Замість вступу (витоки й становлення української національної державності та права)

До виходу на історичну арену пращурів українського народу - слов’ян (І тис.н.е.), в межах території України впродовж тисячоліть існувало чимало етнічно і культурно неоднорідних суспільств (Скіфська держава, античні міста-поліси Північного Причорномор’я, Боспорське царство).

Близько середини І тис. н.е. внаслідок складного і тривалого процесу соціально- економічного розвитку та політичної консолідації східнослов’янських племен формуються Руська державність і право. У різних формах (Києво-руської, Галицько- Волинської та Литовсько-руської держав) і на різних рівнях (піднесення і згортання державницької активності) руська державність проіснувала до повного зникнення її визначальних (характерних) елементів в організації державної влади, суспільному устрої, і частково, у праві. На думку багатьох дослідників, межа існування руської державності припадає на середину ХУІ століття (умовна дата - Люблінська унія 1569 року).

Формування і розвиток відносно єдиної Київської держави були складним процесом, який поділяють на кілька етапів. Основним змістом першого етапу було становлення і еволюція державних структур Русі. Його внутрішню сутність визначали розвиток продуктивних сил і виробничих відносин, а його зовнішні ознаки виявлялися насамперед у прагненні київського державотворчого осередку до підкорення своїй владі окремих східнослов’янських племінних князівств - окняження території. Норми людського співжиття цього періоду, що базувалися на звичаях, мали локальний, місцевий характер.

Більш-менш стійка й тривала державна організація на Русі встановилася з припиненням походів князівських дружин з метою збору полюддя і з регламентацією законодавчо відносин київського центру з підвладними племінними княжіннями, які збереглися ще більш як на століття потому, як виникла “Руська земля”. Лише Володимир

Святославович, провівши з приходом до влади адміністративну реформу, остаточно приєднав землі племінних княжінь до складу держави. Ця акція поклала початок другому етапові у розвитку державності Київської Русі. Він припадає на князювання Володимира Святославовича та Ярослава Володимировича (остання чверть Х - середина ХІ ст.) і характеризується завершенням складання Києво-руської держави і водночас найбільшим її піднесенням.

На другому етапі розвитку Київська Русь стала відносно централізованою державою. Зміни в структурі державної влади виявлялися у зростанні економічної та політичної могутності великого князя, концентрації його влади та поширенні сфери дії централізованого державного апарату примусу в межах усієї території Русі. Проте головними засобами регулювання життя людей, як і раніше, залишалися звичаї. Певний час, починаючи з 988 року - також норми християнської релігії. Дослідники (Т.Федоренко) вважають, що на кінець Х ст. у давньоруському суспільстві склалися дві великі відносно відокремлені групи суспільних відносин: релігійно-церковні та світські, що уможливлює виділення світської і церковної систем права. Одночасно на Русі впродовж тривалого часу застосовувалися норми язичницької релігії. Зростало значення законодавчої діяльності київських князів. Нарешті, у першій половині ХІ ст. дійшло до першої у вітчизняній історії систематизації правових норм - “Руської Правди”, початкове укладення якої пов”язують з іменем князя Ярослава Мудрого.

Головний зміст третього етапу Києво-руської держави - її політичний занепад. Це проявилося у вигляді феодальної роздробленості.

Більшість істориків кінцеву межу етапу феодальної роздробленості Київської Русі окреслює навалою татаро-монголів (1240). Але слушним видаються також висновки тих дослідників (Лев Войтович), які вважають, що удільний етап розвитку руської (української) державності тривав протягом ХІІ - ХУІ століть. Пройшовши шлях від територіально-адміністративних одиниць до феодальних держав, удільні князівства поступово, по мірі поглинання їх Польсько - Литовською та Московською державами позбувалися державних ознак. Позаяк, удільні князівства мали сталі території, розвинуту адміністрацію і судочинство, свою митну та податкову політику, своє військо та символіку. Їх князі вели самостійну політику в інтересах своїх князівств, підпорядковуючи цим інтересам свої шлюбні зв’язки. До 1240 року їх розвиток і діяльність протікала в рамках Київської Русі. Пізніше окремі з них були пов’язані з Золотою Ордою та її васалами, Великим князівством Литовським і Московською державою.

Серед князівств Південно-Західної Русі (України) часу політичної роздробленості особливо виділяються Г алицьке і Волинське. Їх піднесення припадає на ХІІ- ХІІІ ст.

