§4. Основні риси окремих галузей права

Створення держави стимулювало розвиток системи права. Джерела права указаного періоду умовно можна об'­єднати за такими групами: 1) звичаєве право, 2) система «по­передніх прав», 3) нормативно-правові акти гетьманської влади, 4) джерела церковного права, 5) міжнародні дого­вори.

Звичаєве право. Визвольна війна середини XVII ст. значно сприяла проникненню норм козацького звичаєвого права в усі сфери суспільного життя, зокрема, адміністра­тивну, судову, кримінально-правову. Їх широко використо­вували у практичній діяльності гетьман, старшинська адмі­ністрація всіх рівнів.

Широко використовувались також норми церковного звичаєвого права, що регулювали правила поведінки, які не

були закріплені в офіційних церковних документах, але яких обов'язково дотримувалися (поведінка під час богослу­жіння, повага до влади, «звикле послушенство» тощо) У пе­ршій половині XVІІІ ст. із еволюцією суспільних відносин відбувся процес зменшення значимості норм звичаєвого права писаними законами.

Система «попередніх прав». Продовжували функціо­нувати попередні державні акти попереднього періоду: Ли­товський статут 1588 року, збірники магдебурзького права «Саксонське зерцало», «Порядок прав гражданських» тощо. Часто застосовувались у судових процесах, законність вка­заних актів неодноразово підтверджувалася гетьманськими універсалами.

Нормативно-правові акти гетьманської влади до яких належали універсали, ордери, інструкції, декрети, гра­моти.

Гетьманські універсали - офіційні акти державної влади, що видавалися від імені гетьмана або генеральною канцелярією від його імені. Універсали поділялися на зага­льні (стосувалися усього населення) і спеціальні (адресовані окремим особам чи групам осіб). Останні поділялися на зе­мельні, охоронні, імунітетні, військові, службові та інші.

Джерела церковного права, що регулювали церковні правовідносини. Вказані акти можна умовно поділити на дві групи: 1) регулювали відносини церкви і держави (Духовний регламент, Монастирський регламент); 2) акти, що закріп­лювали канони християнства (Книга святого письма, Кор- мчі книги).

Міжнародні договори. Укладалися із Річчю Посполи­тою, Московським царством, іншими державами та визна­чали правове становище Української держави, гетьмана, ок­ремих верств населення церкви тощо (Зборівська угода 1649 р., Білоцерківський договір 1651 р., Березневі статті 1654 р., Раднотський договір 1656 р.).

Кримінальне право. Залежно від ступеня суспільної небезпеки кримінальне право визначало три види діянь: злочин, провина, проступок. До основних видів злочинів на­лежали: злочини проти релігії, злочини проти держави, вій­

ськові злочини, злочини проти порядку управління, зло­чини проти життя та особистої свободи, злочини проти честі та моралі, майнові злочини.

Злочини проти релігії - богохульство, перехід із хрис­тиянства в іншу віру, чаклунство. Злочини проти держави - державна зрада, замах на життя гетьмана, фальшивомоне- тництво. Військові злочини та злочини проти порядку уп­равління - дезертирство, вбивство воїна воїном, підроб­лення документів, військова зрада. Злочини проти життя - вбивство, завдання тілесних ушкоджень, покалічення, ув’язнення за надуманим звинуваченням, знущання, тощо. Злочини проти честі та моралі - подружня зрада, двоєжен­ство, образа словом, наклеп, кровозмішення. Майнові зло­чини - крадіжка, розбійний напад, пограбування. Крадіжка залежно від суми викраденого поділялася на просту (до 20 рублів) і кваліфіковану (більше 20 рублів, здійснення трьох крадіжок підряд, учинення злочину групою осіб, проник­нення в житло).

