Місце інституту копного суду в системі українського звичаєвого права

Деякі дослідники історії копних судів і копного судо­чинства, вивчаючи цю складну наукову проблему, приходили до висновку, що звичаєво-правові норми про копні суди не вичерпуються регулюванням їх устрою й осо­бливостей судового провадження.

Своєю чергою І. Черкаський писав про існування окремої галузі, а точніше системи, яку назвав «копне право», адже вона поєднувала в собі не лише процесуальні, а й матеріальні правові норми. Копне право було звичаєвим правом, що не перебувало в абсолютній статиці, а проходило процес еволюції шляхом його застосування копними судами, тобто у зв'язку із впливом судової практики цих органів. І. Черкаський зробив висновок, що не тіль­ки копний суд був органом звичаєвого права, але і його устрій, організація, процесуальне провадження, а також матеріальне пра­во були витвором звичаєвого права, що з давніх часів переросло в деяку систему, яку можна назвати «копний статут», або «копне право», і вважалось ознакою народної свободи^[153].

Копне право не є і не може бути фікцією, придуманою нау­ковцями, адже з ним стикаємось безпосередньо в документах архівного походження. Так, на засіданні копного суду 1629 р. в Овруцькому повіті зазначалось: «...чиним явно і ознаємуємо тим нашим згодним купним судовим листом до кожного суду і пра­ва... всім візваним і зібраним згідно стародавнього права, звичаю копного»^[154].

Водночас сутність цього явища в історико-правовій науці інтерпретують по-різному, зокрема:

1) копне право як копний суд;

2) копне право як слово-синонім звичаєвого права;

3) копне право як вид звичаєвого права українського і біло­руського народів.

У Середньовічній Європі склалась практика, за якою терміни «суд» і «право» інколи паралельно вживали на означення судових органів і засідань.

Ця традиція була поширеною і в інших державах, до скла­ду яких входили українські землі. Передусім, ідеться про Вели­ке князівство Литовське та Річ Посполиту. Так, 1624 р. позивач звернувся до Кременецького земського суду з вимогою «право чинити»¹. Тому в документах трапляються випадки, коли «коп­ним правом» названо копний суд.

Однак таке означення копного суду зовсім не дає підстав засумніватись в існуванні копного права як виду звичаєвого пра­ва, адже синонімічне використання цих термінів було ситуатив­ним. Тому копним правом називали копний суд, проте це не було його основним значенням.

Копне право також неодноразово ототожнюють із звичаєвим правом. Особливо поширеною ця помилка є в російській літера­турі, у якій копне право часто називають споконвічним правом російського народу². Для аргументації своєї позиції вони покли­каються на працю М. Іванішева «О древних сельских общинах в Юго-Западной Россіи». По-перше, Південно-Західною Росією в XIX ст. називали Україну. По-друге, М. Іванішев у своїй праці аналізував акти двох повітів - Луцького і Володимирського, які перебувають далеко за межами російських етнічних кордонів. Тому ці аргументи не мають жодних підстав. До того ж немає жодного документа, який вказував би на діяльність копних судів на етнічних російських землях.

Варто погодитись із І. Черкаським, що копне право було спільним творінням українського і білоруського народів¹. Згодом його також рецептувало Велике князівство Литовське. Натомість ні Московське царство, ні інші державні утворення російського народу не мали ні копних судів, ні копного права.

Копне право не варто ототожнювати і з українським звичає­вим правом, адже, окрім нього, були ще й козацьке, карпатське та інші історичні типи звичаєвого права українського народу.

На наш погляд, копне право потрібно розуміти, передусім, як історичний тип звичаєвого права українського і білоруського народів, який сформувався в XIV ст.

Систему українського звичаєвого права становили його під­системи. Точну кількість таких підсистем (видів або історичних типів) українського звичаєвого права неможливо визначити, про­те деякі з них особливо чітко вирізняються: додержавне право, вервне право, копне право, козацьке право, карпатське право тощо^[155].

Вони не завжди діяли одночасно, інколи змінювали одне одного (вервне право в XIV ст. трансформувалось у копне) чи навіть конкурували одне з одним. Так, у Гетьманщині козацьке право взаємодіяло з копним правом і конкурувало з ним. Кожен з видів українського звичаєвого права становив його підсистему та складався з окремих інститутів. Наприклад, додержавне право охоплювало правові інститути кровної помсти, колективної влас­ності, общинного суду тощо.

