<<
>>

2.1. Теоретико–правові засади діяльності міліції, інших правоохоронних органів по забезпеченню реалізації правового статусу неповнолітніх.

Ефективне забезпечення прав і свобод особи неможливе без відповідних передумов: загальних, якими виступає правова держава і громадянське суспільство, та спеціальних (юридичних, нормативних), якими є законодавчо закріплені права, свободи і обов'язки, що у своїй сукупності складають правовий статус особи і виступають як першочергова нормативна передумова їх реалізації, охорони і захисту.

Реалізація особою певних прав і свобод передбачає наявність у неї відповідно ряду обов’язків. Завдяки цьому в суспільстві досягається впорядкованість, узгодження інтересів різних суб'єктів.

Стабільність і непорушність правового статусу мають дуже велике значення як для окремої особи, так і для суспільства в цілому.

Найважливішим чинником реального забезпечення прав і свобод особи, поряд з їх визнанням, дотриманням і повагою, виступає гарантування, яке здійснюється за допомогою специфічних засобів – гарантій, що надають всім елементам правового статусу особи реального змісту, завдяки яким стає можливим безперешкодне здійснення прав і свобод, їх охорона від можливих протиправних посягань і захист від незаконних порушень.

Гарантіями прав і свобод особи є встановлені законом юридичні, економічні, політичні та деякі інші засоби забезпечення їх реалізації, охорони і захисту, які ми будемо розглядати нижче. Держава, яка закріплює права і свободи особи в законодавстві, бере на себе певні зобов'язання по створенню сприятливих умов для їх ефективного забезпе­чення: надавати громадянам справжні можливості для практичної реалізації ними своїх прав і свобод; охороняти права і свободи особи від можливих протиправних посягань; захищати права і свободи особи у випадку їх незаконного порушення [27, с. 31-32].

Отже, головним аспектом реального існування і втілення у життя прав та свобод людини і громадянина є встановлені державою гарантії їх реалізації органами державної влади, зокрема, правоохоронними органами. Гарантії, будучи елементом правового статусу особи, є, свого роду, ”двигуном”, рушійною силою ”машини”, якою є правовий статус.

Створення механізму реалізації прав та свобод людини і громадянина потребує аналізу існуючих у державі гарантій їх забезпечення.

На думку деяких вчених, гарантії прав та свобод людини і громадянина – це умови, засоби, способи, які забезпечують здійснення в повному обсязі і всебічну охорону прав та свобод людини [129, с. 41]. Поняття «гарантії» охоплює всю сукупність об'єктивних і суб'єктивних чинників, спрямованих на практичну реалізацію прав та свобод, на усунення можливих перешкод їх повного або належного здійснення.

Н.І.Матузов та А.В.Малько вважають, що гарантії являють собою соціально-політичне та юридичне явище, яке характеризує три моменти:

1) пізнавальний, який дозволяє розглядати предметні теоретичні знання про об'єкт їх впливу, отримати практичні знання про соціальну і правову політику держави;

2) ідеологічний, використовуваний політичною владою як засіб пропаганди демократичних ідей всередині країни та за її межами;

3) практичний, що визнається як інструмент гарантій юриспруденції та передумова задоволення соціальних благ особи [195, с. 275].

А.Ф.Нікітін визнає такі гарантії прав та свобод, як обов’язки держави захищати людину, створювати правові, соціальні і культурні умови для реалізації прав і свобод, діяльність міжнародних і державних організацій та із захисту прав людини [189, с.

76].

Гарантії прав та свобод людини і громадянина також можна визначити як систему соціально-економічних, політичних, організаційних і юридичних умов, за допомогою яких особа реалізує свої права і гарантовані законом інтереси [15, с. 32-34].

Так, головна практична цінність прав і свобод особи полягає в їх реальності, в ступені їх здійснення в практичному житті.

Велика теоретична і практична значущість гарантій прав і свобод особи вимагає, як зазначає С.Л.Лисенков, їх детального вивчення, аналізу можливих шляхів їх подальшого розвитку і удосконалення. Для того, щоб поняття гарантій прав і свобод особи в суспільстві розкрило сутність і особливості цього складного явища, в ньому повинні знайти відображення наступні ознаки: по-перше, це їх матеріальний зміст, тобто загальний прояв гарантій в реальному житті суспільства; по-друге, їх функціональне призначення, тобто ті завдання, які покликані виконати гарантії прав і свобод людини у сучасних умовах. [125, с. 21].

Дійсно, гарантії прав і свобод людини не можна розглядати ізольовано, у відриві і без врахування соціальних, політичних умов життя суспільства, без визначення конкретних інструментів, способів їх реалізації, які визначаються залежно від сфери їх здійснення.

В юридичній літературі традиційним є поділ гарантій на економічні (соціально-економічні), політичні і юридичні.

Досить вдалим, на наш погляд, є визначення юридичних гарантій, запропоноване В.Ф.Погорілко та М.І.Сірим. Юридичні гарантії – це передбачені законом спеціальні засоби практичного забезпечення прав і свобод людини і громадянина. В свою чергу юридичні за своїм призначенням гарантії можна поділити на дві основні групи; це – нормативно-правові, а також організаційно-правові гарантії [158, с. 40].

Нормативно-правові гарантії – це система норм, пов'язаних із створенням умов для реалізації прав та свобод особи. До них належать Конституція України, кодекси, закони і підзаконні акти, міжнародно-правові договори. Наприклад, сюди слід віднести конституційне право на життя (ст. 27 Конституції України), право знати свої права і обов’язки; право на необмеженість прав та свобод людини і громадянина, крім випадків, передбачених Конституцією України, і деякі інші. Тобто, нормативно-правові гарантії включають у себе сукупність правових норм, які передбачають засоби забезпечення реалізації прав і свобод особи, їх охорону і захист. Так, наприклад, гарантією права на життя є заборона участі неповнолітніх осіб у збройних конфліктах.

