що в областях, районах, містах Києві та Севастополі створюються державні адміністрації на чолі з головами цих адміністрацій. В селах, селищах і містах громадянами обираються органи місцевого самоврядування - відповідні сільські, селищні і міські ради на чолі з головами рад. Виконавчі органи цих рад - виконавчі комітети, які очолюють голови рад, здійснюють також ряд делегованих їм повноважень державної виконавчої влади.

На основі Конституції України з прийняттям у 1997 р. та 1999 р. законів про місцеві держадміністрації і про місцеве самоврядування відбулося законодавче оформлення виконавчої вертикалі. Але відсутність законодавства, що розмежувало б повноваження центру й регіонів та надало б місцевому самоврядуванню реальні важелі самоуправління гальмує поглиблення демократичних процесів.

Перші кроки розбудови України як суверенної правової держави відчутно позначилися й на функціонуванні судових та правоохоронних органів.

У квітні 1992 р. Верховна Рада прийняла Концепцію судово-правової реформи. Законом України «Про Конституційний Суд України» від 3 червня 1992 р. були закладені основи конституційної юстиції. Нині порядок організації і діяльності Конституційного Суду, процедура розгляду ним справ визначаються Законом України від 16 жовтня 1996 р. «Про Конституційний Суд України».

В Україні після отримання незалежності продовжувала діяти система судів загальної юрисдикції, основною ланкою якої були районні (міські) та міжрайонні (окружні) суди. Вони розглядали основну масу кримінальних і цивільних справ. Другу ланку становили Верховний Суд Автономної Республіки Крим, обласні, Київський та Севастопольський міські суди. Вищою судовою інстанцією був Верховний Суд України. До судів загальної юрисдикції входили також і військові суди: гарнізонів, регіонів і Військово-

Морських Сил. В період 1991-1994 рр. на підставі законів «Про статус суддів» від 15 грудня 1992 р., «Про органи суддівського самоврядування» від 2 лютого 1994 р. дещо розширились функції судів і посилилась незалежність суддів.

Крім судів загальної юрисдикції, в Україні діяла система арбітражних судів, які вирішували господарські спори, що виникали між юридичними особами, державними та іншими органами. Реформувавшись із державних арбітражів в арбітражні суди на підставі Закону України «Про арбітражний суд» від 4 червня 1991 р., вони продовжували діяти в режимі арбітрування.

Важливий крок у напрямі становлення суду як рівноправної гілки серед органів державної влади зроблений з прийняттям Закону України «Про статус суддів» від 15 грудня 1992. Уперше судді були визнані носіями судової влади в Україні, які здійснюють правосуддя незалежно від законодавчої та виконавчої влади. Цей Закон визначав гарантії незалежності і недоторканності суддів, умови для зайняття посади судді та підстави для припинення повноважень судді. Передбачались заходи щодо матеріального і соціально-побутового забезпечення суддів, їх соціального захисту, установлювались підстави для дисциплінарної відповідальності суддів.

Основні засади побудови судової системи на основі принципу верховенства права були визначені в Конституції України. Разом із тим, Перехідними положеннями Конституції встановлювався п’ятирічний термін уведення в дію конституційних положень стосовно побудови за принципами територіальності і спеціалізації єдиної судової системи в Україні. Судова реформа передбачала поширення юрисдикції судів на всі правовідносини в державі з метою забезпечення права громадян на судовий захист. Перебудова судової системи також полягала у створенні в межах єдиної системи загальних судів ланки судів спеціалізованих, які б забезпечували режим законності в окремих сферах соціального життя. В судочинстві мали бути запроваджені засади, які б гарантували рівність усіх перед законом, а суд, здійснюючи правосуддя, робив це об’єктивно й неупереджено.

Відповідно до Перехідних положень Конституції України Верховна Рада України 21 червня 2001 р. прийняла «пакет» законодавчих актів про внесення змін до дванадцяти законодавчих актів, які регулюють діяльність судових органів і визначають їх повноваження, а також повноваження правоохоронних органів. Закон України «Про судоустрій України» від 7 лютого 2002 р. встановив правові засади судової влади та здійснення правосуддя в Україні, систему судів загальної юрисдикції, основні вимоги щодо формування корпусу професійних суддів, систему та порядок здійснення суддівського самоврядування. Арбітражні суди було реформовано у спеціалізовані господарські суди.

