ТЕМА 2. ПЕРЕДУМОВИ ТА ОСОБЛИВОСТІ ВІДРОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ НА ТЕРЕНАХ УКРАЇНИ ПОЧАТКУ ХХ СТ. (2 год.)

1. Правове становище України у складі Російської імперії на по­чатку ХХ ст.

2. Українська державницька ідея початку ХХ ст. та її втілення в програмах перших українських політичних партій.

3. Перша світова війна та її наслідки для України.

4. Лютнева революція в Російській імперії та її наслідки.

5. Правове становище західноукраїнських земель у складі Австро- Угорщини на початку ХХ ст.

Методичні рекомендації

Готуючись до вивчення даної теми, слід, по-перше, звернути увагу на такі обставини, як посилення організаційної боротьби української інтелігенції за поширення культурних, мовних та політичних прав України. Слід пам'ятати, що початок цього етапу розвитку ідеї укра­їнської державності пов'язаний із загальним розвитком національної самосвідомості Європи першої половини ХІХ ст., який відбувався під впливом філософських ідей Йоганна-Готфрида Гердера, Иоганна Фіхте і романтиків. Звертаючи увагу на неповторність різних наро­дів світу в їхньому природному стані та середовищі існування, вони поклали початок концепції національної самобутності.

Провідні ідеї європейського романтизму знайшли в Україні спри­ятливий ґрунт для власних концептуальних підходів щодо національ­ної ідеї і відобразилися у працях М. Драгоманова, П. Куліша, О. По­тебні та інших. Ці ідеї також набували соціально-гуманістичного звучання і в діяльності низки просвітницько-політичних організацій. Так, ще з 1818 р. учасники Новгород-Сіверського гуртка зробили спробу історично обґрунтувати державницький характер «малоро­сійського» народу з метою здобути конституційне визнання права на самовизначення.

У цей самий період в Україні розпочали свою діяльність дека­бристські організації. З 1820 р. «Південне товариство» мало свої філії у військових частинах Василькова, Тульчина, Кам'янця. Голо­вним документом, де були сформульовані правові ідеї цієї організа­ції, була «Руська правда або Заповідна державна грамота великого народу російського, що служить завітом для удосконалення держав­ного устрою Росії і містить вірний наказ як для народу, так і для тимчасового верховного правління» (1824), яка містила наказ для проекту її майбутньої конституції.

Проект передбачав запровадження в країні республікансько­го ладу і проведення низки буржуазних реформ, проте в «Руській правді» П. Пестеля національна проблема Російської імперії не була вирішена. У цьому документі не було навіть натяку на визнання са­мобутності «малих» народів великої імперії. Також відкидалась ідея про статус автономії Молдови, України і Закавказзя. Тобто російська демократія закінчувалась саме на національному питанні.

«Північне товариство» декабристів обстоювало федеративний принцип побудови майбутньої Росії як конституційної монархії. Від­повідно до другого варіанту конституційного проекту М. Муравйова (1822), Росія поділялась на 13 держав та 2 області. Зокрема, перед­бачалося створення Чорноморської держави з центром у Києві та Української держави з центром у Харкові. Дві українські держави мали право вирішувати всі проблеми свого внутрішнього життя та управління, за винятком карбування монет, міжнародних відносин та воєнних дій. За своєю суттю федерація М. Муравйова означала унітарну державу без надання справжньої самостійності державам, які входили до її складу, і робила їх цілком залежними від централь­ної влади.

Наприкінці ХІХ - початку ХХ ст. українська національна ідея набула значно більшого поширення, ніж за попередні сто років, з часу втрати Україною своєї державності. Кирило-Мефодіївське то­вариство (1846 - 1847) започаткувало в історії українського націо­нального руху перехід від його дворянсько-шляхетського етапу, пе­реважно - культурно-просвітницького за змістом, до народницького етапу - вже досить виразно політизованого. Але здійснення всіх го­ловних програмних вимог товариства в соціальній і міжнаціональ­ній сферах життя суспільства в Україні прямо залежало від корінних державно-політичних перетворень, пов’язаних з ліквідацією чужо­земних колонізаторських монархічних режимів, з демократизаці­єю суспільно-політичного ладу, з встановленням республіканської форми державного правління та федеративних зв’язків із сусідніми, переважно слов’янськими державами.

На окрему увагу заслуговує праця одного з найактивніших учас­ників Кирило-Мефодіївського товариства Г. Андрузького «Начерки Конституції Республіки». В останньому варіанті цієї праці (1850) ми знаходимо опис державного функціонування слов’янської конфеде­рації із 7 штатів зі своїм президентом.