Формування окремого Галицького князівства почалося з другої половини ХІ ст. Після з’їзду князів у Любечі (1097) Галицька земля стає незалежною від Києва. Династія Ростиславичів, яка утверджується на Галицькому “столі” від кінця ХІ століття, зусиллями князів Володимирка (1124-1152) об’єднала розрізнені уділи (з 1141 р. Галич стає столицею князівства) та Ярослава Осьмомисла (1152-1187) - значно розширила територіальні межі своєї держави. Князівська династія Ростиславичів припиняє своє існування зі смертю Володимира, сина Ярослава Осьмомисла (1199). Скориставшись з цього волинський князь Роман Мстиславович (1170-1205) оволодів Галичем і приєднав Галицьку землю до Волинської (як окреме князівство сформувалося з середини ХІІ ст.), чим започаткував утворення єдиного Галицько-Волинського князівства. Головні передумови об’єднання полягали в необхідності спільної боротьби проти агресії з боку Угорщини та Польщі та жвавих господарських зв’язків, що розвивалися між двома суміжними землями.

Галицько-Волинська держава у роки свого найбільшого піднесення, за правління князя Данила Галицького (1238-1264), охоплювала майже усі тогочасні етнічні українські землі. Вона перейняла витворені в добу Київської Русі державотворчі традиції, і тим самим продовжила існування української державності. У Галицько-Волинській Русі в основних рисах зберігалася та правова система, що склалася за доби Києво-Руської держави. Галицько-Волинське князівство стало другою за порядком формою державності українського народу. Такої думки притримується, починаючи від М.Грушевського, більшість вітчизняних істориків, а окремі з них (С.Томашівський) взагалі вважають Галицько-Волинське князівство першою власне українською державою.

Смерть останнього князя в державі - Юрія-Болеслава (1325-1340 ) стала переломним моментом в історії Галицько-Волинської землі: вона відкрила шлях до прямих втручань у справи князівства з боку сусідніх держав.

Півтора століття Галицько-Волинське князівство, як осередок української державності, протидіючи захопленню українських земель Польщею, сприяло етнічній консолідації українців, економічному культурному формуванню українського етносу.

Феодальна роздробленість і монголо-татарська навала призвели до політичного занепаду земель Південно-Західної Русі (України). Вони стали об’єктом зазіхань з боку кількох сусідніх держав з різним рівнем розвитку і типом державного ладу. Українське Закарпаття ще впродовж XI - XIII століть увійшло до складу Угорського королівства. Північна Буковина і Дністровське Пониззя стали частиною Молдавського господарства, а від початку оформлення протекторатних відносин з Туреччиною (1514) - підпадали під владу Османської імперії. Основна ж частина політично роз’єднаних українських земель на середину XIV ст. опинились під владою Польського королівства (Галичина, частина Західної Волині, Західне Поділля (від 1430 р.) та, особливо, Великого князівства Литовського (Середнє Подніпров’я, Поділля, Волинь).

Наслідки підпадання переважної більшості українських земель під владу Польщі та Литви в історії українського державотворення виявляли себе неоднозначно. Інкорпорація польським королівством українських земель спочатку не була повною і до середини Х^ ст. (1387) тут існували особливі, посталі в попередні роки державності, правові відносини. Вона подається як ’’доба руського права в Галичині” (М.Чубатий). Особливо це стосувалося правового становища окремих груп населення. Воно суттєво відрізнялося від становища у власне польських землях. З середини ХV ст. інкорпорація Галичини до Польщі стає повною, і залишки окремого правового статусу зникають. Права місцевих бояр урівнюються з польською шляхтою (1434), запроваджується польські право та адміністративно-політичний устрій. Цей процес супроводжувався витісненням українців з урядових установ і масовою полонізацією населення, що засвідчило остаточну втрату українськими землями автономії і перетворення їх у звичайні провінції Польщі.

Натомість визнання влади великого Литовського князя не призвело до погіршення становища українського населення. Більше того, таке об” єднання земель стало мало не винятковим прикладом, коли українці (за тодішньою термінологією - “руські”) упродовж тривалого часу мали вільні умови для розвитку в державі, яка по-суті за своїм характером стала Литовсько-руською.

Державно-правовий розвиток українських земель в складі Великого князівства Литовського (далі - ВКЛ) з середини XIV і до середини XVI століття характеризувався двома визначальними особливостями.