Організаційно-правові гарантії – це врегульована нормами права систематична організаторська діяльність державних суспільних інституцій, у сфері правотворчості, правореалізації та правоохорони з метою створення сприятливих умов для реального користування громадянами своїми правами і свободами.

Систему організаційно-правових гарантій становить діяльність органів державної влади – Верховної Ради України (ст. ст. 85, 92 Конституції України); Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини (ст. 101); Президента України (ст. ст. 102–106); Конституційного Суду України (ст. 147–150); органів правосуддя (ст. 124–129); органів прокуратури (ст. 121); Кабінету Міністрів України та інших центральних органів виконавчої влади (ст. 116); місцевих державних адміністрацій (ст. ст. 118–119); органів місцевого самоврядування (ст. ст. 143–144); політичних партій та громадських організацій [15, с. 32-33].

Деякі дослідники в окрему групу виділяють організаційні гарантії.

Організаційні гарантії – це систематична організаторська діяльність держави та всіх її органів, посадових осіб, громадських організацій у сфері організаційної діяльності при здійснення заходів процедурного, режимного, контрольного та іншого характеру з метою створення сприятливих умов для реального користування громадянами своїми правами і свободами [49, с.

112]. В їх зміст включаються визначення, прийняття і вирішення відповідними органами завдань економічної, соціальної та правової політики, державний і суспільних контроль, обробка інформації, організаційні процедури застосування засобів зв’язку та ін.

[195, с. 280, 282, 326].

На організаційному значенні застосування правових норм зосереджував увагу П.О. Недбайло. Він писав, що застосування правових норм полягає в активних діях по організації їх здійснення у правовідносинах, у застосуванні їх до конкретних фактів [146, с. 129].

В юридичній літературі також часто організаційну діяльність компетентних державних органів та громадських організації по забезпеченню реалізації вимог правових норм відносять до складу юридичних гарантій, оскільки ця діяльність має спеціальну організаційну діяльність, спрямовану на максимально повне забезпечення і реалізацію загальних і спеціальних гарантій прав і свобод людини та громадянина [158, с. 46-47]. На нашу думку вказана категорія організаційних гарантій є складовою організаційно-правових і не потребує окремого виділення, оскільки сюди включається не лише система державних органів як факт існування відповідного механізму захисту прав і свобод, а, перш за все, її діяльність, визначена законодавством компетенція відповідних органів державної влади, місцевого самоврядування, політичних партій і громадських організацій, засобів масової інформації, посадових осіб, міжнародних правозахисних організацій.

Зазначені вище види гарантій захисту прав і свобод стосуються, звичайно, і неповнолітніх осіб, які потребують особливої уваги в процесі їх реалізації відповідними органами. Досить часто це стосується таких питань, як притягнення неповнолітнього до правової відповідальності, порядку та умов тримання його під вартою, застосування заходів виховного характеру, захист дітей, що проживають у неблагополучних сім’ях, їх експлуатації тощо.

Рівень розвитку свободи та демократії у суспільстві визначається не тільки формальним визнанням влади прав та свобод людини, включаючи офіційне приєднання до міжнародно-правових документів, що їх регламентують, але й багатьма іншими факторами. Одним з найважливіших серед них є наявність діючого, ефективного соціально-юридичного механізму реалізації прав та свобод, що містить гарантії їх забезпечення і захисту. У цьому механізмі вагоме місце, згідно з специфікою діяльності, займають правоохоронні органи, зокрема органи міліції, в діяльності яких гарантування прав і свобод людини і громадянина реалізується шляхом виконання нею своїх провідних функцій. При цьому необхідність гарантування суб’єктивних учасників правовідносин, інших суб’єктів права обумовлює та конкретизує завдання, що стоять перед міліцією.

Органи міліції покликані на виконання внутрішніх функцій держави, зокрема охоронної функції, сутністю якої є захист прав і свобод громадян, дотримання режиму законності та правопорядку та взагалі, забезпечення охорони всіх суспільних відносин, що встановлюються та регулюються правом.

Функції держави реалізуються у певних визначених формах. Основними формами здійснення даних функцій правоохоронними органами, в тому числі і органами міліції є: а) правореалізаційна (виконавча або правозастосовча), яка полягає у конкретизації та виконанні нормативно-правових актів, а також практичній діяльності правоохоронних структур щодо реалізації своїх повноважень; б) правоохоронна (судова), що являє собою діяльність органів та організацій держави щодо створення необхідних умов для дотримання законності у процесі виконання функцій держави, а також застосування певних форм юридичної відповідальності у випадку невиконання державних повноважень чи порушення прав і свобод особи у процесі їх реалізації [155, с. 16-17].

Однак чинне законодавство не містить визначення таких понять як ”правоохоронні функції” і ”правозастосовчі функції”. Варто зауважити, що немає жодного державного органу, який би у своїй діяльності не застосовував би правові норми, тобто не виконував правозастосовчих функцій. А щодо правоохоронної функції, то як справедливо зауважують деякі правознавці, за логікою законодавчої техніки поняття ”правоохоронні функції” мало б передбачатися у Законі України ”Про державний захист працівників суду та правоохоронних органів” [55, с. 50], у ст. 2 якого міститься посилання на те, що правоохоронними можуть визнаватися інші органи, які здійснюють правоохоронні функції. Однак, при підготовці і прийнятті вказаного закону, як і інших законодавчих актів, цього зроблено не було [132, с. 24].

Що ж ми маємо розуміти під поняттям ”правоохоронні органи”, які саме функції їм притаманні і котрі з них безпосередньо виконують завдання по гарантуванню прав та інтересів неповнолітніх осіб?

У теорії права, як і в самому законодавстві України, відсутнє чітке визначення поняття “правоохоронні органи”.

