Тема 6. Козацька республіка

Ц

Я ТЕМА має принципове значення для ознай

«™™ 3 стор.єю української державності. Рад™ мо розпочинати вивчення цього періоду історії віт чизняного державотворення з характеристикитого суспільного стану, котрий визначив, влас„е Гсаму назву держави, а саме: козаччини.

Хто такі козаки?

Коли і як виник козачий стан в Україні?

Як,.сторичні події пов'язані з діяльністю укра їнського козацтва? ~укра

Які ідеали суспільного, національного депжавного та духовного характеру обстоювали коза

Хто є найвизначнішими представниками геть

КО і полковниками українського козацтва?

Ось комплекс питань, на яких зосєрецимо нашу увагу, оминаючи ті, що не стосуються безпосередньо державотворчих тем, пов'язаних із козаччиною.

Шукаючи відповідь на питання, як і коли постало українське козацтво, слід звернути увагу на складність етимології самого слова «козак». У зв'язку з цим наведемо лише деякі міркування та припущення.

Чи не найпопулярнішою гіпотезою є та, що пов'язує слово «козак» з його тюркомовним походженням, де воно означає «вільну людину». Але це непоодинока версія. Ще у XVIII ст. козацький літописець Грабянка виводив назву «козак» від етноніму «хазари», які нібито переселилися в Україну під час нападу монголотатар. Інший козацький літописець Самійло Величко вважав, що козаки місцевий стан, який виник за певних обставин. Але що це був за народ? Яка його частина? Панівна верства чи, навпаки, підлегла? Так, «під час найбільшого шовінізму серед польської суспільності у 5060і роки XIX ст. польські письменники, пише відомий історик В. АНТОНОВИЧ, оповідали, що козаки були злочинці, засуджені у Польщі, звідкіля вони тікали від кари на Україну і тут склали вільний козацький стан»1. Звичайно, як сам В.Антонович, так і значна більшість істориків, не поділяють цього погляду.

Ще один відомий український історик М.Косто

145

144 НАРИСИ І Іг Іоні укі'.ліні ьыло

.Ш'ЖЛІНШЮІ'ЕІІНЯ

маров вважав, що козаки походять з міщан, які мешкали в порубіжних містах між лісом і степом, таких як Черкаси, Канів та ін., і ходили на промисел у степи, де вимушені були воювати з татарами і заради оборони звоцили укріплення січі.

М.Грушевський заперечує тезу про «елітне» по ходження козаччини, яка пов'язує її появу з імена ми старост, таких як Остап Дашкович чи Предслав Лянцкоронський, які пізніше потрапили в реєстр козацьких гетьманів.

Але всетаки найгрунтовніше це питання в українській історіографії розробив уже цитований

L

КСПАЦЬКА.КІЬЛ

В.Антонович. Він розглядав козаччину в тісному зв'язку з тим державним ладом, що панував у Великому Князівстві Литовському, і звернув увагу на те, що багато земель там були державною власністю і давалися в користування за так звані «служби». У той час, як «служби» з обов'язком доставляти у військо коня для озброєного чоловіка добре виконувалися в лісових місцях, охочих «служити» в степах було мало, бо існувала небезпека з боку татар, яка посилилася з кінця XV ст. Для того, щоб заохотити на цих окраїнах до «служб», у яких була зацікавлена держава, їх почали роздавати не окремим особам із привілейованого стану, а простим громадянам. Як пише В.Антонович, «громада за кожну службу повинна була справляти відзначений відбуток: доставляти до війська озброєного чоловіка. Для селян було це дуже корисне через те, що до їх внутрішніх справ адміністрація не втручалася. Таким робом виник громадськовічевий устрій. Оце, здається, і є те зерно, що стало початком козаччини»4.

Ми навели лише деякі, найбільш суттєві, як нам здається, погляди на походження українського козацтва, характерні для вітчизняної історіографії.

147

146 НАГНОЇ і ІпогІІ"УКРАЇНСЬКОГО

ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ

виключено, що і пограбуванням, але не слід цей аспект абсолютизувати й робити визначальним у характеристиці причин появи козаччини), полюванням, рибальством тощо, до того ж під постійною зовнішньою загрозою, що з самого початку робило козаків озброєною ватагою.

Як видно, цей спосіб життя мав деякі привабливі риси: свободу для вихідців з простолюддя та атмосферу авантюрної романтики для представників панівних верств. Ось чому останні рано з'являються в козацьких реєстрах як піонери козацького руху, що відбилось у пізніших джерелах та літописах.

Отже, на питання: хто такі козаки? відповідь може бути короткою: вільні люди, які на початку не знали станових ознак.

Козацтво виникло з потреб колонізації обезлюднених просторів «дикого степу», який став таким опісля монголетатарської навали, бо до того там вирувало життя, і слов'янський та праукраїнський етнічний субстрат завжди був глибоко укоріненим. Тому, говорячи про козачу колонізацію степу, ми доходимо висновку, що доцільніше було б говорити про своєрідну «українську реконкісту», тобто повернення традиційно слов'янських етнічних територій.

Це нагадування має важливе значення. Бо дехто із сучасних політиків зпоміж «ближнього зарубіжжя», не переобтяжуючи себе історичними знаннями, уявляє собі ситуацію так, що південні регіони

КОЗАЦЬКЛЛОБЛ

України та північне Причорномор'я дісталися

нам з ласки російських царів, які, приборкавши

Україну, дійсно в кінці XVIII ст. закріпилися

в цих місцях. Але детальніше

про це далі.

К

Виникнення козацького стану

ОЛИ виникає козацький стан? Більшменш достовірні відомості про те, що в степах замешкали ватаги людей, яких уже називали козаками, з'являються в кінці XV ст.

М.Грушевський так оповідає нам про часи походження козаків: «Про козаків в чорноморських степах чуємо в XIVXV ст., але се козаки татарські або неясні щодо своєї народности.

Ще один авторитетний дослідник цього питан

149

1 ДО НАРИСИ :і ІС1 СІРІЇ УКРАЇНСЬКОГО

ДЬРЖАВОТВОРЕННЯ

ня В.Антонович також вважає, що козаччина з'явилася в кінці XV ст.

Але це лише початок великого історичного процесу, бо козаччина швидко зростала і вже не тільки оборонялася, але й вела активні наступальні дії проти татар. Рубіжним етапом у процесі становлення козацького устрою можна вважати події першої половини XVI ст., коли виникла Запорізька Січ укріплена база козаків. Міркуючи над цим питанням, В.Антонович, зокрема, розглядає різні альтернативи розвитку козацького стану в напрямку до окремої державності за тих умов, які започаткували появу козаччини. Він пише: «Якби той побут, в якому перебувало Литовське Князівство, повагом та спокійно розвивався, козаччина теж розвивалася б: виселенців прибуло би, козаччина збільшувалася б переселенцями з Московщини та інших земель, і Україна зробилася б селянською, самостійною збройною державою під авторитетом великих литовських князів. Проте історичні відносини у Литві в другій половині XVI ст. змінилися, і козацтво одразу зайняло роль опозиції. Та велика переміна, яка вплинула на устрій козаччини, це Люблінська »,,. унія (1569)»6.

Отже, переходимо тепер до з'ясування найважливішого питання цієї теми, а саме: які історичні події пов'язані з діяльністю українського козацтва?

З'ясовуючи причини козацької опозиції щодо Люблінської унії, згідно з якою королівство Польсь

К.) ІШЬКДЛПЬА

ке та князівство Литовське об'єдналися в єдину державу, утворивши своєрідну федерацію під назвою Річ Посполита, В.Антонович вказує на те, що «увесь устрій життя, який склався на предковічних зав'язях, нараз перервався і змінився зав'яззю польського народу.

Під Польським правом автор має на увазі впровадження панщини, що нагадувала собою сумнозвісну російську кріпаччину. Для переважної більшості українського населення це було абсолютно неприйнятним, особливо, якщо мати на увазі, що «у Великому Князівстві Литовському селянкріпаків не було... Мало не дев'ять десятих селян при литовськім устрою були зовсім вільні»8.

