Правоохоронні органи

Розбудова Директорісю та її урядом правоохоронних структур зумовлювалася, з одного боку, необхідністю вирішення завдань політичного, економічного і соціального характеру, а з іншого - скіадною ситуацією в країні, що погіршувалася внутрішніми чинниками, зокрема розкладом значної частини державного апарату, зростанням рівня злочинності та особливо діяльністю досить чисельних незаконних збройних формувань (памр., загін отамана Зеленого (Терпила), шо діяв у Київській губернії, налічував близько 12 тис.

Ключову роль у вирішенні цих та інших проблем за доби Директорії УНР мало відігравати Міністерство внутрішніх справ, яке зберігало надані йому ще за часів Центральної Ради широкі повноваження. Більше того, дослідники (О. Омішик) звертають увагу на те, що за час існування Директорії місис і роль Міністерства внутрішніх справ через юридичне підпорядкування йому цілого ряду репресивно-каральних та правоохоронних органів помітно посилились. Якщо за доби Центральної Ради і Гетьманату цей галузевий державний орган багато в чому був номінальним, то тепер він мав у системі своїх інституцій майже всі важелі силового тиску пасуспільство. Значним кроком упсрсдслід вважати і більш активну розробку мормативно-правової бази для формування правоохоронної системи держави, хоча здебільшого ця робота здійснювалась без належної координації, що призводило до дублювання функцій створюваних органів, втручання одних у компетенцію та діяльнісіь інших. Водночас, період правління Директорії, як відомо, харакіе- ризувався нестабільністю органів державної влади, а серед них іправоохоронпих. У цьому плані показовим залишається факт, іцо и періодз і рудня 1918 p. до листопада 1921 p. змінилися до десяти чіпісгрів внутрішніх справ.

Серед повноважень Міністерство внутрішніх справ бу'.чи -- з.чінс- "сішя нагляду за діяльністю губернських, повігових, волосних ia міських отаманів (комісаріатів), їх управлінь (управ), охорона гро- чадської безпеки і керівництво міліцією. Структурно MBC поді- ’^ял°ся на департаменти, серед яких чи не найважливішими були 'іояітичиші (згодом - Департамент політичної інформації) та ^‘‘ііістративннії департаменти. Як і за I етьманату, ці органи ^не були оформлені у законодавчому порядку, а діяли на підставі ^п|Дзаконних актів.

Ha Політичний департамент MBC, згідно з «Інструкцією m збиранню інформації», покладались оперативно-розвідувальні фущ. ції, що виконувались як штатними співробітниками (штати політичних відділів були відносно невеликими: губернських - 90 співробітників. повітових - 50), так і за допомогою агентури. Головні його завдання полягали у: виявленні та припиненні антидержавницької діяльності з боку політичних противників УНР, боротьбі зі шпигунством, вивченні тилу противника та його військ тощо Виконував він і розвідувальну роботу щодо країн - потенційнт противників УНР та можливих союзників. Політичний департамент MBC мав свої представництва на місцях - політичні віддіи що створювалися при губернських та повітових комісарах. Адм- ністративний департамент створювався замість скасованого на підставі постанови Ради Народних Міністрів (3 січня 1919p) Департаменту державної варти. Наступного дня цей акт було оформлено Законом «ГІро скасування інституту державної варти і про формування народноїміпіції» (4 січня 1919 p.), згодом (1920 p) перейменовану на Громадську сторожу.

Попри те, що закон про міліцію доби Директорії набирав чию ності від дня його затвердження, структура, функції та завдаилі міліції було на законодавчому рівні частково визначено тількнче- рез півроку. Проте у затвердженому урядом УНР «Законіпротт часові штати народної міліції» (25 липня 1919 p.) так і не було визначено правового поля діяльності підрозділів міліції.

Міліція визначалася якдержавний інститут, встановлений ди охорони законного ладу, громадського спокою і порядку, а такм для попередження, розслідування і виявлення кримінальних злочинів Дослідники (О. Олійник) зазначають і аналіз цієї Інструкції показує, що вона значною мірою відтворювала положення постаноеі Тимчасового Уряду «Про заснування міліції» (14 березня 1917 р1

Насамперед, це стосується визначення компетенції міліиГі. Зокрема, в обсяг компетенції міліції щодо охорони законного лад)¹¹ публічного спокою та порядку входило: вживання заходів A^li припинення порушень порядку, законів та обов’язкових постанов вчасне оповіщення населення про розпорядження властей; ^oxoP^c на прав громадянської" свободи; провадження обліку населення тих місцевостях, де такий облік встановлений; складання вкл* протоколів про різноманітні нещасні випадки та насильства, ^с'^с" рона безпеки і порядку під час пожежі, водопілля та інших загаа^ь них нещасть, а також надання в таких випадках допомоги тоШ°

Ha доповнення цього правового акта, інструкція містила положення, що забороняло службовцям міліції вступати до політичних організацій і брати участь у публічних демонстраціях, навіть якщо такі організації і демонстрації були дозволені владою. Інструкція вводила сторожову (вартову) службу.

Народна міліція періоду Директоріїбула нечисленною і нс мала сил активно виконувати функції охорони правопорядку. Тому, крім міліції, на місцях як правоохоронні органи діяли також карно- розшукові відділи, резервні сотні міліції, згадані вище політичні відділи та кінні відділи особливого призначення. Важлива роль в охороні правопорядку відводилася Верховній слідчій комісії для боротьби з контрреволюцією та її органам на місцях. Проте така різноманітність правоохоронних органів часто призводила до нс- розмежованості їхніх функцій.

