<<
>>

4. Організація управління економікою в умовах соціально-економічних реформ

Здобувши повну підтримку в партії й суспільстві, М. Хрущов ініціює низку реформ в управлінні промисловістю, сільським господарством й будівництвом. Зазначені перетворення характеризувалися в народному господарстві спробами переходу від виключно адміністративних до економічних методів управління, від примусу до врахування матеріальних інтересів працівників, від жорсткої централізації по галузям до територіальної насамперед організації господарського життя.

В соціальній сфері було чимало зроблено для поліпшення народного добробуту: відбулося впорядкування системи й збільшення оплати праці, зниження податків, докорінне покращення пенсійної системи, особливо щодо колгоспників, скорочення робочого тижня, зростання виробництва товарів широкого вжитку й покращення побутового обслуговування. Широко розгорнулося будівництво житлових будинків (які пізніше назвуть «хрущовками») з малогабаритними, але окремими сімейними квартирами. (До цього більшість людей жила у так званих комуналках або навіть у бараках). Принципово змінилося життя колгоспників: підвищилися закупівельні ціни на сільськогосподарську продукцію, зросли доходи колгоспів, колгоспники стали отримувати паспорти, перестали бути фактичними колгоспним кріпаками. Адже за часів Сталіна колгоспник не мав права покинути колгосп, якщо начальство не давало на те згоди. (А згоду давали у виняткових випадках).

Значні зміни відбувалися в організації управління народногосподарським комплексом СРСР. Їх необхідність була зумовлена наявністю багатьох негативних явищ, що були притаманні органам управління часів сталінщини: бюрократизм, тяганина, підміна живого, оперативного керівництва підготовкою численних директив, довідок, циркулярів, громіздкістю державного апарату. Пошуки здійснювалися за різними напрямами, але вектор їх був один - відмова від зайвої централізації, розширення господарської самостійності, використання ціни, прибутку, кредиту, перехід на госпдоговірні відносини між підприємствами тощо.

До середини 1950-х рр. управління економікою майже цілковито зосереджувалося в Москві. Більшістю найважливіших галузей промисловості республіки - вугільною, металургійною, машинобудівною, енергетичною та ін. - керували союзні міністерства. Тому реформування управління економікою розпочалося з розширення економічних прав і компетенцій союзних республік, зокрема України. Ще у квітні 1953 р. Президія Верховної Ради СРСР прийняла рішення про зменшення числа союзних (з 30 до 20) та союзно-республіканських (з 21 до 13) міністерств. Хоча наступного року їх кількість знову зросла, однак сталися перші відчутні зміни на користь республік, оскільки деякі союзні міністерства одержали союзно- республіканський статус.

У 1955 р. спеціальною постановою Ради міністрів СРСР союзні республіки отримали право: самостійно затверджувати плани виробництва і розподілу всіх видів продукції, що вироблялася підприємствами республіканських міністерств й промислової кооперації; затверджувати титульні списки капітального будівництва по підприємствам

республіканських міністерств незалежно від кошторисної вартості будівництва; передбачувати для республіканських міністерств і відомств завдання по росту продуктивності праці, чисельності працівників, фонду заробітної плати.

Ради міністрів союзних республік отримали право розпорядження 50% будівельних матеріалів і деяких промислових товарів широкого вжитку, вироблених поза квартального плану підприємствами загальносоюзного і республіканського підпорядкування.

Для забезпечення реальної дії прав союзних республік в області управління промисловістю у підпорядкування республіки перейшло багато підприємств вугільної, нафтової, металургійної, лісової, харчової, м’ясної й молочної, легкої й текстильної промисловості, промисловості будівельних матеріалів, а також зв’язку та автомобільного транспорту. З 1953 до 1956 р. близько 10 тис. підприємств та установ були передані в підпорядкування Української РСР, що збільшило частку республіканської промисловості з 36% до 76%. У травні 1956 ліквідовано Міністерство юстиції СРСР. Його функції були передані союзним республікам. Значно розширилися законодавчі права України: у її відання перейшли питання обласного й крайового адміністративно-територіального устрою, затвердження Цивільного та Кримінального кодексів. Ширшими стали права республік у вирішенні бюджетних питань, у галузі роздрібної торгівлі тощо. У 1957 - 1963 рр. частка промисловості УРСР, що знаходилися у прямому підпорядкуванню союзи міністерств, коливалася у межах 2,9 - 3,8%. Вся інша промисловість республіки була підпорядкована Раді Міністрів УРСР.

Законом про бюджетні права Союзу СРСР і союзних республік (1959 р.) союзним республікам були надані ширші повноваження у вирішенні фінансово-бюджетних питань. Згідно з раніше діючим законодавством Верховна Рада СРСР затверджувала бюджети союзних республік по двом частинам - по республіканському й місцевим бюджетам, що суттєво обмежувало можливості республік у перерозподілі коштів між республіканським і місцевими бюджетами, а також фінансування окремих програм. Відповідно до нового Закону, бюджетний устрій союзних республік встановлювався ними самостійно з дотримуванням положень загальносоюзного законодавства.

Значно розширилися джерела прибуткової частини бюджетів союзних республік. До їх бюджетів поступали відрахування від прибутку та інших надходжень від підприємств республіканського і місцевого підпорядкування, внаслідок чого питома вага бюджетів союзних республік у загальносоюзному бюджеті зросла з 19% у 1953 р. до 49% у 1959 р.

Одночасно в середині 1950-х рр. почалося скорочення чисельності управлінського апарату, ліквідація численних непотрібних підрозділів в міністерствах і відомствах, об’єднання дрібних господарських організацій. У цілому в Україні було ліквідовано близько 5 тис. структурних підрозділів, організацій та установ, скорочено 90 тис. посад. Однак, на думку М. Хрущова, зберігалася головна причина незадовільної роботи державного управління - надмірна централізація діяльності, необхідність вирішення достатньо простих питань на рівні міністерств і відомств. Тому, як виявилося, просте скорочення апарату не дало бажаних результатів.

