<<
>>

Тема 5. Литовсько-Руська держава та її право Утворення та особливості розвитку Литовсько-Руської держави.

Після розпаду Київської держави й занепаду Галицько-Волинського князівства державно-правовий розвиток українських земель тісно пов’язується з Великим князівством Литовським (офіційна назва - Велике князівство Литовське, Руське та Жемайтійське), багатонаціональною феодальною державою, до складу якої входили литовські, білоруські, українські та окремі російські землі.

Велике князівство Литовське утворилося шляхом об’єднання власне литовських земель і приєднання частини білоруських територій за князя Міндовга (1219-1263) та значно зміцніло як ранньофеодальна монархія за князя Гедиміна (1316-1341).

У 50-х роках XIV ст. розпочався наступ Литовської держави на українські землі. Князь Ольгерд захопив Чернігово-Сіверщину, Волинь, Подніпров’я. 1362 р. литовське військо, в якому було чимало українців, розгромило військо татарських ханів на р. Сині Води, внаслідок чого до Литовського князівства відійшло Поділля. Після приєднання українських земель населення Великого князівства Литовського на 90% складалося з українців та білорусів. Учені по-різному пояснюють характер цього приєднання. Одні з них (В. Кульчицький) вважають, що литовські правителі завойовували українські землі, виношуючи загарбницькі цілі. Інші (Н. Полонська- Василенко, С. Юшков) роблять акцент на відносно м’якому характері їх «входження» до складу Литви. Але і названі вчені, і переважна більшість інших учених, сходяться в тому, що дану проблему слід розглядати в контексті хронологічних періодів.

На першому етапі, у XIV ст. і в першій половині XV ст., литовська влада дотримувалася правила «ми старину не рушимо, а новину не вводимо». Між Великим князем і місцевою знаттю укладалися договори («ряди»), за якими українські князі та бояри зобов’язувалися служити Великому князю, а князь - боронити землю від татар. Руські князівства зберігали у складі Великого князівства Литовського автономію. Державний устрій, суспільний лад, правова система залишалися такими ж, як і до входження в Литву.

Державною мовою була давньоруська.

Консолідація литовських, українських і білоруських політичних сил була відносно добровільною. Велике Князівство Литовське, Руське та Жемайтійське було державою держав, в якій на засадах васальної залежності навколо Виленського князівства гуртувалися українські й білоруські князівства.

Проте унія Великого князівства Литовського з Польським королівством докорінно змінила історію розвитку Литовсько-Руської держави й правове становище українських земель. Процес об’єднання був зумовлений ослабленням Великого князівства Литовського, загостренням внутрішньополітичних та національно-релігійних суперечок. Основою унії стала необхідність об’єднати зусилля для боротьби з експансією німецького Тевтонського ордену на схід. Зі сходу також загрожував сильний противник - молоде Московське князівство. Ці обставини використали польські феодали та католицьке духовенство, що прагнули приєднати до Польського королівства українські, білоруські й литовські землі. Однак реальне з’єднання Великого князівства Литовського з Польщею затяглося на довгі роки.

1385 р. була підписана Кревська унія, згідно з якою литовський князь Ягайло, одружившися з польською королевою Ядвігою, під ім’ям Володислава ІІ став королем Польщі. Він зобов’язувався приєднати до Польщі литовські, українські й білоруські землі, повернути раніше втрачені Польщею й Великим князівством Литовським володіння, прийняти католицизм і зробити його державною релігією. Проте задуми Ягайла - Володислава ІІ, який роздавав литовсько-українські землі польській знаті, не були підтримані його земляками. Цим скористався князь Вітовт, який силою зброї 1392 р. прийшов до влади у Великому князівстві Литовському. Литовські й українсько-білоруські князі проголосили його «королем

Литовським і Руським». Діяльність Вітовта була спрямована на зміцнення Литовсько-Руської держави. За його правління територія Великого князівства Литовського досягла Чорного моря. Велику увагу Вітовт приділяв розвиткові промислів, торгівлі, будував нові міста й фортеці.

Під його керівництвом у Грюнвальдській битві 1410 р. литовське військо, до складу якого входили українські, білоруські та російські полки, разом із поляками, завдали нищівної поразки німецьким хрестоносцям.

Наступним етапом об’єднання стала Городельська унія 1413 р., яка зрівняла в правах польську й литовську шляхту. Але - тільки католиків, і цим внесла розкол на релігійному ґрунті. Цей акт знаменував поділ суспільства за релігійною ознакою, відкривав шлях до дискримінації православних. Загостренням релігійних і національних суперечностей у Литовсько-Руській державі скористалась православна Москва, до якої, внаслідок російсько- литовських війн, відійшли Смоленщина й Чернігівщина. Водночас із півдня посилилась кримсько-татарська загроза. 1484 р. військо хана Менглі-Гірея зруйнувало Київ, пограбувало і спалило церкви, захопило в полон багатьох киян. Надалі українські землі щорічно ставали об’єктом спустошливих набігів татар. Усе це підштовхувало Велике Князівство Литовське до зміцнення союзу з Польщею.

1569 р. в Любліні відбувся спільний польсько-литовський сейм, на якому був підписаний акт унії Литви й Польщі. Віднині перестає існувати литовсько-руська форма державності українського народу. За умови унії Корона (тобто Польща) і Велике князівство Литовське об’єдналися в єдину державу - Річ Посполиту. Обирався спільний король, якого одночасно проголошували Великим князем. Здійснювалася спільна зовнішня політика, створювалася спільна монета. Польська й литовська шляхта отримували право володіти землями в обох частинах держави. Відмінними залишилися герби, місцеві адміністрації, судочинство, війська. Після Люблінської унії починається відкрита польська колонізація українських земелъ: до Польщі крім раніше загарбаних українських територій відійшли Підляшшя, Волинь, Поділля, Брацлавщина, Київщина.

Суспільний лад

На початку існування Литовсько-Руської держави не відбулося змін у соціально-політичному устрої українських земель. Але з кінця ХѴ ст. розпочався процес централізації Великого князівства Литовського.

Феодали. Давніх удільних князів з роду Рюриковичів замінили представники литовської великокнязівської династії. Волості підпорядковувалися удільним князям Гедиміновичам, вони здійснювали адміністративне, військове та судове управління. Князі становили вершину соціально-станової ієрархії. Сюди також належали магнати і «княжата», які стали елементами реальної влади. Магнати мали велику земельну власність. Так, наприклад, володіння роду Острозьких охоплювало третину всієї землі на Волині. Вони обіймали високі державні посади, були непідсудні провінційній адміністрації, підлягаючи суду Великого князя. Їхні посади іноді навіть передавались у спадок.

