Правові засади діяльності правоохоронних (каральних) структур

Правові основи діяльності правоохоронних (каральних) структур в УСІ’Р закладалися нормативно-правовими актами, що приймалися на рівні союзних ЦВК та уряду і ВУІДВК та Раднаркому УСРР.

Дослідники (O. OniitiniK 1. Усепко) підкреслюють, що така діяльність ПКВС зокрема, на початку 1920-х років, проводилась у межах здійснення ним функцій з охорони громадського порядку У цьому контексті - як один з найважливіших відомчих актів - називають (О. Олійник) наказ Головного управління міліції HKBC УСРР «Про порядок затримання громадян органами міліції» (6 січня 1923 p.). Ним установлено: органи міліції не мають права заарештовувати іромадян, а тільки затримувати їх. Про факт затримання, але не пізніше ніж через 24 години, співробітники міліції мали повідомити органи суду, слідчого або прокурора. Якщо впродовж 48 годнн від них не надходило підтвердження, затриманий мав бути звільнений. Наказ був актуальним: адже протягом 1922 p. (за О. Олійником) арешти проводили як установи, так і окремі особи, які юридично такого права не мали. Причому, громадян заарештовували навіть за незначні проступки.

Важливе значення для організації роботи органів міліції мали затверджені HKBC наприкінці 1923 p. відомчі документи ~ правила проходження служби в органах міліції, дисциплінарний статут, інструкція начальнику районної міліції.

Затверджені наркомом внутрішніх справ України «Правіша проходження служби у робітничо-селянській червоній міліції та кри- иіііа'іьиомурозиіуку» (1 грудня 1923 p.) встановлювали, щоособи, які вступили иа службу в міліцію та карний розшук, вважаються державними службовцями. Працівники стройового складу зобов’язувалися прослужити не менше одного року. Встановлювався порядок, за яким працівники оперативного та стройового складу мали служити в міліції не менше року.

Дисциплінарний Статут (12 грудня 1923 p.) визначав поняття міліцейської дисципліни як точне дотримання встановлених у P⁰" бітничо-селянській міліції правил служби та обоп’язкової поведіи ки службовців, визначалися права і обов’язки начальників мілШ" та їх підлеглих, передбачались заходи заохочення і стягнения.

Інструкція начальнику /шіюііііоі міліції покладала па иьоіо га керовашіП ним орган завдання стежити за виконанням іромадяиа- мн законів та підзакоипих актів, попереджати і припиняти правопорушення, виявлягн та розслідувати злочини тощо. Існує думка [0. О.ііітик), що оскільки районний апарат міліції був нижчою (основною) лапкою організаційноїсисгеми органів міліції, то нормативна регламентація його діяльності по суті визначала коло завдань та компетенцію міліції республіки взагалі.

Крім того, дослідники (О. Оліітик) звертають увагу на те, що впродовж 1924—1925 pp. HKBC УСРР видав керівні інструкції, накази та посібники з цілого ряду питань міліцейсько-розшукової служби. Серед головних - «Інст/тукція зі здійснення облав», паказ «Про порядок застосування наручників органами міліції та розшуку», посібник «Зовнішній огчяд трупа», керівництво зі здійснення дізнання з криміна’іьнш справ», «Інструкція для районної міліції і розшуку на селі» тощо.

Покладення на органи ДПУ нічим не виправданих, надзвичай- iinx функцій позасудової репресії, з одного боку, та пристосування їх діяльності до політичної кон’юнктури, надзвичайна заідеологізованість самих органів - з іншого, визиачали надто широке коло компетенції органів держбезпеки і створювали передумови до ще більшого його розширення, в т. 4- засобами внутрішньої нормо- творчоїдіяльності. Остання передусім стосувалася тагмиого діловодства і була спрямована на обмеження прав громадян.

Як приклад, назвемо затверджену начальником Спецвідділу ОДПУ /ііструкцію з таемного діловодства (30 травня 1928 p.). Згідно з цим відомчим документом, особам, які вели таємну і мобілізаційну роботу, заборонялося відвідувати іноземні місіїта представництва, підтримувати стосунки з їх співробітниками. Невдовзі порядок допуску осіб до таемпого і мобілізаційного діловодства, що контролювався органами держбезпеки, поширювався на всі державні, партійні, профспілкові та громадські організації. Варто також зауважити. Що виключним правом органів ДПУ УСРР було визначати своїми наказами перелік відомостей, які належали до категорії таємних, ціл- toM таємних і таких, що не підлягають розголошенню. 1 такий перелік, заданими дослідників (В. Окіпшок), постіймо збільшувався.