Підстави втручатися у справи міліції військовим давали, по- перше, повноваження армійської спсцслужби, згідно з Положсн- im про контррозвідку вДіючій Армії УНР (серпень 1919 p.), здійснювати правоохоронні функції, і по-друге, неконкретні формулювання у визначенні злочинних дій. Начальники коїггррозвідувальних підрозділів, що утворювалися при штабах військових з’єднань і частин, мали право проводити обшуки та арешти, допитувати осіб, запідозрених у вчинках, що підпадали під передбачені «Положенням» справн. Крім того, органи військової розвідки (філії Інформаційного бюро Генштабу) при здійсненні оперативно-розшукової Р°ботн мали право користуватись силами органів внутрішніх справ. Тому через нсрозмсжованість компетенції правоохоронних органів виникала плутапипа у взаємовідносинах між инми, що призволило До дублювання та паралелізму в їх діяльності. Так, деякі нрсдстав- инки керівництва MBC визнавали (В. Сідак). що міліція займалася ' зовнішньою, і таємною службою; карпо-розшукові відділи всли і кримінальні, і політичні справи, особливо, коли у справі можна було відсудити чимало грошей та цінного майна; підрозділи розвідки і контррозвідки втручалися у справи кожного з цих оргапів.

. Директорія, як і Центральна Рада та Гетьманат, намагалася за- оезпечити охорону громадського порядку і республіканського ладу ^Шля*ом залучення військової сили та створення спеціачьма вій- ськових формувань, які мали виконувати ці функції. Так, у зв’язку зі складною криміногенною ситуацією в Києві наприкінці l9l8p військове формування Січових Стрільців несло службу з охоронн правопорядку на підставі наказів коменданта м.

Кіш, що проіснував до осені 1920 p., в УНР реально виконував поліцейські і жандармські функції. Нарівні з власне охороннимн завданнями (охорона важливих військових об’єктів), иа нього покладалися слідчі й репресивно-каральні функції, зокрема придушення збройних виступів політичних опонентів, здійснення військово-поліцейської служби в місцевостях, оголошених на воєнному стані.таін

У 1920 p. була також створена жандармерія, діяльністьякої (заледве можна назвати її ефективною) припинилася після втрати Директорією влади. Правовою основою функціонування жандармерії УНР була видана і затверджена військовим міністром УНР «Тимчасова загапьна інструкція служби діт жандармерії» (24 вересня 1920p.).

Неспроможність керівництва УНР контролювати ситуацію в країні, державне безладдя, викликане розкладом управлінських структур, і, як наслідок, зростання політичної та загальнокриміиальноі злочинності Директорія та її уряд намагалися подолати не тільки за допомогою силових структур держави, а й застосовуючи поза- судові репресії, постійно розширюючи коло осіб, яким таке право надавалось. Незважаючи на прийнятий Радою Народних Міністрів Закон «Про відновлення гарантій недоторканності особи иа території УНР» (28 лютого 1919 p.), норми якого скасовували всі закони про позасудове позбавлення волі та вислання, вже в серпні 1919 p. при MBC створюється згадана вище Особлива нарада) складі трьох міністрів (внутрішніх справ, юстиції та військового), якій надається право у позасудовому порядку висилати осю, діяльність яких становила загрозу республіканському ладу та rp⁰' мадському порядку, у визначені нею території строком до одного року.

Іноді органи місцевого самоврядування в умовах безвладдя самі намагалися організувати охорону правопорядку, захист особистої і майнової безпеки громадян (як, наприклад, у Києві наприкінці січня 1919 p.), бо нерідко, особливо у зв’язку з воєнними подіями, міста і села повністю залишалися напризволяще, на сваволю грабіжни- ківта погромників.

Таким чином, протягом 1917—1920 pp. тривав пошук та випробування функцій, що їх мали виконувати правоохоронні органи в цілому. Цей процес супроводжувався не тільки використанням досвіду Російської імперії, а й намаганнями покласти в його основу національну нормативно-правову базу. Питання координації розбудови правоохоронних органів покладалися на Міністерство внутрішніх справ, безпосереднє виконання правоохоронних функцій покладалося на нечисленні органи Народноїміпіцїі. Ha місцях, як правоохоронні органи, діяли також карно-розиіукові відділи, резервні сотні міліції, політичні відділи та кінні відділи особливого призначення. Важливу роль в охороні правопорядку покладалося на Верховну слідчу комісію для боротьби з контрреволюцією та її органами на місцях. Була створена також жандармерія Директорії УНР. Така різноманітність правоохоронних органів часто призводила до ііерозмежованості їхніх функцій. Забезпечити охорону громадського порядку і республіканського ладу Директорія, як і Центральна Рада та Гетьманат, намагалася шляхом залучення військової сили та створення спеціальних військовш формувань. Зростання рівня політичної і загальнокриміиальної злочинності Директорія та її уряд намагалися подолати не тільки за допомогою силових структур держави, а її застосовуючи позасудові репресії.

У цілому система правоохоронних органів Директорії, як і за часів Цсіпральпої Ради й Гетьманату, стояла, насамперед, на сторожі партійно-державних інтересів верховної влади, а вже потім вирішу- валаскладні завдання охорони громадського правопорядку в країні.