Види покарань. Система покарань мала такі характе­рні риси: жорстокість, один злочин тягнув за собою кілька покарань, існування права-привілею для осіб із вищим пра­вовим статусом тощо. З-поміж видів покарань виділяли: смертну кару (четвертування, спалення на вогнищі, пові­шення, заливання в горло розпеченого заліза, втоплення, за­копування живим у землю); калічницькі покарання (відрі­зання вуха, носа, інших частин тіла), ганебні покарання (по­биття канчуками, випалення на лобі злочинця знака злодія), позбавлення волі (арешт, ув’язнення); позбавлення честі (шельмування - позбавлення права обіймати виборні та дер­жавні посади, повна політична смерть - засуджений оголо­шувався поза законом ); дисциплінарні стягнення (прико­вування до гармати, позбавлення права обіймати військові посади); штрафи, конфіскація майна, головщина.

Суб'єктом злочину визначалась особа, яка досягла 16- річного віку. Особа не притягувалась до кримінальної відпо­відальності, якщо не досягла 16-ти років для хлопців і 13-ти для дівчат. За певних обставин подія не визнавалась злочи­ном, наприклад, злодія було вбито господарем під час краді-

жки, чоловік убив коханця дружини тощо. Визначалися об­ставини, що пом'якшували чи обтяжували вину злочинця. До пом'якшувальних обставин відносили: голод, неусвідом­леннякримінального діяння, психічне захворювання та інші. До обтяжувальних - перебування у стані сп'яніння.

Були наявними окремі інститути кримінального права, зокрема інститут співучасті, за якого з'ясовувалась участь кожного у вчиненні діяння; інститут необхідної обо­рони, що передбачав наявність оборони адекватної нападу тощо.

Цивільне право. У цивільному праві провідне місце посідав інститут власності на землю. Суб'єктами права вла­сності виступали держава Військо Запорізьке, козацька ста­ршина, українська шляхта, знатне військове товариство, ко­заки та селяни до кінця ХУІІ ст., православна церква та мо­настирі, Запорізька Січ.

Значного розвитку набуло і зобов'язальне право, що регулювало як договірні, так і деліктні зобов'язання. З-по­між договорів найбільшого розповсюдження набули: дого­вори купівлі-продажу, позики, оренди, дарування, особис­того найму та інші. Деліктні зобов'язання передбачали ком­пенсацію матеріальних збитків та заподіяної шкоди.

Спадкове право передбачало успадкування як за зако­ном, так і за заповітом. Існувало дві форми заповіту: зви­чайна (складався письмово у присутності місцевих урядов­ців чи свідків) та надзвичайна (під час військового походу, за кордоном, хвороби, укладався в усній формі). Заповіт скла­дався дієздатною особою за її доброї волі. Заповідачами не могли бути політичні злочинці, невільники, особи, позбав­лені честі в судовому порядку та особи, засуджені до смерт­ної кари. Заповідач користувався правом вільного вибору спадкоємців незалежно від статі.

За законом майно успадковувалося лише кровними родичами. До першої черги спадкоємців відносилися рідні сини, другої - онуки спадкоємця. Синами успадковувалась і

земельна власність. Доньки могли бути спадкоємцями за ві­дсутності синів та їх дітей. Майно, залишене після смерті матері, успадковували як сини, так і доньки.

Шлюбно-сімейне право визначало шлюбний вік для чоловіків - 18 років і 13 років для жінок. Діяв принцип доб­ровільності шлюбу. Традиційно діти мали отримати згоду батьків, але і відсутність такої згоди не була перешкодою для укладення шлюбу. Таку згоду могла надати і місцева влада. Припинення шлюбу відбувалося внаслідок смерті од­ного із подружжя або розлучення.

Відносини між подружжям мали особистий і майно­вий характер. Особисті відносини будувалися на тому, що після одруження дружина підпадала під владу чоловіка як голови сім'ї. Вона брала його прізвище і користувалася його статусом у суспільстві з огляду на посаду, соціальне статус, тощо. Майнові відносини ґрунтувалися на праві роздільної власності (посаг - майно жінки, віно - майно чоловіка). Чо­ловік вважався законним опікуном своєї дружини і відав її посагом, представляв, за потреби, її інтереси в суді. Після смерті чоловіка дружина неподільно користувалася майном або довічно, або до нового одруження, або якщо за заповітом не були призначені інші опікуни.