У лютому 1957 р. робиться чергова спроба децентралізації управління промисловістю. Цього разу - шляхом ліквідації міністерств, переходу від галузевого до територіального принципу управління промисловістю і будівництвом. Як вважалося, галузевий принцип управління зумовлював наявність відомчих бар’єрів між підприємствами різних міністерств, стримував розвиток спеціалізації й кооперування виробництва, породжував нераціональні перевезення та значні зустрічні вантажопотоки. На думку М. Хрущова, подібні вади можна було усунути, якщо передати важелі управління на місця, надати місцевим органам управління більше прав і компетенцій у сфері управління економікою. Така лінія повністю відповідала курсу партії на розвиток демократичних засад у радянському суспільстві. Крім того, очевидно, малася на увазі й політична ціль - нанесення удару по московській бюрократії, якій М. Хрущов не вірив і яку навіть вважав ворожою до себе.

Згідно із Законом СРСР «Про дальше вдосконалення організації управління промисловістю і виробництвом» (1957 р.) були ліквідовані всі промислові міністерства. В СРСР залишилося 6 загальносоюзних і 9 союзно-республіканських міністерств, в Українській РСР залишилося лише 8 союзно-республіканських міністерств (вищої і середньої спеціальної освіти, закордонних справ, зв’язку, культури, оборони, охорони здоров’я, сільського господарства, фінансів) і 9 республіканських ( автомобільного транспорту і шосейних шляхів, будівництва, внутрішніх справ, виробництва і заготівель сільськогосподарської продукції, комунального господарства, освіти, соціального забезпечення, торгівлі, юстиції). Натомість уся країна була поділена на економічно-адміністративні райони. Керівництво ними здійснювали ради народного господарства (раднаргоспи), яких в Україні було створено 11. На раднаргоспи покладалося виконання державних планів як по раднаргоспу в цілому, так і по кожному підприємству і кожній організації, керівництво роботою по складанню планів на підприємствах та організаціях і на їх основі зведених планів п раднаргоспу, забезпечення підвищення технічного рівня промисловості і поліпшення організації виробництва, розробка пропозицій про встановлення раціональних зв’язків між підприємствами економічних районів; добір і розстановка інженерно - технічних кадрів; затвердження положення про галузеві управління і функціональні відділи раднаргоспу тощо. З метою залучення трудящих до управління виробництвом при раднаргоспах на правах дорадчих органів були створені техніко-економічні ради, до складу яких увійшли спеціалісти різних галузей виробництва, вчені, передовики виробництва, керівники господарських, партійних і профспілкових організацій.

У 1960 р. з метою наближення керівництва до підприємств число раднаргоспів у республіці було збільшено до 14, але через два роки у зв’язку з відновленням централістських тенденцій їх стало сім: Донецький, Київський, Львівський, Подільський, Придніпровський, Харківський, Чорноморський. Раднаргоспи у своїй діяльності були підпорядковані безпосередньо республіканському урядові, а їхні голови за обсягом повноважень прирівнювалися до міністра. Їм були передані підприємства і організації міністерств вугільної, металургійної, машинобудівної та інших промислових галузей. Промислові підприємства підпорядкувались раднаргоспам безпосередньо або через проміжне господарське об’єднання, зокрема трест. З метою скорочення витрат на адміністративний персонал на багатьох заводах і фабриках республіки проводилося укрупнення дільниць і ліквідація цехового апарату, функції якого виконували відділи заводоуправлінь. Крім того, здійснювалося об’єднання споріднених виробництв і створення системи головних підприємств.

Однак уже скоро на зміну політиці децентралізації управління економікою дуже скоро приходить знову політика централізації у вигляді нових органів, що паралельно з урядом мали здійснювати керівництво раднаргоспами. У 1960 р. була створена Українська республіканська рада народного господарства (УРНГ). Основним її структурними органами стали: власне рада - керівний колегіальний орган, до складу якого увійшли голова УРНГ, його заступники, голови раднаргоспів економічних районів, начальники управлінь і відділів УРНГ; Президія в складі Г олови УРНГ, його заступників і начальників провідних галузевих і функціональних управлінь УРНГ; головні галузеві управління (вугільної і торф’яної промисловості, металургійної промисловості, нафтової і газової промисловості, хімічної і нафтопереробної промисловості, легкої промисловості тощо). При УРНГ також діяла низка головних управлінь постачання й збуту. В 1962 р. утворюється загальносоюзна Рада народного господарства СРСР, яка невдовзі стала союзно-республіканським органом. Тоді ж із системи раднаргоспів була виділена будівельна галузь, для керівництва якою бут створені окремі органи. Крім того, у 1963 р. указом Президії Верховної Ради СРСР було створено Вищу раду народного господарства СРСР, якій були підпорядковані Держплан, Держбуд, інші господарські держкомітети. Зазначені факти свідчили про неабияку живучість системи, яку згодом іменуватимуть

командно-адміністративною.