Одні науковці вважають, що цим поняттям охоплюються всі державні органи і громадські організації, хоча б у деякій мірі наділені правоохоронними функціями [120, с. 74-76]. Інші пропонують розглядати це поняття у широкому розумінні: це всі державні органи, які наділені певними повноваженнями в галузі контролю за додержанням законності і правопорядку) і вузькому розумінні: державні органи, спеціально створені для забезпечення законності і правопорядку, боротьби із злочинністю і яким з цією метою надані повноваження застосовувати передбачені законом заходи примусу та перевиховання правопорушників – суд, органи юстиції, прокуратури, внутрішніх справ, безпеки [193, с. 53].

Хоча традиційно до правоохоронних органів відносять суд, органи прокуратури і міліції, ми все ж схиляємося до широкого розуміння поняття ”правоохоронні органи”. Так, правоохоронними органами є усі державні органи, громадські організації, посадові особи (наприклад, уповноважений ВРУ з прав людини), які у своїй діяльності покликані захищати або сприяти захисту прав та законних інтересів осіб. На нашу думку, в сфері захисту прав дитини, такими органами, окрім традиційно відомих, є спеціальні загально-освітні школи та професійні училища соціальної реабілітації неповнолітніх, центри медико-соціальної реабілітації неповнолітніх, органи і служби у справах неповнолітніх, судові вихователі та інші органи та посадові особи, на яких покладено завдання по забезпеченню прав дитини і їх захисту.

Аналізуючи чинне законодавство України ми знаходимо наступне: правоохоронними названі такі державні органи, як органи прокуратури, внутрішніх справ, служби безпеки, митні органи, органи і установи виконання покарань, інші органи, які здійснюють правозастосовчі та правоохоронні функції (ч.1 ст. 2 Закону України “Про державний захист працівників суду та правоохоронних органів”). А виходячи із змісту ст. 7 Закону України ”Про оперативно-розшукову діяльність” [64, с. 303], правоохоронними органами є підрозділи, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність. Тобто ними є підрозділи органів внутрішніх справ, служби безпеки, відповідні оперативні підрозділи тощо. Із ст. 14 Закону України ”Про державну контрольно-ревізійну службу в Україні” [57, с. 110] випливає, що правоохоронними органами є прокуратура, Міністерство внутрішніх справ, Служба безпеки України, а також податкові інспекції і слідчі.

Наведені законодавчі положення дозволяють лише визначити перелік правоохоронних органів, однак не дають достатніх підстав для чіткого визначення цього поняття.

Виходячи з аналізу чинного законодавства, функцій відповідних правоохоронних органів, а також враховуючи те, що факультативною ознакою правоохоронного органу є його озброєність, поняття правоохоронного органу можна розуміти як державний, як правило озброєний орган, покликаний на виконання таких основних функцій, як попередження і припинення правопорушень, захист прав та свобод громадян в усіх сферах суспільного життя, що діє в межах своєї компетенції, визначеної законом, потребує специфічного матеріально-технічного забезпечення, працівники яких наділені особливими, специфічними правами та обов’язками і мають підвищений правовий захист. Однак, зауважимо, що правоохоронна діяльність актуальна не лише у разі, коли порушено чиєсь право, тобто у випадку вчинення правопорушення, або притягнення до відповідальності, охорона права – це завдання не лише озброєних органів і тих органів, які в своїй компетенції мають право застосовувати відповідні заходи примусу.

Майже усі функції держави, як внутрішні, так зовнішні, певним чином спрямовані на зміцнення і вдосконалення загально соціальних гарантій прав людини та громадянина. Забезпечення реалізації та охорони прав і свобод особи здійснюється через більшість їх різноманітних функцій, включаючи нормотворчі у галузі правового статусу особи. Разом з тим гаран­тування прав і свобод не є провідним напрямом їх діяльності, а здійснюється переважно у зв'язку з використанням своїх загальних посадових владно управлінських повноважень. Осо­бливе місце в цій системі займають суд, прокуратура та інші правоохоронні органи, до яких належать і органи внутрішніх справ.

Сфера діяльності органів внутрішніх справ має складну структуру. Вона включає в себе певні групи суспільних відносин, що пов'язані з захистом особи та держави від злочинів й інших посягань, і містить забезпечення суспільного порядку та суспільної безпеки, захист об’єктів незалежно від форм власності; розкриття і розслідування злочинів; забезпечення дотримання правил перебування в Україні іноземців і осіб без громадянства; виправлення і перевиховання засуджених та ін. Хоча ці види суспільних відносин взаємопов’язані, вони не є ідентичними та характеризуються специфічними рисами та ознаками. Це в свою чергу визначає відмінність в основних видах діяльності органів внутрішніх справ (адміністративна, оперативно-розшукова, кримінально-процесуальна, виконання покарання); різновиди складо­вих частин системи органів внутрішніх справ (міліція, органи попереднього слідства; державна протипожежна служба та ін.); розподіл компетенції між міліцейськими структурами (підрозділи охорони громадського порядку, по боротьбі з економічними злочинами, кримінального пошуку, державної автомобільної інспекції та ін.); різноманітність форм, методів їх роботи, заходів, що вживаються. Існуючі відмінності не впливають на загальну оцінку діяльності органів внутрішніх справ як правоохоронної. Правозахисна орієнтація більшості їх функцій закономірна й обумовлена вирішенням переважно охоронних завдань, а також стосовно прав та свобод людини і громадянина окремо. Це невипадково, оскільки основу прав та свобод становлять важливі для особи блага у економічному, політичному, духовному та особистому житті, а більшість злочинів і адміністративних правопорушень, з якими ведуть боротьбу органи внутрішніх справ, безпосередньо чи опосередковано зазіхають на ці блага [87, с. 126].

Проблема забезпечення реалізації, охорони і захисту прав, свобод та законних інтересів неповнолітніх на нинішньому етапі розбудови держави набула особливої актуальності. Конституцією України гарантується державний захист прав та свобод людини і громадянина. Для органів внутрішніх справ виконання цього положення Основного Закону є одним з головних завдань. У зв'язку з цим заслуговує на увагу ст. 5 Закону «Про міліцію» від 20.12.1990 р. [60], де спеціально сформульовані вимоги про діяльність міліції щодо додержання прав громадян (відсутність упередженості, неухильне додержання закону; жодні надзвичайні обставини, а також вказівки посадових осіб не можуть розглядатися як підстава для порушення прав громадян; гуманне ставлення до особи; поважання гідності тощо) [106].