Магнати Вишневецькі, Острозькі, Гольшанські, Чарторийські, Корецькі, Дашкевичи та інші мали своє військо і, за вимогою Великого князя, виводили його на війну. Із загальної кількості ополченців, яку мала виставляти Україна, 3/4 виступали під їхніми знаменами.

У становищі, схожому на князівське, перебувала верхівка бояр, або панів. Вони відрізнялися давністю роду, вотчинним характером землеволодіння й певним імунітетом щодо удільних князів, не виконували повинностей, не сплачували податків, до них не застосовувалися тілесні й ганебні покарання.

До феодального стану належала також шляхта. Шляхтичі мешкали на землях Великого князя й магнатів, які надавались їм за військову службу (подібно до російського дворянства). Вони були переважно держателями, а не власниками землі. Шляхта становила головну масу постійного війська, за що отримувала різні привілеї (звільнення від податків, непідлеглість місцевій адміністрації та ін.). Вагомим привілеєм шляхти було право обіймати державні посади.

Однак цей стан не був замкненою кастою. Титул шляхтича могли

отримати від Великого князя й представники інших верств - міщан, духовенства, навіть заможні селяни. Шляхта мала право отримувати від підлеглого населення податки, вимагати виконання повинностей.

Українська шляхта сформувалася лише в першій половині ХѴ ст. Привілеями короля Казимира IV на українських дрібних феодалів було поширено права та вольності шляхтичів.

Загалом, шляхта у Литовсько- Руській державі протягом ХѴ-ХѴІ ст. стала досить впливовою і міцною верствою панівного класу. Шляхта поступово домоглася такого ж правового становища, яке мали князі чи пани-бояри, була основною опорою великокнязівської влади. Великокнязівський уряд надав шляхті права торгівлі, експорту сільськогосподарських продуктів, лісу, а також ввозу імпортних товарів без сплати мита. Феодали-шляхтичі влаштовували у власних маєтностях ремісничі майстерні, мануфактури, млини, розвивали промисли. Така протекціоністська політика держави щодо шляхти мала й негативні наслідки: гальмувався розвиток міст, збереження натурального господарства перешкоджало утворенню єдиного загальнодержавного внутрішнього ринку як основи політичної централізації.

До вищих верств населення у Литовсько-Руській державі належала верхівка духовенства. Литовсько-Руська держава підтримувала діяльність церкви. Князі та магнати надавали їй земельні пожалування, гроші, влаштовували при церквах школи, притулки для сиріт, шпиталі. У 1458 р. Великим литовським князем всупереч зростаючому впливу московського митрополита була відновлена митрополія у Києві, яка підпорядковувалася безпосередньо константинопольському патріархові.

Міське населення України було організоване на західний кшталт. Міщани користувалися самоврядуванням на основі магдебурзького права. Але повну правоздатність мали тільки міщани-католики. Православні українці були зобов’язані проживати у передмісті або в межах певного району міста. Вони були позбавлені можливості брати участь у діяльності органів міського самоврядування, обмежувались у правах на заняття ремеслами, ведення торгівлі тощо. Міщани виконували як загальнодержавні повинності (серебщина, подимний збір та ін.), так і встановлені міською владою. Боротьба українського міщанства за рівні права з католиками призводила до збройних виступів, наприклад, у Черкасах, Каневі, Вінниці.

Міські жителі були зорганізовані за німецьким зразком у корпорації, серед яких привілейоване становище мало купецтво.

Основні категорії міського населення об’єднувалися в цехи: будівельників, шевців, лікарів, зброярів, золотарів тощо. На вершині цехової ієрархії були цехмайстри, які стежили за якістю й кількістю продукції, розподіляли повинності й податки.

Цехові корпорації встановлювали монополію на випуск і продаж продукції, регулювали взаємини між окремими майстрами, стежили за належним виконанням замовлень, впливали на ринок цін тощо.

Справами у містах керував міський патриціат, він складався з міської знаті й багатіїв, а в національному відношенні - німців і поляків. Своєрідною українською общиною в містах були братства, які захищали православне міщанство, здійснювали просвітницьку діяльність.

Рівень розвитку міста залежав від того, кому воно належало, тобто, чи було воно великокнязівське, приватновласницьке чи самоврядне.

Сільське населення („піддані”, „волосні люди”, ’’люди” - термін „селяни” тоді ще не вживався) становило майже 80 відсотків населення Литовсько- Руської держави. Воно було антиподом шляхти: чим більше прав і привілеїв здобувала вона, тим відчутніше втрачали їх українські селяни. Мешканці сіл за видами занять поділялися на хліборобів і ремісників, за правовим становищем - на великокнязівських та приватновласницьких.

Основою господарства українських сіл було «дворище», воно об’єднувало кілька хат. Декілька дворищ утворювали сільську громаду (село), яка володіла колективною земельною власністю. Громада («копа») мала адміністрацію, обирала старосту, здійснювала судово-поліцейські функції, стежила за сплатою податків, утримувала церкву. Села об’єднувались у волості. На волосному віче громадою (копою) обиралися волосні атамани або старшини.

За ступенем залежності від феодалів розрізняли три категорії сільського

населення: 1) вільні, котрі не залежали від пана після виконання своїх зобов’язань; 2) напіввільні, з правом виходу від свого господаря лише за певних умов; 3) невільники.

Особисто вільні селяни - це: а) «чиншові селяни» або «данники», що працювали на землі, сплачуючи данину натурою; б) «селяни-ремісники», які займались кустарними промислами (ковалі, ткачі, каретники), та «службові селяни» (бортники, рибалки, конюхи, ловчі)..

Напіввільне населення - закупи зберігалися і в цей час (під назвами ’’закупні”, ”люди в пенезях”), але на пом’якшених проти попереднього часу умовах.

Дещо зм’якшеним був, але продовжував існувати інститут невільництва (”челядь дворная”). З поглибленням феодальних відносин наприкінці XV ст. у Г аличині, а у Великому князівстві Литовському на сто років пізніше, було запроваджено кріпацтво. Покріпачені селяни втратили особисті й майнові права (право власності на землю, вільного переходу до іншого феодала та ін.). Вони становили найчисленнішу верству сільського населення.

Еволюція державного устрою

Після входження в другій половині XIV ст. українських земель до Литви й утворення Великого князівства Литовського деякий час тут зберігався старий удільний устрій.