В останній чверті ХІХ ст. українська політико-правова платфор­ма набула розвитку в працях М. Драгоманова, який стверджував, що вільну державу з демократичними інститутами можуть будувати тільки вільні люди з гарантованими правами та свободами. Першо­черговим політичним завданням українців М. Драгоманов вважав боротьбу за політичну свободу, розуміючи під цим поняттям права людини і розвинуту систему самоврядування, а рівність громадян у правах та обов’язках, на думку М. Драгоманова, не могла бути ска­сована жодним законодавчим актом у державі, за винятком воєнного часу.

Михайло Драгоманов створив концепцію суспільства, що ґрун­тувалася на ідеї асоціації гармонійно розвинених особистостей, а реальним шляхом до цього ідеалу вважав федералізм з максималь­ною децентралізацією і самоврядуванням областей та громад. Його проект перебудови Російської імперії «Проэктъ основаній устава украинскаго общества “Вольний Союзъ”» - «Вільна спілка» 1884 р.^[1] передбачав федеративний устрій на зразок США чи Швейцарії. У проекті він пропонував систему не місцевого самоврядування в «чи­стому» вигляді, а поєднання самоврядування і певної централізації, виборності та призначення. За проектом для впливу на законодав­чу та виконавчу діяльність центральних органів влади створювалась Союзна Дума, яка повинна була репрезентувати інтереси національ­них областей.

Тим часом у середовищі Російсько-Української Радикальної пар­тії вперше в історії української політичної думки був сформульова­ний постулат політичної самостійності України. Цей постулат був введений до програм трьох головних українських партій в Г аличині: Радикальної, Націонал-демократичної і Соціал-демократичної, ді­яльність яких вплинула на суттєве підвищення рівня національної свідомості й згуртованості українського населення.

Водночас ідея самостійності України приходить на зміну федера­лізму М. Драгоманова і в Наддніпрянській Україні. У лютому 1900 р. в Харкові гурток студентів під керівництвом Д. Антоновича прого­лосив про створення Революційної Української партії. Спочатку її політичною метою стала боротьба за утворення єдиної, неподільної самостійної України від Карпат до Кавказу. Згідно з програмою пар­тії, Україна повинна була стати республікою, вільною від іноземного панування.

Цікаво, що під впливом статті М. Міхновського «Самостійна Україна» головним гаслом Революційної Української партії на по­чатку був лозунг «Україна для українців», не визначаючи при цьому суспільно-політичного ладу майбутньої української держави. З ча­сом ідея самостійності в програмі партії зникає, а в новій програмі її провідним завданням стає «повалення царизму в спілці з револю­ційними партіями всіх народів російської держави і заміною його федеративною республікою... здобуття повної автономії України у внутрішніх справах із забезпеченням рівності населяючих її націо­нальностей і на підставі найширшої конституції з Народною Радою як законодавчими зборами».

На початку XX ст. дискусія в Російській імперії навколо кон­ституційного реформування держави торкнулася й українського суспільно-політичного руху. Центральні політичні українські партії вели активну пропаганду ідеї утворення автономії України.

27 квітня 1906 р. розпочала свою діяльність Перша Державна Дума. Зауважимо, що в цей період відбувався значний розвиток у галузі праворозуміння, особливо розуміння природи конституційних законів.

Задовольнившись гарантіями конституційного правління, лібе­ральні партії погодилися взяти участь у виборах до Державної Думи. Проте радикали вирішили їх бойкотувати, бо УСДРП своїх канди­датів не висунула. Обраною виявилася лише група українських лібералів. Однак значну кількість українців обрали за мандатами російських партій. Із 497 членів Першої Державної Думи Україну репрезентували 102 посли (так називали в той час депутатів. - Авт.) 9 українських губерній. Характерно, що за соціальним складом се­ред депутатів були представники як вищих верств суспільства (барон Ф. Штейнгель), так і малоземельних селян (О. Грабовецький).

Політичною платформою української думської громади стала ідея автономії України у складі Росії, введення української мови у школах, судах і місцевій адміністрації. Українське питання фрак­ція не відокремлювала від загального - про перебудову держави на принципах рівноправ’я народностей та областей, вважаючи його складовою та інтегральною частиною.