Копне право, що було одним з видів (типів) українського зви­чаєвого права, сформувалось у XIV ст. внаслідок еволюції верв- ного права. Під «копним правом» потрібно розуміти історичний тип (вид) українського звичаєвого права, що виражався в під­системі матеріальних і процесуальних норм, які застосовували копні суди у своїй діяльності, а також інститутів, котрі ці норми об'єднували. До системи копного права входили інститути юри­дичної відповідальності, права власності, копного суду, копного округу, гоніння сліду та ін.

Правовий інститут копного суду був центральним у копно- му праві, оскільки діяльність копних судів не лише забезпечувала його дотримання та застосування, але й зумовлювала його ево­люцію. Рішення копних судів не мали прецедентного характеру, однак їх судова практика могла і формувати нові правові звичаї, і спричиняти відмирання неактуальних юридичних норм.

Враховуючи існуючі в теоретичній юриспруденції визначен­ня поняття інституту права, звичаєво-правовий інститут копного суду можна визначити як підсистему норм звичаєвого права, які регулювали однорідну групу суспільних відносин щодо органі­зації, діяльності та устрою копних судів, а також порядку здій­снення копного судочинства.

Звичаєво-правовий інститут копного суду складався з норм українського звичаєвого права. Кожна із цих норм формувалась природним шляхом, виходячи з потреб суспільних відносин, будучи суспільним правилом, що пройшло тривалу апробацію соціальними суб'єктами.

Норми звичаєвого права, які становили інститут копного суду та систему копного права, можна поділити на три групи: успадковані від інституту вервного суду; запозичені з християн­ської ідеології внаслідок юридизації релігійних норм; сформовані практикою копних судів.

Перша група, очевидно, була найбільшою, оскільки еволю­ція звичаєвого права відбувалась відносно повільно, що дозво­лило зберегтись таким правовим звичаям, як гоніння сліду, звід, личкування, поволання тощо. Є підстави припустити, що вони були властиві і додержавному періоду (застосовувались общин­ними судами), епохам Київської Русі та Галицько-Волинської держави (реалізовувались вервними судами), і мали застосуван­ня у практиці копних судів у XIV-XVIII ст. Щоправда, ці правові звичаї зазнали деяких змін у зв'язку з адаптацією до нових сус­пільних умов. Значна частина правових звичаїв, що регулювали додержавне і вервне судочинство, припинили своє існування та не перейшли у спадок копним судам. Наприклад, у документах, що висвітлюють діяльність цих органів, не міститься інформа­ції про судовий поєдинок та інші правові звичаї, які застосову­вались вервними й общинними судами. Давні правові звичаї «редагували» не лише суспільство і копні суди, а й держава. Так, у Статутах ВКЛ відчувалось намагання державної влади змінити принципи формування копних округів^[156] і поширити станову нерів- поправність на копне судочинство^[157]. Однак, як засвідчує архівний матеріал, ці спроби не дали очікуваних результатів.

Друга група була найменшою з названих, оскільки христи­янські принципи в копному судочинстві тісно перепліталися з язичницькими. Наприклад, застосовувались присяги і Святою Трійцею, і силами природи (найчастіше землею). Християнські принципи в копному судочинстві були відображені також в інсти­тутах примирення й умовного засудження. Як зазначає І. Міма, релігійні норми - це обов'язкові релігійні правила поведінки людей у суспільстві, тому до осіб, котрі порушили вимоги релі­гійних норм, залежно від типу правової системи, до якої належить та чи інша країна, та характеру порушення, можуть бути застосо­вані різні заходи впливу^[158]. Однак окремі релігійні норми мають здатність набувати юридичного характеру. Так, 1663 р. в с. Річичі Берестейського повіту відбувся розгляд справи копним судом про святотацтво^[159]. Тому внаслідок застосування деяких християнських релігійних норм у копному судочинстві вони трансформувались у правові звичаї та стали частиною копного права.

Третя група правових звичаїв формувалась практикою коп­них судів. Джерелами правового регулювання діяльності коп­них судів на українських землях не були ні судові прецеденти, ні судова практика, оскільки цим формам права характерні свої властивості^[160], яких немає в рішеннях копних судів. Однак ці орга­ни здійснювали деяку правотворчість.

Звичаєву правотворчість копного суду, як видається, більш доцільно розглядати, керуючись настановами австрійського право- знавця-нормативіста Г. Кельзена. Зокрема, він наголошував на тому, що питання про факт існування правового звичаю може вирішити тільки правозастосовчий орган, на який покладається завдання під­твердити чи спростувати факт узвичаєності в певній сфері право­відносин^[161]. Саме таким правозавстосовчим органом і був копний суд.