Вищі органи влади. На чолі держави стояв Великий князь. Це був монарх, який здобував княжий стіл на змішаних підставах наслідування і вибору (вибір одного з синів Великого князя). Взаємини між Великим князем і місцевими князями мали васальний характер. Місцеві мали широку автономію у внутрішніх справах, але, на вимогу Великого князя, повинні були брати участь у воєнних походах зі своїм військом і платити данину (підданщину). За правління Вітовта і його наступників, у першій половині XV ст. місцеві князівства було перетворено на провінції єдиної держави, усунуто удільних князів, які з васалів Великого князя перетворилися на його слуг і поступово змішалися з верхівкою служилої знаті. Привілей 1434 р.

остаточно закріпив утрату державницьких прав місцевих князів і перетворив їх на підданих Великого князя.

У ХѴ ст. влада Великого князя значно посилюється. Він має широкі повноваження в питаннях внутрішньої та зовнішньої політики: оголошує війну, укладає мир, призначає й звільняє з посад вищих службових осіб; він - верховний головнокомандувач війська, розпорядник державного майна й коштів, а також - виконує функції вищого суду. Однак наприкінці століття розширилася компетенція іншого важливого органу держави панів-ради, який сформувався з найвпливовіших васалів Великого князя (удільних князів, магнатів, бояр, панів, зокрема й українських, церковних ієрархів) і діяв спочатку при ньому як дорадчий орган. За привілеєм 1492 р. найважливіші державні справи князь вирішував спільно з панами- радниками. Це стосувалося питань зовнішньої політики, видання й скасування законів, призначення та звільнення вищих урядовців, здійснення видатків із державної скарбниці, судових рішень. Зросла не тільки компетенція, а й кількісний склад панів-ради, який налічував уже 80 осіб.

До особливо впливого становища панів-ради спричинили часті й довгі випадки перебування Великого князя поза межами держави (у Польщі, королем якої він одночасно був). Привілей 1506 р. ще більше зміцнив правове становище ради. Тепер, якщо думки панів-радників не збігалися з поглядами князя, останній повинен був підкоритися раді. За відсутності Великого князя рада мала керувати всією внутрішньою та зовнішньою політикою,- із правом оголошувати війну включно.

За прикладом Польщі з’явився новий колегіальний, більш представницький орган - Вальний (загальний) сейм. Спочатку так називали з’їзди феодалів, а також литовської, української та білоруської шляхти. У 1507 р., з приводу збору коштів на війну з Росією, вперше відбувся сейм, де, крім магнатів і урядовців, брала участь шляхта. Литовський статут 1529 р. визнав Великий Вальний сейм як державний орган.

Становлення сейму як представницького парламентського органу тривало до середини XVI ст. Якщо спочатку на сейми приїздили місцеві адміністратори-намісники з кількома шляхтичами, то з 1564 р. шляхта почала обирати на сейми по два представники від повіту. Крім вибору депутатів на повітових сеймиках, вироблялась писана інструкція, положень якої депутати мали дотримуватись на сеймі.

Пани-рада стала верхньою палатою сейму - «лавицею», до другої палати - «кола» входили представники шляхти.

Компетенція сейму певною мірою наближалась до компетенції Великого князя і панів-радних. Сейму належало право ухвалювати державні податки (насамперед, у разі їх збільшення), що можна вважати початком вітчизняної парламентської форми ухвалення державного бюджету. Ухвали сейму затверджувалися Великим князем у формі його «отказів» (відповідей).

Створення органів центрального управління відбувалося повільно, у процесі централізації строкатого конгломерату васальних князівств протягом XV ст. Основою їх формування були урядовці Виленського князівства. Спочатку Великий князь призначав їх особисто, а потім - за погодженням із панами-радою та сеймом.

Характерною рисою Великого князівства Литовського було те, що для більшості центральних посад утворилося по два носії. Перший з них був старий придворний урядовець виленського князя. Другий, що з’явився після ліквідації державної природи васальних князівств, опікувався у справах усього Великого Князівства. Урядник придворний виленського князя (двірський) стає заступником урядника земського (вседержавного).

Найважливішими з центральних урядовців були маршалки. Маршалок земський - перша особа при Великокнязівському дворі. За відсутності князя головував на зборах панів-ради. Маршалок двірський був його заступником і помічником. Державною канцелярією відав канцлер, а його заступником був підканцлер. Фінансами завідував підскарбій земський, а його заступником був підскарбій двірський. Військом командував гетьман земський (пізніше великий), а його заступником був гетьман двірський (польний), до відання якого пізніше відійшло наймане («кварцяне») військо. Були й інші урядовці (стольник, ловчий, кухмістер, чашник, кравчий тощо), які, окрім придвірських функцій, виконували державні доручення - адміністративні, судові, дипломатичні.

Місцеве управління після ліквідації удільних князівств у землях здійснювали намісники-державці. Згодом, після поділу на воєводства і повіти, Великий князь став призначати воєвод, їх заступників - каштелянів та повітових старост. Вони збирали податки, чинили суд, організовували оборону територій, стежили за порядком. Апарат місцевого управління становили службовці зі староруськими назвами (тіуни, дітські). Пізніше появилися возні, які були помічниками старост і виконували судові рішення, хорунжі, городничі, мостівничі та ін.

Устрій більших міст Литовсько-Руської держави у XV ст. зорганізувався за німецьким (магдебурзьким) правом), яке надавалося спеціальними привілеями Великого князя. Цим актом жителі міста вилучалися з-під юрисдикції місцевої адміністрації і переводилися в окремий соціальний стан

- міщанство, що мав свої органи самоуправління. Такими органами були рада (колегія у справах адміністративних) і лава (колегія, насамперед, у кримінальних справах). На чолі самоуправління в містах були війти та бурмістри, виконавчі функції належали писарю та шафарям. Проте, магдебурзьке право розповсюджувалося лише на католиків, православне населення міст не мало права на участь в самоуправлінні.

Устрій міст Литовсько-Руської держави не був однорідним. Деякі міста тільки частково запроваджували управління за магдебурзьким зразком, інші

- підлягали владі урядовців чи феодалів.

Суд спочатку був аналогічний суду Київської Русі. Найвищою судовою інстанцією вважався великокнязівський суд, який мав необмежену компетенцію. Справи по звинуваченню князів, бояр, урядовців, справи про позбавлення феодалів честі, обвинувачення в антидержавних злочинах, а також скарги на рішення нижчестоящих судів князь розглядав одноособово і сам виносив рішення. Пізніше важливі справи почали розглядатися князем спільно з панами-радою.

