Основні риси судового процесу

Судочинство на українських землях Великого князівства Литовського в основних рисах мало в чому відрізнялося від судочинства в Києво-руській державі.

Судочинство характеризувалося суворим формалізмом, і здійснювалося усно й відкрито з дотриманням певних процесуальних обрядів.

Реальний обсяг прав кожної із сторін залежав від її станового і майнового становища. Найширшу процесуальну правоздатність мали магнати й шляхтичі. Обмеженою правоздатністю володіли залежні люди. Не в усіх судах вони самостійно могли вести справи. Взагалі не мали процесуальної правоздатності холопи, челядь невільники й полонені. Представниками сторін в суді могли виступати професійні адвокати (за Статутом 1529 року - “прокуратори”). Ними могли бути тільки ті з шляхтичів, які знали місцеве право.

Особливістю судового процесу цієї доби було те, що на всіх етапах його розвитку в Литовсько-руській державі у ньому вагому роль завжди відігравало українське звичаєве (або “копне ”) право.

Потерпілий при заподіянні йому шкоди, за звичаєвим правом (і за Литовським Статутом), повинен був негайно сповістити про це сусідів, заявити в найближчі урядові установи, а пізніше до суду та записати про злочин в судову книгу. Таке оголошення про злочин називалося “поволанням”. Ним визнавався факт злочину, а також накладався обов'язок на жителів робити все можливе для викриття злочинця. Поволанням всі закликалися до збирання доказів у цій справі. У випадку відсутності такого оголошення, суд піддавав сумніву сам факт злочину. Отже, потерпілий мусив сам робити по мірі можливості усе необхідне для викриття злочинця.

Після поволання або й одночасно з ним потерпілий розпитував усіх, що кому відомо про злочин. Коли це опитування не давало бажаних результатів, тоді вдавалися до "прослуху". За допомогою прослуху потерпілий сподівався дістати будь-яку звістку, завдяки якій вдалося б знайти злочинця.

Коли потерпілий натрапляв на слід злочинця і знаходив крадене, відбувалося "личкування" або "лицовання", тобто позначення краденого як "лиця". Крім коней, худоби, в Україні "личкували" також і птицю (різали лапки), і "лице", або "личко" , передавали вижу, пізніше - возному (особи державної адміністрації, виконавці публічно-правових процедур, які стежили за дотриманням у судочинстві норм звичаєвого та писаного права) для збереження до суду. В народі поширеним був звичай "личкувати" до суду злочинців, впійманих на аморальних вчинках.

Потерпілий або його рідня мали право переслідувати і викривати злочинця перш за все по кримінальних справах. Тут ми зустрічаємося із давньоруськими - зводом та “гонінням сліду”. Якщо впійманий з краденими речами не визнавав себе винним, а заявляв, що речі він купив, його вели на звід - очну ставку з тим, від кого він одержав річ, опитували "де він се взяв і на кого посилається".

Наступний елемент процесу - гоніння, або виведення сліду. Він полягав у тому, що з виявленням такого сліду, який свідчив про втечу злодія в певному напрямку, потерпілий відразу збирав з найближчих сусідів т.зв. “гарячу копу”, яка при виявленні злочинця на гарячому, судила його, або ж починала переслідування злочинця у напрямку сліду, що зберігся. Коли слід приводив до певного села, копа викликала його мешканців і вимагала відведення сліду, себто доказу, що слід закінчується не тут, а йде далі. Копа йшла далі, якщо громада доводила непричетність до справи. Там, де слід не могли відвести, копа виносила вирок. Ті, хто не відвів сліду, вважалися за "шкідників" і сплачували за завданий збиток ціну вкраденого. Слідчі дії здійснювалися також і на звичайній копі. З метою виявлення злочинця вона могла збиратися три рази. Отже, характерною рисою копного судочинства стало поєднання в одній особі судових та слідчих органів. Копне право не притримувалося характерного для феодалізму станового поділу суспільства, тому в деяких актах копного суду шляхтич, боярин і простий селянин виступають як рівноправні суб'єкти процесуальних правовідносин.

Виклик відповідача до суду називався "погонею", "погоном". У І Литовському Статуті ці терміни були юридично закріплені. Відповідач закликався до явки на суд іменем уряду. Як позов так і погон записувалися в судові книги і вручалися відповідачеві через вижа (возного). "Позваного" викликали до трьох разів. Неявка до суду без причин призводила до його програшу у справі.