За 1957-1965 рр. питома вага раднаргоспів у випуску валової продукції промисловості України збільшилася з 73,3% до 86,6%, а в окремих районах - ще більше (Донецькому - до 89%, Придніпровському - до 87%). Раднаргоспи разом з місцевими партійними і радянськими органами провели певну роботу щодо використання місцевих ресурсів. Проведення реорганізації органів управління промисловістю і будівництвом дозволило також подолати надмірну централізацію в діяльності цих органів Однак, як виявилося, зазначена реорганізація управління породила інший недолік - місництво. Раднаргоспи прагнули забезпечити необхідною продукцією та сировиною «свої підприємства» на шкоду виконанню державних планів кооперованих поставок. Тим самим створювалися додаткові перешкоди виконанню державних планів розвитку народного господарства. Виникли значні труднощі й щодо координації діяльності раднаргоспів і планування народного господарства країни. Спроби ліквідувати зазначені недоліки шляхом скорочення числа раднаргоспів, уточнення їх завдань, створення загальносоюзних органів для керівництва раднаргоспами та ін. виявилися невдалим. Врешті-решт реорганізація стала по суті некерованою. Одночасно із скороченням створювалися нові державні органи й посади. Для наведення порядку в цьому було прийнято постанову Ради Міністрів СРСР, в якій зазначалося, що без дозволу спеціальної урядової комісії забороняються будь- які зміни в структурі апарату, його штатному розкладі, окладах посадових осіб державних установ.

Однак за своїми негативними наслідками для управління економікою усі зазначені новацій не йшли у будь-яке порівняння з наступною витівкою М. Хрущова. У 1962 р. М. Хрущов написав Записку в Президію ЦК КПРС «Про перебудову партійного керівництва промисловістю та сільським господарством». У ній було запропоновано утворити у межах областей дві самостійні партійні організації на чолі з відповідними обкомами партії: міськими - з керівництва промисловістю і сільськими - з керівництва сільським господарством.

Як і повсюди в країні, зазначену реорганізацію проведено у 19 областях УРСР, єдині партійні органи залишено в шести західних областях - Волинській, Івано-Франківській, Тернопільській, Ровенській, Закарпатській, Чернівецькій. У ЦК КПУ було обрано бюро з керівництва промисловим виробництвом і бюро з керівництвом сільськогосподарським виробництвом , а для координації їх діяльності - президію. Замість райкомів партії в Україні було створено 250 виробничих колгоспно-радгоспних управлінь, а також 78 промислово-виробничих парткомів, що мали керувати партійними організаціями підприємств і будов у сільській місцевості. У містах діяло 92 міських комітети і 71 районний комітет Компартії України.

За тим самим принципом одночасно відбулася перебудова й радянських, профспілкових, комсомольських органів. У грудні 1962 р. з’явився указ президії ВР УРСР про утворення обласних (промислових) і обласних (сільських) рад депутатів трудящих, а навесні наступного року - відповідний закон. Відбувалося укрупнення районів. Райони теж ділилися на промислові та сільські. Ради промислових районів були підпорядковані промисловій обласній раді депутатів трудящих, ради сільських районів - сільській обласній раді.

Зазначена реформа відіграла негативну роль в організації управління, вона призвела до розриву зв’язків між містом і селом, ускладнила управління економічним і культурним життям. Вона стала одним з разючих прикладів недостатньо продуманого рішення. Ця перебудова відразу викликала низку непорозумінь. Обком по сільському господарству об’єднував не тільки комуністів, що працювали в колгоспах, радгоспах і колгоспно - радгоспних управліннях, але й працюючих у містах на підприємствах, що обслуговували сільське господарство або переробляли його сировину. Однак чимало установ і підприємств прямо або посередньо зв’язані з сільським господарством, залишалися все ж у віданні промислового обкому, з яким потрібно було узгоджувати навіть таке питання, як проведення в обласному центрі наради передовиків сільського господарства або партійну конференцію сільських комуністів. З іншого боку, промисловий обком не міг самостійно вирішувати питання кращого забезпечення жителів міст овочами та фруктами. Різні питання виникали при виділенні транспорту та іншої допомоги для збору врожаю. До того ж в області було два облвиконкоми, а відповідно, два обласних відділи охорони здоров’я, два відділи народної освіти, два фінансових відділи тощо. Тож чиновників і обласного, й районного рівнів, всупереч раніше задекларованим планам, значно побільшало, а вирішувати питання стало складніше.

Початок 1960-х рр. ознаменувався такою великою кількістю новацій у керівництві економікою, що голова від них ішла обертом у багатьох господарників. Так, у сільському господарстві спочатку в наказному порядку поширювали посіви «королеви ланів» (кукурудзи) і «царя Гороха». Потім велася шалена боротьба з «безплідним травосіянням» та присадибними ділянками сільських жителів.

Таким чином, в цілому дії Хрущова лише підірвали деякі найбільш негативні механізми колишньої моделі політичної влади з її командно- адміністративними методами управління, але не змінили її по суті. Значною мірою зберігалася й її кадрова політика. Ставши авторитарним лідером, М. Хрущов розпочав реформи, які безпосередньо зачіпали інтереси партійної номенклатури, породжували у неї невпевненість у своєму майбутньому і викликали її невдоволення. Економічні реформи були не завжди продумані й часом просто авантюристичні. До того ж вони супроводжувалися погіршенням соціального становища багатьох людей, що викликало їх невдоволення. Останнє виявилося у мирному виступі робітників у Новочеркаську Ростовської області в 1962 р. Мирна маніфестація людей була жорстоко придушено військами, загинуло 24 і поранено 80 людей. Застосовувалися репресивні заходи по відношенню до інакодумців з числа діячів культури і мистецтва.

Реформування всієї правоохоронної системи відбувалося в руслі двох загальних тенденцій розвитку системи державного управління. Перша - це демократизація управління, розширення колегіальних засад в управлінні, залучення громадськості до діяльності державних органів. Друга - передача загальносоюзними управлінськими органами частини своїх повноважень республікам. Аналогічно республіканські правоохоронні органи мали ділитися часткою повноважень з місцевими установами.

У 1953 р. були ліквідовані воєнні трибунали військ МВС та особлива нарада МВС СРСР, що були важливим знаряддям сталінської політики й позасудових розправ. У 1956 р. були ліквідовані управління юстиції при виконкомах обласних Рад депутатів трудящих, а частина їх функцій була передана обласним судам. Зокрема, право здійснювати ревізії народних судів і здійснювати контроль за всією їх діяльністю, а також здійснювати керівництво нотаріальними конторами. У наступному році були скасовані транспортні суди, а розгляд підсудних їм справ було покладено на Верховний Суд УРСР, народні та обласні суди.