1905 р. ліберали Петро Струве та Павло Мілюков розробили проект, який ґрунтувався на ідеї рівності громадянських прав та на принципі законності, повністю відкинувши ідею децентралізації та федералізму. Найбільші поступки в національному питанні автори бачили у визнанні певної автономії за Фінляндією та Польщею. Вза­галі прихильники децентралізації в середовищі російських лібералів зустрічалися рідко. Серед них професор С. Фортунатов обстоював ідею американського федералізму, а М. Ковалевський обґрунтовував повну автономію національних територій, зокрема України.

Привертає увагу те, що 1905 р. група членів Української На­родної партії на чолі з М. Міхновським запропонувала свій варіант конституційного проекту, який був опублікований у першому номері часопису партії «Самостійна Україна» у вересні того самого року.

За цим проектом Україна поділялась на 9 земель, державна влада повинна була належати тільки українському народові й поділятися на законодавчу, виконавчу і судову.

У проекті також зазначалось про націоналізацію землі. Але на відміну від більшовицької соціалізації націоналізація передбачалась за принципом відчуження землі за викуп, а її розподіл повинен був здійснюватися за «національною ознакою», тобто іноземці не мали права приватної власності на землю в Україні.

У цей період М. Грушевський також брав активну участь у об­говоренні конституційного питання в Російській імперії. До ідеї не­залежності України він прийшов не одразу. Так, на початку ХХ ст. він підтримував лише ідею автономії України у складі майбутнього федеративного союзу з Росією. Дивлячись на Україну як на рівно­правного члена російської федерації, М. Грушевський протиставив ідеї соціального порядку ідею громадянської активності.

Його політична активність ще більш зросла під час революції 1905 - 1907 рр., коли життя на порядок денний поставило питання конституційної перебудови Російської імперії.

Про це яскраво свідчить стаття вченого «Конституційне питан­ня і українство в Росії» (1905). У першій частині статті аналізується національне питання в Росії. Автор доходить висновку, що настав сприятливий час для того, щоб в Росії українство вийшло поза межі етнографічної народності, стало політичною й економічною силою і почало організовувати українське суспільство як націю. Друга час­тина статті містить деякі погляди автора стосовно майбутнього кон­ституційного проекту.

Безумовно, що до головних ідей, які М. Грушевський викладає в названій статті, належить ідея національно-територіальної децен­тралізації Російської імперії шляхом перенесення прямих виборів до національних сеймів, депутати яких згодом повинні були б форму­вати парламент.

Цікаві положення виклав учений щодо формування влади авто­номних національно-територіальних областей. Вибори в обласні сейми мали відбуватися на базі загального, рівного, прямого вибор­чого права громадян шляхом таємного голосування під наглядом ви­борчих бюро, до складу яких повинні були входити представники всіх партій, які беруть участь у голосуванні. Планувалось надати право обирати певний відсоток (25 %) членів обласних сеймів шко­лам, університетам, науковим товариствам. З однієї виборчої округи передбачалось обирати більш ніж одного кандидата.

Отже, можна зробити висновок, що погляди М. Грушевського стосовно проекту майбутньої Конституції в Російській імперії 1905 р. ґрунтувалися на принципах: національно-територіальної децен­тралізації Російської імперії, створенні репрезентаційного уряду й утворення культурно-національної автономії.

У статтях «На руїнах», «Дорогою віків», «В українських послів російської Думи», «Дума і національне питання» та інших учений відобразив ідею національно-політичної автономії України як най­ближчої мети української політики в Росії. Проте цей проект було важко реалізувати, бо ідею національно-територіальної децентралі­зації відкидали не лише керівники російського визвольного руху, які вважали, що «менші» нації повинні розчинитися в російському на­роді, але й окремі політики, які прагнули незалежності чи автономії, а дехто зовсім відхиляв ідею реформування Російської імперії. Але, на жаль, через розпуск Першої Державної Думи 8 липня 1906 р. де­кларація про автономію України залишилась нереалізованою.

Стосовно розгляду конституційних ідей в Україні на початку ХХ ст. на увагу заслуговують і розробки Р Лащенка. Вважаючи, що українська державність органічно розвивалась на основі принципів республіканізму, виборності та демократії, він підтримував ідею по­літичної децентралізації України, протестуючи проти корпоративної замкнутості українських соціальних груп. Не ототожнюючи полі­тичної рівності громадян з їх природною економічною нерівністю, він розглядав державу як політичний апарат, який у всіх сферах мав бути підкорений народові.