Отже, як видно, головною причиною, яка спонукала серед українського народу і, звичайно, козаків, появу опозиційних настроїв та дій, була соціальна. Проте соціальний конфлікт швидко поєднався з національним та релігійноконфесійним.

«У всякім разі, пише В. Антонович, більшість селян після литовського права була вільними людьми. Коли ж заведено польське право, свободу селян скасовано. Польське право щодо селян було жорстоке. У Польщі по праву тоді вже панувало кріпацтво, І після Люблінського договору земляни (землевласники авт.) скрізь по Литві і по Україні

151

І ЦП

НАРИСИ } ІСТОРІЇ укглпк І.коіп

ЯІ.І'ЖАІЮГІНН'І НИМ

одержали право володіти селянами як кріпаками»''. Що стосується безпосередньо козаків, то Люблінська унія торкнулася і їхнього становища. Польське феодальне суспільство на той час перебувало в розквіті. Кожна суспільна верства магнати, духовенство, шляхта, міщани, вільні землероби і селяникріпаки мала фіксовані права та обов'язки. Але нічого подібного до вільного козацтва польське феодальне право не знало. Тож саме козацтво, яке не підлягало звичній ієрархічній регламентації феодального законодавства, виглядало певною аномалією. Отже, в системі Речі Посполитої виникла певна со

ціальноправова колізія. Зміст її полягав у тому, що все суспільство, включаючи й короля, який теж

був обмежений у правах з боку сейму, підлягало

законодавчій регламентації,

а козаки

ні.

Легітимація

козацького

стану

Т)ОЗВ'ЯЗАННЯ цієї колізії JL історична наука

пов'язує з іменем польського короля Стефана Баторія, котрий проявив законодавчу ініціативу, ско

КО ІЛЦЬКАЦОЬА

риставшись правом наймати на військову службу короні чужинців.

Таким чином, вільне й незалежне від будьякої державної юрисдикції, окрім свого традиційного народновічоього звичаю вирішувати найважливіші питання демократичним шляхом, козацтво внаслідок так званої Баторієвої реформи вплітається в загальнодержавний організм польськолитовської державності.

Така схема трансформації вільного козацького стану в службовий, хай навіть з певними привілеями, вважається класичною і загальноприйнятою. Але дослідження істориків останніх років вносять у цю схему деякі суттєві корективи. В першу чергу вони стосуються кількісного складу першого реєстру. Зокрема, історик Мирон Кордуба, котрий зробив коментарі до одного з видань цитованої праці В.Антоновича, стверджує, що число 6000 є перебільшенням. Бо після найновіших досліджень виявлено, що кількість козаків, прийнятих до першого

153

152 НАРИСИ з к ЮРІЇ УКРАЇНСЬКОГО

ДП'Ж МЮТВОРГННй

реєстру королівської служби, сягала всього лише,.„„ п'ятсот1".

' г'1'"1" '•'• Стосовно Баторієвих реформ, які призвели до '.,; ''.',''„,',"*,'.., легітимації козачого стану, Мирон Корду ба вважав, /;/'. «.. що метою цих заходів була спроба зв'язати козаків,'v* :' Г міцніше з Польською державністю. Виставляючи 1 реєстрових козаків однією з юридичне упривіле йованих верств, польська влада у такий спосіб нама галася внести розкол в українське суспільство. Отже, це була традиційна політика колонізаторів «по діляй і владарюй».

Важко прогнозувати подальший хід подій, пов'язаних із соціальною функцією козаків у державі, коли б не перехід на «польське право», що означало для селян кріпаччину. Це добре усвідомлювалося, і тому селяни масово втікали на південну Україну, пониззя Дніпра, де на той час уже фактично існувала Запорізька Січ. Як зазначає В.Антонович, через 50 літ після Баторієвої реформи перепис налічував більш як півмільйона козаків.

Але не лише селянивтікачі примножували козацьку верству. Після земельних реформ, проведених польським королем ще перед Люблінською унією, утворився чималий прошарок безземельної шляхти. Дехто з них ішов на службу (в почесну варту) до великих землевласниківмагнатів. Але ця служба була ненадійною й залежала від примх можновладця. Він легко міг позбутися тих слуг, залишивши їх без засобів до існування. З цього

Тгма 6.

РЛТКІА COSACORUM (Козяцька республіка)

КОЧ.ШЬКАДОЬА

приводу історик зазначає: «Не диво, що в кінці XVI ст. організуються цілі ватаги розбишак із таких слуг, які жили у панів, але яких або вигнано за крадіж, або які самі повтікали, обікравши своїх панів. Коли уряд заходився спиняти їх, вони кинулися на Україну, через те, що там була свобода, не було уряду. Це був здеморалізований елемент, і через те небажаний, але їх прийняли козаки, і вони прискорили вибух козацького повстання»11.

Отже, як бачимо, на межі XVIXVII ст. відбувався інтенсивний процес кількісного зростання козацького стану. Він фактично не контролювався урядом. Це був стихійний протест різних суспільних верств, викликаний Люблінською унією та земельною реформою.

Зміцнювався також і якісний склад тих, хто збільшував козацьку масу. Окрім козаківпіонерів, які мешкали в степах ще з кінця XV ст., на кінець XVI ст. тут з'явилися козакиселяни, козакишляхтичі, а пізніше ще й козакибояри, тобто маленькі землевласники, які мешкали в околицях князівських замків. Не всім із них щастило отримати диплом на шляхетство і, боячись, що можуть потрапити в кріпацтво, вони теж ішли в козацтво.

155

І сд ММ'ИС, И Ч ІСТОРІЇ УКРАЇНІ ЬМН О

••Этт ДІ.РЖ \В(МВ()Г1.ПНЯ

Козацький рух та його підстави

ТАК ВИЗРІВ ще один конфлікт між владою та козацьким станом. Перший, нагадаємо, був частково розв'язаний заходами Стефана Баторія. Другий полягав у тому, що кількість бажаючих стати козаками набагато перевищувала норми реєстру. Польська влада наполягала, щоб козаків було не більше того, що передбачено реєстром, але це вже не відповідало волі й можливостям козаків. У такій ситуації криза була неминучою, суспільнополітичний зміст її В.Антонович визначає як конфлікт між республікою, тобто козаками, і шляхтою, тобто польською владою.

Очолив перший козачий виступ Криштоф Косинський, котрий, займаючи міста й повіти, приводив їх під присягу на вірність Запорізькому війську.

Існує цікава деталь, яка характеризує не лише суспільнополітичну структуру польського суспільства, а й складну і не досить чітко окреслену адміністративнотериторіальну природу польської держави (чи то федерації Польщі та Литви, чи то їх конфедерації, а на додачу ще й статусу українських земель). Після того, як Косинський розпочав свої військові дії проти шляхти та магнатів, «уряд, за словами історика, у :;е діло не втручається»12.

Тут слід зауважити, що між королівською вла

Тг.ияб.

РАГК/А COSACORUM (Козацька республ

КО ІАЦЬКА Д1ЧІЛ

дою, котра згідно з третім Литовським Статутом була «конституційною монархією», та самою шляхтою нерідко виникали конфлікти, які нагадують нам конфлікти законодавчої та виконавчої влади.

Очевидно, що невтручання уряду в події можна пояснити лише тим, що козіцький рух на перших порах ще не сприймався королем як національновизвольний, а лише як соціальний конфлікт різних суспільнополітичних верств, подібний до його важких конфліктів із сеймом.

Як відомо, після деяких сутичок внаслідок ще недостатньої чисельності повстанців та браку належної підготовки Косинський у 1591 р. капітулював, але повстанський рух, ініційований козаками, не припинявся. Уже в 1595 р. вибухає повстання під проводом Северина Наливайка.