Перша зумовлювалася характером входження земель Центральної і Північної України до складу ВКЛ. В історичній науці щодо цієї проблеми намітились два основні підходи. Представники державницької школи (Д.Дорошенко, Н.Полонська-Василенко та ін.) всіляко акцентували на автономності українських та білоруських земель в складі ВКЛ, інші (переважно історики радянської доби) широко вживали терміни “загарбання”, “поневолення” або слідом за М. Грушевським, “окупація”), відсуваючи на задній план численні зразки збереження місцевих державотворчих традицій. Ближчі до нас дослідження (Ф.Шабульдо) доводять, що входження українських земель до складу Литовської держави в своїй основі мало визвольну мотивацію. Синьоводська битва 1362 року та інші дії Ольгердовичів були системою заздалегідь спланованого великомасштабного наступу Литви на підвладні Золотій Орді землі Русі з метою їх політичного об”єднання. В останні роки у літературі (Грабовський С., Ставрояні С., Шкляр Л.) також утверджується думка про українську державність доби ВКЛ як латентну, тобто таку форму політичного життя, що здійснюється як за допомогою та на засадах національних традицій, так і при втручанні зовнішньої сили, яка з часом перебирає на себе верховенство законодавче, військове і політичне.

Литовську експансію в Україну з точки зору способів реалізації історики й юристи однозначно не трактують. Ситуація, коли у відносинах сторін майже не було ознак протистояння, відобразилася на механізмі утворення держави. Він відзначався поєднанням елементів завоювання руських територій з подальшим юридичним закріпленням відносин.

Фактично від часу входження українських земель до складу ВКЛ, останнє тривалий час розвивалось на основі традицій руської державності. Це простежувалось насамперед у самій державній організації, суспільному ладі та, особливо, у законодавстві.

По-перше, литовські власті фактично зберігають стару систему управління - удільні князівства, в яких, однак руська князівська династія змінилась на литовську. Державно-правовий розвиток українських земель спочатку був майже повністю автономним (Ф.Леонтович навіть вживав термін “київське”, “волинське” право), і в подальший час досить довго зберігав давньоруські правові засади. На рубежі XIV - XV століть знову підноситься Київ як адміністративний, культурний та релігійний центр в Середній Наддніпрянщині. Він відіграє помітну роль в розкладі політичних сил на теренах усієї Східної Європи. Відомо, що в Києві починає карбуватися власна монета. Відомий історик М.Брайчевський навіть вважає за можливе називати час правління в Києві Володимира Ольгердовича, його сина Олелька та онука Симеона Другим українським королівством (1362-1471).

По-друге, структура адміністрації литовського князівства розбудовувалась за руським зразком. По-третє, руське боярство переходить на службу до Литви. Наукові дослідження (Н.Яковенко) показують, що українська еліта аж до початку XVII ст. ще діяла як “живий соціальний організм”, виразник інтересів Русі-України, “стабільний консервант звичаїв та традицій”. По-четверте, литовські власті запозичили руський досвід військової організації, спорудження фортець. По-п ”яте, у ВКЛ налагодили руську систему оподаткування. По-шосте, розширилась сфера впливу руського православ”я на терени Литовської держави. По-сьоме, руська (старобілоруська чи староукраїнська) мова визнавалася офіційною державною мовою. Нарешті, “Руська Правда” утверджується державною правовою основою. У найвизначнішій пам”ятці права цього періоду - Литовському Статуті, - вчені (зокрема, представники “школи західно-руського права”) відзначають присутність і органічне поєднання в ньому руських правових засад з правом польським, німецьким та римським, що надало йому своєрідного синтетичного характеру.

Етнічні литовці, які становили лише десяту частину населення новоствореної держави, намагаючись втримати під своїм контролем інкорпоровані українські землі, послідовно дотримувались правила: “старого не рухати, а нового не вводити”. Однак процес асиміляції литовців не завершився. Йому перешкодила друга визначальна особливість державно-правового розвитку українських земель у складі ВКЛ, котра зумовлювалася взаємовідносинами між Литвою і Польщею. Спільна для обох держав воєнна загроза з боку сусідніх державних утворень - Тевтонського ордену й Московського князівства - спричинилися спочатку (кінець XIV ст.) до політичного зближення, згодом (перша половина XV ст.) - до перетворення Литви у васально-залежну від Польщі державу, а з середини XVI століття - до політичного об”єднання і створення конфедеративної польсько-литовської держави - Речі Посполитої. Цей тривалий в часі процес отримував юридичне оформлення через укладення між двома державами політичних угод (уній) - Кревської (1385), Городельської (1413) і Люблінської (1569). Остання завершила політичне об”єднання Польщі та Литви, і мала для України сумнозвісні наслідки. Українські землі, що увійшли до складу польської частини держави, стали об”єктом інтенсивних інтеграційних процесів у соціально-економічній (поширення й утвердження кріпацтва) і культурній (експансія католицизму) сферах. Це викликало посилення соціального і національного гноблення в Україні і піднесення національно- визвольної боротьби українського народу.