Якісне і ефективне виконання органами внутрішніх справ своїх завдань в даній сфері переважно визначається наявністю відповідної правової бази, тобто наявністю правового регулювання відповідної діяльності за допомогою законів або інших нормативних актів. При цьому, на думку С.Л. Лисенкова, правове регулювання має переслідувати такі цілі:

1. Визначення кола суспільних відносин, які підлягають забезпеченню з боку органів внутрішніх справ.

2. Чітке встановлення повноважень (прав і обов’язків) різноманітних служб органів внутрішніх справ і їх посадових осіб при здійсненні діяльності по забезпеченню реалізації прав і свобод громадян.

3. Закріплення видів і міри відповідальності працівників органів внутрішніх справ за невиконання або недобросовісне виконання тих чи інших повноважень по забезпеченню прав і свобод громадян. [126, с. 7-8].

Аналіз завдань і функцій, що виконуються різними підрозділами системи МВС України, свідчить, що в діяльності органів внутрішніх справ питання забезпечення, реалізації, охорони та захисту прав, свобод та законних інтересів громадян займає особливе місце. Міліція – державний озброєний орган виконавчої влади, який захищає життя, здоров’я, права та свободи громадян, власність, природне середовище, інтереси суспільства і держави. Але особливої актуальності, в межах їхньої діяльності, набуває питання дотримання та охорони прав неповнолітніх, як однієї з найбільш специфічної категорії громадян України.

Особливо велика відповідальність у забезпеченні охорони та захисту прав і законних інтересів неповнолітніх покладається на органи попереднього слідства та органи виконання покарань у випадку притягнення неповнолітніх до кримінальної відповідальності, застосування до них заходів виховного характеру та ін.

Відповідно до ст. 97 КК України звільнення від кримінальної відповідальності із застосуванням примусових заходів виховного характеру можуть бути застосовані до неповнолітнього, який вперше вчинив злочин невеликої тяжкості. У цих випадках суд застосовує до неповнолітнього примусові заходи виховного характеру, передбачені частиною другою статті 105 КК. Примусові заходи виховного характеру застосовуються до неповнолітнього, який вчинив злочин, лише за умови, що цей злочин не становить великої суспільної небезпеки, а виправлення неповнолітнього можливе без застосування кримінального покарання.

Система заходів виховного характеру, про які йдеться у ст. 105 КК України, побудована за ознакою переходу від менш суворих до більш суворих. Таким найсуворішим примусовим заходом виховного характеру згідно з п. 5 ч. 2 ст. 105 КК є направлення неповнолітнього до спеціальної навчально-виховної установи для дітей і підлітків до його виправлення, але на строк, що не перевищує трьох років. У даному випадку йдеться про тих неповнолітніх, які вийшли з-під контролю батьків чи осіб, що їх замінюють, не піддаються виховному впливу й не можуть бути виправлені шляхом застосування інших примусових заходів виховного характеру.

Перелік типу цих установ, умови перебування в них неповнолітніх та порядок їх залишення визначаються: Законом України від 24 січня 1995 року «Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх», постановою Кабінету Міністрів України від 13.10.1993 р. зі змінами від 11.08,1995 р. № 646 «Про організацію діяльності спеціальних навчально-виховних закладів для дітей і підлітків, які потребують особливих умов виховання» [166]. Такими установами є загальноосвітні школи та професійні училища соціальної реабілітації. До загальноосвітніх шкіл соціальної реабілітації направляються за рішенням суду неповнолітні віком від 11 до 14 років включно, а до професійних училищ соціальної реабілітації – віком від 14 років.

Як видно, існують й інші державні відомчі органи, без яких є неможливою повноцінна діяльність у даній сфері, і які, в окремих випадках, також наділені повноваженнями правоохоронного змісту. Про це мова буде йтися в подальших підрозділах нашого дисертаційного дослідження.

Так, правоохоронні органи стосовно неповнолітніх виконують, переважно, функцію їх перевиховання та функцію попередження правопорушень серед підлітків. Однак законодавством на органи міліції покладені й інші повноваження стосовно реалізації прав та свобод неповнолітніх.

Так, виходячи із загального змісту ст. 2 Закону «Про міліцію» основними її завданнями є:

- забезпечення особистої безпеки громадян (неповнолітніх), захист їх прав і законних інтересів;

- своєчасне запобігання злочинам та адміністративним правопорушенням;

- швидке й повне розкриття злочинів;

охорона суспільного порядку та забезпечення суспільної безпеки: захист власності від протиправних посягань;

- надання правової і організаційної допомоги громадянам, посадовим особам та іншим суб’єктам у здійсненні їх законних прав та інтересів.

Таким чином, гарантування прав і свобод людини і громадянина міліцією реалізується виконанням нею своїх провідних функцій. При цьому гарантування суб’єктивних прав обумовлює та конкретизує завдання, що стоять перед міліцією. Всі інші завдання виступають другорядними, похідними від основного – забезпечення та захисту прав і свобод у комплексі з інтересами суспільства.

”Законом про міліцію” досягнуто головне - закладено основу правової регламентації, чітко і ясно визначено головні принципи діяльності органів міліції [48, с. 23].

Аналіз законодавства та практика роботи різноманітних служб дозволяють виявити наступні основні напрямки діяльності органів МВС України щодо забезпечення реалізації, охорони та захисту конституційних прав, свобод і законних інтересів громадян, зокрема, неповнолітніх:

а) захист людини, її життя, здоров'я, прав, свобод та законних інтересів незалежно від віку, статі, національності, расової належності, мови та ін.;

б) недопущення у своїй діяльності незаконних обмежень і порушень прав, свобод та законних інтересів громадян;

в) безпосередня охорона задекларованих в Основному Законі прав, свобод і законних інтересів громадян;

г) забезпечення необхідних умов реалізації громадянами певних прав, свобод та законних інтересів [52, с. 26-29].