Існує думка, що перші мотиви Наливайка не мали ні політичної, ні національної природи, а швидше стосувалися особистих образ. Так це чи ні, але після об'єднання з основною масою козаків, зокрема, з гетьманом Григорієм Лободою, цей рух набув виразних ознак визвольної боротьби. Хоча В.Антонович, наприклад, так не вважає, пишучи про те, що «тут були особисті причини невдоволення, і трудно відносити наливайківську революцію До справжнього народного діла»11. Ближче до істини О.Субтельний, який пише: «Серед невиразно сформованих цілей повстанців було й утворення на Україні землі, якою б правили самі козаки»14.

157

156

Н ЧГІК'И I К и >ІЧІ УМ'ЛІНІ ЬКО! О Д> РЖЛВОІ НОРПИІЯ

До польськоукраїнської конфронтації кінця XVI ст., як зазначає значна частина істориків, спричинилася і церковна унія, відома як Берестейська (1596 p.). He вникаючи в догматичні тонкощі православного та католицького обрядів, а також в організаційні аспекти впровадження унії в церковнорелігійне життя, зазначимо, що саме явище унії є суперечливим і складним, і сучасна українська історіографія неоднозначно ставиться до цієї події. За радянською (та й не лише) традицією більшість фахівців засуджує унію як зраду. Іншої думки дотримується професор М.Брайчевський, який пише: «Ця унія (про яку написано стільки всякого) була справою патріотичних сил, занепокоєних процесом денаціоналізації суспільної еліти України, представники якої чим далі, тим активніше ставали на шлях полонізації та покатоличення»15.

Досить цікаві спостереження робить В.Антонович: «До унії церква була соборна, вільна, не підлягала жодному авторитетові. На собори допускали не тільки депутатів від духовенства, а й світських людей. Всі духовні особи, починаючи від панотців, що їх вибирали парафіяни, і до архієріїв і митрополита, що їх вибирали помісні собори, залежали від виборів. Таким робом, духовенство було справді представником інтересів громади. Тим часом церковна унія вводила авторитет папи, владу однієї особи замість соборної. Тепер ієрархію призначають уже, а не вибирають. Це йшло насупротив на

КОЗАЦЬКАДОБА

роднйх звичаїв. Оцю сторону унії дуже добре зрозуміло суспільство і через те так проти неї обурилося: унія зачепила громадський устрій церкви»16.

Оскільки унію підтримувала польська влада, в тому числі й король, то цілком закономірно те, що церковнорелігійна справа стає приводом для поглиблення прірви між польським й українським суспільством. На захист православ'я стає козацтво, підтримуючи військовою організацією та збройною силою діяльність церковних братств, що виступили проти католицької експансії та унії.

До суто ідеологічного питання, яким була суперечка унії та православ'я, додалося ще й економічне. Справа в тому, що на початку XVII ст. на європейських ринках значно зріс попит на хліб, який був вигідною статтею прибутків для польської корони. Після цього польська експансія вже не зосереджується у соціальноекономічній сфері, як це було раніше, у XVI ст., коли вводилося кріпацтво, а набуває характеру цілковитої колонізації української території. Земля стає причиною нового конфлікту між шляхтою й козаками, який за змістом стає не лише соціальним чи ідеологічним, а й національним.

Боротьба за землю, за волю, за віру стає головним мотивом козацьких повстань першої половини XVII ст., в ході яких визначиться національний інтерес українського народу й окреслиться у формі незалежної державності.

159

158 НАРИС и ч к ЮРІЇ УКРАЇНСЬКОГО

ДЕРЖАНО ГВОРЬННЯ

Отже, можемо зробити попередній висновок про те, що українське суспільство в особі польської влади, її звичаїв і традицій адміністративного управління, законодавчих норм та релігійного світогляду зустріло ворожу силу. Саме це, на наш погляд, спричинило глибоку не лише соціальну, а й національну кризу державної системи, якою на той час була Річ Посполита.

Оскільки наша мета не описувати перебіг історичних подій в їх хронологічній послідовності, а показати історичні форми існування української державності, то ми переходимо' безпосередньо до розгляду державотворчих ідей і дій українського козацтва у XVII ст. Звичайно, що подати такий опис

без належних історичних ілюстрацій, тобто військових подій, повстанських рухів,

дипломатичних заходів і т. ін., неможливо,

тому ми будемо враховувати

і цей момент.

Козацтво як державотворча сила

першу третину XVII ст. в історії козачого державотворення можна розглядати як боротьбу за автономію. В суспільстві існувало чітке усвідомлення того, що польські порядки не можна

КОЗАЦЬКА ЛОБА

запроваджувати на козацьких землях. Особливо сильними були ці настрої серед нереєстрових козаків та запорожців.

V цьому зв'язку дуже важливою є постать П.КонашевичаСагайдачного, котрий, ставши гетьманом, повів дуже активну дипломатичну роботу стосовно Речі Посполитої.

Життєвий шлях гетьмана пройшов через класи Острозької академії, Запорізьку Січ, військові походи під час Смути в Московську державу та морські походи на Кафу. Оцінюючи роль і вагу Сагайдачного, О.Субтельний пише: «За таких складних політичних обставин зпоміж козаків, на щастя, знайшовся провідник, котрий відповідав висоті свого завдання»17.

Зовнішньополітичний курс Сагайдачного можна визначити як пошук компромісу з однією з найсильніших тоді європейських держав Річчю Посполитою. Заради цього він підтримував військовополітичні акції, які чинила Польща, воюючи то з Москвою, то з Оттоманською Портою. На вимогу польських властей він пішов на дуже непопулярний тоді серед козаків крок, скоротивши кількість реєстру до трьох тисяч, визнав право короля затверджувати козацьку старшину тощо. Але пішовши на такі суттєві й непопулярні поступки, гетьман досяг більшого в консолідації української нації на шляху до утвердження її державності: «Саме він об'єднав військову силу козацтва з політичне слаб

161

НЛГІ1СИ З 1C ТОНІ УКГЛІНС ЬКОГО ДЕРЖАВО І ВОІ'ШНЯ

кою церковною та культурною верхівкою України. Це об'єднання відбулося в досить ефектний спосіб: у 1612 р. Сагайдачний разом зі всім Запорозьким Кошем вступив до Київського братства. Цей крок мав продемонструвати, що відтак запорожці стають на підтримку релігійних і культурних потреб України»18.

З цього, власне, розпочинається новий етап українського державотворення. Рушійною силою цього процесу стає козацтво.

Друга половина 2040х pp. XVII ст. позначена новими конфліктами у польськоукраїнських взаєминах, де простежується бажання козаків проводити незалежну від Польщі внутрішню і зовнішню політику. Так, зокрема, новий гетьман Михайло Дорошенко очолив ряд морських походів проти турків, повідомивши останніх, що примирення польського короля з ними, себто турками, не поширюється на козаків.

Тема 6.

PATR1A COSACORUM (Козацька

Як слушно зауважує О.Субтельний, те державне утворення, яке виникло у 20х pp. в структурі Речі Посполитої внаслідок активної військоводипломатичної та політичної діяльності козаків, можна визначити як «державу в державі», що особливо дратувало польську верхівку, і та вдається до політики «твердої руки». Природно, що це супроводжувалось військовими сутичками, внаслідок яких козаки добивалися не стільки військових, скільки політичних перемог. Так, після однієї з таких сутичок

КОЗАЦЬКАДОБА

М.Дорошенко вміло провів переговори з польським коронним гетьманом Конєцпольським і домігся збільшення реєстру до шести тисяч, тобто вдвічі. Це була дипломатична перемога, хоча масштаби її і не слід перебільшувати, особливо для значної більшості рядового козацтва.

З діяльністю М.Дорошенка пов'язані реформи в організації «законних», себто реєстрових козаків, їх було поділено на шість полків. Першими полковими містами стали: Київ, Канів, Корсунь, Біла Церква, Переяслав і Черкаси. Кожний полк ділився на сотні, осередками яких ставали невеличкі міста на полковій території, де цивільна та військова влада над козаками переходила до козацьких старшин. Загальне управління здійснював гетьман зі своєю службою, яка називалася канцелярією. Посада гетьмана була виборною, що слід особливо підкреслити, зважаючи на політичні традиції українців; однак вибір вважався остаточним, якщо його підтвердить король польський. Останнє швидше нагадувало формальносимволічний акт, ніж політичноправовий.