Отже, слід враховувати, що на початку ХХ ст. в Україні кон­ституційно окреслилися два напрями політико-правової думки: народницько-федеративний та консервативно-державницький. Укра­їнське питання залишалося головним у Другій, Третій та Четвертій Державних Думах, однак російський уряд, хоч і пішов на деякі по­літичні поступки, проте принципово його не вирішував.

Ідея поділу державної влади на окремі гілки теж стала однією з найпопулярніших тем в Російській імперії кінця ХІХ - початку ХХ ст. Вперше ми зустрічаємо її ще в працях П. Орлика, Д. Локка, Ш. Монтеск'є і Ж.-Ж. Руссо. Разом з ідеєю права на самовизначення народів вона знайшла своє втілення наприкінці ХІХ ст. і в Україні.

Наступний етап розвитку української державної ідеї розпочався в роки Першої світової війни. У цей час у «малих» народів з'явилася надія на розпад Російської та Австро-Угорської імперій, між якими була поділена Україна.

4 серпня 1914 р. група політичних емігрантів з Наддніпрянської України створила у Львові «Союз визволення України». В її полі­тичній платформі, яку склав Д. Донцов, відзначалося: «Об'єктивна історична конечність вимагає, щоби поміж Західною Європою й Мо­сквою повстала самостійна Українська Держава». Формою її прав­ління мала бути «конституційна монархія з демократичним внутріш­нім політичним устроєм, однопалатною системою законодавства і релігійними свободами для всіх національностей і віросповідань, із самостійною українською церквою».

Особливість зародження українського конституціоналізму, на відміну від англійського, французького та російського, полягала, по- перше, у тому, що він формувався в умовах ігнорування або част­кового врахування пануючою елітою «державної» нації сподівань українського народу на національно-політичне самовизначення. По-друге, він розвивався у складних політичних умовах, оскільки територія України в XIX ст. входила до складу Російської та Австро- Угорської імперій, отже, української держави на той час не існувало. Усе це створювало певні труднощі в процесі розробки власних кон­ституційних теорій і актів.

Слід нагадати, що доктрина самовизначення народів була сфор­мульована на початку 1917 р. у «14 пунктах американського прези­дента Вільсона». Щодо розробки цієї концепції на території України слід зазначити, що серед українських учених вагомий внесок в її роз­виток зробив С. Дністрянський. Що стосується концепції правової держави, то в Україні її розробкою активно займались Б. Кістяків- ський, О. Олексієв, С. Котляревський та М. Ковалевський. У пра­ці «Влада і право. Проблема правової держави» С. Котляревський писав: «...ідея правової держави увійшла в обіг сучасних цивілізо­ваних держав, у сукупності тих очікувань, які звертає член держав­ного союзу до керівника цього останнього. Правова держава стала одним із політичних завдань». Головне призначення правової дер­жави, за С. Котляревським, це бути державою справедливості, якщо припустити, що закон в такій державі - завжди справедливий. Ана­логічні ідеї висловлював М. Палієнко в праці «Правова держава та конституційність» (1906). Загалом, концепція правової держави ак­тивно поширювалась у суспільстві Російської імперії і стала одним із основних орієнтирів українських політиків у період відродження української державності 1917 - 1920 рр.

Отже, на початку ХХ ст. в українському конституціоналізмі іс­нували три основні напрями: консервативний, ліберальний та соці­алістичний. У кожному з них можна виділити риси національного забарвлення: ліберально-національні, соціал-національні та інші. Основна увага авторів конституційних проектів на початку ХХ ст. була зосереджена на суті держави і влади на основі конституції. Щодо конституційних ідей, які знайшли своє відображення в про­грамах політичних партій та в наукових працях тих часів, слід зазна­чити, що в Україні найпопулярнішими були: право нації на самовиз­начення, ідея федералізму, розподілу влади, рівності всіх громадян перед законом, правової та соціальної держави.

Додаток А

ОСНОВНИЙ ЗАКОН «САМОСТІЙНОЇ УКРАЇНИ» СПІЛКИ НАРОДУ УКРАЇНСЬКОГО

Проект утворений групою членів Української Народної Партиї 1 вересня1905 р. (фрагменти)

ОСНОВИ ВСЕУКРАЇНСЬКОЇ СПІЛКИ

1. Україна є спілка вільних і самоправних земель, утворених на підставі своїх природних особливостей та окремішностей і заселе­них українцями. Таких земель є девять: Чорноморська Україна, Сло­бідська Україна, Степова Україна, Лівобережна Україна або Геть­манщина, Північна Україна, Полісся або Гайова Україна, Підгірська Україна, Горова Україна і Понад-морська Україна.