Іноді пани-рада судили без князя, проте цей суд так і не сформувався в

окрему судову установу. Через велику кількість справ князь доручав службовцям із найближчого оточення чинити суд, але ці суди (маршалкові, асесорські) мали тимчасовий характер.

Система церковних судів діяла аналогічно добі Київської Русі.

Після Кревської унії (1385 р.) судоустрій зазнав західноєвропейського і польського впливу. Посилилась ланка провінційних або територіальних судів, де судочинство здійснювали князівські намісники, а потім - старости, воєводи та великокняжі державці. Спочатку це були одноособові суди, які розглядали справи вільного населення та населення залежного від Великого князя як землевласника, але з 1529 р. до їх складу входило також по 2 шляхтичі. З 1542 р. воєводські суди діяли як суди вищої інстанції, а дещо пізніше, у середині XVI ст., статус вищих судів набули сеймові суди даної землі.

У привілейованих містах цивільні й кримінальні справи міщан розглядав лавний суд, який, зазвичай, складався з 12 членів; його головою був війт.

Діяли також доменіальні суди (суди феодалів-землевласників). Спочатку вони здійснювали судочинство над залежним (невільним і напіввільним) населенням. Під кінець XIV ст. за західноєвропейським зразком їх юрисдикція поширилась і на вільне населення, що мешкало у межах панських імунітетів. Привілеєм 1457 р. феодальні (доменіальні) суди були офіційно узаконені, а Судебник Казимира 1468 р. врегулював їх компетенцію. Проте справи про важливі види злочинів розглядалися державними судами.

Від часів Київської Русі на великокнязівських землях існували «копні» (громадські, або колишні «вервні») суди». Населення певної території у такий спосіб об’єднувалось для вирішення цивільно-правових спорів і самозахисту від злочинних елементів. У Литовсько-Руській державі шляхта дуже швидко звільнилася з-під юрисдикції цього суду, і він перетворився на власне селянський суд. Існувало три види копних судів: малі (копи сусідів), великі (копи громади) і згромаджені (складалися із жителів кількох сіл, а то й містечок). Право належати до членів копи мали лише глави сімей. Кількісний склад суду не був чітко визначений і становив, як правило, 10- 20 осіб. Це мали бути «люди добрі, ні в чому не запідозрені, зацні й неосуджені та віри гідні». Крім головних учасників - «сходаїв», на суд запошувались інші члени селянських сімей, а також селяни сусідніх громад («люди сторонні»), які не мали права втручатися у справи.

Засідання копного суду проходили на заздалегідь визначеному місті - «коповищі», в присутності священика (під час складання учасниками присяги) та представника державної адміністрації - возного, який складав протокол та донесення в державний (гродський) суд для запису рішення в актові книги. Копні суди розглядали цивільно-правові, сімейні справи, а також справи про кримінальні, переважно майнові, злочини. Судили, керуючись звичаями (здоровим глуздом), а в разі потреби могли посилатися на закон.

Характерно, що копні суди проводили широке коло слідчих дій, які, зазвичай, покладалися на «гарачу копу» (групу сусідів потерпілого): опит або вивідування, оглядання, гоніння сліду, звід, трус, допит, здійснювали розшук обвинуваченого та ін. Під час судового слідства з метою «домучитися признання» допускалося застосування проб (мук) биттям, вогнем і розтягуванням на колесі. Але «мучити можна було до вечора, не переносячи на другий день й не переходячи за певні межі - не охромити або до смерті не замучити». Рішення копного суду виконувалися звичайно «завитою копою».

Найбільший розвиток копних судів припадає на першу половину XVI ст. Після Люблінської унії 1569 р. та юридичного закріпачення селянства Третім Литовським статутом 1588 р. копні суди поступово було замінено доменіальними судами феодалів. Однак, як свідчать численні джерела, вони існували ще й у XVII - на початку XVIII ст., зокрема, на Правобережжі.

Після Бєльського сейму 1564 р., коли під натиском шляхти магнати зреклися права на привілейовану підсудність, відбулася судова реформа. Великим князем була створена нова система державних судів:

Гродські (замкові) суди, де розглядалися кримінальні справи усіх вільних станів (шляхтичів, міщан, селян). Судочинство здійснював одноособово намісник, староста чи воєвода. За дотриманням формальної сторони судової процедури стежив замковий суддя, судові книги вів судовий писар. Апеляційною інстанцією для цих судів був суд Великого князя.

Земсъкі шляхетські суди (шляхетські трибунали) обиралися шляхтою в кожному повіті. До їх складу входили судді, підсудки та писарі. Вони судили шляхтичів у всіх справах, крім значних кримінальних (убивство, розбій, підпал, зґвалтування тощо); засідання відбувалися тричі на рік і тривали два тижні. Апелювати на їх рішення можна було до суду Великого князя.

Відповідно до Другого Литовського статуту 1566 р. в кожному повіті створювалися підкоморські суди, які розглядали земельні справи. Судочинство здійснював підкоморій, котрий призначався для кожного повіту Великим князем. Заступником його був коморник.

Джерела та риси права

На українських землях, що входили до складу Литовської держави, діяла досить строката система права. Спочатку, оскільки ці землі стояли на вищій правовій сходинці розвитку, ніж Литва, тут зберігався свій юридичний устрій. Основними чинними джерелами права деякий час були звичаєве давньоруське право та Руська правда. Великі князі й урядовці, не маючи, що протиставити розвиненій давньоруській правовій системі, змушені були дотримуватися «старовини» й «давності» при вирішенні справ, посилаючись на ці джерела.

Власна законодавча діяльність литовських князів спочатку розвивалась у формі Привілейних грамот (привілеїв), щодо окремих питань, осіб, груп осіб, а пізніше - станів. Привілеї були: а) пожалувані, за якими надавались землі, шляхетські титули, посади та ін.; б) пільгові, що звільняли від сплати мита, податків, підсудності тощо; в) охоронні, які відновлювали порушені права. Були ще земські привілеї, вони надавали виняткові права окремим станам (шляхті, духовенству, міщанам), церквам, монастирям. Так, за привілеями Ягайла 1387 р. і Вітовта 1413 р., передбачалося створення привілейованої військової верстви (шляхти) лише з литовців-католиків. Привілеї, які надавалися окремим землям, мали назву обласних. Наприклад, це привілеї, що надавали автономію українським землям: Київській - 1494, 1507, 1529 рр., Волинській - 1501, 1509 рр.