Нове положення про Верховний Суд СРСР, що було прийнято Верховною Радою СРСР у лютому 1957 р., відновило самостійність союзних республік у сфері правосуддя. Зокрема, значно обмежувалися можливості Верховного Суду СРСР витребувати справи з судових органів союзних республік. Перегляд справи у Верховному Суді СРСР міг відбутися лише у випадку, якщо постанови республіканського Верховного суду суперечили загальносоюзному законодавству або порушували право іншої союзної республіки. Верховний Суд Української РСР, як найвищий судовий орган республіки, здійснював нагляд за діяльністю всіх судових органів УРСР. Обирався Верховний Суд УРСР Верховною Радою УРСР на 5 років. До складу суду входили: голова, два заступники голови, 34 члени і 75 народних засідателів. Верховний суд УРСР діяв у складі судової колегії в цивільних справах, судової колегії в кримінальних справах і пленуму. Пленум утворювався з голови, заступників голови, всіх членів Верховного Суду УРСР, у засіданнях також обов’язково брав участь прокурор республіки. Пленум розглядав протести на рішення, вироки й ухвали судових колегій Верховного суду УРСР; розглядав матеріали узагальнення судової практики і давав судам республіки керівні роз’яснення в питаннях застосування законодавства республіки при вирішенні судових справ; вносив до Президії Верховної Ради УРСР подання з питань, що підлягають розв’язанню в законодавчому порядку або з питань тлумачення законів УРСР.

У грудні 1958 р. Верховна Рада СРСР прийняла Основи законодавства про судоустрій Союзу СРСР, союзних і автономних республік, де було передбачено дальше реформування судових органів. Даний закон розширював права громадян і гарантії цих прав, регламентував діяльність суду, прокуратури, органів дізнання і попереднього слідства, ліквідував інститут

аналогії в кримінальному праві, чітко визначив склад особливо небезпечних та інших державних злочинів. Судові засідання віднині стали відкритими, присутність звинувачуваного стала обов’язковою. У документі вперше не вживалося поняття «ворог народу».

Відповідно до закону була скасована дільнична система народних судів. Замість неї створювався єдиний народний суд міста або району незалежно від чисельності населення, що мешкали. До складу народного суду входило один або кілька народних суддів. У разі, коли до складу народного суду обрано два або більше народних суддів, виконавчий комітет районної (міської) Ради депутатів трудящих за поданням голови обласного суду затверджував одного з них головою районного (міського) суду. Районний (міський) народний суд розглядав усі цивільні і кримінальні справи, за винятком справ, віднесених законом до відання інших судів. Розгляд цих справ проводився колегіально народним суддею та двома народними засідателями. Відповідно до Закону УРСР про судоустрій (1960 р.) строк повноважень народних суддів збільшувався з трьох до п’яти років. Вибори народних засідателів відбувалися не в ході прямих, загальних виборів, як було раніше, а на загальних виборах трудових колективів підприємств, організацій, установ, колгоспів і строком на два роки. Встановлювали підвищені вимоги до осіб, що здійснювали правосуддя. Суддею та засідателем міг бути обраний громадянин, якому на день виборів сповнилося 25 років (замість 23, як було раніше).

Змінювався порядок притягнення до дисциплінарної відповідальності суддів. Республіки отримали право самостійно встановлювати порядок притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності суддів. Справи про дисциплінарні провини суддів стали розглядатися колегіями з дисциплінарних справ, заснованими при обласних та Верховному судах. Вони ж накладали на суддів дисциплінарні стягнення. В якості важливої гарантії незалежності суддів і народних засідателів від інших владних структур подавалася норма про можливість їх відкликання. Формально судді й народні засідателі могли бути позбавлені своїх повноважень не інакше як за рішенням виборців або трудового колективу, що обрав їх. Насправді зазначене положення сприяло посиленню контролю за роботою суддів з боку партійних органів, адже тільки вони мали реальні інструменти організації процедури відкликання. Негласний вплив партійних інстанцій на діяльність суду (так зване телефонне право) завжди був і залишався характерною рисою радянського судочинства, можливості партійних органів впливати на розгляд судово-слідчих справ дещо обмежувалися, принаймні ззовні. У січні 1963 р. Президія ЦК КП України ухвалила постанову «Про усунення помилок і недоліків у практиці притягнення до відповідальності комуністів, що скоїли злочини», яка вимагала усунути подвійні стандарти у ставленні до правопорушників-комуністів і правопорушників-безпартійних. Крім того, партійні органи вимагали від суддів, щоб вони систематично звітували перед виборцями, виступали з лекціями і доповідями на правову тематику, що, певна річ, можна оцінювати як демократичну тенденцію.

Загальний курс КПРС і радянської держави на широке залучення громадськості в справах держави проявився у сфері правосуддя й у створенні товариських судів на підприємствах, установах, колгоспах, домоуправліннях для розгляду справ про порушення трудової дисципліни, появи у громадських місцях у нетверезому стані, недостойній поведінці в громадських місцях тощо; участі громадських обвинувачів та громадських захисників у розгляді судами кримінальних і цивільних справ. У 1964 р. у республіці вели роботу понад 37 тис. товариських судів, до складу яких було обрано 170 тис. людей.