2. Кожна земля є спілка вільних і самоправних громад.

3. Як межі земель, так і межі громад визначаються окремим за­коном.

ТЕРИТОРІЯ УКРАЇНИ

4. Територія України належить ся на праві власности всьому на- родови українському, се-б-то Всеукраїнській Спілці, а не тій або ін­шій громаді чи землі.

5. Националізація землі має бути переведена на підставі правил: від власників українців земля викупляється, від чужинців відбира­ється без відшкодування.

6. Ніяка частина национальної землі не може нікому належатись на праві приватної власности за виключеннєм грунтів (під селитьба­ми та будівлями).

7. Земля зайнята під селитьби (будівлі) як по селах, хуторах, так і по містах, не інакше може бути обернена на національну власність, як через окремий закон.

8. Чужинці не можуть ані мати права приватної власности на зем­лю під селитьбами, ані користуватись национальною власністю.

9. Способи користування национальною землею установлюються громадою на підставі законів земських.

УКРАЇНЦІ Й ЇХ ПРАВА

10. Українське громадянство може бути придбане, удержане й згублене на підставі закону громадянського (цівільного). Отсей же основний закон доторкаєть ся тільки суспільно-громадських прав і каже, при яких умовах, мавши українське громадянство, можна ко­ристуватись тими правами.

11. Натуралізация може відбутись через приняттє чужинця яко­юсь громадою законодатним шляхом. Тільки така натуралізация на­дає чужинцеви всі права українця.

12. На Вкраїні нема й не може бути поділу на касти.

13. Всі українці, як чоловіцтво, так і жіноцтво, рівноправні і тільки вони можуть бути допущені до виконування офіцияльних обов’язків на Вкраїні.

14. Особиста свобода людини єсть забезпечена.

Ніхто не може бути переслідуваний інакше як на підставі закону і в формі ним установленій.

Поза гарячим вчинком ніхто не може бути затриманий без судової мотивованої постанови. Постанова має бути оголошена при затри­манню або не пізніше 24 годин опісля.

15. Ніхто не може бути арештований в своїй господі від 8 години у вечері до 8 години рано.

16. Ніхто не може бути укараний інакше як на підставі закону і після судової постанови.

17. Селитьба (господа) єсть недоторкана. Заборонено всякому, хто б він не був, увійти до чужої господи проти волі господаря.

Виключення можуть бути лише на підставі закону, в передбаченій законом формі і то тільки від 8 години ранку до 8 години у вечері.

18. Свобода віри і її публичного виявлення, як і свобода оголошу­вати свої думки й пересвідчення всяким способом суть забезпечені.

19. Ніхто не може бути присилуваний до якихось церемоній або актів релігійних, або до пошановання днів відпочинку.

20. Релігія єсть річ приватна і справа совісти, через те ніяка власть не може ані підтримувати релігію, ані перешкоджати їй, ані втруча­тися в релігійні справи.

21. Шлюб єсть річ цілком приватна. Ніяка релігія і ніяка власть не може втручатись в шлюбні відносини. Розвід, як і шлюб, залежить від доброї волі заінтересованих осіб і утворюють ся через просте оголошення події.

22. Наука і навчаннє суть вільні для кожного. Усяке втручання або передбіжні заходи заборонені.

Громадське навчаннє, яке даєть ся на кошт суспільний, мусить бути управильнене на підставі закона.

23. Печатне слово є свобідне. Цензура ніколи не може бути заве­дена. Ніхто не може вимагати від письменників, видавців або печат­ників якихось грошевих забезпечень.

Коли письменник є відомий і живе на Вкраїні - видавець, печат­ник або розповсюджувач не можуть бути переслідувані.

24. Українці мають право збиратись тихо й без оружя усюди без попереднього повідомлення або згоди якоїсь власти.

25. Українці мають право зав’язувати усякі спілки та згромаджен­ня. Се право не може підлягати ніяким перебіжним заходам.

26. Кожен має право звертатись до власти з петициями, підписа­ними одним або багатьома.

27. Тайна листування є недоторкана. Закон установляє, котрі урядники відповідають за знівеченнє тайни листів, доручених по­чті.

28. Офіцияльна мова є українська, але всі мови, уживані на Вкра­їні, суть вільні.

29. Не потрібен ніякий попередній дозвіл, щоб пізвати до суду якогось урядовця, за вчинки його уряд карає, за виключеннєм того, що є установлене для міністрів.