Існував також звичай "видачки", тобто закладу, що скріплював договір про явку в суд. Символом здійснення "видачки" було підкидання угору шапок. З "видачкою" сторони не лише чітко визначали предмет спору і термін з'явлення до суду, але й домовлялися про розмір закладної суми, що передавалася сторонами в руки присутніх при укладанні договору осіб. Наслідки були такими: сторона, що не з'явилася до суду в призначений термін, позбавлялася свого закладу на користь іншої сторони; якщо з'являлись обидві сторони, відбувався суд і сторона, що програвала процес, позбавлялась свого закладу на користь судової влади.

У ході судового процесу сторони доводили свою правоту за допомогою доказів. Серед останніх найважливішими були : власне визнання (коли дане не під примусом); документальні свідчення (особливо, з поширенням писаного права та шляхетських привілеїв, коли змінився сам характер правової процедури - перевага надавалася письмовій фіксації, а не усному свідченню); речові докази (найважливішими були передовсім у кримінальних справах) і свідки.

Свідками могли бути лише християни з доброю репутацією. Помітну роль у процесі відігравали офіційні свідки. Виж (возний) виступали свідками правової процедури, здійснювали перевірку і встановлення фактів та забезпечували докази. Певне процесуальне навантаження несли й інші свідки - соки (збирали докази правопорушення), їздоки (у XV - першій половині XYI ст. були уповноваженими спільною довірою сторін або звичаєм свідками права у сфері поземельних розмежувань), діцькі (виконавці судової процедури), і люди добрі. Останні, на думку дослідників (В.Поліщук), з точки зору публічно-правової процедури були передусім правовою стороною, яка своєю присутністю констатувала чинність кожної конкретної процесуальної дії.

Одним із найважливіших доказів у процесі судочинства була присяга. У середньовічному суспільстві присяга вважалася більш ніж переконливим доказом. Нерідко бувало, що присяга вирішувала процес. Сила присяги, на думку дослідників (П.Музиченко, Окс. Мироненко), передовсім полягала в тому, що вона йшла з іменем Бога від совісті і була спрямована до совісті. Тому сторона, яка не була переконана у своїй правоті, намагалася уникнути присягання сама і не допускати присяги супротивника.

У литовсько-руському процесі було також багато звичаїв, які використовували як способи доказування. Одним з таких способів було т.зв. "ставлення шапки". Ця процедура полягала у тому, що позивач, коли хотів зробити важливе посилання на своїх свідків, ставив перед суддею свою шапку. Звинувачений, якщо погоджувався вислухати і визнати їх свідоцтва, ставив й свою шапку - "шапку протиставити".

Близькою до "ставлення шапки" була "викидщина". Одна із сторін, бажаючи переконати суд у своїй правоті, заперечуючи той чи інший факт, декларувала суму грошей або пропонувала пошкодити собі здоров'я, якщо вона виявиться неправою. Викидщина, виражена у грошах чи в речах, йшла на користь урядові, адміністрації або суду.

Певні особливості мав процес у пореформенному суді. Зокрема, розгляд справи у гродському суді міг розпочинатися відразу ж після доставки туди злочинця, захопленого на місці злочину або затриманого протягом 24 годин із моменту вчинення злочину. Якщо ж за цей час злочинця не затримали або він встиг сховатися у себе вдома, то тоді його уже випадало викликати в суд позовом, повісткою, але не пізніше, ніж через тиждень. У справах про самовільне захоплення маєтків цей термін міг бути подовжений до 10 тижнів. У випадку пропуску позивачем цих термінів порушити справу за звинуваченням осілого шляхтича можна було вже не у гродському, а тільки в земському суді.

Судочинство в підкоморському суді мало свою особливість: справа розглядалася безпосередньо на місці спірних меж землеволодінь. Підкоморій заслуховував пояснення сторін, опитував сусідів, знайомився з письмовими й іншими доказами. При винесенні рішення підкоморій вказував на місцевості межі землеволодіння і встановлював межові знаки.

Отже, судочинство на українських землях Великого князівства Литовського в основних рисах мало в чому відрізнялося від судочинства в Києво-руській державі. Процес характеризувався суворим формалізмом, і здійснювався усно й відкрито з дотриманням певних процесуальних обрядів. Був єдиним як для цивільних, так і для кримінальних справ. Мав позовний (звинувачувальний) характер Сторонам судового процесу надавались досить широкі процесуальні права. Реальний обсяг прав кожної із сторін залежав від її станового і майнового становища. Представниками сторін в суді могли виступати професійні адвокати (за Статутом 1529 року - “прокуратори”). У ході судового процесу сторони доводили свою правоту за допомогою доказів: власне визнання; документальні свідчення; речові докази, присяга і свідки. На всіх етапах розвитку судового процесу в Литовсько-руській державі значну роль відігравало українське звичаєве (копне) право. Правові звичаї у судовому процесі зберігали своє значення й після появи Литовських Статутів.

14.