Реформи органів юстиції були завершені скасуванням республіканських міністерств юстиції. Зокрема, в УРСР керівництво і контроль за діяльністю обласних і народних судів, підбір і виховання судових кадрів, ведення судової статистики і загальне керівництво нотаріальними конторами було покладено на Верховний Суд УРСР. Роботи по кодифікації й систематизації законодавчих актів, підготовці проектів законів УРСР і урядових актів, що здійснювалися Міністерством юстиції, були передані спеціальній юридичній комісії, що була створена при Раді Міністрів УРСР. Юридична комісія мала також здійснювати загальне керівництво колегіями адвокатів і контроль за їх діяльністю, методичне керівництво відділами запису актів громадянського стану і керівництво установами судової експертизи.

Паралельно з реформуванням судових органів відбувалося реформування органів прокуратури і адвокатури. Відповідно до Положення про прокурорський нагляд в СРСР, що був затверджений указом Президії Верховної Ради СРСР 1955 р., Генеральний прокурор і підпорядковані йому прокурори, що призначалися строком на 5 років, здійснювали в межах своєї компетенції такі завдання: нагляд за точною відповідністю актів, виданих міністерствами і відомствами та підпорядкованими їм установами і підприємствами, а також виконавчими і розпорядчими органами місцевих рад депутатів трудящих, кооперативними та іншими громадськими організаціями, Конституції і законам СРСР, конституціям і законам союзних республік, постановам Ради Міністрів СРСР, рад міністрів союзних та автономних республік. У разі виявлення актів, що суперечать законові, Прокурор УРСР та підлеглі йому прокурори були зобов’язані опротестувати їх. Вони здійснювали також нагляд за точним додержанням законів службовими особами і громадянами; проводили притягнення до кримінальної відповідальності осіб, винних у вчиненні злочинів; здійснювали нагляд за додержанням законності в діяльності органів дізнання і попереднього слідства; за законністю та обґрунтованістю вироків, рішень, ухвал і постанов судових органів; за законністю виконання вироків, а також за додержанням законності в м’ясцях позбавлення волі. У 1959 р. у Прокуратурі СРСР і прокуратурах союзних республік були створені спеціальні дорадчі органи. В колегіях обговорювалися всі найважливіші питання діяльності прокуратури.

Підвищувалися вимоги до працівників прокуратури, їх освітньому рівню і професійної майстерності. Так, на посади прокурорів можна було призначати лише осіб, що були віком не менше ніж 25 років, мали вищу юридичну освіту і працювали не менше одного року на посаді слідчого або помічника прокурора районної або міської прокуратури. В руслі загальних демократичних тенденцій указом Президії Верховної Ради СРСР від 27 лютого 1959 р. були утворені колегії в прокуратурах союзних республік і Прокуратурі СРСР. У 1960 р. були ліквідовані транспортні прокуратури, а їхні функції передані органам прокуратури союзних республік. Прокурори областей, міст і районів стали частіше виступати на сесіях місцевих рад з доповідями про стан соціалістичної законності і заходах щодо її зміцнення. Постановка такого питання мала певне виховне значення, мобілізовувала громадськість на охорону правопорядку, дотримання правил так званого соціалістичного побуту.

У 1962 р. Верховна Рада УРСР затвердила Положення про адвокатуру, згідно з яким створювалися колегії адвокатів як різновид громадських організацій, визначалися цілі їх діяльності. Розширялися права адвокатів і одночасно підвищувалися вимоги до них. До колегії адвокатів приймалися лише особи, що мали вищу юридичну освіту і стаж роботи за спеціальністю юриста не менше двох років. Виконкоми обласних рад депутатів трудящих здійснювали жорсткий контроль за підбором, розстановкою і вихованням адвокатських кадрів.

За ініціативою М. Хрущова, який відчував певну загрозу для себе з боку органів внутрішніх справ і, особливо, держбезпеки, було прийнято низку заходів щодо посилення партійного контролю за їх діяльністю. Наприкінці 1956 р. органи міліції були підпорядковані виконкомам місцевих Рад і, отже, мали подвійне підпорядкування: органам МВС і місцевим Радам. У низці місцевих Рад були створені постійні комісії з питань соціалістичної законності і правопорядку.

У 1960 р. було ліквідовано Міністерство внутрішніх справ СРСР. На думку М.Хрущова, було цілком достатньо мати республіканські МВС. А в 1962 р. республіканські МВС були перейменовані в міністерства охорони громадського порядку, адже абревіатура МВС асоціювалася з Берія, ім’я якого хотіли геть викреслити з пам’яті. (Втім, як виявилося, зазначена новація не сприяла поліпшенню керівництва міліцією, через що в 1966 р. довелося від неї відмовитися).

Міністерство охорони громадського порядку УРСР здійснювало керівництво управліннями охорони громадського порядку облвиконкомів і разом вони відповідали за: упередження й розкриття злочинів, організацію заходів щодо перевиховання засуджених, що утримувалися у виправних установах, забезпечення безпеки руху автомобільного та іншого транспорту; охорону від пожежі державного, громадського і особистого майна; здійснення паспортного режиму; шляхом видачі громадянам паспортів, їх прописки за місцем постійного й тимчасового проживання і виписки; здійснення профілактичної, виховної роботи серед населення і передусім боротьбу з дитячою безпритульністю і бездоглядністю.

Підрозділи міліції утворювалися й діяли на рівні всіх адміністративно-територіальних одиниць України в областях, містах, районах, селищах. Установи міліції створювалися за адміністративно- територіальною ознакою (в містах, районах, робітничих селищах) і були підпорядковані в своїй діяльності відповідній місцевій раді депутатів трудящих та її виконавчому комітетові, а також відповідному обласному управлінню внутрішніх справ. У сільських місцевостях сільська Рада депутатів трудящих контролювала роботу дільничого уповноваженого міліції на території сільради. Начальники міліції міст, районів і робітничих селищ призначалися відповідними Радами депутатів трудящих на сесіях, а в період між сесіями - виконкомами Рад депутатів трудящих з наступним затвердженням на чергових сесіях. У 1962 р. також було прийнято нове Положення про міліцію, затверджені текст і порядок принесення присяги особовим складом міліції. Встановлювалося святкування дня Радянської міліції - 10 листопада.