Важливими пам’ятками законодавства достатутової доби були Земські уставні грамоти. Серед них: Галицькій землі (1456 р.); Дорогочинській землі (1516 р.); Луцькій землі (1424 р.); Волинській землі (1501, 1509 рр.); Київській землі (1507, 1529 рр.). На відміну від привілеїв, що таки «заводили новину», вони підтверджували давні права українських земель. В них міститься чимало норм цивільного, кримінального й процесуального права попередньої доби, у тому числі й для доменіальних судів.

Серед джерел права Литовсько-Руської держави важливе місце належить міжнародним договорам, які укладалися з Новгородською та Псковською республіками, Лівонським і Прусським орденами, Московським князівством. Для українських земель особливе значення мали договори з Польщею 1385, 1401, 1413, 1569 років.

Першим збірником, який уніфікував чинне законодавство (привілеї, звичаєве право, місцеве право) й судово-адміністративну практику був Судебник Великого князя Казимира IV, ухвалений на провінційному сеймі у Вільно у 1468 р. Він запозичив ряд правових положень із Руської правди, але передбачав значно суворіші покарання, в тому числі смертну кару. Судебник містив переважно норми кримінального права та процесу, маєткового права, які захищали насамперед феодальну власність. Щоправда, в ньому простежується ідея рівності усіх верств населення перед законом. Розрізняється велика і мала крадіжка, йдеться про індивідуальну відповідальність за вчинений злочин. За судебником, суб’єктами злочину були не тільки вільні люди, а й залежні отчичі (холопи).

Судебник Казимира не міг задовольнити дедалі більшої потреби у повній збірці законів Литовсько-Руської держави. Серед основних причин кодифікації були вимоги шляхти щодо законодавчого визначення шляхетських прав та привілеїв.

Значно ширшою й ґрунтовнішою кодифікацією став Перший Литовський статут 1529 р., затверджений вальним сеймом під титулом: «Статут Вел. Кн. Литовського». Структурно він складався з 13 розділів і 264 артикулів. Статут містив норми державного й адміністративного права (про верховну владу та її стосунки з населенням, про «земську оборону», тобто організацію війська, про суддів та суди). Найсуттєвішим було визначення в статуті шляхти як окремого стану, гарантування їй низки прав і привілеїв. Основним критерієм належності до шляхти визнавався принцип давності. В окремих випадках шляхетство підтверджувалося за показаннями свідків - шляхтичів; вони робили це під присягою. Заново шляхетство надавалося рішенням господаря (правителя держави). Гарантувалося право шляхетського землеволодіння, яке не можна було відібрати без вини. Привілейований статус шляхти визначався також у судочинстві. За Статутом не дозволялося карати шляхту «безправно», тобто, без публічного судового процесу. Якщо шляхтич обвинувачувався у злочині, він міг «очиститися» присягою. Водночас Статут забезпечував деякі права селян, в тому числі право на землю.

Більшість розділів врегульовувала окремі інститути цивільного, сімейного, кримінального й процесуального права.

Статут 1529 р. (його ще називали «Старий») насамперед захищав інтереси і привілеї великих феодалів-магнатів. Тому шляхта наполягала на його «поправі». У роки Лівонської війни Великий князь і магнати були змушені створити комісію для перегляду статуту. Отже, Другий Литовський Статут 1566р. був прийнятий сеймом на вимоги шляхти. Система Статуту, що містив 14 розділів і 367 артикулів, нагадує попередній, але було значно розширено розділи про шляхетські права. По суті він оформив «шляхтизацію» суспільно-політичного устрою Великого князівства Литовського. Законодавчо закріплювалися нові соціально -політичні реалії: представництво шляхти на сеймах, поділ влади між князем і сеймом, розширювались права шляхти розпоряджатися підданими селянами. У Статуті 1566 р. досконаліше систематизовано норми державного,

приватного, кримінального, процесуального права, зафіксовано створення нових гродських, земських і підкоморських судів.

Оскільки доопрацювання статуту відбувалося під тиском переважно волинської шляхти, його називали ще й Волинським. Перший і Другий статути були написані староруською мовою. З оригіналів переписувалося багато копій, тому збереглося чимало списків, в яких трапляються розбіжності.

Вдосконалення статутів тривало. Нарешті 1588 р. з’явився Третій Литовський статут, який являв собою взірець законодавства і майже три століття діяв на українських землях. Він був прийнятий уже за часів Речі Посполитої (докладніше про це - у наступній темі).

Слідом за Польщею і через неї відбувалася рецепція німецького права. Вона здійснювалася не у формі окремих привілеїв лише німецьким колоністам, а партикулярно - як дозвіл Великого князя Литовського на переведення міст на магдебурзьке право. Як збірники норм цього права використовувались приватні переклади магдебурзьких кодексів на латинську або польську мови та компілятивні підручники магдебурзького права.

У литовсько-руській правовій системі оформилися й були розвинені норми основних правових галузей, хоча самого поділу права на галузі ще не було.

Норми державного права містяться в статутах, князівському законодавстві, постановах сейму. Повніше вони подані у Статуті 1529 р. Там, зокрема, представлені положення, в яких розкриваються повноваження господаря (глави держави), органів управління, визначаються певні права й обов’язки громадян. Принципове значення має положення про рівність осіб вільних станів перед законом: «Всіх у Великому князівстві Литовському одним правом судити мають» (Ст. 9). Зазначимо, що державне право Литовського князівства, особливо на перших етапах, ґрунтувалося на українських підвалинах давнього права. Все ще скликалися віча, народні збори, судові справи розглядались у громадських та копних судах.

Розвиваються інститути цивільного права. Регулюється феодальна земельна власність, яка ще більше зміцнюється після розпаду власності общинної. Спершу переважала феодальна власність на землю у вигляді помістя (пожалування князя з умовою несення служби) - тимчасово чи довічно. Право власності на землю у володільця помістя було неповним, без права розпорядження. Пізніше феодали домоглися передачі земель у вотчину, тобто спадкового володіння. Землі набувалися й завдяки купівлі чи князівському пожалуванню. Феодали мали необмежене право розпоряджатися цими землями за умови несення ними військової служби, а також надання для воєнних походів певної кількості воїнів.

