§ 5. Систематизація литовсько-руського права

Процес об’єднання в єдину правову систему насамперед потребував удосконалення всіх політично-правових інститутів Литовсько- Руської держави. Цьому повинна була сприяти систематизація права, що розпочалася з другої половини XV ст.

Ініціатива видання I Литовського статуту належала шляхті, представники якої на сеймі 1514 p. подали великому князеві нрохання «дарувати» писані закони, які визначали 6 шляхетські права й привілеї. Про свій намір підготувати відповідний акт Сигізмунд I оголосив спеціальним декретом на сеймі 1522 p. Проект статуту був розроблений князівськими урядовцями й обговорений на кількох сеймах. Восени 1529 p. статут був ухвалений. Документ, що мав рукописний вигляд, для практичного вжитку переписувався, через що у списках, які дійшли до нашого часу, є істотні розбіжності.

I Литовський статут мав 13 розділів, кожен з яких був поділениц на декілька артикулів (усього їх було 264). Перший розділ містив положення про верховну владу та її відносини з населенням; другий — про «земську оборону», тобто про організацію військової служби; третій - про шляхетські вольності; четвертий — про суддів та про суди; всі інші регулювали окремі інститути цивільного й кримінального права, а також порядок судочинства. Остаточна редакція статуту була результатом певної боротьби між панами-магнатами та дрібною шляхтою. Документ визначив усю шляхту як єдиний стан і зафіксував ту суму прав і привілеїв, які здобула собі шляхетська верства. Критерієм належності до шляхетського стану було визнано принцип давності: шляхтичем визнавали того, хто здавна, від кількох поколінь користувався боярськими правами. B окремих випадках на доказ шляхетського походження треба було виставити певне число свідків-шляхтичів, які мусили присягнути, що дана особа «єсть зроду шляхтич». Заново шляхетство надавалося лише правителем держави.

Статут уперше гарантував шляхті, що її не каратимуть «безправно», тобто без публічного судового процесу; отже, магнат-сюзерен утратив право вчинити будь-яке свавілля щодо свого шляхтича-васала. Шляхті забезпечувалося володіння землею, яку не можна було відібрати без вини, їй надавалося право апеляції на суд воєводи або старости безпосередньо до великого князя, гарантувалася свобода виїзду за кордон.

Отже, I Литовський статут захищав насамперед інтереси великих магнатів, їхнє привілейоване становище в державі. Тому, починаючи з 1544 p., шляхта на кожному сеймі наполегливо вимагала «поправи» статуту. Понад 20 років великий князь і пани-магпати з різних причин відхиляли ці домагання, однак під час Лівонської війни їм довелося піти на створення спеціальної комісії для перегляду статуту. У 1556 p. сейм затвердив його нову редакцію, яка дістала назву II Литовський статут. Цей документ законодавчо оформив «шляхтизацію» суспільно-політичного устрою Великого князівства Литовського в останні роки його існування як окремої держави. Він, як і попередній статут, не

друкувався, а поширювався в рукописних списках. Система структурної побудови статуту збереглася, але було значно розширено розділ про шляхетські права і про кримінальні злочини. Документ мав 12 розділів і 366 артикулів. Ним закріплювалося представництво шляхти на сеймах, поділ влади між великим князем і сеймом, задовольнялись інші вимоги шляхти. Зокрема, феодалам надавалося право вільно розпоряджатися своїми землями та підданими селянами. Слово «боярин» остаточно зникає, а натомість уживається термін «шляхтич». У статуті чітко простежується лінія на значне обмеження прав селянства, аж до повного закріпачення, яке було юридично оформлене III Литовським статутом 1588 p.

Третій за редакцією статут Великого князівства Литовського був прийнятий 28 січня 1588 p. у м. Кракові й за своєю структурою складався з 14 розділів, поділених на 488 артикулів:

Розділ I. Про персону нашу господарську (35 арт.).

Розділ II. Про оборону земську (27 арт.).

Розділ III.

Розділ IV. Про суддів і про суди (105 арт.).

Розділ V. Про визначення посагу і про вено (22 арт.).