Починаючи з середини 1950-х рр. у своїй роботі міліція все більше спирається на широку допомогу громадськості, зокрема таких самодіяльних формувань, як бригади сприяння міліції, громадська інспекція, добровільні народні дружини тощо. У 1959 р. ЦК КПРС, вивчивши досвід названих формувань, визначила у якості основної форми участі населення у підтриманні громадського правопорядку добровільні народні дружини, що вперше були створені в 1958 р. в Україні за ініціативою трудових працівників гірничих і металургійних підприємств Донбасу і Придніпров’я.

У березні 1959 р. спільною постановою ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР було затверджено Положення про Комітет державної безпеки при Раді Міністрів СРСР, у якому були визначені роль і місце органів КДБ у механізмі радянської держави, їх задачі, система і принципи діяльності, правовий статус співробітників. На органи держбезпеки, зокрема, було покладено: розвідувальна діяльність у капіталістичних країнах; боротьба зі шпигунською, диверсійною, терористичною та іншою підривною зарубіжних розвідувальних центрів, боротьба з ворожою діяльністю антирадянських і націоналістичних елементів у СРСР; контррозвідувальна робота в Радянській Армії, Воєнно- Морському Флоті, Цивільному повітряному флоті, в прикордонних військах і військах МВС СРСР з метою упередження проникнення в них агентів закордонних розвідок та інших ворожих елементів; контррозвідувальна діяльність на спеціальних об’єктах, особливо важливих об’єктах промисловості та на транспорті; охорона державних кордонів СРСР; охорона керівників партії та уряду; охорона і забезпечення урядового зв’язку; організація радіоконтррозвідувальної діяльності і облік необхідних даних відомчих радіостанцій, що діють не території країни; розробка мобілізаційних планів по розгортанню органів і військових частин КДБ і виконання доручень ЦК КПРС і радянського уряду.

Аналіз зазначених задач КДБ показує, що воно мали здебільшого розвідувальний і контррозвідувальний характер, були націлені на боротьбу із зарубіжними антирадянськими центрами. Однак органи держбезпеки були зобов’язані виконувати різного роду доручення керівництва партії, керівні працівники КДБ входили в номенклатуру ЦК КПРС, призначалися зазвичай

з числа колишніх партійних і комсомольських функціонерів.

Отже, заходи щодо демократизації в діяльності всіх правоохоронних органів, посилення партійного і громадського контролю за їх діяльністю були недостатніми для того, щоб держава могла іменуватися правовою. Однак вони, безумовно, дозволили ліквідувати значну частину порушень законності, сприяли подоланню явного беззаконня і свавілля, які мали місце у добу сталінщини.

Наприкінці 1950-х - на початку 1960-х рр. відбулася кодифікація радянського права, яка пройшла три етапи. Першій - прийняття 11 лютого 1957 р. Верховною Радою СРСР Закону «Про віднесення до відання союзних республік законодавства про устрій судів союзних республік, прийняття цивільного, кримінального та процесуального кодексів». Згідно з указаним законом у віданні Союзу РСР залишилося лише видання основ законодавства про судоустрій, основ цивільного і кримінального законодавства, які мусили базуватися на засадах Конституції СРСР. Другий - прийняття загальносоюзних актів: Основ кримінального законодавства Союзу РСР та союзних республік (1958 р.), Основ кримінального судочинства Союзу РСР та союзних республік (1958 р.), Основ про судоустрій Союзу РСР, союзних та автономних республік (1958 р.), Основ цивільного законодавства Союзу РСР та союзних республік (1961 р.). Третій - прийняття низки республіканських актів, які базувалися на загальносоюзному законодавстві, серед яких: Закон про судоустрій УРСР (1959 р.), Кримінальний і Кримінально-процесуальний кодекси, що набули чинності з 1 квітня 1961 р., Цивільний і Цивільно - процесуальний кодекси, що набули чинності з 1 січня 1964 р. Означені правові документи не були повністю позбавлені ознак тоталітарного режиму, однак стали важливим кроком на шляху до демократизації радянської правової системи.

Цивільне право. Як і раніше, цивільно-правове регулювання спрямовується передусім на розвиток і зміцнення державної власності, його примноження й охорону й одночасне обмеження індивідуальної власності, створення умов, за яких унеможливлювалося використання індивідуальної власності для отримання так званих нетрудових доходів. Разом з тим створювалися кращі правові умови для господарської діяльності підприємств і господарських організацій. Зокрема, їм було дозволено продавати, обмінювати та відпускати на сторону обладнання і матеріали. Були дещо розширені права керівників підприємств у розпорядженні матеріальними ресурсами і коштами.

Трудове право. Основні зміни, що вносилися в чинний з 1922 р. Кодекс законів про працю (КЗпП), стосувалися, по-перше, ліквідації деяких форм примусового залучення до праці, по-друге, посилення матеріального заохочення праці, по-третє, розширення трудових прав і гарантій працівників.

Була скасована кримінальна відповідальність за самовільне залишення праці, наступного року були припинені примусові мобілізації молоді в ремісничі та залізничні училища. Замість примусових мобілізацій і широкомасштабного використання на «великих будівлях комунізму» рабської праці політичних в’язнів перевага віддається ідеологічним акціям, експлуатації патріотизму, романтичних настроїв і ентузіазму радянської молоді. На заклик лютнево-березневого 1954 р. пленуму ЦК КПРС тисячі молодих людей, зокрема, в Україні за власним бажанням отримували «комсомольські путівки» на цілину, заснували радгоспи в раніше безлюдних степах Казахстану і Алтайського краю. Згодом у такий спосіб буде побудований каскад найбільших у світі гідроелектростанцій на сибірських річках, інші потужні промислові об’єкти. Одночасно було відновлено скасоване у 1940 р. право робітників звільнятися з роботи за власним бажанням за умов попередження про це адміністрації за два тижні до зазначеного ним строку залишення роботи. Зникає саме поняття «самовільне залишення роботи». Відповідальність за прогули робочого часу залишається, однак вона стає дисциплінарно, замість кримінальної.