Перетворення вервних судів у копні суди супроводжувалось еволюцією звичаєво-правових норм. Ці обидва процеси були складними та тривалими. В умовах політичного, соціального та правового розвитку змінювались норми українського звичаєвого права. Ix еволюція відбувалась у тому числі під впливом судо­вої практики копних судів. Коли копні суди виносили за анало­гічними справами подібні рішення, то існувала можливість, що зміст цих рішень стане загальним правилом та отримає чинність у формі правового звичаю. Серед звичаєво-правових норм, що становили систему копного права, вагоме місце посідали норми утворені саме таким способом. Існують підстави припускати, що деякі формулювання копних декретів вказують на це. Напри­клад, на засіданні копного суду, яке відбулось у 1583 р. в Луцько­му повіті зазначалось: «Здавна між нами злочинця нічим, тільки копою шукають»^[162].

Відомо, що вервні суди чітко дотримувались місць своїх засі­дань. Подібно було і в ко иному судочинстві, адже копні суди засі­дали на традиційних коповищах. Однак І. Черкаський зазначав: «кописька стародавні в XVI- XVIII ст. повинні були вже поступи­тися перед вимогами життя й дати можливість новим факторам утворювати нові норми щодо місця зібрання копи»^[163]. Звідси мож­на зробити висновок, що судова практика копних судів виробила звичаєво-правові норми, які дозволяли за певних обставин про­водити розгляд справ не тільки на традиційних коповищах.

Крім того, слід пам'ятати, що один із способів перетворення звичаю у правовий звичай є дотримання його правил у судах^[164]. Тому практика копних судів здійснила значний вплив на еволюцію укра­їнського звичаєвого права у XΓV-XVIΠ ст. (зокрема копного права як історичного типу українського звичаєвого права), яке в свою чергу було основним джерелом правового регулювання їх діяльності.

Серед судових органів, що діяли на українських землях у XIV-XVIIi ст., ко пні суди належали до таких, які активно засто­совували норми українського звичаєвого права. Отже, через інститут копного суду відбувалась реалізація норм звичаєвого права і забезпечувалась їх юридична дія. За допомогою копного судочинства здійснювалось застосування і матеріальних, і проце­суальних норм звичаєвого права.

Під час здійснення копного судочинства копні суди застосо­вували складну систему процесуальних дій, більшість яких мали звичаєве походження. Ix регулювали звичаєво-правові норми про відкриття провадження (позов, обрання копних суддів тощо), здійснення попереднього розслідування (гоніння сліду, звід, поволання, сок, «давання вини» тощо), судовий розгляд (заклад, судові дебати, примирення тощо), докази та доказування («лице», свідки, присяга, ордалії та ін.), оскарження рішення («обча копа» та ін.), а також його виконання («оговор копний», звільнення злочинця дівчиною тощо). Рішення копних судів приймались, передусім, на основі матеріальних норм українського звичаєвого права. У рішеннях копних судів застосовувались і цивільні (про власність, про земельні межі, про делікти тощо), і кримінальні (про злочини, про покарання та ін.) норми українського звичає­вого права.

Тож копне право увібрало в себе створені народом й апро­бовані громадськими судами норми, що регулювали різні сфери суспільних відносини. У цьому контексті варто згадати випа­док, який трапився 1631 р. в Симбірській економії, коли громада с. Яблонька Дубова під час спору з війтом про межі їхніх землево­лодінь аргументувала свою позицію нормами копного права: «do tego czasu kupnym obyczajem przy wolnikach zostały»^[165] («до того часу купним звичаєм при вільних землях залишились». -М. Б.). З наведеного факту можна зробити висновок, що копне право міс­тило норми щодо права власності на землю. Очевидно, у ньому були й інші цивільно-правові норми.

Положення, закріплені в рішеннях копних судів, дають під­стави говорити і про окремі риси кримінальної відповідальності за копним правом. Так, 1568 р. копний суд в с. Любча Луцького повіту зазначив у своєму рішенні: «з тих причин при тих речах, з якими перед нас приведені, сказуємо вас обох на шибеницю згід­но права нашого копного»^[166].

Отже, інститут копного суду посідав важливе місце в укра­їнському звичаєвому праві, оскільки він був ефективним і санк­ціонованим державою. За його допомогою відбувався не тільки захист прав усіх суспільних груп, але й забезпечувались засто­сування та юридична чинність інших звичаєво-правових норм й інститутів. Він також був центральним інститутом копного пра­ва - історичного типу українського звичаєвого права.