Характерним правовим явищем в аспекті права власності на землю був інститут застави. Крім нерухомостей, за Литовськими Статутами об’єктами застави були й рухомі речі, зокрема, коні й худоба. Спочатку відома форма застави, коли кредитор одержував заставлену річ не лише у своє користування і розпорядження, а й у повну власність до моменту викупу застави боржником. Пізніше виникла інша форма застави, яка полегшила становище боржника. За неї заставлена річ лишалася власністю боржника, а на кредитора переходило тільки право користування і володіння. На українських землях набула розповсюдження також застава «на урок» (протягом не тільки одного заставного строку, а кількох, аж до викупу майна нащадками), за якою заставне право кредитора ніколи не переходило у право власності. На відміну від західноєвропейського чи московського права у такий спосіб забезпечувалося збереження родових маєтків.

Розвинулося сервітутне право - право користування чужими речами - лісом, сінокосом, місцями для полювання, прогону худоби тощо. Воно забороняло землеволодільцеві будувати греблі, мости, млини, змінювати течію річок, якщо це завдавало шкоди сусідам. Статути регулювали також відносини в разі знахідки коня чи худоби. Знахідка породжувала право володіння, але не була засобом набуття права власності. Так, за Першим статутом, якщо приблудиться кінь або якась інша свійська тварина,

господар двору має повідомити про це владу. Якщо він протримає тварину, що приблудилася, більше трьох днів, то вважатиметься злодієм.

На ґрунті звільнення частини станів від залежності та на основі індивідуалізації матеріальних і особистих прав набувало розгалуження зобов ’язальне право. Розвиток індивідуального права власності залучив до кола суб’єктів договору купівлі-продажу представників усіх станів. Куплені чи набуті іншим способом землеволодіння, крім родових маєтків, як і наділи вільних селян, могли бути об’єктом продажу.

Деяких змін зазнав інститут позики. Законодавець вимагав письмової форми позики на суму понад 10 кіп грошей. У випадку смерті кредитора боржник мав повернути позику спадкоємцям. Договір особистого найму змодифікувався в бік збереження особистої свободи найнятого. Він вже не веде до рабства, як у попередню добу. За статутами вільна людина не може бути віддана у вічну неволю, неволя замінюється «вислугованням» за суму «рубль грошей на каждий год мужику, а жонці - копу грошей». Широко застосовуються договори найму або оренди, поклажі, поруки, дарування.

Договори укладалися, переважно, в письмовій формі, за присутності свідків. Для забезпечення виконання договорів застосовувалися застава, присяга та запорука, хоча й дещо обмежено щодо нижчих станів населення.

Зобов’язання також виникали за законом, внаслідок правопорушення. В основі таких зобов’язань були вина, матеріальна шкода і втрата. У таких випадках Литовський Статут передбачав «нав’язки», залежно від станової належності винного.

Спадкування відбувалося за законом чи за заповітом. Закон давав змогу спершу успадковувати дітям, потім онукам і правнукам. Дочки при синах діставали у спадок за законом тільки чвертину батьківського маєтку, з якої їм видавався посаг (придане). При спадкуванні ж материнського майна сини не мали пріоритету. За відсутності прямих нащадків майно переходило до братів чи інших родичів.

За заповітом рухоме майно і набута самим заповідачем нерухомість могли передаватися й стороннім особам. Коли ж предметом заповіту були батьківські чи материнські маєтки, заповідач був зв’язаний колом законних спадкоємців. Заповідач мав складати заповіт у «добрій пам’яті й розумі»; за цих умов волю свою він мав право змінювати кілька разів. Скласти заповіт могла лише особа, не обмежена в правах. Цього права були позбавлені невільники й полонені, «виволанці», божевільні, ченці й черниці та неповнолітні діти. Умовою отримання спадщини за заповітом була наявність правоздатності, тому невільники й челядь, не здобувши наперед волі, не могли успадковувати. Закон визначав особливості спадкування рухомого майна панських слуг і залежних селян. Дві третини його обов’язково мало переходити їхнім дітям, «для несення служби з землі, на якій вони сиділи». Решту, одну третину, селянин чи слуга мав право заповідати на власний розсуд. Вільним селянам дозволялося розпоряджатися усім складом рухомого майна.

Шлюбно-сімейне право в цьому періоді значно розвинулося. В тогочасному законодавстві - це найдосконаліше врегульований розділ цивільно-правових відносин. Хоча, у своїй основі, воно мало норми, що склалися в Київській Русі. Багатоженство і поліандрія під страхом смертної кари остаточно поступається місцем моногамії. Більш визнаваним елементом шлюбу стає вінчання. Шлюби бралися лише за згодою молодих. Взяттю шлюбу мала передувати домовленість батьків сторін. Статут 1566 р. передбачав шлюбний вік для жінок 15 років, а для чоловіків - 18. Не втрачаючи свого значення «таїнства», шлюб набуває все більших ознак правового договору. Про це, зокрема, свідчить принцип матеріальної гарантії шлюбу, втіленням якого є договір щодо посагу (приданого) нареченої та вено (частини майна) нареченого. Статутом 1529 р. сума вена встановлювалась вдвічі більшою, ніж придане, але не понад третини вартості чоловікового майна. По смерті чоловіка вено ставало власністю дружини. Коли шлюб визнавався недійсним, придане залишалось у дружини, а вено поверталося чоловікові. При розлученні з вини дружини вона позбавлялася і приданого, й вена.

Розлучення відбувалося за рішенням церковного суду. На відміну від

періоду Руської правди, поняття незаконнонароджених дітей поширювалося не лише на дітей від наложниць-рабинь, а й на позашлюбних. Шлюбне право чітко розрізняло станову належність населення. Так, вдова- шляхтянка, що виходила заміж за нешляхтича, втрачала всі шляхетські маєтки.

Під впливом магдебурзького права досить широко розвинувся й інститут опіки.

У кримінальному праві дедалі більше відображена станова нерівність суспільства. Це проявляється у посиленні, передусім, відповідальності за злочини для нижчих станів і зменшенні відповідальності - за злочини шляхти. Великокняжі урядовці та особи вищих станів користуються посиленою правовою охороною. На шляхетському стані обмежується захист честі й свободи. За західноєвропейським зразком кримінальне право ґрунтується на доктрині превенції злочину, що в основі своїй містить залякування як злочинця (спеціальна превенція), так і усього населення (генеральна превенція) перед вчиненням злочину.

Як і в Київській державі, у Литві спочатку не було поняття злочину. Існували «образи» чи «обіди». Пізніше розуміння злочину змістилось у сферу порушень норми права. Відтак з’явилися терміни «злодійство», «бой», «кґвалт», «грабіж» та ін. Отже, спочатку панівний приватно-правовий елемент поступається перед дедалі сильнішим поглядом на злочин як на порушення правопорядку.