Отже, Литовсько-руська держава в Україні під офіційною назвою Великого князівства Литовського стала продовженням руської княжої держави, оскільки розвивалася фактично на основі руської традиції державного устрою, правової системи, культури та побуту. Руська (українська) нація у ВКЛ, зокрема в продовж XIV - XV ст., мала вільні умови для свого розвитку. Натомість інша держава, під назвою Речі Посполитої, яка реально постала в другій половині XVI ст., принесла з собою відмінний державний і правовий уклад, і проводила політику ущемлення руської (української) нації, що призвело до національно - визвольної боротьби, фактично до перманентних селянсько - козацьких повстань кінця XVI - першої половини XVII ст., і завершилося утворенням державності українського народу, але державності якісно відмінної від усього, що знала тогочасна світова історія. Носієм державності українців цього часу виступало козацтво, тому й називають її Козацькою державою.

Козацька держава і право в Україні - це період від виникнення козацтва (кінець XV ст.) до перетворення його в державотворчу силу - виникнення Запорозької Січі (середина XVI ст.), творення нової форми української державності - Козацько- гетьманської держави або Гетьманщини (від середини XVII ст.) і знищення останньої (80- ті рр. XVIII ст.).

До середини XVI - ст. українське козацтво розвивалось як військово- промисловий стан. Козаками називали так званих уходників - мешканців порубіжних з Диким полем міст і сіл, які не пориваючи зі своєю становою належністю займались уходними промислами (мисливство, рибальство) у необжитих степах. Тим самим вони виконували подвійну функцію: колонізували необжиті землі і захищали порубіжжя від татар.

Власне насамперед самооборона проти татарських нападів і призвела у середині XVI ст. до виникнення Запорозької Січі як військово-політичної організації українського народу. Умовно з цього моменту в історії козацтва розпочинається етап його суспільно- політичної консолідації, а згодом, - і легалізації як окремого суспільного стану в суспільстві Речі Посполитої.

Отже, наважимося ствердити, що Козацька держава постала внаслідок нагальної потреби історичного збереження українців як народу. Як суспільно-політичне явище, козацтво сформувалося в умовах поступової руйнації руської (української) державності в рамках Великого князівства Литовського, політичного, економічного й національного гноблення українців у Речі Посполитій та агресії з боку Кримського ханства. Козацтво було тією соціально-динамічною силою, яка могла протистояти і протидіяти зовнішнім і внутрішнім антиукраїнським тенденціям і силам. Воно стало провідною силою визвольної боротьби українського народу, цілеспрямованим виразником прогресивних напрямків суспільного розвитку, набуло функції носія державності українців.

Свого апогею Українська козацька державність досягла в середині XVII ст., коли в результаті Національної революції українського народу постала Козацько-гетьманська держава. Основою її став устрій козацького війська. На значній території, охопленій повстанням проти Польщі, з'явилася тимчасова, військова козацька влада. За кілька десятиріч ця влада поступово переросла в адміністрацію загального характеру, що почала виконувати функції держави. Цей процес переростання був дуже складним і носив не завжди закінчений характер.

Революційний характер подій української історії, які розпочалися під керівництвом Богдана Хмельницького 1648 року й тривали до ліквідації козацьких державних інституцій гетьмана Петра Дорошенка у Правобережній Україні восени 1676 року, найпослідовніше відстоюється та найгрунтовніше аргументовується у працях провідних вітчизняних вчених-медієвістів В.Смолія та В.Степанкова. Зусиллями згаданих дослідників сучасна вітчизняна історична наука дійшла висновку, що події 1648-1676 рр. становлять ланки єдиного процесу боротьби українського народу за створення національної держави, її незалежність і територіальну цілісність, а також боротьби за утвердження нової моделі соціально-економічних відносин, проти феодалізації

суспільства.

Викликані революцією суттєві переміни у суспільному ладі відповідно позначилися на праві як регуляторі суспільних відносин. Передовсім найсуттєвішим внеском Хмельниччини у правову систему визволених земель стала зміна соціальної сутності права. Насамперед кардинально змінилася соціальна свідомість народних мас щодо понять “справедливість”, “моральність”, “добро”, “зло” і т. інше. У праві появляються нові норми. Це стосувалось питань земельної власності й володіння, станової належності, козацького самоврядування, обсягу послушенства селян. У період революції зростає вплив “козацького права”, яке регулює широке коло відносин, насамперед полково-сотенну систему управління.