Козацтва як державотворча сила

У цей же час у державнополітичній структурі України складається своєрідний адміністративнотериторіальний поділ. Якщо реєстрове козацтво підлягало впливам і контролю з боку корони, хоч внутрішній лад тут був доситьтаки самостійним, то інша частина козаків, які засіли в Запорізькій Січі і яких польська влада вважала «незаконними»,

162

163

ИАі'ИСИ 1 ІСТОРІЇ VKPAfirrbt •' '

дї»ж \чл ЙОРК!:;.

користувалася більшою автономією, хоча також, щоправда формально, підпорядковувалася гетьманові.

Як бачимо, державноправова конструкція Речі Посполитої була складною: вона являла собою польськолитовську федерацію (з рисами конфедерації). Окрім цього, у складі Польщі як такої існували відносно автономні володіння князів та магнатів, які нерідко конфронтували з королівською владою. Невизначеним лишався і статус самої України. З одного боку, вона підлягала королівській юрисдикції, з іншого значні її території безпосередньо управлялися магнатами. Магнати проводили агресивну соціальну і релігійну політику, і козаки в пошуках справедливості нерідко апелювали безпосередньо до короля. В очах козаків, старшини, гетьманів, а також міщан останній виступав у ролі своєрідного третейського судді.

Таким чином, складна «державна конструкція» Речі Посполитої постійно перебувала у хиткій рівновазі. Будьякий серйозний поштовх геополітичного характеру й сили міг зруйнувати цей стан.

Поділ українського козацтва на дві частини реєстрове та нереєстрове стояв на заваді справи політичної консолідації українців. Саме це ми спостерігаємо під час гетьманування Тараса Трясила на початку 30х pp. XVII ст. Повсталим козакам вдалося збільшити реєстр до восьми тисяч, адже реєстр юридично означав звільнення від магнатського свавілля,

ЛОЗАЦЬКАДОбА

яке посилювалося в умовах кризи центральної королівської влади. Проте принципові питання суспільного життя, в центрі якого стояли пекучі проблеми нереєстрового козацтва, залишилися нерозв'язаними. Тому протягом другої половини 30х pp. ми бачимо низку повстань на чолі з різними ватажками, такими як Іван Сулима, Павло Павлюк, Яцько Острянин, Дмитро Гуня. Характерними ознаками цих рухів було те, що їх соціальний грунт розширився за рахунок селянства. На цьому тлі соціальних вибухів польський уряд знову вдається до тактики «твердої руки», поширюючи її не лише на нереєстрових, але й реєстрових козаків.

Так, згідно з ухвалою, прийнятою сеймом, кількість реєстру знову було зменшено до шести тисяч, до того ж «законні» козаки втрачали право на самоврядування. Більше того, уряд пішов навіть на те, що скасував посаду гетьмана, ввівши натомість посаду польського старости, затверджуваного королем. Обмеження й суворі санкції стосувалися й інших сфер життя та діяльності козацької верстви.

Суворими заходами примусу, терору польській владі на деякий час вдалося придушити вияви соціального, релігійного та національного невдоволення народу. На певний час у суспільстві встановилася політична рівновага, яка в польській історіографії називається «золотим спокоєм».

165

1 s І НлІ'ИСИ ) ІСТОРІЇ УКРМ'НГ ЬКОР

1О4 ;ТСРЖЛ»ОЇВОІ>І,НН '

Велике повстання

ЛЕ, ЯК ВІДОМО, тиша і І.спокій частіше за все

стають провісниками бурі. Саме таким буревієм стало наприкінці 40х pp. Велике повстання під орудою Б.Хмельницького.

Не будемо зновутаки акцентувати увагу на причинах цього повстання. Вони достатньо відомі з наукової та навчальної літератури. Подивимося на ці події з позицій «державницької ідеї», зосередивши увагу на політичних та законодавчих актах, у яких чи не найбільшою мірою втілилася ідеологія та менталітет Козацької республіки.

Звичайно, розглядаючи це питання, ніяк не обійтися без того, щоб не звернути погляд на гетьмана Б.Хмельницького центральну постать повстанських літ. Він був освіченою людиною, закінчив школу єзуїтів. Знав кілька мов. Після визволення з турецької неволі, куди він потрапив під час одної з битв турків і поляків, Хмельницький повертається до батьківського хутора Суботова й записується до козацького реєстру. В повстаннях 2030х pp. він участі не брав. Згодом отримав посаду писаря Війська Запорізького. Вершиною його кар'єри перед повстанням була посада сотника Чигиринського полку. Такі найголовніші віхи його біографії перед тим, як стати гетьманом.

Отримавши гетьманську булаву і очоливши ве

лике козацьке військо, Б.Хмельницький на першій стадії військових дій досяг значних успіхів, завдавши кількох відчутних поразок армії противника. Як зазначають історики, була мить у ході тих подій, коли козаки на чолі з Б.Хмельницьким могли знищити Річ Посполиту, але замість цього він пішов на перемир'я з новообраним польським королем Яном Казимиром. Це загадкове рішення гетьмана довго не знаходило свого пояснення. Свій варіант пояснення такого несподіваного маневру з боку козаків і їхнього провідника дає О.Субтельний. Він пише: «Вочевидь, він усе ще сподівався змінити політичну систему Речі Посполитої так, щоб вона могла задовольнити козацтво»1*.

Отже, незважаючи на войовничість духу, реформатор в особі Б.Хмельницького переміг радикала? Можливо. Це також виглядає цілком реалістично, оскільки політична верхівка козацтва, яка репрезентувала передусім реєстровиків, прагнучи більшої автономії для України, водночас схильна була до компромісів з королівською владою уособленням «вищої справедливості». Ця риса досить чітко проявилася ще в роки гетьманування П.Сагайдачного. Тепер її наслідує інший гетьман Б.Хмельницький.

Але обставини змінювалися і вносили свої корективи в тактику і стратегію гетьманської політики. Зборівський мир, підписаний у серпні 1649 p., хоч і збільшував реєстр до 40 тис. козаків та надавав

166

167

•ІЛРИГИ З ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОГО ; ЇРЖ АВО ТВОРЕННЯ

певних пільг козацькій старшині, все ж таки не вірішував усіх питань, зокрема, і тих, що стосувалися селянства, яке знову змушено було повертатися в кріпацтво. Якщо в зовнішньодипломатичному плані Зборів фактично визнав статускво козацької держави, що здатна захистити себе силою зброї, то у внутрішньому він започаткував становий конфлікт у самому українському суспільстві: «Хоч Хмельницький і більшість його полковників, а також реєстрових козаків хотіли покращити долю селянства, вони не мали намірів цілковитого знищення кріпацтва. Для козацької верхівки, включаючи Хмельницького, це б означало підрив тієї соціальноекономічної системи, в якій вони посідали помітне місце. Відтак уже в Зборові виник конфлікт між козацькою старшинською верхівкою та черню. З часом він розвинеться у фатальну ваду козацького устрою, що формувався на Україні»20.

До цього слід лише додати, що «фатальність» ця полягатиме в тому, що поневолювачі України вдало «гратимують» на цих суперечностях і конфліктах, розвалюючи національну єдність українців із середини.

А тим часом у ході Великого повстання наступив другий етап. Він позначився переходом військової ініціативи до рук польської армії. Кульмінацією подій на цьому етапі була битва під Берестечком і поразка в ній Б.Хмельницького, її підсумки знайшли своє втілення в Білоцерківському мирі

КОЧАЦЬКАІОг'.'