Суб’єктами злочину відповідно до встановленого привілеєм 1457 р. принципу індивідуальної відповідальності були окремі особи. Кримінальна відповідальність наставала за Судебником Казимира з 7-літнього, а за Другим статутом - з 14-літнього віку. Злочинець вважався винуватим, коли він усвідомлював протиправність діяння і мав волю його вчинити. Чітко розрізняється співучасть у вчиненні злочину на головних злочинців, учасників злочину, помічників і підмовників. Об’єктами злочину могли бути усі особи, крім тих, що перебували поза правом, яких можна було безкарно вбивати.

Литовсько-руське право передбачало складну систему злочинів.

До категорії найтяжчих були віднесені злочини проти держави (повстання, втеча до ворога, зрада, передача ворогам фортеці, замах на урядовців, передусім суддів, звільнення в’язнів тощо). Найтяжчим вважався раніше невідомий злочин образи маєстату (змова проти володаря, його життя та здоров’я; намагання усунути Великого князя з престолу або зайняти його місце після смерті). За зневагу маєстату вважалась критика великокнязівських розпоряджень, вироків, невідповідна поведінка при дворі тощо. До категорії найтяжчих належали також злочини військові (втеча з поля бою, продаж і вивіз до ворожих країн зброї тощо), службові (підробка та використання підроблених документів, печаток князя, фальшивомонетництво тощо). Обов’язковою карою за ці злочини була страта.

Серед злочинів проти релігії виокремлюються перемова християн до іншої віри, єресі тощо; проти родини - двоєженство, кровозмішення, викрадення жінки, побиття батьків тощо; проти моралі - зґвалтування, проституція, позашлюбні статеві зносини тощо. Під впливом церкви за ці злочини винуваті засуджувалися здебільшого до смертної кари.

З-посеред злочинів проти особи виокремлювалося вбивство («мужебойство»), яке поділялося на навмисне чи з необережності. Навмисне вбивство могло набирати форми тяжкого, звичайного і легкого. Як тяжкі кваліфікувалися вбивства підступом або з використанням вбивцею близьких зв’язків із жертвою. Легкі наближалися до вбивств з необережності, хоча до цієї категорії було віднесено вбивство власної дитини чи дитини, народженої поза шлюбом. Такі види вбивств, як вбиство випадкове і вбивство при самообороні, не підлягали покаранню.

Тілесні ушкодження поділялися на навмисні, ненавмисні й випадкові; неспровоковані і внаслідок провокації («з чужого початку»). Обтяжувало провину застосування небезпечного або незвичного знаряддя злочину. Особливо переслідувалася участь у двобої, який був заборонений.

Злочини проти честі і свободи стосувалися виключно охорони шляхетських прав і вольностей. Кожний замах на честь і свободу шляхтича

гостро карався. Найтяжчим для шляхтича був закид щодо його позашлюбного походження.

Суспільно небезпечними вважалися майнові злочини: пограбування, крадіжка, що, залежно від вартості вкраденого (більш чи менш 4 кіп грошей), поділялися на тяжкі й легкі; користування краденим, знищення чи пошкодження чужого майна, підпал тощо. Виокремлюються так звані «ґвалти» - наїзди на дім чи садибу. Покарання за ці злочини залежали від наслідків вчиненого.

Систему покарань складала комбінація викупів і публічних кар. Спочатку переважали майнові штрафи, що надходили потерпілому (шкода), родичам убитого (головщина), у скарбницю держави (наклад). Пізніше, після прийняття Статутів, майнові покарання у багатьох випадках замінено смертною карою. Смертна кара поділялася на просту (відрубання голови, повішення) і кваліфіковану (спалення, посадження на палю, закопування живим у землю тощо). До простих людей широко застосовувалися болісні й калічницькі покарання. За крадіжку злодія карали відрізуванням вуха, за протиморальні злочини - відрізуванням губ і носа. Ув’язнення застосовувалось, здебільшого, як превентивний засіб (затримання злочинця до суду), а також - до невиплатних боржників. Згодом воно застосовується як кримінальне покарання на незначні терміни від 3 тижнів до 1 року 6 тижнів і поділяється на легке (наземне) і важке (підземне).

Шляхтичів карали також позбавленням прав і честі - «виволанням» (вигнанням за межі міста чи села й оголошення поза законом). Позбавлений честі втрачав свої шляхетські права й привілеї. Ця кара застосовувалась передусім за державні та військові злочини.

При карах на смерть і позбавлення честі як додаткові покарання виступали конфіскації майна, хоча інколи вони застосовувалися й як основні. Конфісковане майно йшло на покриття шкоди, решта переходила у власність держави.

На українських землях литовської доби тривалий час зберігався притаманний давньоруському праву обвинувально-змагальний процес.

Судочинство починалося заявою заінтересованої особи або її родичів. Позивач повинен був сам зібрати і пред’явити на суді докази. Але у ХУГ ст., як це закріплено у Другому Литовському статуті 1566 р., з’являються елементи слідчого (інквізиційного) процесу із застосуванням тортур. Суд, не чекаючи заяви потерпілого, мав право сам порушити справу. Допускалося представництво сторін: Статутом 1529 р. вводилася норма, що передбачала участь у суді адвокатів, які називалися прокураторами, або речниками. Судовими доказами вважалися власне зізнання (для чого допускалися тортури), покази свідків, характеристика підсудного «добрими людьми», речові докази, письмові документи, присяга.

* * *

Руйнація Давньоруської держави призвела до того, що її землі опинилися під зверхністю сусідніх держав, насамперед Литви й Польщі. Українські землі, які увійшли до складу Литовського князівства, помітно вплинули на його державно-правовий розвиток. Високим рівнем культури, сталими правовими формами й традиціями вони сприяли еволюції князівства в Литовсько-Руську державу. Вікові традиції української державності не переривалися, але в подальшому їхній розвиток обмежувався місцевим самоврядуванням.

Литовсько-руське право багато в чому наслідувало й продовжувало давньоруське звичаєве право. Литовські статути - видатні пам’ятки права литовського, українського та білоруського народів. За змістом, високим рівнем законодавчої техніки вони вважаються одними з найпрогресивніших на той час документів європейської юридичної думки.

Завдання для самостійноїроботи

1. З’ясуйте історичні обставини входження українських земель до складу Великого князівства Литовського. Для цього зверніться до аналізу джерел (витягів з літописів та хронік), що додаються до теми. Які існують погляди вчених на характер приєднання українських земель до складу Великого

князівства Литовського?