У своїй роботі міліція як структурний підрозділ органів внутрішніх справ керується Конституцією України, Законом України «Про міліцію», Законом України «Про оперативно-розшукову діяльність», іншими законами і підзаконними актами України, нормативними актами МВС України, її робота будується на засадах законності, гуманізму, поваги до особи, соціальної справедливості, взаємодії з трудовими колективами, громадськими організаціями й населенням.

Захист прав, свобод та законних інтересів неповнолітніх передбачає не тільки діяльність відповідних державних органів, а й також активні дії у межах закону самого носія гарантованих Конституцією та іншими нормативно-правовими актами прав та свобод з поновлення ним свого порушеного права без звернення до компетентних органів.

З сутності права випливає, що реалізація конституційних прав та свобод неможлива без забезпечення її організаційно-виконавчою діяльністю державних органів та посадових осіб, їх діяльність є свідоцтвом реальності свободи особистості, необхідним фактором переходу правових можливостей користування благами, закріпленими в Конституції, у практику життєдіяльності кожного неповнолітнього. Тому дуже важливо визначити роль та значення держави в цілому і окремих її органів у забезпеченні реалізації прав. Тут винятково важливу роль відіграє ефективна діяльність правоохоронних органів, і серед них – органів внутрішніх справ. Таким чином, будь-який напрям діяльності органів внутрішніх справ, що претендує на статус такого, що гарантує права та свободи особистості, може бути лише таким у межах законності, заснованої на демократії [197, с. 112]

Які ж форми та методи діяльності притаманні міліції у сфері реалізації загальноприйнятих стандартів прав людини. До них слід віднести такі методи:

- створення умов для реалізації громадянами їх прав;

- профілактика порушень прав громадян;

- припинення порушення прав громадян;

- поновлення порушених прав громадян;

- притягнення до юридичної відповідальності порушників прав громадян.

Створення умов для реалізації громадянами їх прав – сутність цього методу в тому, що діяльність міліції направлена на створення сприятливих умов для реалізації громадянами їх прав і свобод. Наприклад, підготовка органами внутрішніх справ документів для отримання громадянства України неповнолітніми.

Складовою частиною цього методу може бути надання допомоги в скрутних життєвих обставинах, що є перспективним напрямком у роботі міліції, і який треба всіляко розвивати. Скрутні життєві обставини можуть бути найрізноманітнішими, проте співробітники міліції завжди зобов’язані прийти на допомогу особі, яка до них звертається, і надати їй відповідну моральну чи фізичну допомогу.

Профілактика порушень прав громадян -за допомогою цього методу здійснюється охорона прав громадян. Його реалізація проходить до початку порушення прав людини.

Профілактика є основним методом діяльності міліції, бо значно легше запобігти протиправним посяганням на стадії їх підготовки, ніж потім вести роботу по відновленню порушених цими посяганнями прав та свобод громадян. Профілактичні заходи застосовуються з метою зміни як соціальних умов існування особи, так і особистісних якостей суб’єкта. Співробітники міліції проводять бесіди з особами, які схильні до вчинення правопорушень, ведуть роз'яснювальну роботу у школах, ПТУ, ВУЗах.

Метод профілактики проявляє себе й у індивідуальній роботі. Саме завдяки індивідуальному підходу можна досягти бажаного результату, оскільки наш вплив буде враховувати особливості особи і будуть застосовуватись ті методи переконання, які найбільше підходять саме для неї. Тобто, спочатку вивчаються всі негативні фактори, які впливали на формування особи, і тільки тоді застосовуються відповідні методи для їх нейтралізації.

Припинення порушення прав громадян – цей метод застосовується в разі початку негативного порушення прав людини. Він представляє собою встановлення факту правопорушення та припинення його негативного впливу на права людини. Наприклад, затримання під час вчинення злочину кишенькового злодія.

Поновлення порушених прав громадян – при реалізації цього методу міліція або сама поновлює порушені права людини, наприклад, звільнює незаконно затриману особу, або знаходить викрадену власність громадянина, а також організує поновлення порушених прав їх порушниками чи іншими особами, наприклад, відшукання особи, яка вклоняється від сплати аліментів.

Притягнення до юридичної відповідальності порушників прав громадян представляє собою реалізацію юридичної відповідальності чи самою міліцією у межах її компетенції (наприклад, накладення адміністративного штрафу) чи здійснення нею підготовки для накладення такої відповідальності іншими органами (наприклад, розслідування кримінальної справи слідчим і розгляд ї в суді).

При застосуванні конкретних методів діяльність міліції в сфері реалізації прав та свобод громадян спрямована на конкретну особу, яка характеризується або негативною поведінкою, або відбуває покарання за вчинене правопорушення, або має певні складнощі у визначенні засобів користування особистими правами й свободами. Сюди слід додати й особу, права якої були порушені в результаті протиправних дій. Отже, в будь-якому разі об’єктом застосування конкретних методів є певна особа. Кожний конкретний метод має своє призначення і застосовується при наявності відповідних умов [32, с. 156-159].

Звичайно, у своїй роботі міліція використовує й інші конкретні методи, пов’язані з забезпеченням прав та свобод громадян (методи проведення дізнання та попереднього слідства, методи забезпечення безпеки дорожнього руху тощо). Однак ці методи мають вузьку спрямованість і поширюються на діяльність окремих підрозділів та служб міліції. Стосовно форм, то до них, як правило, відносять: правоохоронну, організаційну і виховну [33, с. 10].