ВЛАСТИ

30. Уся власть належить народови українському. Основний закон установляє, як нею користуватись.

31. Власть законодатна належить ся раді представників і сенатові.

32. Законодатний призвід (ініциятива) належить ся кожній з двох гіляк законодатних, а також кожній групі громадян не менш, як з 25 тисячів людей.

33. Печатне слово є свобідне. Цензура ніколи не може бути власти.

34. Презідентови Всеукраїнської Спілки належить ся власть виконавча, як се основним законом є установлено.

35. Судова власть належить ся судам і суддям. Усякі присуди ро­блять ся в імени республики Всеукраїнської Спілки.

36. Справи, що доторкають ся виключно окремих громад або зе­мель, управильняють ся своїми громадськими або земськими радами на підставах, визначених сим «законом основним».

37. Члени обох законодатних хат передставляють увесь нарід ук­раїнський, а не тільки ту громаду або землю, яка їх обрала.

38. Засідання законодатних хат суть публічні. Замкненнє дверей для якогось засідання може відбутись тільки на жаданнє більшої по­ловини зібраних.

39. Кожна хата перевіряє сама уповноваження своїх членів і розв'язує усякі непорозуміння щодо сього.

40. Не можна бути заразом членом обох хат.

41. Член одної з двох хат, покликаний презідентом на платний уряд, коли згодиться на прийняттє сього, перестає вже бути пред­ставником і може знов взяти свої обов'язки тільки через нове об- раннє.

42. Кожна хата обирає собі на кожну сесію свого предсідателя, заступників предсідателя і утворює свою канцелярію.

43. Постанови хат важні, коли вони ухвалені більшосте голосів. При поділі голосів нарівно пропозиция уважаєть ся відкиненою. Ні­яка з двох хат не може почати засідання, поки не збереть ся більшос- ти її членів.

44. Голосування відбуваєть ся голосно, сидячи або встаючи. Коли голосуєть ся на закони, кожен член відповідає голосно по викликан­ні свого імени. Вибори предсідателя, заступників і секретарів, як і предложеннє кандидатів, відбувають ся потайним голосуваннєм.

45. Кожна хата має право анкети.

46. Проект закону не може бути прийнятий інакше, як тільки че­рез го-лосуваннє кожного артикулу окремо.

47. Хати мають право ділити або злучати окремі артикули чи по­правки.

48. Заборонено особисто приставляти хатам свої петициї.

Кожна хата має право відіслати міністрам ті петициї, які їй наді­слані. Міністри мусять щоразу давати свої заключення на зміст пети­ций, коли сього забажає хата. [...]

Теми рефератів

1. Українські політичні партії початку ХХ ст. та їхні програми.

2. М. Драгоманов та його політичні проекти відродження україн­ської держави.

Література

1. Ефремова Н. В. Истоки украинского конституционализма и его особенности до 1917 г. / Н. В. Ефремова // «Конституционное разви­тие республики Молдова на современном этапе», междунар. науч.- теорет. конф. : [материалы]. - Кишинев, 2004. - С. 710-716.

2. Історія держави і права України / за ред. А. С. Чайковського. - К. : Юрінком Інтер, 2000.

3. Історія держави і права України : у 2 т / за ред. В. Я. Тація, А. Й. Рогожина. - К. : Ін Юре, 2000. - Т 2.

4. Копиленко О. А. Держава і право України 1917 - 1920 рр. Цен­тральна Рада. Гетьманство. Директорія / О. А. Копиленко, М. Л. Ко- пиленко. - К., 1997.

5. Кульчицький В. С. Історія держави і права України / В. С. Куль- чицький, Б. Й. Тищик. - К. : Ін Юре, 2007.

6. Музиченко П. П. Практикум з історії держави і права України : навч. посіб. / П. П. Музиченко, Н. І. Долматова, Н. М. Крестовська. - К., 2002.

7. Музиченко П. П. Історія держави і права України : навч. посіб. / П. П. Музиченко. - К., 2007.

8. Павленко Ю. Українська державність у 1917 - 1919 рр. / Ю. Павленко, Ю. Храмов. - К., 1995.

9. Слюсаренко А. Історія Української Конституції / А. Слюсарен- ко, М. Томенко. - К. 1997.

10. Тищик Б. Становлення державності в Україні (1917 - 1922 рр.) / Б. Тищик, О. Вівчаренко, Н. Лешкович. - Коломия : Вік, 2000.