Розділ VI. Про опіку (15 арт.).

Розділ VII. Про записи і продажі (31 арт.).

Розділ VIII. Про тестаменти (9 арт.).

Розділ IX. Про підкоморних у повітах і про права земельні, про кордони і про межі (32 арт.).

Розділ X. Про пущу, про лови, про дерево бортне, про озера і сіножаті (18 арт.).

Розділ XI. Про насильство, про побиття, про головщину шляхецьку (68 арт.).

Розділ XII. Про головщину і про напади людей простих і про таких людей і челядь, яка від панів своїх відходить, також і про слуг приказ- них (24 арт.).

Розділ XIII. Про пограбування і про напади (14 арт.).

Розділ XIV. Про злодійство всякого стану (37 арт.).

Статут Великого князівства Литовського діяв в Україні в основному у двох редакціях: редакції 1588 p., так званому Мамонічному виданні, у якому значною мірою зберігались основні засади давньоруського права, і в редакції 1614 p., яка виникла внаслідок перекладу Мамоніч- ного видання на польську мову. У редакції 1614 p. знайшли своє відображення окремі принципи польського феодального права. До польського видання Литовського статуту було додано «Трибунал Великого князівства Литовського» 1581 p., тобто збірник, яким визначався статус головного апеляційного суду для українських воєводств — Волинського, Київського та Брацлавського.

Важливим збірником законодавства, що був нрийиятрй у Великому князівстві Литовському вважається «Устав на волоки господаря его милости во всем великом княжении Литовском» 1557 p. — документ про

^проведення аграрної реформи на території Великого князівства Литовського. Щоб поставити певні межі для селянської «займанщини» і щоб здійснити оподаткування відповідно до доходності грунту, землі селян і вільні землі вимірювали й ділили на однакові ділянки в трьох полях — волоки, що дорівнювали приблизно від 16,8 до 21,8 га, залежно від місцевості.

Цей збірник складався з наступних підрозділів: 1. «Про бояр iiyf- них і про служків»; 2. «Про борті»; 3. «Про конюхів седільних та інших»; 4. «Про стрельців»; 5. «Про слугдворових»; 6. «Про осочників»; 7. «Про войтів»; 8. «Про лавників»; 9. «Про міста та ix повинності»; 10. «Про копщизну»; 11. «Про резників»; 12. «Про коморників»; 13. «Про корчми»; 14. «Про торги»; 15. «Про чинш»; 16. «Про роботу тяглих людей»; 17. «Про огородників»; 18. «Про овес дякольний»; 19. «Про серебщину»; 20. «Про роботу»; 23. «Про фільварки»; 24. «Про гумно»; 25. «Про збір з бидла всякого и о рикун’ї»; 36. «Про ревізорів, мерників і про помір волочний, і про селидбах подданих»; 37. «Про урядників та їх намістників»; 38. «Про прибутки на уряд і про лежнів»; 39. «Про судеревні ліси і пущі, і про боброві гони, і про бортні, сеножа- ті, оступи, і про ліси розміренні»; 44. «Про подводи»; 46. «Про мости». Усього 57 артикулів того ж 1557 p. великий князь Сигізмунд Август затвердив, деякі доповнення та зміни до арт. 3, 4, 6, 7, 9, 13, 18, 24, 27, 29, 36 «Устави на волоки...», а також додав до неї ще «Устав на товари, на шинок і на ремістників».

Реформу було проведено в Литві й Білорусії, частково в Україні (у Кременецькому повіті на Волині, де були великокнязівські володіння). Наприкінці XV — на початку XVI ст. волочний спосіб упроваджували на Правобережній Україні, що спричиняло до селянсько-козацьких повстань.

Західноукраїнські землі — Галицька, Львівська, Перемишльська, Саноцько-Холмська — з другої половини XIV ст. були приєднані до Польщі. Трохи пізніше до Польщі відійшли Західне Поділля й Бел- зька земля. Bci ці українські землі в науковій літературі відомі під назвою «Галицька Русь». 3 1434 p. у Галицькій Pyci було поширене суто польське земське право, яке поступово проникало в центральні українські землі.