Відбулося скорочення на 2 години робочого часу робітників і службовців у передсвяткові й передвихідні дні. У 1958 р. почалося переведення всіх працівників на 7-годинний робочий день, деяких категорій працівників, зокрема шахтарів і підлітків - 6-годинний. Були надані гарантії надання щорічних відпусток підліткам, збільшилася тривалість відпусток з 77 днів до 112 жінкам у зв’язку з народженням дитини. Встановлювалися пільги студентам, що навчалися без відриві від виробництва.

З середини 1950-х рр. відбувалося зростання заробітної плати, особливо низькооплачуваних категорій працівників. У заробітній платі зростала роль преміювання за кількісні й якісні показники праці, а також надбавок за вислугу років, територіальний коефіцієнт тощо. Одночасно зменшувалося оподаткування населення. З 1958 р. скасовувався податок на бездітність з малосімейних громадян, а також одиноких бездітних жінок. Поліпшувалося пенсійне забезпечення робітників і службовців. Громадяни отримали право на пенсію за віком: чоловіки - по досягненні ними 60 років і за наявності стажу не менше 25 років, жінки 55 років і стажу роботи не менше 20 років. Передбачалися конкретні умови призначення пенсій сім’ям робітників і службовців у разі втрати годувальника, а також військовослужбовцям та їхнім сім'ям.

До забезпечення трудового законодавства були широко залучені профспілкові організації. На фабзавкоми та місцеві комітети профспілок покладався контроль за виконанням адміністрацією законодавства про працю. Для звільнення працівника за ініціативою адміністрацією стало потрібно отримати згоду місцевого чи фабрично-заводського профспілкового комітету. Для вирішення трудових спорів між працівниками і адміністрацією на всіх підприємствах і в установах створюються спеціальні комісії (КТС). Щоправда, часто їхня діяльність, як і діяльність радянських профспілок здебільшого носила формальний характер, ї думка профспілкових комітетів зазвичай «співпадала» з думкою адміністрації.

Колгоспне право. Перші зміни в колгоспному праві були започатковані відповідно до вересневого 1953 р. пленуму ЦК КПРС, який, розглянувши питання про розвиток сільського господарства, розробив низку заходів щодо стимулювання підвищення продуктивності праці колгоспників. Почало поширюватися грошове і матеріальне авансування колгоспників. За допомогою держави в більшості колгоспів почали створюватися фонди для забезпечення щомісячної оплати праці членів сільгоспартілі. У постанові ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР від 6 березня 1956 р. «Про щомісячне авансування колгоспників і додаткову оплату праці в колгоспах» і відповідній постанові республіканських органів правлінням колгоспів рекомендувалося виділяти на щомісячне авансування не менше чверті всіх грошових прибутків і не менше половини авансів, одержаних від здачі державі обов’язкових поставок. Наприкінці 1950-х рр. колгоспи стали переходити й до більш ефективної форми оплати праці - гарантованої оплати трудодня. У деяких колгоспах почала застосовуватися оплата без нарахування трудоднів. Запроваджувалася й додаткова оплата праці за перевиконання планів сільськогосподарського виробництва.

Розширювалися права колгоспів. Відповідно до постанови ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР від 6 березня 1956 р. «Про Статут сільськогосподарської артілі» створювалися правові умови для більшої господарської самостійності й колгоспної демократії. Загальні збори колгоспників отримали право змінювати й доповнювати положення чинного Статуту сільгоспартілі залежно від умов даного господарства, внутрішнього життя колгоспу. Райвиконкомам заборонили скасовувати рішення загальних зборів без відома членів сільгоспартілі. Засуджувалася практика призначень голів колгоспів вищестоящими органами.

Були покращені правові умови існування особистого присадибного селянського господарства. Зокрема, у 2, 5 рази зменшувався розмір податку на господарство. Обкладання податками стало здійснюватися за твердими ставками й залежало від розміру присадибної ділянки, а не від її прибутковості. Крім того, держава списала з селян заборгованість по сільськогосподарському податку за попередні роки.

З метою створення механізованого колгоспного виробництва держава відмовилася від виключного права власності на трактори, комбайни та інші сільгоспмашини і у 1958 р. передала техніку за готівкові кошти колгоспам. Машинно-тракторні станції (МТС), які раніше розпоряджалися сільськогосподарською технікою, були реорганізовані в ремонтно-технічні станції, що мали на договірних засадах обслуговувати техніку, як стала колгоспною власністю.

Важливе соціальне значення мало усунення неповноправного соціального становища колгоспників. У 1956 р. було скасовано кримінальну відповідальність за невиконання мінімуму трудоднів. З 1958 р. розпочалася поетапна паспортизація колгоспників, що означало їх звільнення від по суті феодальної залежності, «радянської кріпаччини».

На жаль, з 1959 р. партійні й державні органи почнуть усе частіше й відвертіше ігнорувати нещодавно встановлені демократичні норми колгоспного права. Під приводом необхідності якомога скоріше «наздогнати й перегнати Америку по виробництву м’яса і молока на душу населення» посилиться грубе втручання влади в керівництво колгоспами, буде постійно порушуватися колгоспна демократія, нав’язуватися виробництво певних сільськогосподарських культур, зокрема кукурудзи й горіха тощо. Пізніше такі дії їх ініціатора - М. Хрущова назвуть «волюнтаризмом».