Було внесено вагомі зміни до стану джерел та в розвиток права в Україні. Більшість джерел права, які функціонували в Україні в період її перебування у складі Речі Посполитої, на визволених землях були скасовані. Це насамперед стосувалось різних постанов королівської влади та сеймів, “Устави на волоки”(1557), “Ординації Війська запорозького реєстрового” (1638), які утверджували панування польської шляхти та магнатів, католицької церкви і польської влади. Певний час фактично не діяли (бо на них майже не посилались у судовій практиці) найбільш принципові положення Статуту Великого князівства Литовського 1588 року і “Порядку прав гражданських”, де, зокрема, йшлося про прикріплення селян, купівлю-продаж землі “простими людьми”, перехід в інші стани і т. інше.

Певний відбиток на урегулювання правових відносин, зокрема кримінальних, накладав характер будівництва української держави в ході національно-визвольної революції. Спрощувалася система злочинів і покарань. Із числа злочинів вилучалося ряд діянь, які втратили свою актуальність за нових умов. Наприклад, замахи на королівську владу та магнатсько-шляхетський порядок управління, злочини проти католицької церкви; з’явилися нові склади злочинів: зрада повсталому українському народу, невиконання вимог старшинської адміністрації, ненадання допомоги під час бою. Усі ці злочини, як правило, карались смертю, що цілком піддається поясненню в умовах війни.

Рубіж XVII - XVIII століть став переломним в історії України. Він започаткував завершальний етап розвитку Української козацької держави, її поступової інкорпорації до складу Московщини. З кінця XVII - початку XVIII ст. козацько-гетьманська держава трансформується з васальної держави в автономну. Процес інкорпорації України до складу Російської держави особливо посилився в часи правління Петра І, а до кінця XVIII ст. самобутні риси української державності (полково-сотенний адміністративний устрій, автономна судова і правова системи, Запорозька Січ) були практично втрачені. Україна як політичний організм із внутрішнім життям, перестала існувати. За висловом Петра І її остаточно було “прибрано до рук”.

У період Гетьманщини застосування права в Україні мало свої особливості. По- перше, за тих історичних умов право використовувалося насамперед для закріплення інтересів привілейованого стану тогочасного суспільства - козацтва і, зокрема, його верхніх щаблів - козацької старшини. Остання домагалася створення на міцній правовій основі централізованої системи підпорядкування, поширення й закріплення за собою володіння земельною власністю та права на працю селян. Це робилося під виглядом відновлення “давніх прав і вольностей”. У цьому українську старшину підтримували і гетьмани, і російський царат.

По-друге, автономію правового життя України і своєрідність її правового укладу в період до кінця ХУІІІ ст. передусім визначала обставина, що полягала у збереженні за українським народом права користуватися традиційними юридичними нормами. Збереження в Україні-Гетьманщині “давніх прав і вольностей” або “попередніх прав” неодноразово підтверджувалося центральною російською владою. Формула нерушимості “малоросійських прав” була загальним правилом гетьманських договірних статей другої половини XVII - початку ХУІІІ століть. Навіть у спрямованих на обмеження самоврядування в Україні указах Петра І згадуються про т. зв. “попередні права”.

Позаяк, багато дослідників (О.Гуржій, інші) у розвитку права Гетьманщини вбачають колізію, що полягала саме у формулі “попередніх прав”. Річ у тому, що представники різних станів і соціальних груп Гетьманщини при застосуванні формули “давніх”, “стародавніх” прав, неоднаково їх розуміючи, переслідували власні інтереси. Так, українська шляхта і старшина під колишніми правами розуміли юридичний статус польських панів до 1648 року, що головно базувався на Литовському статуті та збірниках Магдебурзького права, які не завжди узгоджувалися між собою. Селяни й рядові козаки навпаки, ототожнювали “давні права” з правовими нормами, котрі утвердилися у Запорозькій Січі, і заперечували кріпосницькі відносини між громадянами Гетьманщини.

Дослідники (В.Маковський) вважають, що ліквідація української автономії була історично запрограмована. Головною причиною ліквідації державності України російським самодержавством була діаметральна протилежність типів державного устрою. Республіканський устрій Української держави викликав активну протидію централізованого устрою монархічної Росії. Самодержавна деспотія рано чи пізно повинна була ліквідувати республіку, яка існувала на специфічних демократичних засадах. Це трапилось незважаючи на всі спроби українців захистити свій державний устрій (акції гетьманів І.Виговського, І.Мазепи, П.Полуботка).

Однак з ліквідацією національної козацької державності та свободи українського народу не була ліквідована воля до них самого народу. Ідея власної державності жила у народі. Вона виявляла себе у традиціях вітчизняної політико-правової думки, у відродженні національної державності і права 1917-1920 рр., зрештою, - у проголошені незалежності 1991 р. і розбудові сучасної Української держави.