Поглиблення судової реформи відбулося з прийняттям 7 липня 2010 р. Закону України «Про судоустрій та статус суддів». Згідно із законом судову систему України складають суди загальної юрисдикції та суд конституційної юрисдикції. Систему судів загальної юрисдикції складають: місцеві суди; апеляційні суди; вищі спеціалізовані суди; Верховний Суд України.

Чинним Законом не передбачено існування в Україні військових судів, у зв’язку із чим їх ліквідовано.

Правові основи організації і діяльності прокуратури були закладені Законом України «Про прокуратуру» від 5 листопада 1991 р. Відповідно до Закону систему органів прокуратури становлять: Генеральна прокуратура України, прокуратури Кримської Автономії, областей, м. Києва (на правах обласної), міські, районні, міжрайонні, а також інші прирівняні до них прокуратури. Прокуратура перших років незалежності все ще перебирала на себе за радянською традицією роль органу тотального нагляду. Серед її функцій були: нагляд за додержанням законів усіма органами, підприємствами, установами, організаціями, посадовими особами та громадянами; участь у розгляді в судах кримінальних, цивільних справ та справ про адміністративні правопорушення і господарських спорів в арбітражних судах та ін. Конституція України 1996 р. та подальші зміни в законодавстві створили можливість приведення системи і повноважень

прокурорських органів у відповідність до цивілізованих демократичних засад.

Організаційно-правові основи діяльності міліції України містяться в Законі України «Про міліцію» від 20 грудня 1990 р. Відповідно до цього міліція - це «державний озброєний орган виконавчої влади, який захищає життя, здоров’я, права і свободи громадян, власність, природне середовище, інтереси суспільства і держави від протиправних посягань». На неї покладається адміністративна, профілактична, оперативно-розшукова, кримінально-процесуальна, виконавча та охоронна (на договірних засадах) функції. Закон визначає обов’язки і права міліції, порядок застосування заходів фізичного впливу, спеціальних засобів та вогнепальної зброї, правовий і соціальний захист, відповідальність працівників міліції.

Важливе значення для захисту інтересів держави мало створення державного правоохоронного органу спеціального призначення - Служби безпеки України. Відповідно до Закону «Про Службу безпеки України» від 25 березня 1992 р. компетенція СБУ полягає у захисті державного суверенітету, конституційного ладу, територіальної цілісності, економічного, науково-технічного і оборонного потенціалу України, законних інтересів держави та прав громадян від розвідувально-підривної діяльності іноземних спецслужб, посягань із боку окремих організацій, груп та осіб. Служба безпеки України підпорядкована Президентові України і підконтрольна Верховній Раді України.

До системи правоохоронних органів функціонально належить і адвокатура України. Правовий статус та засади її діяльності спочатку визначав Закон України «Про адвокатуру» від 19 грудня 1991 р. Проте, з урахуванням змін у суспільних відносинах, міжнародних зобов’язань України, постала необхідність реформування інституту адвокатури. Прийняття, у зв’язку із цим, Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» від 5 липня 2012 р. має сприяти досягненню відповідних цілей та завдань, які ставляться перед цим інститутом, та які не можна було повною мірою реалізувати у межах існуючого законодавства. Згідно з новим законом, адвокатура України - недержавний самоврядний інститут, що забезпечує здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги на професійній основі, а також самостійно вирішує питання організації і діяльності адвокатури в порядку, встановленому цим Законом.

<< | >>
Источник: Іванов В.М.. Історія держави і права України : підручник. / В.М. Іванов - К. : КУП НАНУ,2013. - 892с.. 2013

Еще по теме Тема 20. Держава і право сучасної України Розбудова незалежної Української держави:

- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный процесс - Банковское право - Вещное право - Государство и право - Гражданский процесс - Гражданское право - Дипломатическое право - Договорное право - Жилищное право - Зарубежное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Морское право - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Политология - Права человека - Право зарубежных стран - Право собственности - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предотвращение COVID-19 - Семейное право - Судебная психиатрия - Судопроизводство - Таможенное право - Теория и история права и государства - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Ювенальное право - Юридическая техника - Юридические лица -