Кримінальне право. Головна особливість радянського кримінального права полягала в тому, що його головним завданням насамперед була охорона суспільного й державного ладу, соціалістичної власності, а вже у другу чергу - прав і свобод громадян. Указана особливість залишалася незмінною, однак в умовах демократизації режиму у кримінальному праві відбуваються зміни, що були спрямовані, на розширення демократичних засад кримінального права, пом’якшення відповідальності за злочини, які не становили великої суспільної небезпечності, й одночасно посилювали покарання за найтяжчі злочини проти здоров’я громадян. Важливими завданнями правоохоронної системи було визнано попередження злочинності, профілактику правопорушень і водночас рішучу боротьбу з небезпечними злочинцями - рецидивістами.

Зникають такі види покарань, як вигнання з СРСР назавжди чи висилання з країни на певний строк, поразка в політичних правах, позбавлення виборчих прав тощо. Поменшало число діянь, що визначалися як злочини. Зокрема, з юридичної термінології вилучається таке поняття, як «ворог народу». Вік кримінальної відповідальності за більшість злочинів підвищувався до 16 років. Смертна кара - розстріл - проголошувався виключним покаранням, що застосовувалася лише за певні найтяжчі й небезпечні злочини. Різко була зменшена максимальна межа позбавлення волі - з 25 років до 15. Улітку 1954 р. було увалено указ Верховної Ради СРСР, який запроваджував умовно-дострокове звільнення з місць позбавлення волі. Широко застосовується й умовне засудження. Деякий час умовне засудження застосовувалося навіть до злісних злочинців, рецидивістів, але в з 1961 р., після спеціальної постанови Верховного Суду СРСР, ця помилка була виправлена. У березні 1953 р. Президія Верховної Ради СРСР видала акт про загальну амністію, за яким на волю вийшло понад 1 млн людей, серед яких було чимало рецидивістів. Це призвело до небувалого спалаху насильства в країні, що у художній формі яскраво показано у відомій радянській кінострічці «Холодне літо 53-го». Тим не менш амністії стали здійснювалися й надалі, хоча, звичайно, з урахуванням помилок, що були допущені в попередні роки.

Водночас були посилені покарання за такі злочини, як виготовлення і збут підроблених грошей і цінних паперів, валютні операції, розкрадання державного майна в особливо великих розмірах, умисне тяжке тілесне ушкодження, зґвалтування, хабарництво, посягання на життя працівника міліції й народного дружинника.

Таким чином, даний період, названий «відлигою», був край суперечливим в історії радянської державності й права. З одного боку відбувалася демократизація режиму, ліквідація жахливої спадщини сталінщини, встановлення законності. З іншого - зберігалася монополія партійної номенклатури на владу, громадяни були відсторонені від реального управління країною. Радянські органи зберігали свою декоративну сутність. На характер проведення реформ сильний відбиток наклали особисті якості М. Хрущова - людини розумної, але мало освіченої. Людини, яка щиро бажала добра своєму народові, але вважала, що тільки йому відомо, що потрібно народові. Людини, яка прагнула ліквідувати беззаконня, ініціювала демократичні процеси в країні, але була схильною до одноосібного прийняття хибних волюнтаристських рішень, порушення законів заради політичної доцільності.

<< | >>
Источник: В.М. Калашніков, Г.Г. Кривчик, К.А. Марков. Історія держави і права України. Навчальний посібник / В.М. Калашніков, Г.Г. Кривчик, К.А. Марков; за ред. В.М. Калашнікова. - Дніпропетровськ,2012.. 2012

Еще по теме 4. Організація управління економікою в умовах соціально-економічних реформ:

  1. 2. Кабінет Міністрів — вищий орган у системі органів виконавчої влади, його склад, основні функції та повноваження
  2. 2.1. Поняття та сутність організації роботи місцевих загальних судів
  3. § 1. Особливості адміністративно–правового статусу керівників органів виконавчої влади, що обіймають посади державних службовців
  4. Становлення республіканських форм правління та їх розвиток
  5. 2. Управління економікою: від економічних реформ до застою
  6. Тема 17. Держава і право УРСР у повоєнні роки та період десталінізації (1945 - перша половина 1960 рр.)
  7. Правові основи реорганізації органів захисту "завоювань революцій" -- органів внутрішніх справ, міліції і державної безпеки
  8. Особливості організації органів місцевої влади
  9. 4. Організація управління економікою в умовах соціально-економічних реформ
  10. Реформи в управлінні економікою та їх невдача
  11. Нормативно-правові засади публічного адміністрування у сфері економіки на місцевому рівні
  12. Особливості адміністративно-правового механізму забезпечення місцевої (територіальної) політики у сфері економіки
  13. Система та повноваження місцевих органів влади у сфері економіки
  14. Нагляд і контроль у сфері економіки та особливості їх реалізації на місцевому (територіальному ) рівні
  15. 3.1 Міжнародно-правовий досвід публічного адміністрування у сфері економіки на місцевому (територіальному )рівні
  16. Генезис становлення контрольної функції у сфері здійснення нотаріальної діяльності та її значення у сучасних умовах
  17. Сучасний стан адміністративно-правового регулювання контролю за нотаріальною діяльністю в Україні
  18. Зарубіжний досвід здійснення контролю за нотаріальною діяльністю та шляхи його впровадження в національну правову систему
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный процесс - Банковское право - Вещное право - Государство и право - Гражданский процесс - Гражданское право - Дипломатическое право - Договорное право - Жилищное право - Зарубежное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Морское право - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Политология - Права человека - Право зарубежных стран - Право собственности - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Семейное право - Судебная психиатрия - Судопроизводство - Таможенное право - Теория и история права и государства - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Ювенальное право - Юридическая техника - Юридические лица -