Правоохоронна форма спрямована на охорону найважливіших суспільних відносин, врегульованих нормами права, від будь-яких посягань. Вона безпосередньо пов’язана із захистом прав і свобод особи, а також створенням найбільш сприятливих умов для їх реалізації. Особливість цієї форми діяльності полягає у тому, що вона розпочинається у разі протиправної поведінки суб’єкта, коли міліція реалізує свої повноваження щодо припинення такої поведінки і застосування до правопорушника спеціальних заходів державного примусу.

Організаційна форма потрібна для створення умов з метою забезпечення виконання правозастосовчих актів, що регламентують діяльність міліції у сфері охорони особистих прав і свобод. Дії, що становлять зміст організаційної форми діяльності, можуть мати як правовий, так і позаправовий характер. Їх поєднання в діяльності міліції підвищує її ефективність. До правових дій ми можемо віднести діяльність міліції по організації та вирішенню завдань, які покладені на неї, а також діяльність, що створює юридичні положення, які змінюють правові відносини або виступають необхідними факторами, що сприяють створенню позитивних правових наслідків [124]. До позаправових можна віднести організаційні заходи та матеріально-технічні операції [211, с. 63].

Досить важливим в даному випадку, в органах внутрішніх справ є, перш за все, методика боротьби зі злочинністю неповнолітніх. Досягненню високих результатів боротьби зі злочинністю неповнолітніх органами внутрішніх справ, на сучасному етапі розвитку суспільства, значною мірою сприяє функціонування системи їх інформаційного забезпечення.

З цією метою в органах внутрішніх справ повсюдно створені, обладнані комп’ютерною технікою і працюють спеціальні аналітико-інформаційні підрозділи, створюється єдиний автоматизований банк даних облікової, оперативно-розшукової, криміналістичної, різноманітної довідкової та іншої інформації. Важливим для ефективної інформаційної підтримки діяльності ОВС в боротьбі зі злочинністю неповнолітніх має, окрім суто технічної, також нормативно-правова база. Неузгодженість при цьому існуючих наказів та інструкцій, що регламентують інформаційне забезпечення, відсутність загальних єдиних положень, їх невідповідність новому законодавству України призводять до зниження рівня інформаційного забезпечення. Потребує реорганізації і кадрове забезпечення інформаційних підрозділів ОВС, яке також не відповідає вимогам сучасності [202, с. 70-74].

Організаційні заходи мають два аспекти: 1) робота, яка проводиться безпосередньо в міліції (так би мовити внутрішньоапаратна робота) – наради, підвищення культурного та освітнього рівня співробітників міліції і тощо; 2) робота з громадськістю – повідомлення, виступи перед широким колом населення, тематичні лекції, інспекторські перевірки, індивідуально-виховна робота і т. п. Матеріально-технічні операції – це додаткові заходи. Вони встановлюють правила поводження з документами, технічними засобами, службовими матеріалами тощо [32, с. 152-153].

Виховна форма допомагає створити необхідні умови для підвищення рівня правосвідомості неповнолітніх. При цьому слід враховувати рівень розумового розвитку неповнолітніх, її психічний стан, умови життя та виховання у сім’ї та інші фактори, які чи позитивно, чи негативно можуть сприяти становленню, розвитку та культурі неповнолітніх.

Оскільки всебічне виховання і профілактика правопорушень серед неповнолітніх об’єктивно передбачають поряд з моральним і правове виховання, місцеві ради приділяють цій справі все більше уваги, оскільки головним для правоохоронної діяльності місцевих Рад у сучасних умовах є повне і правильне використання наданих їх повноважень. Велике значення в цьому плані надається вдосконаленню форм. Це забезпечується і має забезпечуватися надалі вдосконаленням форм і методів їх роботи [159, с. 16].Працівники ж міліції відповідних підрозділів повинні не тільки виявляти неповнолітніх, що зловживають спиртними напоями, наркотичними засобами, займаються жебрацтвом, не мають постійного місця проживання, але й вживати всіх можливих заходів щодо усунення таких факторів, в тому числі направляти на лікування осіб, що вже мають наркотичну та алкогольну залежність.

Запобіжні заходи злочинності серед неповнолітніх мають спрямовуватися на корегування спотвореного сімейного виховання, своєчасну і кваліфіковану реакцію на девіантну поведінку неповнолітніх, вирішення проблем бездоглядності та безпритульності, нейтралізацію впливу на підлітків злочинного елемента [119, с. 11].

Вказані форми діяльності тісно пов’язані між собою та є взаємозалежними, їх неможливо розглядати окремо, оскільки усі разом вони складають єдиний цілісний організм, який створює належні умови для реалізації прав та свобод неповнолітніх. Форми діяльності мають динамічний характер і залежать від змін, що постійно відбуваються у суспільстві, а саме, від соціальних умови життя, економічного устрою, правової політики держави тощо. Завдяки гармонічній взаємодії цих форм в діяльності правоохоронних органів і забезпечується гарантування та реалізація прав та інтересів неповнолітніх осіб.

Як ми можемо спостерігати, в юридичній літературі та в управлінській і правоохоронній практиці досить часто використовується термін ”забезпечення”. Під цим поняттям розуміється процес дії загальних і спеціальних (правових, психологічних і управлінських) гарантій, які виступають в якості умов і засобів досягнення поставленої мети.

Також слід визначити, яка мета стоїть перед суб’єктами права, особливо перед представниками правоохоронних органів, зокрема міліції, в процесі дотримання і захисту прав і свобод людини. Деякі автори вважають, що забезпечення законності і правопорядку виступає як результат вимог по захисту прав людини. Інші стверджують, що охорона законності пов’язана з порушенням останньої, а забезпечення – з профілактикою таких порушень і її зміцненням. Отже, забезпечення правопорядку є не що інше, як постійно діючий цілеспрямований управлінський правоохоронний процес, спрямований на підтримання режиму законності, втілення справедливості у регульованих правовими і іншими соціальними нормами суспільних відносинах.

Цей процес здійснюється практичними працівниками міліції при захисті ряду прав громадян, а саме таких як:

- право людини на життя і повагу до її гідності (ст.ст.27,28 Конституції України).