(1651р.), котрий засвідчив значні втрати козацьких привілеїв порівняно із Зборівським миром (1649 p.). Реєстр скорочувався удвічі, тобто до 20 тис. Влада гетьмана обмежувалася лише Київським воєводством. Йому заборонялося мати зовнішні дипломатичні контакти, в першу чергу, з татарами Криму, які були спочатку союзниками козаків.

Компенсацією за Берестечко можна вважати розгром польської армії під Батогом (1652 p.), внаслідок якого козакам вдалося повернути більшу частину території, яку вони контролювали до Берестечка. Але сили були вже виснажені, а війна набувала характеру довготривалої, млявої, без рішучого успіху кампанії.

За таких умов шукають або компромісу, або ж надійних союзників. До компромісу, який передбачав визнання рівними собі колишніх підданих козаків, шляхта була не готова. Кримське ханство як союзник було ненадійним. Це довели військові події. Ось як оцінює цю ситуацію історик: «Для забезпечення тривалої перемоги над поляками Хмельницький потребував надійної підтримки великої чужоземної держави. Звичайною платою за таку допомогу була згода на те, щоб визнати зверхність правителя, який її надавав. Головним поштовхом до повстання виступало прагнення народних мас позбутися соціапьноекономічних лих, і для багатьох українців те, як ці проблеми вирішити при своїй владі чи чужій було справою другорядною. Нарешті, у

168

169

.:L4.і it. І'.и и ум'лн:. :к.'>>< • :;tr;f..\n:.ш

Східній Європі XVII ст. суверенітет ототожнювався не з народом, а з особою законного (тобто загальновизнаного) монарха. З огляду на те, що за всієї своєї популярності та влади Хмельницький не мав такого визнання, він вимушений був знайти для України зверхника, який

його мав. Тут не стояло питання про самоврядування України, бо українці вже здобули його, їхньою метою було знайти монарха, що міг би забезпечити новосформованому й автономному суспільству законність і захист»21.

Державницька дипломатія Б.Хмельницького

З

А ТАКИХ обставин найсприятливішим варіантом здавався московський цар. Чи не найголовнішим мотивом такого вибору було єдиновірство, православне віровизнання. Однак і воно не квапило царя на рішучий крок, аж поки козаки не заявили про можливість переходу під протекцію Оттоманської Порти, що змусило монарха скликати Земський собор (1653 р.) і прийняти козаків «під свою високу руку».

Та перш ніж увійти в договір з Москвою, козаки

кі>злцькл ;оі>«

на чолі з Б.Хмельницьким кілька років шукали різних політичних комбінацій, кожна з яких нагадувала федеративний державний союз. Ми вже говорили про те, що після Зборівського миру такий союз не виключався і з Польщею. Але подальший хід подій унеможливив його. Тоді з'явилися інші міркування, зокрема, варіант федеративного союзу південнослов'янських і неслов'янських народів під протекторатом турецького султана.

Але, як зауважує В.Антонович, на заваді стало нібито те, що Б.Хмельницький не знав, як цього досягти. Він обрав непевний шлях, намагаючись побудувати дніпровськодунайську федерацію за допомогою династичних зв'язків, одруживши свого сина Тимоша на дочці молдавського господаря Лупула: «Такі зв'язки, якот женячка, пише В.Антонович, не ведуть, розуміється, до чогонебудь тривалого, тим більше, що обидві ці династії більше ще починалися»22. Але справа, звичайно, не лише в цих суб'єктивних моментах. Причини полягають у більш глибоких обставинах геополітичного характеру. З цього можемо зробити лише той висновок, що Україна в середині XVII ст. виступає активним суб'єктом міжнародних зв'язків, як військовополітичного, так і дипломатичного характеру. Шукаючи протекції в своїх намаганнях зберегти завойоване під час Великого повстання, Україна як держава, її провідники ідуть на федерацію, зупинившись, нарешті, на Москві. В.Антонович ха

171

І 70.' исч :•> 'cropif уцрлїнс'.ксго

.'•;• ААБСТВОГЕННЯ

рактеризує цей вибір як «третю федеративну комбінацію».

Центральною подією цієї комбінації є, звичайно, Переяславська рада (січень 1654 p.). Зупинимось на характеристиці її з політичного і правового боку.

Якщо коротко звести докупи все багатство думок, позицій і поглядів щодо цієї події, то з'ясовується, що автентичних документів, тобто договору, не збереглося. Є лише чернетки так званих «березневих статей», підписаних у тому ж 1654 р. в Москві під час перебування там козацького посольства.

Після прибуття в кінці 1653 р. московського посольства на чолі з боярином Бутурліним до Переяслава розпочалися переговори. Після цього відбулася публічна церемонія (18 січня 1654 p.), де гетьман виголосив промову перед народом, у якій закликав присутніх під царську руку. За процедурою в церкві мала складатися присяга. І тут виник перший конфлікт. Царський посол Бутурлін відмовився присягати іменем царя, пославшись на те, що ніби монарх своїм підданим не присягає. Так це чи ні, але зійшлися на тому, що слово царя дорівнює його присязі, й козаки разом з гетьманом і старшиною присягли на тому, «щоб бути їм із землями і городами під царською рукою навіки невідсгупно».

Наступна несподіванка, яка спіткала козаків під час Переяславської ради, була пов'язана з тим, що Бутурлін відмовився дати письмове підтвердження на те, що права і вольності України залишаються

Тема 6.

PATR1A COSACORUM (Козацька республіка)

КОЗАЦЬКА ДОБА

незмінними після того, як договір набере чинності.

Отже, виходить, що події в Переяславі на початку 1654 р. мали швидше за все ритуальносимволічний характер. Бо, як зазначає історик Д.Дорошенко, «взагалі ніякого писаного договору в Переяславі не заключено: докладне означення взаємин між Україною і Москвою відлежено на пізніше»23.

Це «пізніше» настало вже в березні того ж року, коли до Москви відбула козацька депутація, маючи на руках проект договору, який складався із 23 пунктів. Він передбачав чималі права, які визначали українську автономію, хоч деякі історики говорять про його недоліки і безсистемність.

Ось його головні пункти:

права і привілеї Війська Запорозького;

невтручання царських намісників у козацьке судочинство;

60тисячний козацький реєстр;

права української шляхти;

урядовцями в Україні можуть бути лише місцеві люди;

гетьман обирається самим козацьким військом, про що інформують царя;

право гетьмана приймати чужоземних послів.

173

172 Л'И. '.І І lOT'Til VKPAlHS : К ТІ

"ІЬРЖЛВОТВОРЕННЯ

Були й інші пункти, які торкалися справ фінансових, військових і т. ін.

Переговори тривали два тижні, й нарешті було створено погоджений проект із 11 пунктів, які ввій; шли в історію під назвою «березневих статей».

Практично всі бажання козаків були вдоволені, за винятком пункту про чужоземні зносини. Гетьману заборонялося зноситися з Польщею і Туреччиною, Була видана окрема царська грамота з привілеями Війську Запорізькому.

Цікаво, що одночасно з козацькою депутацією в Москві перебувала делегація переяславських міщан, які клопоталися з приводу збереження привілеїв на Магдебурзьке право.

З цього факту Д.Дорошенко робить таке зауваження: «Ця делегація клопоталася за свою справу незалежно від загальної делегації, хоч і мала рекомендацію від гетьмана. Це було недобрим прецендентом для незалежности українського гетьманського уряду. Московські агенти вже з перших кроків на Україні спостерегли, що поміж козацтвом та міщанством існує певний антагонізм, що міщани подекуди не задоволені козацькою адміністрацією, й збагнули, що від цього може бути користь для московських інтересів; через те московська влада уважно поставилася до міщанських прохань і щедро наділяла міста, насамперед, Київ, привілеями, їй удалося таким способом прихилити до себе міщан, які звикли помимо гетьманського уряду звертатися

КОЧЛЦЬКАДОБА

просто до Москви»24.

Як би там не було, але з точки зору майбутньої переспективи зростання ролі міст в соціальноекономічному і культурному житті держави це матиме серйозні наслідки.