Особисті і майнові відносини між батьками і дітьми ре­гулювалися на основі принципу окремішності (діти перебу­вали на батьківському утриманні до повноліття). Існував ін­ститут виділу за яким батьки надавали синам частину свого майна для створення окремого господарства і сім'ї.

На початку ХУІІІ ст. посилилось втручання російської влади у внутрішні справи України, що здійснювалось як че­рез контроль за діяльністю державних інституцій, так і ви­дання нормативно-правових актів для України.

Упродовж ХУШ ст. було здійснено декілька спроб ко­дифікації права, яку підтримувала як козацька старшина, так і російська адміністрація. Хронологічно першою пам'ят­

кою був «Процес короткий приказний, виданий при рези­денції гетьманській» (1734 р.). Об'єднував нормативно-пра­вові акти, що регулювали тогочасний судовий процес із пи­тань урегулювання майнових відносин.

«Права, за якими судився малоросійський народ» (1743 р.) - наслідок роботи кодифікаційної комісії, створеної 1728 року. Це звід законів, що містив норми державного, кримінального, цивільного, процесуального права. Джере­лами зводу стали збірники магдебурзького права, литовсь­кий статут 1588 року, гетьманські універсали, деякі росій­ські закони, норми, створені самими кодифікаторами. Не ставши чинним джерелом права, збірник залишився важли­вою пам’яткою його систематизації доби Гетьманщини.

Важливе значення мали збірники, створені в ході при­ватної кодифікації. 1750-1764 рр. - «Суд і розправа в правах малоросійських» Федора Чуйкевича. Об'єднував польсько- литовське та російське законодавство, а також норми звича­євого права, що регулювали права привілейованих верст на­селення на землю і маєтки, містив норми процесуального права; «Книга Статутів і інші права малоросійські» В. Кондратьєва, об’єднувала норми процесуального законо­давства, норми Литовського статуту і магдебурзького права і була цінним практичним посібником для суддів.

«Екстракт малоросійських прав» 1767 р. О. Безборо- дька містив витяги з основних прав, що стосувалися суспі­льно-політичних відносин. Він об’єднував правові джерела часів княжої доби, а також договори, грамоти, універсали Гетьманщини, імператорські закони, судову практику. Умі­щені норми переважно регулювали правовий статус окре­мих верств населення.

«Екстракт із указів, інструкцій та установ» 1786 року невідомого автора.

Особливого значення набуває в науковому і історич­ному відношенні Конституція Пилипа Орлика, ухвалена 5 квітня 1710 року в Бендерах під час обрання Гетьманом Пи-

липа Орлика. Офіційна назва - «Пакти й Конституції зако­нів і вольностей Війська Запорізького». Це був договір між гетьманом і військом Запорізьким про державний устрій пі­сля визволення від російського панування. Затверджена шведським королем Карлом XII, написана латиною і старо­українською. Чинності не набула, оскільки була написана в умовах вигнання.

Складалася із преамбули і 16 параграфів. У преамбулі викладено історію українського народу та Війська Запоро­зького. Основні положення преамбули: Україна втратила свою незалежність у боротьбі з Польщею; її відновив Б. Хмельницький; Московське царство порушило взяті на себе зобов'язання щодо України, тому Військо Запорозьке змушене відстоювати права українців збройним шляхом; І. Мазепа - захисник інтересів України, Карл XII - «покро­витель і протектор України». Основні положення Конститу­ції: Україна - самостійна держава під протекторатом Шве­ції; державною релігією визначалось православ'я, церква підпорядковувалась Константинопольському патріархату; територія Україна складалася із Чернігівського, Київського та Брацлавського воєводств; влада мала поділятись на три гілки: законодавчу (Генеральна рада), виконавчу (гетьман і генеральна старшина) та судову (Генеральний суд); уряди полковників і сотників мали бути виборними; передбачався соціальний захист козацьких удів та сиріт, які звільнялися від податків та повинностей.