–право на свободу і особисту недоторканність (ст.29 Конституції України), та цілого ряду інших, передбачених чинним законодавством.

Ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за мотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом. Дана конституційна формула недоторканності не виключає можливості обмеження індивідуальної свободи громадян в передбачених законом умовах та порядку. Право здійснювати такі дії належить і міліції, діяльність якої пов'язана з обмеженням індивідуальної свободи громадян. Це знаходить своє вираження у встановленому порядку та підставах арешту, затримання, приводів та інших примусових заходів щодо осіб, які здійснюються працівниками міліції.

Найбільш поширеним суворим запобіжним заходом є взяття під варту. Цей захід застосовується, як правило, лише у справах про злочини, за вчинення яких законом передбачене покарання у вигляді позбавлення волі на строк понад один рік, і тільки тоді, коли ніякий інший запобіжний захід не може забезпечити досягнення цілей: встановлення істини в кримінальній справі, або щоб особа не створювала перешкоди при розслідуванні та забезпечення виконання вироку.

Міліція має досить широкі повноваження, спрямовані на розширення можливостей та зміцнення сім'ї, оскільки її діяльність включає в себе правозастосовчу, організаційну, виховну, інформаційно-консультативну роботу. Це пов’язано, передусім, з тим, що значна частина населення України терпить матеріальні нестатки і тому змушена займатися покращанням свого матеріального становища самотужки, і, як наслідок, неповнолітні не завжди перебувають під належною батьківською опікою. Тому в даному випадку назріла необхідність негайного втручання у виховання неповнолітніх відповідних служб, особливо працівників міліції. Для цього необхідно, щоб керівництво цих служб у центр своєї уваги поставило завдання взаємодії з різними державними органами та суспільними формуваннями і намагалося отримати від них згоду на проведення спільних профілактичних заходів як у сім'ях, так і в школах, ПТУ, технікумах та інших навчальних закладах щодо створення в них умов для належного виховання.

Міліцейська статистика свідчить, що нині в Україні за різноманітні правопорушення на обліку в органах внутрішніх справ перебуває майже сорок тисяч неповнолітніх, що становить 0,4% від їхньої загальної чисельності. В 2000 році працівники міліції затримали 25 тисяч неповнолітніх за бродяжництво і 19 тисяч - за жебракування. Більшість з них були повернуті у сім’ї до батьків, частину влаштували в притулки, а дітей, що потребували лікування, направили до медичних закладів. До речі, в Україні вже діє три професійно-технічних училища і 11 шкіл соціальної реабілітації, 84 притулки для неповнолітніх, які потребують соціального захисту, 8 центрів медико-соціальної реабілітації і два відділення для підлітків, котрі страждають від наркотичної залежності та алкоголізму. У самій системі органів внутрішніх справ функціонує 21 приймальник – розподільник [205, с. 14].

Звичайно, перераховані вище заходи, що здійснюються працівниками міліції, показують, що держава піклується про неповнолітніх, які стали на хибний життєвий шлях, але цього дуже мало. Тому керівники ОВС повинні активніше брати участь у висвітленні у засобах масової інформації даних про виховання неповнолітніх.

Зростання правопорушень та рівня злочинності серед неповнолітніх, поширення проблеми бездоглядності неповнолітніх, їх безпритульності, висуває перед органами внутрішніх справ, зокрема міліцією, нові завдання, спонукає до перегляду стратегічних напрямів їхньої діяльності, пошуку нових та вдосконаленню існуючих форм і методів діяльності, які б відповідали сучасній обстановці та тенденціям розвитку на перспективу.

Деякі автори з огляду на розширення нині функцій органів місцевого самоврядування ставлять питання про децентралізацію міліції, створення альтернативних структур, які б розв’язували проблему охорони правопорядку, виходячи із місцевих умов криміногенного, національно-політичного, економічного, культурного характеру і приписів місцевих органів влади. Однією з найперспективніших з точки зору децентралізації міліції є, на їх думку, ідея створення в Україні муніципальної міліції, яка досить успішно здійснює боротьбу з більшістю видів злочинів в багатьох зарубіжних країнах [31, с. 13].

У зв’язку з потребою захисту неповнолітніх від жорстокості батьків в юридичній літературі висловлювалася думка про необхідність створення Комітету з благополуччя неповнолітніх при Державному комітеті України у справах сім’ї і молоді, який повинен стати правовим гарантом захисту інтересів неповнолітніх від всіх форм посягання з боку батьків, фізичних і юридичних осіб, правовим ”лікнепом” і посередником підтримання неповнолітніх і батьків (загалом сім’ї), координаційним центром всіх структур, що займаються питаннями неповнолітніх. При комітеті пропонується створення консультаційного центру психологічної допомоги, реабілітаційного центру для неповнолітніх, які стали жертвою насильства у сім’ї [212, с. 111-112].

Так, дійсно, в Україні має існувати певна соціально-правова інституція, що здійснюватиме діяльність по захисту неповнолітніх від усіх форм насильства, по захисту їх прав, честі і гідності. Чіткий розподіл повноважень між даним Комітетом, службою у справах неповнолітніх, органами у справах неповнолітніх, кримінальною міліцією у справах неповнолітніх та деякими іншими державними органами, сприятиме вирішенню зазначених вище проблем. Адже всі органи та заклади, які безпосередньо втілюють державну політику стосовно охорони дитинства та материнства, переважно створюються з метою подолання негативних соціальних проявів. Діяльність щодо запобігання негативним соціальним проявам практично не ведеться. Відсутні заклади, основним завданням яких був би захист прав неповнолітніх від посягань з боку сімей, державних установ тощо.