я:

Українськоросійська угода 1654 року та її значення

[К ЖЕ оцінює історична наука, зокрема, українська, сам факт Переяславської ради та тих угод, які з неї випливали?

Переважна більшість дослідників сходиться на тому, що договір був недосконалий, «сирий», дозволяв різні тлумачення сторонами, які його підписали. Разом з тим його слід вважати і певним проявом дипломатичної ментальності, з одного боку, європейської, на якій виховувалися українські політики і державні провідники, та азійської, властивої московській дипломатії.

Даючи оцінку Переяславській угоді (1654 р.) і підкреслюючи в цьому документі те, що ми називаємо «дипломатичною ментальністю», В.Антонович пише:

«Кілька пунктів тільки обговорено докладно,

Тема 6.

PATRIA COSACORUM (Козацька республіка)

175

174

Гнеясне посвоєму і повагом відбирати права у другої сторони»25.

І далі, дорікаючи козакам і особисто Б.Хмельницькому за те, що Переяславська умова, як він, очевидно, називає «березневі статті», зроблена нашвидкуруч і недбало, В.Антонович вказує на такі особливості московської дипломатичної школи тієї доби: «З боку Хмельницького і козаків справу поведено зовсім недбало і нерозумно, і дуже обмислено з боку московського уряду, котрий був дуже добре практикований у дипломатичних зносинах, в яких головний грунт становило «канцелярське крючкотворство», недоговорювання, загальні вирази, які можна було розуміти так і інак»26.

Інший відомий український історик Д.Дорошенко також пристає на ту думку, що «московський договір 1654 р. (так він називає «березневі статті» авт.) був складений так неясно, обидві сторони явно вкладали в нього настільки різний зміст, і кожна розуміла його настільки посвоєму, що і досі історична наука не може прийти до скількинебудь одностайних поглядів, як кваліфікувати відносини, які цей договір мав утворити і які утворилися в дійсності»27.

Певні сумніви серед науковців викликає питан

< ІЛЦЬЮ\ДС',\

ня автентичності тексту договору. Довгий час, аж до кінця XIX ст., за дійсний текст договору приймалися так звані «статті Богдана Хмельницького», які складалися із 14 пунктів. Але з'ясувалося, що це документ більш пізнього походження (до того ж фальсифікат), який Юрій Хмельниченко підписав у Москві у 1659 p., і який значно обмежував автономію української державності порівняно з тими 11ма пунктами «березневих статей», які збереглися в московському архіві в чернетці, й які значна частина вчених, у тому числі й М.Грушевський, вважають за дійсний документ Б.Хмельницького.

І Tie більші непорозуміння виникають у зв'язку, як пише Д.Дорошенко, з «історичноюридичною кваліфікацією» договору. Йдеться про те, якого типу державність зберігала Україна внаслідок договору з Москвою.

Як на наш погляд, то це питання має принципове значення, бо за роки існування радянської історіографії цілі покоління людей освічувалися і виховувалися в тому дусі, що «одвічна любов і дружба» рухала етнічно близькі народи до політичної злуки. Звичайно, в таких обставинах важко бути не емоційним, але всетаки в основі «акту возз'єднання», як колись писали, лежали не емоції, а розрахунок. Тож очевидно, слід дати більшменш чітку правову кваліфікацію цієї історичної події.

Найпоширенішими є такі думки: договір (1654 р.) є «персональною унією», коли дві

Тема 6.

PATR1A COSACORUM (Коаацъка республіка)

177

176

НАРИСИ 1 ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОГО ТРРЖ АБО І КОРІННЯ

ЮНАШ.КЛД.'Н.Ч

незалежні держави визнають зверхність одного монарха;

договір встановлював васальну залежність України від Росії;

Україна прилучилася (як автономія) до Росії;

договір мав характер військового союзу проти Польщі. Як на наш погляд, то всі ці думки є слушними і певним чином відтворюють реальність ситуації, що склалася. Адже, згадаємо, що сам текст не мав чіткого змісту, а тому і вимагати категоричних і однозначних висновків з нього важко. Очевидно слушною є думка Д.Дорошенка, котрий з цього робить такі узагальнення: «Та як би не кваліфікувати й не оцінювати форму відносин, які утворилися внаслідок переяславських і московських переговорів, не можна забувати одного: що обидві сторони, й Москва, й Україна, кожна посвоєму розуміли суть цих відносин. Згодившися прийняти Україну «під велику царську руку», в Москві з перших же кроків старались обернути протекторат у інкорпорацію, використовуючи кожне необережне слово, кожну неясну фразу в звертаннях гетьмана до московського уряду, щоб зреалізувати якомога ширше свій вплив на українське життя; особливо ж зручно використовувала Москва різні прояви суспільного антагонізму на Україні. Власне на цьому антагонізмі й була побудована вся дальша політика Москви щодо України. З іншого боку, гетьман і старшина справді дивилися на протекцію московського царя, як лише на певну, може навіть і тимчасову

комбінацію, яка давала змогу нарешті покінчити тяжку бор'отьбу за унезалежнення від Польщі: не вдалося цього добитися за допомогою татар і турків, так робиться спроба досягти цього за допомогою Москви. Для українського уряду уявилось найважливішим втягнути Москву якомога швидше у війну з Польщею»28.

їнськоросійська угода 1654 та її значення

Наступний перебіг історичних подій багато в чому підтвердив цей висновок Вже одразу після укладання угоди виникли непорозуміння в українськоросійських відносинах. Вони були пов'язані з розміщенням військових залог, підпорядкованих цареві, в українських містах, що обурювало не лише простий люд, але й старшину. Особливо ускладнилася ситуація після того, як у 1656 р. московський цар уклав мир з поляками без участі української сторони. Це викликало реакцію невдоволення особисто в Б.Хмельницького, і він написав цареві роздратованого листа, в якому за зразок союзницької вірності росіянам подаються шведи. На такому моральнопсихологічному фоні розгорталися події вже після смерті Богдана Хмельницького, яка настала 4 вересня 1657 р. Здобутки ж, які досягнуто було внаслідок Великого повстання та діяльності гетьмана, свідчили про те, що український народ при провідній ролі козацтва створив нову європейську державу, її по праву світова історіографія визначає як Козацьку республіку.

178

179

• ІСТОРІЇ укрлінгі кого

'

Феномен козацької демократії

"ОЗАЦЬКА республіка..включала досить велику територію, куди входили землі як Лівобережжя, так і Правобережжя, за винятком Волині й Галичини, що залишалися в Польщі.

На підвладній козакам території було запроваджене козацьке правління. Ми пам'ятаємо, що ще гетьман М.Дорошенко створив полкове самоврядування серед реєстрових козаків. Тепер же, після того, як були досягнуті значні успіхи в національновизвольній війні,. У країна ділилася на 16 полків. Полк являв собою не просто військове формування, а військовоадміністративне, а влада полковника обіймала також адміністративні й судові справи. Територія полку в свою чергу дробилася на сотні, де військовоадміністративні функції виконував сотник. Низовою ланкою такого поділу було містечко чи село, в якому головував отаман. Сотники, отамани утворювали привілейований стан козацької старшини, проте ці посади тривалий час були виборними і лише пізніше стали спадковими.

Вершиною козацької військовоадміністративної піраміди був гетьман. Посада гетьмана була виборною. Це свідчило як про демократизм, так і про республіканізм козацької держави. Проте, ми знаємо, що демократія це не вседозволеність, а

,• •"'•.,,"Т.;.о;*! Ttма 6. ;V •',"v,r^pv ч.4 > "

•..v.v;V^:7H.}^u;v PATRIA COSACORUM ''"•'"'

(Козацька республіка) ' '

. s,., /«.. tffi:,^

КОІАЦЬКЛДОБл

республіки бувають демократичними й аристократичними.