2. Чим зумовлювався процес об’єднання Литви й Польщі? Розкрийте обставини укладання та зміст польсько-литовських уніїй. Проаналізуйте наведені до теми витяги з тексту Городельського привілею (1413 р.) та поясніть, за яких умов його норми урівнювали в правах польську і литовську шляхту. Поясніть, які наслідки польсько-литовські унії мали для українських земель.

3. Проаналізуйте соціально-станову ієрархію князівства, при цьому зверніть увагу на зміни, що відбулися в процесі шляхтизації суспільства. Спираючись на аналіз доданих до теми витягів з тексту Статуту на волоки 1557 р., поясніть сутність та наслідки для литовсько-руського суспільства аграрної реформи.

4. Складіть схему суспільного ладу на українських землях Литовсько- Руської доби. Дайте соціально-правову характеристику основним соціальним верствам.

5. Поясніть, як відбувався процес централізації Великого князівства Литовського. Складіть схему державного устрою Литовсько-Руської держави. Охарактеризуйте форму правління і систему органів центрального й місцевого управління Великого князівства Литовського.

6. З’ясуйте, які зміни відбувалися в повноваженнях центральних органів управління - Великого князя, пани-ради, Вального сейму - і якими факторами вони були спричинені. Поясніть, як особливості розвитку князівства вплинули на формування центральних посад урядовців та розкрийте повноваження центральних урядовців Литовсько-Руської держави.

7. Охарактеризуйте систему місцевого управління після ліквідації удільних князівств та розкрийте повноваження воєвод, каштелянів, старост та інших посадовців. Зверніть увагу на зміни, які відбулися в устрої більших міст Литовсько-Руської держави на основі самоуправління.

8. Складіть схему судоустрою в Литовсько-Руській державі до і після судової реформи середини XVI ст. Додайте до цього характеристику

судових органів.

9. З’ясуйте призначення Привілейних грамот (Привілеїв) та Земських уставних грамот як джерел права. У чому полягає принципова різниця між цими правовими актами князівської влади та Привілейними грамотами? Які норми права вони містили?

10. Проаналізуйте додані до теми витяги з тексту Судебника Казиміра ІУ Ягелловича та з’ясуйте, які правові відносини він регулював.

11. Поясніть, які причини зумовили кодифікацію права у Великому князівстві Литовському та за яких обставин було прийнято в 1529 році Перший Литовський статут. На основі аналізу доданих до теми джерел розкрийте структуру Статуту 1529 р. Охарактеризуйте його зміст, при цьому зверніть увагу на норми державного, приватного, кримінального та процесуального права. Поясніть, яке значення, на вашу думку, мало положення Статуту: “Всіх у Великому князівстві Литовському одним правом судити мають”.

12.З’ясуйте, який документ юридично оформив шляхтизацію суспільно- політичного устрою Великого князівства Литовського і в чому це проявилося?

13. Розкрийте зміст та значення Другого Литовського статуту 1566 р.

14.Поясніть, в який спосіб відбувалася рецепція магдебурзького права та назвіть причини поширення його в українських містах.

15. Охарактеризуйте розвиток цивільного права Литовсько-Руської доби. Які зміни відбулися в інститутах виконання зобов’язань, спадку, сервітуту та ін.?

16. Охарактеризуйте розвиток родинного права в Литовсько-Руський державі. Зверніть увагу на розвиток правового інституту опіки та поясність чим це було спричинено.

17. Охарактеризуйте процес розвитку кримінального права Литовсько- Руської доби. З’ясуйте, яка тогочасна західноєвропейська кримінально- правова доктрина вплинула на литовсько-руське право, розкрийте її сутність, зробіть висновок, як це відбилося на правовій системі Великого

князівства Литовського.

18. Відслідкуйте динаміку поняття та складу злочину. Охарактеризуйте основні види злочинів, поясніть, які з них відносилися до категорій найтяжчих та тяжких.

19. Розкрийте мету покарань та охарактеризуйте види покарань за русько- литовським кримінальним правом.

20. Сформулюйте основні риси феодального кримінального права Великого князівства Литовського.

21. Пригадайте з попередніх тем, який характер, притаманний давньоруському праву, традиційно мав судовий процес. З’ясуйте, чи зберігався він на українських землях литовської доби. Розкрийте зміст обвинувально-змагального процесу.

22. З’ясуйте, у якому юридичному документі Великого князівства Литовського середини ХУІ ст. було встановлено елементи слідчого (інквізиційного) процесу. Охарактеризуйте зміст слідчого (інквізиційного) процесу та особливості його застосування на українських землях.

23. Проаналізуйте призначення в суді представництва сторін. Розкрийте функції прокураторів (адвокатів). Охарактеризуйте види судових доказів.

<< | >>
Источник: Іванов В.М.. Історія держави і права України : підручник. / В.М. Іванов - К. : КУП НАНУ,2013. - 892с.. 2013

Еще по теме Тема 5. Литовсько-Руська держава та її право Утворення та особливості розвитку Литовсько-Руської держави.:

  1. ПРОГРАМА навчальної дисципліни ІСТОРІЯ ДЕРЖАВИ І ПРАВА ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН (за вимогами кредитно-модульної системи)
  2. ДЕРЖАВА I ПРАВО ФЕОДАЛЬНО РОЗДРОБЛЕНОЇ РУСI (30-тi роки XII-XIV ст.)
  3. СУСПIЛЬНО-ПОЛIТИЧНИЙ ЛАД I ПРАВО УКРАЇНИ В ПЕРIОД З ПОЧАТКУ XX ст. до 1917 р.
  4. Розділ 2. Державна служба Великого князівства Литовськог
  5. Періодизація історії держави і права України
  6. Держава скіфів та її право
  7. Тема 3. Давньоруське право Джерела давньоруського права
  8. Тема 3. Галицько-Волинське князівство та його право Утворення й розвиток Галицько-Волинської держави
  9. Тема 5. Литовсько-Руська держава та її право Утворення та особливості розвитку Литовсько-Руської держави.
  10. Тема 6. Правове становище українських земель у складі Речі ПосполитоЇ
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный процесс - Банковское право - Вещное право - Государство и право - Гражданский процесс - Гражданское право - Дипломатическое право - Договорное право - Жилищное право - Зарубежное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Морское право - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Политология - Права человека - Право зарубежных стран - Право собственности - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предотвращение COVID-19 - Семейное право - Судебная психиатрия - Судопроизводство - Таможенное право - Теория и история права и государства - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Ювенальное право - Юридическая техника - Юридические лица -