Таким чином, головним аспектом реального існування і втілення у життя прав та свобод неповнолітніх є встановлені державою гарантії їх реалізації органами державної влади, зокрема, правоохоронними органами, основними ознаками якого є:

1. а) визначальним у його діяльності поряд з профілактичною є виконання інших головних правоохоронних функцій ( захисну – захист життя, здоров’я, прав, свобод та законних інтересів суб’єктів права; охоронну– охорона громадського порядку; ресоціалізаційну – є найбільш характерною для органів і служб у справах неповнолітніх) і т. і.;

б) виконання ним вказаних функцій потребує специфічного організаційного, правового, кадрового, матеріально–технічного, фінансового, інформаційного, наукового та іншого забезпечення.

2. З урахуванням викладеного, на сьогодні до правоохоронних органів можна віднести такі органи:

а) судові;

б) міліції;

в) прокуратури;

г) СБУ;

д) Управління державної охорони;

е) Прикордонних військ;

ж) дізнання державної митної служби;

з) дізнання державної пожежного нагляду;

Вказаний неповний перелік правоохоронних органів свідчить про необхідність координації дій цих органів з метою реального забезпечення реалізації прав і свобод неповнолітніх.

3. Діяльність органів міліції можна оцінити як частину юридичних гарантій здійснення суб'єктивних прав і свобод громадян через те, що вона, у відповідності з правовими приписами, покликана сприяти неповнолітнім скористатися наданими їм можливостями діяти саме певним способом.

4. Аналіз законодавства дозволяє визначити основні напрямки діяльності органів міліції, інших органів щодо забезпечення реалізації, охорони та захисту основних прав, свобод і законних інтересів неповнолітніх:

–захист та непорушність права на життя, здоров’я, інших їх особистих прав, свобод та законних інтересів, що полягає у здійсненні органами міліції роботи по виявленню шляхом профілактичного обліку безпритульних неповнолітніх, неблагополучних сімей, попередженню жебрацтва серед неповнолітніх, порнографії, інших видів їх експлуатації тощо;

– безпосередня охорона прав, свобод і законних інтересів неповнолітніх від неправомірних посягань з боку батьків, держави, різноманітних органів та громадян, що полягає у виявленні випадків (або невідкладному реагуванні на скарги дітей) ущемлення прав неповнолітніх як в фізичному, та і психологічному відношенні з боку батьків, педагогів, посадових осіб, які не виконують покладені на них законом обов’язки щодо забезпечення відповідних прав та інтересів неповнолітніх, а також у притягненні до відповідальності винних осіб;

– забезпечення необхідних умов реалізації неповнолітніми наданих законодавством прав, свобод та законних інтересів, що полягає, перш за все у проведенні з неповнолітніми виховної та роз’яснювальної роботи, надання нової інформації щодо можливостей використання своїх прав неповнолітніми;

– проведення необхідних заходів по виявленню та усуненню можливих передумов порушення прав і свобод неповнолітніх, а також самими неповнолітніми, що полягає у виявленні та усуненні причин, що сприяли вчиненню правопорушень неповнолітніми, виявленню осіб, які втягують неповнолітніх у злочинну діяльність тощо.

5. Міліції та деяким іншим правоохоронним органам у сфері реалізації загальноприйнятих стандартів прав неповнолітніх притаманні такі форми діяльності, як регулятивна, правоохоронна, організаційна і виховна.

<< | >>
Источник: КОТАЛЕЙЧУК СЕРГІЙ ПЕТРОВИЧ. ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВІ ПРОБЛЕМИ ПРАВОВОГО СТАТУСУ НЕПОВНОЛІТНІХ В УКРАЇНІ ТА ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЙОГО РЕАЛІЗАЦІЇ ЯК ОДИН ІЗ ОСНОВНИХ НАПРЯМКІВ ДІЯЛЬНОСТІ МІЛІЦІЇ. ДИСЕРТАЦІЯ на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. КИЇВ-2004. 2004

Еще по теме 2.1. Теоретико–правові засади діяльності міліції, інших правоохоронних органів по забезпеченню реалізації правового статусу неповнолітніх.:

  1. РОЗДІЛ VI. АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ ДІЯЛЬНОСТІ ОРГАНІВ ВИКОНАВЧОЇ ВЛАДИ
  2. Держава, органи місцевого самоврядування: реалізація прав і свобод громадян
  3. Правові засади діяльності корпоративного інвестиційного фонду
  4. Правові засади діяльності пайового інвестиційного фонду
  5. Правові засади діяльності правоохоронних (каральних) структур
  6. З М І С Т
  7. ВСТУП
  8. РОЗДІЛ I. ПРАВОВИЙ СТАТУС НЕПОВНОЛІТНІХ В СИСТЕМІ ОСНОВНИХ ПРАВ, СВОБОД ТА ОБОВ’ЯЗКІВ ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА (ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВИЙ АСПЕКТ)
  9. РОЗДІЛ II. ПРОБЛЕМИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ РЕАЛІЗАЦІЇ ПРАВОВОГО СТАТУСУ НЕПОВНОЛІТНІХ В СФЕРІ ДІЯЛЬНОСТІ МІЛІЦІЇ, ІНШИХ ПРАВООХОРОННИХ ОРГАНІВ
  10. 2.1. Теоретико–правові засади діяльності міліції, інших правоохоронних органів по забезпеченню реалізації правового статусу неповнолітніх.
  11. 2.2. Нормативне регулювання діяльності міліції України по забезпеченню реалізації правового статусу неповнолітніх.
  12. РОЗДІЛ 1 ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ ПОПЕРЕДЖЕННЯ ТА ПРОТИДІЇ АДМІНІСТРАТИВНИМ ПРАВОПОРУШЕННЯМ
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный процесс - Банковское право - Вещное право - Государство и право - Гражданский процесс - Гражданское право - Дипломатическое право - Договорное право - Жилищное право - Зарубежное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Морское право - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Политология - Права человека - Право зарубежных стран - Право собственности - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предотвращение COVID-19 - Семейное право - Судебная психиатрия - Судопроизводство - Таможенное право - Теория и история права и государства - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Ювенальное право - Юридическая техника - Юридические лица -