До якого ж типу демократії та республіканізму належала козацька держава? На жаль, не лише в навчальній, а й у науковій літературі цим питанням приділяється недостатня увага. Тому створюється таке враження, що в Козацькій республіці панував найширший демократизм, і такою ж була державна система. Це не зовсім так. Дійсно, принципи виборності всіх щаблів виконавчої влади, а також гетьмана підтверджують демократичність козацької системи. Проте недарма ми говоримо саме про «Козацьку республіку», а не якусь іншу. Хто такі були козаки ми з'ясували. Це був один із станів українського суспільства, який ніс ідеали свободи, соціальної та національної незалежності. Він близько стояв до селянства, але й відрізнявся від нього, бо був вільним. Він також відрізнявся ще більшою мірою від міщан, особливо тих, хто користувався привілеями Магдебурзького права. З цього приводу інколи навіть траплялися конфлікти.

Отже, Козацька республіка найбільшою мірою репрезентувала інтереси козацького стану, які в принципі мали загальнодемократичний характер.

Але истема виборів гетьмана, будучи демократичною, не була досконалою. На цю обставину, до того ж виставляючи її як недолік «козацької демократії», звернув увагу В.Антонович. Критикуючи пункти Переяславської умови, він пише про те, що

180

181

ІІЛГИСИ І К ЮРІЇ VKl'.MlILbKi 'І с

:.:.! *.AhЗ цього приводу О.Субтельний зазначає: «Для Москви ж цей пакт став великим кроком уперед в її постійних намаганнях міцніше ухопитися за Україну»33.

За час гетьманування Юрія Хмельницького (16591663 pp.) в державнополітичному житті України сталася ще одна подія це її самоподіл на Правобережну й Лівобережну кожна зі своїм гетьманом. Сталося це у 1660 р. Козаки Лівобережжя обрали своїм наказним гетьманом Якова Сомка. Пригнічений, як пишуть історики, власною неспроможністю опанувати становище, Ю.Хмельницький іде в монастир, а гетьманом Правобережжя стає Павло Тетеря. Саме він очолював козацьку депутацію до Москви у 1654 p., коли підписувалися «березневі статті». Але в своїй діяльності на посаді гетьмана він відмовився проводити активну незалежницьку політику, в основному спираючись на поляків у їхніх антимосковських домаганнях. Саме за допомогою поляків йому на якийсь час вдалося поширити свій вплив і на Лівобережжя, але не надовго. Є свідчення, що з наказу Тетері було страчено І.Ви

НОЗАЦЬКАДОБА

говського як потенційного конкурента в боротьбі за владу.

З середини 60х pp. XVII ст. Україна стає ареною російськопольського протистояння, що добре відчувається в тактиці гетьманів і старшини, в поведінці яких усе більше проглядаються риси амбітності, егоїзму, ігнорування загальнонаціональних інтересів. Кінець кінцем це приводить до того, що в Україні виникає міжусобна боротьба, з якої мають зиск лише сусіди.

Але й в таку лиху годину знайшовся зпоміж великої кількості претендентів на булаву один Петро Дорошенко, який глибоко перейнявся справою відродження державної єдності козацької республіки. Його політична мета полягала в об'єднанні Ліво і Правобережної України. Йому вдалося провести деякі реформи військовополітичного характеру. За час його гетьманування відроджується такий інститут, як «генеральна рада», що починає працювати регулярно. Щоб унезалежити себе від старшини, він створює корпус сердюків наймане військо числом у ЗО тисяч, яке підкорялося лише йому.

Зовнішньополітична стратегія П.Дорошенка виявилася нетрадиційною. Проводячи спочатку пропольський курс, він, після того, як поляки й росіяни підписали у 1667 р. Андрусівський мир, за яким Правобережна Україна стає сферою інтересів поляків, а Лівобережна Росії, обирає в союзники Отто

188

189

НАРИ,' І] ! 1C ЮРІ І УКІ'АІН» ЬК'.н ' ;Ш'ЖЛВШВОР>НН>

манську Порту. За допомогою останньої йому вдається у 1668 р. на якийсь час об'єднати дві частини України в єдину державу і таким чином, здавалося б, здійснити свою мету, оголосивши себе гетьманом усієї України.

«Проте, як зазначає О.Субтельний, ці успіхи виявилися скороминучими. Занепокоєні зростанням гетьманської влади, численні вороги взялися підривати її. Для цього вони застосували давню тактику підтримки суперників гетьмана»34.

До того ж союз з ненависними «басурманами» підривав авторитет гетьмана, і в такій складній ситуації П.Дорошенко передає клейноди на користь Івана Самойловича.

Але перед цим слід повернутися трохи назад. В той час, коли П.Дорошенко ще тільки домагався в міжусобицях права на булаву і правобережне гетьманство, вперше і, здається, востаннє на«чорній раді» гетьманом Лівобережної України обрали Івана Брюховецького (16631668 pp.). Він проводив відверто промосковську політику, підписавши у 1665 р. «московські статті», згідно з якими всі податки в Україні повинні йти до царського скарбу, а у всі найзначніші міста призначалися царські воєводи з військом. За винятком козаків, усе населення віддавалося під адміністративну та судову управу воєвод. Правда, при цьому міста Київ, Переяслав, Ніжин, Канів, Чернігів, Почеп, Гадяч, Стародуб, Козелець і Остер отримали підтвердження Магде

КОЧ.\ЦЬКЛ,К'БЛ

бурзького права. Однак у цілому «московські статті» були значним обмеженням козацької автономії.

Московська протекція виявилася нетривкою, бо сам народ і козаки почали висловлювати протест з приводу нових порядків. Бачачи таке,.Брюховецький вирішив змінити свій курс на діаметрально протилежний, очоливши на цей раз антимосковський рух і заручившись на скликаній в Гадячі раді старшинською підтримкою. Але він був настільки скомпрометований, що, коли П.Дорошенко розпочав свій наступ на Лівобережжя, збунтовані козаки розправилися з гетьманом Брюховецьким, вбили його, проголосивши П.Дорошенка також гетьманом Лівобережної України.

Але внаслідок подій, що розгорталися тоді на Правобережжі, П.Дорошенко змушений був залишити на Лівобережжі наказним гетьманом Дем'яна Многогрішного. Останній зрадив довірі гетьмана й розпочав сепаратні переговори з Москвою. В присутності царських послів у 1669 р. його було обрано гетьманом, і він склав новий договір з Москвою, відомий в історії під назвою «Глухівських статей». Договір починався з того, що мали бути підтверджені «права й вольності», підписані ще Б.Хмельницьким. Царські воєводи залишалися в Києві, Чернігові, Ніжині, Переяславі й Острі, але вони не мали права втручатися в місцеву управу, що чинилася згідно з Магдебурзьким правом, привілей якого визнавався Москвою. Збір податків до царської скарб

190

191

'•\РИСИ З ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОГО,""РЖАВОТВОРЕННЯ

ниці брала на себе гетьманська адміністрація. Встановлювався фіксований реєстр у ЗО тис. реєстрових козаків, і, крім того, заводився особливий полк у 1000 козаків для несення охорони під назвою «компанійських» або «охочих». Згідно з цими «статтями», гетьман не мав права зносин з чужими державами. Були й інші обмеження.

Проте, як і перед цим Брюховецькому, Многогрішному довелося розчаруватися із московської політики на Україні. Гетьман іноді відверто про це казав. Такі його настрої стали підставою для звинувачення у «зраді», і група старшин при сприянні керівництва московської залоги в тодішній столиці лівобережного гетьмана, Батурині, заарештувала Многогрішного, видала його царській адміністрації, а та, після жорстоких допитів, заслала його до Сибі

РУ

Якийсь час, майже три місяці, гетьмана на Ліво

бережжі не було, аж поки старшина, яка остаточно втратила почуття національної гідності, за згодою Москви, на московській території, в шатрі Ромодановського, не обрала своїм новим гетьманом Івана Самойловича. На раді, в якій брала участь лише старшина, були підписані нові документи «Конотопські статті», які доповнювали попередні, «Глухівські», ще більше обмежуючи гетьманську владу, зокрема, тим, що скасовували компанійське військо силу гетьмана.

І.Самойлович був одним із учасників змови про

КОЧАЦЬКЛЯО;; •.

ти Многогрішного, у своїй політиці він повністю орієнтувався на Москву. Його державницька програма, незважаючи на значні обмеження автономії, виходила з того, що Україна має стати «під одним регіментом», тобто своїм власним управлінням.

У період Руїни стався ще один епізод, вартий уваги. В центрі його знову стоїть постать Юрія Хмельницького. Повернення його з політичного небуття пов'язане з турецькою присутністю під час змагань за українську волю і державну незалежність. Довідавшись, що П.Дорошенко зрікся булави, Порта, яка розраховувала на певну частину Правобережжя, прапором своєї присутності робить Юрія Хмельницького, що сидів у замку в сані ченця. Його проголошують «князем малоросійської України». Той зголосився на цю роль і почав розсилати універсали, вимагаючи визнання своєї влади. Тим самим Ю.Хмельницький став на перешкоді планів І.Самойловича, що прагнув гегемонії по обох берегах Дніпра. Якщо Самойлович спирався на лівобережне козацтво і московську армію, то Ю.Хмельницький, відповідно, на турецькотатарську силу та частину запорожців, для яких, за словами історика, «Ім'я Хмельницького не було порожнім звуком»35.

Центром подій військового протистояння стала колишня гетьманська столиця Чигирин. Вона кілька разів підлягала турецькотатарській облозі, в стані якої перебував і Ю.Хмельницький. Знову Україна розкололася навпіл. Після тривалої облоги Чиги

192

193

.•I M'HCH I ІСНН'ІІ УКРАЇНСЬКОГО ДІ:'Ж.ЛВОІВО

рин впав, і турецький візир наказав зруйнувати дотла рештки міста. Колишня столиця видатних гетьманів України Б.Хмельницького і П.Дорошенка перестала існувати.

Ось як про цю подію пишуть історики, посилаючись на літописні свідчення: «Трагічний кінець боротьби за Чигирин зробив величне враження на тогочасне українське суспільство. Упадок і зруйнування Чигирина були в його очах немов символом загибелі правобережної козацької України: в глибоко зворушливих виразах, у стилі біблейних пророків, оплакував його загибель козацький літописець Величко: «Паде, писав він, паде красная козацькая Украйна тогобочная, аки древній оний Вавилон, град великий... через неузгоду тогдашнюю,.. козаки всі пропали, сами себе звоювали»»3*.

Оволодівши Чигирином як символом політичної влади на Правобережжі, Ю.Хмельницький виношує плани й щодо Лівобережжя. Це спричинилося великим лихом для українського народу, бо міжусобна боротьба в і без того розореному краї привела майже до цілковитого спустошення середньої та південної Київщини, що була центром подій і військових протистоянь. Після контрнаступу Самойловича Ю.Хмельницький почав втрачати не лише владу над територією, але й самоконтроль. Історик пише:

«Взагалі Юрій Хмельницький почав виявляти якусь дивну жорстокість, явно патологічного ха

КОЧЛЦЬКАДОБЛ

рактеру. Він звелів замордувати Астаматія, свого наказного гетьмана, потім ряд інших старшин. Нарешті його нелюдські вчинки обурили самих турків, і вони стратили нещасного «князя України» в Кам'янці восени 1681 р.»37.

Після цих драматичних подій, коли всі учасники були вже стомлені й виснажені нескінченними, здавалося, війнами, наступило замирення. При цьому Москва і Польща продовжили укладене ще в 1667 р. Андрусівське перемир'я, в якому йшлося про поділ сфер впливу на українські землі, у 1678 р. вони домовилися про те, що Київ, ціною деяких поступок з боку Москви, лишається під її протекцією, у 1681 р. спільна україноросійська делегація уклала з Туреччиною Бахчисарайське перемир'я на 20 років. Одним із пунктів цього акту була домовленість про те, що ні Москва, ні Крим, ні Туреччина протягом цих двох десятиліть не мають права заселяти територію між Бугом і Дністром. Висловлюючись категоріями сучасного міжнародного права, це мала стати демілітиризована, нейтральна і безлюдна зона. Це мало трагічні наслідки не лише для тодішньої

України, яка втрачала суверенітет над власною землею. В майбутньому в знелюднені місця нахлинуть всілякі колоністи, заохочувані вже царською владою. Населення змішається, і територія втратить свій більшменш чіткий етнічний профіль. Тому не дивно, що з кінця XVIII ст. ця земля ра

І ІЛШ.КЛ;ІОІ;А

195

НЛСИІ И 1 ІСіОРІІ УКРЛШІЬКОГС*.'ІЕГЛЛВОІВОГІННЧ

194

зом з іншими стане називатися Новоросією, так,

ніби українців там ніколи

і не було.

Козацька держава в історії національного державотворення

О

ТЖЕ, як бачимо, майже все XVII ст. в. історії України пройшло під знаком соціальних, ідеологічних та національнодержавних війн.

Аналізуючи цю епоху, українські історики оцінюють її двояко. З одного боку, в Європі ніби народилася, а, власне, відродилася нова держава Козацька республіка. Це безумовний позитив. З іншого боку, не вдалося створити таку державу, яка б об'єднала в єдине ціле український народ. Значна його частина опинилася поза межами тієї державної структури, що залишилася внаслідок Великого повстання і Руїни Гетьманщини.

З'ясовуючи причини цього, історики вбачають їх у різних обставинах. Наведемо міркування лише деяких із них. В.Антонович основні причини поразок і невдач державницьких змагань бачить у тому, що народові не вистачило культури й чіткості політичних ідеалів. Він зауважує: «Руїна залежить дуже замітно від малого розвою народу: у нього було доволі енергії, але не було ідеалів»1".

Це надто категоричне твердження, до того ж не зовсім об'єктивне. Бо ж відома досить висока оцінка чужоземними мандрівниками саме рівня освіти, культури, духовності народу39.

Багато в чому близький до таких висновків Д.Дорошенко. Він писав: «Цей народ не виявив політичної дозрілості й витривалості настільки, щоб зрозуміти змагання своїх власних далекозорких провідників і піддержати їх, жертвуючи в ім'я дальшого ідеалу своїми ближчими вигодами. В результаті він залишився лише знаряддям у руках своїх дозріліших, солідарніших і краще зорганізованих сусідів і перестав бути господарем на своїй власній землі»40.

Як на нас, то тут досить помітним є вплив концепції «героїв і натовпу». Виходить так, що провідники знали, а народ не виявився гідним своїх провідників. Очевидно, що суть справи не лише в цьому, а й у тому, що «герої» не завжди враховували інтереси «натовпу», а за такої умови поразка неминуча.

Ближчим до істини є судження сучасного історика О.Субтельного. Аналізуючи уроки Руїни та її політичні наслідки для української державності, він робить таке узагальнення: «До причин невдач українців у той період належать: 1) внутрішні протиріччя між елітарними і егалітарними тенденціями розвитку козацького суспільства; 2) інтенсивний зовнішній тиск на ще не сформоване козацьке суспільство з боку Московії, Польщі і Туреччини

196

197

ЛІТЕРАТУРА:

І(Л!'ИСИ і ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОГО ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ

трьох наймогутніших держав Східної Європи; 3) відсутність у козаків виразно окреслених політичних цілей, а також відповідних інститутів ефективного управління всіма верствами українського суспільства»41.

До цього варто лише додати, що політичні цілі у козаків були, але, очевидно, виявились не зовсім адекватними часу. Досить тільки пригадати те, що лише Україна в околі «наймогутніших держав Східної Європи» сповідувала ідеали республіканської демократії, в той час, як інші залишалися монархіями: конституційними, як Польща, чи абсолютними і самодержавними, як Росія і Туреччина. Тому трагедію української державності слід, як ми вважаємо, розглядати ще і під кутом зору різних політичних традицій, які формують врештірешт національний менталітет у політичному сенсі. Тоді монархії були ще сильніші за ранні прояви демократизму.